БУКОВИНСЬКИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАЛЕНДАР: 2015

Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати почесних діячів Чернівців, які посутньо вплинули і впливають на духовно-інтелектуальну атмосферу міста.

 
 
 
 
 
CІЧЕНЬ  2015 

2 січня – 125 років від дня народження оперного співака

Михайла ГОЛІНСЬКОГО ( 1890 – р. см. невід.)


Народився 1890, Вербівці, Городенківський район, Івано-Франківська область. Його ім'я стоїть поруч з такими постатями видатних співаків, як О.Мишуга, С.Крушельницька, О.Руснак, М.Менцинський. Мистецтво співу опанував у Львові та Мілані (Італія). Як ад'ютант заступника державного секретаря військових справ уряду ЗУНР Петра Бубели в листопаді-грудні перебував у Тернополі, в червні-липні 1919р. – в Заліщиках. Перебував у дружніх стосунках з М.Гайворонським, полковником Є.Коновальцем, бандуристом Василем Ємцем. У Кобаках рідний дядько Марко Черемшина (І.Семанюк) сприяв розвитку його таланту. У Кобаках учителювала дружина Гайворонського Марія Марфенчук, яка приятелювала з Голинським. Близько дружив з П.Тичиною, О.Вишнею, Л.Курбасом, І.Паторжинським.
Співав на сценах театрів Львова (1925 (1930–38 р.), Одеси, Києва, Харкова, Тбілісі (Грузія) та Москви (1927–30рр.), Європи, Канади й США. Співпрацював з колективом «Боян Дрогобицький». 27 вересня 1924р. виступав у приміщенні «Міщанського братства» в Тернополі. 1927р. відпочивав у Заліщиках. 1945р. – голова літературно-мистецького товариства «Козуб» в м. Торонто. Виконував оперні партії: Єлеазар («Дочка кардинала» Ж.-Ф.Галеві), Радамес («Аїда» Дж.Верді), Гофман («Казки Гофмана» Ж.Оффенбаха), Лоенгрін («Лоенгрін» Р.Вагнера), Хозе («Кармен» Ж.Бізе), Йонтек («Галька» С.Монюшка), Каварадоссі («Тоска» Дж.Пуччіні), Каніо («Паяци» Р.Леонкавалло), Герман («Пікова дама» П.Чайковського), Андрій («Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського), Степан («Купало» А.Вахнянина) та ін. Залишив спогади: «Героїчний тенор Михайло Голинський» (1971). Від 1938р. проживав у Канаді. Перебуваючи на чужині, завжди тужив за рідним краєм.
У жовтні 2003р. у Заліщиках на честь оперного співака М.Голинського відкрито меморіальну таблицю.
 
17 січня – 120 років від дня народження

Григорія НАНДРИША
(1895 – 1968)
 
 
Григорій Нандриш народився третім сином у родині Думітру та Марії Нандриш, селян з села Магала.
Початкові знання отримав у рідному селі Магала. Потім за порадою старшого брата – Іоана – втік до Чернівців, щоб навчатися у німецькому ліцеї. Дідусь допоміг Григорію закінчити і ліцей, і університет.
У 1921–1922рр. Григорій Нандриш вивчав славістику у Ягеллонському Університеті у Кракові. У 1922р. у Кракові Григорій Нандриш захистив докторську дисертацію на тему «Вербальні аспекти Путнянського Євангеліє». Після захисту незабаром Григорія Нандриша призначають лектором Краківського Університету.
У 1923–1925рр. Григорій Нандриш живе у Франції. Маючи неперевершену працездатність, Григорій Нандриш набув широкі знання у слов'янській філології та лінгвістиці. Загалом він знав 14 мов, і це у 31 рік. Він мав зв'язки з видатними лінгвістами, літераторами, фольклористами, істориками, юристами, які працювали на Заході: Розетті, Жюреску, Бусуічану, Мішля, Мунтяну, Бретіану, Панаітеску, Марінеску, Ламбріно, та ін. У 1926 р. він повертається до Чернівців. Професор Григорій Нандриш вивчив цілу серію слов'яно-румунських історичних документів. Григорій Нандриш опублікував цілу колекцію з 44 слов'яно-румунських документів про зв'язки володарів Мунтенії з монастирями з Гори Атос. Ці документи датують 1372–1658рр.
Григорій Нандриш прослідкував витоки прізвища видатного румунського поета Емінеску. На протязі 12 років (1930 - 1942) він був головою «суспільства з румунської культури та літератури на Буковині».
Проводив активну культурну діяльність, філій цієї організації були створені майже у всіх селах Буковини, у тому числі і у Магалі. У 1937 – 1940 рр. спілка збудувала Культурний палац у центрі Чернівців (сьогодні це «Будинок офіцерів» на Театральній площі). Спілка мала типографію, яка називалась «Мітрополіт Сільвестр» а також кінотеатр. У Роша – Стинка біля Чернівців з ініціативи Григорія Нандриша багато років функціонував «Селянський університет».
На честь 100–річчя з дня заснування «Спілки румунської мови та літератури на Буковині» Григорій Нандриш опублікував у багатьох видавництвах у Парижі, Лондоні, Мадриді низьку статей про діяльність цієї спілки.
У 1946р. професор Григорій Нандриш адресував Мирній конференції у Парижі «Меморандум Басарабія та Буковина», у якому описав документально та аргументовано долю цих країв та закликав до поважання принципів прав людини та Атлантичної Хартії.
У травні 1940 р. – професор Григорій Нандриш, його дружина та їхній син Джон Грегорі поїхали до Англії. Але Нандриш більше не мав змогу після цього ступити на рідну землю. Місія, запланована на 2 місяці, продовжилась 28 років. Мета місії була «проінформувати англо-американський світ» про нас.
У 1962 р. Нандриш провів конференції у Америці (Нью-Йорку), у Канаді (Клівленді), у Франції (Парижі), Італії (Мілані) та інших містах.
Нандриш публікувався у англійських виданнях у Лондоні з історії та лінгвістиці – 1951, 52, 53, 54, 56, 58 рр. Багато часу працював на кафедрі порівнювальної філософії слов'янських мов Лондонського Університету (1948 -1962). На пенсію вийшов зі званням Професор Емерітус.


23 січня – 170 років від дня народження

Омеляна КАЛУЖНЯЦЬКОГО
(1845 – 1914)
 
 
Народився цей трудолюбивий чоловік у селищі Тур'є (Королівство Галичини і Володимирії, що входило до складу Австрійської імперії, нині це Старосамбірський район Львівської області). Після закінчення 1863р. Самбірської гімназії вступив до Львівського університету, а з жовтня 1865 навчався у Віденському університеті, де вивчав філологію, історію і філософію під керівництвом професорів Ф.Міклошича, Фоллера, Й.Ашбаха, Єгера і Ціммермана. Протягом 1868–1874рр. викладав у гімназіях Кракова, Жешува і Львова.
Завершивши навчання, наприкінці травня 1868 року О.Калужняцький одержує офіційне повідомлення про призначення його галицькою шкільною владою на посаду в Кракові. Таким чином, він починає свою педагогічну діяльність як помічник учителя Краківської гімназії святої Анни. З 1 вересня 1868 року молодий викладач приступає до своїх професійних обов’язків. З перших же днів він починає займатися наукою, що для нього було особливо важливим. У червні 1870 року вчений їде до батьків на село поправити своє «дуже упале здоров’я». Але навіть під час відпочинку він продовжує працювати над перекладом на латину літопису «Повість врем’яних літ».
У 1874 році О.Калужняцький намагається очолити кафедру слов’янської філології в Кракові. Проте на це місце претендували Бодуен де Куртене та Луціан Маліновський – учитель гімназії з Варшави. Факультет вирішив розглянути і пропонувати тільки кандидатуру Бодуена де Куртене, який з певними умовами пропозицію прийняв.
Тому, коли в жовтні 1875 року відкрили Чернівецький імператорський і королівський імені Франца Йосифа університет, Омелян Калужняцький, на той час молодий і доволі амбітний молодий науковець, за рекомендацією Ф.Міклошича, перебрався сюди. Тут він очолив кафедру порівняльної слов’янської філології й керував нею протягом 38 років. З того часу все його життя було присвячене цьому університету і Чернівцям. У 1889–1890 навчальному році був на посаді ректора університету.
За наполегливу наукову працю у березні 1886 року колегія професорів філософського факультету надала йому звання почесного професора. За значний внесок у світову науку в 1890р. став дійсним членом Бухарестської Академії наук, а наступного року – член-кореспондентом Петербурзької Академії наук.
Читав курси лекцій: «Старослов’янські тексти», «Синтаксис слов’янської мови», «Нова російська і польська література», «До критики виникнення глаголиці», «Огляд літератури західних слов’ян від найдавніших часів до кінця ХІV ст.». Омелян Калужняцький досліджував проблеми польського, російського, сербського, болгарського, старослов’янського мовознавства, палеографії, народознавства, історії права тощо. Він, безперечно, заклав ґрунт для подальшої розробки питань, що його цікавили у таких галузях, як палеографія, орфографія, фонетика і морфологія. У 1877 році (з березня до жовтня) Омелян Калужняцький здійснив велику наукову мандрівку, яка привела його через Львів, Київ, Москву, Петербург та Вільно у Кеніґсберг, а звідти – у Берлін, Бреслав. І всюди він ґрунтовно вивчав архіви. Друга наукова поїздка була здійснена влітку 1894 року у Балканські країни та Польщу. Третя – у монастирі Північної Молдавії, які мали багаті бібліотеки давніх рукописних пам’яток. Молдавські воєводи у своїх грамотах до ХVІІ ст. користувалися виключно старою українською мовою.
Праці: «Обзор слов’яно-руських пам’яток мови та писемності...» (1877 р.), «Молдавські та мунтянські документи з архівів міста Львова» (1878 р.), «Пам’ятки старослов’янської мови, т. І. Путнянське Євангеліє» (1888 р.), «Історичні, топографічні та мовознавчі доповнення до історії румунського населення у Галичині», «З панегіричної літератури південних слов’ян» (1901). О.Калужняцький був видавцем староукраїнських пам’яток, («Путнянського Євангелія» та «Христинопільського Апостола», а також окремих староболгарських пам’яток. Його внесок у дослідження української мови та її місця серед інших мов, більше того – її суспільного значення для інших народів, не можливо переоцінити. Зокрема він є автором праць «З панегіричної літератури південних слов’ян» (1901), «Кирилівське письмо у румунів» (опубл. 1915). А ось досліджуючи мову «Путнянського Євангелія», науковець відзначив у ній риси, характерні для української мови. А як автор нарису «Русинська мова і література» (1899) дослідник зробив першу спробу вивчення українського мовного і літературного процесу на Буковині від давньоруських часів до кінця ХІХ ст. Крім цього, О.Калужняцький зібрав близько 200 грамот румунських володарів, «писаних руською мовою», а також близько 800 грамот і розпоряджень київських, львівських і перемишльських єпископів, опрацював матеріали з пам’ятками канонічного права. Вивчав впливи церковнослов'янської мови на румунську, румунські впливи в українських та говорах інших мов Карпатського регіону. Йому належить розвідка «Про порядок числення і назву місяців у гуцулів» (1905). Цікавився також фольклором та етнографією: у фольклорно-етнографічній розвідці «Собіткові пісні західногалицьких малорусів» (1905). Він є автором понад 100 наукових праць. Як талановитий вчений-філолог, який своєю копіткою працею відстоював самобутність української філологічної науки в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., він викликав захоплення і вдячність за свою діяльність, присвячену науці та культурному піднесенню буковинського краю. Упродовж 1881–1884 років був Головою товариства «Руська бесіда» на Буковині. Належав до табору «консервативних русинів». Був одним з організаторів створення політичної організації «Народная Рада», яка після відходу з неї Миколи Василька та Володимира Филиповича практично розвалилась. У 1889–1890 роках, обіймаючи посаду ректора університету, був послом Буковинського крайового сейму. Адресні книги за 1898, 1909 і 1914 роки повідомляють, що університетський професор, член-кореспондент Академій наук Бухаресту і Петербурга Омелян Калужняцький (dr.-univ.prof Кaluzniacki Emil винаймає помешкання в будинку під №12 на вулиці Резиденції [Residezgasse, 12, нині це вулиця Університетська, 60. – Л.Щ.]. В цьому помешканні знаходилась найбільша приватна колекція стародруків, яку професор збирав впродовж всього свого наукового життя.
Відійшов у вічність професор Омелян Ієронімович Калужняцький 3 липня 1914 року у Чернівцях, де й спочиває на Руському кладовищі.
Детальніше можна познайомитися на сайті муніципальної бібліотеки dobrabiblioteka@gmail.com


