Константинюк Юлія: Марія Маргуліс "Біла кімната"

Маргуліс М. Біла кімната. Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2024. 208 с. 
 
Марія Маргуліс – яскраве ім’я серед нової хвилі українських авторок. Її проза чесна, вразлива, психологічно насичена. «Біла кімната» – це перша книга письменниці, однак вона вже вражає рівнем емоційної глибини, складною структурою переживань героїв та влучним стилем письма. Цей твір залишає по собі не лише сильне враження, а й відлуння довгих роздумів після прочитання.
 
У центрі оповіді – головна героїня, ім’я якої читач дізнається не одразу, і це не випадковість. Протягом всієї книги вона ніби знаходиться в пошуках власної ідентичності, намагаючись розібратися у собі, в минулому, у стосунках із близькими людьми – передусім із матір’ю, сестрою та чоловіками. Її історія – це історія травми, зростання, мовчань і проривів, що торкається найтонших струн душі.
 
«Біла кімната» – це і простір, і метафора. Це умовне місце, куди потрапляє героїня, де вона опиняється сама з собою, відгороджена від реального світу, шуму, тиску ззовні. Але водночас – це кімната пам’яті. У ній звучать голоси минулого, відлуння подій, які сформували її внутрішній світ. Книга побудована як подорож цим простором – із болем, паузами, поверненнями і новими зізнаннями самій собі.
 
Серед ключових персонажів – мати, яка одночасно є джерелом любові й болю; сестра, що ніби живе іншим життям, але також проносить власні травми крізь мовчання; і постаті чоловіків, кожен із яких стає або проєкцією втрати або спробою знайти безпеку. Усі вони не просто супутники головної героїні – це частини її внутрішньої кімнати, фрагменти спогадів, страхів, потреб. Цікаво, що кожен другорядний персонаж, ніби окремий вимір героїні, її дзеркало або тінь.
 
Сюжет книги не є лінійним – це радше фрагментарна оповідь, побудована на емоційних сплесках, ретроспективах, зупинках і роздумах. Вона не вимагає від читача чіткого аналізу подій, але пропонує глибоке співпереживання. Це психологічна проза, де головним «простором дії» стає не вулиця чи квартира, а людське «я».
 
Мова авторки чутлива, виважена, без надміру художніх засобів, але з точною інтонацією. У тексті немає надлишку пафосу, але є естетика простоти й правди. Письменниця майстерно тримає баланс між ліризмом і реалізмом. Її стиль – це чіткість, оголеність, безпощадна чесність. Читач часто відчуває, ніби читає не вигадку, а чиюсь реальну сповідь.
 
Важливим акцентом книги є тема травматичного досвіду та зцілення. «Біла кімната» не пропонує готових відповідей, не романтизує біль, але й не залишає в темряві. Героїня вчиться називати свої почуття, дозволяти собі пам’ятати й говорити. Це повільний шлях, але саме в цьому – її визволення. І це той процес, який відгукнеться багатьом читачам, особливо молодим жінкам, що переживають подібні розломи в собі.
 
Окремо варто згадати і про авторку. Марія Маргуліс – молода українська письменниця, яка здобула популярність у соцмережах завдяки коротким прозовим фрагментам і текстам, що легко впізнати за стилем –щирим та відкритим. Її присутність в Instagram і публічне читання текстів – це не лише сучасний формат, а й можливість створити справжній діалог із читачем, що в добу цифрової літератури є справжньою цінністю.
 
Загалом «Біла кімната» – це важливий голос нової української прози. Це книга, яку не хочеться назвати просто «цікавою» чи «емоційною». Це книга-стан. Книга-пригадування. Книга, яку читаєш із тремтінням, бо впізнаєш у кожному рядку щось своє. Вона не про вигаданий сюжет, а про справжнє переживання, яке хоч раз проходить кожен із нас.

Підготувала студентка IV курсу 401 групи філологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Константинюк Юлія.