Буковинський інтелектуальний календар СІЧЕНЬ 2019

 

         

Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати видатних діячів Чернівців, для яких цей 2019 рік є ювілейним і які посутньо вплинули і впливають на духовно-інтелектуальну атмосферу міста.

СІЧЕНЬ 2019

8 січня – 145 років від дня народження австрійського живописця, графіка, архітектора

Оскара Ласке (Laske Oskar, 1874-1951)

При згадці про цього митця в чернівчан одразу на думку спадає саме відоме його творіння в нашому місті – пам’ятник «Чорний орел», навколо якого в Чернівцях вже багато років точаться запеклі дискусії. Так, це був дуже вишуканий і вдало встановлений пам’ятник.
Знаходився на вершині вулиці Ратушної (Rathausgasse), нині це частина вулиці Головної. Вона й до сьогодні являється цілісним архітектурним ансамблем, який збудували найавторитетніші архітектори австрійської доби. Вулиця була забудована переважно приватними будинками, в яких проживали найбагатші родини міста. А завершував цей архітектурний ансамбль легендарний пам’ятник із чорного граніту «Чорний орел». Автором був чернівчанин, лейтенант запасу полку, архітектор за професією і художник за покликанням Оскар Ласке. Він втілив у монументі три головні ідеї – вшанування пам’яті про загиблих воїнів-буковинців, освячення нового полкового прапора і згадку про 200-літній ювілей полку.
«На роздоріжжі вулиць Головної і Героїв Майдану (на розі Семигородської та Ратушної), в трикутнику скверу, стоять два кам’яні блоки з написом на німецькій, румунській та українській мовах – це все, що залишилось від пам’ятника. Він був окрасою монументалістики старих Чернівців. Це був стрункий обеліск пам’яті загиблих солдат 41-го піхотного полку австрійської армії, солдатами якого були переважно буковинці. Пам’ятник було відкрито в грудні 1901 року на честь 200-річчя створення полку. У наріжний камінь було встановлено латунний циліндр з пергаментною грамотою зі зверненням до нащадків. Якась добра та шляхетна душа зуміла приховати її у ту грудневу ніч, коли його знищили і згодом передала до архіву, де вона зберігається.
Монолітний обеліск із чорного граніту висотою сім метрів, на вершині якого розпростер свої могутні крила бронзовий орел. Орел тримав в кігтях полковий прапор. У нижній частині обеліска знаходилися схрещені прапори – символи бойової слави, а з боків – гірлянди квітів – як пам’ять про полеглих воїнів. На цоколі вибиті три однакові за змістом написи німецькою, українською та румунською мовами: «Полеглим на полю слави синам борцям 41-го піхотного полку імені архікнязя Євгена. вдячна Буковина». На зворотному боці цоколя позолоченими цифрами викарбовано роки: 1701–1901.
Монумент споруджувався на кошти Буковинського сейму, офіцерського корпусу, Православного релігійного фонду, так як більша частина солдатів були православні та на добровільні пожертви громадян краю.
Як згадують чернівчани, він справляв незабутнє враження , коли виникав перед очима на підйомі від Ратуші до нинішньої Соборної площі. На жаль, з приходом радянської влади його знесли в грудні 1949 року. Історія цього пам’ятника отримала продовження на початку 1990-х. Ентузіастам громадськості вдалося відшукати окремі його фрагменти, плити привезли на місце, де колись стояв пам’ятник. Був створений фонд відновлення пам’ятника і на пожертви встановлено у грудні 1991 року пам’ятний хрест. Вже довгі роки ведеться дискусія про відновлення пам’ятника, але на жаль окрім дерев’яного хреста справа далі не пішла».
Проте заради справедливості потрібно сказати, що це тільки один із його творів. А сама особистість Оскара Ласке молодшого настільки цікава і він залишив таку вартісну спадщину, що вартує ретельніше дізнатися про нього, як і про дуже достойну родину архітекторів, з якої він походив. 
Він народився в Чернівцях у родині відомого професійного архітектора Оскара Ласке старшого (1842-1911), який також дуже конкретно прислужився, аби залишити по собі добру пам'ять в Чернівцях. Батько походив з Богемії, з родини лісників та будівельників. На той час було прийнято добре ремесло передавати по спадщині. Тому він студіював архітектурну справу спочатку в політехнічному закладі Праги, а продовжив в Академії образотворчого мистецтва у Відні. А потім ще й практикувався по столицях Європи. Тому ще в досить молодому віці став членом і засновником архітектурних столичних товариств. На той час, коли він закінчував свої студії, в далекому від столиці герцогстві Буковина почали зводити унікальну архітектурну споруду для Чернівців як за масштабами, так і за вартістю, яка не має, та й мабуть вже не буде мати аналогів в місті над Прутом – резиденцію митрополитів Буковини і Далмації під керівництвом чеського архітектора Йозефа Главки. І Оскара Ласке- старшого, який на той час вже мав дуже добру фахову освіту, відправили з Відня в Чернівці керівником будівельно-архітектурної інспекції при будівництві Архієпископської резиденції. Він був на цій почесній та дуже відповідальній посаді разом з архітекторами Йозефом Грегором та Антоном Буліром цілих десять років.
Вже пізніше, в 1899 році, він разом з своїм родичем Віктором Фіалою брав участь у конкурсі на спорудження Ощадної каси (Sparkasse, нині Чернівецький художній музей) і зайняли 3 місце, тому проект не був втілений.
В цей час перебування в нашому місті в його особистому житті сталася важлива і приємна подія. В 1872 році він одружився з дочкою поважного чернівецького архітектора Антона Фіала – Ксаверою Фіала ( Xavera Fiala). Її рідний брат – Віктор Фіала, також був архітектором. Ось така в них склалася славна родина архітекторів, які залишили дуже багату архітектурну спадщину як в Чернівцях, так і у Відні та по інших європейських містах того часу. І потребують окремого серйозного та фахового дослідження науковців. 
Першою дитиною в родині Ласке був хлопчик, який народився в Чернівцях в 1874 році і якого також нарекли на честь батька Оскаром. 
 
