Буковинський інтелектуальний календар ГРУДЕНЬ 2019

16 грудня – 160 років від дня народження громадського діяча, доктора теології, ректора Чернівецького університету, професора Василя Тарнавського (1859 – 1945).

Він народився 16 грудня в селі Міховени, яке знаходиться в Сучавському повіті, який на той час належав до Південної Буковини (нині територія Румунії).
Початкову освіту отримав в рідному селі, а потім навчався в ліцеї у Сучаві, який успішно закінчив. В 1878 році вступив на теологічний факультет Чернівецького університету, і тут же закінчив докторантуру в 1886 році. По закінченню навчання працював священиком у селі Строєнці Сучавського повіту, пресвітером і професором з історії релігії у місті Сучаві, священиком в Чернівцях.
Маючи хист до богословської науки, він продовжив спеціалізуватися впродовж 1898-1900 років з історії Старого Заповіту та івриту у містах Відні, Бреслау та Берліні. Після цього починається його викладацька діяльність у Чернівецькому університеті з посади доцента й позаштатного професора. Він став ординарним професором і завідувачем кафедри Біблійної історії Старого Заповіту, викладав спецкурси з арамейської, сирійської та арабської мов.
Василь Тарнавський п'ять разів обирався деканом теологічного факультету – впродовж 1908-1909, 1911-1912 та 1922-1924 років і двічі – 1918-1919 та 1919-1920 навчальні роки, ректором Чернівецького університету.
Крім викладацької провадив також громадську діяльність: був директором і редактором газети «Candela» (1923-1932), головою Асоціації буковинського кліру (1923-1924). Основні праці Василя Тарнавського: «Життя патріархів» (1902), «Генезис» (1907), «Ексод» (1913), «Вступ до Старого завіту» (Чернівці, 1928), «Біблійна археологія» (1930), «Старі і нові нападки на Старий завіт» (1923). У зв’язку з активною педагогічною роботою на кафедрі, й особливо своїми науковими працями, Василь Тарнавський вважається найвидатнішим православним теологом з історії Старого Заповіту.
Під час другої світової війни і в зв’язку із закриттям теологічного факультету в Чернівецькому університеті він переїхав в Бухарест. Тут і відійшов у вічність 4 лютого 1945 року.

19 грудня - 60 років від дня народження

письменниці та громадського діяча Марії Матіос ( 1959)

19 грудня народилася українська письменниця, переможниця багатьох літературних конкурсів та політична діячка, депутат Верховної ради і наша землячка Марія Василівна Матіос.

Поетеса, прозаїк, публіцист Марія Матіос перший раз глянула на світ в селі Ростоки, що на Путильщині. Про нього колись Леся Українка написала « …таке гарне і срібне , як мрія».

Марія Василівна після школи подалась на навчання до Чернівецького державного університету. Навчалась на філологічному факультеті, а згодом певний час працювала в університетській науковій бібліотеці та в редакції багатотиражки Чернівецького Машзаводу. Її публікації читачі мали змогу знайти і в газеті Буковинське віче», і в « Буковинському журналі». Але свої найперші твори відома буковинська письменниця почала друкувати дуже рано у районній пресі. Це були вірші. Кохаючись у травах серед струнких смерічок, ялин і гордих буків, серед скелястих Карпатських гір на батьківщині Федьковича, прислухаючись до мелодійного передзвону овечих тронок на крутих узвозах, буковинська письменниця написала свої перші поетичні рядки. Тому уже раннім її публікаціям притаманне відчуття колориту рідного краю. Треба сказати, що публікації шкільних років пані Марії зустрічаються і в обласній пресі. Згодом твори юної поетеси почали з’являтись і в колективних збірниках та товстих літературних журналах. Уже тоді поетеса пише про суть життя та духовні орієнтири своїх предків. А будучи активною з дитинства, неодноразово бере участь у зльотах творчої молоді , а згодом і в республіканських нарадах. Її оригінальний поетичний голос було одразу помічено серед поетів - початківців.
У 1983 році в « Радянському письменнику» вийшла перша поетина збірка М.Матіос « З трави і листя». Словами « Поезія – її доля» без вагань Петро Осадчук благословив у світ цю першу збірку Марії Матіос. З його легкої руки з друку вийде не одна її збірка. Час підтвердив його пропорочі слова.Поезія стала невідворотньою потребою пані Марії, а постійна жага творчості – суттю її життя. Уже друга збірка поезій, яка побачила світ через три роки - у 1986 му « Вогонь живиці»утвердила молоду поетесу в кагорті українських поетів – « вісімдесятників». Згодом побачила світ чергова збірка Матіос «Сад нетерпіння» ( 1994 ) ,де кожен вірш є згустком народної моралі поданим через особисте світосприйнятя молодої поетеси. Потім були « Десять дек морозної води»( 1995), « На Миколая» 1995, « Жіночий аркан» ( 2001)
В літературних кругах поетесу почали називати однією з найбільш плодовитих молодих творчих особистостей. У своїй пізнішій творчості М.Матіос намагалася пов’язати « бурхливе сьогодення з віковими традиціями та мудрістю свого народу і його фольклору». Це особливо впадало у вічі літературознавців, бо її творчість була і залишається « закоріненою в рідних горах». Як писав про поетесу і письменницю Олександр Романенко « в інтонаційному розмаїтті її віршів вчувається і шалений ритм « аркана» та « гуцулки» , і протяжний звук трембіти. Образи гуцульського межевива осявають її поезію чаклунсько – казковим відблиском. У віршах поетеси « трублять молоді олені і видзвонюють цвіркуни, жовто цвітуть полонинські кульбабки і пахнуть скошені трави. Природа Карпат з язичницьким зачаруванням сприймається не лише зором, а й на слух і дотик, одухотворюється. А головне – люди, прості і мудрі, як сама природа, верховинці. Красиві й горді діти Карпат, предки і сучасники. Високістю їх духу і силою пристрасті вивіряє свої почутття і сама поетеса. Максималізм її інтимної лірики, темпераментної і до жертовності ніжної, сягає легендарних Довбуша і Дзвінки, яких кохання піднесло понад усім – над людськими пересудами, над тверезим обивательським розрахунком і навіть над смертю».

