БУКОВИНСЬКИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАЛЕНДАР: 2016

 
 
Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати почесних діячів Чернівців, які посутньо вплинули і впливають на духовно-інтелектуальну атмосферу міста.
 
Календар 2016 року містить інформацію про видатних чернівчан, для яких цей рік є ювілейним. Надані відомості дають можливість дізнатися про основні факти їхніх життя та діяльності. Це ті, хто створювали духовний світ Чернівців, збагачували місто цінними здобутками в науці, культурі, мистецтві. Ці персоналії на високому рівні здійснювали свою діяльність у різних галузях як у Чернівцях, так і поза межами України. Cеред знаних імен – митрополит Буковини, ректор університету Володимир де Репта (в миру Василь), письменники Сильвестр Яричевський, Ярослав Весоловський, Гаврило Продан, Валентин Тарнавський, Іван Синюк, Іван Діброва, викладачі університету, вчені світового рівня – доктор філології, доктор теології, професор Василь Митрофанович, професор Йоган Вробель, доктор права, професор Карл Гіллер, доктор біології та філософії, професор Євген Ботезат, видатні художники Ян Лучинський, Ед Арно, Володимир Загородніков.
 
 
 
  
 СІЧЕНЬ
 
 
7 січня – 115 років від дня народження українського байкаря, перекладача і педагога Дениса ОНИЩУКА (1901–1975)
 
Народився в с. Дорошівці Застанівського району в сім’ї селянина-бідняка. Середню освіту здобув у Чернівецькій гімназії.
 
З юних літ Денис Онищук брав активну участь у культурно-просвітницькому житті краю: у 1921–1923 рр. грав в українському театрі в Чернівцях, був членом студентського товариства «Січ», українського товариства «Буковинський Кобзар», українського культурно-спортивного товариства «Буковина» в Бухаресті. Улітку 1922 року Денис Онищук отримав атестат зрілості і вступив на математичний факультет Чернівецького університету. Але, на жаль, доля розпорядилась по-іншому. Наступного, 1923-го року, він став студентом вже іншого навчального закладу – Бухарестського фізкультурного інституту, по закінченні якого з 1927-го року вчителював в Хотині, Чернівцях. Завершальний період його педагогічної діяльності припав на український ліцей міста Сігет. Після виходу на пенсію оселився в Гура-Гуморі (у Сучавському повіті) – рідному місті Ольги Кобилянської.
 
Потяг до літературної праці Денис Онищук відчув ще в шкільні роки. Перші друковані твори Дениса Онищука з’явилися в сатиричних журналах «Щипавка», «Будяк», які виходили в Чернівцях.
 
При Сігетському ліцеї Денис Онищук організував літературний гурток і сам, як керівник літературного гуртка, значно розширив власну літературну діяльність: допомагав укладати літературні альманахи й українсько-румунський та румунсько-український словник, робив дописи до єдиної тоді української газети Румунії «Новий вік», готував до друку шкільні підручники українською мовою тощо. Протягом тривалого часу Денис Онищук популяризував український фольклор Румунії. Частина зібраного ним фольклору вийшла окремою книжкою «Народ скаже – як зав’яже».
 
Перекладацька діяльність – окрема важлива сторінка в творчій біографії Дениса Онищука. У його інтерпретаціях румунською мовою з’явилися вірші Тараса Шевченка та Івана Франка. Водночас завдяки Денису Онищукові український читач дістав змогу познайомитися з творами Джорджа Кошбука, Йона Луки Караджале, Джордже Топирчану, Тудора Аргезі, і особливо, Міхая Емінеску. У 2008 р. побачила світ автобіографічна повість у новелах Д. Онищука «На шляху життя», якою автор повертається до свого читача.
 
Помер Денис Іванович 12 червня 1975 р. в м. Гура-Гуморулуй (Румунія), де і похований.
 
 
 
 8 січня – 150 років від дня народження українського художника, живописця
Степана КОБИЛЯНСЬКОГО (1866–1940)
 
Народився у м. Гура-Гумора (Південна Буковина, нині територія Румунії). В родині Степан Юліанович був п’ятою дитиною. У містах Сучава та Кимполунг жив разом із рідними до 1878 р. По закінченні 4-го класу народної школи в Кимполунзі 12-ти річним хлопчиком вступив до військової школи в місті Вінер-Найштадт (Австрія). Згодом продовжував навчання у військовій середній реальній школі в австрійському місті Вайскірхен. У 1884 р. йому було присвоєно звання молодшого лейтенанта. А далі – військова служба.
 
Малювати почав ще в дитячі роки і, коли Степана Кобилянського направили служити в 24-й піхотний полк у Відні, одержав можливість відвідувати Віденську академію мистецтв (з 1885 р.). В 90-ті роки він служив у військових частинах, що дислокувалися в Чернівцях та Радівцях (місто в Румунії).

Частина робіт С. Кобилянського зберігається нині в Чернівецькому літературно-меморіальному музеї письменниці О. Кобилянської. Він – автор пейзажів, замальовок з життя гуцулів, невеликих картин батального жанру, портретів. Його твори: «Пейзаж з Кимполунзьких гір» (1887),               «О. Кобилянська в хустці» (1889), «Портрет О. Кобилянської» (1910), «Портрет Т.Г. Шевченка» (1911), «Портрет матері» (1913), «Зимовий краєвид» (воєнний нарис, 1915), «Гірський краєвид» (1915), «Осінній пейзаж» (1915), «Старовинна галицька церква» (1915), «Пізня весна» (1916), «Пейзаж» (1924). З листів до рідних довідуємося, що він надсилав їм багато інших своїх робіт. Крім портретів, пейзажів – копії з картин Рубенса, Тіціана, Рафаеля.
 
Помер 1 лютого 1940 р. в місті Марібор (Югославія). Згідно з останньою волею покійного його тіло було піддане кремації в австрійському місті Грац, а урну з прахом встановлено на Маріборському цвинтарі «Побреже».
 
 
 
16 січня – 145 років від дня народження письменника
Сильвестра ЯРИЧЕВСЬКОГО (1871–1918)
 
Народився у містечку Рогатині (нинішня Івано-Франківщина) у родині кравця. Після закінчення початкової школи навчався в Бережанській гімназії, де разом із Богданом Лепким заснував літературно-мистецький гурток, девізом якого були слова Й. Ґете «Більше світла!». Бажаючи опанувати слов’янські мови, поет переходить до Віденського університету, де слухає лекції видатного вченого-славіста Ватрослава Ягича.

У Відні Сильвестр Яричевський розгортає активну творчу роботу – пише багато поезій, нарисів, оповідань, а також статей про мистецьке життя столиці. Велике значення для нього мали дружба з Марком Черемшиною, Мелетієм Кічурою, листування з Осипом Маковеєм. Під час навчання брав участь у виданні альманаху «Січ», друкував свої поезії в газеті «Буковина», в журналах «Дзвінок», «Зоря», «Комар», «Науково-літературний вісник» та ін.

Невдовзі Сильвестр Яричевський перебирається до Чернівців, де працює якийсь час у газеті «Буковина», а восени 1904 року влаштовується викладачем у Кіцманській гімназії.

Сильвестр Яричевський працював в українській літературі майже чверть століття і залишив після себе низку яскравих художніх творів та світле ім’я культурного діяча-патріота.

У 1978 році в Бухаресті вийшов двотомник творів С. Яричевського (упорядкування, вступна стаття і примітки Магдалини Ласло-Куцюк). П’єса письменника «Лови на ловців» у 90-ті роки з успіхом ішла на сцені Чернівецького українського музично-драматичного театру імені О. Кобилянської. 
 
Помер письменник 30 березня 1918 року в Сереті, де й похований.
 
 
 
 19 січня – 115 років від дня народження оперного співака
Дениса РУСНАКА (1901–1952)
 
 
Народився в с. Дубівці (тепер Кіцманського району). Після закінчення сільської школи навчався у Кіцманській та Чернівецькій гімназіях, а також у Чернівецькій музичній школі. Ставши калікою в 13 років, усвідомив, що бути актором-співаком, як і брат, йому не судилося. Він став «добре відомим українському загалу», – як писала про нього преса, – диригентом «Міщанського хору» в Чернівцях, з яким об’їздив колишню Буковину і Бессарабію. Згуртував молодіжний оркестр. Сам грав на багатьох інструментах, а деякі й виготовляв.

Із забороною румунською владою українських товариств змушений був 1929 р. пристати до мандрівного ансамблю, з яким об’їздив міста Північної Африки, Південної Америки, Західної Європи. Повернувшись на Буковину, Денис Руснак допомагав Івану Дудичу у створенні української трупи. Як співак, брав участь у виставах та концертах. Репертуар його складався з народних пісень, творів українських композиторів і оперної класики.

В 1936 р. довелося знову залишити рідний край, податися світами, побувати в Голівуді.

Помер у 1952 році в далекому Нью-Йорку.
 
 
 
  
   19 січня – 125 років від дня народження журналіста, культурного діяча
Григорія СКЕГАРА (1891–1957)
 
Народився в с. Погорилівці, прибув до Канади (Вінніпег, 1908) працював на різних роботах, зокрема, у копальнях золота у Британській Колумбії. Спочатку вчителював у Толстой (Манітоба) і в Райн (Саскатун). В 1923 р. закінчив Норвестерн Університет, дентистичний факультет, зі званням доктора. Практикував упродовж 14 років у Чікаго. Від 1940 р. переїхав на постійне проживання в Лос-Анджелес (Каліфорнія). З 1946 – технік при продукції кольорових фільмів у Голлівуді.
 
Г. Скегар відомий у США та інших країнах своєю журналістською працею. Автор численних наукових і літературних праць, що з’являлися в еміграційних часописах. Перекладав з української на англійську і з англійської на українську мови.
 
  
 
20 січня – 120 років від дня народження видатного діяча міжнародного
робітничого руху Манфреда ШТЕРНА (1896–1954)
 
Народився в селі Волока, у багатодітній єврейській сім’ї. Закінчив гімназію в Чернівцях, поступив у Віденське медичне училище.

У 1914 році, з початком Першої світової війни, вступив добровольцем до Австро-угорської армії, служив фельдшером. У 1916-му потрапив у російський полон і відправлений до табору в Сибір.

Після більшовицької революції 1917 року вступив у Червону Армію. Воював у Сибіру і в Монголії. На початку 1920 року під Читою був поранений. Прийнятий в члени ВКП(б). З 1921-го – співробітник Комінтерну. Навчався у Військовій академії імені Фрунзе (1921–1922), був зарахований до штату Розвідувального управління Червоної Армії. У 1923-му спрямований у Німеччину під псевдонімом Лазар Штерн як фахівець у партизанській війні. Працював у військово-політичному відділі (Militär-Politischen Apparat) Комуністичної партії Німеччини. Брав участь у підготовці та проведенні Гамбурзького повстання у жовтні 1923 року.

В 1929 році направлений резидентом ГРУ в США, під псевдонімом Марк Зільберт. Організував мережу агентів та інформаторів, які збирали свідчення про воєнну техніку США. Зокрема, Штерн зумів роздобути і переправити в СРСР технічні характеристики розроблюваного танка. Був вистежений ФБР і вимушено тікав назад в СРСР через Канаду.

В 1938 році заарештований. 14 травня 1939 року засуджений до 15 років ув’язнення «за контрреволюційну діяльність».

Останні роки життя провів у таборах ГУЛАГу, де від виснаження помер 18 лютого 1954 року в Озерлазі на станції Сосновка.
 
 
 
29 січня – 130 років від дня народження польського живописця , іконописця, ілюстратора, педагога Станіслава БАТОВСЬКОГО-КАЧОРА (1866–1943)
 
Вчився в Академії мистецтв у Кракові. Жив у Львові. У 1891–1939 роках керував у Львові художньою школою, в якій навчалися і українські художники (Олена Кульчицька, Микола Івасюк та ін.). Створив картини на українську тематику: «Вечорниці», «Битва з татарами» та ін. Брав участь у розписах львівського міського театру. У 1903–1914 роках мав приватну школу малювання у Львові. Брав участь у виставах у Кракові, Варшаві, Чікаго, Берліні, Києві. Багато подорожував.

Здійснив розписи у Польському Домі у Чернівцях, відкритому 1905 року.
 
 
 
ЛЮТИЙ
 
 
3 лютого – 155 років від дня народження доктора філософії, професора
Матіаса ФРІДВАҐНЕРА (1861–1940)
 
 
Народився 1861 р. у с. Галльсбах (округ Гріскірхен, Горішня Австрія).