Пізніше в родині народився ще один син, Віктор Ласке (1874), який став хіміком і наймолодша сестричка Елізабет Ласке – Кессельбауер (1884- 1977), яка успадкувала таланти родини і стала художницею-портретисткою.
Дитинство Оскара-молодшого пройшло в нашому місті, хлопчик ріс в добре забезпеченій родині і тут він отримав початкову освіту в приватній школі. Коли йому виповнилось 10 років, батьки вирішили переїхати в столицю, до Відня. Там були набагато більші можливості розвивати свій сімейний бізнес, пов'язаний з архітектурою. А заодно він мав намір дати дітям добру європейську освіту. 
Для цього Оскар Ласке - батько брав участь в різних фахових конкурсах і в 1892 році разом із своїм родичем і міським архітектором Віктором Фіалою ( Fiala) та архітектором з Бергофа Євгенієм Есентером ( Eugen Essenther) створили будівельно-архітектурне бюро «Laske & Fiala». 
Звичайно, що батько мріяв бачити свого старшого сина архітектором і передати йому свій сімейний бізнес. Тому Оскара - молодшого в 1884 році відправили навчатися у Відні спочатку в початкову школу. Паралельно один навчальний рік, 1889-1889, він вчився у пейзажиста Антона Главачека (Anton Hlávacek). В 1892 році він успішно склав випускний іспит в реальній школі і на пропозицію батька наступні 6 років, до 1898 року, навчався в технологічному університеті у Карла Кеніга.