Яскраво виражений гуцульський колорит віршів М.Матіос поєднаний з прагненням філософськи осмислити людське буття. Це відчувається навіть в найінтимніших віршах поетеси, не говорячи вже про громадянську лірику.
Будучи невтомною «робітницею пера», як говорила колись Ольга Кобилянська про письменниць, М. Матіос , входячи в літературу добре розуміла і усвідомлювала, що на цьому поприщі уже добре попрацювали Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська, Євгенія Ярошинська, Параска Амбросій, Домка Ботушанська, Тамара Севернюк, Галина Тарасюк. Тому вона і як письменниця і як поетеса стала дуже вимогливою до кожного свого написаного слова. Сіючи його на папір, намагається його відчувати як своє дитя. З пристрастю і любов’ю вона змальовує у своїх творах долю жінок ХХ сторіччя . А на їхню долю випали найважчі випробування : війни, голодомори, арешти , депортації, розстріли.
Загально відомо, що жінка першооснова всього. Хто ще крім неї може спрямувати у потрібне русло чоловічі амбіції, приборкати зайві пристрасті, залагодити суперечки…

У нинішніх складних економічних умовах, загнуздані роботою, засмикані побутом, сімейним розладом, при жебрацькій зарплатні вони - жінки мусять годувати сім’ю, бути хорошими виробничниками, добрими дружинами і матерями. При цьому ще мусять гарно виглядати і старатись не збідніти духовно. Про них і намсамперед пише свої твори Марія Матіос. Кожна її літературна перлина допомагає сучасному жіноцтву вижити ,вистояти і зміцнити свій творчий потенціал.
Марія Матіос за своє активне творче життя отримала неофіційний титул «найпліднішої письменниці України».А критики її називають як не «чортиком, що вискочив із табакерки», то «грант-дамою української літератури».

Пропонуємо Вашій увазі книгу Марії Матіос « Вирвані сторінки із біографії» . Її називають книгою – дайжестом, оскільки вона «населена» багатьма відомими і маловідомими людьми і подіями, що в кінцевому результаті складають історичну, психологічну, ідеологічну ,культурну та побутову мозаїку українського життя на перетині ХХ і ХХІ століть. Сама ж письменниця називає книгу « не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».

Пропонуємо також з книжкової полиці книгозбірні « Бульварний роман» Марії Матіос та книгу письменниці « Армагедон уже відбувся»- книгу «дантові кола» однієї людини. І проповідником в цьому пеклі є Іван Олексюк – у далекій молодості « засуджений на життя» ціною « червоної гадючки чужої крові на своїх черевиках». Ці «дантові кола» потрібні письменниці, щоби пізнати Істину головного персонажа, який увесь вік після вбивства людини думає про « вавілонську вежу» свого життя.
« Кожна людина завжди має своє алібі і свою незаперечну правду, яка іншим може видатися несправедливістю, навіть жорстокістю», - скаже М.Матіос у книзі « Вирвані сторінки із біографії».

Насолодитись смаком українського слова і українських страв пропонуємо беручи до рук з полиці чергову книгу Матіос « Кулінарні фіглі». Видавці випускаючи книгу у великий світ про неї писали « Не забутьте прихопити слинявчика, бо від цього смачного й життєрадісного читання вам не раз тектиме слинка із підборіддя до пазухи». Марія Матіос вміє бути настільки різною що від « Фіглярки до « Трагіка» переступити один крок . Наступні книги є тому приклад . Читайте також «Москалиця» та « Мама Маріца – дружина Христофора Колумба» - оповідь про бездонність материнської любові, яка співмірна хіба що з грецькою трагедією чи народним епосом. А також « Майже ніколи ненавпаки» - Сімейна сага в новелах», яка не поступається найвідомішому роману письменниці «Солодка Даруся», який визнано найкращою художньою книжкою останнього українського 15 річчя. «Солодка Даруся».Читайте також " Букова віть", « Чотири пори року» письменниці та «Щоденник страченої» - своєрідну психологічнурозвідку. В якій з прискіпливістю адвоката письменниця досліджує внутрішню драму закоханої людини. Демоструючи елементи психологічного триллера Матіос стає літописцем полюсів людського життя – легального й прихованого.

