Буковинський інтелектуальний календар ЛЮТИЙ 2017

 

Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати почесних діячів Чернівців, які посутньо вплинули і впливають на духовно-інтелектуальну атмосферу міста.




 
ЛЮТИЙ 2017

6 лютого – 100 років від дня народження актора, режисера
Юрія Олексійовича ВЕЛИЧКА (1917 – 1986)

 
 Юрій Олексійович Величко народився в місті Бендери (нині Молдова). В 1941 році закінчив студію при Київському драматичному театрі ім. І. Франка у викладача Гната Юри. Пізніше навчався в Київському інституті театрального мистецтва. Впродовж 1936 – 1944 років працював у Київському драматичному театрі ім. І. Франка. Після війни Юрія Величка направили на роботу до Чернівецького музично-драматичний театру ім. О. Кобилянської, в якому попрацював аж до 1965 року. 

Юрій Олексійович виконував переважно ролі героїко-романтичного плану, які завжди відзначалися яскравим індивідуальним характером. Це: головна роль Платона у прем’єрі п’єси «Платон Кречет» Олександра Корнійчука, якою в 1944 році театр завершив свій сезон. Майстерно виконав складну, багату на психологічні нюанси, роль Михайла в «Землі» О. Кобилянської, емоційно передав складний характер свого героя Улдіса за п’єсою Яніса Райніса «Вій, вітерець!». Роль головного героя у п’єсі Карла Гуцкова «Уріель Акоста» вимагала від Юрія Величка високої майстерності, глибокої душі і культури, але незважаючи на це він тонко, ненав’язливо, проник в образ Акости за що отримав шалену популярність у глядачів. Зіграв Юрій Олексійович і роль Маріо Арманді у п’єсі «Сеньйор Маріо пише комедію» Альдо Ніколаї та роль роль Лук’яна Кобилиці за однойменною п’єсою.

Як асистент режисера Юрій Величко завершив виставу за твором Михайла Лермонтова «Іспанці», яка доти не ставилася на українській сцені, «Людина з зірки» Карла Віттлінґера, «Житейське море» Івана Карпенка-Карого (обидві – 1965). Згодом зіграв ще декілька ролей: Антона у «Весняному потоці» чернівецького драматурга Зиновія Прокопенка; старшого агронома Дмитра у п’єсі Михайла Андрієвича «Леся»; Боровського – «За тих, хто в морі» Бориса Лавреньова; Олексія в «Оптимістичній трагедії» Всеволода Вишневського. 
В 1965 році вистава «Вовчиха» Олександра Ананьєва за твором Ольги Кобилянської та артисти, серед яких був і Юрій Величко, відзначені Дипломом І ступеня Міністерства культури УРСР, Українського театрального товариства і Республіканського комітету профспілки працівників культури.
В Чернівцях Юрій Величко отримав найвищі мистецькі відзнаки: в 1949 році – звання заслуженого артиста УРСР, а в 1964 році – Народного артиста УРСР .

Згодом був запрошений в Одеський російський драматичний театр ім. А. Іванова, в якому пропрацював до 1979 року. Там актор зіграв головні ролі у творах української та зарубіжної драматургії. Серед них: Гната («Безталанна» Івана Карпенка-Карого), Чацького («Лихо з розуму» Олександра Грибоєдова), Жадова («Доходне місце» Олександра Островського), Фердинанда («Мачуха» Оноре де Бальзака), Артура («Овід» Етеля Войнича).
Пізніше очолював народний самодіяльний театр Одеського трамвайно-тролейбусного управління.
Відійшов у вічність 2 березня 1886 році в Одесі.


 
 
6 лютого – 145 років від дня народження юриста і хореографа
Григорія Пантазі (Pantazi) (1872-1939)
 
 
 

Григорій Пантазі народився в селі Костичани Новоселицького району. Навчався на юриста в університетах Чернівців та Відня. Проте він був дуже різнобічно обдарованою людиною. Григорій Пантазі мав непернвершений талант до хореографії, музики, акторської, режисерської справи, при цьому він був ще поетом і скульптором. А найголовніше те, що він встиг успішно використати свої мистецька таланти.

