2016

 
 
 
Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати почесних діячів Чернівців, які посутньо вплинули і впливають на духовно-інтелектуальну атмосферу міста.
 
Календар 2016 року містить інформацію про видатних чернівчан, для яких цей рік є ювілейним. Надані відомості дають можливість дізнатися про основні факти їхніх життя та діяльності. Це ті, хто створювали духовний світ Чернівців, збагачували місто цінними здобутками в науці, культурі, мистецтві. Ці персоналії на високому рівні здійснювали свою діяльність у різних галузях як у Чернівцях, так і поза межами України. Cеред знаних імен – митрополит Буковини, ректор університету Володимир де Репта (в миру Василь), письменники Сильвестр Яричевський, Ярослав Весоловський, Гаврило Продан, Валентин Тарнавський, Іван Синюк, Іван Діброва, викладачі університету, вчені світового рівня – доктор філології, доктор теології, професор Василь Митрофанович, професор Йоган Вробель, доктор права, професор Карл Гіллер, доктор біології та філософії, професор Євген Ботезат, видатні художники Ян Лучинський, Ед Арно, Володимир Загородніков.
 
 
 
  
 СІЧЕНЬ 2016
 
 
7 січня – 115 років від дня народження українського байкаря, перекладача і педагога Дениса ОНИЩУКА (1901–1975)
 
Народився в с. Дорошівці Застанівського району в сім’ї селянина-бідняка. Середню освіту здобув у Чернівецькій гімназії.
 
З юних літ Денис Онищук брав активну участь у культурно-просвітницькому житті краю: у 1921–1923 рр. грав в українському театрі в Чернівцях, був членом студентського товариства «Січ», українського товариства «Буковинський Кобзар», українського культурно-спортивного товариства «Буковина» в Бухаресті. Улітку 1922 року Денис Онищук отримав атестат зрілості і вступив на математичний факультет Чернівецького університету. Але, на жаль, доля розпорядилась по-іншому. Наступного, 1923-го року, він став студентом вже іншого навчального закладу – Бухарестського фізкультурного інституту, по закінченні якого з 1927-го року вчителював в Хотині, Чернівцях. Завершальний період його педагогічної діяльності припав на український ліцей міста Сігет. Після виходу на пенсію оселився в Гура-Гуморі (у Сучавському повіті) – рідному місті Ольги Кобилянської.
 
Потяг до літературної праці Денис Онищук відчув ще в шкільні роки. Перші друковані твори Дениса Онищука з’явилися в сатиричних журналах «Щипавка», «Будяк», які виходили в Чернівцях.
 
При Сігетському ліцеї Денис Онищук організував літературний гурток і сам, як керівник літературного гуртка, значно розширив власну літературну діяльність: допомагав укладати літературні альманахи й українсько-румунський та румунсько-український словник, робив дописи до єдиної тоді української газети Румунії «Новий вік», готував до друку шкільні підручники українською мовою тощо. Протягом тривалого часу Денис Онищук популяризував український фольклор Румунії. Частина зібраного ним фольклору вийшла окремою книжкою «Народ скаже – як зав’яже».
 
Перекладацька діяльність – окрема важлива сторінка в творчій біографії Дениса Онищука. У його інтерпретаціях румунською мовою з’явилися вірші Тараса Шевченка та Івана Франка. Водночас завдяки Денису Онищукові український читач дістав змогу познайомитися з творами Джорджа Кошбука, Йона Луки Караджале, Джордже Топирчану, Тудора Аргезі, і особливо, Міхая Емінеску. У 2008 р. побачила світ автобіографічна повість у новелах Д. Онищука «На шляху життя», якою автор повертається до свого читача.
 
Помер Денис Іванович 12 червня 1975 р. в м. Гура-Гуморулуй (Румунія), де і похований.
 
 
 
 8 січня – 150 років від дня народження українського художника, живописця
Степана КОБИЛЯНСЬКОГО (1866–1940)
 
Народився у м. Гура-Гумора (Південна Буковина, нині територія Румунії). В родині Степан Юліанович був п’ятою дитиною. У містах Сучава та Кимполунг жив разом із рідними до 1878 р. По закінченні 4-го класу народної школи в Кимполунзі 12-ти річним хлопчиком вступив до військової школи в місті Вінер-Найштадт (Австрія). Згодом продовжував навчання у військовій середній реальній школі в австрійському місті Вайскірхен. У 1884 р. йому було присвоєно звання молодшого лейтенанта. А далі – військова служба.
 
Малювати почав ще в дитячі роки і, коли Степана Кобилянського направили служити в 24-й піхотний полк у Відні, одержав можливість відвідувати Віденську академію мистецтв (з 1885 р.). В 90-ті роки він служив у військових частинах, що дислокувалися в Чернівцях та Радівцях (місто в Румунії).

Частина робіт С. Кобилянського зберігається нині в Чернівецькому літературно-меморіальному музеї письменниці О. Кобилянської. Він – автор пейзажів, замальовок з життя гуцулів, невеликих картин батального жанру, портретів. Його твори: «Пейзаж з Кимполунзьких гір» (1887),               «О. Кобилянська в хустці» (1889), «Портрет О. Кобилянської» (1910), «Портрет Т.Г. Шевченка» (1911), «Портрет матері» (1913), «Зимовий краєвид» (воєнний нарис, 1915), «Гірський краєвид» (1915), «Осінній пейзаж» (1915), «Старовинна галицька церква» (1915), «Пізня весна» (1916), «Пейзаж» (1924). З листів до рідних довідуємося, що він надсилав їм багато інших своїх робіт. Крім портретів, пейзажів – копії з картин Рубенса, Тіціана, Рафаеля.
 
Помер 1 лютого 1940 р. в місті Марібор (Югославія). Згідно з останньою волею покійного його тіло було піддане кремації в австрійському місті Грац, а урну з прахом встановлено на Маріборському цвинтарі «Побреже».
 
 
 
16 січня – 145 років від дня народження письменника
Сильвестра ЯРИЧЕВСЬКОГО (1871–1918)
 
Народився у містечку Рогатині (нинішня Івано-Франківщина) у родині кравця. Після закінчення початкової школи навчався в Бережанській гімназії, де разом із Богданом Лепким заснував літературно-мистецький гурток, девізом якого були слова Й. Ґете «Більше світла!». Бажаючи опанувати слов’янські мови, поет переходить до Віденського університету, де слухає лекції видатного вченого-славіста Ватрослава Ягича.

У Відні Сильвестр Яричевський розгортає активну творчу роботу – пише багато поезій, нарисів, оповідань, а також статей про мистецьке життя столиці. Велике значення для нього мали дружба з Марком Черемшиною, Мелетієм Кічурою, листування з Осипом Маковеєм. Під час навчання брав участь у виданні альманаху «Січ», друкував свої поезії в газеті «Буковина», в журналах «Дзвінок», «Зоря», «Комар», «Науково-літературний вісник» та ін.

Невдовзі Сильвестр Яричевський перебирається до Чернівців, де працює якийсь час у газеті «Буковина», а восени 1904 року влаштовується викладачем у Кіцманській гімназії.

Сильвестр Яричевський працював в українській літературі майже чверть століття і залишив після себе низку яскравих художніх творів та світле ім’я культурного діяча-патріота.

У 1978 році в Бухаресті вийшов двотомник творів С. Яричевського (упорядкування, вступна стаття і примітки Магдалини Ласло-Куцюк). П’єса письменника «Лови на ловців» у 90-ті роки з успіхом ішла на сцені Чернівецького українського музично-драматичного театру імені О. Кобилянської. 
 
Помер письменник 30 березня 1918 року в Сереті, де й похований.
 
 
 
 19 січня – 115 років від дня народження оперного співака
Дениса РУСНАКА (1901–1952)
 
 
Народився в с. Дубівці (тепер Кіцманського району). Після закінчення сільської школи навчався у Кіцманській та Чернівецькій гімназіях, а також у Чернівецькій музичній школі. Ставши калікою в 13 років, усвідомив, що бути актором-співаком, як і брат, йому не судилося. Він став «добре відомим українському загалу», – як писала про нього преса, – диригентом «Міщанського хору» в Чернівцях, з яким об’їздив колишню Буковину і Бессарабію. Згуртував молодіжний оркестр. Сам грав на багатьох інструментах, а деякі й виготовляв.

Із забороною румунською владою українських товариств змушений був 1929 р. пристати до мандрівного ансамблю, з яким об’їздив міста Північної Африки, Південної Америки, Західної Європи. Повернувшись на Буковину, Денис Руснак допомагав Івану Дудичу у створенні української трупи. Як співак, брав участь у виставах та концертах. Репертуар його складався з народних пісень, творів українських композиторів і оперної класики.

В 1936 р. довелося знову залишити рідний край, податися світами, побувати в Голівуді.

Помер у 1952 році в далекому Нью-Йорку.
 
 
 
  
   19 січня – 125 років від дня народження журналіста, культурного діяча
Григорія СКЕГАРА (1891–1957)
 
Народився в с. Погорилівці, прибув до Канади (Вінніпег, 1908) працював на різних роботах, зокрема, у копальнях золота у Британській Колумбії. Спочатку вчителював у Толстой (Манітоба) і в Райн (Саскатун). В 1923 р. закінчив Норвестерн Університет, дентистичний факультет, зі званням доктора. Практикував упродовж 14 років у Чікаго. Від 1940 р. переїхав на постійне проживання в Лос-Анджелес (Каліфорнія). З 1946 – технік при продукції кольорових фільмів у Голлівуді.
 
Г. Скегар відомий у США та інших країнах своєю журналістською працею. Автор численних наукових і літературних праць, що з’являлися в еміграційних часописах. Перекладав з української на англійську і з англійської на українську мови.
 
  
 
20 січня – 120 років від дня народження видатного діяча міжнародного
робітничого руху Манфреда ШТЕРНА (1896–1954)
 
Народився в селі Волока, у багатодітній єврейській сім’ї. Закінчив гімназію в Чернівцях, поступив у Віденське медичне училище.

У 1914 році, з початком Першої світової війни, вступив добровольцем до Австро-угорської армії, служив фельдшером. У 1916-му потрапив у російський полон і відправлений до табору в Сибір.

Після більшовицької революції 1917 року вступив у Червону Армію. Воював у Сибіру і в Монголії. На початку 1920 року під Читою був поранений. Прийнятий в члени ВКП(б). З 1921-го – співробітник Комінтерну. Навчався у Військовій академії імені Фрунзе (1921–1922), був зарахований до штату Розвідувального управління Червоної Армії. У 1923-му спрямований у Німеччину під псевдонімом Лазар Штерн як фахівець у партизанській війні. Працював у військово-політичному відділі (Militär-Politischen Apparat) Комуністичної партії Німеччини. Брав участь у підготовці та проведенні Гамбурзького повстання у жовтні 1923 року.

В 1929 році направлений резидентом ГРУ в США, під псевдонімом Марк Зільберт. Організував мережу агентів та інформаторів, які збирали свідчення про воєнну техніку США. Зокрема, Штерн зумів роздобути і переправити в СРСР технічні характеристики розроблюваного танка. Був вистежений ФБР і вимушено тікав назад в СРСР через Канаду.

В 1938 році заарештований. 14 травня 1939 року засуджений до 15 років ув’язнення «за контрреволюційну діяльність».

Останні роки життя провів у таборах ГУЛАГу, де від виснаження помер 18 лютого 1954 року в Озерлазі на станції Сосновка.
 
 
 
29 січня – 130 років від дня народження польського живописця , іконописця, ілюстратора, педагога Станіслава БАТОВСЬКОГО-КАЧОРА (1866–1943)
 
Вчився в Академії мистецтв у Кракові. Жив у Львові. У 1891–1939 роках керував у Львові художньою школою, в якій навчалися і українські художники (Олена Кульчицька, Микола Івасюк та ін.). Створив картини на українську тематику: «Вечорниці», «Битва з татарами» та ін. Брав участь у розписах львівського міського театру. У 1903–1914 роках мав приватну школу малювання у Львові. Брав участь у виставах у Кракові, Варшаві, Чікаго, Берліні, Києві. Багато подорожував.

Здійснив розписи у Польському Домі у Чернівцях, відкритому 1905 року.
 
 
 
ЛЮТИЙ
 
 
 
3 лютого – 155 років від дня народження доктора філософії, професора
Матіаса ФРІДВАҐНЕРА (1861–1940)
 
 
Народився 1861 р. у с. Галльсбах (округ Гріскірхен, Горішня Австрія).

Член-кореспондент Румунської Академії наук. З 1873 по 1881 роки навчався у вищій реальній школі м. Лінца. Вищу освіту здобув у Віденському університеті, де вивчав германські і романські мови. В цьому ж університеті здобув вчений ступінь доктора філософії, захистивши в 1889 році дисертацію. В 1900 році призначений професором романської філології Чернівецького університету. Читав курси порівняльного вивчення романських (зокрема румунської) мов та літератури у 1900–1911 роках. В 1903–1904 навчальному році був деканом філософського факультету. На 1910–1911 навчальний рік Матіас Фрідваґнер обирався ректором Чернівецького університету. З 1911 до 1928 року працював у Франкфуртському університеті, в 1916–1917 навчальному році був деканом.

Помер у рідному селі 5 квітня 1940 року.
 