Член-кореспондент Румунської Академії наук. З 1873 по 1881 роки навчався у вищій реальній школі м. Лінца. Вищу освіту здобув у Віденському університеті, де вивчав германські і романські мови. В цьому ж університеті здобув вчений ступінь доктора філософії, захистивши в 1889 році дисертацію. В 1900 році призначений професором романської філології Чернівецького університету. Читав курси порівняльного вивчення романських (зокрема румунської) мов та літератури у 1900–1911 роках. В 1903–1904 навчальному році був деканом філософського факультету. На 1910–1911 навчальний рік Матіас Фрідваґнер обирався ректором Чернівецького університету. З 1911 до 1928 року працював у Франкфуртському університеті, в 1916–1917 навчальному році був деканом.

Помер у рідному селі 5 квітня 1940 року.
 
 
 
 
 
  5 лютого – 85 років від дня народження історика, публіциста, доктора наук, професора ЧНУ ім. Ю.Федьковича Петра БРИЦЬКОГО (1931)
 
Народився на Поділлі в с. Лисанівці Старосинявського району Хмельницької області у селянській родині.

До війни закінчив 3 класи. В період німецької окупації школа не працювала. Навчання (1946–1947 рр.) в загальноосвітній школі (6-ий клас) перервав голод. Навчався в школі фабрично-заводського навчання (ФЗН) у Львові на столяра. В 1948 р. екстерном здав екзамени з похвальною грамотою за неповну середню школу (7 класів). В 1948–1951 рр. навчався в Станіславській фельдшерській школі (тепер Івано-Франківськ), яку закінчив з відзнакою. Працював фельдшером. 1951–1954 рр. – відбував строкову службу в Радянській армії, після чого знову працював за спеціальністю і по сумісництву в 1957–1959 – вчителем історії в Лопушнянській восьмирічній школі Вижницького району.

В 1960–1961 рр. працював на партійній роботі. У 1961 р. закінчив історичний факультет Чернівецького державного (тепер національного) університету.

З січня 1977 р. і по теперішній час працює в Чернівецькому національному університеті ім. Юрія Федьковича. Нині – професор кафедри історії України.

Петро Брицький є членом спеціалізованої вченої ради у Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича із захисту кандидатських і докторських дисертацій з історичних наук; членом правління Чернівецької обласної організації товариства «Знання»; членом редколегії і науковим редактором Чернівецького обласного відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України».

Сфера наукових інтересів Петра Брицького – історія України та всесвітня історія ХХ століття. Він є автором 4-х авторських монографій, 9-ти у співавторстві, 4-х брошур і понад 120 наукових статей.
 
 
 
15 лютого – 185 років від дня народження чеського архітектора й вченого
Йозефа ГЛАВКИ (1831–1908)
 
 
Народився в м. Пршештіце (Чехія). В 1847 р. закінчив реальний ліцей у Клатові, в 1851 р. – Празьку політехнічну школу (інститут). Згодом навчався на відділенні архітектури Віденської АМ. Протягом 1856–1859 рр. за рахунок державної стипендії Йозеф Главка, як переможець на престижному конкурсі, перебував за кордоном з метою вдосконалення своїх фахових знань. Впродовж 1864–1873 рр. працював у Чернівцях, де за його проектами побудовано Резиденцію буковинських митрополитів (1864–1882), вірмено-католицьку церкву (1869–1875). Для творчості Главки на Буковині характерні мавритансько-візантійський стиль з широким використанням в оформленні споруд мотивів українського народного мистецтва.

З ініціативи Йозефа Главки і на його кошти 1880 р. заснована Чеська Академія наук словесності і мистецтв (відкрита в 1890 р.). Першим її Президентом став сам зодчий. Водночас Главка виділяв значні суми грошей на утримання студентських гуртожитків, на навчання талановитої молоді.

Помер 11 березня 1908 року в місті Прага, похований в сімейному склепі рідного містечка.

Одна з вулиць м. Чернівці названа на честь австрійського архітектора. У парку Резиденції буковинських митрополитів встановлено бронзовий бюст Й. Главці (1937).

У 1994 р. Чернівецька міська рада заснувала премію Й. Главки. У ЧНУ ім. Ю. Федьковича відбулися міжнародні наукові конференції: «Йозеф Главка (1831–1908) – відомий архітектор і меценат» (1991, 2006); «Меценат і культура громадського дарунку в Центральній Європі ХІХ–ХХ ст.» (2008).
 
 
  
20 лютого – 135 років від дня народження, українського публіциста, перекладача, громадсько-культурного діяча, письменника
Ярослава Івановича ВЕСОЛОВСЬКОГО (1881–1917)
 
Ярослав Весоловський (псевдоніми і криптоніми: Охрім Бодяк, Олег Сартр, Олег Сатир, Ярослав Громовий; В., О. Б., ОС., Я. В., Яр. Вес., Яр. В-ський       та ін.) народився у с. Молодятин тепер Коломийського р-ну Івано-Франківської області. По закінченні сільської двокласної школи навчався у Коломийській гімназії, потім – на юридичному факультеті Львівського університету.

З 1904 по 1906 рр. Я. Весоловський мешкав у Чернівцях, докладаючи чимало зусиль для культурно-національного відродження краю, зокрема редагуючи газету «Буковина». Як громадський діяч він організував культурно-просвітні та допомогові товариства, читальні, виступав на селянських вічах, гуртував довкіл себе молодь.

На початку 1907 р. Я. Весоловський повернувся до Львова, Редагував часопис «Письмо з «Просвіти» (м. Львів). З 1908 р. співпрацює в «Ділі», а в 1910–1911 рр. був відповідальним редактором газети.

Член Загальної Української Ради з 5 травня 1915 року. У роки Першої світової війни виїхав до Відня. Був референтом у Міністерстві закордонних справ Австрії, віденським кореспондентом газети «Діло». Був заступником голови Товариства ім. І. Котляревського.

Помер 21 червня 1917 р. у м. Віллішгоф поблизу Відня (Австрія).
 
 
 
БЕРЕЗЕНЬ
 
 
2 березня – 140 років від дня народження українського історика
Мирона КОРДУБИ (1876–1947)
 
Народився в с. Острів Тернопільського району в родині греко-католицького священика. Здобував освіту в Тернопільській гімназії, а в 1891–1893 рр. – в академічній гімназії у Львові (7–8 класи).

В 1895–1896 рр. навчався у Відні, що тоді був відомим центром вивчення світової історії. По закінчені Віденського університету, він продовжив у ньому наукову працю. Захистив дисертацію на тему «Історія і відносини в Галицькому князівстві XIII ст.», у званні доктора філософії працював у Віденській університетській бібліотеці, здійснив багато досліджень у віденському архіві.

У кінці 1900 р. видатний український історик, бібліограф, етнограф, педагог, публіцист, один з найталановитіших учнів Михайла Грушевського, майбутній професор Варшавського університету М. Кордуба залишив Відень, поселився в Чернівцях. Тут у другій державній гімназії до 1913 року викладав світову історію та географію. Це дуже активний період громадянського життя вченого. Був одним із засновників у Чернівцях 12 липня 1902 р. Українського історичного товариства (УІТ), завданням якого було згуртувати українську інтелектуальну еліту. На час відкриття воно налічувало майже 30 осіб: переважно професори та студенти Чернівецького університету, гімназійні викладачі. У 1903 р. М. Кордубу вибрали повноправним членом НТШ у Львові. Він спілкувався з                     О. Кобилянською, Лесею Українкою, О. Маковеєм та іншими діячами. «Руська Бесіда» у Чернівцях видала його «Історію Буковини» (1906).

А потім події І Світової змінили його плани, і він змушений був виїхати. Проте він і далі захищав інтереси краю. Після проголошення ЗУНР 1 листопада 1918 р. М. Кордуба як Представник Буковинської Національної Ради став делегатом Української Національної Ради ЗУНР. Також був консулом Західно-Українського посольства у Відні і одним із провідних редакторів газети «Республіка» – офіційного урядового органу ЗУНР.

21 січня 1929 року вченого запросили до Варшавського університету. Після повернення з Варшави 1940 року Мирон Кордуба працював у Львівському університеті професором історичного факультету.

Помер 2 травня 1947 року, похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
 
 
 
25 березня – 200 років від дня народження буковинського поета
Гаврила ПРОДАНА (1816–1844)
 
Народився в с. Суховерхів в сім’ї священика. Навчався в Чернівецькій духовній семінарії, яку закінчив 1842 р. Працював спочатку в Заставні, а згодом – у с. Веренчанці.

Поет рано пішов з життя, але залишив помітний слід в історії культури буковинського краю. Його твори друкувались в альманасі «Чувствія любви и благодаренія к отечеству Буковинской семинарии питомцов на новьій год 1841», «Буковинсько-руському календарі на рік 1876», в газеті «Буковинська зоря» (1870 р.). Два панегірики поет присвятив австрійському цісарю Фердинанду. Писав так званим «язичієм», тому його твори були малозрозумілими для простих людей. Помер Гаврило Продан 25 липня 1844 року.
 
 
 
КВІТЕНЬ
 
 
2 квітня – 95 років від дня народження науковця, письменника, краєзнавця і журналіста Олекси РОМАНЦЯ (1921–2006)
 
Народився в с. Великий Молокиш (тепер Рибницький район, Молдова) в селянській родині.

Освіту здобув у Балтському молдавському педагогічному училищі (1940) та на відділі україністики філологічного факультету Чернівецького університету (1949). Член Спілки журналістів України (1965), Всеукраїнської спілки краєзнавців (1990) та Спілки письменників України (1996).

До війни працював у колгоспі, вчителював. Повернувся з війни інвалідом, був коректором газети «Радянська Буковина». На сторінках цієї газети вів рубрику «Літературна карта Буковини», опублікував першу після тривалої заборони добірку матеріалів про Д. Загула та його твори.

Згодом (до 1971 р.) працював на кафедрі історії української літератури Чернівецького університету, пройшовши шлях від старшого лаборанта до старшого викладача, одночасно вів курси і на кафедрі молдавської філології.

З 1990 по 1996 рік працював консультантом і радником з питань культури при Чернівецькій ОДА.

Автор книг: «Джерела братерства: Богдан П. Хашдеу і східно-румунсько-українські взаємини» (1971), «Ой Хотине, граде давній» (1991). Автор багатьох виступів, статей і рецензій на історико-культурні, краєзнавчі та громадсько-політичні теми.

Багато уваги приділив дослідженню українсько-молдавсько-румунських історико-культурних взаємин.

За подвиги у часи ІІ Світової війни нагороджений орденом Слави, удостоєний літературної премії імені Дмитра Загула (1996) та літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича (2002).

Помер 15 вересня 2006 р. Похований в м. Чернівцях на кладовищі по вул. Зеленій.
 
 
 
12 квітня – 65 років від дня народження журналіста,
українського письменника Валентина ТАРНАВСЬКОГО (1951–2008)
 
Народився Валентин Тарнавський у місті Заставна Чернівецької області. Після завершення навчання в середній школі рідного міста, закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка, працював кореспондентом у київських газетах та видавництвах.

Перша книга Тарнавського вийшла в 1983 році. Це були «Міські мотиви» – книга оповідань та повістей, яка побачила світ у «Радянському письменнику». На той час 33-річний автор працював заступником головного редактора цього видавництва. Його охоче друкували, так само охоче купляли твори.

Незабаром з’являється переклад «Міських мотивів» у Москві під назвою «Цвіт папороті».

1990 року виходить роман «Порожній п’єдестал». Ім’я автора роману стає відомим в літературних колах.

Це прозаїк з когорти сімдесятників, який вирізнявся іншим стилем письма, ніж це було популярно в 70-ті, 80-ті, коли масово почали з’являтися епігони братів Григора і Григорія Тютюнників. За духом він був космополітом, радянським європейцем, не відкидав дійсність (все-таки радянську), але й не вивищував її, а ставився до неї радше з іронією.

Тарнавський пробував сконструювати якусь літературу на догоду соцреалізму, але в нього вийшли звичайні твори, без пропаганди. Та й як вони могли в нього не вийти, якщо змалку виховувався на світовій літературі, музиці, літературознавстві. Цю любов до книжки прищепила мама, працівниця бібліотеки. Ззовні стильний, одягнений зі смаком, із зовнішністю актора, письменник був такий також внутрішньо. У цьому сенсі він ближчий до європейських авторів – у Тарнавського переважає проникнення у підсвідоме, відвертість, вловлювання моментів, у яких людина соромиться зізнатися сама собі, разом з тим – лаконічність, небароковість, яка, приміром, присутня у Валерія Шевчука, через що його важче зрозуміти носіям іншої культури.