30 січня – 120 років від дня народження громадського-політичного діяча, журналіста, науковця в галузі міжнародного права

Василя ОРЛЕЦЬКОГО

(1895 – 1976)

Народився с. Лужанах (тепер Кіцманського району) в родині сільського старости.
Закінчивши шестирічну школу в Лужанах, продовжив освіту в Чернівецькій гімназії. Після закінчення гімназійного навчання В.Орлецький стає студентом Чернівецького університету, де вивчає правничі науки. Перша світова війна не дозволила йому закінчити навчання. Згодом вступив до Української Галицької Армії, брав участь у боях за Київ.
Василь Леонтійович у 1920р. їде до Праги, де після Першої світової війни сформулювалося ядро української політичної еміграції. Тут довелося йому закінчити своє навчання. У Празі В.Орлецький навчається одночасно в Карловому університеті та в Українському Вільному університеті, де одержав ґрунтовну освіту за філософсько-правничим та суспільно-політичним напрямками.
В.Орлецький бере активну участь у студентському русі: очолює гурток буковинських студентів «Черемош», видає інформаційний листок «Буковина», активно діє в організації «Відродження Українського Студентства», редагуючи її англомовний друкований орган «Ді Н.У.Ньюз».
1925–1933 рр. очолює Центральний союз українського студентства (ЦЕСУС).
Надзвичайно плідною була співпраця В.Орлецького з урядом Карпатської України.
Він був удостоєний (1932) ступеня доктора права Українського Вільного університету у Празі, стає доцентом Українського Вільного університету (1939) на кафедрі міжнародного права.
З 1945р. В.Орлецький перебував на еміграції у Німеччині.
У 1963–1966 роках був обраний ректором Вільного університету. Василь Орлецький брав активну участь у Світовому Конгресі Вільних Українців у Нью-Йорку та у багатьох наукових і громадських-політичних акціях.
У 60–70 рр. В.Орлецький працює у різних сферах: як журналіст, мовник-педагог, політик, як знавець міжнародного права, а також як суспільно-громадський діяч.
У його науковій спадщині відомі такі праці: «Теорія С.Пуфендорфа з міжнародного права» (1939); «Організація дипломатичної службіи за гетьмана Богдана Хмельницького», «Підручник з міжнародного публічного права та міжнародних договорів України в давніх та недавно минулих часах», «Підручник з міжнародного приватного права», сотні наукових та публіцистичних статей.
Помер Василь Орлецький у 1976 р. в німецькому місті Мюнхені.



10(19) лютого – 120 років від дня народження командира українських січових стрільців

Василя ВИШИВАНОГО

( 1895 – 1948)
 

Австрійський князь і полковник українських січових стрільців; "блудний син" для своїх кровних батьків і велика надія для поневолених українців; людина з галереї "ідеалістів-романтиків", "фантастів" і професійний військовий діяч; поет-лірик і реальний претендент на булаву гетьмана України; нащадок давньої королівської династії Габсбургів і послідовний борець за звільнення українського народу з-під ярма двох найбільших імперій – Австро-Угорської і Російської. Ці взаємно несполучні, на перший погляд, означення стосуються однієї особи – Вільгельма фон Габсбурга Льотрінгена.
Ці та інші взаємовиключні характеристики цього діяча, його дій, думок, намірів фігурують в українській і зарубіжній пресі доби визвольних змагань 1917–1921 pp., у мемуарній, публіцистичній і науково-історичній літературі пізніших часів. Але в пам'ять українського народу він увійшов (і мусить назавжди залишитись у ній) під ім'ям Василя Вишиваного. Саме так його називали українські січові стрільці за щиру любов до українців і всього українського, зокрема й до вишиваної сорочки, яку носив і під одностроєм австрійського старшини й навіть з'являвся на цісарському дворі у Відні.
Вільгельм-Франц фон Габсбург-Льотрінген – син ерцгерцога Карла Стефана, рідного брата імператора Франца Йосифа I, народився 12 лютого 1896(95) року у Італії в містечку Пола на острові Люссін (Далматія). З раннього дитинства мати оточила його слугами-українцями, а в 12 років принц вперше відвідав Україну. Він часто бував у селищі Живиця (Західна Галичина), де мав нагоду познайомитись з народом, який став його часткою та перетворив в свого палкого прихильника. У 16 років він, навіть втік з домівки на Гуцульщину, щоб бути ближче до українців. Майже рік він жив серед українців, вивчаючи мову, знайомлячись з народними піснями та легендами.
Ерцгерцог Вільгельм здобув відповідні своєму високому становищу освіту та виховання. У 1912 р. Вільгельм закінчив реальну школу у Відні, а в 1915 р. – Військову академію ім. Марії-Терезії. Вже в юнацькі роки він побував в усіх країнах Європи від Іспанії до Росії, відвідав Америку, Азію, Австралію.
Перші військові надбання отримав в 13 уланському полку в чині лейтенанта. Кінний загін складався в більшості з українців-галичан. Він продовжує удосконалювати українську мову, щоб бути ближче до солдат з України. У вільні від служби часи, Вільгельм любив носити вишиванку. Саме тоді Вільгельм-Франц фон Габсбург-Лотрінген отримав прізвище Василь Вишиваний. В Першу світову війну він командував військовим угрупованням до якого увійшли січові стрільці, а у 1918 році Василь Вишиваний очолив Легіон Українських Січових Стрільців. Ще у 1914 році митрополит Андрій Шептицький наголосив про можливу персональну унію держав у рамках імперії, щодо признання української автономії. В ці часи вже вирували соціалістичні ідеї і думку митрополита про надання українцям рівних прав на основі національної незалежності, були з піднесенням підхоплені Василем Вишиваним. Він відмовився від пропозиції полковника Петра Болбочана скинути уряд Петра Скоропадського й самому стати гетьманом. Своїм авторитетом він сприяв домовленості австрійців з УНР, про розподіл Галичини і з української частини створити коронний край. В цей же час в тяжких боях Легіон Українських Січових Стрільців з австрійськими військами завдають кілька поразок більшовикам, та доходять до Одеси і Олександрівки (Запоріжжя). Головну протидіючу силу було майже знищено. Та розлад в керівництві УНР, непорозуміння з Петром Скоропадським, який бачив в особі Вільгельма Габсбурга суперника, та свавілля австрійців на української землі не дали змогу втілити мрії Андрія Шептицького і принца.
Українські Січові Стрільці мали власну думку стосовно державного керування і бачили Василя Вишиваного королем. Але цій мрії не судилося втілитися у життя. Вони повернулись з Буковини в Галичину на три дні пізніше перевороту. Василь Вишиваний не поринув у склоки та протистояння і вітає створення Західноукраїнської Народної Республіки. Після розвалу Австро-угорської імперії Василя Вишиваного запросили працювати у Міністерство військових справ УНР радником Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри. Він багато працює, виконує завдання, які не в змозі були вирішити інші високопосадові дипломатичні особи. Під час відступу Української Галицької армії, Вільгельм потрапив у полон до румунів, але у вересні 1919 року вже був на свободі і деякий час працює в закладах Директорії, де йому присвоюють звання полковника УНР. Після угоди Петлюри з Пілсудським багато українців не прийняли цю спілку. Пішов у відставку і Вільгельм Габсбург.
Деякий час він мешкав у Відні, де видав збірку віршів «Минають дні», присвячену товаришам по зброї – січовим стрільцям. Все, що робив Василь Вишиваний, він робив щиро від душі. Все, що було проти його совісті – ним не приймалось. Він навіть посварився з рідним братом, який не розумів його прагнення свободи для України. У Відні Василь Вишиваний керує газетою «Соборна Україна».
З 1925 до 1935 роки мешкає у Парижі. Життя у Франції для Габсбурга було непросте. В цей час політика його вже майже не займає, але Василь Вишиваний перебуває в Народній партії Австрії, та частенько зустрічається з лідерами і товаришами з ОУН В’ячеславом Липинським, Євгеном Петрушевичем, Євгеном Коновальцем. Після вбивства чекістами засновника ОУН Коновальца, друкує некролог у газеті «Канадський фермер».
Уряд Карпатської України у вигнанні розглядав його кандидатуру на посаду монарха. Але на той час в плани фашистської Німеччини не входило створення Української держави, тим більш, що сам Василь Вишиваний відмовився співпрацювати з фашистами. Відмовився відверто, наголошуючи, що ніколи не стане катом українського народу. Дослівно це дійшло до нас у такому вигляді: «Я почуваю себе українцем і тільки для добра України можу співпрацювати!».
В 1935 році В.Габсбург повертається до Відня, де його застав початок Другої світової війни. Його прихильність до українського народу призвела до того, що в роки Другої світової війни він мешкав у Відні під наглядом гестапо. Контакти В.Вишиваного з українським підпіллям виявилися для нього фатальними. Мешкаючи у Відні, в серпні 1947 року він вийшов з дому і більше не повернувся. Його було арештовано управлінням контррозвідки МДБ Центральної груп військ як агента французької розвідки та учасника Оунівського підпілля. Він був інтернований у більшовицький табір у Вінер-Нойштадті.
У процесі слідства В.Вишиваний був звинувачений у зв’язках з ОУН, співробітництві з англійським агентом і французькою контррозвідкою під час Другої світової війни і згодом, після капітуляції Німеччини, в грудні 1947 року він був переданий у МДБ УРСР, яке вело його справу півроку. Коли слідство було завершено, то йому висунули звинувачення, що «айстро-угорські правлячі кола готували В.Габсбурга-Льотрінгена на український престол». Його засудили на 25 років позбавлення волі з відправленням у Володимирську тюрму. Однак 18 серпня 1948 року за невідомих обставин у лікарні Лук’янівської в’язниці Києва обірвалося життя ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, правнучатого племінника австрійського імператора Франца-Йосифа І і двоюрідного племінника Карла І – останнього імператора Австро-Угорщини. Так драматично завершився шлях українського патріота з династії Габсбургів – Василя Вишиваного.
Як пишуть в своєму науково-документальному видані Ю.Терещенко та Т.Осташко: «Заради України він пішов з батьківської домівки, розірвав зв’язки з родиною, аристократичними колами Європи, віддав свої молоді роки, високе становище, титули, кошти і, зрештою, заплатив життям».
Детальніше з цим достойним українським патріотом з імператорського двору можна познайомитись в Муніципальній бібліотеці ім. А.Добрянського, за монографіями:

Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбургів: Науково-документальне видання. – Київ: Темпора, 2008. – 382 с.: іл..
Снайдер Т. Червоний Князь: монографія. – Київ: Грані-Т, 2011. – 296 с.

18 лютого – 145 років від дня народження

Антона ЛУКАШЕВИЧА

(1870 – 1936)

Український громадсько-політичний діяч Буковини початку ХХ ст. Народився Антон Лукашевич 1870 року в селі Бабин Герцогство Буковина.
Антон фон Лукашевич брав активну участь в роботі українських громадських організацій Буковини народового спрямування. Був членом УНДП.
1907-го р. Антона Лукашевича було обрано послом Рейхсрату. У австрійському парламенті, разом з іншими українськими депутатами від Буковини та Галичини, Лукашевич увійшов до створеного «Українського клубу». Головною вимогою цього клубу стало створення української автономії в рамках Австро-Угорщини, до якої мали б увійти Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Однак, 1909р. буковинські депутати вийшли з «Українського клубу», утворивши окремий «Буковинський клуб» на чолі з Миколою Васильком.
1911-го р. відбулись останні вибори до Буковинського сейму. На цих виборах послом крайового парламенту від «виборчого округу Заставна» було обрано Антона Лукашевича. Разом з іншими депутатами-соратниками дбав про виділення коштів для підтримки селянських господарств, розвитку промислів, будівництва доріг, пожвавлення торгівлі, покращення українського шкільництва в краї.
Через певний час після окупації королівською Румунією всього буковинського краю Антон Лукашевич повернувся в Чернівці. 1920-го року був обраний у «Вижницькому виборчому окрузі» депутатом румунського парламенту. В якості парламентаря Антін Лукашевич зробив заяву від імені українського народу «про лояльність буковинських українців до румунського короля і румунської держави та подякував за все добро, що Румунія творить для українського народу», за що представники українських молодіжних організацій Буковини побили вікна в його чернівецькому помешканні. Рішуче протестував проти будь-яких форм румунізації. 1922-го р. Лукашевич був одним із співзасновників «Української Національної Організації», на базі якої в 1927 році постала Українська національна партія.
Помер Антон фон Лукашевич 23 травня 1936 року в Чернівцях. Похований на «Центральному (Руському) кладовищі».


19 лютого – 140 років від дня народження архієпископа і митрополита Буковини у 1924–1934 рр., професора і церковного діяча

Нектарія КОТЛЯРЧУКА

(1875 – 1934)
 

Походив він з українського села Великого Кучурова, біля Чернівців, а за іншими даними – зі с.Стулпікани Кимполунгського повіту. Був українського походження, однак за політичними симпатіями був румунофілом.
Закінчив ліцей у Сучаві. 1895 року вступив на теологічний факультет у Чернівцях, який закінчив із двома докторами: богослов’я та філософії. Також навчався в університетах Відня, Бонна, Вюрцбурга та Мюнхена. У 1901 році його призначають викладачем 1-го ліцею. Водночас виконував обов’язки бібліотекаря, в 1913 році – призначений бібліотекарем; а в 1918 році став директором бібліотеки. В 1901 році в кафедральному соборі Св. Духа висвячений в сан диякона, з призначенням в клір собору . Там служив до 1914 року – до часу висвяти на священика.
Митрополит Нектарій брав активну участь у місцевому і загальноєвропейському релігійному житті. Св. Синодом Румунської церкви він був делегований на екуменічні з’їзди у Стокгольм (1925) і Лавсанне ( 1927), старокатолицьку конференцію у Відні (1931). Видав короткий історичний нарис про молдавських ктиторів, лекції з апологетики, психології і філософії релігії, церковної історіографії, гомілетики, пастирського богослов’я
Автор праць: «Православний патріарший престол в Константинополі», «Дещо про реформу церковного патронату на Буковині», «Соціальний захист і православна церква», «Питання церковного ораторства », «Історія румунської літературі на Буковині», «Румунська бібліологія».
За його ініціативою був заснований в маєтку Релігійного Фонду, біля села Великого Кучурова, митрополичий Скит Яблунці. За гроші цього фонду там було збудовано церкву і келії для 13 ченців, посвячені з великою урочистістю 1927 р.
Митрополит Нектарій помер у 1934 р. Похований в архієрейській каплиці Трьох Ієрархів, на головному цвинтарі в Чернівцях.


24 лютого – 170 років від дня народження

Штефана ШТЕФУРЯКА

(1845 – 1893)
Народився 1845р. в с. Чагор, тепер Глибоцького району Чернівецької області. У 1886р. закінчив Чернівецьку німецьку гімназію, де учителем був професор Арон Пумнул, колегою по навчанні – майбутній класик румунської літератури Міхай Емінеску. Навчався на філософському факультеті Віденського університету. У 1874–1893 рр. викладав румунську, латинську, грецьку мови в гімназії м. Сучава. Підготував 4 «Читанки» для початкових класів народних шкіл. Перший вірш надрукував у збірнику «Сльози учнів гімназистів із Чернівців…», присвяченому пам’яті професора А.Пумнула. Друкувався у журналі «Літературні бесіди» , що виходив у м. Ясси: цикл поезій, наукові статті з мовознавства, повість «Свята П’ятниця»… Помер 27 листопада 1893 року.


9 березня-135 років від дня народження

Василя СІМОВИЧА
(1880 – 1944)
 
 
Український мовознавець, філолог і культурний діяч, дійсний член НТШ (з 1923).
По закінченні університету в Чернівцях (1904; учень С.Смаль-Стоцького) викладав там у вчительській семінарії.
1902–1903 – співредактор видань РУП, що друкувалися в Чернівцях (журнали «Гасло», «Селянин» та ін.) та газ. «Буковина».
Ім’я Сімовича, всесвітньо відомого вченого-філолога, тісно пов’язане з Чернівецьким університетом. 1914–1918 – співробітник Союзу Визволення України і організатор культурної праці в таборах для українських військових полонених, яку продовжував від української урядової місії (1919 – редактор газети «Шлях»).
З мовних курсів для полонених виросла його «Практична граматика української мови» (1918), що в 2-му виданні (1920) ввібрала елементи наукової граматики.
1920–1923 – редактор «Української накладні» Я.Оренштайна (Берлін).
1923–1933 – професор Українського Високого Педагогічного Інституту імені Драгоманова у Празі (1926–1930 – його ректор); ця посада й участь у праці чесько-російського Празького лінгвістичного гуртка дали Сімовичу змогу зосередитися на науковій діяльності: скрипти з староболгарської мови і «Хрестоматія старо-української літератури»; статті з історії морфології (походження займенника «що», історія іменників чоловічого роду на -о, морфологія прикметника), фонології (перехід є в о) й історії українського мовознавства і правопису (про граматику Лучкая, правописні системи Драгоманова, абеткові проекти Їречка).
З 1933 – у Львові, де працював у товаристві «Просвіта» як редактор її науково-популярних видань, серед іншого – журналів «Життя і Знання», в якому містить мовні статті пуристичного характеру; бере участь у редагуванні «Української Загальної Енциклопедії» (редактор відділу «Україна»), журналів «Назустріч», «Сьогочасне й Минуле», творів Т.Шевченка, І.Франка.
1939–1941 – професор Львівського університету, ректор (1941).
1941–1944 – редактор «Українського Видавництва».
Праці львівського періоду присвячені проблемам сучасної й історії фонології й морфології (українське ненаголошене е, гармонія складів у парадигмі, лабіалізація л), історії правопису, а також практичним проблемам, мовної норми. Був першим найвизначнішим українським філологом празького напряму. Видав з коментарем твори Т.Шевченка («Кобзар» з поясненнями, Ляйпціґ, 1921), І.Франка (вид. творів у видавництві Оренштайна), Лесі Українки («Листування Лесі Українки з О.Маковеем», Л., 1938). Чернівецькому університету заповів учений свою бібліотеку. Разом з нею зберігається і невеликий архів В.Сімовича, значну частину якого складає епістолярна спадщина. На її матеріалі розкриваються стосунки мовознавця з Чернівецьким університетом.
Помер В.І.Сімович 13 березня 1944 р. у Львові. де й похований.
Детальніше можна познайомитися на сайті муніципальної бібліотеки dobrabiblioteka@gmail.com


31 березня – 165 років від дня народження доктора теології, ректора Чернівецького університету
Еміліана ВОЮЦЬКОГО

(1850 – р. см. невід.)