Як хореограф Григорій Пантазі є автором танців до оперт «Молодик» Чіпріану Порумбеску, «Дід Чокирлан» Тудора Флондора, багатьох феєрій, балетів, пантомім. Кілька концертів організував у Відні разом учасниками товариства «Молода Румунія», навчаючись в університеті на юриспонденції. Григорій Пантазі завжди виступав у ролі режисера цих концертів і вистав. Він здійснив такі постановки: феєрії – «Гармонії Штрауса», «Сонце», балети – «Золоті сни», «Літо», «Водяна лілія», феєричну поему з прологом на 10 картин «Народ і пісня», пантоміми – «Сон моряка», «Музика душу звеличує», «Чарівність дівчат», «Залізниця». У своїй творчості ця талановита людина прославила свою Батьківщину і її талановитих митців.



7 лютого – 85 років від дня народження
ученого-біохіміка, доктора біологічних наук, професора, академіка Академії Наук Вищої Школи України, ректора
Чернівецького державного університету Степана Степановича Костишина (1932)

 
 
Степан Костишин народився в селі Звиняч Чортківського району Тернопільської області. По закінченні Буданівської середньої школи вступив до Чернівецького державного університету на біологічний факультет, який закінчив з відзнакою. Згодом при кафедрі фізіології рослин Чернівецького державного університету в 1964 році Степан Степанович закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію зі спеціальності «фізіологія рослин» і був прийнятий на викладацьку роботу. Степан Костишин очолював науково-дослідну проблемну лабораторію з вивчення природи гетерозису рослин на кафедрі фізіології рослин та кафедру біохімії. За цей період захистив докторську дисертацію і йому присвоєно вчене звання професора. Тривалий час Степан Степанович працював на посаді проректора з наукової роботи, а з 1987 – 2001 р. — ректор Чернівецького національного університету. В даний час очолює кафедру екології та біомоніторингу і є радником ректора університету.

Основний напрям наукової роботи Степана Костишина – молекулярно-біохімічні основи гетерозису рослин. Ним опубліковано понад 300 наукових статей, 3 монографії, 6 навчальних посібників з грифом МОН. Важливим є те, що науковець отримав 6 свідоцтв на винаходи. Під керівництвом Степана Степановича захищено 19 кандидатських та 3 докторських дисертації.
Він очолював Чернівецьке відділення Українського біохімічного товариства, був членом Державної акредитаційної комісії України. Нині очолює спеціалізовану Вчену Раду із захисту докторських і кандидатських дисертацій (спеціальності «біохімія» та «екологія») в Чернівецькому національному університеті.

За значний вклад Степан Костишин отримав високі наукові відзнаки: Заслужений діяч науки і техніки України, почесний доктор права Саскачеванського університету Канади, почесний доктор Сучавського університету «Стефан чел Маре» (Румунія), почесний громадянин м. Лок-Хейвен (США) та м. Чернівців, почесний професор Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. У 2001 році Міжнародним біографічним центром у Кембриджі ( Велика Британія) визнаний «Людиною року 2000—2001» а також нагороджений орденами «Знак Пошани», «За заслуги» ІІІ та ІІ ступеня, медалями Петра Могили, нагородою Ярослава Мудрого Академії Наук Вищої Школи України та знаком «За наукові досягнення».



7 лютого – 180 років від дня народження поета, перекладача, етнографа, педагога
Васіле Бумбака (Bumbac) (1837 –1918)



Васіле Бумбак народився в селі Костина Сучавського повіту (Румунія). Початкову освіту отримав в Сучаві. Впродовж 1854-1861 років навчався у Чернівецькій вищій гімназії. Вчителем румунської мови і літератури у хлопця був Арон Пумнул, який збирав навколо себе лише талановити учнів На той час в цій самій гімназії навчався Міхай Емінеску, з яким подружився Бумбак. Обидва жили у вчителя вдома. У 1862 р. під час виборів до австрійського парламенту Васіле заарештовано, через що змушений закінчити гімназію у м. Блаж. Проте він знову повернувся в Чернівці і навчався у Чернівецькому теологічному інституті, після закінчення якого вступив на літературно-філософський факультет Віденського університету, де навчається за кошти Релігійного фонду. У Відні Васіле Бумбак бере активну участь в роботі науково-літературних товариств. В столиці продовжує вивчати світову літературу і робить перші спроби в літературі. Поезії молодого автора друкуються в різних часописах. Невдовзі він успішно захистив докторську дисертацію і повертається в Сучаву професором, оскільки там відкрили на той час нові гімназії і потребували викладачів. Понад 30 років Васіле Бумбак викладав румунську і класичні мови в Сучавській гімназії.

Останні роки життя професор присвятив літературній праці та впорядкуванню наукових розвідок та літературних записів. Він автор ліричних поезій, од, байок, балад («Прощай, Буковино, «Миша і жолудь», «Воронячий камінь»). Хрестоматійними стали ряд праць: «Критичний огляд поезій Й. Вулкана», "Короткий огляд румунських казок" (1868), "Святкування нового року в румунів" (1869), "Теорія гекзаметра" (1869). Васіле Бумбак відомий як і перекладач творів античних поетів: Гомера, Вергілія, Горація, Анакреона, Платона, Овідія, а також німецьких: Гете і Шіллера. Він збирав народні пісні, легенди, вірші, казки. Особливе місце в його записах мали діалекти Буковини та Сучавського повіту, які не втратили своєї вартості до сьогоднішнього дня. Саме поезію Васіле високо цінував Сидір Воробкевич, написавши музику на окремі вірші, які надруковані в збірнику румунською мовою "Квіти з Буковини" (1870 р.).
Відійшов у вічність 27 лютого 1918 року в Сучаві (Румунія).



10 лютого – 160 років від дня народження художника і педагога
Євгена Олександровича Максимовича (1857-1928)
 
 

Євген Максимович народився в місті Вижниця в родині православних священиків. Батько служив у Чорториї, а мама була дочкою вашківецького священика. Дід по материній лінії – Костянтин Луческул був протопресвітером і референтом у Чернівецькій консисторії. Тому зрозуміло, що в малого Євгена також було призначення продовжити сімейну династію. Правда, він обрав трохи інший шлях служіння духовності.

Як і всі освічені на той час буковинці, Євген Максимович закінчив Чернівецьку першу цісарсько-королівську державну гімназію, де на той час в другому класі навчався його старший брат Костянтин, який став відомим чернівецьким архітектором. А Євген, маючи з дитинства талант до малярства, подався до столиці і успішно склавши іспит з живопису, у 1876 році став студентом Віденської академії мистецтв, де навчався у у професорів Вурцінгера, Айзенменгера, Леопольда Міллера, Ейтельберґера.

Під час перебування у Відні Євген Максимович познайомився з земляком Епамінондою Бучевським. Він був художником при будівництві резиденції митрополитів у Чернівцях. Згодом Бучевський і забрав до себе талановитого молодого художника.

Закінчивши в 1881 році навчання у Відні, Євген планував удосконалювати свою майстерність у таких європейських мистецьких школах, як в Мюнхені чи в Парижі. Проте тяжко захворів дідусь, який давав необхідні для навчання кошти, і йому довелося повернутися на Буковину, де став викладачем вищої гімназії в Радівцях. За протекцією Епамінонди Бучевського, Євгена Максимовича запрошують працювати над оздобленням Резиденції буковинських митрополитів. Саме там художник почав удосконалювати свою майстерність, адже працював з такими відомими спеціалістами як Кароль Свобода та Карл Йобст.

Коли Епамінонда Бучевський від виснажливої праці захворів, то рекомендував митрополиту Сильвестру Мораріу Євгена Максимовича як продовжувача своєї справи. В 1891 році після смерті Бучевського призначено на посаду єпархіального маляра у Буковинській православній консисторії Євгена Максимовича. Авторитет цієї посади давав йому змогу одержувати замовлення на створення парадних портретів митрополитів, іконостасів буковинських церков, портретів селян, краєвидів, фресок, ескізів ілюстрації та орнаментів для видавництва «Акафіст», оформляв інтер'єри громадських закладів, як от жіночу перукарню «Damensalon» і елітну кав'ярню «Габсбург», де нещодавно під час реставрації під шаром старої штукатурки були відкриті композиції художника, як результат, можливість здійснити подорож до Італії в1893 році, про яку мріяв ще будучи студентом.

Одночасно з роботою в митрополії Максимович продовжував працювати викладачем малювання в чернівецькій вищій православній реальній школі. Його цікавило все, що стосувалось мистецтва, адже не раз приймав активну участь у вивченні і його збереженні. Євген Максимович став дослідником унікальної буковинської храмової архітектури та мистецтва, займався питаннями історії формування іконографії візантійського живопису, досліджував буковинську храмову архітектуру та мистецтво. Великий інтерес викликала і музейна справа, адже працював у Чернівецькому церковному музеї православної митрополії та був у різні роки членом правлінь Крайового музею Резиденції митрополита і Буковинського музею ремесл.

У творчості Євгена Максимовича присутні впливи імпресіонізму, наявні риси модерну. Він учасник багатьох колективних чернівецьких виставок від кінця ХІХ століття, до того ж мав і персональні: у Чернівцях в 1905 -1906, 1913, 1919 роках і посмертна в 1931 році, в Бухаресті – 1906 році.

Деякі живописні полотна зберігаються у Чернівецькому художньому та краєзнавчому музеях. Це такі, як: «Дівчина» (ІІ пол. ХІХ ст.), «Митрополит Сильвестр», «Архієпископ Мораріу Андрієвич», «Митрополит Чуперкевич» (усі — 1880-ті рр.), «Колядки», «Біля перелазу», «Парубок грає на сопілці», «Дівчина з куфою», «Селянин» (усі — поч. ХХ ст.). «Двоє старих із Дорни», «Штефан Великий» (обидва — 1905 р.), «Два румуни» (1907 р.).

Після важкої недуги Євген Максимович відійшов у вічність 27 квітня 1928 року в чернівецькій лікарні і спочиває на Руському християнському кладовищі у Чернівцях поряд з могилою свого брата Олександра, відомого архітектора свого часу.


23 лютого – 210 років від дня народженя митрополита Буковини, просвітителя,
поета Теоктиста Блажевича (Theoctist Blaziewicz, 1807-1879)


Народився в селі Тишовці Сторожинецького повіту в сім’ї священика. Середню і вищу теологічну освіту здобув у Чернівцях По закінченні богословської школи одружився. Невдовзі його висвячують в сан диякона, а через деякий час і в сан священика. Теоктиста Блажевича направляють на службу в парафію міста Сторожинець і село Просіка, де прослужив 5 років. Після смерті дружини йде в монастир і приймає постриг з ім’ям Феоктист. В монастирі він виконує послух духовника, за що його возводять в чин протосинкела.

З 1857 року Блажевич призначений ректором Чернівецької духовної семінарії, а згодом його – референтом єпископської Консисторії. Через деякий час він стає ігуменом монастиря Драгомирна і возводиться в сан архимандрита, а в 1874 році – консисторським архімандритом і генеральним вікарієм Буковинської митрополії.

Імператорським указом Феоктиста Блажевича впродовж 1866-1874 років призначають митрополитом Буковини, а потім з 22 березня 1877 року до останніх днів життя він займав цю духовну посаду.

Феоктист Блажевич продовжив справу першого буковинського митрополита Євгена Гакмана і твердо обстоював думку, що православна церква повинна однаково поважати права українців і румунів. Богослов’я в українських народних школах має викладатися українською мовою, що метричні книги, журнали, протоколи в українських парафіях потрібно вести виключно українською мовою. Митрополит Теоктист був відомий в духовних і світських колах краю та імперії своїм негативним ставленням до національної та релігійної нетерпимості як шкідливої «для загального миру, благоговіння приватного межи людьми». Він своєю діяльністю сприяв утвердженню рівних прав різномовних верств населення, заслуживши цим авторитет видатної постаті в буковинському краї.

Водночас він був професором у вищій гімназії, педагогічної школи (т.зв. «препаранди») і школи церковних канторів.

Будучи людиною прогресивних поглядів, прислужився і науці в Чернівцях. Коли в 1853 році професор Й. Колбе залишив місто Чернівці, то розпочаті ним метеорологічні спостереження були продовжені під опікою саме Блажевича, який на той час вже обіймав духовну посаду архімандрита Консисторії теологічної духовної семінарії і викладача вищої гімназії міста. Невтомно і старанно провадив пан архімандрит цю місію на станції, адже на той час це була єдина на Буковині і найвіддаленіша на сході імперії.

Також шановний професор є автором поезій, байок («Голодний Кіт», «Сова і Горобець»), брошур з теології, поеми «Йорданія 1841 року в Чернівцях») та інших творів, переклав оди Гаврила Державіна.

Його портрет займав почесне місце в Залі засідань Священного синоду, який намалював відомий маляр, художник православної митрополії Епамінандос Бучевський.
 
 
27 червня 1879 року Феоктист Блажевич відійшов у вічність, його прах похований у митрополичій гробниці на християнському кладовищі в Чернівцях.
 
 
 
 
 
 

Б