 
 
 
 
  5 лютого – 85 років від дня народження історика, публіциста, доктора наук, професора ЧНУ ім. Ю.Федьковича Петра БРИЦЬКОГО (1931)
 
Народився на Поділлі в с. Лисанівці Старосинявського району Хмельницької області у селянській родині.

До війни закінчив 3 класи. В період німецької окупації школа не працювала. Навчання (1946–1947 рр.) в загальноосвітній школі (6-ий клас) перервав голод. Навчався в школі фабрично-заводського навчання (ФЗН) у Львові на столяра. В 1948 р. екстерном здав екзамени з похвальною грамотою за неповну середню школу (7 класів). В 1948–1951 рр. навчався в Станіславській фельдшерській школі (тепер Івано-Франківськ), яку закінчив з відзнакою. Працював фельдшером. 1951–1954 рр. – відбував строкову службу в Радянській армії, після чого знову працював за спеціальністю і по сумісництву в 1957–1959 – вчителем історії в Лопушнянській восьмирічній школі Вижницького району.

В 1960–1961 рр. працював на партійній роботі. У 1961 р. закінчив історичний факультет Чернівецького державного (тепер національного) університету.

З січня 1977 р. і по теперішній час працює в Чернівецькому національному університеті ім. Юрія Федьковича. Нині – професор кафедри історії України.

Петро Брицький є членом спеціалізованої вченої ради у Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича із захисту кандидатських і докторських дисертацій з історичних наук; членом правління Чернівецької обласної організації товариства «Знання»; членом редколегії і науковим редактором Чернівецького обласного відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України».

Сфера наукових інтересів Петра Брицького – історія України та всесвітня історія ХХ століття. Він є автором 4-х авторських монографій, 9-ти у співавторстві, 4-х брошур і понад 120 наукових статей.
 
 
 
15 лютого – 185 років від дня народження чеського архітектора й вченого
Йозефа ГЛАВКИ (1831–1908)
 
 
Народився в м. Пршештіце (Чехія). В 1847 р. закінчив реальний ліцей у Клатові, в 1851 р. – Празьку політехнічну школу (інститут). Згодом навчався на відділенні архітектури Віденської АМ. Протягом 1856–1859 рр. за рахунок державної стипендії Йозеф Главка, як переможець на престижному конкурсі, перебував за кордоном з метою вдосконалення своїх фахових знань. Впродовж 1864–1873 рр. працював у Чернівцях, де за його проектами побудовано Резиденцію буковинських митрополитів (1864–1882), вірмено-католицьку церкву (1869–1875). Для творчості Главки на Буковині характерні мавритансько-візантійський стиль з широким використанням в оформленні споруд мотивів українського народного мистецтва.

З ініціативи Йозефа Главки і на його кошти 1880 р. заснована Чеська Академія наук словесності і мистецтв (відкрита в 1890 р.). Першим її Президентом став сам зодчий. Водночас Главка виділяв значні суми грошей на утримання студентських гуртожитків, на навчання талановитої молоді.

Помер 11 березня 1908 року в місті Прага, похований в сімейному склепі рідного містечка.

Одна з вулиць м. Чернівці названа на честь австрійського архітектора. У парку Резиденції буковинських митрополитів встановлено бронзовий бюст Й. Главці (1937).

У 1994 р. Чернівецька міська рада заснувала премію Й. Главки. У ЧНУ ім. Ю. Федьковича відбулися міжнародні наукові конференції: «Йозеф Главка (1831–1908) – відомий архітектор і меценат» (1991, 2006); «Меценат і культура громадського дарунку в Центральній Європі ХІХ–ХХ ст.» (2008).
 
 
  
20 лютого – 135 років від дня народження, українського публіциста, перекладача, громадсько-культурного діяча, письменника
Ярослава Івановича ВЕСОЛОВСЬКОГО (1881–1917)
 
Ярослав Весоловський (псевдоніми і криптоніми: Охрім Бодяк, Олег Сартр, Олег Сатир, Ярослав Громовий; В., О. Б., ОС., Я. В., Яр. Вес., Яр. В-ський       та ін.) народився у с. Молодятин тепер Коломийського р-ну Івано-Франківської області. По закінченні сільської двокласної школи навчався у Коломийській гімназії, потім – на юридичному факультеті Львівського університету.

З 1904 по 1906 рр. Я. Весоловський мешкав у Чернівцях, докладаючи чимало зусиль для культурно-національного відродження краю, зокрема редагуючи газету «Буковина». Як громадський діяч він організував культурно-просвітні та допомогові товариства, читальні, виступав на селянських вічах, гуртував довкіл себе молодь.

На початку 1907 р. Я. Весоловський повернувся до Львова, Редагував часопис «Письмо з «Просвіти» (м. Львів). З 1908 р. співпрацює в «Ділі», а в 1910–1911 рр. був відповідальним редактором газети.

Член Загальної Української Ради з 5 травня 1915 року. У роки Першої світової війни виїхав до Відня. Був референтом у Міністерстві закордонних справ Австрії, віденським кореспондентом газети «Діло». Був заступником голови Товариства ім. І. Котляревського.

Помер 21 червня 1917 р. у м. Віллішгоф поблизу Відня (Австрія).
 
 
 
БЕРЕЗЕНЬ
 
 
2 березня – 140 років від дня народження українського історика
Мирона КОРДУБИ (1876–1947)
 
Народився в с. Острів Тернопільського району в родині греко-католицького священика. Здобував освіту в Тернопільській гімназії, а в 1891–1893 рр. – в академічній гімназії у Львові (7–8 класи).

В 1895–1896 рр. навчався у Відні, що тоді був відомим центром вивчення світової історії. По закінчені Віденського університету, він продовжив у ньому наукову працю. Захистив дисертацію на тему «Історія і відносини в Галицькому князівстві XIII ст.», у званні доктора філософії працював у Віденській університетській бібліотеці, здійснив багато досліджень у віденському архіві.

У кінці 1900 р. видатний український історик, бібліограф, етнограф, педагог, публіцист, один з найталановитіших учнів Михайла Грушевського, майбутній професор Варшавського університету М. Кордуба залишив Відень, поселився в Чернівцях. Тут у другій державній гімназії до 1913 року викладав світову історію та географію. Це дуже активний період громадянського життя вченого. Був одним із засновників у Чернівцях 12 липня 1902 р. Українського історичного товариства (УІТ), завданням якого було згуртувати українську інтелектуальну еліту. На час відкриття воно налічувало майже 30 осіб: переважно професори та студенти Чернівецького університету, гімназійні викладачі. У 1903 р. М. Кордубу вибрали повноправним членом НТШ у Львові. Він спілкувався з                     О. Кобилянською, Лесею Українкою, О. Маковеєм та іншими діячами. «Руська Бесіда» у Чернівцях видала його «Історію Буковини» (1906).

А потім події І Світової змінили його плани, і він змушений був виїхати. Проте він і далі захищав інтереси краю. Після проголошення ЗУНР 1 листопада 1918 р. М. Кордуба як Представник Буковинської Національної Ради став делегатом Української Національної Ради ЗУНР. Також був консулом Західно-Українського посольства у Відні і одним із провідних редакторів газети «Республіка» – офіційного урядового органу ЗУНР.

21 січня 1929 року вченого запросили до Варшавського університету. Після повернення з Варшави 1940 року Мирон Кордуба працював у Львівському університеті професором історичного факультету.

Помер 2 травня 1947 року, похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
 
 
 
25 березня – 200 років від дня народження буковинського поета
Гаврила ПРОДАНА (1816–1844)
 
Народився в с. Суховерхів в сім’ї священика. Навчався в Чернівецькій духовній семінарії, яку закінчив 1842 р. Працював спочатку в Заставні, а згодом – у с. Веренчанці.

Поет рано пішов з життя, але залишив помітний слід в історії культури буковинського краю. Його твори друкувались в альманасі «Чувствія любви и благодаренія к отечеству Буковинской семинарии питомцов на новьій год 1841», «Буковинсько-руському календарі на рік 1876», в газеті «Буковинська зоря» (1870 р.). Два панегірики поет присвятив австрійському цісарю Фердинанду. Писав так званим «язичієм», тому його твори були малозрозумілими для простих людей. Помер Гаврило Продан 25 липня 1844 року.
 
 
 
КВІТЕНЬ
 
 
2 квітня – 95 років від дня народження науковця, письменника, краєзнавця і журналіста Олекси РОМАНЦЯ (1921–2006)
 
Народився в с. Великий Молокиш (тепер Рибницький район, Молдова) в селянській родині.

Освіту здобув у Балтському молдавському педагогічному училищі (1940) та на відділі україністики філологічного факультету Чернівецького університету (1949). Член Спілки журналістів України (1965), Всеукраїнської спілки краєзнавців (1990) та Спілки письменників України (1996).

До війни працював у колгоспі, вчителював. Повернувся з війни інвалідом, був коректором газети «Радянська Буковина». На сторінках цієї газети вів рубрику «Літературна карта Буковини», опублікував першу після тривалої заборони добірку матеріалів про Д. Загула та його твори.

Згодом (до 1971 р.) працював на кафедрі історії української літератури Чернівецького університету, пройшовши шлях від старшого лаборанта до старшого викладача, одночасно вів курси і на кафедрі молдавської філології.

З 1990 по 1996 рік працював консультантом і радником з питань культури при Чернівецькій ОДА.

Автор книг: «Джерела братерства: Богдан П. Хашдеу і східно-румунсько-українські взаємини» (1971), «Ой Хотине, граде давній» (1991). Автор багатьох виступів, статей і рецензій на історико-культурні, краєзнавчі та громадсько-політичні теми.

Багато уваги приділив дослідженню українсько-молдавсько-румунських історико-культурних взаємин.

За подвиги у часи ІІ Світової війни нагороджений орденом Слави, удостоєний літературної премії імені Дмитра Загула (1996) та літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича (2002).

Помер 15 вересня 2006 р. Похований в м. Чернівцях на кладовищі по вул. Зеленій.
 
 
 
12 квітня – 65 років від дня народження журналіста,
українського письменника Валентина ТАРНАВСЬКОГО (1951–2008)
 
Народився Валентин Тарнавський у місті Заставна Чернівецької області. Після завершення навчання в середній школі рідного міста, закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка, працював кореспондентом у київських газетах та видавництвах.

Перша книга Тарнавського вийшла в 1983 році. Це були «Міські мотиви» – книга оповідань та повістей, яка побачила світ у «Радянському письменнику». На той час 33-річний автор працював заступником головного редактора цього видавництва. Його охоче друкували, так само охоче купляли твори.

Незабаром з’являється переклад «Міських мотивів» у Москві під назвою «Цвіт папороті».

1990 року виходить роман «Порожній п’єдестал». Ім’я автора роману стає відомим в літературних колах.

Це прозаїк з когорти сімдесятників, який вирізнявся іншим стилем письма, ніж це було популярно в 70-ті, 80-ті, коли масово почали з’являтися епігони братів Григора і Григорія Тютюнників. За духом він був космополітом, радянським європейцем, не відкидав дійсність (все-таки радянську), але й не вивищував її, а ставився до неї радше з іронією.

Тарнавський пробував сконструювати якусь літературу на догоду соцреалізму, але в нього вийшли звичайні твори, без пропаганди. Та й як вони могли в нього не вийти, якщо змалку виховувався на світовій літературі, музиці, літературознавстві. Цю любов до книжки прищепила мама, працівниця бібліотеки. Ззовні стильний, одягнений зі смаком, із зовнішністю актора, письменник був такий також внутрішньо. У цьому сенсі він ближчий до європейських авторів – у Тарнавського переважає проникнення у підсвідоме, відвертість, вловлювання моментів, у яких людина соромиться зізнатися сама собі, разом з тим – лаконічність, небароковість, яка, приміром, присутня у Валерія Шевчука, через що його важче зрозуміти носіям іншої культури.

Хоч колеги по перу й визнавали за життя Валентина Тарнавського високий клас його письма, але згадували про нього із заздрістю, мовляв, він працює на високих посадах у великому видавництві, тому йому легко видаватися. Він і справді видавався (дебютував 1982 року), десять років праці в «Радянському письменнику» – це десять найбільш плідних років його творчості.

2003 року з’являється роман-містифікація «Матріополь». А 2008 року Валентина Тарнавського не стало.
 
 
 
ТРАВЕНЬ
 
 
1 травня – 150 років від дня народження українського письменника, педагога
Івана СИНЮКА (1866–1953)
 
Народився у прадавньому українському селі Кам’янка.

Початкову освіту Іван Синюк здобув у рідному селі, педагогічну – в Чернівцях, закінчивши вчительську семінарію. Близько сорока років працював народним вчителем у різних селах Буковини, залишивши помітний слід на буковинській освітянській ниві.

Творчу діяльність Іван Синюк розпочав казкою «Соколець» – 1896 р., в 1897 перша збірка, а друга в 1899 р. – «Образки з життя й природи».

Опублікував в газеті «Буковина» близько двадцяти оповідань, нарисів, казок, одноактну п’єсу «Мужики» (1902). Працював у видавничому комітеті педагогічного двотижневика «Промінь», що виходив у Вашківцях. Редагував певний час «Крейцареву бібліотеку» (1902–1908), яку видавала чернівецька філія товариства «Руська школа». У 30-х роках видав власним коштом п’єсу «Чесна Вероня» і збірку оповідань та нарисів «Фейлетони».

З 1905 р. він редагував «Ластівку» – перший дитячий журнал на Буковині.