 
 
 
 
 
Родом із міста Чернівців. Навчався в університетах Відня, Інсбрука, Страсбурга. У Чернівцях тричі обирався деканом теологічного факультету, у 1892–1893 і 1901–1902 рр. – ректором університету. Був членом шкільної ради Буковини та організацій, що займалися розвитком науки, літератури, мистецтва. Працював на літературно-науковій ниві. Автор робіт «Пророк Іоель», «Мораль старого Заповіту», «Про забобони»…








 
 
 
 
 
 
 
 
31 березня – 150 років від дня народження професора цивільного права, ректора Чернівецького університету Карла АДЛЕРА

(1865 – р. см. невід.)
 
 

Родом із Праги. Вищу освіту здобув у Віденському університеті. Згодом захистив дисертацію, після чого присвятив своє життя педагогічній роботі – протягом 1890-1891 навчального року працював у Берлінському університеті.
З 1893 року Карл Адлер став працювати приват-доцентом з торгового та вексельного права у Віденському університеті. У 1898 році переїжджає до Чернівців і починає працювати у Чернівецькому університеті на посаді професора цивільного права. На 1909-1910 навчальний рік Карла Адлера обирають ректором Чернівецького університету.
 
 


14 квітня – 195 років від дня народження австрійського поета письменника і педагога

Ернста-Рудольфа НОЙБАУЕРА

(1820 – 1890)
 
Народився у місті Іглау (нині територія Чехії), в сім’ї ремісника. Навчався у гімназії свого рідного міста, згодом студіював право у Празі й філософію у Відні, де прилучився до революційних подій 1848 року. В рік революції він заснував радикальну газету „Der Freie Wiener“, у березні 1848 р. став членом академічного легіону й був поранений у вуличних боях. Під час облоги Відня служив ад’ютантом у військового коменданта Мессенгауера, якого пізніше, коли урядові війська увійшли до Відня, було розстріляно.
Сам Нойбауер уник подібної долі лише завдяки випадкові. Враження своєї буремної юності він відтворив згодом у циклі віршів “Легіонер”. Після революції звернувся до вчительської професії й у 1850 р. був відправлений у найвіддаленішу периферію старої монархії – педагогічну “штрафну колонію” Буковину. Призначений гімназіальним професором у Чернівці, він розгорнув тут жваву педагогічну діяльність, викладаючи майже чверть століття літературу й історію.
Окрім своєї педагогічної діяльності, Нойбауер присвячує багато часу журналістиці. В 1862 р. він заснував власну друкарню і почав видавати першу німецькомовну газету „Bukowina“, яку редагував до 1869р. Проте речі практичного життя не були сильною стороною поета – друкарня й газета приносили йому лише збитки, отож через сім років він був змушений продати як друкарню, так і газету, щоб заплатити борги.
В 1872р. Нойбауера було призначено директором гімназії у Радівцях, в 1884р. він вийшов на пенсію в чині шкільного радника й повністю присвятив себе літературній праці. Після його смерті міська громада спорудила йому на міському цвинтарі почесний надгробок. Свій поетичний шлях Нойбауер розпочав у 1847р. збіркою віршів „Schilf und Weide“ (“Очерет і верба”). Згодом виходить збірка еротичних віршів „Die vier Himmelsgegenden der Ehe“ (“Чотири небесні царства кохання”), яку поет присвятив своїй дружині, і збірка „Lieder aus der Bukowina“ (“Пісні з Буковини"), яка містила вже й вірші, що тематизують нову вітчизну (обидві 1855р.). До них долучаються також „Erzählungen aus der Bukowina“ (“Оповідання з Буковини”, 1868), які переказують історичні легенди краю. Варто назвати також повість “Роксолан і Карпа”, дія якої відбувається в часи нашестя гуннів у замку Цецин, неподалік від нинішніх Чернівців.
Твором життя Нойбауера, над яким він працював близько 20 років, стала велика філософська поема у 50 піснях під назвою “Одеони”, яка з’явилася 1882р. в Гамбурзі й являє собою огляд еволюційної історії людства. На жаль, цей грандіозний поетичний твір досі належно не досліджений у літературознавстві.
Так само й драматичні твори Нойбауера, які свого часу були інсценізовані в Чернівцях, сьогодні забуті (“Дівчина з Калічанки”, 1865, “Торгівля за душу”, 1886 та інші). Вже у Чернівцях Нойбауер написав текст до альбому австрійського художника Франца Ксавера Кнаппа “Ілюстрована Буковина”.


28 квітня – 150років від дня народження

Миколи ІВАСЮКА

(1865 – 1937)
 

Навчався у Чернівецькій вищій реальній школі, Віденській і Мюнхенській академіях мистецтв (1884–1896).
Працював у Чернівцях, Відні, Львові (1911–1915), Ростові-на-Дону, від 1926 – в Києві.
У серпні 1885 – учасник мандрівки студентської молоді по Тернопільщині. Не раз приїжджав до маєтку В.Федоровича у село Вікно (нині Гусятинського району), де малював портрети членів його родини. Автор полотен:«В'їзд Богдана Хмельницького до Києва» (1892–1932),«Богдан Хмельницький під Зборовом» (1892), «Битва під Хотином» (1903), «Богдан Хмельницький і кримський хан під Кам'янцем-Подільським», «Іван Богун у бою під Берестечком» (1919), а також жанрових картин, портретів діячів української культури. Після повалення самодержавства Івасюк переїхав до Києва, а з 1920 року жив то у Львові, то в Чернівцях.
У 1919 році, як художнику з високим міжнародним авторитетом, уряд Директорії УНР доручив Івасюку створити ескізи для поштових марок УНР. Микола Івасюк виконав малюнки восьми з 14 марок і зробив загальне оформлення серії, що отримала назву «віденської серії». Друк марок був завершений 31 травня 1921, проте у зв'язку з витісненням військ Директорії за межі України марки поштового застосування не мали. На запрошення уряду Української РСР наприкінці 1926 року Івасюк з сім'єю переїхав на постійне місце проживання в Київ. Йому запропонували створити низку картин на теми революційного руху в Україні. У 1920-х роках створив серію кіноплакатів для ВУФКУ.
У ЛНБ збереглися листи Івасюка до Олександра Барвінського, Володимира Гнатюка, Осипа Маковея. Останній надсилав йому літературу, допомагав матеріально.
У липні 1937 Івасюка безпідставно заарештували органи НКВС, розстріляний у Биківні, за іншими даними – в Жовтневому палаці, похований у Биківні.
Посмертно реабілітований «за відсутністю складу злочину» у 1980 році.
Про дату смерті Миколи Івасюка у довідкових матеріалах маємо великий різнобій: 1926, 1930, 1935 р. Але останнім часом стало відомо, що видатний художник історичного жанру Микола Івасюк був розстріляний у сталінських катівнях 25 листопада 1937р.



5 травня – 160років від дня народження

Костянтина МИХАЛЕВИЧА
(1855 – 1919)
 
 

Михалевич Костянтин Павлович народився в сім’ї священика. Закінчив першу Київську гімназію в 1877р. та медичний факультет Київського університету Святого Володимира з присвоєнням звання лікаря (16.12.1882 р.)
З 8.05.1884р. завідував лікарнею Кельменецького покою. Костянтин Павлович Михалевич постійно ставив питання про необхідність будівництва нового прийомного покою в Кельменцях. 8 січня 1893р. більшістю голосів на з’їзді лікарів Хотинського повіту його вирішено побудувати. У земській лікарні Михалевич став висококваліфікованим спеціалістом широкого профілю – терапевтом, педіатром, акушером, лаборантом і навіть виконував деякі дрібні хірургічні операції. Підготовлені й опубліковані Костянтином Павловичем звіти й досі мають велику історично-медичну цінність. У 1886р. у зв’язку з загрозою епідемії холери в Одесі відбувся семінар лікарів на базі щойно відкритої бактеріологічної станції в будинку молодого Одеського лікаря Гамалії, яким керував відомий учений – мікробіолог І.І.Мечников. Серед учасників семінару був К.П.Михалевич. Він детально законспектував лекції І.І.Мечникова і познайомив пізніше з ними лікарів колишнього Хотинського повіту.
До останнього дня свого життя лікар К.П.Михалевич активно працював і помер по дорозі від хворого біля села Перківці. Він помер 7.09.1919р. і похований на старому цвинтарі у смт. Кельменці. Лікарня, побудована Михалевичем, діяла до 1958р., доки не була збудована нова.


8 травня – 125 років від дня народження єврейського поета, прозаїка, драматурга

Мойсея АЛЬТМАНА

(1890 – 1981)
 
 
 
Народився в сім'ї бідного ремісника. Закінчив початкову єврейську школу (хедер) та три класи ремісничого училища. Зважаючи на літературні здібності сина, батько відправив його навчатися до Кам'янець-Подільської гімназії, яку Альтман закінчив 1908 року.
Перші вірші надрукував в Одесі в єврейській газеті «Унзер лебен». До приєднання Буковини до СРСР багато мандрував, жив у Румунії, Франції, Бразилії, Аргентині, де друкував твори, виступав на літературних вечорах.
Писав мовою їдиш. У 1919 видав першу прозову книжку. Затим побачили світ збірки оповідань «Міраж» (1926), «Віденська карета» (1935), «Коріння» (1948), романи «Мідраш Пінхас» (1936), «Метелики» (1938), п'єси «На покутному ланцюгу» (1946), «Дочка Ефти» (1947), «Десята заповідь» (1948), «Маніш» (1965), добірка новел «Нотатки старого» (1974).
Альтман був тісно пов'язаний з театром Сіді Таль, київським і московським театром «ГОСЄТ», тривалий час був завлітом Українського єврейського державного театру. Переклав єврейською мовою (їдиш) п'єси О.Островського, Г.Мольєра, Д.Прістлі та ін.
Наприкінці 1949 року заарештовано і звинувачено в активній націоналістичній діяльності, антирадянській пропаганді, шпигунстві. Із 10 призначених років ув'язнення в таборах відбув 6, після чого Альтмана звільнили й повністю реабілітували.