Хоч колеги по перу й визнавали за життя Валентина Тарнавського високий клас його письма, але згадували про нього із заздрістю, мовляв, він працює на високих посадах у великому видавництві, тому йому легко видаватися. Він і справді видавався (дебютував 1982 року), десять років праці в «Радянському письменнику» – це десять найбільш плідних років його творчості.

2003 року з’являється роман-містифікація «Матріополь». А 2008 року Валентина Тарнавського не стало.
 
 
 
ТРАВЕНЬ
 
 
1 травня – 150 років від дня народження українського письменника, педагога
Івана СИНЮКА (1866–1953)
 
Народився у прадавньому українському селі Кам’янка.

Початкову освіту Іван Синюк здобув у рідному селі, педагогічну – в Чернівцях, закінчивши вчительську семінарію. Близько сорока років працював народним вчителем у різних селах Буковини, залишивши помітний слід на буковинській освітянській ниві.

Творчу діяльність Іван Синюк розпочав казкою «Соколець» – 1896 р., в 1897 перша збірка, а друга в 1899 р. – «Образки з життя й природи».

Опублікував в газеті «Буковина» близько двадцяти оповідань, нарисів, казок, одноактну п’єсу «Мужики» (1902). Працював у видавничому комітеті педагогічного двотижневика «Промінь», що виходив у Вашківцях. Редагував певний час «Крейцареву бібліотеку» (1902–1908), яку видавала чернівецька філія товариства «Руська школа». У 30-х роках видав власним коштом п’єсу «Чесна Вероня» і збірку оповідань та нарисів «Фейлетони».

З 1905 р. він редагував «Ластівку» – перший дитячий журнал на Буковині.

Своїми творами Іван Синюк значно збагатив культуру рідного народу.

Помер 17 серпня 1953 року. Похований в Рогізні (нині район Чернівців).
 
 
 
5 травня – 180 років від дня народження українського письменника, композитора Сидора ВОРОБКЕВИЧА (Данила Млаки) (1836–1903)
 
Народився в Чернівцях у родині вчителя філософії і богослов’я.

Його прадід утік свого часу з Литви і звався Скальський Млака де Оробко, а дід переробив Оробко на Воробкевича. Частина прізвища Млака стала улюбленим псевдонімом Сидора.

Навчався у Чернівецькій гімназії, згодом – у духовній семінарії, яку закінчив 1861 року. Музичну освіту здобув приватно у професора Віденської консерваторії Ф. Кренна. З 1861 року був священиком у буковинських селах, де вивчав фольклор і побут місцевого населення.
З 1867 року викладав спів у Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 р. – на богословському факультеті Чернівецького університету. Як композитор складав літературні пісні і псалми, компонував хорові твори, сольні пісні та оперети, писав мелодії на власні вірші.

Працюючи в Чернівецькому університеті, очолював «Руське літературне товариство», а з 1876 року – студентське товариство «Союз». В 1887 році Сидір Воробкевич очолював товариство «Руський дім народний» в Чернівцях.

Сидір Воробкевич писав українською, німецькою і румунською мовами. В літературному доробку письменника – вірші, поеми, оповідання, повісті реалістичного і романтичного характеру.
Багато уваги приділяв молоді: уклав пісенники для початкової школи, створив посібники з теорії музики й співу та ін. Виступаючи одночасно як композитор і письменник, він створював чимало віршів, пісень для дітей («Рідна мова», «То наші любі, високі Карпати», «Веснянка», «Осінь»). Після поїздки до Києва (1874) Воробкевич написав два чоловічі хори «Цар-ріка наш Дніпро» та «Я родився над Дніпром, отому я козаком».

Автор багатьох і різноманітних за жанром літературних, музичних творів – пісень і хорів, романсів, оперет. Писав музику на слова Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, В. Александрі, М. Емінеску, В. Бумбака. Також виступав як музичний педагог; зокрема, його учнем був видатний австрійський музикознавець українського походження Євсебій Мандичевський.

Помер 19 вересня 1903 у Чернівцях, похований на міському кладовищі.

З 1993 р. в області присуджується літературно-мистецька премія ім. С. Воробкевича. У скверику навпроти головного корпусу держуніверситету встановлено пам’ятник-погруддя С. Воробкевичу. Нагадує про нього меморіальна таблиця, встановлена на буд. №36, що по вул. 28 червня. Одна з вулиць Чернівців носить ім’я С. Воробкевича. Ще один пам’ятник Воробкевичу відкрили у листопаді 2008 р. на території ЗОШ №27.
 
 
 
9 травня – 110 років від дня народження композитора, піаніста, педагога
Олександра ОМЕЛЬСЬКОГО (1906–1988)
 
Народився в с. Онут Заставнівського району Чернівецької області. Закінчив музичну школу в Чернівцях. Навчався в Моцартеумі в Зальцбурзі. Працював у Чернівецький філармонії.

Емігрував 1949 р. до Бразилії, а з 1963 р. жив в Нью-Йорку, працював викладачем Українського музичного інституту, брав участь в українських концертах, був капельмейстером і акомпаніатором хору «Думка».

«Ім’я Олександра Омельського я вперше почув від О.Д. Годованської та З.Ф. Пенюк, чернівецьких друзів Дарини Дмитрівни. Свого часу письменниця відкрила їм інкогніто головного героя роману «Повнолітні діти» Данка Данилюка – ним був, за її словами, син директора веренчанської школи Сандик (скорочене від Олександр) Омельський. Згодом щасливий випадок звів мене з Клавдією Теодорівною Циганюк, двоюрідною сестрою Олександра, котра й нині (тобто у 1997 році, коли була опублікована стаття) живе в Чернівцях і котрій завдячуємо тіснішим знайомством з історією родини Омельських» (Р. Горак).
 
 
 
11 травня – 115 років від дня народження німецької поетеси
Рози АУСЛЕНДЕР (1901–1988)
 
Народилася в Чернівцях (справжнє ім’я Розалія-Беатріс Шерцер). Вона походить з асимільованої єврейської чиновницької родини.

У 1921 р., після смерті батька, емігрувала разом зі своїм студентським товаришем Ігнацем Ауслендером (одруження 1923; розлучення 1930) до США. Там вона працювала як банківський службовець, редактором газети («Westlicher Herold», «America Herold») і публікувала свої перші вірші в німецькомовних газетах. 1931 р. – повернення в Чернівці, публікації в буковинській пресі. У 1939 р. з’явилася перша, витримана в дусі неоромантизму, збірка віршів «Райдуга». Після входу Радянської армії в Чернівці в 1940 р. – заарештована, три місяці у в’язниці за підозрою у шпигунстві. 1941–1944 рр. – в єврейському гетто Чернівців (цикл віршів «Мотиви гетто»). По закінченні II Світової війни нова еміграція до США (1946–1964). Тривалий час писала вірші тільки англійською мовою. 1957 р. – зустріч з Паулем Целаном у Парижі, з яким вона познайомилася ще в Чернівецькому гетто.

Чимало віршів присвячено Буковині, буковинським літераторам і митцям (Е. Штейнбаргу, І. Манґеру, А. Марґул-Шперберу, Д. Гольдфельду, П. Целану, Б. Редеру). Належить сьогодні до найвизначніших німецькомовних поетес XX століття.

У вересні 2010 року СБУ передала Чернівецьким музею історії і культури євреїв Буковини та Німецькому народному дому розсекречені архівні матеріали про репресовану німецькомовну поетесу з Буковини Розу Ауслендер.

Померла Роза Ауслендер 3 січня 1988 р. у Дюссельдорфі (Німеччина).

У 1998 р. науковець-літературознавець Чернівецького університету П. Рихло упорядкував вибрані твори Р. Ауслендер «Час фенікса». На будинку в Чернівцях (вул. Сагайдачного, 57), де жила поетеса, встановлена меморіальна таблиця.
 
 
 
ЛИПЕНЬ
 
 
4 липня – 130 років від дня народження українського педагога, літератора, лексикографа Івана ДОЩІВНИКА (1886–1973)
 
Народився у Банилові над Черемошем у незаможній сільській родині Тимофія й Олени Дощівників. Початкову освіту здобув у рідному селі, продовжив навчання у Чернівецькій гімназії. У 1906 р. став студентом філософського факультету Чернівецького університету, в якому провчився до 1910 року. Активно займався громадською та літературною діяльністю – був членом товариства «Союз».

Після закінчення університету викладав німецьку мову в другій гімназії, де раніше сам навчався, а згодом його перевели на роботу до Вижницької гімназії викладати українську мову і літературу. У 1921 р. його перевели на роботу до Констанци. Через два роки його перевели до Сілістрії а ще через два роки – на нове місце роботи в Роман. У 1941 р. І. Дощівника, як українця, було звільнено з роботи – передчасно пенсіоновано. Останні роки провів у Бухаресті, де помер 1973 року.

Ще за життя Іван Дощівник здобув авторитет знаного фахівця освітньої галузі. Його педагогічна, культурно-просвітницька, публіцистична діяльність зумовила тісні контакти з редакторами й співробітниками різноманітних буковинських та галицьких періодичних видань («Буковина», «Руська рада», «Читальня», «Діло», «Рідна мова», «Робітник», «Самостійність», «Час» та ін.). На своєму життєвому шляху педагог зустрів чимало видатних постатей, які відіграли значну роль у розвитку національної освіти. Праця Івана Дощівника як педагога, науковця, публіциста, видавця, культурно-просвітницького діяча шанувалася його сучасниками, а також сьогоднішніми освітніми діячами і науковцями.

В Констанці і Сілістрії Іван Дощівник написав низку оповідань.

Перебуваючи на фронтах Першої світової війни, Іван Дощівник пише багато творів: «Зрадники», «Шматок синього неба», «Вічний мир», «Бабине літо» та інші. Окрім письменницької діяльності, він займався і перекладами. Зокрема, переклав багато творів румунських письменників: Іона Крянге, Ніколає Гане, Александра Влахуце та ін. На схилі віку брав участь в укладенні українсько-румунського словника у Румунії. Літературна спадщина Івана Дощівника розкидана в різних часописах Буковини і Галичини, однак до цього часу ще ніхто не взявся за належне упорядкування та видавництво його творів.
 
 

6 липня – 150 років від дня народження буковинської художниці
Августи КОХАНОВСЬКОЇ (1866–1927)
 
Народилася в місті Кимполунг (Південна Буковина) в сім’ї чиновника. Згідно інформації, розміщеної в каталозі Сотбіс та у «Словнику польських та іноземних малярів, які працювали в Польщі…» (том 4, видання 1986 року), зазначається, що датою народження Августи Кохановської є 1863 рік. В цьому ж словнику місцем народження художниці вказана місцевість Садгора поблизу Чернівців (тепер входить у склад Чернівців).
 
Щоби розібратися в цьому, звернімося до біографії батька художниці. Йозеф Кохановський навчався у Чернівцях, де 1850 року закінчив міську гімназію. У «Списку випускників Чернівецької міської гімназії 1850–1853 років» під номером 18 записане прізвище, посада батька Августи та рік його смерті – 1892 (сайт bukowina.info). Тож можна припустити, що Й. Кохановський у дитинстві та у молоді роки мешкав у Садгорі, де одружився і де могла народитися Августа. Невдовзі родина виїхала до Кимполунгу – міста дитинства та юності їхньої доньки. А 1885 року вони повернулися до Чернівців, де батько отримав посаду в раді окружної управи.

У Чернівцях почалося серйозне захоплення Кохановської малюванням. У 1894 році вступила у Віденську Академію мистецтв. Навчалася там до 1899 року. Повернувшись до Чернівців, веде активне творче життя.

В академічній манері створювала портрети, пейзажі, сюжетні композиції, ілюстрації (техніки – олія, акварель, пастель, гуаш, вугілля, олівець). У портретах, деяких пейзажах відчутне романтичне забарвлення. Була близькою подругою О. Кобилянської. Проілюструвала її новели «Природа», «Битва», «Некультурна», «Меланхолійний вальс». Написала «Портрет О. Кобилянської» (1926).

Відома як етнограф, знавець гуцульського побуту та звичаїв. Створила картини «Гуцул з сапою», «Повернення гуцулів з ярмарку» (1906), «Освячення пасок на Гуцульщині» (1907), «Старий гуцул» (1910), «Великдень» (1911) та ін.

Вона брала участь у виставках у Чернівцях, а на інтернаціональній виставці мисливства у Відні (1910) її твори були відзначені дипломом і нагородою короля Франца-Йозефа – золотою брошкою.

Картини Августи Кохановської зберігаються в Чернівецькому краєзнавчому та художньому музеях.