Своїми творами Іван Синюк значно збагатив культуру рідного народу.

Помер 17 серпня 1953 року. Похований на Центральному кладовищі в Садгорі (нині район Чернівців).
 
 
 
5 травня – 180 років від дня народження українського письменника, композитора Сидора ВОРОБКЕВИЧА (Данила Млаки) (1836–1903)
 
Народився в Чернівцях у родині вчителя філософії і богослов’я.

Його прадід утік свого часу з Литви і звався Скальський Млака де Оробко, а дід переробив Оробко на Воробкевича. Частина прізвища Млака стала улюбленим псевдонімом Сидора.

Навчався у Чернівецькій гімназії, згодом – у духовній семінарії, яку закінчив 1861 року. Музичну освіту здобув приватно у професора Віденської консерваторії Ф. Кренна. З 1861 року був священиком у буковинських селах, де вивчав фольклор і побут місцевого населення.
З 1867 року викладав спів у Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 р. – на богословському факультеті Чернівецького університету. Як композитор складав літературні пісні і псалми, компонував хорові твори, сольні пісні та оперети, писав мелодії на власні вірші.

Працюючи в Чернівецькому університеті, очолював «Руське літературне товариство», а з 1876 року – студентське товариство «Союз». В 1887 році Сидір Воробкевич очолював товариство «Руський дім народний» в Чернівцях.

Сидір Воробкевич писав українською, німецькою і румунською мовами. В літературному доробку письменника – вірші, поеми, оповідання, повісті реалістичного і романтичного характеру.
Багато уваги приділяв молоді: уклав пісенники для початкової школи, створив посібники з теорії музики й співу та ін. Виступаючи одночасно як композитор і письменник, він створював чимало віршів, пісень для дітей («Рідна мова», «То наші любі, високі Карпати», «Веснянка», «Осінь»). Після поїздки до Києва (1874) Воробкевич написав два чоловічі хори «Цар-ріка наш Дніпро» та «Я родився над Дніпром, отому я козаком».

Автор багатьох і різноманітних за жанром літературних, музичних творів – пісень і хорів, романсів, оперет. Писав музику на слова Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, В. Александрі, М. Емінеску, В. Бумбака. Також виступав як музичний педагог; зокрема, його учнем був видатний австрійський музикознавець українського походження Євсебій Мандичевський.

Помер 19 вересня 1903 у Чернівцях, похований на міському кладовищі.

З 1993 р. в області присуджується літературно-мистецька премія ім. С. Воробкевича. У скверику навпроти головного корпусу держуніверситету встановлено пам’ятник-погруддя С. Воробкевичу. Нагадує про нього меморіальна таблиця, встановлена на буд. №36, що по вул. 28 червня. Одна з вулиць Чернівців носить ім’я С. Воробкевича. Ще один пам’ятник Воробкевичу відкрили у листопаді 2008 р. на території ЗОШ №27.
 
 
 
9 травня – 110 років від дня народження композитора, піаніста, педагога
Олександра ОМЕЛЬСЬКОГО (1906–1988)
 
Народився в с. Онут Заставнівського району Чернівецької області. Закінчив музичну школу в Чернівцях. Навчався в Моцартеумі в Зальцбурзі. Працював у Чернівецький філармонії.

Емігрував 1949 р. до Бразилії, а з 1963 р. жив в Нью-Йорку, працював викладачем Українського музичного інституту, брав участь в українських концертах, був капельмейстером і акомпаніатором хору «Думка».

«Ім’я Олександра Омельського я вперше почув від О.Д. Годованської та З.Ф. Пенюк, чернівецьких друзів Дарини Дмитрівни. Свого часу письменниця відкрила їм інкогніто головного героя роману «Повнолітні діти» Данка Данилюка – ним був, за її словами, син директора веренчанської школи Сандик (скорочене від Олександр) Омельський. Згодом щасливий випадок звів мене з Клавдією Теодорівною Циганюк, двоюрідною сестрою Олександра, котра й нині (тобто у 1997 році, коли була опублікована стаття) живе в Чернівцях і котрій завдячуємо тіснішим знайомством з історією родини Омельських» (Р. Горак).
 
 
 
11 травня – 115 років від дня народження німецької поетеси
Рози АУСЛЕНДЕР (1901–1988)
 
Народилася в Чернівцях (справжнє ім’я Розалія-Беатріс Шерцер). Вона походить з асимільованої єврейської чиновницької родини.

У 1921 р., після смерті батька, емігрувала разом зі своїм студентським товаришем Ігнацем Ауслендером (одруження 1923; розлучення 1930) до США. Там вона працювала як банківський службовець, редактором газети («Westlicher Herold», «America Herold») і публікувала свої перші вірші в німецькомовних газетах. 1931 р. – повернення в Чернівці, публікації в буковинській пресі. У 1939 р. з’явилася перша, витримана в дусі неоромантизму, збірка віршів «Райдуга». Після входу Радянської армії в Чернівці в 1940 р. – заарештована, три місяці у в’язниці за підозрою у шпигунстві. 1941–1944 рр. – в єврейському гетто Чернівців (цикл віршів «Мотиви гетто»). По закінченні II Світової війни нова еміграція до США (1946–1964). Тривалий час писала вірші тільки англійською мовою. 1957 р. – зустріч з Паулем Целаном у Парижі, з яким вона познайомилася ще в Чернівецькому гетто.

Чимало віршів присвячено Буковині, буковинським літераторам і митцям (Е. Штейнбаргу, І. Манґеру, А. Марґул-Шперберу, Д. Гольдфельду, П. Целану, Б. Редеру). Належить сьогодні до найвизначніших німецькомовних поетес XX століття.

У вересні 2010 року СБУ передала Чернівецьким музею історії і культури євреїв Буковини та Німецькому народному дому розсекречені архівні матеріали про репресовану німецькомовну поетесу з Буковини Розу Ауслендер.

Померла Роза Ауслендер 3 січня 1988 р. у Дюссельдорфі (Німеччина).

У 1998 р. науковець-літературознавець Чернівецького університету П. Рихло упорядкував вибрані твори Р. Ауслендер «Час фенікса». На будинку в Чернівцях (вул. Сагайдачного, 57), де жила поетеса, встановлена меморіальна таблиця.
 
 
 
ЛИПЕНЬ
 
 
4 липня – 130 років від дня народження українського педагога, літератора, лексикографа Івана ДОЩІВНИКА (1886–1973)
 
Народився у Банилові над Черемошем у незаможній сільській родині Тимофія й Олени Дощівників. Початкову освіту здобув у рідному селі, продовжив навчання у Чернівецькій гімназії. У 1906 р. став студентом філософського факультету Чернівецького університету, в якому провчився до 1910 року. Активно займався громадською та літературною діяльністю – був членом товариства «Союз».

Після закінчення університету викладав німецьку мову в другій гімназії, де раніше сам навчався, а згодом його перевели на роботу до Вижницької гімназії викладати українську мову і літературу. У 1921 р. його перевели на роботу до Констанци. Через два роки його перевели до Сілістрії а ще через два роки – на нове місце роботи в Роман. У 1941 р. І. Дощівника, як українця, було звільнено з роботи – передчасно пенсіоновано. Останні роки провів у Бухаресті, де помер 1973 року.

Ще за життя Іван Дощівник здобув авторитет знаного фахівця освітньої галузі. Його педагогічна, культурно-просвітницька, публіцистична діяльність зумовила тісні контакти з редакторами й співробітниками різноманітних буковинських та галицьких періодичних видань («Буковина», «Руська рада», «Читальня», «Діло», «Рідна мова», «Робітник», «Самостійність», «Час» та ін.). На своєму життєвому шляху педагог зустрів чимало видатних постатей, які відіграли значну роль у розвитку національної освіти. Праця Івана Дощівника як педагога, науковця, публіциста, видавця, культурно-просвітницького діяча шанувалася його сучасниками, а також сьогоднішніми освітніми діячами і науковцями.

В Констанці і Сілістрії Іван Дощівник написав низку оповідань.

Перебуваючи на фронтах Першої світової війни, Іван Дощівник пише багато творів: «Зрадники», «Шматок синього неба», «Вічний мир», «Бабине літо» та інші. Окрім письменницької діяльності, він займався і перекладами. Зокрема, переклав багато творів румунських письменників: Іона Крянге, Ніколає Гане, Александра Влахуце та ін. На схилі віку брав участь в укладенні українсько-румунського словника у Румунії. Літературна спадщина Івана Дощівника розкидана в різних часописах Буковини і Галичини, однак до цього часу ще ніхто не взявся за належне упорядкування та видавництво його творів.
 
 

6 липня – 150 років від дня народження буковинської художниці
Августи КОХАНОВСЬКОЇ (1866–1927)
 
Народилася в місті Кимполунг (Південна Буковина) в сім’ї чиновника. Згідно інформації, розміщеної в каталозі Сотбіс та у «Словнику польських та іноземних малярів, які працювали в Польщі…» (том 4, видання 1986 року), зазначається, що датою народження Августи Кохановської є 1863 рік. В цьому ж словнику місцем народження художниці вказана місцевість Садгора поблизу Чернівців (тепер входить у склад Чернівців).
 
Щоби розібратися в цьому, звернімося до біографії батька художниці. Йозеф Кохановський навчався у Чернівцях, де 1850 року закінчив міську гімназію. У «Списку випускників Чернівецької міської гімназії 1850–1853 років» під номером 18 записане прізвище, посада батька Августи та рік його смерті – 1892 (сайт bukowina.info). Тож можна припустити, що Й. Кохановський у дитинстві та у молоді роки мешкав у Садгорі, де одружився і де могла народитися Августа. Невдовзі родина виїхала до Кимполунгу – міста дитинства та юності їхньої доньки. А 1885 року вони повернулися до Чернівців, де батько отримав посаду в раді окружної управи.

У Чернівцях почалося серйозне захоплення Кохановської малюванням. У 1894 році вступила у Віденську Академію мистецтв. Навчалася там до 1899 року. Повернувшись до Чернівців, веде активне творче життя.

В академічній манері створювала портрети, пейзажі, сюжетні композиції, ілюстрації (техніки – олія, акварель, пастель, гуаш, вугілля, олівець). У портретах, деяких пейзажах відчутне романтичне забарвлення. Була близькою подругою О. Кобилянської. Проілюструвала її новели «Природа», «Битва», «Некультурна», «Меланхолійний вальс». Написала «Портрет О. Кобилянської» (1926).

Відома як етнограф, знавець гуцульського побуту та звичаїв. Створила картини «Гуцул з сапою», «Повернення гуцулів з ярмарку» (1906), «Освячення пасок на Гуцульщині» (1907), «Старий гуцул» (1910), «Великдень» (1911) та ін.

Вона брала участь у виставках у Чернівцях, а на інтернаціональній виставці мисливства у Відні (1910) її твори були відзначені дипломом і нагородою короля Франца-Йозефа – золотою брошкою.

Картини Августи Кохановської зберігаються в Чернівецькому краєзнавчому та художньому музеях.

2002 року в Лондоні три акварелі Августи Кохановської: «Палац єпископа», «Вулиця в Лодзі» («Резиденція буковинських митрополитів. Чернівці» та «Крайова управа у Чернівцях» – згідно атрибуції Т. Дугаєвої 2010 р.) та «Вид на Краків» були виставлені на аукціоні Сотбіс. Усі вони написані 1890-го, за кілька років до вступу художниці до Віденської Академії мистецтв.

2012 року у Чернівцях вийшло літературно-мистецьке видання «Августа Кохановська», яке було визнано Книгою року Буковини у номінації «Мистецтво». Це вже друге мистецьке видання про художницю. Перша монографія «Августа Кохановська. 1868–1927» побачила світ 2004 року.

Померла в місті Торунь (Польща). Згідно акту про смерть Августи Кохановської це відбулося 7 грудня 1927 року. В українських довідкових виданнях зустрічається дата смерті 7 грудня 1929 року.
 
 
 
7 липня – 125 років від дня народження буковинського художника
Пантелеймона ВИДИНІВСЬКОГО (1891–1978)
 
Народився в с. Суховерхів. Середню освіту здобув у Чернівецькій реальній гімназії (тепер СШ №2), а вищу – у Віденській академії красних мистецтв (1910–1914). Вчився в студії відомого художника Миколи Івасюка.

З 1926 року працює вчителем малювання і каліграфії в Сторожинецькому ліцеї (тепер гімназія). Він поєднував педагогічну діяльність з громадською – чернівецькі українські товариства запросили його ілюструвати книги для народу, з чим він справлявся якнайкраще. Пантелеймон Видинівський став творцем-засновником української ілюстрованої книги на Буковині. У цей період художник створив ілюстрації до творів О. Кобилянської («У неділю рано зілля копала», збірки новел «Але Господь мовчить»), роману О. Рогової «Син Гетьмана», виготовляє 20 ілюстрацій до чернівецького видання М. Старицького «Розбійник Кармелюк». Потім переїжджає в Чернівці, до 1938 року проживав на вулицях Маяковського, Наливайка. У 1940 році до Чернівців прийшла Радянська влада і його запросили працювати методистом-консультантом Чернівецького обласного будинку народної творчості. Організував художню студію, брав участь у створенні обласного товариства художників. Через сімейні обставини змушений був переїхати з сім’єю до Румунії. Опинившись в Яссах, він відкрив художню майстерню, виконував численні замовлення. Змушений виїхати до Браїли, з надією повернутись на батьківщину. І там пливли дні художника, доки не допливли до кінця таки там, в Браїлі.
9 червня 1978 року 87-літній патріот рідного краю, відомий український художник Пантелеймон Видинівський відійшов у вічність. Похований у Бухаресті.
 