Ще одна книга, яка залуговує на увагу читача – «Фуршет від Марії Матіос» - книга, що поєднує старосвітський дух національних традицій і прес-конференцію високого урядовця, Інтернет з постолами, а кухню звичайної жінки з дикими законами сучасного світу. і т.д. Не можна оминути увагою і повість письменниці «Черевички Божої матері» про трагічну буковинську історію, яка мала місце в червні- липні 1941 року. Бездоганне знання гуцульських вірувань і народних традицій, людської психології і історичних фактів і на цей раз дозволили письменниці відтворити особливу драму людини ХХ століття на території , які історик Тімоті Снайдер назвав у свій час « кривавими землями».
У свій час Олександр Романець писав про Марію Матіос, що в її творах, і зокрема в поезії багато проекцій в Майбутнє через погляд в Минуле. Зображаючи синів буковинського краю таких як Ю. Федькович, Кобилиця, Є. Мандичевський, Д. Загул, письменниця нерідко поетичною мовою цих осіб висловлювала те, на чому донедавна лежало політичне табу. Однією із перших серед сучасних буковинських письменників вона заговорила про героїв національно – визвольних змагань в Україні. Її твори пройняті глибоким патріотичним почуттям, коли йдеться про історичну долю українського народу ( поема «Череда Голгоф») та кровну прив’язаність до свого краю ( « Ода Буковині»)

Книга «Нація» - це теж вихоплені секунди з годинника буття української нації. Це пошук правди і навіть смерті для нації – це земний Едем, а ошукане брехнею життя – це доля тих, хто і не усвідомлює, що належить до нації. Несподівані до оніміння розв’язки і динамічний сюжет, тонкий психологізм, поєднаний в книзі з розкішною мовою – це знайомий почерк Марії Матіос, яка наполягає : життя коротке, щоб казати « ні» - любові, совісті, честі і стражданню. Її батьківщина з майже біблійною мудрістю - це нація письменниці, це і наша нація. І найочікуваніша книжка Матіос « Приватний щоденник».Нею українська письменниця « загартовує правдою» про екслюзивні події Майдану та триваючої вінйи, учасником чи свідком яких вона була. Це свого роду хроніка. Яка починається 2013 року і до середини 2015 го. Письменниця крізбь призму свого бачення описусує життя українських родин, життя з болючими втратами й глибокими ранами. Людей змінив майдан і змінила війна…Є тут і « конкретні історії конкретних битв за життя конкретних людей».
Літературознавці звертають увагу на голос Матіос різний , але дуже поетичний і самобутній, то тихий, то голосний : « від тихого, майже безвольного у своїй ніжності ліризму – до їдкого сарказму і нищівної іронії, від оголеної публіцистичності – до витонченого модерну білих віршів. Тому так природньо сприймаються в її творах і логіка , і абсурд, гнів і радість, безсилля і твердість.
Останнім часом М.Матіос усе частіше вдається до прози. Її твори здобувають схвальні відгуки завдячуючи психологізму, динаміці, барвистій народній мові,перебігу значущих подій в житті героїв книг.
Треба сказати , що письменниця і поетеса сьогодні багато працює в галузі поетичного перекладу. А її твори друкуються на різних континентах В Канаді і США, Японії, Росії, Словачиині та інших країнах.

29 грудня – 140 років від дня народження оперної співачки (мецо-сопрано)

Лупу-Ончул Аглаї (Lupu-Onciul Aglaia, 1879 – 1940 )

Вона народилася в Чернівцях, тут отримала початкову освіту. На цей період в місті припадає розквіт класичної музики. В дівчинки з дитинства проявився талант до музики і вона отримувала приватні уроки. Родина підтримала її захоплення і батьки мали можливість відправити її навчатися у Віденську консерваторію. Вона дебютувала на високій сцені 4 травня 1901 року у ролі Флоріки в опереті Т.Флондора «Дід Чокирлан». Вона виконала основні ролі в операх Ч.Порумбеску «Молодик», Т.Флондора «Ніч святого Миколая», А.Флехтенмахера «Баба Гирка». В репертурі концертних програм Аглаї Лупу-Ончул були арії із опер Моцарта, Верді, Гуно та інші. Виконувала вона і буковинські народні пісні.
В Чернівцях вона брала саму активну участь в мистецькому житті міста, будучи активною учасницею музично-драматичного театру «Гармонія». Чернівецька газета за 1906 рік публікує оголошення, пов’язані з відзначенням 25-річчя Товариства «Armonia» (Гармонія), організованих у Чернівцях з 25 по 27 листопада. Членами товариства були приведені заходи, присвячені ювілею. З опублікованих оголошень у газетах дізнаємося про підготовчу програму з нагоди ювілею на кожний день окремо, про людей, які брали участь і презентували церковні твори, пісні, вірші. Серед учасників події та активним організатором цих заходів була безперечно талановита сім’я Мандичевських і в компанії з ними Аглая де Ончул.
Відійшла у вічність актриса 29 грудня 1940 року в містечку Римніку-Вилча в Румунії.

150 років від дня народження оперного співака (драматичний баритон), режисера, педагога

Максиміліана Карловича Максакова (Макс Шварц, 1869 – 1936).