2002 року в Лондоні три акварелі Августи Кохановської: «Палац єпископа», «Вулиця в Лодзі» («Резиденція буковинських митрополитів. Чернівці» та «Крайова управа у Чернівцях» – згідно атрибуції Т. Дугаєвої 2010 р.) та «Вид на Краків» були виставлені на аукціоні Сотбіс. Усі вони написані 1890-го, за кілька років до вступу художниці до Віденської Академії мистецтв.

2012 року у Чернівцях вийшло літературно-мистецьке видання «Августа Кохановська», яке було визнано Книгою року Буковини у номінації «Мистецтво». Це вже друге мистецьке видання про художницю. Перша монографія «Августа Кохановська. 1868–1927» побачила світ 2004 року.

Померла в місті Торунь (Польща). Згідно акту про смерть Августи Кохановської це відбулося 7 грудня 1927 року. В українських довідкових виданнях зустрічається дата смерті 7 грудня 1929 року.
 
 
 
7 липня – 125 років від дня народження буковинського художника
Пантелеймона ВИДИНІВСЬКОГО (1891–1978)
 
Народився в с. Суховерхів. Середню освіту здобув у Чернівецькій реальній гімназії (тепер СШ №2), а вищу – у Віденській академії красних мистецтв (1910–1914). Вчився в студії відомого художника Миколи Івасюка.

З 1926 року працює вчителем малювання і каліграфії в Сторожинецькому ліцеї (тепер гімназія). Він поєднував педагогічну діяльність з громадською – чернівецькі українські товариства запросили його ілюструвати книги для народу, з чим він справлявся якнайкраще. Пантелеймон Видинівський став творцем-засновником української ілюстрованої книги на Буковині. У цей період художник створив ілюстрації до творів О. Кобилянської («У неділю рано зілля копала», збірки новел «Але Господь мовчить»), роману О. Рогової «Син Гетьмана», виготовляє 20 ілюстрацій до чернівецького видання М. Старицького «Розбійник Кармелюк». Потім переїжджає в Чернівці, до 1938 року проживав на вулицях Маяковського, Наливайка. У 1940 році до Чернівців прийшла Радянська влада і його запросили працювати методистом-консультантом Чернівецького обласного будинку народної творчості. Організував художню студію, брав участь у створенні обласного товариства художників. Через сімейні обставини змушений був переїхати з сім’єю до Румунії. Опинившись в Яссах, він відкрив художню майстерню, виконував численні замовлення. Змушений виїхати до Браїли, з надією повернутись на батьківщину. І там пливли дні художника, доки не допливли до кінця таки там, в Браїлі.
9 червня 1978 року 87-літній патріот рідного краю, відомий український художник Пантелеймон Видинівський відійшов у вічність. Похований у Бухаресті.
 
 
 
17 липня – 100років від дня народження художника, дизайнера
Еда АРНО (спр. Арнольд Едельштейн) (1916–2008)
 
Ед Арно народився з ім’ям Арнольд Едельштейн в Інсбруку (Австрія) 17 липня в 1916 році, а незабаром його сім’я переїхала до Чернівців.

Упродовж 1938–1939 років навчався у паризькій художній школі дизайнерів та працював у столиці Франції аніматором-карикатуристом.

У 1939 р. повертається до Чернівців, аби продовжити працю карикатуриста, графічного дизайнера, сценографа.

У 1940–1944 роках, коли нацисти захопили Австрію, він і його родина були в гетто міста, а потім – депортовані в трудові табори. З приходом у 1944 році радянських військ був звільнений і в тому ж році перебрався до Румунії.

Твори митця публікувалися у найпопулярніших виданнях багатьох країн. У великому списку серед них є «Радянська Буковина» та «Крокодил».

До 1964 року жив у Румунії. Працював художником сцени у Національному театрі Бухареста, директором видавництва дитячої літератури у Бухаресті. Він був членом творчих спілок карикатуристів Румунії, Франції та асоціації карикатуристів Нью-Йорку.

Більше 40 років жив і працював у Нью-Йорку, публікуючи свої карикатури у численних відомих виданнях.

2002 року у Відні відбулася велика виставка його творів, після якої ім’я Еда Арно було внесено до списку найбільш популярних австрійців за останні 300 років.

Помер 27 травня 2008 року.
 
 
 
18 липня – 105 років від дня народження німецького історика, дослідника культури Буковини Рудольфа ВАҐНЕРА ( 1911–2004)
 
Народився в с. Дуліби поблизу Стрия (тепер Львівська область) в сім’ї австрійського військовослужбовця. У 1920 р. переїхав разом з сім’єю до м. Гура-Гумори (Південна Буковина), де у 1930 р. закінчив зрумунізовану (колись німецьку) гімназію. Того ж року вступив до Чернівецького університету, де вивчав германістику та історію на філософському факультеті, одночасно навчався на теологічному факультеті, вивчав грецьку мову та іврит. Продовжив навчання в німецькому університеті м. Марбурга, де захистив дисертацію на тему «Український реформаційний рух в Східній Галичині: його історичні, духовні та культурні засади».
Після важких воєнних років та англійського полону доктор Ваґнер з 1946 року розпочинає у Баварії надавати допомогу та підтримку всім німецьким біженцям зі Східної Європи. Брав активну участь у створенні та діяльності Земляцтва буковинських німців та заснуванні їх друкованого органу – газети «Der Sudostdeutsche» і довгий час був її головним редактором (1979–1995). У 1975 р. на честь 100-річчя Чернівецького університету підготував та видав колективну монографію «Alma mater Франціско-Йозефіна – Чернівецький Університет». Останньою фундаментальною працею патріота Буковини є ювілейне видання до 120-річчя Чернівецького університету «Від півмісяця до двоголового орла».

У цих своїх працях та у книзі «Вибрані розвідки до історії Буковини» (1991) крім статей про буковинських німців, подає також дослідження про інші народності Буковини, німецько-українські взаємини, місто Чернівці, буковинських особистостей (Ю. Федьковича, М. Василька, С. Смаль-Стоцького, В. Залозецького), джерела до історії Буковини. Прихильно ставиться до українського питання. Крім цього, він був співавтором і видавцем відомої книги з історії Чернівців «Чернівці у плині часу».

Рудольф Ваґнер належав до засновників «Німецько-українського товариства у Мюнхені».

У 1980 р. Рудольф Ваґнер став членом-кореспондентом української «Могилянсько-Мазепинської Академії Наук», з тодішнім осідком у Монреалі.

Визнаючи заслуги німецького вченого в дослідженні та популяризації історії багатонаціонального Чернівецького університету та Буковини, 3 липня 1997 р. вчена рада прийняла рішення про надання доктору Рудольфу Ваґнеру титулу «Почесний доктор Чернівецького університету».

Помер у Мюнхені 20 травня 2004 р.
 
 
 
21 липня – 195 років від дня народження класика румунської і молдавської літератури, фольклориста, громадського-культурного діяча Васіле АЛЕКСАНДРІ (1821–1890)
 
Народився в Румунії у боярській родині. 1834 року поїхав до Парижа, де вивчав медицину та право. 1839 року повернувся до Ясс. Перший з румунських авторів, хто почав збирати записи фольклорних творів – казок, легенд, балад. Автор ліричних і патріотичних поезій (збірка Дойни (Doine) (1842–1852), історичних драм, сатиричної побутової комедії (Ясси під час карнавалу).

Васіле Александрі – автор історико-патріотичних віршів «Легенди», «Нові легенди». Його перу належать комедії «Йоргу з Садагури», «Кириця в провінції», де автор викриває тогочасний суспільний лад. Писав також історичні драми. Один із засновників національного театру. Цікавився українською усною народною творчістю, зокрема народними думами і піснями. Йому належить прекрасна поетична обробка сюжету української народної пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?» Цей твір став основою балади письменника «Штефан і Дунай».

Автор слів «Хори єднання» – неофіційного гімну Румунії, музику до якого написав Александру Флехтенмахер.

Письменник підтримував тісні зв’язки з Буковиною, часто приїздив у Чернівці, друкувався у місцевих часописах. Буковинські композитори С. Воробкевич та             Є. Мандичевський поклали на музику низку поезій В. Александрі. Українською мовою його вірші перекладали В. Щурат, І. Бажанський, Д. Ботушанська.

Помер 22 серпня 1890 р. в с. Мірчешти Ясського повіту.
 
 
 
21 липня – 135 років від дня народження письменника, перекладача, публіциста
Івана ДІБРОВИ (1881–1917) 
 
Іван Діброва (справжнє прізвище – Гордий Гаврило Васильович) народився в с. Добринівці, нині Заставнівського району, на Буковині. Навчався в Чернівецькій учительській семінарії. Через політичну неблагонадійність 1903 р. його було виключено з семінарії й заарештовано. Того ж року розпочав літературну діяльність. Твори Івана Діброви друкувались на сторінках газет «Буковина», «Народне багатство», «Громадянин», «Іскра», в журналі «Промінь».

За своє коротке життя письменник встиг написати кілька циклів віршів, майже два десятки оповідань, низку критичних статей, перекласти деякі твори російських та німецьких авторів.

Помер 6 червня 1917 р. у Відні (Австрія).

У 2002 р. були видані «Вибрані твори» Івана Діброви (Чернівці: Прут).
 
 
 
СЕРПЕНЬ
 
 
9 серпня – 105 років від дня народження поета, публіциста, перекладача
Ореста МАСИКЕВИЧА (1911–1980)
 
Народився в с. Неполоківці Кіцманського району на Буковині. Дитинство пройшло в с. Шипинці. Навчався юнак в Чернівецькій гімназії, потім в університеті на філософському факультеті. Очолював студентське товариство «Запороже», відвідував драматичний гурток «Буковинський кобзар», вступив до товариства «Українська Школа». Згодом створив українське лицарство «Залізняк».

Писати вірші почав ще в шкільному віці. Навчаючись у Чернівецькому університеті розпочав друкуватись в періодичних українських журналах.

В 1934 році виходить друком перша поетична збірка – «Пісня пісень», а наступного року – «Поема світанків». Одночасно Масикевич є головним редактором газети «Час» та ілюстрованого листка сатири і гумору «Чортополох».

Спільно з Денисом Квітковським та Орестом Зибачинським створює ОУН на Буковині. Як співорганізатор Похідної групи ОУН ПУМА (Пулюй-Масикевич) переправляється на південь України. Його назначають комендантом м. Миколаєва. Наскільки було можливо, намагався бути корисним населенню містьа, багатьох захистив від смерті. На цій посаді Масикевич пробув чотири місяці і 24 грудня 1941 року був заарештований за наказом військового коменданта Миколаєва бригаденфюрера СС Тітмана.

Спочатку був засуджений до страти, проте незабаром вирок скасовано і за чотири місяці був звільнений, брав участь у нелегальній діяльності ОУН.

У 1944 р. емігрував з дружиною до Румунії. У 1945 році був викрадений енкаведистами. Його засудили на 15 років і вислали до Середньої Азії в табір «Озерлаг». Після десяти років покарання його випустили на волю, як «жертву війни», тобто знявши з нього всі звинувачення.

У 1955 р. після інфаркту (1954) повернувся до родини в міста Тімішоару (Румунія). У 1959 р. переніс другий інфаркт, втратив роботу. У 1969 р. переніс третій інфаркт, жив на мізерну пенсію. У 1974–1978 рр. мешкав у м. Буфтя. Активно займався перекладацькою діяльністю, перекладаючи на румунську твори Івана Франка, Павла Тичини, Василя Чумака.

Помер 8 жовтня 1980 року. Похований на кладовищі міста Буфтя, на півдні Румунії, неподалік Бухареста.
 
 

17 серпня – 140 років від дня народження румунського історика Буковини
Іона НІСТОРА (1876–1962)
 
Народився в Південній Буковині (нині Румунія). Початкову школу закінчив у рідному селі (Верхній Віків), потім навчався у німецькому ліцеї міста Радівці. Після здобуття вищої освіти на філософському факультеті Чернівецького університету, працював викладачем історії та географії Сучавського ліцею, згодом – Чернівецького реального ліцею.

Ректор Чернівецького університету (1920–1921, 1933–1940).

Іон Ністор – почесний член Чеської академії (1935), учасник численних міжнародних конгресів істориків.

В 1918–1919 роках був міністром румунського уряду по управлінню Буковиною з правом видачі ординацій-законів (1918–1919), заснував Демократичну партію об’єднання, з друкованим органом «Glasul Bucovinei»; закрив німецькі та українські ліцеї; запровадив румунську мову в органах управління; сприяв румунізації німецькомовного Чернівецького університету й Буковини.

Згодом Ністор був міністром-делегатом Буковини в (1922–1926).