Як було на той час прийнято, студенти, які навчались на архітекторів, по європейських столицях на практиці вивчали архітектурну спадщину. Тому й Оскар Ласке в 1897 році мав студентську поїздку до Венеції, а в 1899 – до Італії та Німеччини. 
В1898 році він проходив практику в будівельному бюро Германа Міллера, яке практикувалось на будівництві приватних котеджів. 
Ще два роки студіював у Віденській академії архітектури, де познайомився особисто із засновником наймоднішого і красивого стилю в мистецтві архітектури зокрема, Отто Вагнером. Тут він мав можливість познайомитись з Густавом Клімтом і художниками сецесії. 
По закінченні науки в 1901 році він приєднався до будівельної компанії «Laske & Fiala» свого батька. На посаді архітектора він попрацював близько 10 років і за цей час створив 15 промислових та приватних споруд. За його проектом споруджено будинок для дітей війни поблизу Відня, створив 50-метровий фриз «Ноєв ковчег» (1920) та інші. Також він є автором внутрішніх інтер’єрів в різних спорудах, хоча значна частина проектів так і залишилась нереалізованими з різних причин. 
Їхню стилістику важко визначити однозначно, так як на формування його стилю мали вплив як Карл Кеніг, який був прихильником історизму, так і Отто Вагнер, який сповідував і розвивав новий стиль сецесії, який на той час, як би сьогодні сказали, був самий модний. Блискучим зразком такої споруди Оскара Ласке у Відні є «Аптека Енгель».
Назагал фірма «Laske & Fiala» спректувала і втілила у Відні понад 25 промислових та приватних споруд.
Проте під сильним впливом сеціоністів його все більше приваблює власне художнє мистецтво. І з 1904 року він більше займається чистим мистецтвом, зокрема у галузі гравюри, а з 1907 року – живопису. І з того часу почав брати участь в мистецьких виставках. Вже наступного року він взяв участь в престижній виставці у Відні, де представив ескізи, дослідження, малюнки, звичайно, в улюбленому стилі віденської сецесії. 
З 1908 року він цілковито перейшов від занять архітектурою до мистецтва. Його мистецька спадщина дуже цікава і різноманітна. Він зображав міські пейзажі, біблійні історичні та жанрові сцени. А ще працював сценографом та ілюстратором. Більшість його робіт зберігаються у віденській Альбертіні.
Ще до Першої світової війни Оскар Ласке подорожував по різних країнах Європи, Близького Сходу і Північної Африки,малюючи пейзажі і людей. 
Під час першої світової війни, впродовж 1914 – 1918 років, він керував будівництвом фортифікаційних споруд в Галичині, Словенії та Істрії, так як був офіцером запасу. Потім він став цісарським художником, який зображав події війни. Численні військові картини свідчать про його досвід і глибоке відчуття того часу. Вони зберігаються по військових музеях Європи.
Саме в роки воєнного лихоліття, в 1916 році, він одружився з піаністкою і вчителькою музики Емілією Кляйн (1882 – 1948). 
Проте захоплення мистецтвом його не полишало і в 1917-1919 роках він відвідував класи живопису в Йоханнеса Іттена.
У 1907 році Ласке приєднався до Хагенбунда, а в 1924 році - до Віденської сецесії. Впродовж 1945 – 1950 років його було знову відновленого як члена "Віденського Сецесіону".
Його творчість не тільки виставлялася на цих асоціаціях художників, але й на міжнародному рівні. З 1924 р. багато працює для кіно, займався книжковою ілюстрацією.
В 1927 році склав каталог власних робіт, що нараховує 61 мистецьку роботу. В 1941 році почав писати щоденник « Життя і твори художника Оскара Ласке», який не виданий, проте має незаперечну художню цінність і до сьогодні.

Після аншлюсу Австрії до нацистської Німеччини Ласке продовжував малювати. У 1939 році він став членом Künstlerhaus, але відступив у «внутрішню еміграцію».
Член мистецького об’єднання Hagenbundes (1907), член віденського Сецесіону (1924), нагороджений Золотою медаллю на Міжнародній виставці графіки у Лейпцигу (1925), Золотою медаллю від австрійського уряду (1931), отримав титул професора та Відзнаку міста Відень (1948), був почесним членом Лондонського товариства живописців та графіків та почесним членом Німецького товариства художників книги. 
У свої останні роки він був визнаним художником і в основному присвятив себе дрібним творам, офортам і акварелі. 
Оскар Ласке відійшов у вічність 30 листопада 1951 року у віці 77 років у Відні.
від запалення легенів і похований в столиці Австрії (у районі Гітцінг).

На будинку, де він проживав у Відні, за адресою Nisselgasse 1 встановлена меморіальна дошка. 
Він залишив видатну творчість, яку шанувальники його мистецтва пошанували численними ретроспективними виставками.

Звичайно, для нас найперше цікаво все, що пов’язане з його перебуванням і творчістю в Чернівцях. І хоч він виїхав звідси в зовсім дитячому віці, проте потім ще не раз сюди повертався, як випадала така нагода, навіть попри всі історичні перипетії того часу. Звичайно, тут залишались родичі по мамі, проте мабуть і для нього особисто світлі итячі спогади були дуже дорогими.