Він народився в Чернівцях на вулиці Гастелло в будинку № 14 і був відомий як Макс Шварц. Хлопчик рано залишився сиротою, при його народженні померла мама, тому його вихованням займалися дідусь з бабусею. Зрозуміло, що вони намагалися дати йому добру початкову освіту та належне виховання. Вчився він в початковій школі, яка знаходилась неподалік їхнього помешкання, сьогодні знаходиться на Соборній площі. Також родичі відвідували з хлопчиком різні мистецькі імпрези. От коли йому було всього десять років, в Чернівці з гастролями приїхала будапештська опера. Для дитячого спектаклю потрібен був хлопчик на роль Амура. Родичі дозволили взяти участь у відборі і маленький Максик із золотавими кучерами підійшов та ще й блискуче зіграв цю роль. Так музика і театральна сцена назавжди ввійшли в його життя. Пізніше він згадував, що мав стріли, і не знає в кого ними треба було стріляти, але знає точно, що одна стріла потрапила прямо в його серце і привила любов до мистецтва назавжди.
Перші уроки вокальної майстерності отримав в Будапештській опері, потім пройшов школу у знаменитому Міланському театрі «Ла Скала» і продовжив у Петербурзі, де брав уроки співу в консерваторії у знаменитого співака, педагога, професора Камілло Еверарді. Саме в Санкт- Петербурзі з 1883 року він почав виступати у складі вокального тріо. Пізніше вдосконалював свою виконавчу майстерність у А. Буцці в Мілані (Італія).
Як оперний виконавець в 1889 році дебютував в партії Демона в однойменній опері А. Рубінштейна у Ростові-на-Дону. Був солістом Тбіліського та Бакинського оперних театрів. Виступав на театральних сценах Казані, Пермі, Саратова, Києва, Одеси, Харкова, Москви, С.-Пе¬¬тербурга, Ялти, Відня, Тифлісу. За 50 років сценічної діяльності зіграв 120 різних партій та персонажів. Максим Карлович володів сильним, виразним голосом красивого м’якого тембру широкого діапазону і яскравим темпераментом. Його виконання відрізнялося артистичністю, продуманим фразуванням, використанням гриму. Його партнерами на сцені були такі виконавці світової слави як Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Петро Лодій, Віра Люце, Олександ Мосін. Брав участь у концертах, де виконував романси Петра Чайковського, Едуарда Направника, Франца Шуберта, Роберта Шумана. Впродовж 1989 – 1907 років був антрепренером оперних труп, які виступали на всіх провідних театральних сценах того часу. В 1910 році організував Товариство оперних артистів, у складі яко¬¬го виступав як співак та режисер. В 1898–1901 роках поставив низку опер у театрі «Акваріум», в 1908-09 роках – в Одеському театрі такі класичні опери як «Чародійка», «Орлеанська діва» Петра Чайковського, «Таїс» Ж. Массне.
В 1923 році припинив активну виконавську діяльність і викладав виконавське мистецтво в консерваторіях Москви та Санкт-Петербургу. Його ученицею була і Марія Петрівна Сидорова, яка стала його дружиною і взяла прізвище Максакова. Вона пізніше отримала звання народна артистка СРСР і заснувала цілу династію оперних виконавців Максакових.
Аби залишити мистецьку спадщину він здійснив записи на грамплатівки. Максиміліан Карлович Максаков відійшов у вічність 26 березня 1936 року в Москві де й спочиває на цвинтарі.
А його ім’я та творчу спадщину в рідне місто повернула внучка – відома оперна співачка Марія Максакова. В родині Максакових всі займаються високим музичним мистецтвом і свято бережуть ім’я славного дідуся. Вона пройшла чернівецькими адресами свого знаменитого дідуся, зняла фільм про місто часів його дитячих та юнацьких років. У Чернівецькій обласній філармонії дала концерт, присвячений ювілею Максиміліана Максакова.

230 років від дня народження скрипаля-віртуоза Миколи Сучавського (1789 -1864)

Це один із самих талановитих і відомих як на Північній, так і на Південній Буковині самоук скрипаль - віртуоз. А Сучавським його назвали тому, що «сей незвичайний скрипник-музик, природний талант з божої ласки», як його назвав Сидір Воробкевич, проживав власне в Сучаві, колишній столиці молдавських воєвод. І досить таки розкішно навіть з огляду на день сьогоднішній. «Жив він достатньо і маєтно у своїм власнім домі, звідки через вікна щодня міг дивитися на руїни старого замку давніх воєводів…». В нього була дружина, діти, а ще «…сходилася ціла юрба наєристів, флуєристів, цимбалістів, басистів і бог зна ще яких грачів. Се була його музикальна дружина, з якою він ходив не лише по Буковині, але і по Молдаві, Симигороді і Галичині.
Про нього найповніший спогад – художній нарис «Мошул Николай Сучавський. Спомини з давніх літ» написав у 1888 році відомий композитор і педагог Сидір Воробкевич, який слухав його концерти. «Його скрипка говорила як жива, пригадувала давню бувальщину, пророкувала незнану будуччину, плакала і тішилася з тобою; через ню мошул Николай ділив з людьми жаль і тоску, щастя і долю. Бігме, що правду говорю, – на кожний настрій твоєї душі знав він вдарити відповідну струну, на кожну рану твого серця мав він чудовий плястер, бо як заграв, то все горе, весь біль мов ножем відрубав». І там же «Моя душа і сьогодні, мов та ластівка, злітає під небеса, моє серце і сьогодні молодіє та забуває все горе і смуток, коли припімну собі, як то старий мошул Николай, бувало грав гуцулки-коломийки».
Всюди лунала його слава. Його часто запрошували до себе місцеві бояри, поміщики, заможні газди. Та й масові гуляння не обходились без його участі.