Автор понад 300 наукових праць, займався проблемами історії румунського народу від 14 до поч. 20 ст., питаннями літератури, освіти, мистецтва та культури Буковини.

Збагатив 44-томну документальну добірку братів Гурмузакі на 5 томів нових матеріалів.

Помер 11 листопада 1962 року у м. Бухарест.
 
 
 
18 серпня – 160 років від дня народження письменника, громадського діяча,
першого Президента української частини Буковини Омеляна ПОПОВИЧА (1856–1930)
 
Народився у місті Ватра-Дорней, Герцогство Буковина, Австро-Угорщина (сьогодні – повіт Сучава, Румунія).

У 1865–1867 рр. навчався у 3-4 класах у «Чернівецькій зразковій православній хлопчачій школі», яку згодом Омелян Попович у своїх спогадах називав – «фабрикою румунізації».

З 1867 року Омелян Попович продовжив навчання в «Чернівецькій німецькій гімназії». Вже в 1873 році він склав іспити і вступив на другий рік навчання до «Чернівецької державної учительської семінарії», яку успішно закінчив 1877 р. Одразу після закінчення семінарії Омелян Попович приступив до педагогічної діяльності. Спочатку учителем-помічником, згодом – учитель «Чернівецької 4-класної хлопчачої народної школи», де одночасно був класним керівником 1-го класу і викладав німецьку мову, рахунки, гімнастику, співи, письмо; в 2-му класі – рисунки, співи, гімнастику, українську і румунську мови.

1879 року склав на «відмінно» другий (практичний) кваліфікаційний іспит, отримав кваліфікацію: «Вчитель народних шкіл з німецькою та українською викладовими мовами».

У 1881 році Омелян Олександрович був переведений на посаду дійсного вчителя «Чернівецької міської хлопчачої школи на вул. Турецькій».

Того ж року (через 3 місяці) був призначений управителем нової міської школи в Садгорі, а з 1883 року – учителем, а згодом й управителем «Чернівецької початкової хлопчачої школи» на Монастириській, де працював до 1891 року.

Працюючи вчителем, Омелян Попович у 1877 році вступив до товариства «Руська Бесіда». Вже через рік на загальних зборах (1878) його обрали до «Виділу товариства». Спочатку виконував обов’язки секретаря, а згодом (з 1884 року) – голови товариства. Як керівник організації, О. Попович розгорнув різнобічну громадсько-культурну діяльність, спрямовану на те, щоб зробити товариство справжнім осередком національного життя українців Буковини.

Омелян Олександрович був безпосереднім учасником створення товариства «Руський народний дім» (1884). З його ініціативи постало товариство «Руська Школа» (1887), завдяки чому українське шкільництво в краї піднялось на належний рівень, і було за оцінками дослідників найкращим у порівнянні з іншими українськими землями. У 1892 році брав участь у вокально-декламаторських вечорах «Руської Бесіди», співав у хорі та декламував поезії.

Омелян Попович був членом правління «Руської Каси» (1896).

Заслужений учитель Омелян Попович, якого називали «батьком» народного шкільництва, – один з видатних вчителів Буковини. Широку діяльність його можна поділити на письменницьку та організаторську. Щодо письменництва, то Омеляном Поповичем написані майже всі підручники для руських народних шкіл, окрім того – кілька підручників для вивчення руської мови в народних школах (для нерусинів видано кілька науково-фахових книжок). У 1893 році Попович написав Буквар для учнів українських народних шкіл Буковини.

Слід наголосити на тому, що Попович був багатолітнім співробітником фахових часописів, які редагував близько десяти років (1885–1894 рр.). «Бібліотеку для молоді» (написав понад 30 книжок для молоді) та газету «Ластівка» (від 1879 до 1900 рр.), видав календар «Руської бесіди», а у 1899 році був обраний членом колегії для ухвалення руських шкільних підручників.

Свою діяльність на ниві руського шкільництва О.Попович розпочав у 1892 році, коли став повітовим інспектором народних шкіл Буковини, спочатку в Серетськім повіті, а згодом, у 1894 році, – в Кіцманському.

У 1895 році О.Попович займає посаду крайового інспектора всіх руських народних шкіл. У 1906 році його названо дійсним крайовим інспектором.

У 1907 році на чолі зі Ст. Смаль-Стоцьким, графом М. Васильком, О. Поповичем та Є. Пігуляком створено українську соціал-демократичну партію з осередком в Чернівцях. У 1912 році у Чернівцях видано великий «Українсько-німецький словник», підготовлений О. Поповичем. Цього ж року О. Попович виходить на пенсію. Він переходить на працю у шкільництві, а заодно – й до «Крайової ради».

3 листопада 1918 року разом з Українським Крайовим Комітетом Буковини провів у Чернівцях Буковинське віче, на якому волю буковинців було оголошено вимогою – Хочемо до України. 6 листопада як повноважний представник УНРади ЗУНР перебрав від останього Президента Герцогства Буковина Йозефа фон Ецдорфа владу над українськими територіями краю. Було створено Тимчасовий уряд на чолі з Президентом, яким було обрано Омеляна Поповича. Він став першим буковинцем, що обійняв таку посаду у нашому краї. Проте, цей уряд проіснував лише кілька днів, 11 листопада 1918 року Буковина була окупована королівською Румунією. Президент Попович разом зі всім Тимчасовим Урядом виїхав спочатку до Кіцманя, а звідти до Станіслава.

У грудні 1922 р. Поповичі переїхали до Львова, де Омелян Олександрович активно долучився до громадсько-політичного життя Галичини, викладав українську та німецьку мови на приватних курсах учительської семінарії (1922–1923). Посівши за конкурсом посаду шкільного референта при українському педагогічному товаристві «Рідна школа», весь віддавався улюбленій справі. Працював на цій посаді з інтересом і задоволенням, внісши значний вкладу розвиток українського шкільництва в цьому краї.

У 1929 році стан здоров’я Омеляна Поповича різко погіршився. Останній рік життя жив у Заліщиках у своєї дочки Наталки.

Не стало Омеляна Поповича 22 березня 1930 року. 24 березня на похорон почесного батька козацтва та відданого сина землі буковинської Омеляна Поповича прибула делегація товариства «Запороже» з керівником А. Живком. Церемонія прощання перетворилась у масовий мітинг проти румунської окупації Буковини. Поховано видатного буковинця на міському кладовищі у Заліщиках (сьогодні Тернопільська область) поряд з близьким товаришем Осипом Маковеєм.

Сьогодні на честь Омеляна Олександровича Поповича в Чернівцях названо одну з вулиць в центрі міста. Якраз поряд з будинком, де він працював як керівник Українського крайового Комітету та Президент Буковини. На цьому ж будинку встановлено пам’ятну табличку.
 
 
 
31 серпня – 150 років від дня народження історика, фольклориста та етнографа Раймунда-Фрідріха КАЙНДЛЯ (1866–1930)
 
Походив із родини, в якій цінували працю і знання. Його дід Йосиф, пекар, у пошуках кращої долі перебрався з Долішньої Австрії до Снятина, де в 1810 році народився Антон Кайндль, батько історика. Згодом сім’я оселилась у Чернівцях. Дід працював від зорі до зорі, щоб син міг вчитися. Антон закінчив реальну школу та вчительські курси і став учителем малювання. Маючи хист підприємця, Антон Кайндль будував прості житла, збудував власний дім на вул. Новий Світ (нині вул. Шевченка, 94-96), млин, кахельну майстерню.

У 1891 р. став доктором філософії. У 1901 р. став професором австрійської історії у Чернівецькому університеті. 2 грудня 1912 р. обирається ректором Чернівецького університету.

Перші його публікації про історію міста Чернівці та історію Буковини з’явилися у чернівецьких часописах (1888 рік).

Кайндль дотримувався погляду про позитивний вплив німецьких колоністів на культуру і побут корінного населення, утверджував думку про автономність українців на Буковині.

Головні праці вченого: тритомна «Історія Буковини», монографія «Гуцули», «Історія німців Прикарпаття», «Історія Чернівців», «Календар свят у русинів і гуцулів», «Фольклорні матеріали», «Русинські казки й міфи на Буковині» та ін.

Помер 14 березня 1930 р. м. Грац (Австрія), похований на міському цвинтарі Св. Леонарда.

У Чернівцях по вул. Т. Шевченка, 84, встановлено меморіальну мармурову дошку.
 
 
 
ВЕРЕСЕНЬ
 
 
23 вересня – 150 років від дня народження
громадського політичного діяча Ілька СЕМАКИ (1866–1929)
 
Народився в селищі Берегомет Герцогство Буковина у сім’ї священика.

Закінчивши гімназію, вивчав право в Чернівецькому університеті. З 1891-го року мав судову практику у Чернівцях (надрадник Буковинського крайового суду). З 1897-го року працював у суді в Радівцях. У 1899 році переведений до Кіцманя, де працював секретарем, радником і начальником повітового суду. На початку ХХ ст. переведений суддею крайового суду. Ще будучи в Кіцмані очолював місцеві осередки товариств «Український Народний Дім» та «Руської Бесіди».
На урядовій службі керувався справедливістю й принциповістю. Довіру до всього українського, до історії України та її народу, до Т.Г. Шевченка та Сковороди прищепила сім’я. Ця щира любов до всього українського привела його в товариство «Союз».

Коли доходило до того, що комусь у товаристві чи поза ним потрібна була допомога або порада з суду, він перший відгукувався й приходив на допомогу безкоштовно. І. Семака був засновником багатьох українських товариств на Буковині. Коли випадала необхідність їхати до села чи містечка на Буковині для відкриття читальні чи бібліотеки, то його ніщо не могло утримати – він йшов навіть пішки й навіть в негоду. При відкритті читалень з палкими промовами звертався до людей, що збиралися, наголошуючи, що ми – українці на Буковині – маємо свою історію, культуру і заслуговуємо високої поваги.

Знаючи його здібності й патріотичний запал, українська громада радо обрала земляка послом до крайового сейму та державного парламенту.

5 листопада 1918 року в Чернівцях, в будинку крайової управи, відбулися історичні збори Української Національної ради, був заснований уряд Буковини, до якого ввійшли Омелян Попович, Ілько Семака, Микола Спинул та Іван Попович. Посол Ілько Семака закликав представника Австрії О. Ецдорфа негайно передати владу над Буковиною Управі української частини Буковини, а місто Чернівці – Українській Національній раді.

6 листопада, о 12 годині, владу було переобрано, головою став Омелян Попович.

Пізніше, після загарбання Буковини Румунією, Ілько Семака опинився у Відні, де пережив всі злидні еміграційного лихоліття. На старості літ пішов працювати за своїм фахом – як староста окружного суду – в глуху словацьку провінцію, щоб заробити на прожиток собі й своїй сім’ї. Там і скосила його смерть в містечку Превідзи 4 січня 1929 року.

Так закінчилося життя визначного буковинця, посла до парламенту та буковинського Сейму, надрадника крайового суду Ілька риц де Семака. Тіло його було перевезено після смерті до рідного краю, до якого румуни не пустили його при житті. Похований він у родинному склепі свого брата Семаки.
 
 
 
ЖОВТЕНЬ
 
 
7 жовтня – 130 років від дня народження доктора теології та філософії, професора Ромуїла КИНДІ (1886–1973)
 
Народився у м. Авріг (Румунія). Навчався у м. Сибіу (1897–1905). Вищу освіту здобув на теологічному факультеті Чернівецького університету (1905–1909). Для поглиблення набутих знань відвідував курси спеціалізації з історії у Берліні (1910–1911) та Лейпцигу.

У 1919 році переїхав до Чернівців, де в Чернівецькому університеті став титулярним професором всесвітньої історії церкви теологічного факультету (1919–1922), завідувачем кафедрою середньої світовій історії та сучасного мистецтва на факультеті літератури та філософії в Чернівцях (1922–1940).

Обирався деканом факультету літератури та філософії в 1923–1924 навчальному році та на 1925–1926 навчальний рік – ректором Чернівецького університету.
Протягом 1940–1947 років – професор всесвітньої історії факультету літератури та філософії університету в м. Клуж-Напока (Румунія).

Був членом-фундатором Інституту історії та мови Чернівецького університету; засновником та керівником періодичного видання «Сучава», почесним членом товариства «Православна Академія», сенатором Чернівецького університету.

Помер 19 січня 1973 року в рідному місті Авріг.
 