Так, в 1911 році, у співпраці з Віктором Фіалою у фірмі, яка займалася проектами та будівництвом у Чернівцях, спорудили будинок «City» на вулиці Університетській (сьогодні це споруда стомат.поліклініки).
В цьому ж році, здійснюючи подорож Грецією та Турцією, відвідав Краків…та рідні Чернівці.
А вже в наступному, 1912 році, він активний учасник виставки творчих робіт "віденських сецесіоністів" у Чернівцях.
В роки Першої світової війни, коли він працював військовим художником і подорожував Польщею, Румунією, Україною та іншими країнами, то відвідував і Чернівці.
І навіть в такому важкому з точки зору історії, 1933 році він ще раз, уже останній, здійснив подорож до рідних Чернівців.
Серед його мистецьких праць, пов'язаних з Чернівцями та Буковиною: «Чернівецький мотив. Торгова площа у Чернівцях» (1900, літографія), «Кінський ярмарок у Радівцях» (1910, 1914), «Гірське озеро. Галичина» (1915, акварель), «Евакуйовані в Східній Галичині» (1916), «Швабське весілля» (1926, 1930), «Карта Буковини» (1934, літографія), «Старе єврейське кладовище в Чернівцях» (1934). 
При підготовці тексту використані матеріали з особистого архіву мистецтвознавця Світлани Біленкової, власні світлини, матеріали науково-пошукової роботи з архівних фондів музею Альбертини (Відень), відділу цінних паперів (манускриптів) та наукової бібліотеки Віденської академії мистецтв. Світлини з книги Корнелії Райтер. Попередні ілюстрації Чернівців: копії фотоілюстрацій з фондів музею мистецтв "Альбертини". 

 

9 січня виповнилось  160-років  від дня народження світової слави вченого-філолога, педагога,

засновника і керівника багатьох громадсько-культурних і національно-політичних організацій Буковини,

професора Чернівецького університету, академіка АН України Степана Смаль-Стоцького (1859–1938).

 
Цей діяльний чоловік, котрий був вихідцем із Галичини, кращі роки свого життя і активної праці (1878-1918р.) віддав Буковині. Йому вдалося стільки зробити, що й сьогодні це викликає подив і захоплення. В наукових колах його ім’я добре знане, оскільки видано чимало ґрунтовних праць на основі його мовознавчої, літературознавчої та політичної діяльності. Тому ця людина заслуговує на те, аби в ці дні згадати добрим словом її достойне ім’я. Та мабуть найважніше – повчитися, як не нарікаючи на обставини та час, встигнути зробити вартісні речі для української державності. 

Він народився в ніч з 8 на 9 січня, напередодні дня святого апостола первомученика і архідиякона Стефана в селі Немилів (Немолів), тепер Радехівського району Львівської області. За християнською традицією його нарекли Степаном. Коли хлопчику було три рочки, в нього померла мама і все подальше виховання він отримав від бабусі з дідусем, які відкрили для нього світ українського села. Такі одвічні цінності, як родина, рідна мова, природа, традиції та віра в Бога так міцно формували душу української дитини, що вже ніщо не могло зламати цих чеснот впродовж всього його життя.
Початкову освіту Смаль-Стоцький отримав в рідному селі та «тривіальній», тобто звичайній початковій школі в Радехові. 

Після третього класу хлопчика відправили до Львова, де він був прийнятий до бурси при Ставропігійському інституті. 

Роки навчався в польській та німецькій гімназіях міста Львова. 

Ще будучи гімназистом, під керівництвом свого духовного провідника професора Ігнатія (Гната) Онишкевича, хлопець активно прилучився до громадської роботи і опинився серед засновників культурологічного товариства, роботу якої ретельно та енергійно сповняв все своє свідоме життя.
Коли професор приїхав в Чернівці (в щойно відкритий університет), то й  Ст. Смаль-Стоцький в 1878 році приїжджає слідом за своїм улюбленим учителем Гнатом Онишкевичем на науку до Чернівецького університету на філософський факультет, який закінчує у 1882 році. (На той момент університет у Львові перейшов вже на польську мову викладання). Перший корпус Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича за адресою Університетська, 28, на цілих 40 років став для нього другою рідною домівкою.

Маючи схильність до науки, він подався студіювати філологію у Віденський університет.Потрапив на навчання до одного з найвідоміших славістів того часу Франца Міклошича. Він був… «один з перших західних мовознавців, що обстоював самобутність української мови, підтримував намагання галицьких українців оперти свою літературну мову на народну основу, був прихильником введення для українців латиниці». 