А такий поважний і небідний чоловік, як «маєтний дідич із Чорнавки (село поблизу Чернівців), старий Гормузакі, їздив щороку до Дорни Ватри, та не на курацію, бо був здоровий, як горіх, лише так для розривки і забави. В Дорні йому і страва не смакувала, коли не чув Николаєвої музики. …На сю плац-музику сходилася вся Дорна: і мунтяни-селяни і інтелігенція, і хорі і здорові; всі слухали чудової музики і ще до того безплатно. По обіді льокай виносив буковинському Орфеєві два биті червінці, а гості, що бували звичайно при бенкетах дідича, додавали і від себе спорий грошовий причинок. Отакий то був собі славний волоський калфа-проводир сучавських музикантів-лавтарів, мошул Николай».

Проте вже хрестоматійними стали спогади, як скрипач мошул Николай Сучавський грав для самого Ференца Ліста. В 1847 році, коли знаменитий угорський піаніст давав свої знамениті концерти в Чернівцях в готелі «Молдавія» , організатори хотіли подивувати славетного піаніста і запросили на зустріч знаменитого скрипаля. Ференц Ліст був захоплений грою буковинського скрипаля і навіть записав від нього кілька мелодій.
Композитор Ліст, зворушений до глибини душі його майстерністю, сипонув скрипалю жменю золотих дукатів. У своїй збірці "Дотик безсмертника" відома поетеса Тамара Севернюк описує такий факт із перебування Ліста у Чернівцях: "... То було на одному з обідів у барона Гормузакі, коли старий мошул, циган Николай із Сучави, прозваний Сучавським, славетний леутар в якійсь пошарпаній турецькій одежі, торкнув смичком скрипкову струну... Ліст не знав, як йому віддячити і, обнявши старого майстра, за трепетним звичаєм сипнув у його бокал з шампаною жменю золотих дукатів... Від мандрівного скрипаля мошула Николая Сучавського він записав у Чернівцях кілька мелодій українських пісень, молдавських танців, у тому числі популярну в Молдавії і на Буковині "Коребяску"... Згодом у його "Угорських рапсодіях" можна було вловити відгомін тих дивних звуків...".

Його талант дуже цінували сучасники-музиканти, як от Карл Мікулі, Л.Гоян, брати Гурмузакі, та власне всі небайдужі на Буковині, хто цінував мистецтво і музику насамперед, слухали і захоплювались віртуозною грою скрипача.
Композитор Карл Мікулі, в готелі його батька грав чародій Николай для знаменитого угорця, записав від Сучавського скрипаля народні пісні та мелодії «Хора», «Чудачка», «Аркан», «Трембіта», «Пісня Дарія».
А всіх меломанів, котрі приходили слухати музику в чернівецьку філармонію, зустрічав портрет роботи австрійського художника Ф.К.Кнаппа в золотій рамі, де скрипаль в оригінальнім румунськім строю зі скрипкою в руках і підпис свідчив «Се портрет мошула Николая Сучавського». А ми представляємо тільки копію цього портрета, які нам люб’язно надали працівники Чернівецького краєзнавчого музею.

Відійшов у вічність знаменитий скрипаль 2 жовтня 1864 року і спочиває в Сучаві.

26 грудня – 160 років від дня народження педагога, мовознавця-лексиколога, перекладача Юліана Юліановича Кобилянського (1859-1922).

В родині Юліана Кобилянського та Марії з Вернерів все було підпорядковане, аби дати дітям добру освіту. Як і прийнято було на той час, синам дали вищу освіту, а двом донечкам – початкову німецьку. Але так вже сталося, що саме їхня молодша донька Ольга, яка самоосвітою опанувала європейську літературу та філософію, назавжди принесла славу своїй родині.

Проте і сини заслуговують на належне пошанування. Сьогодні ми детальніше познайомимось з життям і педагогічно-науковою працею брата Юліана, який залишився дещо в тіні своєї талановитої сестри.

Він народився в містечку Ґура-Гумора в Південній Буковині (нині Ґура-Гуморулуй, Румунія), де батько на той час працював канцеляристом при повітовому управлінні. Початкову освіту отримав в Сучавській православній гімназії (1878), а вищу – у Чернівецькому та Ягеллонському (Краків) університетах і отримав право викладати класичні мови та філософію.

По закінченні вищих шкіл працював професором латинської та давньогрецької мови і літератури в гімназіях Радівців, Сучави, Першій німецькій гімназії в Чернівцях, викладав класичну філологію в паралельних українських класах Коломийської гімназії. З 1897 року і до кінця життя він працював в Чернівцях – викладав у Другій цісарській гімназії (нині – гімназія №5) класичні мови і каліграфію. Викладав Юліан Кобилянський і філософську пропедевтику. Побачив проблему, що немає фахових підручників, за якими можна навчати учнів, то одразу взявся за їх написання, впорядковував словники для легшого користування в науці учням. Підготував і видав україномовні підручники з навчання класичними мовами, як от підручники для різних класів з латинської мови для середніх шкіл, якими радо послуговуватися потім учні та колеги-вчителі. В нього була настільки доступна методика викладання класичних мов, що його учні були одні з найкращих і назавжди вдячні своєму вчителеві за добрі знання. Знання класичних мов потрібне було гімназистам не лише для вступу до університету, а й для ознайомлення з літературою античності мовою оригіналу. Серед його учнів була і подруга Ольги Кобилянської Софія Окуневська, перша жінка-лікар, яка пізніше так згадувала свого вчителя в листі до Ольги: «Мій перший, любий учитель латинської мови. Я не стала філологом, але до цього часу люблю філологію».