 
 
17 липня – 100років від дня народження художника, дизайнера
Еда АРНО (спр. Арнольд Едельштейн) (1916–2008)
 
Ед Арно народився з ім’ям Арнольд Едельштейн в Інсбруку (Австрія) 17 липня в 1916 році, а незабаром його сім’я переїхала до Чернівців.

Упродовж 1938–1939 років навчався у паризькій художній школі дизайнерів та працював у столиці Франції аніматором-карикатуристом.

У 1939 р. повертається до Чернівців, аби продовжити працю карикатуриста, графічного дизайнера, сценографа.

У 1940–1944 роках, коли нацисти захопили Австрію, він і його родина були в гетто міста, а потім – депортовані в трудові табори. З приходом у 1944 році радянських військ був звільнений і в тому ж році перебрався до Румунії.

Твори митця публікувалися у найпопулярніших виданнях багатьох країн. У великому списку серед них є «Радянська Буковина» та «Крокодил».

До 1964 року жив у Румунії. Працював художником сцени у Національному театрі Бухареста, директором видавництва дитячої літератури у Бухаресті. Він був членом творчих спілок карикатуристів Румунії, Франції та асоціації карикатуристів Нью-Йорку.

Більше 40 років жив і працював у Нью-Йорку, публікуючи свої карикатури у численних відомих виданнях.

2002 року у Відні відбулася велика виставка його творів, після якої ім’я Еда Арно було внесено до списку найбільш популярних австрійців за останні 300 років.

Помер 27 травня 2008 року.
 
 
 
18 липня – 105 років від дня народження німецького історика, дослідника культури Буковини Рудольфа ВАҐНЕРА ( 1911–2004)
 
Народився в с. Дуліби поблизу Стрия (тепер Львівська область) в сім’ї австрійського військовослужбовця. У 1920 р. переїхав разом з сім’єю до м. Гура-Гумори (Південна Буковина), де у 1930 р. закінчив зрумунізовану (колись німецьку) гімназію. Того ж року вступив до Чернівецького університету, де вивчав германістику та історію на філософському факультеті, одночасно навчався на теологічному факультеті, вивчав грецьку мову та іврит. Продовжив навчання в німецькому університеті м. Марбурга, де захистив дисертацію на тему «Український реформаційний рух в Східній Галичині: його історичні, духовні та культурні засади».
Після важких воєнних років та англійського полону доктор Ваґнер з 1946 року розпочинає у Баварії надавати допомогу та підтримку всім німецьким біженцям зі Східної Європи. Брав активну участь у створенні та діяльності Земляцтва буковинських німців та заснуванні їх друкованого органу – газети «Der Sudostdeutsche» і довгий час був її головним редактором (1979–1995). У 1975 р. на честь 100-річчя Чернівецького університету підготував та видав колективну монографію «Alma mater Франціско-Йозефіна – Чернівецький Університет». Останньою фундаментальною працею патріота Буковини є ювілейне видання до 120-річчя Чернівецького університету «Від півмісяця до двоголового орла».

У цих своїх працях та у книзі «Вибрані розвідки до історії Буковини» (1991) крім статей про буковинських німців, подає також дослідження про інші народності Буковини, німецько-українські взаємини, місто Чернівці, буковинських особистостей (Ю. Федьковича, М. Василька, С. Смаль-Стоцького, В. Залозецького), джерела до історії Буковини. Прихильно ставиться до українського питання. Крім цього, він був співавтором і видавцем відомої книги з історії Чернівців «Чернівці у плині часу».

Рудольф Ваґнер належав до засновників «Німецько-українського товариства у Мюнхені».

У 1980 р. Рудольф Ваґнер став членом-кореспондентом української «Могилянсько-Мазепинської Академії Наук», з тодішнім осідком у Монреалі.

Визнаючи заслуги німецького вченого в дослідженні та популяризації історії багатонаціонального Чернівецького університету та Буковини, 3 липня 1997 р. вчена рада прийняла рішення про надання доктору Рудольфу Ваґнеру титулу «Почесний доктор Чернівецького університету».

Помер у Мюнхені 20 травня 2004 р.
 
 
 
21 липня – 195 років від дня народження класика румунської і молдавської літератури, фольклориста, громадського-культурного діяча Васіле АЛЕКСАНДРІ (1821–1890)
 
Народився в Румунії у боярській родині. 1834 року поїхав до Парижа, де вивчав медицину та право. 1839 року повернувся до Ясс. Перший з румунських авторів, хто почав збирати записи фольклорних творів – казок, легенд, балад. Автор ліричних і патріотичних поезій (збірка Дойни (Doine) (1842–1852), історичних драм, сатиричної побутової комедії (Ясси під час карнавалу).

Васіле Александрі – автор історико-патріотичних віршів «Легенди», «Нові легенди». Його перу належать комедії «Йоргу з Садагури», «Кириця в провінції», де автор викриває тогочасний суспільний лад. Писав також історичні драми. Один із засновників національного театру. Цікавився українською усною народною творчістю, зокрема народними думами і піснями. Йому належить прекрасна поетична обробка сюжету української народної пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?» Цей твір став основою балади письменника «Штефан і Дунай».

Автор слів «Хори єднання» – неофіційного гімну Румунії, музику до якого написав Александру Флехтенмахер.

Письменник підтримував тісні зв’язки з Буковиною, часто приїздив у Чернівці, друкувався у місцевих часописах. Буковинські композитори С. Воробкевич та             Є. Мандичевський поклали на музику низку поезій В. Александрі. Українською мовою його вірші перекладали В. Щурат, І. Бажанський, Д. Ботушанська.

Помер 22 серпня 1890 р. в с. Мірчешти Ясського повіту.
 
 
 
21 липня – 135 років від дня народження письменника, перекладача, публіциста
Івана ДІБРОВИ (1881–1917) 
 
Іван Діброва (справжнє прізвище – Гордий Гаврило Васильович) народився в с. Добринівці, нині Заставнівського району, на Буковині. Навчався в Чернівецькій учительській семінарії. Через політичну неблагонадійність 1903 р. його було виключено з семінарії й заарештовано. Того ж року розпочав літературну діяльність. Твори Івана Діброви друкувались на сторінках газет «Буковина», «Народне багатство», «Громадянин», «Іскра», в журналі «Промінь».

За своє коротке життя письменник встиг написати кілька циклів віршів, майже два десятки оповідань, низку критичних статей, перекласти деякі твори російських та німецьких авторів.

Помер 6 червня 1917 р. у Відні (Австрія).

У 2002 р. були видані «Вибрані твори» Івана Діброви (Чернівці: Прут).
 
 
 
СЕРПЕНЬ
 
 
9 серпня – 105 років від дня народження поета, публіциста, перекладача
Ореста МАСИКЕВИЧА (1911–1980)
 
Народився в с. Неполоківці Кіцманського району на Буковині. Дитинство пройшло в с. Шипинці. Навчався юнак в Чернівецькій гімназії, потім в університеті на філософському факультеті. Очолював студентське товариство «Запороже», відвідував драматичний гурток «Буковинський кобзар», вступив до товариства «Українська Школа». Згодом створив українське лицарство «Залізняк».

Писати вірші почав ще в шкільному віці. Навчаючись у Чернівецькому університеті розпочав друкуватись в періодичних українських журналах.

В 1934 році виходить друком перша поетична збірка – «Пісня пісень», а наступного року – «Поема світанків». Одночасно Масикевич є головним редактором газети «Час» та ілюстрованого листка сатири і гумору «Чортополох».

Спільно з Денисом Квітковським та Орестом Зибачинським створює ОУН на Буковині. Як співорганізатор Похідної групи ОУН ПУМА (Пулюй-Масикевич) переправляється на південь України. Його назначають комендантом м. Миколаєва. Наскільки було можливо, намагався бути корисним населенню містьа, багатьох захистив від смерті. На цій посаді Масикевич пробув чотири місяці і 24 грудня 1941 року був заарештований за наказом військового коменданта Миколаєва бригаденфюрера СС Тітмана.

Спочатку був засуджений до страти, проте незабаром вирок скасовано і за чотири місяці був звільнений, брав участь у нелегальній діяльності ОУН.

У 1944 р. емігрував з дружиною до Румунії. У 1945 році був викрадений енкаведистами. Його засудили на 15 років і вислали до Середньої Азії в табір «Озерлаг». Після десяти років покарання його випустили на волю, як «жертву війни», тобто знявши з нього всі звинувачення.

У 1955 р. після інфаркту (1954) повернувся до родини в міста Тімішоару (Румунія). У 1959 р. переніс другий інфаркт, втратив роботу. У 1969 р. переніс третій інфаркт, жив на мізерну пенсію. У 1974–1978 рр. мешкав у м. Буфтя. Активно займався перекладацькою діяльністю, перекладаючи на румунську твори Івана Франка, Павла Тичини, Василя Чумака.

Помер 8 жовтня 1980 року. Похований на кладовищі міста Буфтя, на півдні Румунії, неподалік Бухареста.
 
 

17 серпня – 140 років від дня народження румунського історика Буковини
Іона НІСТОРА (1876–1962)
 
Народився в Південній Буковині (нині Румунія). Початкову школу закінчив у рідному селі (Верхній Віків), потім навчався у німецькому ліцеї міста Радівці. Після здобуття вищої освіти на філософському факультеті Чернівецького університету, працював викладачем історії та географії Сучавського ліцею, згодом – Чернівецького реального ліцею.

Ректор Чернівецького університету (1920–1921, 1933–1940).

Іон Ністор – почесний член Чеської академії (1935), учасник численних міжнародних конгресів істориків.

В 1918–1919 роках був міністром румунського уряду по управлінню Буковиною з правом видачі ординацій-законів (1918–1919), заснував Демократичну партію об’єднання, з друкованим органом «Glasul Bucovinei»; закрив німецькі та українські ліцеї; запровадив румунську мову в органах управління; сприяв румунізації німецькомовного Чернівецького університету й Буковини.

Згодом Ністор був міністром-делегатом Буковини в (1922–1926).

Автор понад 300 наукових праць, займався проблемами історії румунського народу від 14 до поч. 20 ст., питаннями літератури, освіти, мистецтва та культури Буковини.

Збагатив 44-томну документальну добірку братів Гурмузакі на 5 томів нових матеріалів.

Помер 11 листопада 1962 року у м. Бухарест.
 
 
 
18 серпня – 160 років від дня народження письменника, громадського діяча,
першого Президента української частини Буковини Омеляна ПОПОВИЧА (1856–1930)
 
Народився у місті Ватра-Дорней, Герцогство Буковина, Австро-Угорщина (сьогодні – повіт Сучава, Румунія).

У 1865–1867 рр. навчався у 3-4 класах у «Чернівецькій зразковій православній хлопчачій школі», яку згодом Омелян Попович у своїх спогадах називав – «фабрикою румунізації».

З 1867 року Омелян Попович продовжив навчання в «Чернівецькій німецькій гімназії». Вже в 1873 році він склав іспити і вступив на другий рік навчання до «Чернівецької державної учительської семінарії», яку успішно закінчив 1877 р. Одразу після закінчення семінарії Омелян Попович приступив до педагогічної діяльності. Спочатку учителем-помічником, згодом – учитель «Чернівецької 4-класної хлопчачої народної школи», де одночасно був класним керівником 1-го класу і викладав німецьку мову, рахунки, гімнастику, співи, письмо; в 2-му класі – рисунки, співи, гімнастику, українську і румунську мови.

1879 року склав на «відмінно» другий (практичний) кваліфікаційний іспит, отримав кваліфікацію: «Вчитель народних шкіл з німецькою та українською викладовими мовами».

У 1881 році Омелян Олександрович був переведений на посаду дійсного вчителя «Чернівецької міської хлопчачої школи на вул. Турецькій».

Того ж року (через 3 місяці) був призначений управителем нової міської школи в Садгорі, а з 1883 року – учителем, а згодом й управителем «Чернівецької початкової хлопчачої школи» на Монастириській, де працював до 1891 року.

Працюючи вчителем, Омелян Попович у 1877 році вступив до товариства «Руська Бесіда». Вже через рік на загальних зборах (1878) його обрали до «Виділу товариства». Спочатку виконував обов’язки секретаря, а згодом (з 1884 року) – голови товариства. Як керівник організації, О. Попович розгорнув різнобічну громадсько-культурну діяльність, спрямовану на те, щоб зробити товариство справжнім осередком національного життя українців Буковини.

Омелян Олександрович був безпосереднім учасником створення товариства «Руський народний дім» (1884). З його ініціативи постало товариство «Руська Школа» (1887), завдяки чому українське шкільництво в краї піднялось на належний рівень, і було за оцінками дослідників найкращим у порівнянні з іншими українськими землями. У 1892 році брав участь у вокально-декламаторських вечорах «Руської Бесіди», співав у хорі та декламував поезії.

Омелян Попович був членом правління «Руської Каси» (1896).