З навчання Степан виніс і до кінця життя зберігав «віденську школу точності й відповідальності у філологічній праці», які передав своїм талановитим студентам, що стали його гордістю. Успішно закінчивши навчання і захистивши дисертацію, у 1885 році 26-річний Ст. Смаль-Стоцький надзвичайним професором повертається з Відня до Чернівецького університету і очолює кафедру української мови і літератури. За роки праці і викладання української мови ним було підготовлено і виховано покоління національно свідомих молодих людей, серед яких відомі мовознавці, письменники, політичні та культурні діячі. Крім цього Ст. Смаль-Стоцький викладає багато лінгвістичних і літературознавчих курсів. В нього є своя методика вивчення та інтерпретації літературних творів, порівняльного викладання української мови. Його методики були доступними та добре структурованими, про що через роки з вдячністю згадували його студенти. «Треба підкреслити, що він не читав своїх викладів із заялозених кар¬ток, написаних давніше та читаних кількакратно, як це роблять деякі інші професори, а давав свіжі, нові погляди на основі нових наукових праць і не скривав свого вдоволення з того, що вчені інших слов’янських народів приходять у деяких спірних проблемах славістики до того самого погляду, який він обґрун¬тував у своїй граматиці наукового характеру, написаній по-ні-мецькому … це не була суха розумова інтерпретація твору, як звичайно буває в університет¬ських семінарах. Сам Професор був дуже добрим рецитатором та читав літературні твори немов театральний артист».

Серед слухачів буковинського професора був і сам Іван Франко, який цінував його «...європейський метод науковий». Кожен викладач та вчитель гордий своїми талановитими учнями. Мав таких і професор Стоцький. Серед них був і відомий мовознавець Василь Сімович, якому пощастило стати найвидатнішим учнем професора Степана Смаль-Стоцького. Саме йому, як улюбленому студентові, вимогливий викладач Смаль-Стоцький довірив відповідальну місію - бути домашнім учителем для своїх синів - Романа та Нестора. Крім цього Смаль-Стоцького залучив Сімовича до праці на культурно-освітній ниві..
Разом з доктором С. Смаль-Стоцьким вони займалися великою просвітницькою діяльністю: організовували літературні вечори, обговорювали реферати про творчість видатних українських письменників, вони брали участь у відзначенні ювілеїв видатних діячів краю та відомих письменників, а також всіляко сприяли відкриттю бібліотек і читалень по селах, читали лекції на різноманітних освітніх курсах, відкрили університет для селян.
С. Смаль-Стоцький два рази обирався деканом філософського факультету (в 1894 і 1904 роках). Як писав Василь Сімович: “Професор був – велика наукова сила, що полишив нам великі наукові цінності, що виховав багато наукових (і педагогічних) працівників”. 

З мовознавчих праць найбільшу славу принесла С. Смаль-Стоцькому написана ним у товаристві з Теодором Ґартнером “Руська граматика” (1893), яка перевидавалася 7 разів. Як писав О. Попович, “Ся одна заслуга д-ра Стоцького достаточна, щоб ім’я його [було] записано золотими буквами в літописи наші народні на вічну пам’ять грядущим поколінням”. 
Рівневі найвищих наукових здобутків свого часу відповідали й друковані праці Ст. Смаль-Стоцького – гуманітарія широкого профілю, що поєднував у собі хист лінгвіста й літературознавця, а частково й історика. Власне, останнє найбільш притаманне його книзі «Буковинська Русь» (1899), про яку І. Франко сказав, що «...книжка Стоцького впливає на нас, як подув свіжого вітру в спеку: вона освіжує, додає сили».
Помітний внесок ученого в осмислення історико-літературних аспектів українського письменства: Т. Шевченка (“Тарас Шевченко. Інтерпретації”, 1934), І. Франка (“Характеристика літературної діяльності Івана Франка” (1913), О. Кобилянської (“Дорогії земляки!” (1928). Блискучі шевченкознавці праці не втратили своєї вартості й нині. Професор С. Смаль-Стоцький досліджував творчість Івана Котляревського, Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича, Василя Стефаника. 
Він став відомим в наукових колах філологом мовознавцем, літературознавцем та істориком. Кожна його праця одразу набувала популярності в наукових колах і викликала гострі дискусії. Нині близько 100 наукових праць та публікацій у фахових виданнях того часу знаходиться в рідкісному фонді наукової бібліотеки ЧНУ ім. Ю.Федьковича. С. Смаль-Стоцький був серед засновників Української Академії Наук, почесний член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка, дійсний член «Слов’янського інституту» в Празі та багатьох інших наукових установ і товариств, які вважали за честь мати в своїх лавах поважного вченого. 