16 травня – 165 років від дня народження та 14 червня – 105 років з дня смерті лікаря, хірурга зі світовим іменем

Івана Мікулича-Радецького

(1850 – 1905)
 
 
Народився в місті Чернівці. Його батько Андрес рицар Мікулич фон Радецькі родом із села Кривча, що на Галичині, із сім’ї збіднілого литовсько-польського дворянина був двічі одружений і мав 9 дітей, усі здобули вищу освіту . Закінчив Віденський університет (1875–1881), асистент у Т.Більрота. Був професором хірургії у Відні, Кракові, Бреславі (тепер Вроцлав, Польща). Побудував і очолив клініку при Краківському університеті, яку вважали однією з кращих у світі, що стала європейським центром вдосконалення хірургів.
Автор численних операцій та оперативних прийомів, методів антисептики і асептики, винайшов низку інструментів, зокрема езофагоскоп, описав «закон Мікулича», «недуг Мікулича». Запропонував ефективні прийоми дренажу і тампонування при лопаротоміях, удосконалив способи дослідження стравоходу дзеркалами. Отримала також розголос його операція на гомілковостопному суглобі. З іменем Івана Мікулич-Радецького пов’язана, описана ним уперше особлива хвороба сльозних і слинових залоз. Окрім численних робіт у спеціалізованих журналах учений видав такі книги: "Atlas der Krankheiten der Mund – und Rachenh ö hle» (1892), «Handb. der praktischen Chirurgie» (у 4-х т., Штутгард, 1902–1903), «Orthopä d. Gymnastik».
Помер Іван (Йоганн) фон Мікулич-Радецький 14 червня 1905 року від неоперабельного раку шлунка.






18 травня – 135 років від дня народження письменника-байкаря

Еліезера ШТЕЙНБАРГА

(1880 – 1932)

 Народився в м. Липкани Хотинського повіту Бесарабської губернії Російської імперії (тепер – Молдова) в родині небагатого єврейського крамаря.
З дитинства виявив неабиякі здібності до навчання: успішно закінчив хедер (єврейську початкову школу), самостійно вивчав російську мову та літературу, займався самоосвітою на російській та німецькій мовах.
Для популяризації єврейської дитячої літератури пише невеличкі оповідання, казки, повчальні історії, які друкувались на сторінках місцевої періодики «Дос Найе Лебм» («Нове життя») та «Фрайхайт» («Свобода»). В цей же період Е.Штейнбаргом було написано декілька п'єс: «Праотець Авраам», «Ребе из Бердичева», «Продаж Йосипа у полон», «Білий півень». В ті ж роки Е.Штейнбарг починає писати свої відомі згодом байки, але тільки в 1910 році деякі з них були опубліковані в 39 випуску «Эйропэіше Літератур» («Європейська Література»), який друкувався у Варшаві.
В 1919 році на запрошення єврейської педагогічної громади Буковини Еліезер Штейнбарг переїжджає до Чернівців, де продовжує свою педагогічну, просвітницьку та громадську діяльність.
Працює редактором єврейських журналів, очолює Раду директорів єврейських шкіл міста, організовує при Єврейському домі в Чернівцях Шкільний союз і дитячу школу для вивчення мови ідиш, викладає ідиш та іврит в місцевих школах, створює і видає в 1921 році для дітей буквар під назвою «Алеф-Бейз» з ілюстраціями талановитого художника і свого друга Артура Кольника, щорічно організовує в Карпатах дитячі оздоровчі табори.
Протягом 1920-х років виходить серія його методичних посібників «Култур» (Культура) з єврейської педагогіки, де серед іншого він розробляє методику одночасного навчання обох єврейських мов (ідиш та іврита).
В 1928–1930 рр. Е.Штейнбарг живе і працює в Бразилії, організовує та очолює там школи з навчанням на ідиш в містах Ріо-де-Жанейро та Сан-Пауло.Після повернення в Чернівці в 1930 році повністю присвячує себе літературній діяльності. В ці роки по-особливому розквітає його талант письменника-байкаря. Із більш ніж 500 написаних до того часу байок автор відбирає 99 та готує їх до публікації. Перше велике друковане видання байок Е.Штейнбарга побачило світ в 1936 році, вже після смерті автора.
Помер Еліезер Штейнбарг 27 березня 1932 року від невдалого оперативного втручання.
Похований Е.Штейнбарг на центральній алеї єврейського кладовища Чернівців.
Твори Е.Штейнбарга були перекладені на румунську, іврит, португальську, німецьку, російську, англійську мови, видавались в Бухаресті, Яссах, Буенос-Айресі, Тель-Авіві, Монтевідео, Нью-Йорку.
В 1972 році архіви Е.Штейнбарга були передані Єврейській Національній та Університетській бібліотекам в Єрусалимі (Ізраїль).
В 1988 році в Чернівцях письменником Й.Бургом було створено Єврейське культурологічне товариство, яке носить ім'я Еліезера Штейнбарга.
На будинку, де в Чернівцях проживав Е.Штейнбарг, встановлена меморіальна дошка, одна з вулиць Чернівців носить ім'я Е.Штейнбарга.

2 червня – 170 років від дня народження

Юстина ПІГУЛЯКА

(1845 – 1919)
 
 
 Видатний український живописець та портретист, громадський діяч Буковини.Народився в селі Мамаївці в родині сільського диякона.
1874-го року Пігуляк почав вчителювати в Чернівцях у Державній реальній школі (нім. K. k. Realschule in Czernowitz) – нині Чернівецька ЗОШ № 2. Тут він пропрацював вчителем малювання аж до виходу на пенсію в 1906 році. Крім занять живописом Юстин Пігуляк багато уваги приділяв громадській діяльності. Разом з братом Єротеєм Пігуляком був активним учасником «Руської бесіди», тривалий час був її казначеєм. Крім того, Юстин співав в хорі місцевого українського музичного товариства.
Майже 15 років з родиною художника на вул. Новий світ (сьогодні вул. Т.Шевченка) проживала Ольга Кобилянська. Вона була завжди бажаною гостею в його садибі, дружила з доньками художника – добрими співачками і піаністками. Тут письменниця почерпнула матеріал для своєї повісті «За ситуаціями». В образі батька головної героїні твору – піаністки Аглаї – ми впізнаємо Ю.Пігуляка. Юстин Пігуляк був одним з співорганізаторів та учасників Буковинського віча й руху за возз'єднання Північної Буковини з Україною. Його знали як майстра реалістичного портрета не тільки на Батьківщині, а й поза її межами – в Австрії, Угорщині, Румунії, Польщі, Канаді тощо. Художникові доводилося писати переважно портрети багатих іноземців, та не оминав і своїх земляків, відомих українських діячів. Портретованим притаманна глибока внутрішня зосередженість, хоча митець був досить стриманий у відтворенні емоційних відтінків, настроїв .Особливо цінним є «портрет Ольги Кобилянської». На бажання самої письменниці митець зобразив її у домашній обстановці. Обіч неї столик з квітами і книгою. До блузки на грудях пришпилена маленька китиця польових квітів – романців.Твори митця тісно пов'язані з народним мистецтвом. У багатьох своїх творах Юстин Пігуляк зображує представників буковинського села. У творах, виконаних за мотивами поезій Шевченка, Пігуляк відтворює важку долю української жінки.
1913-го року Юстин Григорович відправив багато творів на Всеукраїнську художню виставку до Києва, але дорогою вони безслідно зщезли. Частина картин, що демонструвались в приміщенні Народного дому, пропала в 1940 році. Величезна кількість робіт художника пропала під час румунсько-фашистської окупації. Зниклі полотна досі не віднайдено. 2 червня 1919 року Юстин Григорович Пігуляк відійшов у вічність.


27 червня – 160 років від дня народження

Генріха ЗІНГЕРА

(1855 – 1934)


Юрист (церковне право і правова історія), ректор Чернівецького університету (1887–1888)
Освіту здобув у Відні – з 1872 року навчався у Віденському університеті. В 1877 році захистив дисертацію і отримав докторський ступінь – став доктором юридичних наук.
У 1879 році пройшов габілітацію як приватний доцент права, а потім як доцент майнового цивільного австрійського права у Віденському університеті. Протягом 1879–1880 років Г.Зінгер викладав церковне право в Чернівецькому університеті імені Франца Йосифа, де його 1880 року було призначено позаштатним, а 1885 року за цісарським рішенням штатним доцентом з цього предмета.
1886–1887 навчального року Г.Зінгер працював деканом юридичного факультету Чернівецького університету. У 1887–1888 навчальному році обирався ректором Чернівецького університету імені Франца Йосифа. З 1891 року Генріх Зінгер працює як професор канонічного права в університеті Інсбрука, а з 1896 року обіймає посаду штатного професора в, німецькомовному на той час, Карловому університеті в Празі.
Під час Першої світової війни виступив з 70-сторінковою брошурою проти спроби передислокації Чернівецького університету в Зальцбург.
Помер і похований у 1934 році в Празі.




 
 
 
 
28 червня – 145 років від дня народження українського фольклориста, етнографа, фольклориста, педагога
Петра НЕСТЕРОВСЬКОГО

(1870 – 1932)
 
Народився в селі Каплівці (нині Хотинського району Чернівецької області) в сім'ї священика. У 1897 році закінчив Варшавський університет, де й викладав російську і церковнослов'янську мови, історію. Згодом був директором та інспектором у гімназіях Варшави. Перебуваючи в рідному краю на літніх канікулах, їздив по селах (села Грозинці, Каплівці і Керстенці, нині Хотинського, та Вітрянка, нині Сокирянського районів Чернівецької області) з етнографічними розвідками, а також до Непоротова, щоб ознайомитися зі скельним монастирем. Свої записи (добірки пісень, казок, легенд, загадок, заговорів, прислів'їв і приказок як «Материалы по этнографии бессарабских русинов») публікував у часописі «Киевская старина». У праці «Бессарабские русины» автор подав весь життєвий цикл бесарабських українців в окремих нарисах: «Вірування бессарабських русинів», «Народження дитини», «Весілля», «Похорон», «Коляди», «Новий рік», «Йордан», «Великдень», «Зелені свята» тощо.
Нагороджений орденами святого Станіслава 3-го та 2-го ступенів, святої Анни 3-го та 2-го ступенів.
На початку Першої світової війни разом з родиною виїхав до Москви. У 1918 році переїхав в Україну. Працював директором Олександрівської гімназії на Катеринославщині, а від 1919 року і до самої смерті – у київській Всенародній бібліотеці України (нині Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського) на різних посадах: від бібліотекаря до завідувача відділу періодики, завідувача відділу реєстратури .
Помер 16 березня 1932 року. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.