Юліан Кобилянський одним з перших українців почав працювати над латино-українською та грецько-українською лексикографією і впорядкував латинсько-український словник. До нього такої ґрунтовної роботи ще ніхто не проводив.

Окрім словників, він написав методичні праці для гімназій та учительських семінарій «Естетичне виховання в гімназії» (1901), «Педагогіка для педагогічних училищ» (1900) та інші, вкрай важливі методичні посібники на той час. Юліан Кобилянський разом із С. Шпойнаровським підготували до друку українську «Педагогіку» й «Дидактику». Широко вживаним підручником з педагогіки на початку ХХ ст. була й перекладена Ю. Кобилянським з німецької на українську мову книга Мечислава Барановського «Педагогіка для семінарій учительських і вчителів шкіл народних», яка вийшла окремим виданням в 1901 році. Блискуча праця «Граматично-стилістичні вправи для п’ятої кляси за Овідієм і Лівієм».

Заслуженим авторитетом в наукових та педагогічних колах користувались його дослідження, як от латино-німецько-український «Словарець до Гая Юлія Цезара війни з Галійцями», «Про вживання і види підрядних речень мети у Софокла» (Сучава, 1889); «Про вживання підрядних наслідкових речень у трагіків» ( Коломия, 1894); «Педагогіка для педагогічних училищ» (Сучава, Чц., 1900; «Книга вправ Галера для першого класу» ( Чц., 1906).

Перекладав окремі твори Генріха Гейне, Фрідріха Шиллера та інших авторів.

Очолював українське «Товариство вищих шкіл ім. Сковороди» та член товариства «Українська школа». Від початку заснування активно працював в товаристві «Українська школа». І як пише найретельніша дослідниця професор Надія Бабич: «Був багаторічним секретарем (а почерк мав ідеально каліграфічний!), був і без функцій, та все так само старався, як і інші члени цього товариства, все глибше розорювати поле для української мови як найважливішого культурного чинника розвитку народу, його самоутвердження в непростих умовах бездержавності і низького рівня національної самосвідомості». Був також серед діючих активістів академічного товариства «Союз».

«Широкий діапазон філологічних знань, висока професійна майстерність. Активна громадянська позиція в питаннях освіти, формування педагогічних кадрів для народних шкіл, – усе це викликало глибоку повагу сучасників і спонукає нащадків зберігати цю повагу, множити свої знання про цю непересічну особистість».

В Чернівцях професор Юліан Кобилянський проживав за адресою Балтинестера, 11, в румунський період – Марамурешулуй, 11-а. Нині ця невеличка вілла знаходиться на вулиці Олега Ольжича, 43, а меморіальна таблиця свідчить про те, що тут проживала …Ольга Кобилянська. Так, це відомий факт, що з травня 1920 року по травень 1926 рік письменниця проживала в будинку свого брата. Ольга Кобилянська дуже любила свого старшого брата, якого в родині називали Юльком, він привозив їй книги, коли навчався в університеті Чернівців і з гордістю писала в своєму щоденнику: «Юлько – переконаний філолог». Тобто, шість років вона мешкала в будинку брата. І по його смерті в 1922 році ще чотири роки перебувала в його домі.

Власне цей будинок споруджений ще в 1904 році, коли Юліан Кобилянський працював вже професором в гімназії і на його замовлення та на його кошти він був збудований. Тут він поселився з дружиною спольщеною італійкою Ізабеллою фон Ферро.

І коли вже відійшли у вічність батьки, а потім ще й були важкі воєнні лихоліття, то брат поселив Ольгу Кобилянську разом із прийомною донькою Галюсею та служницею в своєму помешканні. І хоча письменниця платила за проживання, проте брат до неї ставився дуже прихильно і їй там було добре «…в супокою, хоч і за відповідною оплатою». Але цей період був досить короткий, так як через два роки Юліан ще в доволі молодому віці відійшов у вічність, а вона залишилась з його дружиною. З якихось причин вона дуже не любила Ольгу і умови проживання були для письменниці дуже важкі. Хоч попри все вона і дальше продовжувала писати невеликі твори.

Відійшов у вічність професор Юліан Кобилянський 11 жовтня 1922 року і спочиває в родинному гробівці на Руському цвинтарі в Чернівцях.

А ми слідом за професором-мовознавцем Надією Бабич в знак пошанування цього достойного чернівчанині в ювілейні дні його народження можемо тільки повторити «Невтомний «переконаний філолог» Юліан Юліанович Кобилянський заслуговує на вдячну пам'ять від нащадків.

29 грудня виповнюються достойні ювілеї чернівчанам, які своїм музичним талантом здобули світової слави.

Саме цього дня виповнюється 100 років від дна народження композитора, піаніста, диригента, музикознавця і культурного діяча Романа Влада (італ. Roman Vlad, 1919- 2013).