 
 
 8 жовтня – 160 років від дня народження історика, етнографа, священика
Димитрія ДАНА (1856–1925)
 
Димитрій Дан народився 8 жовтня 1856 року у Сучаві. Закінчивши семінарій з теології, став священиком. Учився на філософському факультеті Чернівецького університету. З 1880 по 1881 рр. він – священик в парафії Магала, пізніше – в Южинці, а з грудня 1890 р. по квітень 1896 р. – парохом у Лужанах.

Все своє життя присвятив вивченню історії народів Буковини, їхніх звичаїв, традицій, культури. Священик Димитрій Дан збирав, записував народні вірші, пісні, легенди, звичаї, традиції румунського та українського народів. Вивчав також звичаї та історію вірменського народу. Залишив багату спадщину й про фольклор циган, липован та євреїв.

Димитрій Дан публікував розвідки про буковинські пам’ятки, румунські прізвища, діячів культури Буковини, матеріали у галузі історичної літератури, а саме: стародавні літописи, хроніки. Найвідоміші його монографії: «Хроніка Радауць», «Опис монастиря і району Путна», «Буковина».

Помер 25 травня 1925 року і похований на православному цвинтарі у Чернівцях.
 
 
 
17 жовтня – 165 років від дня народження політичного діяча, голови товариства «Український Народний Дім» Єротея ПІГУЛЯКА (1851–1924)
 
Народився в с. Мамаївці. Початкову освіту здобув у дяківській школі під наглядом свого батька. З 1860 року навчався у православній народній школі в Чернівцях. З 1865 року був учнем греко-східної вищої реальної школи (реальної гімназії).

Опанувавши в шкільні роки німецьку мову, 1871-го року Єротей Пігуляк вступив до Віденського технічного університету, де вивчав хімію та природознавство.
1875-го року Єротей Пігуляк повернувся до Чернівців, де на нього чекала посада вчителя Державної реальної школи – нині Чернівецька ЗОШ № 2. Пізніше Єротей став професором Чернівецької вищої реальної школи.

До активної громадської діяльності Єротей Пігуляк почав долучатися в студентські роки. Ще у Відні Єротей став активним учасником академічного товариства «Січ». Відразу після повернення на Буковину, Є. Пігуляк долучається до місцевих народовців. Стає активістом та лідером «Руської Бесіди» (1884), «Руської Ради» (1885),«Руського Народного Дому» (1884) у Чернівцях. Був членом українського «Товариства православних священиків Буковини» (відстоювало права православних української Буковини, протистояла насильницькій румунізації церкви у краї). Особливу увагу Єротей Пігуляк приділяв молодіжному руху. У зв’язку з цим він постійно проголошував:«...Яка молодь, така буде доля народу...»

Пам’ятаючи, як у студентські роки був «січовиком», Єротей Пігуляк активно розвивав «січовий рух» на Буковині. Зі своєю просвітницькою місією він «йшов у народ», намагався не оминути увагою жодного українського населеного пункту Буковини. Допомагав відкривати учбові заклади та читальні. Був одним з фундаторів першого українського селянського кредитного об’єднання «Руська Каса».

Поряд з громадською діяльністю, Єротей Пігуляк активно займався політикою. 1890-го року Пігуляк обирається послом до Буковинського крайового сейму. Він був послом крайового сейму протягом 28 років (1890–1918). У сеймі активно працював у комісіях, був членом Крайового виділу (виконавчого органу сейму), Крайової шкільної ради. Завдяки його зусиллям 1896-го року у Чернівцях було відкрито «Цісарсько-королівську нижчу гімназію» з паралельними українськими класами. Це була друга державна гімназія в Чернівцях, і перший український навчальний заклад такого рівня.

1898-го року Єротея Пігуляка обирають послом до Австрійського парламенту. У тогочасному парламенті буковинських українців представляли Єротей Пігуляк разом з Миколою фон Васильком.

Під час боротьби за українську державність на Буковині (1918), Єротей Пігуляк активно відстоював право буковинських українців на самовизначення. Був одним з фундаторів Українського крайового комітету Буковини та організаторів Буковинського віче.

Після того, як королівська Румунія окупувала всю територію Буковини, Єротея Пігуляка (незважаючи на вік і хворобу) було заарештовано (1919). Решту життя він провів в еміграції у Чехословацькій Республіці. Відійшов у вічність 9 жовтня 1924 року.
 
 
 
20 жовтня – 195 років від дня народження піаніста, музичного фольклориста, педагога Кароля МІКУЛІ (1821–1897)
 
Народився у Чернівцях. Спочатку вивчав медицину у Віденському університеті, а потім переїхав до Парижу.

З 1844 по 1847 рр. навчався музиці і ретельно займався фортепіанною грою з Ф. Шопеном та теорією композиції з Г. Ребером. У 1848 році повернувся на батьківщину і почав виступати у концертах як піаніст.

У 1887 році заснував власну музичну школу, яку очолював до кінця свого життя. Його учнями були видатні органісти та музичні діячі: Рудольф Шварц, Мечислав Солтис, Чипріан Порумбеску та інші.

Деякі його фортепіанні твори носять відбиток впливу Шопена, а частково Шумана, дуже мелодійні, чудово гармонізовані, бездоганні за формою та фактурою. Деякі з них увійшли до програм фортепіанних класів.

Композитор видав повне зібрання творів Шопена в 17 томах 1879 р. в Лейпцигу. Він також є автором численних фортепіанних п’єс, творів для скрипки і кларнета, хорів, пісень, мазурок, полонезів, вальсів, обробок музичного фольклору різних народів.

Перша бібліотека Буковини (тепер – Наукова бібліотека Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича) була створена на кошти меценатів, серед них був і Кароль фон Мікулі, який передав у фонд будівництва бібліотеки усю виручку (1030 флоринів) від своїх зимових концертів 1850–1851 рр.

З 1858 року займав посаду директора Галицького Музичного Товариства у Львові. Диригував у концертах та одночасно виступав як піаніст, разом з тим, присвятив себе педагогічній діяльності та приділяв вільний час композиції, створюючи духовну, вокальну та інструментальну музику. У 1887 році заснував власну музичну школу, яку очолював до кінця свого життя. Його учнями були видатні органісти та музичні діячі: Рудольф Шварц, Мечислав Солтис, Чіпріан Порумбеску та інші.

Похований у Львові на Личаківському цвинтарі, поле № 77. На стіні львівського вірменського собору встановлено епітафію зі скульптурним портретом митця (скульптор Ципріан Годебський).

В австрійський період центральний парк Чернівців носив ім’я Мікулі, його іменем була назва вулиця міста.
 
 
 
28 жовтня – 135 років від дня народження громадського діяча і педагога
Дмитра МАКОГОНА (1881–1961)
 
Народився в м. Хоростків на Тернопільщині, у селянській родині.

Навчався в гімназії Тернополя, 1902 року виключений за агітаційну підтримку Івана Франка під час виборів до Райхсрату Австро-Угорщини.

1902 року закінчив учительську семінарію в Заліщиках (екстерном). Переїздить на Буковину і з вересня 1903 року учителює у буковинських селах Чорнівка, Лукавиця, Веренчанка.

У 1914−1918 роках перебував на Італійському фронті. Повернувся додому, коли Північну Буковину захопила королівська Румунія, запровадивши в краї жорстокий окупаційний режим. Однак і в цих умовах Д. Макогон розгортає активну літературну й громадську діяльність. Стає співзасновником і одним з авторів місячника «Промінь», докладає зусиль для відновлення педагогічного журналу «Каменярі» (виходив 1911–1914, 1921–1922 роках), співвидавець журналу «Іскра» (1907), сатиричного журналу «Щипавка» (1922). Співпрацював з журналами «Жало», «Оса», «Зеркало» та іншими. У 1907 р. в Чернівцях побачила світ перша книжка Макогонових творів – поетична збірка «Мужицькі ідилії», що стала помітним явищем у літературному житті Буковини початку століття.

До 1956 року працював учителем – на Буковині (1903–1914, вчитель Української гімназії у Чернівцях, 1919–1922) та Галичині (1923–1956 роки; зокрема, в Ходорові, де вчив української мови).

Автор багатьох січових пісень.

Два тижні не дожив Дмитро Макогон до свого 80-річчя. Помер 14 жовтня 1961 р. у м. Івано-Франківському, там і похований.

1987 року в Хоросткові встановлено меморіальну таблицю. 1996 року відкрито погруддя (скульптор – Я. Ворончак).
 
 
 
жовтень – 185 років від дня народження ректора Чернівецького університету, доктора філології, професора Йогана ВРОБЕЛЯ (1831–1909)
 
Народився в м. Ополе (Польща, на той час – Австрійська імперія) в бідній родині. Відвідував гімназію у рідному місті. Після смерті батьків залишився без засобів існування і без притулку. Але незважаючи на великі труднощі й нестатки, продовжував навчатися в гімназії у Бреслау (нині Вроцлав, Польща), яку закінчив 1855 р. Потім вивчав теологію в місцевому університеті, згодом звернувся до вивчення класичної філології. Під керівництвом корифеїв Ф. Гаазе, А. Росбаха, М. Геріца, Е. Люберта він брав участь у філологічному семінарі впродовж 8 семестрів, а також у конкурсних роботах семінаристів і здобував почесні премії. За виконання ораторського конкурсного завдання Вробель здобув академічний приз.

Після захисту 1865 р. дисертації й отримання звання доктора філософії виїхав до Петербурга, де працював доцентом класичних мов.

У 1867 р. запрошений працювати викладачем Краківського, а згодом – Львівського університетів.

Після відкриття університету у Чернівцях запрошений працювати в ньому. Двічі Йогана Вробеля обирали деканом філософського факультету.

На 1884–1885 навчальний рік Йоган Вробель був обраний ректором Чернівецького університету.

Протягом багатьох років він був також головою екзаменаційної комісії для кандидатів на викладання в середніх школах Буковини.

Йоган Вробель провадив широку дослідницьку й наукову діяльність, займався вивченням граматики, лексики класичних мов та літератури.

До основних його наукових праць належать: «Про новий рукопис Гесіода», «Про значення класичної філології для гуманістичної освіти та предметного навчання».
 
Помер у 1909 р., похований у Чернівцях.
 
 
 
ЛИСТОПАД
 
 
3 листопада – 170 років від дня народження доктора права, професора
Карла ГІЛЛЕРА (1846–1904)
 
Народився в м. Вюрцбург, де здобув вищу освіту, закінчивши Вюрцбурзький університет.

У 1868 році розпочав підготовчу юридичну практику у місцевому суді. Через три роки Гіллер склав практичний іспит, після чого працював юристом і суддею.

Займаючись юридичною практикою, не залишає теоретичні заняття з метою отримати науковий ступінь. Він досяг своєї мети у 1871 році, коли захистив докторську дисертацію в університеті міста Гейдельберг.

У вересні 1875 року його було призначено до щойно заснованого Чернівецького університету на посаду професора австрійського матеріального і формального кримінального права, де він очолив кафедру кримінального права і процесу, на якій пропрацював до 1898 р.

Проживав Карл Гіллер у Чернівцях по вул. Герренгассе, 7. Нині це вул. О. Кобилянської.

Обирався ректором університету на період 1885–1886 рр. Також Карл Гіллер обирався двічі проректором (1886–1887 та 1892–1893 рр.), тричі – деканом факультету (1882–1883, 1887–1888, 1895–1896 рр.) та заступником декана (1883–1884, 1888–1889, 1896–1897 рр.).

За глибокі знання кримінального права та законодавства Австрії, університет Граца в 1898 році призначив Гіллера своїм головою.

Помер Карл Гіллер 24 квітня 1905 року на 58 році життя. На той момент він працював деканом юридичного факультету університету м. Грац.
 
 
 
8 листопада – 100 років від дня народження поета, громадського діяча, журналіста
Василя БАРАНЕЦЬКОГО (1916–1941)
 
Василь Баранецький народився 8 листопада 1916 року в бідній селянській родині. Початкову освіту здобув у Кострижівській школі в 1923–1927 роках.

Продовжив навчання в Кіцманському ліцеї «Дмитро Кантимір», який закінчив з відзнакою. Як кращий учень був увінчаний короною. Після закінчення ліцею і здачі екзаменів 28 вересня 1934 року В. Т. Баранецькому було видано диплом бакалавра.

В цьому ж році Василь вступає на філософський факультет Чернівецького університету. В травні 1937 року подає заяву декану юридичного факультету з просьбою про паралельне навчання на факультеті права.