С. Смаль-Стоцький і Буковина 

Ст. Смаль-Стоцького був чоловіком дуже конкретним і діяльним, тому з перших днів перебування в нашому місті починає активну працю на ниві українського розвою, перебуває в центрі всіх найважливіших подій. Був засновником та реформатором усіх українських товариств та установ на Буковині. Одразу стає членом товариства “Союз” – першої української студентської організації на Буковині. Серед здобутків С. Смаль-Стоцького – участь у створенні “Вільнодумного союзу”, “Літературно-історичного гуртка”. У 1891 році він очолив політичну організацію “Руська Рада”, перетворивши її на найпотужніше і найвпливовіше українське товариство на Буковині, у 1903 році – перше політичне об’єднання українського міщанства – “Міщанський клуб”. Очолював товариство “Руська школа” та “Руська бесіда” (кінець 80-х років), історичне товариство в Чернівцях, філологічну секцію Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові (1914).
Він був серед активних авторів української газети «Буковина», якою він опікувався впродовж всіх років перебування в місті, особисто запрошував найкращих редакторів. І в тому, що то була одна з найкращих українських газет свого часу, була дуже вагома заслуга саме професора Стоцького.
У 1892 році його обрано послом (депутатом) Буковинського крайового сейму. З цього часу він став активним офіційним політиком Австро-Угорщини. Це дозволило Смаль-Стоцькому мати вагу в державних структурах імперії та успішно вирішувати багато нагальних проблем. 
Він регулярно зустрічався з виборцями, роз’яснював їм свою роботу в сеймі, переймаючись їхніми проблемами. Цим він заслужив довічний авторитет. Як депутат Буковинського крайового сейму від Садгірського виборчого округу він багато зусиль доклав для розвитку Рогізни. Цей діяльний чоловік організував ощадно-позичкові каси та селянські кредитні спілки, домігся перегляду системи оподаткування. Багато уваги приділяв політичній та національній просвіті місцевих мешканців. Його стараннями 1895 року в Рогізній було відкрито «Православну читальню», «гімнастичне та пожарне» товариство «Січ». Це було найкраще січове товариство Чернівецького повіту, яке мало першу січову музику на Буковині – духовий оркестр. Для роботи товариств було збудовано Народний дім з театральною сценою. У лютому 1889 року садгірські русини разом з русинами Рогізної та Нової Жучки заснували спільну читальню «Руської бесіди». 
За таку активну працю на користь громади під час виборів до Буковинського сейму ( коли він ішов на другий термін) за Ст. Смаль-Стоцького виборці проголосували майже 100-процентно, що взагалі буває вкрай рідко. Так що мешканці Садгори повинні пам’ятати і назавжди бути вдячними за свій український державницький розвиток професору Стоцькому. Адже ця людина свої слова завжди підкріплювала конкретними справами. У 1904 році професора призначили заступником крайового маршалка Буковини і він очолив поточну крайову роботу крайового виділу. Як приклад, перебуваючи на цій посаді він допоміг розширити (добудувати) корпуси у Крайовому шпиталі (нині приміщення обласної лікарні). 
З 1911 року і до розпаду Австро-Угорської імперії Ст. Смаль-Стоцький залишається депутатом віденського парламенту. 