 
 
 
9 липня – 155 років від дня народження ректора Чернівецького університету (1898 – 1899),

доктора права Артура СКЕДЛЯ (1860 – р. см. невід.)
 
 

Народився у м. Грац, де спочатку закінчив гімназію, а потім здобув вищу освіту в місцевому університеті. Він продовжив своє навчання в університетах Лейпцига й Берліна і 1881р. став доктором права. На підставі конкурсної роботи «Правильність оскарження в його історичному розвитку » у 1887р. запрошений позаштатним професором цивільного-процесуального права до Чернівецького університету, а за цісарським рішенням від 17 жовтня 1891р. отримав посаду штатного професора цього самого університету.
А.Скедль проводив активну наукову, навчальну і громадську діяльність в університеті: був членом історико-правової державної екзаменаційної комісії, керівником науково-правового семінару.
Протягом 1893–1894 рр. працював деканом юридичного факультету. З 1899 р. – депутат громадської ради Чернівців, з 1900р. – депутат крайового сейму.
Серед його основних наукових праць – «Питання організації суду» (1892), «Соціальне значення нового закону про цивільний процес» (1898) та ін.


11 серпня – 160 років від дня народження та 5 грудня – 70 років з дня смерті відомого буковинського політика австрійсько-румунської доби, почесного громадянина м.Чернівці, депутата Крайового сейму та Палати послів Австрійського парламенту
Бенно ШТРАУХЕРА

(1850 – 1940)
 
 
 
Народився в Рогізні. Батько був ремісником. Закінчив гімназію в Чернівцях, навчався в Чернівецькому та Віденському університетах. Доктор юридичних наук. Працював адвокатом у Чернівцях. У 1888 обраний членом правління Чернівецької єврейської релігійної громади. Спорудження Палацу юстиції, міського театру, нового залізничного вокзалу здійснювалось за активного сприяння д-р Штраухера. Він беспосередньо, як громадський радник, взяв участь у вирішенні питань вуличного руху в місті, становлення міської шкільної освіти, реорганізації магістрату. За його ініціативи і при його активній підтримці у 1907–1908 в Чернівцях був побудований шедевр містобудування – Єврейський Народний Дім, який зараз є пам'яткою архітектури. 1903 року його обирають віце-президентом єврейської релігійної громади, а 8 червня 1904 року – її президентом. Штраухер обирався в 1907 і 1911 роках також депутатом буковинського ландтагу та парламенту Австрії. Щоб зламати диктат румунських послів у крайовому (Буковини) сеймі, яким активно допомагала румунська православна ієрархія, українські посли на чолі з Миколою Васильком заснували у 1903 році ліберальний гурток «Вільнодумний союз», до якого ввійшли д-р Бенно Штраухер, Стефан Штефанович, а також Аурел Ончул, який не підтримав коаліції великих румунських землевласників. 1932 року отримує найщиріші вітання співгромадян з приводу його 80-річчя. Проте вже з наступного року на нього посипалися важкі удари долі – помирає його дружина, а незабаром помирає ще й один з його синів, адвокат Едмунд Штраухер (другий син, Отто, мешкав у Відні).
20 липня 1935 року чернівецькі часописи з жалем повідомили про плани Штраухера переселитися до Палестини. Проте друзям вдалося переконати його не залишати Чернівці. З ініціативи голови єврейської громади Альберта Луттінгера Штраухеру була подарована квартира в особняку у затишному районі міста по вулиці архімандрита Євсебія Поповича, 20 (нині вулиця Йозефа Главки), що навпроти парку резиденції буковинських митрополитів. Помешкання його було на першому поверсі. До цього він мешкав на вулиці Янку Флондера, 3 (нині вулиця Ольги Кобилянської).
У 1940, коли Чернівці уже були окуповані (в червні) радянськими військами, Штраухер помер 5 листопада. Поховали його без урочистостей на старому єврейському цвинтарі (на вулиці «Зелена»).

11 серпня – 110 років від дня народження

вченого-біохіміка
Ервіна ЧАРГАФФА

(1905 – 2002)
 
Народився в м. Чернівці. Про своїх батьків Ервін згадує: "Про своїх дорогих батьків я завжди згадую з сумом – їх життя було набагато важчим від мого". Батько працював банкіром. Мати Роза Зільберштейн була дуже доброю і милосердною. Жили Чаргаффи у Чернівцях по вул. 28 червня № 20 (сучасна назва, хоча номер будинку такий же). Про місто Чернівці Чаргафф писав "Ніколи в житті я не зустрічав такої яскравої зелені як в місті свого дитинства – Чернівцях".
У 1914 році Чаргаффи поїхали на деякий час (як вони тоді думали) до Відня, де несподівано помер батько Ервіна. Саме в цей час почалася війна. З цього приводу Е.Чаргафф пізніше напише: "...ми дізналися, що дому в нас більше немає: в Чернівці прийшла війна. Страшна безжалісна війна, яка забрала мільйони життів. Від цього страхіття неможливо сховатись. Наука почала здаватися мені схованкою від усіх жахів, але вони і тут догнали мене". Ервін Чаргфф наполегливо вчиться і в 1928 році захищає докторську дисертацію у Віденському університеті, де стає членом науково-дослідницької організації.
Пізніше Ервін працює асистентом на факультеті вірусології в Берлінському університеті протягом 1930-1933 років. Через рік він займається дослідницькою діяльністю в Пастерівському інституті в Парижі. Після цих мандрівок учений працює в Колумбійському університеті. Стартуючи як науковий дослідник на факультеті біохімії, він піднявся до асистента професора, а пізніше став деканом факультету.
Чаргафф пробивав собі дорогу сам, і той світ, у якому він опинився, був досить жорстоким і недоступним.
У 1945 році на Хіросіму і Нагасакі скинуті атомні бомби. Чаргаффові було тоді 40 років, він працював асистентом професора в Колумбійському університеті. Страшні події того часу змусили його задуматись. Ервін розумів, що учений несе відповідальність за те, як будуть використані результати його праці. Про катастрофу в Японії він згодом напише: "Був глибоко впевнений, що жодна людина не має права робити подібні злочини, і що наука, яка виточила і вклала меч у руки вбивці, взяла на свою душу гріх, який вона не зможе змити впродовж віків".
Помер 20 червня 2002 року в Нью-Йорку на 97 році життя.


17 серпня – 135 років від дня народження

Іларія КАРБУЛИЦЬКОГО

(1880 – 1961)
 
 
Педагогічний та громадський діяч, публіцист, письменник, член Української національної ради ЗУНР.Закінчив 1903 Чернівецьку семінарію; працював учителем, журналістом. Протягом 1904–07 редагував журнал «Промінь», був одним з редакторів газети «Каменярі», видавав серію популярних книжок «Крейцарова бібліотека». Літературну діяльність почав у кінці 1890-х рр. Друкувався переважно в газетах «Буковина» (з 1900), «Руська рада» (1906), «Іскра» (1907), «Каменярі» (1909–1914). Автор оповідань з життя селянства, інтелігенції, зокрема вчителів, драми «Зрадники» (1916) та ін. творів. 1936–40 – заст. голови Укр. нар. дому в Чернівцях. Був у дружніх стосунках з письменниками О.Кобилянською, О.Маковеєм, М.Павликом та іншими літературними діячами. Ще за життя інсценізував її повість «У неділю рано зілля копала». Він був особисто знайомий з Лесею Українкою. Його перу належать спогади про перебування великої поетеси на Буковині в 1901 і 1903рр., про її відвідування Стрілецького Кута і Ревної.
Багато років займався дослідженням розвитку народної освіти у нашому краї. Внаслідок цього з’явилася друком його книжка «Розвій народного шкільництва на Буковині», що вийшла у Вашківцях. За звинуваченням у націоналістичній діяльності заарештований і за постановою Особливої наради при НКВС УРСР 1945–54 перебував на засланні. Реабілітований 1990 посмертно.



 
 
 
 
 
 
 
29 серпня – 115 років від дня народження археолога, доктора природничих наук, професора

Чеслава АМБРОЖЕВИЧА

(1890 – 1954)
 
 
Амброжевич (В'ячеслав) Чеслав (*29.08.1900, м. Новоселиця - +1954, м. Сібіу, Румунія) – археолог, педагог. Доктор природничих наук (1927), професор. Вперше на північно-східній околиці с.Магала були проведені археологічні дослідження Чеславом Амброжевичем у 1938, 1939 та 1943 роках. Від 1928 доц. каф. палеотелогії Чернів. університету, викладав палеонтологію та передісторію четвертин. періоду, від 1930 також бібліотекар-асисистент. Досліджував поселення енеолітичного часу в с.Дарабани і с.Молодове. У 20–30 роках виявив і обстежив низку палеоліт. стоянок у Серед. Подністров’ї. У 1935 році провів дослідження пізньопалеолітичної стоянки в с.Замостя на Черемоші. Вивчав трипільські старожитності в Каплівці, Перківцях, Ленківцях, Мамализі. Описав ряд різночасових городовищ у селах Біла, Стрілецький Кут, Оршівці. Результат досліджень публікував у археологічних виданнях.


6 вересня – 140 років від дня народження

педагога, письменника

Михайла ДАШКЕВИЧА

(1875 – 1948)

Народився в селі Киселиці Путильського району Чернівецької області.1899р. закінчив учительську семінарію в Чернівцях. Учителював у буковинських селах Ревно та Шепіт.У 1918–1933 рр. у Вашківцях був директором школи. Друкувався з 1902р. в чернівецьких газетах «Буковина», «Руська рада» (1902–1906), альманасі «На шляху». Автор оповідань «Добре, що хоть разом», «Святий вечір», «Сліпець», «Гриць перед шибенецею», сценки для дітей «Маланка » (1922) та інших.