Щоб дати змогу навчатися в університеті, батьки були змушені продати частину землі. В той же час і Василь заробляв деякі гроші, даючи приватні уроки. В цей період він займається літературною діяльністю і пише вірші, сповнені лірики, сатири, патріотизму. Поки що відомі такі твори, як «Дід і смерть», «Весна», «Листопад», «Рідний край», «Веселка», «Два приятелі». Друкувався в крайовому тижневику «Самостійність». Було у Василя три зошити віршів, кожен із яких налічував 50 аркушів. Коли він у 1941 році виїхав до Миколаєва, то залишив ці зошити своїм батькам. Подальша їх доля, на жаль, невідома.

Василь Баранецький входив у націоналістичну групу товариства «Чорноморе», яке ставило своїм завданням майбутню «розбудову нації». Він також був учасником драматичної секції при товаристві «Кобзар».

По завершенні навчання роботи у румунської влади не отримав, хоч мав на той час хорошу спеціальність, добре володів німецькою, латинською, румунською і французькою мовами.

Він часто приїжджав у рідне село і подовгу тут жив. З Чернівецького Народного Дому привозив книжки, ставилися українські вистави і танці. Разом з Василем Лопушанським за допомоги даскала Квітковського та отця Данилюка згуртували сільську молодь і створили церковний хор, де співали не тільки церковні пісні, а й українські народні, козацькі.

У липні 1941 року разом з однодумцями в складі похідних груп ОУН Василь виїхав на Східну Україну, де в Миколаєві редагував газету «Миколаївські вісті». Під час фашистської окупації він проводив революційно-націоналістичну діяльність, гостро критикував жорстокі репресії німецько-румунських властей. За доносом Василь був заарештований на квартирі, де проживав. 7 грудня 1941 року (за деякими даними в січні 1942 року) В. Баранецький, В. Сірецький, В. Антонюк,             В. Малярчук, Бордейний (усі буковинці) були розстріляні німцями. Місце захоронення невідоме.
 
 
 
15 листопада – 170 років від дня народження українського письменника і педагога
Дмитра ВІНЦКОВСЬКОГО (1846–1917)
 
Дмитро Вінцковський (псевд. і крипт. – Д. В, Димитрій В., Дмитро з Остри, Д. з О., Д. з Остри, Дмитро з-над Дністра та ін.) народився в с. Остра, тепер Кіцманського району. Навчався в Дрогобицькій гімназії, Львівській духовній семінарії. Вчителював у Сучаві (1873–1874), Чернівцях (1875–1877), Львові (1877–1883), з 1884 р. працював урядовцем банку у Львові. Працював переважно в «москвофільських» часописах («Слово», «Голос народный», «Школьная часопись», «Учитель», «Ластівка» та ін.). Автор значної кількості поетичних та прозових творів.

Дмитро Вінцковський був певний час членом чернівецького товариства «Руська Бесіда», у 70-х роках XIX століття на сторінках видання цього товариства «Месяцеслов буковинско-руский...» надрукував низку поетичних творів. 
 
Помер він     25 жовтня 1917 р. в м. Києві.
 
 
 
ГРУДЕНЬ
 
 
12 грудня - 200 років від дня народження художника Яна ЛУЧИНСЬКОГО (1816–1855)
 
Ян Петро Лучинський народився 12 грудня 1816 року у Чернівцях в українській родині. Творчі роки його короткого життя минули в українсько-польському середовищі Львова. Вчився він у місцевих малярів. Його вважали здібним малярем і відносили до групи «малі майстри польського пейзажу». Він мав дар портретиста та майстра натюрмортів. В його роботах є міфологічні та релігійні композиції. Твори митця зберігаються у музеях України та Польщі. Ян Лучинський один з тих галицьких майстрів, хто залишив після себе велику спадщину, але час і досі приховує від нас переважну більшість його полотен.

Нікуди зі Львова не виїздив, там писав образи для костьолів. Прожив 39 років, похований у Львові.
 
 
 
19 грудня – 110 років від дня народження поета, художника, іконописця
Стефана ШИМАНОВИЧА (1906–1984)
 
Походив з польської родини. Поет-самоук, художник, фотограф, працював бібліотекарем. Малював ікони та корогви.

У Кіцманському районі в приміщенні Будинку культури восени 1944 року Стефан Шиманович організував бібліотеку.

За любов до України його впродовж життя переслідували румунська сигуранца і радянські органи безпеки.
 
 
 
22 (25) грудня – 175 років від дня народження митрополита Буковини,
ректора університету Володимира де РЕПТИ (в миру Василь) (1841–1926)
 
Народився Володимир (світське ім’я Васитль) в с. Банилів (що нині на Вижниччині). Навчався спочатку в гімназії, а потім – в богословському інституті. Невдовзі консисторією був направлений на навчання до Віденського університету. Слухав лекції в університетах Бонна, Мюнхена, Цюріха.

У 1872 р. після повернення на Буковину його призначають шкільним інспектором Чернівецької округи та викладачем гімназії. Паралельно з цим В. Репта був префектом Духовної семінарії. 9 вересня 1873 р. указом імператора його призначено титулярним, а 4 вересня 1875 р. – ординарним професором на кафедрі Нового Завіту.

В 1878–79, 1885–86, 1888–89 та 1893–94 рр. був деканом богословського факультету; 1883–84 рр. – ректором університету. З 1876 по 1895 р. займав посаду дільничного шкільного інспектора, де суттєво сприяв покращенню навчання в школах.

У 1875 році у віці 34 років постригся в ченці, 1890 року став архімандритом, 1899 року – єпископом радовецьким, а з 1902 по 1924 рр. – митрополит Буковини. Обирався депутатом австрійського парламенту.

Громадськість столиці краю обрала о. Володимира почесним громадянином м. Чернівців.

У студентські роки він організував на Буковині перше Шевченківське свято. Йому також належать деякі богословські праці, які відіграли свою роль в історії буковинського богослов’я. Найвідомішою з них була «Психологія і її значення для розвитку, вдосконалення і здійснення релігійних почуттів» (1838) німецькою мовою, «Релігійні звичаї, традиції та манери в їхньому значенні для розвитку культури» (1888). У 1889 р. був виданий «П’ятнадцятий вісник про стан державних шкіл і народних шкіл крайового міста Чернівці».

Коли його сили з причини поважного віку ослабли, він добровільно поступився архієрейським престолом і жив у митрополичій резиденції до самої смерті. Помер 24 квітня 1926 р. у віці 85 років, похований в архієрейській гробниці на міському кладовищі.
 
 
 
30 грудня – 95 років від дня народження українського філософа, публіциста, педагога, кандидата філософських наук Василя ЧАЙКОВСЬКОГО (1921–2004)
 
Народився в с. Романківці, тепер Сокирянського району Чернівецької області, в сім’ї вчителя і учасника Хотинського повстання 1919 року.

У 1938 р. організував підпільну організацію, яка виступала за приєднання Буковини до Радянської України. Румунським військовим трибуналом двічі був засуджений до розстрілу, карався у фашистських таборах за антирумунські виступи.

У 1955 р. закінчив філологічний факультет Чернівецького державного університету (ЧДУ).

Вчителював, працював інспектором шкіл Новоселицького і Герцаївського районів. Впродовж 1964–1986 рр. – на кафедрі філософії ЧДУ: лаборант, завідуючий кабінетом, викладач, доцент. У 1994–1996 рр. – доцент Чернівецького обласного інституту післядипломної освіти. Кандидат філософських наук (1975).

Відійшов у вічність 9 червня 2004 р. у м. Чернівці.
 
 
 
 
 
110 років від дня народження доктора геологічних наук, професора
Павла КАНІБОЛОЦЬКОГО (1906–1950)
 
Народився у м. Царичанка Дніпропетровської області у сім’ї селянина.

Після навчання у церковно-приходській школі працював на шкірзаводі, служив у лавах Червоної армії. З 1924 року навчався на робітфаці та працював на Харківському електроламповому заводі. Потім, з 1927 по 1930 рр., навчання у Дніпропетровському гірничому інституті. Як відмінник залишився в аспірантурі. Після захисту кандидатської дисертації працював доцентом у тому ж гірничому інституті та за сумісництвом у Дніпропетровському університеті.

У 1944 році П. Каніболоцького було призначено на посаду ректора Чернівецького університету. З 1949 р. там же був завідувачем кафедри петрографії та корисних копалин.

За відбудову Чернівецького університету Наркомат УРСР нагородив Павла Каніболоцького знаком «Відмінник освіти».

У грудні 1947 року Павла Каніболоцького обрано депутатом Чернівецької обласної ради.

У січні 1950 року переведений на посаду завідувача кафедри петрографії та геології корисних копалин Дніпропетровського гірничого інституту.

Помер 13 серпня 1950 року у Дніпропетровську.
 
 
 
115 років від дня народження доктора біологічних наук, професора
Корнія ЛЕУТСЬКОГО (1901–1988)
 
Народився в селі Малахове, сучасного Березанського району Миколаївської області.

Після служби у Червоній армії, у 1924–1925 роках – директор дитячої колонії. Потім навчання в Одеському інституті народної освіти, праця викладачем педагогічного і машинобудівного інститутів у Кіровограді, старшим науковим співробітником науково-дослідного інституту харчування. Упродовж 1934–1941 років – старший науковий співробітник інституту біохімії Академії наук УРСР та завідуючий біохімічної лабораторії Інституту праці у Києві. У повоєнні роки працював проректором з наукової роботи і завідувачем кафедри біохімії Львівського державного університету.
 
З 1949 по 1968 рр. – ректор Чернівецького державного університету і завідувач кафедри біохімії. Був головою правління Чернівецької обласної організації товариства «Знання», членом Центральної ради Всесоюзного товариства фізіологів, біохіміків і фармакологів.

У 1962 році обраний почесним членом Чехословацького медичного товариства імені Пуркіне (Академія медичних наук Чехословаччини). У 1965 році присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки УРСР». Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, Леніна та багатьма медалями. Помер у листопаді 1988 року.
 
 
 
115 років від дня народження українського композитора, музикознавця, диригента Миколи БОЙЧЕНКА (1896 (1894) – 1946 (1947)
 
Народився в Ізмаїлі (нині Одеської області), за іншими даними в Києві. У 1919 р. закінчив Київську консерваторію. Під час навчання працював акомпаніатором студентського хору Київського університету. Удосконалював професійну майстерність у Парижі. У 1919–1922 рр. викладав у Київській консерваторії гармонію. У 1922–1923 та 1929–1930 рр. працював у Кишиневі, там організував та очолив Спілку ліричних артистів.

У 1924–1929 рр. був викладачем теорії музики та композиції в Консерваторії святої Цецилії в Римі, у 1930–1932 рр. – у Парижі, у 1932–1938 рр. – у Чернівцях. Очолив хорове товариство «Буковинський Кобзар» і керував його хором, був директором і викладачем Вищої музичної школи.

Від 1938 року жив і працював у Бухаресті.

Упорядкував збірку «150 буковинських народних пісень із села Чунькова» (1935); автор п’єс, хорів, пісень на слова Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, І. Мазепи, обробок народних пісень; автор драматичної опери на одну дію «Перед ранком», інсценізації народного обряду «Весілля»; для симфонічного оркестру написав поему «Україна», увертюру «Лісова пісня»; автор струнного квартету, фортепіанного тріо, «Української рапсодії» для фортепіано.

Помер 1946 або 1947 р. в Бухаресті, за іншими даними – в Угорщині.
 
 
 
120 років від дня народження австрійського художника
Володимира ЗАГОРОДНІКОВА (1896–1984)
 
Австрійський художник російського походження, творчість якого була присвячена іконопису. Загородніков з дитинства до 1941 року жив у Чернівцях, куди приїхав 1900 року з Росії. Мистецтву навчався у художніх школах Чернівців та Парижу. Подорожував Буковиною, вивчав фрески її монастирів та іконопис у храмах. Поліетнічне та багатомовне середовище Чернівців, високий інтелектуальний рівень культурного життя збагачували і формували молодого митця. 1919 року у Чернівцях відбулася перша персональна виставка його творів. Він брав також участь у виставках чернівецьких митців 1922, 1938 та 1939 років. У Чернівцях Володимир Загородніков працював у майстерні художника Адама Кратохвілі.

Протягом року (1928-29) він навчався у Парижі в одній з найбільш відомих художніх шкіл Франції. Одночасно відвідував приватну мистецьку школу і студію у Парижі.
Пізніше (1936-37) Загородніков працював викладачем в художній школі Чернівців. Під впливом Артура Верони вивчав техніку іконопису. Від 1941 року митець жив у Австрії в м. Грац.

За визначні досягнення в станковому мистецтві та за створення низки стінописних сакральних композицій Володимир Загородніков нагороджений срібною медаллю та Золотим Почесним знаком міста Грац, а також Австрійським Почесним Хрестом науки та мистецтва (1977).

1983 року відбулася остання виставка художника «Містичні символи».

Помер Володимир Загородніков 9 листопада 1984 року у Граці.
 
 
 
120 років від дня народження ізраїльського живописця
Якова АЙЗЕНШЕРА (1896–1980)
 
Ізраїльський живописець. Під час Першої Світової війни служив у австрійській армії та повернувся у Чернівці. Закінчив Академію мистецтв у Відні.

У 1920-х роках у Чернівцях він вже був вправним графіком, який віддавав перевагу ксилографії.

Його перша персональна виставка відбулася 1929 року у Бухаресті. Яків Айзеншер входив у коло відомих митців та літераторів Чернівців, до якого належали Штейнбарг, Бернард Редер, Артур Кольнік та Рувен Рубін.

Потім провів п’ять років у Парижі. В 1935 році емігрував до Ізраїлю, м. Еретц. Протягом 15 років він викладав в Бецалел Академії мистецтв і дизайну в Єрусалимі.
 
Пізніше у 1970-х роках вже у Тель-Авіві займався друком з дощок, різьблених у Чернівцях.
 
 
 
 
130 років від дня народження польського живописця, графіка
Леонарда ВІНТЕРОВСЬКОГО (1886–1946)
 
Народився в м. Чернівці.

1893 в товаристві «Сокіл» у Львові проходив курси провідників сокільничих осередків. В програму 4-тижневих щоденних навчань входило багато дисциплін, в тому числі їзда верхи, на запряжених кіньми візках різного типу, на роверах, теорія гімнастики і вільні вправи з гантелями та гирями.

1894–1898 навчався в Академії мистецтв у Кракові. 1896 був нагороджений Срібною медаллю за свої студентські роботи. 1899–1901 продовжив навчання у мюнхенській Академії мистецтв.

1897 дебютував у Кракові на виставці Товариства прихильників образотворчих мистецтв. Пізніше його картини були представлені на виставках у Львові, Лодзі, Відні та Берліні. На початку своєї творчості писав портрети, пейзажі, жанрові сцени і релігійні картини. У 1899 році у Львові ілюстрував «Дванадцять легенд і переказів з Кракова».

1906 виконував розпис у костелі с. Ворохта; 1909 відбулася реставрація храму в Дунаєві, під час якої інтер’єр було розписано Л. Вінтеровським.

З 1910 р. 16 живописних панно Л. Вінтеровського прикрашали стіни «Скейтінґ-рінґу» (Львів).

Під час Першої світової війни працював в якості художника-документаліста при штабі австрійської армії.

Ще перед війною мешкав у Львові на вул. Dwernickiego, 11a (нині вул. Свєнціцького), а вже з 1920 переїхав у Варшаву.

Помер у Львові, а за іншим даними у Варшаві.
 
 
 
145 років від дня народження доктора біології та філософії,
професора Євгена БОТЕЗАТА (1871–1964)
 
Народився у с. Тереблече. Навчання починав у початковій школі рідного села, а закінчив отримання середньої освіти у м. Серет. Після чого вчився на природничому факультеті Чернівецького університету.

В 1897 році здобув вчений ступінь доктора біології, а в 1898 році – доктора філософії.

Професійну діяльність розпочав викладачем Чернівецької нормальної школи.

У 1904 році зробив відкриття у біології – дослідив і встановив наявність органів смаку у птахів. Найвідомішою працею є «Біологічне значення пташиного співу».
Викладацьку діяльність продовжив у Чернівецькому університеті.

На 1922–1923 навчальний рік був обраний ректором Чернівецького університету.

Член-кореспондент Румунської академії наук (1913), член-кореспондент Паризького товариства біологів (1908).

Помер Євген Ботезат у 1964 році.
 
 
 
145 років від дня народження письменника, професора, фахівця у галузі карного кодексу Константина ІСОПЕСКУ-ГРЕКУЛА (1871–1938)
 
Народився в родині директора середньої школи м. Чернівців і депутата Віденського парламенту Дмітрія Ісопеску, маму звали – Аглая Грекул.

Закінчив з блискучими результатами чернівецький ліцей.

Вищу правничу освіту одержав на юридичному факультеті Чернівецького університету. У 1897 році став доктором права у Чернівцях.

Поглиблював свої знання у Відні, Лейпцигу, Берліні та Гейдельберзі.

Повернувшись на батьківщину у 1906 році, склав професійний іспит на приват-доцента і став викладачем Чернівецького університету.

Він був першим румуном серед викладачів юридичного факультету. Через три роки отримав звання професора (1909). Протягом багатьох років на юридичному факультеті читав цивільне та кримінальне право, кримінальний процес. К. Ісопеску-Грекул як науковець займався проблемами уніфікації законодавства Румунії. Його праці публікувались німецькою та румунською мовами у наукових журналах Відня, Чернівців та інших міст. У бібліотеці Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича збереглися лише дві його праці.

Обрання Константина Ісопеску у 1930 році ректором Чернівецького університету строком на три роки дало можливість отримати йому у 1933 році звання «doctor honoris causa» за значні заслуги та вагомий внесок у науку, навчальну та політичну діяльність. У 1934 році обійняв посаду заступника декана юридичного факультету.

Окрім науково-педагогічної, займався і літературною роботою. Як поет, писав під псевдонімом Константін Верді.

Помер раптово 29 березня 1938 років, коли йому було лише 67 років.
 
 
 
 180 років-від дня народження ученого-філолога Іона СБІЄРИ (1836–1916)
 
Народився в с. Городник Сучавського повіту. Середню освіту майбутній буковинський учений здобув у містечку Радівці, а вищу – в Чернівцях та Відні. З 1862 по 1870 рр. він працював вчителем румунської мови у Першій німецькій гімназії, був учителем М. Емінеску.

Іон Сбієра був одним з провідних румунських учених-філологів, одним з видатних дослідників старорумунської мови та її пам’яток.

З 1875 р. і до 1906 р. був першим завідувачем кафедри румунської мови та літератури. Його курси з історії стародавньої румунської літератури не втратили свого наукового значення і до теперішнього часу.

Один із засновників Румунської Академії (1867).

Іон Сбієра тексти рукопису, писані кирилицею, вперше видав з латинською транскрипцією. Паралельно дослідник видав відповідні тексти перекладів Біблії 1648 і 1688 рр.
 
 
 
185 років – від дня народження доктора теології, професора
Василя МИТРОФАНОВИЧА (1831–1888)
 
Народився в с. Буденець (нині – Сторожинецький район Чернівецької області). Закінчив Чернівецьку гімназію, вступив на теологічні курси. Потім навчається у Віденському університеті – вивчає практичну теологію.

Після висвячення його в сан пресвітера викладає практичну теологію в православній теологічній установі у Чернівцях (1856–1859).

У 1861 році отримує звання екстраординарного професора теології, а в 1875 році призначений викладачем теологічного факультету, тільки що відкритого, Чернівецького університету імені Франца Йосифа.

У 1875–1876 та 1882–1883 навчальних роках – декан теологічного факультету.

В 1878–1879 навчальних роках – ректор Чернівецького університету імені Франца Йосифа.

В 1879 році за заслуги удостоєний звання почесного доктора теології, а в 1880 році – церковного ставропігійного священика.

Тривалий час В. Митрофанович займав посаду крайового радника та був депутатом австрійського рейхстагу, займався науковою роботою.

Помер у 1888 році.
 
 
 
190 років – від дня народження політичного діяча Василя ВОЛЯНА (1826–1889)
 
Народився у Перемишлі. Закінчивши місцеву гімназію вступив на медичний факультет Віденського університету, де здобув медичну освіту і докторський ступінь. Навчався за кошти українських меценатів отців Івана Снігурського та Григорія Яхимовича.

У Чернівцях з 1866 року. Був одружений на рідній тітці Миколи фон Василька.

Надзвичайно успішно Василь Волян працював у галузі медицини.

28 серпня 1866 року Доктора Воляна призначили лікарем у Чернівці. У складних умовах роботи він зарекомендував себе як найкраще. В середині 1880-их рр. взяв активну участь у будівництві крайового шпиталю у Чернівцях. А з 1886 до 1899 був його головним лікарем.

З 1875-го – екстраординарний професор судової медицини в університеті Чернівців. Крім того, у 1880–1888 рр. – президент Буковинської лікарської палати.

Помер Доктор Василь фон Волян у Відні. Тіло його було перевезене до Чернівців, де, після панахиди у греко-католицькій церкві, поховане на «Центральному (Руському) цвинтарі».

Звістка про смерть Доктора Воляна дійшла навіть до Великобританії (у тамтешньому медичному журналі було надруковано скорботне повідомлення), що свідчить про неабиякий авторитет і славу Василя Воляна у медичних колах того часу не лише в Австрії, а й далеко за її межами.

27 жовтня 1900 року у Чернівецькому крайовому шпиталі йому було встановлено бронзовий бюст. На жаль до наших днів він не зберігся.
 
 
 
200 років від дня народження громадсько-політичного діяча
Олександра МОРГЕНБЕССЕРА (1816–1893)
 
Народився у місті Ярославі (Польща) в родині, яка в давнину носила славне прізвище Накєльських і осіла в Краківському воєводстві ще у XVI ст. До середньої школи ходив спочатку в Ярославі, згодом – у Перемишлі, де й закінчив у 1833 р. шестирічну гімназію та дворічний курс вивчення основ філософії. Ще через чотири роки Моргенбессер отримав диплом випускника юридичного факультету Львівського університету. З ранніх літ у Олександра виявилася гостра жага до пізнання історії своєї нації та Речі Посполитої. Оскільки навчання в гімназії та університеті велося винятково німецькою мовою, про історію постання польської мови, народу, держави він дізнавався, вчащаючи на зібрання таємних національних студентських товариств. Перейнявшись ідеями визволення Батьківщини, молодий Моргенбессер протягом 1836–1841 pp. брав активну участь в діяльності таємних польських революційно-патріотичних організацій.

Після закінчення правничих студій Олександр Моргенбессер розпочав працю в судовій системі Імперії у Львові. У 1841 р. його було заарештовано за участь у польському революційно-патріотичному русі і запроваджено до Львівської міської в’язниці, де він перебував до 1845 р. Після звільнення з ув’язнення йому вдалося переїхати на роботу і проживання до Чернівців. У столиці Буковини він влаштувався працювати в конторі адвоката Гноінського, залишаючись, однак, під наглядом поліції з плямою політичного злочинця на репутації. У 1859 р. Моргенбессер відкрив власну нотаріальну контору в Садагурі (Садгорі). Через три роки він переніс її розташування до Чернівців, де й працював нотаріусом.

Переїхавши до Чернівців, Олександр Моргенбессер активно включився до участі в громадсько-культурній діяльності як у рамках Полонії, так і Буковини в цілому.
Творчий доробок Олександра Моргенбессера торкався, передусім, двох царин діяльності – літератури та історії. Історичні праці Олександра Моргенбессера стосувалися переважно питань історії Молдавської держави та польсько-молдавських відносин.

Помер у 1893р. в Чернівцях, де і похований на Руському кладовищі.
 
 
 
200 років від дня народження фольклориста, композитора
Антоні КОЦІПІНСЬКОГО (1816–1866)
 
Народився в м. Андрихів поблизу Кракова, за походженням поляк. Навчався гри на фортепіано, органі, а також мистецтву композиції у свого батька, органіста й керівника оркестру Львівського кафедрального собору.

10 років прослужив у австрійському військовому оркестрі в Чернівцях. З 1846 року переїхав до Кам’янця-Подільського (у той час це була територія Російської імперії), де давав уроки музики, а з 1847 працював у нотному магазині. Захопився фольклористикою, почав активно збирати й записувати українські народні пісні. 1849 року через політичні мотиви був висланий з Російської імперії, жив у Відні. У 1853 р. повернувся до Кам’янця-Подільського, з 1855 постійно проживав у Києві, займався видавничою справою. Відкрив нотні магазини в Кам’янці-Подільському, Києві, Кишиневі (нині столиця Молдови), Житомирі (останній мав назву «магазин музики, інструментів музичних і всякого роду приборів артистичних»; згодом Коціпінський віддав його під завідування своєму братові Юрію).

Брав активну участь у музичному житті Києва: і як організатор аматорських музичних вечорів, і як співак-виконавець (тенор).

Видавнича діяльність Коціпінського сприяла популяризації в Україні музичної, насамперед фортепіанної і пісенної, літератури, особливо творів місцевих композиторів М. Завадського, В. Заремби, Й. Витвицького, Ф. Яроньського,               Д. Бонковського та ін. Поміж видань Коціпінського – кілька пісень Л. ван Бетховена.

Помер у м. Київ.