Трагічна дата в історії Європи – 1 серпня 1914 року внесла свої корективи в життя професора С. Смаль-Стоцького та його родини, тож вони вимушені були покинути край, який без перебільшення став для них рідним. Ось як він сам згадує наприкінці життя роки перебування в Чернівцях: «…роїлися в моїй голові думки про все пережите в моїм житті те все а все повертали до нашого рідного міста, де мені довелося найкращий вік прожити…може Бог дасть, що я ще чим небудь за це віддячуся,… віддячуся тій рідній землі, що я так дуже полюбив».
Тоді він разом із Василем Сімовичем, Богданом Лепким, Андрієм Чайківським працює в таборах для російських полонених у Райштаті, Вецлярі, Фрайштадті та Зальцведелі, де було зібрано понад 40 тисяч українців. У таборах вони організували курси для неписьменних, читальні, театральні трупи, друкарні, видавали газету. 
Проте, як тільки появилася надія, що Австро-Угорщина виконає свої обіцянки щодо створення окремого коронного краю на українських етнічних землях Галичини та Буковини після підписання Українською Народною Республікою Берестейського миру, то Ст. Смаль-Стоцький одразу ж повернувся до активного політичного життя. 16 жовтня 1918 р. цісар Карл І оприлюднив маніфест, у якому проголошувалось, що «Австрія по волі своїх народів має стати зв’язковою державою, в якій кожде плем’я на области, яку заселює, творить свій власний державний організм… До народів, на яких самовизначенню буде основана нова держава, звертаю мій заклик, щоби вони співділали в сім великім ділі через Національні Ради, які утворені з послів кожної нації до Державної Ради, які мають заступати інтереси народів у відношенню до себе та до Мого правительства». У Львові була скликана Українська Національна Рада – тимчасовий парламент майбутньої Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). До складу УНРади увійшли зокрема відомі буковинські політики, депутати парламенту та Буковинського сейму і Степан Смаль-Стоцький в тому числі. 18–19 жовтня УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття, до якої мала б увійти «Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, – зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини». 
Правда, пізніше історія так розпорядилась, що був втрачений момент і він провадив дальше свою наукову та громадську роботу в діаспорі, так як в нього вже не було можливості повернутись на Буковину. 
В 1918 році він був послом ЗУНР в Празі. З 1922 року стає професором Українського вільного університету, входив до ряду науково-освітніх товариств. 
Відійшов у вічність 17 серпня 1938 року в Празі. А 30 вересня 1938 року знайшов довічний спочинок на кладовищі в Кракові (Польща), поруч з могилою дружини і куди за заповітом перевіз його син Роман Смаль-Стоцький.
Про сина і їхню родину можна детальніше прочитати за посиланням 
«Достойний син свого батька» http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=970505

У нашому місті є багато адрес, пов’язаних із цим достойним іменем. Це й Український народний дім, у якому професор Ст. Смаль-Стоцький активно організовував і працював у різних партіях та товариствах, тут видавалась газета «Буковина». Та саме за його активної діяльності це приміщення й будувалося.
 

Перша адреса, куди він з родиною поселився, була вулиця Шептицького, 31(або на той час вул. Крайової Палати, Ч. 2). Про це нині свідчить меморіальна дошка на фасаді будівлі, що тут у професора Смаль-Стоцького неодноразово гостював митрополит Андрей Шептицький під час своїх відвідин Чернівців. Як свідчить тогочасна преса, 25 грудня 1900 року Андрей Шептицький, вже як митрополит, за дорученням Папи Льва ХІІІ прибув у Чернівці, щоб вручити орден Св. Григорія президентові Буковини баронові Бургіньйону. Тоді він «знову завітав до помешкання професора С. Смаль-Стоцького по вул. Крайової Палати, Ч. 2».
 
Отже, 36-літній митрополит не оминув нагоди завітати до помешкання професора С. Смаль-Стоцького, який був головою братства Св. Апостола Тадея при греко-католицькій церкві. Тож після візитації шкіл владика завітав у помешкання професора, який на той час мешкав на цій вулиці.
 
 
На початку ХХ століття професор з родиною переселився на вулицю Новий Світ, ч. 37 ( нині Шевченка, 55), яка тоді якраз почала активно забудовуватись невеликими, проте затишними віллами. Цей скромний ошатний будинок був добре знаний не тільки в Чернівцях. Про нього знали всі освічені люди поза межами Буковини. Тут завжди мали прихисток і сюди приходили за підтримкою як відомі політичні та наукові діячі, так і письменники й журналісти того часу. Переступали цей поріг, і не один раз, Іван Франко, Микола Лисенко, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Марко Черемшина, Василь Сімович, Остап Луцький та, власне, увесь освічений люд нашого міста.

Його ерудиція, імпозантна постать, шляхетних дух, який, наче ореолом, оточував його особу, притягували весь освічений люд як Буковини, так і тих, хто на короткий час відвідував наше місто. Сюди приніс свій рукопис «Синьої книжечки» Василь Стефаник, видання якого спонсорував фінансово і забезпечив переднім словом свого пера Ст. Смаль-Стоцький. 
Степан Смаль-Стоцький і українське культурне, наукове, громадське і політичне середовище у Чернівцях наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, яке він творив. 

Університетський професор Степан Смаль-Стоцький зібрав навколо себе таких знакових і діяльних особистостей, як письменниця Ольга Кобилянська, письменники, журналісти і педагоги Осип Маковей, Ярослав Веселовський, Теодот Галіп, науковці Зенон Кузеля, Омелян Попович, Василь Сімович, гімназійні професори Мирон Кордуба, Володимир Кмицикевич, Юліан Кобилянський. До них часто приєднувались гості Іван Франко, Леся Українка, Богдан Лепкий, Остап Луцький, Дмитро Антонович, Володимир Гнатюк, Кирило Трильовський, Микола Лисенко.