Він народився в Чернівцях в родині вчителя Костянтина Влада на вулиці Руській, 82. З дитинства хлопчик мав схильність до музики, як власне й більшість дітей, які народжуються в цьому благодатному краї. Тому по закінченні загальної початкової освіти батьки відправили його вчитися музики в Чернівецьку консерваторію, яка на той час вже була відкрита. Тут його вчителями були: піаніст, диригент, професор Тітус Тарнавський, а гармонію та контрапункт викладав Лівіу Руссу. По закінченні він отримав диплом професійного піаніста. Як і всі молоді люди того часу, мав намір продовжити теоретичні студії у Відні в австрійського композитора і диригента, одного із засновників Нової віденської школи Антона фон Веберна, проте на заваді цьому стала доволі напружена політична ситуація в Європі. І він в 1938 році переїхав до столиці музики – до Риму… щоб навчатися математики в Римському університеті. А пізніше продовжив музичні студії в Академії Св. Цецилії в Римі ( Accademia Nazionale di Santa Cecilia). Як піаніст він відвідував майстер-класи знаменитого італійського композитора, піаніста, диригента Альфредо Казелли. Вчитель був представником неокласицизму в музиці, прихильником сучасної музики і навіть був президентом Італійського товариства сучасної музики. Тому улюблений викладач мав незаперечний авторитет на музичні вподобання свого талановитого студента. В 1972 році Роман Влад присвятив своєму улюбленому викладачеві твір «Ego autem» (для баритона і органу).

В 1942 Роман закінчив Національну музичну академію Санта-Чечілія (Рим).

Ще під час навчання він вже почав писати музичні твори, які мали авторитет серед виконавців. І вже в цьому році йому було вручено престижну премію Ґеорга Енеску (Enescu Prize ) для румунських композиторів за твір «Sinfonietta», що було великою підтримкою його творчості.

По закінченні музичної академії він працював професором музики в місті Дарлінгтоні в Англії, а потім викладав в консерваторіях Італії – в містах Перуджа, Фрозіноне, Римі.

В 1951 році Роман Влад отримав громадянство Італії. Після цього займав поважні посади в мистецьких італійських закладах. Так впродовж 1955–1958 років, а потім 1966–1972 він був художнім керівником Римської філармонії, а з 1994 року був її президентом. Одночасно в 1956-1980 роках Роман Влад був художнім керівником Римської філармонічної академії. Впродовж 1968–1972 років – художній директор Міського театру у Флоренції, а в 1973–1989 роках – очолював Оркестр Туринського радіо. Якийсь час був директором театру знаменитого La Scala в Мілані, суперінтендантом Римсього оперного театру, президентом Італійського товариства сучасної музики, членом ради директорів Національної музичної академії Санта-Чечілія, музичним консультантом телерадіокомпанії RAI-3, фестивалів у Равенні та Сполето. Президентом міжнародної спілки авторів і композиторів (ISCM).

Як композитора його фахівці віднесли до помірного модерну, зазначаючи водночас тісний зв’язок з традиційністю. Він експериментував з новими формами послідовної, електронної та алеаторної техніки. Серед інших творів, він поклав на музику тексти Мікеланджело, Джона Паульза і Райнера Марія Рільке (Сонет Орфея).

Він творив музику до кінофільмів, камерну музику, сольні та оркестрові твори, кантати, балет і опери. Серед його музичних творів – Сюїта з Різдвяних співів Трансильванії, концерти для фортепіано, гітари, арфи з оркестром (всі три програмні), 4 балети, камерні та вокальні твори.

Автор монографій про відомих композиторів Луїджі Даллапіккола (1957) та Ігоря Стравінського (1958), «Історії додекафонії» (1958). Як професор музики залишив цінні методичні монографії про послідовну композиторську техніку «Додекафонічна музика». А також видання для кращого розуміння класичної музики широкою публікою видав популярні книжки «Історія 12 тонів музики» (1958), «Введення в музичну цивілізацію» (Introduzione alla civiltà musicale; 1988) та «Розуміти музику» (Capire la musica; 1989).