13 жовтня – 130 років від дня народження українського філолога, літературознавця, фольклориста

Романа Михайловича ВОЛКОВА

(1885 – 1959)

У 1912 році закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут.Професор Одеського, Львівського, Чернівецького університетів. Під керівництвом Володимира Рєзанова вивчав фольклорні пам'ятки. Його студентська праця «Народна драма „Царь Максиміліан“» (1912) дістала високу оцінку фахівців і була видана окремою книжкою у Варшаві. Помер 6 травня 1959 у Чернівцях. Наукові праці вченого пов'язані переважно з українським та російським фольклором. Досліджував народну драму, казки, билини, вивчав українсько-російсько-польські літературні зв'язки. Літературознавці виділяють працю «Казка. Дослідження з сюжетоскладання народної казки. Т. 1. Казки великоруські, українські, біларуські» (1924). З квітня 1924 року по грудень 1925 року Роман Волков був головою етнографічно-діалектологічної секції Одеської комісії краєзнавства при Всеукраїнській академії наук, про що свідчить звіт за вказаний період про проведення 26-ти засідань. Як керівник цієї секції він працював над організацією музею Степової України. Крім того він вів семінари з матеріальної етнографії та фольклору, українознавства, зі стилістики казок, билин та дум, а також з ткацтва та писанкарства на Чернігівщині. Праця українського дослідника Р.М.Волкова є піонерською роботою, яка в певному сенсі задала загальний напрям семіотичних досліджень всієї проппівської традиції та визначила специфічні риси підходу до вивчення структури казки самого В.Я.Проппа. Написання цієї книги перед 1924 роком, з врахуванням недавніх буремних революційних подій, жахливого білого й червоного терору під час та відразу після громадянської війни, а також першого голодомору в Україні, слід оцінювати як наукову звитяжність.


1 листопада – 140 років від дня народження педагога, редактора, члена товариства «Руська бесіда»

Теофіла БРИНДЗАНА

(1875 – 1962)

Народився у с. Товтри Заставнівського району.Після закінчення гімназії і Чернівецького університету Теофіл деякий час викладав німецьку мову у кіцманській гімназії. Згодом переїхав до Чернівців, де читав класичні мови, а також французьку і німецьку в гімназії. Теофіл Бриндзан стає активним громадсько-культурним діячем і членом товариства «Руська бесіда». Гордився тим, що товариство заснували у рідних Товтрах.
Працював у Кіцмані, а також Чернівцях, організував українознавчі курси для студентів-українців. Разом з І.Карбулицьким був редактором різних видань. Як згадував Карбулицький: «Бриндзан очолював секцію, яка обороняла українську школу і народних діячів, яким загрожували в деяких громадах». 23 листопада 1912 року референтом секції обрано Т.Бриндзана. Більшість вчителів, таких як Є.Ярошинська у Брідку, Д.Макогон у Веренчанці, В.Сімович у Погорілівці, І.Бажанський у Вікні, з великим натхненням виховували шкільну дітвору і сільську молодь.
Теофіл Бриндзан активно виступав з публіцистичними статтями в чернівецькій пресі з питань громадсько-культурного життя. На формування світогляду Теофіла Бриндзана ще в молоді роки значний вплив мала Ольга Кобилянська, яка відгукнулася про нього як дуже начитаного і здібного буковинця. Він переклав французькою мовою новелу О.Кобилянської «Природа».
На початку червня 1940 року емігрував до Німеччини – напередодні приходу більшовиків .Проживав у місті Бад-Зальцуфлен (Німеччина) і як патріот України тужив за рідною Буковиною. В еміграції налагодив зв’язки з А.Жуковським, який мешкав у Парижі, Д.Квітковським, і разом видалили велику працю «Буковина її минуле і сучасне»
Помер 24 січня 1962 року. Похований на цвинтарі Бад-Зальцуфлена.


20 листопада – 110 років від дня народження українського художника, іконописця

Миколи АНТОХІЯ

(1905 – 1983)
 
 
В сім’ї вчителя Василя Леоновича Антохія народився син, якого назвали Миколою. В фондах Державного Архіву Чернівецької області актовий запис за номером 161 засвідчує, що його мати Ганна з роду Зотта. Пізніше в сім’ї народився менший син (Осип) Йосиф. Їх батько вчителював, але не стерпів обставин і подався, як багато буковинців, у Новий Світ шукати кращої долі. Та там і помер – далеко від своєї родини і рідної землі. Мати залишилася з двома малими синами.
Микола був допитливим, слухняним хлопчиком. Спочатку навчався в Іспаській народній школі. Мистецькі малярські здібності мав ще з дитячих літ. Пізніше, з 1918 року продовжував здобувати освіту в українській гімназії міста Вижниці.
Два морги поля, які їй належали, довелось продати, щоби дати освіту своєму старшому – Миколі Антохію, священику та талановитому художнику, який творив у США.
На Буковині заходами управи товариства «Народний Дім», вдалося побудувати при Городовій вулиці в Чернівцях, близько університетського ботанічного саду окрему, гарну «Бурсу імені Осипа Юрія Федьковича» на 300 осіб і в 1906 році віддали її для користування під час навчання учнів.
Після того, як в 1922 році гімназія міста Вижниці була зліквідована, гімназист четвертого класу перейшов до української гімназії в Чернівцях, де на той час розміщувалася українська бурса імені Осипа Юрія Федьковича. Там був справжній соборний збір українських дітей з майже усіх повітів Буковини, про що можна переконатися на основі правдоподібно по своєму унікальної пам’ятної фотографії бурси імені Осипа Юрія Федьковича у Чернівцях, зробленої в 1925-1926 шкільному році за ініціативи Юрія Мачука, тодішнього настоятеля бурси.
У 1927 році Микола Антохій з невеличкою групою патріотичної молоді чернівецької гімназії через переслідування їх румунською владою виїхав до Бухаресту. Там складає іспити за гімназію і записується до мистецької академії «Бел - Арт».
У 1929-1930 роках він студіював малярство в Бухаресті. В 1930 році після закінчення мистецької академії повернувся на Буковину.
На прохання своєї матері Микола поступає на теологічний факультет Чернівецького університету «Короля Карла». В 1932 році студент-теолог Микола був призваний до румунської армії. Після закінчення однорічного терміну знову повернувся до студій теології, які закінчив у 1935 році званням магістра теології, захистивши успішно свою працю «Петро Могила». В тім же році одружився з Ольгою Волощук. У 1936 році був він рукопокладений на диякона, та в цьому ж році – на священика.
Відійшов Микола Антохій у вічність 9-го листопада 1983 року. Тоді газета «Свобода» писала про нього, як людину яка відзначалася великою скромністю, чутливістю, мудрістю та шляхетністю, а головне – почуттям любові та обов’язку до своєї Української Православної Церкви і свого народу.
Прощальне зворушливе слово над відкритою домовиною виголосив Митрополит Мстислав, який підніс заслуги Миколи, зразкового, висококультурного душпастиря, інтелектуального рівня священика і шляхетну людину високих прикмет. Надгробне слово виголосив д-р Іван М. Новосівський, давній друг, односельчанин померлого. Зворушливою була хвилина, коли дружина Ольга роздала родині і друзям землю привезену з рідної Буковини, яку потім всі поклали на дорогу домовину.


5 грудня – 110 років від дня народження

Отто Людвіга ПРЕМІНГЕРА

(1905 – 1986)
 
Австрійсько-американський режисер, актор, продюсер, відомий головним чином як творець класичного нуару «Лора» (1944) Отто Премінгер народився у Вижниці у відомій єврейській сім'ї. Його батько, успішний юрист, деякий час був генеральним прокурором Австро-Угорської імперії. Як і його батько, Отто разом зі своїм братом Інгвальдом (в майбутньому також став відомим кінопродюсером) навчався на юриста і в 1926 році отримав ступінь доктора. У цей час він захопився театром і став актором і ассистентом режиссера Макса Райнхардта в театрі в Йозефштадті. У 1931 році він знімає свій перший фільм «Велика любов» (нім. «Die große Liebe»). У жовтні 1935 року, за три роки до аншлюсу Австрії до нацистської Німеччини, Премінгер емігрує до США. Тут він працює актором і режиссером на кіностудії «20th Century Fox». Через австрійський акцент в кіно він грає нацистів, незважаючи на своє єврейське походження. Після війни, в 1950-ті й ранні 1960-ті роки він стає визнаним голлівудським режисером. У 1977 році написав книгу спогадів.
З початку 1950-х років – незалежний продюсер, один з перших "незалежних" цього "призову", і саме з цією стороною діяльності Премінгер пов'язані його популярність і значення для кіно США. Як ніхто інший, Премінгер не боявся давати роботу кінематографістам, занесеним в списки неблагонадійних. Він постійно кидав виклик голлівудським канонам: в "Місяці блакитному" (TheMoonIsBlue) порушив фарисейські заборони на використання в діалозі "вульгаризмів", в "Людині із золотою рукою" (The Man With The Golden Arm) вперше підняв проблему наркоманії. Величезним успіхом користувалася вільна екранізація опери "Кармен", "Кармен Джонс" (CarmenJones), де знімались тільки темношкірі актори. Екранізація стає улюбленим жанром режисера, але його наступні роботи – Свята Іоанна" (Saint Joan, 1957, за п'єсою Дж. Б. Шоу) і "Поргі і Бесс" (Porgy And Bess, 1959, по опері Д. Гершвіна) – відкинуті як критикою, так і глядачем.




31 грудня – 120 років від дня народження єврейського письменника
Григорія БЛОШТЕЙНА

(1895 – 1978)
 
 
Блоштейн Григорій ( Герш ) Давидович народився в м. Кедайніай тепер Литва.Учителював у Литві й в Україні. У 1925 емігрував до Аргентини, співпрацював у робітничій пресі. Протягом 1926–1931 рр. редагував прогресивний єврейський журнал «Найвелт» ( «Новий світ»). Після арешту 1931 був висланий з Аргентини і 1932 поселився в Україні. Блоштейн Давидович є автором збірок поезій «На сонячних сходинках» (1923), «Пісні боротьби» (1927), «Я – молодий»(1934), повісті «Мануель Пек і його підприємство» (1938), роману «Останні новини» (1939), роману-трилогії «Без дому» (1936–1940) та ін. Основна проблематика творів Григорія Блоштейна тяжка доля емігрантів на чужині, революційна боротьба в капіталістичних країнах, показ життя СРСР.
Помер 28 листопада 1978 р. в Чернівцях.




200 років від дня народження
Якоба фон ПЕТРОВИЧА
(1815 – 1868)

Бургомістр самоврядних Чернівців, громадський діяч, землевласник
Якоб Петрович народився в сім’ї вірменського землевласника. Початкову освіту здобув частково вдома, а частково у народній школі м. Сучава. У 1832 році закінчив Чернівецький ліцей.
У 1864 році Якоб фон Петрович обирається до громадської ради, 13 жовтня цього ж року стає першим бургомістром (тоді називали – бургомайстер) Чернівців – самоврядної крайової столиці Буковини.
Він блискуче справлявся з своїми обов’язками: за короткий час розширив і поліпшив вуличну мережу міста, під його керівництвом була організована міська пожежна охорона, здійснена реорганізація магістрату, таємної та моральної поліції. На період його керування припадає побудова Чернівецького залізничного вокзалу (1865-1866) і відкриття (1 вересня 1866 року) залізничного сполучення Львів–Чернівці. Чернівці з маленького провінційного містечка поступово перетворювалися на важливий торговельний і промисловий центр.
У 1865 році для спорудження храму вірменської громади створили комітет, до якого разом з іншими відомими членами громади увійшов і Якоб фон Петрович. На жаль, будівництво вірменської церкви св. Петра і Павла було завершено (1875) вже після смерті Петровича.
Діяльність Петровича як бургомістра Чернівців займала увесь його час, і він зовсім відірвався від свого маєтку, який повністю залежав від нього.
Помер Якоб фон Петрович у Чернівцях 1 листопада 1868 року.
Похований перший бургомістр самоврядних Чернівців на Руському цвинтарі (зараз це історико-культурний заповідник «Кладовище на вулиці Зеленій») поряд з іншими видатними діячами старих Чернівців. На його надмогильному пам’ятнику напис румунською та німецькою мовами: «Якоб Ріттер фон Петрович, великий землевласник, перший автономний бургомістр. 25 липня 1815 – 1 листопада 1869».
Вдячні чернівчани назвали його іменем одну з вулиць міста поблизу вірменської церкви (вулиця з цим іменем проіснувала до приходу радянської влади (майже сто років) – тепер це вул. Ломоносова).


155 років від дня народження
Тодора ІВАНИЦЬКОГО
(1860 – 1933)
 
 
 
Учитель, громадський та політичний діяч Буковини. Народився в м. Кіцмань у родині кушніра. Закінчив учительську семінарію в м. Чернівці, також учився на лікаря-ветеринара, відвідував курси мистецького кошикарства у Відні (1880–81). 1877р. працював завідувачем однокласної школи в с. Погорилівці (нині село Заставнівського р-ну), 1882–90 вчителем у Новій Жучці (нині в межах м. Чернівці), 1890–1919 – директором відкритої за його ініціативою крайової кошикарської школи в м. Сторожинець. Був засновником українського «Народного дому», банку та комерційного кооперативу в м.Сторожинець. 1912–20 рр. очолював український сільскогосподарський союз «Селянська каса». 1911–1918 депутат в австрійському парламенті, фінансував український тижневик «Час» (1930)


140 років від дня народження
Генріха КІППЕРА
(1875 – р. см. невід.)
 
 
 
Народився в 1875 р. на Буковині. Освіту здобув у м. Чернівці. В 1901-1910рр. редагував тут газети «Фрайє Лерерцайтунг» («Вільна учительська газета»), «Буковінер Ботен» («Буковинський кур’єр»). Багато віршів його пройняті любов’ю до рідного краю – Буковини. Називає землю, яка гостинно прийняла до себе його родину, «божим краєм».
Його вірш-пісня «Вітчизна» – гімн буковинських німців і співається сьогодні скрізь. Генріх Кіппер – відомий на Буковині поет початку 20ст.





155 років від дня народження

Стефана САГІНА

(1860 – р. см. невід.)

Доктор теології, професор, ректор Чернівецького університету в 1911-1912 навчальному році.
Народився у 1860р. м. Мітокал-Драгомірна у Південній Буковині (нині Румунії)Освіту здобув спочатку у м. Сучаві, закінчивши у 1880 році гімназію, а потім навчався на теологічному факультеті Чернівецького університету. Трудову діяльність розпочав навчальним інспектором духовної семінарії у Чернівцях. Захистивши дисертацію, здобув вчений ступінь доктора теології. У 1891 році був висвячений на священика, а наступного року став кафедральним проповідником у Чернівцях. У 1897 році висвячений у сан протопресвітера. Педагогічну діяльність у Чернівецькому університеті Стефан Сагін розпочав як член державної екзаменаційної комісії теологічног факультету. У 1899 році отримав учене звання професора теологічного факультету.
На 1911-1912 навчальний рік був обраний ректором Чернівецького університету.




190 років від дня народження

Олександра МОРГЕНБЕССЕРА

(1825 – 1893)
 
 
Польський історик і поет. Уродженець Буковини, він старанно займався розробкою історії рідного краю. Найбільшою популярністю користуються його три сатирико-гумористичні поеми: "Palestra" (1880), "Mysłący burmistrz" (1881) і "Zwycięstwo ksązki" (1889). Жива і часом глибока думка викуповує недолік власне поетичного елементу, яким страждають сатири М.Написав також: "Obrona Sokolowa" (1854) і "Dumy historyczne" (1885).
Однією з харизматичних постатей в середовищі польських політичних діячів та літераторів Буковини був загальновизнаний духовний "патріарх" та Протяг Довгих років проводир Полонії Олександр Моргенбессер (1816-1893). О.Моргенбессер народився у місті Ярославі в родині, яка в давнину носила славне прізвище Накєльських і осіла в Краківському воєводстві ще у XVI ст. До середньої школи ходив спочатку в Ярославі, згодом – у Перемишлі, де й закінчив у 1833 р. шестирічну гімназію та дворічний курс вивчення основ філософії. Ще через чотири роки Моргенбессер отримав диплом випускника юридичного факультету Львівського університету. З ранніх літ у Олександра виявилася гостра жага до пізнання історії своєї нації та Речі Посполитої. Оскільки навчання в гімназії та університеті велося винятково німецькою мовою, про історію постання польської мови, народу, держави він дізнавався, вчащаючи на зібрання напівтаємних національних студентських товариств. Перейнявшись ідеями визволення Батьківщини, молодий Моргенбессер протягом 1836-1841 pp. брав активну участь в діяльності таємних польських революційно-патріотичних організацій.
У 1841р. його було заарештовано за участь у польському революційно-патріотичному русі і запроваджено до Львівської міської в’язниці, де він перебував до 1845р. Після звільнення з ув’язнення йому вдалося переїхати на роботу і проживання до Чернівців. У 1859р. Моргенбессер відкрив власну нотаріальну контору в Садагурі (Садгорі). Через три роки він переніс її розташування до Чернівців, де й працював нотаріусом до своєї смерті.
Переїхавши до Чернівців, О.Моргенбессер активно включився до участі в громадсько-культурній діяльності як у рамках Полонії, так і Буковини в цілому. Він належав до кола фундаторів Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської, був його першим президентом, повторно обирався на цю посаду кілька разів протягом 70-90-х pp. XIX ст. О.Моргенбессер був кореспондентом найбільш поважних галицьких газет, співпрацював з “Альбомом Раппервільським”, перебував у дружньому листуванні з видатними діячами польського національно-визвольного руху, визначними фігурами політичного та літературного життя як польських земель, так і закордоння (наприклад Францішеком Смолькою, Аґатоном Гіллером, Владиславом Лозінським, Яном Лямом, Плятером та іншими). Проте, напевно, найбільшого успіху як суспільно-політичний діяч Моргенбессер досягнув 1890p., коли постало Політичне товариство “Буковинське коло польське”. Як головний натхненник його утворення, О.Моргенбессер був обраний першим президентом “Буковинського кола польського” і залишався на цій посаді аж до своєї смерті у 1893p., заклавши підвалини майбутнього розвою цього товариства.
Творчий доробок О.Моргенбессера торкався, передусім, двох царин діяльності – літератури та історії. До літературних праць, написаних ним, належать такі відомі широкому польському загалу публікації, як “Оборона Соколова, спів геройський” (Львів, 1854 р.), “Думи історичні” (Чернівці, 1872 р.), “Палестра або війна правників” (Львів, 1880р.), “Мислячий бургомістр” (Львів, 1881р.), “Звитяга книжки” (Чернівці, 1883р.), “Юбілеоманія” (Львів, 1887р.) та “Співи історичні” як продовження однойменного твору літератора Нємусевіча (Чернівці, 1890р.) .
Історичні праці О.Моргенбессера стосувалися переважно питань історії Молдавської держави та польсько-молдавських відносин. Серед них варто згадати написані досить фахово “Польща і Мультенія” (Львів, 1874р.), “Спогади про Стефана Великого, воєводу Молдавського, та останніх шести зверхників з династії Драгоша” (у публікаціях «Gazety Polskiej” протягом 1884р.), “Деякі події з давньої історії Молдавії” (Львів, 1892р.) та “Кілька заміток про причини занепаду Польщі” (Львів, 1892р.). Великої популярності з боку загалу зажили видрукувані в “Gazecie Polskiej” такі історичні розвідки, як “Про короля Яна Собєського” (1883р.), “Про Адама Міцкевича” тощо




140 років від дня народження

Ольги Антонівни БАЧИНСЬКОЇ
( 1875 – 1951)
 
 
Народилася на Буковині. Зібрані нею колекції зберігаються у Львівському музеї українського мистецтва (вишивки Галичини та Буковини, 1915–22), в музеї м. Стрия (Львівська область). Колекції мають зразки, типові для окремих районів, і мають значення для вивчення української народної вишивки та орнаменту початку 20 століття; широко використо-вуються в художній промисловості. Ольга Бачинська (1875–1951) – перша українська жінка Галичини, що очолювала важливу економічну установу. У 1924р. її обрано до дирекціїї «Маслосоюзу», цю посаду О. Бачинська займає до 1939р. За життя про неї знали всі передові і свідомі громадяни не лише Стрийщини, а й усієї Галичини. О.Бачинська відома не тільки як діячка кооперативного і громадського руху, але як досвідчений етнограф і музейник. Все життя працювала для громади, зібрала велику колекцію народного одягу та вишивки, яку експонувала у Відні 1915р.
У музеї представлена частина колекції О.Бачинської. Також тут є особисті речі діячки, родинні фото, документи, архівні записи. Музей створено у будинку, де жила Ольга Бачинська з чоловіком. Їм належав цілий будинок. Для музею відведено 2 кімнати. Дочка Олександра Барвінського. Навчалася в Тернополі та Львові. Викладала в Інституті сестер Василіянок, українській дівочій школі Українського педагогічного товариства (Львів). Співзасновниця товариства «Українська захоронка», голова Товариства вакаційних осель у Львові (з 1901). Секретар жіночої кооперативи «Труд». Після 2-ої світової війни – у Канаді.