На цілком окрему розвідку заслуговує постать проф. Ст.Смаль-Стоцького в житті Ольги Кобилянської. Він допомагав їй усюди, де тільки був і як тільки міг – і в Чернівцях, і за кордоном. Ст. Смаль-Стоцький не раз зустрічався з Ольгою Кобилянською, тому на честь 40-річного ювілею літературної діяльності письменниці написав блискучу статтю, в якій поцінував «світове значення» її творчості. Допомагав підтримувати зв’язок зі світом, вона ж його за це його глибоко шанувала. А ще – завше захоплювалась його титанічною працею. Це дало їй підставу вже пізніше написати йому від імені всіх галичан: “він тут нам всім – як рідна земля, “рідний”... дякую заздалегідь, що буде помічний в моїй грошовій справі”. Кобилянська завжди цінувала його титанічну працю і в листах писала Ст.Смаль-Стоцькому: “І Ваше ім’я, і Ваша праця остануться між пануючими брудами – білим монументом" 

Багато зусиль Ст.Смаль-Стоцький приклав і на ниві культурно-громадської роботи.

«Нема руского товариства, в которім не працював би Стоцький, нема ні одної справи народної, до котрої б він не причинявся словом і ділом, не жалуючи ні гроша, ні труду, ба навіть найдорожчого скарбу – здоровля». В.Сімович 
 
 

Ст. Смаль-Стоцький розробив будівельний закон для міст і громад Буковини, доклав багато зусиль до виправлення кадастру її ґрунтів, до створення системи позичкових кас і дрібних кооперативних об’єднань.
Державницьке стратегічне бачення Ст.Смаль-Стоцького вражає навіть на день сьогоднішній. Будучи філологом, він глибоко вивчив проблеми селян і ведення сільського господарства і навіть вважався незаперечним авторитетом в цих питаннях на всіх вертикалях влади. 
Розуміючи, що дрібними подачками насущні проблеми села не вирішити, а лихварі дають гроші під 100 позичкові проценти, вивчивши досвід зарубіжних країн того часу, він обґрунтував ідею створення дешевого кредиту для селян. Для цього були засновані селянські спілки самодопомоги – ощадно-кредитні каси системи Райфайзена, в народі їх називали райфайзенки. В 1905 році його стараннями було відкрито Крайовий банк, який надавав селянам дешеві кредити. Хоча ради справедливості треба сказати, що не маючи фахової фінансово-економічної освіти, він все-таки мав значні клопоти з діяльністю «Селянської каси». Він намагався всіма доступними можливостями навчити селян бути економічно і політично сильними та національно свідомими. І не шкодував для цього ні сил, ні часу. 

Подвижницька праця професора Ст. Смаль-Стоцького завжди викликала захват у сучасників, а він все своє життя присвятив одній меті —відродженню української державності. Це не значить, що вся ота його жертовна праця впродовж всього життя була всипана пелюстками троянд і він чув тільки слова вдячності чи захоплення. І при тому він був дуже мудрим і прагматичним. Як сам Ст. Смаль-Стоцький пізніше писав:«Скілько старання, скілько щирої і доброї волі, скілько безкорисної праці, скілько теплої любви, скілько починів і заходів, скілько пожитку і добра виявляє ся нам тут! А скілько перепон і трудностей, скілько боротьби і завзяття, скілько ворогованя, скілько невдач! Та се і є живе житє». 

Степан Смаль-Стоцький творив історію на невеличкому шматочку української землі - на Зеленій Буковині, яку він силою свого таланту, своєю невичерпною енергією, невсипущою працею довів до розквіту. 

Про цю достойну людину, яка всю свою енергію і працю впродовж 40 років витратила на благо нашого міста та Буковини, можна більше дізнатися, відвідавши виставку. Тут представлені дослідження поважних науковців -Василя Сімовича, Олександра Добржанського, Василя Ботушанського, Володимира Даниленка, Надії Бабич, Богдана Мельничука, Володимира Старика, та інші вартісні дослідження про наукову, політичну, дипломатичну, культурологічну діяльність та життєвий шлях професора Степана Смаль-Стоцького.