Проте найбільший успіх йому принесли фільми, до яких він написав музику, а це 54 кінофільми. Зокрема «Євгенія Гранде» (Eugenia Grandet, 1947); «Втрачений рай» (Il Paradiso perduto, 1948); «Романтики у Венеції» (Romantici a Venezia, 1948); «Монастир Санта-К'яр» (Monastero di Santa Chiara, 1949); « Біля стін Малапаги» (Le Mura di Malapaga, 1949); « La Sposa non può attendere», 1949; « I Fratelli miracolosi», 1949; « Donne senza nome»,1949; « Краса диявола» Рене Клера (La Beauté du diable), 1949; « Серпнева неділя» (Domenica d'agosto), 1950; « Останні дні Помпеї» (Gli Ultimi giorni di Pompei) , 1950; «Три кроки на північ» (Three Steps North), 1951; « Париж завжди Париж» (Parigi è sempre Parigi), 1951; « Трагічне заклинання» ( Incantesimo tragico, 1951; « Леонардо да Вінчі» (Leonardo da Vinci), 1952 ; «Я вибрав кохання» (Ho scelto l'amore», 1952); « La Cavallina storna, 1953; «Destinée», 1954; « Пан Ріпуа» (Monsieur Ripois, 1954); « Ромео і Джульєта » Ренато Кастеллані (Romeo and Julie, 1954); «Camilla», 1954; « I «Три злодії» (Tre ladri, 1954; « Немає більшого кохання» (Non c'è amore più grand, 1955); «Il Padrone sono me…»,1955; «Дядько Гіацинт» (Mi tío Jacinto, 1956); « I Giorni più belli», 1956; « Кін» (Kean, 1956 ); « Lauta mancia», 1956 ; «Вампіри» (I Vampiri, 1957); « I Sogni nel cassetto», 1957»; Виклик» (La Sfida, 1958); « Життя» (Une vie, 1958); «Закон» (La Legge, 1959); «Nella città l'infern», 1959; «Син Червоного Корсара» ( Il Figlio del corsaro rosso, 1959); « Калтікі, безсмертний монстр» (Caltiki — il mostro immortale, 1959); « Geheimaktion schwarze Kapelle», 1959; «Фієста в Памплоні» (Fiesta en Pamplona, 1959); «Die Herrin der Welt — Teil» I, 1960; «Die Herrin der Welt — Teil I», 1960; «Перехрестя» (Ursu, 1960; « La Encrucijada», 1960; «Mobby Jackson», 1960; «Un Figlio d'oggi», 1961; «Дівчина у вітрині» (La Ragazza in vetrina, 1961); «Гіпноз» (Ipnosi, 1962); «Жахливий секрет доктора Хічкока», (L'Orribile segreto del Dr. Hichcoc, 1962); « Lo Spettro», 1963;» Контросессо» (Controsesso, 1964); « La Sublima fatica», 1966; « La Fantarca» (ТБ), 1968; « Спеціальні ефекти» (Effetti speciali, 1971) (ТБ), «Життя Леонардо да Вінчі» (La Vita di Leonardo Da Vinci. 1971) (ТБ)», «Молодий Тосканіні» (Il Giovane Toscanin, 1988). Ще в 1950 році він отримав престижну премію «Срібна стрічка» за кращу музику до фільму.

За свою багаторічну музичну працю отримав в 1991 році в Трієсті Премію Святого Михаїла за вклад в італійську музику, удостоєний високих національних та міжнародних нагород.

Композитор був президентом італійського Товариства сучасної музики, почесним доктором Ірландського університету, Ясської академії музики ім.Емінеску, Клузької музичної академії, почесний член Спілки композиторів Румунії. Він є Почесним доктором Бухарестського університету музики з 2001 року.

Як справжній чернівчанин, він володів 9 мовами, в тому числі українською.

В нього було два сини, а батьків талант до музики успадкував Алессіо Влад, який також став відомим італійським композитором.

Останні роки свого життя Роман Влад провів у Римі. Відійшов у вічність 21 вересня 2013 року в поважному віці 93 років.

У цей же день, 29 грудня, рівно через 10 років, в 1929 році в нашому місті народилася ще одна, теж всебічно обдарована особистість – лікар-хірург, піаніст, композитор, концертмейстер, педагог, музичний громадський діяч Йосип Мойсейович Ельгісер (1929–2014). В Садгорі, в родині єврейського столяра народився і провів свої дитячі роки дуже талановитий хлопчик. В 6,5 років зіграв перший публічний концерт в Садгорі, виконавши сонату Гайдна, варіації Бетховена і дві пісні без слів Мендельсона. Під час окупації Буковини разом з батьками – в’язень концтабору і гетто. Він врятував свою родину від смерті тим, що добре знав німецьку мову та виконував класичну німецьку музику. Після війни з відзнакою закінчив Чернівецький медичний інститут, а потім – музичне училище та київську консерваторію. Був концертмейстером таких великих митців, як М. Ростроповича, Д. Гнатюка, М. Стеф’юк, З. Долуханової, І. Ойстраха, А. Солов’яненка, О. Криси, П. Кармалюка та багатьох інших. В 1997–1999 р. провів 27 історичних концертів, присвячених фортепіанній музиці – від Баха до Скрябіна. Впродовж двох років маестро зіграв напам’ять 443 твори відомих композиторів. За цю серію концертів був нагороджений Золотою медаллю ЮНЕСКО і удостоєний звання «Золоте ім’я світової культури». Він єдиний в Україні мав таку відзнаку.

Автор майже 100 пісень, романсів і хорових творів, більше двохсот – інструментальних. Усі вони вмістилися у дев’ятитомнику під назвою «Я – буковинець», які видав за власні кошти. Його твори виконуються професійними колективами, співаками і музикантами, публікуються в різних збірниках. За такий подвижницький вклад в музичну культуру йому присвоєно звання Заслужений діяч мистецтв України та заслужений діяч європейської культури України. Він Відмінник освіти України, почесний член правління товариства ім. Ф. Шопена та товариства ім. Ф. Ліста. Ім’я Йосипа Ельгісера занесено на «Алею зірок» на Театральній площі. Все життя жив і працював в Чернівцях і лиш на схилі літ через хворобу перебував у дочки в Москві. Саме в той момент в Україні розпочалися воєнні дії. Він зіграв, як завжди по пам’яті, 100 найважчих музичних творів світової класики в пам’ять героїв Небесної сотні. Відійшов у вічність в Москві. Проте заповів поховати свій прах в Чернівцях, що дочка й сповнила. Так він повернувся в рідне місто, якому заповів свою величезну бібліотеку разом з рукописами рідкісних нот.

Частину книг з мистецтва, два десятки видань салонних нот ще за життя Йосип Ельгісер передав у фонди Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського.