Буковинський інтелектуальний календар ТРАВЕНЬ 2017

 
 
 
ТРАВЕНЬ


5 травня – 110 років від дня народження письменниці, громадського та державного діяча Ірини Вільде
(Дарини Дмитрівни Макогон, Полотнюк, Дроб’язко, 1907-1982).


Народилася Ірина Вільде в Чернівцях в сім’ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Макогона, який прибув на Буковину з Галичини. Саме батько став її першим учителем української літератури, яка стала справою всього її життя. Мама – Адольфіна Янушевська була чернівчанкою і її рід мав німецьке коріння. Мабуть, що і свій псевдонім вона взяла під впливом німецької мови (Вільде – по-німецьки „дика”, „бурхлива”).


Тут вона навчалась в ІІ цісарсько-королівській гімназії, що зараз загальноосвітня школа № 23. На той час це був єдиний навчальний заклад, в якому частина предметів читалася українською мовою.


В 1918 році Буковину зайняли війська королівської Румунії. А в 1922 році родина Ірини Вільде, рятуючись від переслідування, переїжджає до Станіслава (нині Івано-Франківськ). Дівчинка продовжує свою науку у приватній класичній гімназії, по закінченні якої вступає до Львівського університету. Провчилася Ірина Вільде в університеті чотири роки, студіюючи славістику і германістику на філологічному факультеті. Скрутне матеріальне становище родини змушувало заробляти на хліб, і дівчина давала приватні уроки дітям поміщиків. Проте їй все одно довелося залишити університет, але на той час вона вже була відома як молодий прозаїк. Згодом Ірина Вільде переїхала до Коломиї, де редагувала часопис „Жіноча доля”. Її публікації, есеї в тогочасних виданнях і до сьогодні не втратили своєї цінності. Дослідники творчості письменниці стверджують, що перший її друкований твір (оповідання „Марічка”) з’явився 1926 року у перемишльській газеті ”Український голос”, коли Дарії Дмитрівні було лише 19 років.

У 1930-ті роки Ірина Вільде належала до модерністського середовища галицької літератури. Її твори дають можливість збагнути, що модернізм, тобто зачарованість формою, химерність словообразу, витончене переживання деталей і мистецької символіки не обов’язково мусить відчужувати людину від національної традиції. Навпаки, і галицька письменниця, і ряд інших українських модерністів поєднали естетичні пошуки з сутністю духовно-національної проблематики. Так, у повісті „ Б’є восьма” Ірина Вільде, може, найглибше і найдраматичніше в нашій літературі показала міжнаціональне румунсько-українське протистояння в Буковині на побутово-повсякденному рівні. В 1939 році Ірина Вільде повернулася до Львова, де й провела все своє подальше життя. А до того часу вона опублікувала близько 50 творів малої прози – новел, оповідань, ескізів, есе, нарисів та 4 повісті.

Важливою подією стало – отримання найвищої тоді галицької, літературної премії імені Франка, усталену Товариством письменників і журналістів.

На той час припадають і щасливі події особистого життя. Ірина Вільде вийшла заміж за інженера-лісівника Євгена Полотнюка. Невдовзі в сім’ї з’явився маленький хлопчик, якого назвали Яремою (на честь головного героя Шевченкових "Гайдамаків"), адже протестні цінності були для молодих батьків таки важливими. На жаль, подальша доля виявилася неймовірно скупою, а життя обернулося трагедіями й великим терпінням. Із початком війни родина проживала у лісництві, в митрополичих маєтках Андрея Шептицького. Євген Полотнюк виконував ризиковані доручення Української Повстанської Армії. А в 1943 році його арештувало гестапо. Пізніше в числі заручників фашисти розстріляли в Станіславі чоловіка Ірини Вільде Євгена Полотнюка. Жінка залишилася одна, з двома синами на руках. Попереджена солдатами вермахту Ірина Вільде втікає, захопивши тільки дитячий одяг, друкарську машинку - чоловіків весільний дарунок - і рукопис роману "Сестри Річинські". Коли ж повернулася радянська влада, доводиться приховувати і причину розстрілу чоловіка, і власну приналежність до молодіжних українських організацій, і долю двох рідних братів, змушених емігрувати після поразки повстанського руху.
Пізніше життя давало Ірині Вільде свої також нелегкі завдання. Другий чоловік Ірини Вільде був полковником КДБ, а одного із синів було засуджено за український націоналізм.

Проте попри всі випробування, вона повністю віддавалася своїй улюбленій письменницькій праці. За більш як чотири десятиліття творчої діяльності нею зроблено немало справжніх відкриттів у царині людського серця і душі, в розкритті складного світу людських взаємин, у тім числі й інтимно-особистих та родинно-побутових, в аналізі й відтворенні мінливого і багатобарвного розмаїття переливів найрізноманітніших особистих почуттів. Її розповіді про пересічних людей, про їхні клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями та переживаннями виявилися значно близькими і зрозумілими читачам. У своїй творчості Ірина Вільде завжди залишалась вірною своїй психологічній манері зображення жіночих характерів, відкриваючи справжню індивідуальність, самоцінність людини.


Проте вершинним твором в зображенні й дослідженні людської душі, психології, любові, взаємин письменниця сягнула в найкращому із своїх творів – романі „Сестри Річинські”. В 1965 році за цей твір вона отримала саму престижну літературну премію – стала лауреатом Державної (тепер Національної) премії імені Тараса Шевченка.

Можна вважати, що твори Ірини Вільде – то чарівне віконце, через яке кожний зацікавлений зможе заглянути в історію, ментальність і звичаї Західної України міжвоєнної доби, а саму постать Ірини Вільде – символічною: ця письменниця передала у своїй прозі новий настрій українства, гордо зберегла західноукраїнський колорит у радянську добу, створила неповторну ліричність стилю.


Твори Ірини Вільде перекладалися багатьма мовами народів тодішнього СРСР, а також польською, чеською, німецькою, угорською, румунською, болгарською, італійською та ін. ЇЇ ж переклади постійно друкували у журналах „Дружба народов” та „Новый мир ”, а їх редактори, якщо виникали якісь питання, з поваги до Дарини Дмитрівни приїжджали до Львова. До останніх своїх днів Ірина Вільде була членом правління Спілки письменників СРСР. В 1947 році Ірину Вільде було обрано депутатом Верховної Ради Української РСР. В подальшому вона неодноразово була депутатом обласної і міської Рад, очолювала львівську письменницьку організацію, працювала спецкором газети „Правда Украины”. За свою літературно-громадську працю нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора, „Знак пошани”, Дружби народів, Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР. Особливо активно співробітничала Ірина Вільде з журналом „Жовтень”: керувала секцією прозаїків, обиралася до редакційної колегії. 1950 року письменниця – делегат Другої Всесоюзної конференції прихильників миру у Москві.

Цій дивовижній жінці, авторці одного з найкращих українських романів ХХ століття, випало жити в трагічні й не надто сприятливі для творчості часи. Але попри всі неминучі втрати вона змогла зреалізувати свій талант і зостатися вірною своїм найдорожчим ідеям і цінностям. За вагомий внесок в літературу і ті пробеми людяності, які Ірина Вільде паднімала в своїх творах, вона внесена ЮНЕСКО до числа знаменитих людей ХХ століття і другого тисячоліття.


Проте для нас найцікавішими є ті роки і творчість, які пов’язані з перебуванням Ірини Вільде в Чернівцях. Як вона сама писала: «В цьому місті я народилась, цьому місту навіки належить моє серце». Три найвідоміші романи, які склали славу Ірини Вільде, «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», «Повнолітні діти» написані про Чернівці та складають спомини років навчання. Наприклад заняття професора Івана Василашка, який прищепив юній гімназистці знання і любов до української літератури. Перші книжки – повість „Метелики на шпильках” та збірка новел „Химерне серце” здобули першу літературну премію Товариства українських літераторів і журналістів імені І.Франка.


Працюючи у Львові, Ірина Вільде очолювала Спілку письменників України, мала багато громадських обов’язків, була досить пошанована, як на той час, владою, але кожної можливості приїжджала до Чернівців.
Треба зауважити, що «Серце Буковини» залишилось у серці І. Вільде не тільки малою Батьківщиною, про що вона пише в етюді «Кілька днів на зеленій Буковині»: «... скільки разів я приїжджаю до Чернівців уже як «вигнанець» з рідного краю, не можу не хвилюватись на сам вид міста, яке зробило колись мою найпершу молодість такою багатою». І дальше: «Я буковинка, - неодноразово наголошувала письменниця, - навіть не тим, що уроджена там і вихована на тій землі, але тим якимсь віковим прив’язанням до того закутка нашого краю, тою тугою, що за дванадцять чи тринадцять літ не змарніла ані на волосок...». Найкращим путівником по Чернівцях Ірини Вільде є, безперечно, роман «Повнолітні діти», в якому видно детальне знання топографії чернівецького середмістя і передмість, шанобливе ставлення до рідного міста. Великою мірою це розповідь про власне дитинство у Веренчанці, про навчання у чернівецькій українській гімназії, про перше кохання. Цей роман – серйозний історичний документ про 20-і роки на Буковині, в якому чимало цікавих фактів.
Чернівці для Ірини Вільде – це насамперед Ольга Кобилянська, з якою кілька разів зустрічалась у Чернівцях і яка назавжди залишиться незмінним авторитетом як письменниця. Вже по смерті Кобилянської Ірина Вільде взяла участь у науковій конференції Чернівецького університету на пошанування до 100-річчя з дня народження Ольги Кобилянської.

Адже, бувало таке, що у Львові її шукають, не знають, де поділася, а вона просто сіла у поїзд і поїхала на Буковину. Вона дуже любила спілкуватися зі своїми чернівецькими друзями дитинства, шкільними товаришками – Ольгою Годованською, Марією Квасницькою. Вони разом училися і завжди мали про що говорити. Дуже близькою її приятелькою була чернівчанка Зіновія Пенюк. Ще одна чернівецька родина близько товаришувала з Іриною Вільде – сестри Віра та Романа Павлюк.
Ірина Вільде у своїх творах нічого не вигадувала, а описувала те, що її оточувало. Тож в творах можна знайти дуже багато описів Чернівців. Вона описувала єдину на той час у Чернівцях українську книгарню, описувала ті враження, які отримала від перших відвідин греко-католицької церкви. Практично вся повість "Повнолітні діти" обертається довкола її гімназії, довкола закриття її румунськими окупантами.
Вона мріяла закінчити своє життя в Чернівцях. Тому взяла на утримання стареньку пані Гоян, яка жила на вулиці Хотинських комсомольців. Та пані була на 20 років старшою за Ірину Вільде. Квартира цієї жінки мала залишитися Ірині Вільде, і туди вона планувала переселитися на старість. Але склалося так, що пані Гоян пережила Ірину Вільде на десять чи навіть більше років.

Її любов до Чернівців можна вважати дивовижною, бо вона завжди почувалася чужою в Чернівцях. Місто було, як зараз переважно російськомовним, так колись німецькомовним. До кожної дитини, яка розмовляла українською мовою, було таке ж ставлення, як іще недавно до тих, хто виділявся з російськомовного середовища. А Ірина Вільде була вихована в патріотичній родині, хоч мати її була німкенею, а тато – українцем. Вона була галичанкою, греко-католичкою, і тим не менше її любов до Чернівців перевершує все, що ми маємо на увазі під буковинським патріотизмом.

Відійшла у вічність Ірина Вільде 30 жовтня 1982 року Львові, де спочиває на Личаківському цвинтарі.


Фото І.Вільде з домашнього архіву.



10 травня – 120 років від дня народження художника театру,
режисера, сценографа, акробата та балетмейстера, актора, танцюриста, поета, письменника
Ґеорга Лаврентійовича Льовендаля (Löwendal George) (1897 – 1964)
 
 
 
Барон Ґеорг Льовендаль народився в Санкт-Петербурзі і походив із шляхетної датсько-норвезької родини. Життя його було доволі складним. Батько, барон Лауренцій ІІ Льовендаль, був офіцером російського військово-морського флоту.

В хлопчика вже із самого дитинства проявилася схильність до мистецтва. Як згадувала пізніше дочка художника Лідія Льовендаль Папає, що малювати батько почав швидше, ніж ходити. Саме тому по закінченні ліцею у Києві впродовж 1914-1917 років він навчався в Академії мистецтв Санкт-Петербурга. Одночасно з навчанням займався сценографією в Театрі опери Принца Ольденбургського. Вже у 18 років Льовендаль виготовляв декорації та костюми, а також був балетним танцюристом та актором на сцені санкт-петербурзького імператорського театру, де працював поряд з таким видатним танцюристом як Вацлав Ніжинській.

Проте більшовицька революція в Росії 1917 року внесла свої корективи в розмірене життя родини та захоплення мистецтвом Жоржа, як його називали в родині. Маму Любов Гаврішову депортували до Узбекистану. А він по смерті батька, який загинув, рятуючи родину царя Миколи ІІ, разом із своїм наставником, професором Олександром Олександровим, якого супроводжував, перебралися в Бесарабію. Спочатку Ґеоргій працював деякий час в дитячому ляльковому театрі міста Сороки, де проявилася його пристрасть до анімаційного театру. Саме тоді виготовив перші ляльки, а з нареченою Аріадною Амброзієвою писав пісні і влаштував театральні сценки для дітей. Згодом Льовендаль перебрався до Кишинева, тут працював в різних театральних трупах, зокрема чотири роки – в театрі Буфф. Одночасно виконав декоративні панно для будівлі Дворянського зібрання. А потім переїхав до Бухареста, де заклав початки сценічного мистецтва, будучи сценографом і режисером у невеликих літніх і водевільних театрах до 1926 року.

Наступні одинадцять років, з 1926 по 1937 роки Жорж Льовендаль провів в Чернівцях, куди його запросили на посаду художника-постановника Національного, а пізніше – і лялькового театрів. Цей період для нас найцікавіший, оскільки він залишив в нашому місті по собі дуже добру згадку. Саме в Чернівцях розгорнув виняткову культурну діяльність. Художник, поет, письменник, актор, танцюрист, артист балету, режисер, сценограф, акробат та балетмейстер Жорж Льовендаль був однією з найбільш чарівних та, як би тепер сказали, харизматичних особистостей міжвоєнних Чернівців.

Звичайно, що найбільший внесок він залишив в театральному мистецтві. Одразу по приїзді, в 1926 році створив першу мобільну сцену в Чернівецькому національному театрі. До відкриття театрального сезону в Чернівцях Георг Льовендаль подав проект, за яким була виготовлена завіса. Відтак до постановки «Злочин та покарання» за Ф.Достоєвским запропонував технічну інновацію – сцену, яка ковзала на рейках, а згодом побудував сцену, котра оберталася.

На цій сцені він поставив першу науково-фантастичну п'єсу "РУР" Карела Чапека, яка була покладена невдовзі після світової прем'єри у Празі. У цій виставі Льовендаль зобразив та змайстрував для сцени штучні супутники і навіть літаючі об'єкти, а чернівчани вперше почули слово "Робот". У театральному сезоні 1929-1930 рр. він встановив інший рекорд, неперевершений ще й досі, особисто створивши декори для 38 театральних вистав для всіх національних громад Чернівців.

На цих театральних підмостках він співпрацював з такими провідними режисерами того часу як Віктором Іон Попа, Аурелом Іон Майцаном, Джорджі Михайлом Замфіреску, котрі принесли театру славу одного з найкращих в Європі.
На ці роки припадає і відкриття в нашому місті лялькового театру. Ініціатором його створення став Теодор Настасі, який народився в місті Лінц і був учнем відомого австрійського режисера Макса Рейхарда. Він звернувся до Міністерства освіти в Бухаресті з клопотанням про відкриття лялькового театру в Чернівцях. Дозвіл було отримано і перший професійний ляльковий театр в Румунії відкрили. Щоправда, як відділ при «Teatrul National», себто при «Національному театрі» Румунії в Чернівцях. Презентація нового закладу відбулася 1 травня 1928 р. І звичайно, що Льовендаль прилучився до цієї події якнайактивніше – виготовив ляльки до вистави.

Він проявив себе як художник театру, що працював у дусі модернізму. Саме тут, за словами мистецтвознавців, викристалізувався його стиль художника-постановника театральних вистав. Одночасно, впродовж 1918 – 1945 років, він був сценографом в численних театрах Румунії та одним з яскравих представників авангардистського театру. В цей період здобув тріумфальний успіх в Тімішоарі за декорації до оперети Ф.Легара «Країна усмішок» (1934). За мистецькою оцінкою Маттіаса Ландхоффа Георг Льовендаль належить до великих реформаторів європейського театру першої половини ХХ століття.

А ще Жорж займався живописом, його улюбленими сюжетами були селяни і монастирі краю. Льовендаль є автором картин на історичну тематику, видів буковинських монастирів і церков та багатьох портретів. Зокрема, він створив портрети письменників Г.Галактіона, Р.Боуряну, Н.Коча, Л.Ребряну та багатьох інших. Його полотна прикрашають іконостаси в церквах Чернівців, Браїла та інших міст. Він розписав іконостас у Свято-Троїцькій церкві, яка на той час була щойно збудована в стилі неоромінеск на Клокучці і нині знаходиться за адресою вулиця Золочівська, 76. Також виконав художні роботи в Свято-Вознесенській церкві на вулиці Руській, 235.

Його цілком заслужено називали "художником Буковини", так як він дуже тонко відчував типологію буковинського селянина, які він вивчив у своїх подорожах по буковинських селах. Селяни Льовендаля занурені в інтимність власного мовчання, кожен його персонаж містить на обличчі дивні риси внутрішнього всесвіту.
Картини, які він створив, перебуваючи на Буковині, мистецтвознавці віднесли до золотого фонду образотворчого мистецтва свого часу. Насамперед, це такі полотна, як: «Автопортрет»; «Лорд» ( селянин Костянтин Віксич із с.Бояни, 1943); «Портрет дівчини»; «Селянин з Буковини»; «Цигани на базарі»; «Будинок Пумнула в Чернівцях»; «Монастир Воронець»; «Вірменська церква» та багато інших.
На цілком окрему розвідку заслуговує картина «Буковинська мадонна» (портрет молодої буковинської селянки Аниці Максимець з села Остриця, неподалік Чернівців і була намальована у січні 1937-го року). Мистецтвознавці свого часу писали, що загадкову посмішку цієї молодої жінки можна зрівняти з вже відомою посмішкою Мони Лізи Леонардо да Вінчі. У 1942-му році ця картина, на жаль, згоріла в Кьольні. У 1937-му році через натовп зацікавлених цією картиною людей, що збиралися на бухарестському бульварі Каля Вікторієй перед вітриною музичного магазину "Орфей", де її було виставлено, Георг Льовендаль був запрошений до поліцейського відділку і йому погрожували штрафом, якщо він не забере її звідти.
Він є також автором фресок у великому залі Кишинівського міського клубу і національного театру (1921), декоративних панно для румунської виставки у Венеції (1943).
Жорж був творцем широкого діапазону: виготовляв костюми і декорації для театру, рекламні афіші для кіно, вироби декоративного і прикладного мистецтва, мозаїки, вітражі, гобелени, художню кераміку, скульптуру. За такі многогранні і різнобічні таланти чернівецькі журналісти нарекли його «Буковинським Леонардо да Вінчі».

Тому його натура потребувала якомога ширшої діяльності. В 1931 році він став засновником в Чернівцях товариства художників Буковини «Друзі мистецтва», яке проводило в місті щорічні осінні виставки. В 1933 році в Національному палаці у Чернівцях відбулася і його персональна виставка, на якій було представлено 89 робіт. А вже в 1935 році провів першу свою персональну виставку в Бухаресті, на якій були представлені живопис, малюнки і акварелі. Його картину «Селянин у зламаному капелюсі» президент Міжнародного комітету історії мистецтва Лео ван Пуйвелде придбав для Музею сучасного мистецтва у Брюсселі. В 1936 році в Чернівцях пройшла ще одна персональна виставка в Музеї Кароля ІІ, на якій було представлено 141 робота. Хоча полотна Льовендаля експонувалися в Чернівцях на щорічних виставках до 1940 року вже і по його від їзді.

У 1936-му президент Міжнародного комітету історії мистецтва Лео ван Пуйвелде придбав його картину «Селянин з обірваним капелюхом» для музею сучасного мистецтва в Брюсселі.
Твори художника зберігаються в музеях Сучави, Радівців, Гура-Гуморулуй, Лондона, Брюсселя, Берліна, Росії, Швейцарії.

Перебуваючи на Буковині, він захопився мистецтвом монастирів і навіть коли повернувся до столиці, то прикладав значні зусилля, а то і немалі власні кошти, для їх збереження. Був одним з ініціаторів Бухарестського музею Села. Аби зберегти монастир в Сучевіці, особисто найняв майстра для ремонту даху церкви. Він любив Буковинський край і місто Чернівці, був тут найщасливішим. Саме в Чернівцях народилася його єдина і улюблена дочка Ірина, тут пройшло її дитинство до десятирічного віку. Його запрошували до співпраці відомі театри, але він залишався в цій стороні. Художник відмовився навіть від престижної посади художнього радника та сценографа Нью-Йоркської метрополітенської опери, аби залишитись на Буковині.

В 1937 році художник перебрався із сім’єю в Бухарест. Участь у театральних проектах уже брав не так часто. Відновив співпрацю з режисером Якобом Штернбергом і виконував оформлювальні роботи для групи «Сіді Таль» і Театру-єврейської студії в Бухаресті, якими той керував.
В 1938 році в Бухаресті він організував Вільну Академію Мистецтв. Тут же в 1943 році відбулася успішна виставка, на якій всі 80 картин були продані. В 1944-1945 співпрацював із Бухарестською національною оперою, відтак вніс дуже суттєвий вклад у створення першого професійного театру ляльок Румунії «Циндиріки». З нагоди 50-річного ювілею художника король Мігай І відзначив його нагородою за заслуги в культурі, яких Льовендаль мав чимало. Він був серед засновників Спілки художників Румунії та Художнього фонду в Бухаресті, брав участь у щорічних виставках художнього мистецтва в Бухаресті. В 1950-1957 працював професором в Інституті образотворчих мистецтв Ніколає Грігореску в Бухаресті.

В 1954 році померла його улюблена дружина, яка все життя підтримувала його творчі уподобання і захоплення. У підписах на картинах до своїх ініціалів додав першу букву імені покійної дружини. Щоліта на Буковині продовжував писати пейзажі та обличчя селян.
В наступні роки після цієї сумної події займався впорядкуванням і виданням літературної спадщини Аріадни Льовендаль. За цей час видав кілька своїх автобіографічних праць, опублікував у пресі низку художніх творів і статей.
Барон Ґеорг Льовендаль відійшов у вічність 18 лютого 1964 року. Проте він ще встиг втішитися народженням внучки Аріадни, яку йому подарувала донька Ірина. Саме Аріадна створила Фонд культури «Льовендаль», щоб зберегти пам’ять про свого незвичайного і талановитого дідуся. Для цього придбала будівлю в центрі Бухареста, де Фонд і почав в 2010 році працювати.
Щоб підтримати сучасне мистецтво, фонд проводить конкурси для молодих сценографів. Тут відбуваються художні виставки, презентації різних видань, які сприяють збагаченню культурного життя Бухаресту.

На сьогоднішній день вся спадщина художника зберігається його онукою Аріадною Аврам – засновницею і головою Фонду Льовендаля у Бухаресті. Саме її стараннями аристократ, іронічно-усміхнений барон Льовендаль повертається у місто його молодості і активної творчої праці уже у своїх картинах. У Чернівецькому художньому музеї нещодавно було зорганізовано виставку його робіт, в експозиції було представлено близько 100 копій творів митця.

Георг Льовендаль був професором, порадником та другом таких видатних особистостей як маляр, драматург, режисер і актор Віктор Іон Попа, румунський театральний і громадський діяч, актор театру, кіно і телебачення, режисер, педагог, професор Інституту театру і кіно в Бухаресті, Почесний член Румунської академії Раду Беліган, Грігоре Васіліу Бірлік, Нінета Густі, Олег Дановській, Сіке Александреску.За честь його мали приймати у всіх мистецьких товариствах та столицях Європи. Проте він довгі роки був замовчуваний через своє шляхетне походження. Повернув це славне мистецьке ім’я працівник буковинської бібліотеки ''I. G. Sbiera'' в місті Сучава Еміль Сатко, який присвятив йому статтю у книзі ''Мистецтво Буковини" в 1984 році.

Фото Льовендаля
http://www.rri.ro/uk




15 травня – 160 років від дня народження громадського діяча,
президента нотаріальної палати, викладач права в Чернівецькому університеті,
засновника академічного товариства «Союз», члена Української національної ради в 1918 році,
експерта торгівельної місії Західно-Української Народної Республіки
Миколи Драгомирецького (1857-1922)


Народився Николай рицар де Говора Драгомирецький (з походження шляхтич гербу Сас де Говора) на Галичині, на Косівщині. В Чернівці приїхав в юному віці на науку до гімназії. Доля розпорядилася так, що в цьому місті Микола Драгомирецького провів майже все своє свідоме життя, ретельно працюючи на утвердження української державності.
Вже з молодості мав схильність до активної громадської праці. Разом з друзями створив перше українське академічне товариство «Союз». По закінченні правничих студій в Чернівецькому університеті Микола Драгомирецький вступив до нотаріальної канцелярії в Снятині. Саме там взявся одразу за просвітництво. В Снятинському повіті Микола Драгомирецький заснував читальні «Просвіти» і прилучився до побудови «Народного Дому» в Снятині. Пізніше як нотаріальний субститут практикант переселився до Довгопілля і був там публічним нотарем.

У 1890-х роках повертається до Чернівців, куди його запросили викладати право на юридичному факультеті університету. Одночасно Микола Драгомирецький заснував нотаріальну канцелярію, яка знаходилась в самісінькому центрі міста на Ringlplatz, біля Ратуші. Нині це адреса Центральна площа, 10, в якому знаходиться Управління культури Чернівецької міської ради. А меморіальна таблиця свідчить, що в цьому будинку мешкав один з найдостойніших бургомістрів Чернівців Антон фон Кохановський. Безперечно, що вони не раз зустрічалися в цьому місті.
Микола Драгомирецький був дуже добрим нотарем, за що його члени нотаріальної камери (контори) обрали своїм президентом. До того ж був на цій достойній посаді до кінця свого життя.
Найбільше праці, сил і часу як свідомий і небайдужий чоловік з державницьким мисленням Микола Драгомирецький поклав саме на громадсько-політичну працю, особливо в роки Першої світової війни (1914- 1916).
Микола Драгомирецький в тяжкі моменти історії завжди був поруч із своїм народом і робив дуже серйозні і конкретні справи Так, коли літом 1916 року на Буковину почався наступ російських військ, так званий Брусилівський прорив, то буковинці масово кидали своє майно і ставали біженцями. Біля 200 тисяч людей подалися в глибину Австро-Угорщини. Аби їм полегшити долю, з ініціативи посла, барона Миколи Василька та підтримки колишніх намісників Буковини було створено «Буковинський запомоговий комітет у Відні». Доктор Драгомирецький належав до головного відділу та був заступником голови, водночас вів канцелярію всього комітету. Комітет взяв опіку над всіма біженцями, аби полегшити їхню долю.
Надзвичайно складними і неоднозначними були також 1917-1922 роки, про які в «Зверненні Української Національної Ради» писалося: «Стара влада упала і настала необхідність скласти новий орґан виконання державних функцій».
Аби втримати владу в краї, потрібно було на місцях покласти свідомих і відповідальних людей. Так Микола Драгомирецький був призначений на посаду міського голови міста Вижниці. Про це повідомила газета «Буковина» від 6 серпня 1917, яка на той час виходила у Відні. «Зараз після відбитя перших буковинських областей удався шеф кураєвого буковинського правительства граф Ецдорф на Буковину. У Вижници розпочало вже тамошне староство урядованє. Дня 1 серпня виїхав до Вижниці також д-р Николай Драгомирецький, аби обняти там назад веденє чинностей міського голови. Занимане ним доси неплатне місце відпорпучника виділу праці в буковинськім Запомоговім Комітеті обняв посол Николай Спинул».
Внаслідок поразок Автро-Угорщини у Першій світовій війні і її розпаду в Чернівцях відбувалися важливі події – зустрічі, на яких мешканці міста, краю та представники українських політичних партій намагалися визначити свою подальшу долю. Цілковито занурився у вир тогочасних подій і доктор Микола Драгомирецький. Він увійшов до Українського крайового комітету, який був створений 24 жовтня 1918 року в Українському народному домі для реалізації ідеї створення української держави і прилучення до неї буковинських українців. А 3 листопада в Чернівцях зібралося народне віче представників від українських міст і сіл краю, які ухвалили об’єднати північну українську частину Буковини із Східною Галичиною і Північно-Східним Закарпаттям в одну українську державу, поширити на цій частині Буковини владу Української Національної Ради, що у Львові, закликати її виробити конституцію цієї держави, визнати права всіх національностей на цій території. І ухвалили знамениту, вимріяну соборницьку ідею українців об’єднатися зі всіма українцями в єдину Соборну Українську державу: «Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України». Крайовий комітет почав діяти у приміщенні Крайового управління як влада, як складова частина уряду Західноукраїнської держави, яка була створена 18-19 жовтня 1918 року у Львові як Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки (УНРада) — законодавчий орган ЗУНР.
18-19 жовтня 1918 року в приміщенні Народного Дому у Львові відбулась Конституанта (Конституційні Збори) – українське представництво зібрання (близько 500осіб), яке обрало Українську Національну Раду, що згодом стала вищим законодавчим органом Західно-Української Народної Республіки. 9 листопада 1918 УНР затвердила Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР).
Місцева преса повідомляла про участь буковинських делегатів у роботі Української Національної Ради у Львові та в проголошенні її українською Конституантою. Як делегат Української Національної Ради Західно-Української Народної Республіки Микола Драгомирецький представляв Буковину. «Буковинська делегація української національної ради: Парляментські посли ( Австрійського парламенту); соймові посли; за національно-демократичну партію; за народну партію; за радикальну партію; за соціально – демократичну. Представник національно-демократичної партії: д-р Николай Драгомирецький — український громадський діяч».
Всі ті представники разом утворили окрему Буковинську Секцію Української Національної Ради з осідком у Чернівцях.
Повернувшись в Чернівці, в ті листопадові дні був прийнятий серйозний документ, про який написали всі поважні місцеві газети того часу, як от «Буковина», «Czernowitzer Morgenblatt», «Czernowitzer Allgemeine Zeitung», «Czernowitzer Tagblatt». Це «Звернення Української Національної Ради – Крайового комітету Буковини до населення з закликом підтримати новоутворену владу». У якому звучало: «Велика історична хвиля визволення і само означення народів докотилася й до нас, великий час кличе, тож і людяність Буковини – стати під прапор свободи.
Старі уряди, що не хотіли чи не вміли пристосуватися до жадання волі народів, мусіли упасти; усунув їх непереможний дух часу. Без насилля, тільки під примусом історичного процесу влада висховзнулася з рук дотеперішнього правительства.
Стара влада упала і настала необхідність скласти новий орґан виконання державних функцій. … в цей відповідальний момент Українська Національна Рада, як єдина в цей час організована сила, вирішила перейняти під свою опіку суспільний лад і безпеку.
1. Переймає управління Чернівцями і всіма повітами краю, в яких українське населення складає більшість.
2. В місті Чернівцях бере під свій захист всі центральні установи.
Українська Національна Рада стоїть непохитно на становищі повного, ніяким насиллям не обмеженого права само означення народів. Ми свідомі того, що про територіальний розділ цього краю рішати будуть судді світа на мировім конґресі. Утворяючи на такій платформі владу для збереження ладу і порядку, ми кличемо всіх громадян піддержати цю тимчасову владу та її органи, котрі мають перед собою трудну задачу в цей перехідний час оберегти місто Чернівці від тяжких допустів, а чей же незабаром настане бажанна хвилина золотого мира. Під прапором само означення народів зустрічаймо її!
Чернівці, 6-го листопада 1918 р.».
В пізніші часи для вирішення надзвичайно складних завдань того часу також відправляли доктора Драгомирецького, про що завжди сповіщала преса. «В цих революційних днях зв’язок Буковини з іншими українськими землями був досить утруднений, тому координації дії Український Краєвий Комітет вирішив вислати своїх офіційних делегатів: до Києва Т.Галіпа і до Львова доктора Драгомирецького. Крім репрезентативного та інформативного завдання, буковинські представники мали домагатися військової і матеріальної допомоги. Для інформації та пресового зв’язку з провінцією було відновлено видавання щоденника «Буковина», в якому друкувалися повідомлення й ухвали Краєвого Комітету та інформації».
Краєвий комітет діяв у приміщенні Крайового управління як влада, як складова частина уряду Західноукраїнської держави. І поки зібралася Мирна конференція, аби прийняти остаточне рішення про долю Буковини, то історія як завжди внесла свої гіркі корективи і Буковину зайняли війська королівської Румунії.
Тому, коли на початку березня 1921 року «Союз» дав єдиний за післявоєнний час український бал у Чернівцях, то на нього зібралися рештки української репрезентативної інтелігенції, які осталися в Чернівцях. «Між іншими були на цьому балю ….нотар д-р Микола Драгомирецький. Це був виразно репрезантивний бал, на який не шкодувалося коштів».
Вартує відзначити ще одну благодійницьку рису д-ра Драгомирецького і його родини. Адже саме в нотаріальній конторі д-ра Драгомирецького в дуже гіркі години свого життя тулилася Ольга Кобилянська. Про це написав найретельніший дослідник її життя, директор літературно-меморіального музею Володимир Вознюк. «Після того, як Ользі Кобилянській вкотре довелося покинути чергове помешкання, та ще й у такі складні роки воєнних лихоліть, то з травня 1919 року по 30 квітня 1920 року Кобилянська мешкала в нотаріальній конторі М. Драгомирецького, яка знаходилась за адресою Ringlplatz (зараз це адреса Центральна площа, 10), який її там прихистив».
Тяжка і виснажлива праця підірвали його здоров’я, але найбільше мабуть його боліло те, що не справдились надії українства на свою державу.
Відійшов у вічність відомий і шанований всіма чернівчанами публічний нотар, довголітній президент нотаріальної камери, фундатор і почесний член майже усіх українських товариств на Буковині Николай рицар де Говора Драгомирецький 1 березня 1922 . Він спочиває на православному цвинтарі в Чернівцях.
Дуже теплий спогад залишив про доктора відомий культурно-освітній діяч і педагог того часу І. Карбулицький: «1-го березня ц.р. [1922] помер в Чернівцях в 66-тому році життя публичний нотар Николай Драгомирецький. Покійний був свідомим, щирим українським патріотом і членом всіх українських товариств в Чернівцях. Ник. Драгомирецький був разом із покійним генеральним вікарієм о.Олександром Манастирським, основателем першого академічного товариства «Союз».
А вже пізніше на сторінках календаря «Порада й розвага» на 1930 рік в статті «Николай риц. де Говора Дрогомирецький» під рубрикою «Ті, що від нас відійшли», нагадуючи про відзначення чергових роковин його пам’яті, наголошувалося: «Бл. пам’яти покійний Николай рицар де Говора Драгомирецький, один з найкращих людей старшої верстви, в котрого шукали поради й помочи не лише свої, але й чужі.
Покійний упав жертвою своєї тяжкої невтомимої праці в повоєнних часах. По розпаді австрійської влади, в найбільш критичнім часі, відважно, сміло і безкорисно заступав він інтереси українського народу на Буковині. Старенький батько часто з’являвся серед нашої молодіжи, бо був дійсним її протектором і помічником. Покійний публичний нотар Николай рицар де Говора Драгомирецький, наче той цар уночі, проганяв темноту і вносив в пригноблені юні душі української молодіжи – радість, надію та охоту до праці й науки.
Мрія покійника про українське сонце під блакитним небом не здійснилась – заскоро покрила його сира земля.
Ми, українці, можемо сміло сказати, що він осиротив не лише свою рідню, доньку й сина, але також все наше українське громадянство. В його особі втратило наше громадянство вельми щирого працівника та першорядного провідника серед бурхливих хвиль повоєнного життя».
Фото Драгомерецького:
Старик В.П. Від Сараєва до Парижа. Буковинський Interregnum 1914-1921. – Чернівці: Прут, 2009. – 168 + 184 с.: іл. 695.
 
 
 
 

16 травня – 175 років від дня народження драматичної актриси,
театральної діячки,
директорки та режисера театру «Руської бесіди»
Теофіли Романович (1842–1924)
 
Вона народилася у селі Довгопілля (нині Довгополе), Верховинського району Івано-Франківської області в родині греко-католицького священика Теодора Рожанковського та його дружини Анни. Після народження дочки отця Теодора перенесли на парафію Св. Михаїла до Качики в румунській Південній Буковині. А з 1846 року осів уже на постійно на парафії Св. Миколая у містечку Заставна на Буковині, де прослужив до своєї смерті.

Так що все свідоме дитинство і молоді роки Теофіла провела саме в цьому містечку, яке відвідувала при кожній нагоді. Пізніше в родині народилася ще молодша сестричка Марія і дівчаткам дали добре домашнє виховання, як було прийнято на той час в родинах священиків. Вони захопилися мистецтвом і обидві стали акторками, взявши сценічне прізвище Романович. Теофіла разом із молодшою сестрою Марією дебютували одночасно 1867 року в Тернополі – на сцені театру «Руської бесіди» в трупі Омеляна Бачинського. Пізніше перебралася до Львова, де впродовж 1867-1880 років грала в Руському народному театрі. А Теофіла Романович залишила по собі добру пам’ять в мистецькому житті Львова ще й тим, що впродовж 1874–1880 років була директоркою та режисером театру «Руської бесіди». Вона, будучи ще доволі молодою жінкою, проявила добрий організаторський хист, так як запросила до праці кращі акторські сили українського театру і скомплектувала добрий акторський склад, який мав змогу ставити багато вистав. Режисером і актором в них був навіть сам Марко Кропивницький. Тут же грав і Михайло Коралевич, який пізніше став її чоловіком. Сама Теофіла дуже добре грала ролі літніх жінок і цокотух.

Ті роки загально вважаються часом найбільшого розвитку театрального мистецтва в Галичині. Сучасник актриси, поет-молодомузівець і дослідник історії галицького театру Степан Чарнецький так оцінював діяльність Т.Романович:
«З днем 1 січня 1874. «Бесіда» віддала театр Теофілі Романовичці (правдиве прізвище: Рожанковська). Дирекція Романовички тривала до кінця 1880 р. й записалася як краща доба в історії розвитку театру. Нова директорка незабаром доказала, що, крім акторського таланту вона має доволі енергії, меткости, й витривалости, щоб самостійно кермувати мандрівним театром. До того ж вона виявила дуже гарні тенденції – зберігати чистоту української мови на сцені».

Її майбутній чоловік Михайло Коралевич був не лише актором, але й секретарем театру, що було для неї дуже посутньою підтримкою. Проте за цей час він також встиг закінчити право на новоствореному Чернівецькому університеті ім. Франца Йосифа І і отримав посаду судового радника в столиці Буковини. А Теофіла Романович припинила свою театральну кар’єру і в 1880 році залишила керівництво театром «Руської бесіди». Хоча в 1881–1883 роках вона мала знову власну антрепризу.

За цей час вони перебралися в Чернівці, тут вона одружилася з Михайлом Коралевичем, який продовжував разом з дружиною виступати на сцені під псевдонімом Душинський.

У березні 1884 року в Чернівцях на базі аматорського гуртка «Руської бесіди» та із залученням трьох засновників та найактивніших діячів – Теофіли і Марії Романовичів та Михайла Коралевича було створене перше Руське драматичне товариство, головою якого був С.Воробкевич. Головною метою товариства було «плекати драматичну та музичну штуку (мистецтво) руську, устроєння театральних представлень, музично-декламаторських вечерків, концертів та забав». Вистави новоствореного товариства проходили в приміщенні чернівецької «Руської бесіди», нині там знаходиться Меморіальний музей Юрія Федьковича. Репертуар театру складали п’єси С.Воробкевича, Ю.Федьковича, Квітки-Основ’ яненка та інші. Репертуар на 1885 рік складався з 8 оперет та 10 комедій. Про популярність їхніх вистав свідчить той факт, що на їхні вистави квитки розкуповувались задовго до початку.

Впродовж 1883–1885 років Теофіла Романович виступала на сцені Першого Руського Драматичного Товариства у Чернівцях. Глядачі її аплодували за такі ролі: Свахи в «Одруженні» за М.Гоголем, Галі в «Назар Стодоля» Т.Шевченка, Терпелихи в «Наталкці Полтавці» І.Котляревського, Одарки ("Сватання на Гончарівці" Квітки-Основ'яненка), Стехи ("Назар Стодоля" Шевченка), Кабанихи ("Гроза" О. Островського), Арини ("Одруження" М. Гоголя), Тетяни "Підгірний" Гушалевича, Катерини «Гроза» О.Островського, Амалії в «Розбійникиках» за Ф.Шіллером.

Але зовсім несподівано для товариства настали скрутні часи. У серпні 1885 року Михайла Королевича було переведено на роботу до Сучави, а з ним поїхала Теофіла і Марія Романовичі. Правда, вони свій акторський талант проявили і там, ставлячи вистави.
А потім настала воєнна завірюха, революція – Західну Україну поділено поміж Польщею й Румунією і Теофіла відійшла від театральної праці. Теофіла Коралевичова прожила свої останні роки в Чернівцях.

В Чернівцях вони проживали спочатку на вул. Семигородській, 18 (тепер вул. Головна, 72). А 1913 року судовий радник М.Коралевич вже є власником вілли на престижній Gartengasse, 9 (нині це вул. Федьковича, 23).

Їх син Семен Коралевич, як і батько, закінчив Чернівецький університет і працював до 1921 року викладачем класичних мов у Вижницькій українській гімназії, а потім в Українській приватній жіночій гімназії.

Відійшла у вічність Теофіла Романович 16 січня 1924 року у Чернівцях і спочиває на християнському цвинтарі на вулиці Зеленій. Проте могили на даний час ще не віднайдено. Так само, як і її чоловіка Михайла Коралевича.

Детальніше про творчу працю Теофіли Романович та її родини, а також їхні зв’язки з Буковиною та Чернівцями можна познайомитись за посиланням: 
zbruc.eu/node/66029
 
 
 

18 травня – 110 років від дня народження письменниці
та громадської діячки
Ірини Левинської-Парилле (1907-1990)
Вона народилася в місті Рожнятові (нині Івано-Франківської області) в сім’ї спольщеного француза учителя Омеляна Парилле. Коли Ірині було три роки, батько переїхав викладати математику й фізику в українську гімназію в місто Долину. Тут пройшло її дитинство і юність.

В 1919 році батьки відправили дівчинку до Львова, де Ірина закінчила Першу дівочу гімназію, організовану «Клубом русинок». Будучи ученицею шостого класу гімназії, разом із трьома найближчими подругами заснувала літературний гурток імені Ольги Кобилянської. Як вона згадує у своїх мемуарах: «…раз у два тижні ми сходилися, читали уривки з її творів і дискутували прочитане. Тоді вперше ми написали їй вітального листа з нагоди дня її народження, на який письменниця відписала нам кілька сердечних, теплих слів, якими наш гурток невимовно пишався».

В 1922 році вступає до Львівського Українського таємного університету на історико-філологічний факультет.

Також вона брала актив
ну участь у створенні молодіжного літературних гуртка ім. Ганни Барвінок та інших культурологічних імпрезах. За активну громадянську позицію Ірину, разом з багатьма студентами, було ув’язнено польською поліцією. В 1930 році Ірина Парилле вийшла заміж за інженера Степана Анатазійовича Левинського і майже відразу після одруження молоде подружжя Левинських виїхало до Праги, де чоловік закінчив політехнічний інститут.

А потім доля так розпорядилася, що вона приїхала в Чернівці, провела тут майже 6 років, які виявилися щасливими для родини і для неї особисто. Для нас цікавий саме цей період впродовж 1930-1935 років, який вона провела в нашому місті. Тут Ірина Левинська бере активну участь в культурному житті міста, друкується в періодиці, влаштовує вечори, зустрічі, друкує свої твори і публіцистику. Звичайно, що одразу після прибуття в Чернівці, вона не оминула нагоди і в цей же час особисто знайомиться з Ольгою Кобилянською, творчістю якої захоплювалася ще в ранній юності. У цей час вона активно спілкувалася з родиною Кобилянських, гостювала в Ольги Кобилянської, допомагала їй правити розділи роману «Апостол черні».

Ось як вона згадує ці зустрічі: «
Тоді вона працювала над останнім своїм твором «Апостол черні», і я часто перечитувала їй цілі розділи, а вона виправляла деякі пасажі, що їй не подобалися. Так ми засиджувалися аж до вечора».

Разом з панною Ольгою вони часом читали Шекспіра, Тургенєва і «Анну Кареніну» Толстого, обговорювали прочитане, письменниця згадувала своїх товаришів Івана Франка, Осипа Маковея, Василя Стефаника, Лесю Українку, спілкування з ними.

Часто навідувала її в Чернівцях, листувалася з нею, найцінніші є спогади про Ольгу Кобилянську «Я знала Ольгу Кобилянську», які написала в 1961 році, проте опублікувала їх аж в 1981 році в Бухаресті в щорічному збірнику «Обрії». Вони до цих пір не втратили своєї цінності. Літературознавці повертаються до них кожного разу, коли досліджують творчість письменниці. Ірина Левинська була поруч Кобилянської, коли вона працювала над своїми творами і ділилася з нею своїми творчими пошуками.

Восени 1935 року Левинські переїхали до Бухареста і, звісно, зв’язок Ірини з Ольгою Кобилянською перервався, хоча і в наступні роки, коли приїжджала до Чернівців, то неодмінно відвідувала вже дуже хвору письменницю.

Співробітничала з громадськими та культурними товариствами «Жіноча громада» і «Кобзар», її твори друкувалися у журналах. Підтримувала дружні стосунки з українськими письменниками і митцями Василем Стефаником, Оленою Кульчицькою, Орестом Масикевичем, Михайлом Бойченком та іншими.

Проте мала тут і сумні моменти. Зимою простудила легені і змушена була повернутися до батьків на лікування. За цей час її чоловік, який був дуже добрим архітектором, отримав посаду в Бухаресті, де він працював з таким видатним архітекторам того часу, як Еміль Прагер.
Родина переїхала до Бухареста і належала до тієї невеличкої горсточки українців, котрі першими заклали цеглини в основи української літератури та культури в Румунії. Там вона одразу знайшла громаду українців, котрі також службово переселилися до Бухареста і занурилась, вірніше творила українську культуру в столиці Румунії.

Тут Ірина надалі провадила активну культурно-просвітницьку роботу, зокрема в середовищі української студентської молоді. Власне, саме вона з чоловіком і витворили і багато років підтримували українське культурно-мистецьке середовище. Вони були організаторами літературних імпрез на честь Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича, Івана Франка, Тараса Шевченка.

Вони зустрічалися, мали своє коло знайомих. А коли почалася Друга світова війна, то до Бухареста прибуло багато їхніх знайомих, і буковинців зокрема. Всі вони сходилися у їхньому домі. Вони дуже багато допомагали буковинцям у біді, тому помешкання Левинських було свого роду "гніздо" українців.

У 1942-1943 роках Ірина Левинська закінчила повний курс викладання української мови і літератури в Бухарестському інституті італійської мови і культури. Пізніше в 1949-1950 роках навчалася на курсах російської мови в інституті імені Максима Горького в Бухаресті й одержала право викладання цього предмета.

Література займає особливе місце в її житті. Перші свої твори – вірші та байки вона написала ще у 16 років. Друкувалася у тогочасних журналах «Нова хата», «Жіноча доля», збірниках «Обрій», газеті «Новий вік» та інших часописах. Публікувалась в українській та польській періодиці.

Мала проза та вірші Ірини Левинської друкувалися на сторінках літературного альманаху «Обрії» щорічно від 1981 до 1988 року. За цей час тут з’явилось друком чотирнадцять її новел, оповідань, образків, пастелей.

І хоч Ірина Левинська займалася творчістю все життя, проте її творча спадщина не дуже велика, так як почала писати пізно, на схилі життя, і їй вдалося підготувати і видати три книги малої прози. Вона автор збірок психологічних новел «Живиця» (1982), «Серце на грані» (1984), «Коли були ми молоді» (1989), які вийшли в Бухаресті. В них відтворено життєві драми, складний внутрішній світ людини, «вічні» істини народження Буття.

Про її творчість, яку тонко відчував, дуже добре відгукнувся український поет з Румунії, Степан Ткачук: «Новели Ірини Левинської схожі на старовинні грецькі храми. Нема в них ні дуже синього неба, ні нарочитих ефектів, ні розхристаних барв. Проте в них відчувається класична гармонія усіх важливіших елементів літературного твору: сюжети, композиції, стилю і мови. Це значить, що письменниця має точну руку, вона з філігранною ніжністю торкається різних тем, щоб на їх фоні шукати людину з її світом. В центрі майже кожного твору стоїть якась психологічна проблема. З правдивою і сильною майстерністю письменниця розкриває складну, а подекуди й чудну машину людської психіки. Основною стихією її таланту є ліризм, а романтичний підхід до дійсності набирає різних форм, вказує на багату мистецьку винахідливість. Ірина Левинська насамперед митець, що дивиться на життя очима вічності і шукає в його тенетах рівновагу краси. Писати для Ірини Левинської – божий ритуал.»

Ірина Левинська відійшла у вічність 6 липня 1990 року в своєму помешканні і спочиває на цвинтарі в Бухаресті.

Все її надбання, зокрема книги та фотографії, як духовний скарб, залишила у спадок своїй подрузі з Чернівців Мирославі Лемний, яка зберігає їх до нині. Ось як вона пам’ятає пані Ірину Левинську: «Різнородно, тому що мала, як би вам це сказати, від природи, з кожної національності від її родичів прекрасні риси. Часом і такі трохи польські, але взагалі була дуже добра людина. Дуже допомагала людям у біді, головно тим нашим буковинцям, котрі полишалися беж ніякого маєтку, полегшили все на Буковині, і прийшли сюди лише з валізами. Це була велика річ. Була коректною як німкеня, але була дуже кокетна, була дуже весела, співала багато і в нашому колі всі ми відчували її веселу душу.»
 
Джерело фото: old.rri.ro/arh-art.shtml





24-25 травня – 170 років тому в Чернівцях відбулися гастролі
блискучого угорського композитора, піаніста та диригента
Ференца Ліста (1847)


 
«ВІН ТУТ БУВ. ВІН ТУТ ГРАВ...» Так може з гордістю сказати в ці дні кожен чернівчанин, якому не байдужа музична культура рідного міста.
У насиченому подіями, поїздками, концертами житті великого маестро наше місто залишило свій скромний і світлий спогад.
Після турне країнами Європи, у 1847 році Ліст організував виступи у Санкт-Петербурзі, Константинополі та Афінах. Цей шлях пролягав через Галичину та Буковину.
По дорозі зі Львова в Ясси він зупинився в Чернівцях. Звістка про прибуття відомого піаніста набула розголосу завдяки президентові Товариства сприяння розвитку музичної культури на Буковині, президентові Крайового суду Буковини Карлу Умлауффу фон Франквелю. Товариство готувало великому піаністу гідну зустріч. Композитор прибув у Чернівці 22 травня, пробув у місті тиждень. Тут він дав три концерти. Два – у великому концертному залі в ошатному готелі «Молдавія», який був на той час центром культурно-мистецького життя не тільки міста, але й усього краю. Усі місця, незважаючи на високу ціну квитків, були заповнені. Вдячні поціновувачі його таланту з’їхалися з усіх кінців краю. А ще один концерт він дав в маєтку барона Євдоксія Гормузакі, в якого зазвичай обідав.
Ось як про цю знакову подію для музичної культури міста писала місцева преса:
«...І ось з’явився Ліст, по-юначому стрункий, напів-Апполон, напів-Гермес, з чітко окресленим, тонким, натхненним обличчям, обрамлений білявою хвилею в’юнкого волосся, з витончено-граціозними французькими манерами, людина іскроментної дотепності, високої оригінальності, геній у своїх найвищих проявах, без граму пихи чи зарозумілості, милий, невимушено простий.
В концертній залі, трохи відвернувшись від рояля, юний бог музики розмовляє з дамами, розсипає жарти, експромти, – і несподівано, наче осяяний вищим натхненням, повертається до інструменту. Швидким поривом – легко й ніби недбало – опускає руки на клавіші, і під його пальцями народжується блискучий каскад звуків... Усі – німують. А згодом зринає буря оплесків...».
Він грає напам’ять увертюру Россіні до «Вільгельма Телля», «Місячну сонату» свого улюбленого Людвіга, «Лісового царя» Шуберта, полонези, вальси та мазурки Шопена, свої власні твори, серед них композиції «Кампанелла» та «Дон Жуан».
На додаток заграв коломийки у власній обробці, які на прохання єпископа Євгена Гакмана виконав аж двічі.
В помешканнях заможних чернівчан, в яких він гостив, надовго зберігся спогад про Ференца Ліста як безпосереднього, люб’язного і вишуканого світського співрозмовника.
Можна висловити здогад, що маестро міг відвідувати і нинішню вулицю Українську, де на той час проживав Ніколаус – один з родини барона Гормузакі .
Саме з Чернівців 25 травня 1847 року він надішле листа недосяжній Кароліні Сайн-Вітгенштейн, в якому признається в коханні... і з хвилюванням чекатиме відповіді…
Фото Ф. Ліст
http://www.allposters.com/-sp/Illustration-of-Franz-Liszt-Hungarian-Composer-and-Pianist-Posters_i3591030_.htm
 
 

 

25 травня – 175 років від дня народження літератора,
церковного і культурного діяча
Сімеона Кобилянського (1842 –1910)
 
Народився в селі Фрумосу Сучавського повіту в Румунії. Навчався в Чернівецькому теологічному інституті, по закінченні якого отримав парафію в місті Гура-Гуморулуй, звідти був переведений в село Коровія поблизу Чернівців. Тут впродовж 1883-1884 років видавав двотижневу газету для селян «Стелуца» («Зірка») і за цей час вийшло 24 номери.

З 1886 року і до останніх днів життя служить у чернівецькому храмі Св. Параскеви Сербської.

Окрім духовної праці, багато зусиль приклав, аби підняти рівень культури і життя буковинського люду назагал на вищий щабель. Всіляко сприяв відкриттю по селах краю читалень, народних банків. Він є автором шкільних посібників з християнської моралі і політичної економії та статей на релігійні теми в місцевих часописах.

Пробував свої сили і на літературній ниві. Успіхом в читачів користувалась його повість «Дмитро Стан», яка вийшла в світ в Чернівцях в 1886 році.

Відійшов у вічність Сімеон Кобилянський 26 липня 1910 року і спочиває на православному цвинтарі в Чернівцях.


 
 
 

27 травня – 155 років від дня народження фольклориста, композитора,
педагога, освітнього діяча
Александру Воєвідки (Alexandru Voevidca) (1862 – 1931)

Народився у селі Васловівці (нині Заставнівського району) у селянській родині. Початкову освіту Александру Воєвідка отримав у місцевій школі, а оскільки з дитячих років мав хист до науки та викладання, то навчання продовжив у єдиному доступному на той час на Буковині професійному закладі з підготовки вчителів – Чернівецькій державній учительській семінарії. За роки навчання він ретельно проштудіював всі обов’язкові та надобов’язкові навчальні дисципліни. Проте найбільше йому припали до душі вивчення музики та співу, гра на скрипці, клавірі та органі. Обов’язковою складовою уроків музики і співів в учительських семінаріях тогочасної Австро-Угорщини було опанування основних понять загального музикознавства, науки про гармонію та історії музики. А методика викладання співу становила тоді 6 навчальних годин на тиждень. Таким чином, Александру Воєвідка мав можливість отримати належну теоретичну й практичну підготовку.

Він не шкодує часу, аби якнайкраще опанувати й удосконалити володіння голосом і слухом, розвинути вокально-хорові навики. А також пізнати всі ті знання у галузі гармонії, теорії музики, мистецтвознавства, музичної літератури, які пізніше йому дуже пригодились в педагогіці. Свій талант вчителя музики він проявив вже на практичних заняттях, ще будучи студентом. Воєвідка, мріючи стати учителем музики у народній школі, оволодіває не лише професійними уміннями гри на скрипці, а й навчається впевненому і коректному використанню скрипки на уроках співів у народних школах: удосконалює навички утворення звуку й ведення смичка, вміння настроювати інструмент; виконання мелодичних вправ, дуетів, терцетів; розучує народні, шкільні, церковні пісні. Отже, закінчивши Чернівецьку учительську семінарію, він вже добре володів цілим комплексом музично-виконавських знань, умінь і навичок, був ерудованим фахівцем у галузі музично-естетичного виховання учнів. Однак природна допитливість, бажання до самоудосконалення спонукають його продовжити освіту у відомого музиканта Антона Кузелі, з яким він познайомився ще під час навчання в семінарії. Теоретичний та практичний досвід Кузелі, який тривалий час працював учителем співів у народній школі міста Берн у Швейцарії, його зацікавленість у роботі з талановитим учнем стали для останнього дуже важливим кроком у професійному становленні. Вивчаючи під його керівництвом теорію сольфеджіо, гармонію та хорове диригування, але саме європеський досвід викладу, Александру потім використав цей досвід у своїй педагогічній практиці. Значний вплив на особистість А. Воєвідки справив і знаменитий чеський композитор, диригент, скрипаль, піаніст, педагог, музичний критик Адальберт Гржімалі. Під його керівництвом він опановує композиторські навички, удосконалює теоретичні знання з методики викладання музики, робить перші спроби в музичній публіцистиці.

Фундаментальні основи музичної культури в Чернівцях завжди поєднували багатонаціональні та поліконфесійні культурні традиції регіону, в яких мешканці Буковини витворили собі таку атмосферу співжиття, в якій панували взаєморозуміння, повага до чужих традицій та бажання спільного розвитку, де культура і освіта були на дуже почесному місті. А. Воєвідко жив і працював у складні історичні часи, на зламі епох, коли Буковина була коронним краєм Австро-Угорської імперії й частиною тодішньої освіченої Європи, а, починаючи з 1918 р., – увійшла до складу королівської Румунії. У таких цікавих історичних умовах формувалася особистість Александру Воєвідки як талановитого педагога і творчої особистості, або якби тепер сказали він був креативним вчителем.

Отримавши блискучу музичну освіту, він розпочинає плідну і довголітню успішну педагогічну працю. Упродовж тридцяти років працює вчителем музики в народних школах сіл Нижні Синівці, Валя Кузьміна, в місті Кіцмані, понад 20 років виконує обов‘язки директора школи у Боянах. Був інспектором з музики у школах міста Чернівців. А паралельно він ще диригує хором і оркестром та бере активну участь в інших музичних імпрезах. А ще займається перекладацькою діяльністю.

Незважаючи на таку завантаженість педагогічною працею, він знаходить час і провадить широку громадсько-просвітницьку, композиторську, фольклористичну, дослідницьку роботу, втілює особисті творчі захоплення. Проте найважливішою справою всього життя він вважав вчительську працю. Свідченням чого є той факт, що усі свої численні рукописи незмінно підписував: вчитель Александру Воєвідка.

Викладаючи музику у народних школах краю, він, з одного боку, ретельно дотримувався вимог державних освітніх документів, що регламентували зміст навчання, а з іншого – намагався запровадити новітні методики навчання, апробував власні методичні ідеї та знахідки. Основним своїм завданням як вчителя музики в нього було пробудження і утворення відчуття тону, облагородження духу і оживлення патріотичних почуттів, формування музичних здібностей учнів.

Свої педагогічні напрацювання, власні методичні знахідки та ідеї він виклав у методичних посібниках та рекомендаціях. Так, у 1923 р. він видає методичні посібники для учителів «Викладання співів у початкових класах", "Навчання співу на слух", публікує низку педагогічних статей в журналах "Izvoraşul" («Джерельце») й "Voinţa Şcoalei" («Воля школи»). Окрему сторінку у біографії Александру Воєвідки становить його дослідницька, пошуково-етнографічна, фольклорно-етнографічна діяльність, метою якої було зібрати й узагальнити перлини музичної народної творчості народів Буковини, ознайомити з ним широкий загал не лише в краї, а й у Європі, надати можливість учительству використовувати цей багатий музичний матеріал у своїй професійній діяльності. Дослідницько-етнографічну діяльність А. Воєвідка розпочав практично з часу завершення навчання в учительській семінарії, його напрацювання були достатньо відомими серед збирачів та дослідників фольклору. Саме до нього у 1907 році звернувся відомий вчений-фольклорист професор Маттіас Фрідвагнер з проханням про співпрацю, коли готував до друку знаменитий збірник "Rumänische Volkslieder aus der Bukowina. Liebeslieder mit 380 von Alex. Voevidca auggezeichneten Melodien, Würzburg" («Румунські народні пісні Буковини), який побачив світ в 1940 році у Вюрцбургу. Як свідчить листування, найбільш плідним часом у їх спільній роботі були 1907-1924 роки. Зібрання А.Воєвідки вражає своїм багатством та різноманіттям і складає більш як 3000 пісень, об‘єднаних у 10 томів рукопису. Воєвідка був дуже старанним збирачем-дослідником буковинських народних пісень, автором пісень і хорів, численних записів румунського фольклору. Відомий буковинський композитор Є.Мандичевський гармонізував 200 пісень, зібраних А.Воєвідкою. По його смерті колекція буковинського фольклору належала його синові. Також він залишив по собі спадщину як композитор. Зокрема, написав в 1922 році музику до театральних вистав: «Два живих мерці» на лібрето Васілє Александрі, хорову музику «Національне попурі» для мішаного хору і фортепіано на народні вірші, збірку колядок «17 колядок, різдвяних пісень та новорічних побажань».

Він був людиною, яка настільки віддана своїй справі, що не потребує особистої слави. Але звичайно, що його належно поцінували музичні товариства. Він був проголошений почесним й на усі часи повноважним членом авторитетного у буковинському краї музичного товариства «Гармонія» ("Armonia").

Відзначимо, що педагогічні надбання вчителя Александру Воєвідки не втратили своєї цінності до сьогодні і активно використовується вчителями музики краю.

Відійшов у вічність Александру Воєвідка 6 червня 1931 р. у місті Чернівці, де й похований на православному цвинтарі.

При підготовці тексту використані дослідження Георгія Постевки і Наталі Філіпчук.

 
 

28 травня – 185 років від дня народження поета,
перекладача, краєзнавця
Людвика-Адольфа Сімігіновича-Штауфе (Simiginowicz-Stayfe) (1832-1897)
 
Він народився і провів дитячі та юнацькі роки в місті Сучаві в такій звичній, як на той час, змішаній родині. По батьківській лінії він був українцем, а по маминій – німецького походження. Ця поєднання мов та культурних традицій дуже добре йому пізніше прислужились до розуміння особливостей краю, коли він писав свої знамениті краєзнавчі розвідки. Він був одним із яскравих представників космополітичного духу буковинської культури в австрійські часи серед німецькомовних письменників краю.

На науку батьки відправили його в Чернівці. Саме під час навчання у Відні відбулася відома Березнева революція, яка й надихнула юного гімназиста на написання поезії. Свій перший вірш він опублікував під псевдонімом Адольф Занд у формі листівки і одразу став знаменитим. Окрилений цим першим успіхом, молодий автор розгорнув інтенсивну літературну діяльність. Свої вірші й новели публікує у модних тодішніх часописах „Iris“(«Ірис») в Ґраці, „Phönix“(« Фенікс») в Іннсбруку і „Galizia“ («Галичина») у Львіві. В 1850 році з’являється перша збірка віршів вісімнадцятилітнього поета під заголовком “Гімни”. Через рік він укладає антологію “Альбом найновішої поезії”, яка виходить у світ на початку 1852 р. з нагоди заснування крайової бібліотеки в Чернівцях.

В цьому ж році він закінчив гімназію і подався до столиці студіювати германістику й історію у Віденському університеті.

Так як він був дуже товариським, то ще будучи студентом в австрійській столиці здобув собі багато друзів серед віденського товариства – літераторів, журналістів та інтелектуалів. Тут він пише вірші, новели, нариси й театральні рецензії для таких престижних на той час літературно-мистецьких видань, як „Österreichische Illustrierte Zeitung“("Австрійська Ілюстрована газета"), „Theater-Zeitung“(«Театральна газета»), „Donau“ та інших періодичних видань, етнографічні статті для заснованого Й.В.Вольфом „Zeitschrift für deutsche Mythologie und Sittenkunde“ («Журналу німецької міфології і народних звичаїв»). Саме в ньому Штауфе опублікував в 1853 і 1855 роках “Казки Буковини”, які були позитивно оцінені самим Вільгельмом Ґріммом. Перебуваючи у Відні, в 1855 році видав збіркау віршів „Heimatgrüße aus Niederösterreich“ ("Вітання з Нижньої Австрії").

По закінченні університету працює вчителем у Шоттенфельдській реальній школі. Проте Буковина для нього має дуже важливе місце і він повертається в Чернівці на посаду суплента (молодшого вчителя) гімназії.

А так як він звик у столиці до активного літературного життя, то повернувшись, він береться сам витворити його в столиці Буковини. Створив форум для буковинських літераторів і засновав в 1857 році як додаток до “Буковинського домашнього календаря” альманах „Familienblätter“ (“Сімейні листки”), до якого залучив всіх відомих на той час письменників. Саме тут вперше він надрукував твори Юрія Федьковича.

Проте наступного року він отримує посаду професора гімназії в Кронштадті (Трансільванія) і переїжджає туди працювати. Проте не пориває своїх зв’язків з Буковиною, отож його “Сімейні листки” продовжують з’являтися в Чернівцях до початку 1860 років. А його матеріали регулярно публікуються в таких виданнях, як „Sonntagsblatt der Bukowina“ (Недільний журнал для Буковини») чи „Buchenblätter“(«Букова газета») і співпрацює з такими знаними на той час видавцями і публіцистами як Е.Р.Нойбауер, В.Капіллері, К.Е.Францоз, Й.Ґ.Обріст.
У Кронштадті він продовжив свою літературну діяльність. Володіючи крайовими мовами, займається перекладами, працює над етнографічними й культурно-історичними розвідками, які не втратили своєї цінності і до сьогодні. В цей час він впорядкував антологію румунської лірики «Romanische Poeten» («Румунські поети», Відень, 1865), оповідання «Спорудження монастиря» (1870). Одночасно працює і видає таку серйозну наукову працю, як «Грунтознавство Буковини» (Кронштадт») і друкується у провідних періодичних журналах свого часу.

Належно відзначив Штауфе і такі дві важливі дати для Чернівців, як столітній ювілей приєднання Буковини до Австрії та заснування університету Франца-Йосифа. Для цього він в 1875 році разом із Моріцем Амстером впорядкував антологію німецькомовної поезії «Poetisches Gedenkbuch» («Поетична пам’ятка»), куди включив і буковинських поетів.

Проте він завжди сумував за Чернівцями, тому коли звільнилося місце професора учительської семінарії, то він одразу повертається до міста своєї молодості і працює тут до кінця свого життя.

І як завжди, такий діяльний і творчий чоловік, він продовжує займатися і літературною працею та дослідженнями. Багато часу приділяє перекладам, а також пише новели, казки, вірші, подорожні замальовки.

Особливу цінність до цих пір мають його етнографічно-фольклористичні дослідження «Етноси Буковини. Етнографічно-культурно-історичні написи» (1884), «Народні перекази Буковини» ( 1885), «Малоруські народні пісні у метричному перекладі»(1888), «Долина Пруту в Галичині й Буковині» (1896). Збірників українських пісень, перекладених німецькою мовою в другій половині XIX столітті і виданих в Австрії, було дуже мало. Тому найповніший з них, «Українські пісні», який Л.А.Штауфе-Сімігінович підготував у Чернівцях, він був перекладачем і упорядником цього доволі фундаментального видання на 266 сторінок і над¬рукований у 1888 році в Лейпцігу. А так як він був у родинних зв'язках з українським поетом Сидором Воробкевичем і, мабуть, тим пояснюється, що у збірнику, окрім великого розділу «Коломийки» та народних пісень різного змісту є й розділ «З поезій українського поета Данила Млаки», який займає майже сто сторінок. Проте не тільки родинні зв’язки їх єднали, вони обидва були тримовними в своїй літературній праці. Життя розпорядилося таким чином, що Воробкевич навіть спочиває в одному гробівці з Л.А.Штауфе-Сімігіновичем.

Штауфе також залишив такі вартісні матеріали, хоч і писав їх на замовлення, як «Історія виникнення та розвитку Музичного товариства в Чернівцях» (1882). На основі звітів «Музичного товариства» він ретельно описує передумови заснування культурно-освітнього об’єднання в Чернівцях, подає важливі події з історії розвитку музичного товариства в хронологічному порядку. Належне місце відведено і фундаторам та членам товариства, які прилучилися до відкриття такого важливого мистецького закладу. В книзі представлена концертна діяльність товариства і навіть ретельно описаний екстер’єр та інтер’єр будівлі музичного товариства. Це видання вартує, аби його переклали і перевидали.

Надзвичайно цінною є краєзнавча розвідка Л.А.Штауфе-Сімінінович «Спогади із старих Чернівців», яка була опублікована в газеті «Bukowiner Nachrichten»(«Буковинський вісник») в 1896 році. В ній ретельно подано життя перших суспільних інститутів, спілок, товариств, знакових особистостей, які творили культурно-мистецьке життя шляхетних Чернівців впродовж майже всього ХІХ століття, в якому він жив і яке він добре знав. Передав, як чернівчани відпочивали, розважалися – тобто в своїх спогадах передав дух міста того часу.

А так як він був дуже талановитим і багатогранним в своїй творчості, то не відмовлявся і від замовних матеріалів. Так, до ювілею Спортивного товариства написав кантату і текст до комічної оперети «Холостяцький податок».

Відійшов у вічність Людвик-Адольф Сімігінович-Штауфе 19 травня 1897 року і спочиває у Чернівцях на Центральному християнському кладовищі по вулиці Зеленій.