Заслужений учитель Омелян Попович, якого називали «батьком» народного шкільництва, – один з видатних вчителів Буковини. Широку діяльність його можна поділити на письменницьку та організаторську. Щодо письменництва, то Омеляном Поповичем написані майже всі підручники для руських народних шкіл, окрім того – кілька підручників для вивчення руської мови в народних школах (для нерусинів видано кілька науково-фахових книжок). У 1893 році Попович написав Буквар для учнів українських народних шкіл Буковини.

Слід наголосити на тому, що Попович був багатолітнім співробітником фахових часописів, які редагував близько десяти років (1885–1894 рр.). «Бібліотеку для молоді» (написав понад 30 книжок для молоді) та газету «Ластівка» (від 1879 до 1900 рр.), видав календар «Руської бесіди», а у 1899 році був обраний членом колегії для ухвалення руських шкільних підручників.

Свою діяльність на ниві руського шкільництва О.Попович розпочав у 1892 році, коли став повітовим інспектором народних шкіл Буковини, спочатку в Серетськім повіті, а згодом, у 1894 році, – в Кіцманському.

У 1895 році О.Попович займає посаду крайового інспектора всіх руських народних шкіл. У 1906 році його названо дійсним крайовим інспектором.

У 1907 році на чолі зі Ст. Смаль-Стоцьким, графом М. Васильком, О. Поповичем та Є. Пігуляком створено українську соціал-демократичну партію з осередком в Чернівцях. У 1912 році у Чернівцях видано великий «Українсько-німецький словник», підготовлений О. Поповичем. Цього ж року О. Попович виходить на пенсію. Він переходить на працю у шкільництві, а заодно – й до «Крайової ради».

3 листопада 1918 року разом з Українським Крайовим Комітетом Буковини провів у Чернівцях Буковинське віче, на якому волю буковинців було оголошено вимогою – Хочемо до України. 6 листопада як повноважний представник УНРади ЗУНР перебрав від останього Президента Герцогства Буковина Йозефа фон Ецдорфа владу над українськими територіями краю. Було створено Тимчасовий уряд на чолі з Президентом, яким було обрано Омеляна Поповича. Він став першим буковинцем, що обійняв таку посаду у нашому краї. Проте, цей уряд проіснував лише кілька днів, 11 листопада 1918 року Буковина була окупована королівською Румунією. Президент Попович разом зі всім Тимчасовим Урядом виїхав спочатку до Кіцманя, а звідти до Станіслава.

У грудні 1922 р. Поповичі переїхали до Львова, де Омелян Олександрович активно долучився до громадсько-політичного життя Галичини, викладав українську та німецьку мови на приватних курсах учительської семінарії (1922–1923). Посівши за конкурсом посаду шкільного референта при українському педагогічному товаристві «Рідна школа», весь віддавався улюбленій справі. Працював на цій посаді з інтересом і задоволенням, внісши значний вкладу розвиток українського шкільництва в цьому краї.

У 1929 році стан здоров’я Омеляна Поповича різко погіршився. Останній рік життя жив у Заліщиках у своєї дочки Наталки.

Не стало Омеляна Поповича 22 березня 1930 року. 24 березня на похорон почесного батька козацтва та відданого сина землі буковинської Омеляна Поповича прибула делегація товариства «Запороже» з керівником А. Живком. Церемонія прощання перетворилась у масовий мітинг проти румунської окупації Буковини. Поховано видатного буковинця на міському кладовищі у Заліщиках (сьогодні Тернопільська область) поряд з близьким товаришем Осипом Маковеєм.

Сьогодні на честь Омеляна Олександровича Поповича в Чернівцях названо одну з вулиць в центрі міста. Якраз поряд з будинком, де він працював як керівник Українського крайового Комітету та Президент Буковини. На цьому ж будинку встановлено пам’ятну табличку.
 
 
 
31 серпня – 150 років від дня народження історика, фольклориста та етнографа Раймунда-Фрідріха КАЙНДЛЯ (1866–1930)
 
Походив із родини, в якій цінували працю і знання. Його дід Йосиф, пекар, у пошуках кращої долі перебрався з Долішньої Австрії до Снятина, де в 1810 році народився Антон Кайндль, батько історика. Згодом сім’я оселилась у Чернівцях. Дід працював від зорі до зорі, щоб син міг вчитися. Антон закінчив реальну школу та вчительські курси і став учителем малювання. Маючи хист підприємця, Антон Кайндль будував прості житла, збудував власний дім на вул. Новий Світ (нині вул. Шевченка, 94-96), млин, кахельну майстерню.

У 1891 р. став доктором філософії. У 1901 р. став професором австрійської історії у Чернівецькому університеті. 2 грудня 1912 р. обирається ректором Чернівецького університету.

Перші його публікації про історію міста Чернівці та історію Буковини з’явилися у чернівецьких часописах (1888 рік).

Кайндль дотримувався погляду про позитивний вплив німецьких колоністів на культуру і побут корінного населення, утверджував думку про автономність українців на Буковині.

Головні праці вченого: тритомна «Історія Буковини», монографія «Гуцули», «Історія німців Прикарпаття», «Історія Чернівців», «Календар свят у русинів і гуцулів», «Фольклорні матеріали», «Русинські казки й міфи на Буковині» та ін.

Помер 14 березня 1930 р. м. Грац (Австрія), похований на міському цвинтарі Св. Леонарда.

У Чернівцях по вул. Т. Шевченка, 84, встановлено меморіальну мармурову дошку.
 
 
 
ВЕРЕСЕНЬ
 
 
23 вересня – 150 років від дня народження
громадського політичного діяча Ілька СЕМАКИ (1866–1929)
 
Народився в селищі Берегомет Герцогство Буковина у сім’ї священика.

Закінчивши гімназію, вивчав право в Чернівецькому університеті. З 1891-го року мав судову практику у Чернівцях (надрадник Буковинського крайового суду). З 1897-го року працював у суді в Радівцях. У 1899 році переведений до Кіцманя, де працював секретарем, радником і начальником повітового суду. На початку ХХ ст. переведений суддею крайового суду. Ще будучи в Кіцмані очолював місцеві осередки товариств «Український Народний Дім» та «Руської Бесіди».
На урядовій службі керувався справедливістю й принциповістю. Довіру до всього українського, до історії України та її народу, до Т.Г. Шевченка та Сковороди прищепила сім’я. Ця щира любов до всього українського привела його в товариство «Союз».

Коли доходило до того, що комусь у товаристві чи поза ним потрібна була допомога або порада з суду, він перший відгукувався й приходив на допомогу безкоштовно. І. Семака був засновником багатьох українських товариств на Буковині. Коли випадала необхідність їхати до села чи містечка на Буковині для відкриття читальні чи бібліотеки, то його ніщо не могло утримати – він йшов навіть пішки й навіть в негоду. При відкритті читалень з палкими промовами звертався до людей, що збиралися, наголошуючи, що ми – українці на Буковині – маємо свою історію, культуру і заслуговуємо високої поваги.

Знаючи його здібності й патріотичний запал, українська громада радо обрала земляка послом до крайового сейму та державного парламенту.

5 листопада 1918 року в Чернівцях, в будинку крайової управи, відбулися історичні збори Української Національної ради, був заснований уряд Буковини, до якого ввійшли Омелян Попович, Ілько Семака, Микола Спинул та Іван Попович. Посол Ілько Семака закликав представника Австрії О. Ецдорфа негайно передати владу над Буковиною Управі української частини Буковини, а місто Чернівці – Українській Національній раді.

6 листопада, о 12 годині, владу було переобрано, головою став Омелян Попович.

Пізніше, після загарбання Буковини Румунією, Ілько Семака опинився у Відні, де пережив всі злидні еміграційного лихоліття. На старості літ пішов працювати за своїм фахом – як староста окружного суду – в глуху словацьку провінцію, щоб заробити на прожиток собі й своїй сім’ї. Там і скосила його смерть в містечку Превідзи 4 січня 1929 року.

Так закінчилося життя визначного буковинця, посла до парламенту та буковинського Сейму, надрадника крайового суду Ілька риц де Семака. Тіло його було перевезено після смерті до рідного краю, до якого румуни не пустили його при житті. Похований він у родинному склепі свого брата Семаки.
 
 
 
ЖОВТЕНЬ
 
 
7 жовтня – 130 років від дня народження доктора теології та філософії, професора Ромуїла КИНДІ (1886–1973)
 
Народився у м. Авріг (Румунія). Навчався у м. Сибіу (1897–1905). Вищу освіту здобув на теологічному факультеті Чернівецького університету (1905–1909). Для поглиблення набутих знань відвідував курси спеціалізації з історії у Берліні (1910–1911) та Лейпцигу.

У 1919 році переїхав до Чернівців, де в Чернівецькому університеті став титулярним професором всесвітньої історії церкви теологічного факультету (1919–1922), завідувачем кафедрою середньої світовій історії та сучасного мистецтва на факультеті літератури та філософії в Чернівцях (1922–1940).

Обирався деканом факультету літератури та філософії в 1923–1924 навчальному році та на 1925–1926 навчальний рік – ректором Чернівецького університету.
Протягом 1940–1947 років – професор всесвітньої історії факультету літератури та філософії університету в м. Клуж-Напока (Румунія).

Був членом-фундатором Інституту історії та мови Чернівецького університету; засновником та керівником періодичного видання «Сучава», почесним членом товариства «Православна Академія», сенатором Чернівецького університету.

Помер 19 січня 1973 року в рідному місті Авріг.
 
 
 
 8 жовтня – 160 років від дня народження історика, етнографа, священика
Димитрія ДАНА (1856–1925)
 
Димитрій Дан народився 8 жовтня 1856 року у Сучаві. Закінчивши семінарій з теології, став священиком. Учився на філософському факультеті Чернівецького університету. З 1880 по 1881 рр. він – священик в парафії Магала, пізніше – в Южинці, а з грудня 1890 р. по квітень 1896 р. – парохом у Лужанах.

Все своє життя присвятив вивченню історії народів Буковини, їхніх звичаїв, традицій, культури. Священик Димитрій Дан збирав, записував народні вірші, пісні, легенди, звичаї, традиції румунського та українського народів. Вивчав також звичаї та історію вірменського народу. Залишив багату спадщину й про фольклор циган, липован та євреїв.

Димитрій Дан публікував розвідки про буковинські пам’ятки, румунські прізвища, діячів культури Буковини, матеріали у галузі історичної літератури, а саме: стародавні літописи, хроніки. Найвідоміші його монографії: «Хроніка Радауць», «Опис монастиря і району Путна», «Буковина».

Помер 25 травня 1925 року і похований на православному цвинтарі у Чернівцях.
 
 
 
17 жовтня – 165 років від дня народження політичного діяча, голови товариства «Український Народний Дім» Єротея ПІГУЛЯКА (1851–1924)
 
Народився в с. Мамаївці. Початкову освіту здобув у дяківській школі під наглядом свого батька. З 1860 року навчався у православній народній школі в Чернівцях. З 1865 року був учнем греко-східної вищої реальної школи (реальної гімназії).

Опанувавши в шкільні роки німецьку мову, 1871-го року Єротей Пігуляк вступив до Віденського технічного університету, де вивчав хімію та природознавство.
1875-го року Єротей Пігуляк повернувся до Чернівців, де на нього чекала посада вчителя Державної реальної школи – нині Чернівецька ЗОШ № 2. Пізніше Єротей став професором Чернівецької вищої реальної школи.

До активної громадської діяльності Єротей Пігуляк почав долучатися в студентські роки. Ще у Відні Єротей став активним учасником академічного товариства «Січ». Відразу після повернення на Буковину, Є. Пігуляк долучається до місцевих народовців. Стає активістом та лідером «Руської Бесіди» (1884), «Руської Ради» (1885),«Руського Народного Дому» (1884) у Чернівцях. Був членом українського «Товариства православних священиків Буковини» (відстоювало права православних української Буковини, протистояла насильницькій румунізації церкви у краї). Особливу увагу Єротей Пігуляк приділяв молодіжному руху. У зв’язку з цим він постійно проголошував:«...Яка молодь, така буде доля народу...»

Пам’ятаючи, як у студентські роки був «січовиком», Єротей Пігуляк активно розвивав «січовий рух» на Буковині. Зі своєю просвітницькою місією він «йшов у народ», намагався не оминути увагою жодного українського населеного пункту Буковини. Допомагав відкривати учбові заклади та читальні. Був одним з фундаторів першого українського селянського кредитного об’єднання «Руська Каса».

Поряд з громадською діяльністю, Єротей Пігуляк активно займався політикою. 1890-го року Пігуляк обирається послом до Буковинського крайового сейму. Він був послом крайового сейму протягом 28 років (1890–1918). У сеймі активно працював у комісіях, був членом Крайового виділу (виконавчого органу сейму), Крайової шкільної ради. Завдяки його зусиллям 1896-го року у Чернівцях було відкрито «Цісарсько-королівську нижчу гімназію» з паралельними українськими класами. Це була друга державна гімназія в Чернівцях, і перший український навчальний заклад такого рівня.

1898-го року Єротея Пігуляка обирають послом до Австрійського парламенту. У тогочасному парламенті буковинських українців представляли Єротей Пігуляк разом з Миколою фон Васильком.

Під час боротьби за українську державність на Буковині (1918), Єротей Пігуляк активно відстоював право буковинських українців на самовизначення. Був одним з фундаторів Українського крайового комітету Буковини та організаторів Буковинського віче.

Після того, як королівська Румунія окупувала всю територію Буковини, Єротея Пігуляка (незважаючи на вік і хворобу) було заарештовано (1919). Решту життя він провів в еміграції у Чехословацькій Республіці. Відійшов у вічність 9 жовтня 1924 року.
 
 
 
20 жовтня – 195 років від дня народження піаніста, музичного фольклориста, педагога Кароля МІКУЛІ (1821–1897)
 
Народився у Чернівцях. Спочатку вивчав медицину у Віденському університеті, а потім переїхав до Парижу.

З 1844 по 1847 рр. навчався музиці і ретельно займався фортепіанною грою з Ф. Шопеном та теорією композиції з Г. Ребером. У 1848 році повернувся на батьківщину і почав виступати у концертах як піаніст.

У 1887 році заснував власну музичну школу, яку очолював до кінця свого життя. Його учнями були видатні органісти та музичні діячі: Рудольф Шварц, Мечислав Солтис, Чипріан Порумбеску та інші.

Деякі його фортепіанні твори носять відбиток впливу Шопена, а частково Шумана, дуже мелодійні, чудово гармонізовані, бездоганні за формою та фактурою. Деякі з них увійшли до програм фортепіанних класів.

Композитор видав повне зібрання творів Шопена в 17 томах 1879 р. в Лейпцигу. Він також є автором численних фортепіанних п’єс, творів для скрипки і кларнета, хорів, пісень, мазурок, полонезів, вальсів, обробок музичного фольклору різних народів.

Перша бібліотека Буковини (тепер – Наукова бібліотека Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича) була створена на кошти меценатів, серед них був і Кароль фон Мікулі, який передав у фонд будівництва бібліотеки усю виручку (1030 флоринів) від своїх зимових концертів 1850–1851 рр.

З 1858 року займав посаду директора Галицького Музичного Товариства у Львові. Диригував у концертах та одночасно виступав як піаніст, разом з тим, присвятив себе педагогічній діяльності та приділяв вільний час композиції, створюючи духовну, вокальну та інструментальну музику. У 1887 році заснував власну музичну школу, яку очолював до кінця свого життя. Його учнями були видатні органісти та музичні діячі: Рудольф Шварц, Мечислав Солтис, Чіпріан Порумбеску та інші.

Похований у Львові на Личаківському цвинтарі, поле № 77. На стіні львівського вірменського собору встановлено епітафію зі скульптурним портретом митця (скульптор Ципріан Годебський).

В австрійський період центральний парк Чернівців носив ім’я Мікулі, його іменем була назва вулиця міста.
 
 
 
28 жовтня – 135 років від дня народження громадського діяча і педагога
Дмитра МАКОГОНА (1881–1961)
 
Народився в м. Хоростків на Тернопільщині, у селянській родині.

Навчався в гімназії Тернополя, 1902 року виключений за агітаційну підтримку Івана Франка під час виборів до Райхсрату Австро-Угорщини.

1902 року закінчив учительську семінарію в Заліщиках (екстерном). Переїздить на Буковину і з вересня 1903 року учителює у буковинських селах Чорнівка, Лукавиця, Веренчанка.

У 1914−1918 роках перебував на Італійському фронті. Повернувся додому, коли Північну Буковину захопила королівська Румунія, запровадивши в краї жорстокий окупаційний режим. Однак і в цих умовах Д. Макогон розгортає активну літературну й громадську діяльність. Стає співзасновником і одним з авторів місячника «Промінь», докладає зусиль для відновлення педагогічного журналу «Каменярі» (виходив 1911–1914, 1921–1922 роках), співвидавець журналу «Іскра» (1907), сатиричного журналу «Щипавка» (1922). Співпрацював з журналами «Жало», «Оса», «Зеркало» та іншими. У 1907 р. в Чернівцях побачила світ перша книжка Макогонових творів – поетична збірка «Мужицькі ідилії», що стала помітним явищем у літературному житті Буковини початку століття.

До 1956 року працював учителем – на Буковині (1903–1914, вчитель Української гімназії у Чернівцях, 1919–1922) та Галичині (1923–1956 роки; зокрема, в Ходорові, де вчив української мови).

Автор багатьох січових пісень.

Два тижні не дожив Дмитро Макогон до свого 80-річчя. Помер 14 жовтня 1961 р. у м. Івано-Франківському, там і похований.

1987 року в Хоросткові встановлено меморіальну таблицю. 1996 року відкрито погруддя (скульптор – Я. Ворончак).
 
 
 
жовтень – 185 років від дня народження ректора Чернівецького університету, доктора філології, професора Йогана ВРОБЕЛЯ (1831–1909)
 
Народився в м. Ополе (Польща, на той час – Австрійська імперія) в бідній родині. Відвідував гімназію у рідному місті. Після смерті батьків залишився без засобів існування і без притулку. Але незважаючи на великі труднощі й нестатки, продовжував навчатися в гімназії у Бреслау (нині Вроцлав, Польща), яку закінчив 1855 р. Потім вивчав теологію в місцевому університеті, згодом звернувся до вивчення класичної філології. Під керівництвом корифеїв Ф. Гаазе, А. Росбаха, М. Геріца, Е. Люберта він брав участь у філологічному семінарі впродовж 8 семестрів, а також у конкурсних роботах семінаристів і здобував почесні премії. За виконання ораторського конкурсного завдання Вробель здобув академічний приз.

Після захисту 1865 р. дисертації й отримання звання доктора філософії виїхав до Петербурга, де працював доцентом класичних мов.

У 1867 р. запрошений працювати викладачем Краківського, а згодом – Львівського університетів.

Після відкриття університету у Чернівцях запрошений працювати в ньому. Двічі Йогана Вробеля обирали деканом філософського факультету.

На 1884–1885 навчальний рік Йоган Вробель був обраний ректором Чернівецького університету.

Протягом багатьох років він був також головою екзаменаційної комісії для кандидатів на викладання в середніх школах Буковини.

Йоган Вробель провадив широку дослідницьку й наукову діяльність, займався вивченням граматики, лексики класичних мов та літератури.

До основних його наукових праць належать: «Про новий рукопис Гесіода», «Про значення класичної філології для гуманістичної освіти та предметного навчання».
 
Помер у 1909 р., похований у Чернівцях.
 
 
 
ЛИСТОПАД
 
 
3 листопада – 170 років від дня народження доктора права, професора
Карла ГІЛЛЕРА (1846–1904)
 
Народився в м. Вюрцбург, де здобув вищу освіту, закінчивши Вюрцбурзький університет.

У 1868 році розпочав підготовчу юридичну практику у місцевому суді. Через три роки Гіллер склав практичний іспит, після чого працював юристом і суддею.

Займаючись юридичною практикою, не залишає теоретичні заняття з метою отримати науковий ступінь. Він досяг своєї мети у 1871 році, коли захистив докторську дисертацію в університеті міста Гейдельберг.

У вересні 1875 року його було призначено до щойно заснованого Чернівецького університету на посаду професора австрійського матеріального і формального кримінального права, де він очолив кафедру кримінального права і процесу, на якій пропрацював до 1898 р.

Проживав Карл Гіллер у Чернівцях по вул. Герренгассе, 7. Нині це вул. О. Кобилянської.

Обирався ректором університету на період 1885–1886 рр. Також Карл Гіллер обирався двічі проректором (1886–1887 та 1892–1893 рр.), тричі – деканом факультету (1882–1883, 1887–1888, 1895–1896 рр.) та заступником декана (1883–1884, 1888–1889, 1896–1897 рр.).

За глибокі знання кримінального права та законодавства Австрії, університет Граца в 1898 році призначив Гіллера своїм головою.

Помер Карл Гіллер 24 квітня 1905 року на 58 році життя. На той момент він працював деканом юридичного факультету університету м. Грац.
 
 
 
8 листопада – 100 років від дня народження поета, громадського діяча, журналіста
Василя БАРАНЕЦЬКОГО (1916–1941)
 
Василь Баранецький народився 8 листопада 1916 року в бідній селянській родині. Початкову освіту здобув у Кострижівській школі в 1923–1927 роках.

Продовжив навчання в Кіцманському ліцеї «Дмитро Кантимір», який закінчив з відзнакою. Як кращий учень був увінчаний короною. Після закінчення ліцею і здачі екзаменів 28 вересня 1934 року В. Т. Баранецькому було видано диплом бакалавра.

В цьому ж році Василь вступає на філософський факультет Чернівецького університету. В травні 1937 року подає заяву декану юридичного факультету з просьбою про паралельне навчання на факультеті права.

Щоб дати змогу навчатися в університеті, батьки були змушені продати частину землі. В той же час і Василь заробляв деякі гроші, даючи приватні уроки. В цей період він займається літературною діяльністю і пише вірші, сповнені лірики, сатири, патріотизму. Поки що відомі такі твори, як «Дід і смерть», «Весна», «Листопад», «Рідний край», «Веселка», «Два приятелі». Друкувався в крайовому тижневику «Самостійність». Було у Василя три зошити віршів, кожен із яких налічував 50 аркушів. Коли він у 1941 році виїхав до Миколаєва, то залишив ці зошити своїм батькам. Подальша їх доля, на жаль, невідома.

Василь Баранецький входив у націоналістичну групу товариства «Чорноморе», яке ставило своїм завданням майбутню «розбудову нації». Він також був учасником драматичної секції при товаристві «Кобзар».

По завершенні навчання роботи у румунської влади не отримав, хоч мав на той час хорошу спеціальність, добре володів німецькою, латинською, румунською і французькою мовами.

Він часто приїжджав у рідне село і подовгу тут жив. З Чернівецького Народного Дому привозив книжки, ставилися українські вистави і танці. Разом з Василем Лопушанським за допомоги даскала Квітковського та отця Данилюка згуртували сільську молодь і створили церковний хор, де співали не тільки церковні пісні, а й українські народні, козацькі.

У липні 1941 року разом з однодумцями в складі похідних груп ОУН Василь виїхав на Східну Україну, де в Миколаєві редагував газету «Миколаївські вісті». Під час фашистської окупації він проводив революційно-націоналістичну діяльність, гостро критикував жорстокі репресії німецько-румунських властей. За доносом Василь був заарештований на квартирі, де проживав. 7 грудня 1941 року (за деякими даними в січні 1942 року) В. Баранецький, В. Сірецький, В. Антонюк,             В. Малярчук, Бордейний (усі буковинці) були розстріляні німцями. Місце захоронення невідоме.
 
 
 
15 листопада – 170 років від дня народження українського письменника і педагога
Дмитра ВІНЦКОВСЬКОГО (1846–1917)
 
Дмитро Вінцковський (псевд. і крипт. – Д. В, Димитрій В., Дмитро з Остри, Д. з О., Д. з Остри, Дмитро з-над Дністра та ін.) народився в с. Остра, тепер Кіцманського району. Навчався в Дрогобицькій гімназії, Львівській духовній семінарії. Вчителював у Сучаві (1873–1874), Чернівцях (1875–1877), Львові (1877–1883), з 1884 р. працював урядовцем банку у Львові. Працював переважно в «москвофільських» часописах («Слово», «Голос народный», «Школьная часопись», «Учитель», «Ластівка» та ін.). Автор значної кількості поетичних та прозових творів.

Дмитро Вінцковський був певний час членом чернівецького товариства «Руська Бесіда», у 70-х роках XIX століття на сторінках видання цього товариства «Месяцеслов буковинско-руский...» надрукував низку поетичних творів. 
 
Помер він     25 жовтня 1917 р. в м. Києві.
 
 
 
ГРУДЕНЬ
 
 
12 грудня - 200 років від дня народження художника Яна ЛУЧИНСЬКОГО (1816–1855)
 
Ян Петро Лучинський народився 12 грудня 1816 року у Чернівцях в українській родині. Творчі роки його короткого життя минули в українсько-польському середовищі Львова. Вчився він у місцевих малярів. Його вважали здібним малярем і відносили до групи «малі майстри польського пейзажу». Він мав дар портретиста та майстра натюрмортів. В його роботах є міфологічні та релігійні композиції. Твори митця зберігаються у музеях України та Польщі. Ян Лучинський один з тих галицьких майстрів, хто залишив після себе велику спадщину, але час і досі приховує від нас переважну більшість його полотен.

Нікуди зі Львова не виїздив, там писав образи для костьолів. Прожив 39 років, похований у Львові.
 
 
 
19 грудня – 110 років від дня народження поета, художника, іконописця
Стефана ШИМАНОВИЧА (1906–1984)
 
Походив з польської родини. Поет-самоук, художник, фотограф, працював бібліотекарем. Малював ікони та корогви.

У Кіцманському районі в приміщенні Будинку культури восени 1944 року Стефан Шиманович організував бібліотеку.

За любов до України його впродовж життя переслідували румунська сигуранца і радянські органи безпеки.
 
 
 
22 (25) грудня – 175 років від дня народження митрополита Буковини,
ректора університету Володимира де РЕПТИ (в миру Василь) (1841–1926)
 
Народився Володимир (світське ім’я Васитль) в с. Банилів (що нині на Вижниччині). Навчався спочатку в гімназії, а потім – в богословському інституті. Невдовзі консисторією був направлений на навчання до Віденського університету. Слухав лекції в університетах Бонна, Мюнхена, Цюріха.

У 1872 р. після повернення на Буковину його призначають шкільним інспектором Чернівецької округи та викладачем гімназії. Паралельно з цим В. Репта був префектом Духовної семінарії. 9 вересня 1873 р. указом імператора його призначено титулярним, а 4 вересня 1875 р. – ординарним професором на кафедрі Нового Завіту.

В 1878–79, 1885–86, 1888–89 та 1893–94 рр. був деканом богословського факультету; 1883–84 рр. – ректором університету. З 1876 по 1895 р. займав посаду дільничного шкільного інспектора, де суттєво сприяв покращенню навчання в школах.

У 1875 році у віці 34 років постригся в ченці, 1890 року став архімандритом, 1899 року – єпископом радовецьким, а з 1902 по 1924 рр. – митрополит Буковини. Обирався депутатом австрійського парламенту.

Громадськість столиці краю обрала о. Володимира почесним громадянином м. Чернівців.

У студентські роки він організував на Буковині перше Шевченківське свято. Йому також належать деякі богословські праці, які відіграли свою роль в історії буковинського богослов’я. Найвідомішою з них була «Психологія і її значення для розвитку, вдосконалення і здійснення релігійних почуттів» (1838) німецькою мовою, «Релігійні звичаї, традиції та манери в їхньому значенні для розвитку культури» (1888). У 1889 р. був виданий «П’ятнадцятий вісник про стан державних шкіл і народних шкіл крайового міста Чернівці».

Коли його сили з причини поважного віку ослабли, він добровільно поступився архієрейським престолом і жив у митрополичій резиденції до самої смерті. Помер 24 квітня 1926 р. у віці 85 років, похований в архієрейській гробниці на міському кладовищі.
 
 
 
30 грудня – 95 років від дня народження українського філософа, публіциста, педагога, кандидата філософських наук Василя ЧАЙКОВСЬКОГО (1921–2004)
 
Народився в с. Романківці, тепер Сокирянського району Чернівецької області, в сім’ї вчителя і учасника Хотинського повстання 1919 року.

У 1938 р. організував підпільну організацію, яка виступала за приєднання Буковини до Радянської України. Румунським військовим трибуналом двічі був засуджений до розстрілу, карався у фашистських таборах за антирумунські виступи.

У 1955 р. закінчив філологічний факультет Чернівецького державного університету (ЧДУ).

Вчителював, працював інспектором шкіл Новоселицького і Герцаївського районів. Впродовж 1964–1986 рр. – на кафедрі філософії ЧДУ: лаборант, завідуючий кабінетом, викладач, доцент. У 1994–1996 рр. – доцент Чернівецького обласного інституту післядипломної освіти. Кандидат філософських наук (1975).

Відійшов у вічність 9 червня 2004 р. у м. Чернівці.
 
 
 
 
 
110 років від дня народження доктора геологічних наук, професора
Павла КАНІБОЛОЦЬКОГО (1906–1950)
 
Народився у м. Царичанка Дніпропетровської області у сім’ї селянина.

Після навчання у церковно-приходській школі працював на шкірзаводі, служив у лавах Червоної армії. З 1924 року навчався на робітфаці та працював на Харківському електроламповому заводі. Потім, з 1927 по 1930 рр., навчання у Дніпропетровському гірничому інституті. Як відмінник залишився в аспірантурі. Після захисту кандидатської дисертації працював доцентом у тому ж гірничому інституті та за сумісництвом у Дніпропетровському університеті.

У 1944 році П. Каніболоцького було призначено на посаду ректора Чернівецького університету. З 1949 р. там же був завідувачем кафедри петрографії та корисних копалин.

За відбудову Чернівецького університету Наркомат УРСР нагородив Павла Каніболоцького знаком «Відмінник освіти».

У грудні 1947 року Павла Каніболоцького обрано депутатом Чернівецької обласної ради.

У січні 1950 року переведений на посаду завідувача кафедри петрографії та геології корисних копалин Дніпропетровського гірничого інституту.

Помер 13 серпня 1950 року у Дніпропетровську.
 
 
 
115 років від дня народження доктора біологічних наук, професора
Корнія ЛЕУТСЬКОГО (1901–1988)
 
Народився в селі Малахове, сучасного Березанського району Миколаївської області.

Після служби у Червоній армії, у 1924–1925 роках – директор дитячої колонії. Потім навчання в Одеському інституті народної освіти, праця викладачем педагогічного і машинобудівного інститутів у Кіровограді, старшим науковим співробітником науково-дослідного інституту харчування. Упродовж 1934–1941 років – старший науковий співробітник інституту біохімії Академії наук УРСР та завідуючий біохімічної лабораторії Інституту праці у Києві. У повоєнні роки працював проректором з наукової роботи і завідувачем кафедри біохімії Львівського державного університету.
 
З 1949 по 1968 рр. – ректор Чернівецького державного університету і завідувач кафедри біохімії. Був головою правління Чернівецької обласної організації товариства «Знання», членом Центральної ради Всесоюзного товариства фізіологів, біохіміків і фармакологів.

У 1962 році обраний почесним членом Чехословацького медичного товариства імені Пуркіне (Академія медичних наук Чехословаччини). У 1965 році присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки УРСР». Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, Леніна та багатьма медалями. Помер у листопаді 1988 року.
 
 
 
115 років від дня народження українського композитора, музикознавця, диригента Миколи БОЙЧЕНКА (1896 (1894) – 1946 (1947)
 
Народився в Ізмаїлі (нині Одеської області), за іншими даними в Києві. У 1919 р. закінчив Київську консерваторію. Під час навчання працював акомпаніатором студентського хору Київського університету. Удосконалював професійну майстерність у Парижі. У 1919–1922 рр. викладав у Київській консерваторії гармонію. У 1922–1923 та 1929–1930 рр. працював у Кишиневі, там організував та очолив Спілку ліричних артистів.

У 1924–1929 рр. був викладачем теорії музики та композиції в Консерваторії святої Цецилії в Римі, у 1930–1932 рр. – у Парижі, у 1932–1938 рр. – у Чернівцях. Очолив хорове товариство «Буковинський Кобзар» і керував його хором, був директором і викладачем Вищої музичної школи.

Від 1938 року жив і працював у Бухаресті.

Упорядкував збірку «150 буковинських народних пісень із села Чунькова» (1935); автор п’єс, хорів, пісень на слова Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, І. Мазепи, обробок народних пісень; автор драматичної опери на одну дію «Перед ранком», інсценізації народного обряду «Весілля»; для симфонічного оркестру написав поему «Україна», увертюру «Лісова пісня»; автор струнного квартету, фортепіанного тріо, «Української рапсодії» для фортепіано.

Помер 1946 або 1947 р. в Бухаресті, за іншими даними – в Угорщині.
 
 
 
120 років від дня народження австрійського художника 
Володимира ЗАГОРОДНІКОВА (1896–1984)
 
Австрійський художник російського походження, творчість якого була присвячена іконопису. Загородніков з дитинства до 1941 року жив у Чернівцях, куди приїхав 1900 року з Росії. Мистецтву навчався у художніх школах Чернівців та Парижу. Подорожував Буковиною, вивчав фрески її монастирів та іконопис у храмах. Поліетнічне та багатомовне середовище Чернівців, високий інтелектуальний рівень культурного життя збагачували і формували молодого митця. 1919 року у Чернівцях відбулася перша персональна виставка його творів. Він брав також участь у виставках чернівецьких митців 1922, 1938 та 1939 років. У Чернівцях Володимир Загородніков працював у майстерні художника Адама Кратохвілі.

Протягом року (1928-29) він навчався у Парижі в одній з найбільш відомих художніх шкіл Франції. Одночасно відвідував приватну мистецьку школу і студію у Парижі.
Пізніше (1936-37) Загородніков працював викладачем в художній школі Чернівців. Під впливом Артура Верони вивчав техніку іконопису. Від 1941 року митець жив у Австрії в м. Грац.

За визначні досягнення в станковому мистецтві та за створення низки стінописних сакральних композицій Володимир Загородніков нагороджений срібною медаллю та Золотим Почесним знаком міста Грац, а також Австрійським Почесним Хрестом науки та мистецтва (1977).

1983 року відбулася остання виставка художника «Містичні символи».

Помер Володимир Загородніков 9 листопада 1984 року у Граці.
 
 
 
120 років від дня народження ізраїльського живописця
Якова АЙЗЕНШЕРА (1896–1980)
 
Ізраїльський живописець. Під час Першої Світової війни служив у австрійській армії та повернувся у Чернівці. Закінчив Академію мистецтв у Відні.

У 1920-х роках у Чернівцях він вже був вправним графіком, який віддавав перевагу ксилографії.

Його перша персональна виставка відбулася 1929 року у Бухаресті. Яків Айзеншер входив у коло відомих митців та літераторів Чернівців, до якого належали Штейнбарг, Бернард Редер, Артур Кольнік та Рувен Рубін.

Потім провів п’ять років у Парижі. В 1935 році емігрував до Ізраїлю, м. Еретц. Протягом 15 років він викладав в Бецалел Академії мистецтв і дизайну в Єрусалимі.
 
Пізніше у 1970-х роках вже у Тель-Авіві займався друком з дощок, різьблених у Чернівцях.
 
 
 
 
130 років від дня народження польського живописця, графіка
Леонарда ВІНТЕРОВСЬКОГО (1886–1946)
 
Народився в м. Чернівці.

1893 в товаристві «Сокіл» у Львові проходив курси провідників сокільничих осередків. В програму 4-тижневих щоденних навчань входило багато дисциплін, в тому числі їзда верхи, на запряжених кіньми візках різного типу, на роверах, теорія гімнастики і вільні вправи з гантелями та гирями.

1894–1898 навчався в Академії мистецтв у Кракові. 1896 був нагороджений Срібною медаллю за свої студентські роботи. 1899–1901 продовжив навчання у мюнхенській Академії мистецтв.

1897 дебютував у Кракові на виставці Товариства прихильників образотворчих мистецтв. Пізніше його картини були представлені на виставках у Львові, Лодзі, Відні та Берліні. На початку своєї творчості писав портрети, пейзажі, жанрові сцени і релігійні картини. У 1899 році у Львові ілюстрував «Дванадцять легенд і переказів з Кракова».

1906 виконував розпис у костелі с. Ворохта; 1909 відбулася реставрація храму в Дунаєві, під час якої інтер’єр було розписано Л. Вінтеровським.

З 1910 р. 16 живописних панно Л. Вінтеровського прикрашали стіни «Скейтінґ-рінґу» (Львів).

Під час Першої світової війни працював в якості художника-документаліста при штабі австрійської армії.

Ще перед війною мешкав у Львові на вул. Dwernickiego, 11a (нині вул. Свєнціцького), а вже з 1920 переїхав у Варшаву.

Помер у Львові, а за іншим даними у Варшаві.
 
 
 
145 років від дня народження доктора біології та філософії,
професора Євгена БОТЕЗАТА (1871–1964)
 
Народився у с. Тереблече. Навчання починав у початковій школі рідного села, а закінчив отримання середньої освіти у м. Серет. Після чого вчився на природничому факультеті Чернівецького університету.

В 1897 році здобув вчений ступінь доктора біології, а в 1898 році – доктора філософії.

Професійну діяльність розпочав викладачем Чернівецької нормальної школи.

У 1904 році зробив відкриття у біології – дослідив і встановив наявність органів смаку у птахів. Найвідомішою працею є «Біологічне значення пташиного співу».
Викладацьку діяльність продовжив у Чернівецькому університеті.

На 1922–1923 навчальний рік був обраний ректором Чернівецького університету.

Член-кореспондент Румунської академії наук (1913), член-кореспондент Паризького товариства біологів (1908).

Помер Євген Ботезат у 1964 році.
 
 
 
145 років від дня народження письменника, професора, фахівця у галузі карного кодексу Константина ІСОПЕСКУ-ГРЕКУЛА (1871–1938)
 
Народився в родині директора середньої школи м. Чернівців і депутата Віденського парламенту Дмітрія Ісопеску, маму звали – Аглая Грекул.

Закінчив з блискучими результатами чернівецький ліцей.

Вищу правничу освіту одержав на юридичному факультеті Чернівецького університету. У 1897 році став доктором права у Чернівцях.

Поглиблював свої знання у Відні, Лейпцигу, Берліні та Гейдельберзі.

Повернувшись на батьківщину у 1906 році, склав професійний іспит на приват-доцента і став викладачем Чернівецького університету.

Він був першим румуном серед викладачів юридичного факультету. Через три роки отримав звання професора (1909). Протягом багатьох років на юридичному факультеті читав цивільне та кримінальне право, кримінальний процес. К. Ісопеску-Грекул як науковець займався проблемами уніфікації законодавства Румунії. Його праці публікувались німецькою та румунською мовами у наукових журналах Відня, Чернівців та інших міст. У бібліотеці Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича збереглися лише дві його праці.

Обрання Константина Ісопеску у 1930 році ректором Чернівецького університету строком на три роки дало можливість отримати йому у 1933 році звання «doctor honoris causa» за значні заслуги та вагомий внесок у науку, навчальну та політичну діяльність. У 1934 році обійняв посаду заступника декана юридичного факультету.

Окрім науково-педагогічної, займався і літературною роботою. Як поет, писав під псевдонімом Константін Верді.

Помер раптово 29 березня 1938 років, коли йому було лише 67 років.
 
 
 
 180 років-від дня народження ученого-філолога Іона СБІЄРИ (1836–1916)
 
Народився в с. Городник Сучавського повіту. Середню освіту майбутній буковинський учений здобув у містечку Радівці, а вищу – в Чернівцях та Відні. З 1862 по 1870 рр. він працював вчителем румунської мови у Першій німецькій гімназії, був учителем М. Емінеску.

Іон Сбієра був одним з провідних румунських учених-філологів, одним з видатних дослідників старорумунської мови та її пам’яток.

З 1875 р. і до 1906 р. був першим завідувачем кафедри румунської мови та літератури. Його курси з історії стародавньої румунської літератури не втратили свого наукового значення і до теперішнього часу.

Один із засновників Румунської Академії (1867).

Іон Сбієра тексти рукопису, писані кирилицею, вперше видав з латинською транскрипцією. Паралельно дослідник видав відповідні тексти перекладів Біблії 1648 і 1688 рр.
 
 
 
185 років – від дня народження доктора теології, професора
Василя МИТРОФАНОВИЧА (1831–1888)
 
Народився в с. Буденець (нині – Сторожинецький район Чернівецької області). Закінчив Чернівецьку гімназію, вступив на теологічні курси. Потім навчається у Віденському університеті – вивчає практичну теологію.

Після висвячення його в сан пресвітера викладає практичну теологію в православній теологічній установі у Чернівцях (1856–1859).

У 1861 році отримує звання екстраординарного професора теології, а в 1875 році призначений викладачем теологічного факультету, тільки що відкритого, Чернівецького університету імені Франца Йосифа.

У 1875–1876 та 1882–1883 навчальних роках – декан теологічного факультету.

В 1878–1879 навчальних роках – ректор Чернівецького університету імені Франца Йосифа.

В 1879 році за заслуги удостоєний звання почесного доктора теології, а в 1880 році – церковного ставропігійного священика.

Тривалий час В. Митрофанович займав посаду крайового радника та був депутатом австрійського рейхстагу, займався науковою роботою.

Помер у 1888 році.
 
 
 
190 років – від дня народження політичного діяча Василя ВОЛЯНА (1826–1889)
 
Народився у Перемишлі. Закінчивши місцеву гімназію вступив на медичний факультет Віденського університету, де здобув медичну освіту і докторський ступінь. Навчався за кошти українських меценатів отців Івана Снігурського та Григорія Яхимовича.

У Чернівцях з 1866 року. Був одружений на рідній тітці Миколи фон Василька.

Надзвичайно успішно Василь Волян працював у галузі медицини.

28 серпня 1866 року Доктора Воляна призначили лікарем у Чернівці. У складних умовах роботи він зарекомендував себе як найкраще. В середині 1880-их рр. взяв активну участь у будівництві крайового шпиталю у Чернівцях. А з 1886 до 1899 був його головним лікарем.

З 1875-го – екстраординарний професор судової медицини в університеті Чернівців. Крім того, у 1880–1888 рр. – президент Буковинської лікарської палати.

Помер Доктор Василь фон Волян у Відні. Тіло його було перевезене до Чернівців, де, після панахиди у греко-католицькій церкві, поховане на «Центральному (Руському) цвинтарі».

Звістка про смерть Доктора Воляна дійшла навіть до Великобританії (у тамтешньому медичному журналі було надруковано скорботне повідомлення), що свідчить про неабиякий авторитет і славу Василя Воляна у медичних колах того часу не лише в Австрії, а й далеко за її межами.

27 жовтня 1900 року у Чернівецькому крайовому шпиталі йому було встановлено бронзовий бюст. На жаль до наших днів він не зберігся.
 
 
 
200 років від дня народження громадсько-політичного діяча
Олександра МОРГЕНБЕССЕРА (1816–1893)
 
Народився у місті Ярославі (Польща) в родині, яка в давнину носила славне прізвище Накєльських і осіла в Краківському воєводстві ще у XVI ст. До середньої школи ходив спочатку в Ярославі, згодом – у Перемишлі, де й закінчив у 1833 р. шестирічну гімназію та дворічний курс вивчення основ філософії. Ще через чотири роки Моргенбессер отримав диплом випускника юридичного факультету Львівського університету. З ранніх літ у Олександра виявилася гостра жага до пізнання історії своєї нації та Речі Посполитої. Оскільки навчання в гімназії та університеті велося винятково німецькою мовою, про історію постання польської мови, народу, держави він дізнавався, вчащаючи на зібрання таємних національних студентських товариств. Перейнявшись ідеями визволення Батьківщини, молодий Моргенбессер протягом 1836–1841 pp. брав активну участь в діяльності таємних польських революційно-патріотичних організацій.

Після закінчення правничих студій Олександр Моргенбессер розпочав працю в судовій системі Імперії у Львові. У 1841 р. його було заарештовано за участь у польському революційно-патріотичному русі і запроваджено до Львівської міської в’язниці, де він перебував до 1845 р. Після звільнення з ув’язнення йому вдалося переїхати на роботу і проживання до Чернівців. У столиці Буковини він влаштувався працювати в конторі адвоката Гноінського, залишаючись, однак, під наглядом поліції з плямою політичного злочинця на репутації. У 1859 р. Моргенбессер відкрив власну нотаріальну контору в Садагурі (Садгорі). Через три роки він переніс її розташування до Чернівців, де й працював нотаріусом.

Переїхавши до Чернівців, Олександр Моргенбессер активно включився до участі в громадсько-культурній діяльності як у рамках Полонії, так і Буковини в цілому.
Творчий доробок Олександра Моргенбессера торкався, передусім, двох царин діяльності – літератури та історії. Історичні праці Олександра Моргенбессера стосувалися переважно питань історії Молдавської держави та польсько-молдавських відносин.

Помер у 1893р. в Чернівцях, де і похований на Руському кладовищі.
 
 
 
200 років від дня народження фольклориста, композитора
Антоні КОЦІПІНСЬКОГО (1816–1866)
 
Народився в м. Андрихів поблизу Кракова, за походженням поляк. Навчався гри на фортепіано, органі, а також мистецтву композиції у свого батька, органіста й керівника оркестру Львівського кафедрального собору.

10 років прослужив у австрійському військовому оркестрі в Чернівцях. З 1846 року переїхав до Кам’янця-Подільського (у той час це була територія Російської імперії), де давав уроки музики, а з 1847 працював у нотному магазині. Захопився фольклористикою, почав активно збирати й записувати українські народні пісні. 1849 року через політичні мотиви був висланий з Російської імперії, жив у Відні. У 1853 р. повернувся до Кам’янця-Подільського, з 1855 постійно проживав у Києві, займався видавничою справою. Відкрив нотні магазини в Кам’янці-Подільському, Києві, Кишиневі (нині столиця Молдови), Житомирі (останній мав назву «магазин музики, інструментів музичних і всякого роду приборів артистичних»; згодом Коціпінський віддав його під завідування своєму братові Юрію).

Брав активну участь у музичному житті Києва: і як організатор аматорських музичних вечорів, і як співак-виконавець (тенор).

Видавнича діяльність Коціпінського сприяла популяризації в Україні музичної, насамперед фортепіанної і пісенної, літератури, особливо творів місцевих композиторів М. Завадського, В. Заремби, Й. Витвицького, Ф. Яроньського,               Д. Бонковського та ін. Поміж видань Коціпінського – кілька пісень Л. ван Бетховена.
 
 
 
 
 
Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати почесних діячів Чернівців, які посутньо вплинули і впливають на духовно-інтелектуальну атмосферу міста.
 
 
 
 
 
CІЧЕНЬ  2015 

2 січня – 125 років від дня народження оперного співака

Михайла ГОЛІНСЬКОГО ( 1890 – р. см. невід.)


Народився 1890, Вербівці, Городенківський район, Івано-Франківська область. Його ім'я стоїть поруч з такими постатями видатних співаків, як О.Мишуга, С.Крушельницька, О.Руснак, М.Менцинський. Мистецтво співу опанував у Львові та Мілані (Італія). Як ад'ютант заступника державного секретаря військових справ уряду ЗУНР Петра Бубели в листопаді-грудні перебував у Тернополі, в червні-липні 1919р. – в Заліщиках. Перебував у дружніх стосунках з М.Гайворонським, полковником Є.Коновальцем, бандуристом Василем Ємцем. У Кобаках рідний дядько Марко Черемшина (І.Семанюк) сприяв розвитку його таланту. У Кобаках учителювала дружина Гайворонського Марія Марфенчук, яка приятелювала з Голинським. Близько дружив з П.Тичиною, О.Вишнею, Л.Курбасом, І.Паторжинським.
Співав на сценах театрів Львова (1925 (1930–38 р.), Одеси, Києва, Харкова, Тбілісі (Грузія) та Москви (1927–30рр.), Європи, Канади й США. Співпрацював з колективом «Боян Дрогобицький». 27 вересня 1924р. виступав у приміщенні «Міщанського братства» в Тернополі. 1927р. відпочивав у Заліщиках. 1945р. – голова літературно-мистецького товариства «Козуб» в м. Торонто. Виконував оперні партії: Єлеазар («Дочка кардинала» Ж.-Ф.Галеві), Радамес («Аїда» Дж.Верді), Гофман («Казки Гофмана» Ж.Оффенбаха), Лоенгрін («Лоенгрін» Р.Вагнера), Хозе («Кармен» Ж.Бізе), Йонтек («Галька» С.Монюшка), Каварадоссі («Тоска» Дж.Пуччіні), Каніо («Паяци» Р.Леонкавалло), Герман («Пікова дама» П.Чайковського), Андрій («Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського), Степан («Купало» А.Вахнянина) та ін. Залишив спогади: «Героїчний тенор Михайло Голинський» (1971). Від 1938р. проживав у Канаді. Перебуваючи на чужині, завжди тужив за рідним краєм.
У жовтні 2003р. у Заліщиках на честь оперного співака М.Голинського відкрито меморіальну таблицю.
 
17 січня – 120 років від дня народження

Григорія НАНДРИША
(1895 – 1968)
 
 
Григорій Нандриш народився третім сином у родині Думітру та Марії Нандриш, селян з села Магала.
Початкові знання отримав у рідному селі Магала. Потім за порадою старшого брата – Іоана – втік до Чернівців, щоб навчатися у німецькому ліцеї. Дідусь допоміг Григорію закінчити і ліцей, і університет.
У 1921–1922рр. Григорій Нандриш вивчав славістику у Ягеллонському Університеті у Кракові. У 1922р. у Кракові Григорій Нандриш захистив докторську дисертацію на тему «Вербальні аспекти Путнянського Євангеліє». Після захисту незабаром Григорія Нандриша призначають лектором Краківського Університету.
У 1923–1925рр. Григорій Нандриш живе у Франції. Маючи неперевершену працездатність, Григорій Нандриш набув широкі знання у слов'янській філології та лінгвістиці. Загалом він знав 14 мов, і це у 31 рік. Він мав зв'язки з видатними лінгвістами, літераторами, фольклористами, істориками, юристами, які працювали на Заході: Розетті, Жюреску, Бусуічану, Мішля, Мунтяну, Бретіану, Панаітеску, Марінеску, Ламбріно, та ін. У 1926 р. він повертається до Чернівців. Професор Григорій Нандриш вивчив цілу серію слов'яно-румунських історичних документів. Григорій Нандриш опублікував цілу колекцію з 44 слов'яно-румунських документів про зв'язки володарів Мунтенії з монастирями з Гори Атос. Ці документи датують 1372–1658рр.
Григорій Нандриш прослідкував витоки прізвища видатного румунського поета Емінеску. На протязі 12 років (1930 - 1942) він був головою «суспільства з румунської культури та літератури на Буковині».
Проводив активну культурну діяльність, філій цієї організації були створені майже у всіх селах Буковини, у тому числі і у Магалі. У 1937 – 1940 рр. спілка збудувала Культурний палац у центрі Чернівців (сьогодні це «Будинок офіцерів» на Театральній площі). Спілка мала типографію, яка називалась «Мітрополіт Сільвестр» а також кінотеатр. У Роша – Стинка біля Чернівців з ініціативи Григорія Нандриша багато років функціонував «Селянський університет».
На честь 100–річчя з дня заснування «Спілки румунської мови та літератури на Буковині» Григорій Нандриш опублікував у багатьох видавництвах у Парижі, Лондоні, Мадриді низьку статей про діяльність цієї спілки.
У 1946р. професор Григорій Нандриш адресував Мирній конференції у Парижі «Меморандум Басарабія та Буковина», у якому описав документально та аргументовано долю цих країв та закликав до поважання принципів прав людини та Атлантичної Хартії.
У травні 1940 р. – професор Григорій Нандриш, його дружина та їхній син Джон Грегорі поїхали до Англії. Але Нандриш більше не мав змогу після цього ступити на рідну землю. Місія, запланована на 2 місяці, продовжилась 28 років. Мета місії була «проінформувати англо-американський світ» про нас.
У 1962 р. Нандриш провів конференції у Америці (Нью-Йорку), у Канаді (Клівленді), у Франції (Парижі), Італії (Мілані) та інших містах.
Нандриш публікувався у англійських виданнях у Лондоні з історії та лінгвістиці – 1951, 52, 53, 54, 56, 58 рр. Багато часу працював на кафедрі порівнювальної філософії слов'янських мов Лондонського Університету (1948 -1962). На пенсію вийшов зі званням Професор Емерітус.


23 січня – 170 років від дня народження

Омеляна КАЛУЖНЯЦЬКОГО
(1845 – 1914)
 
 
Народився цей трудолюбивий чоловік у селищі Тур'є (Королівство Галичини і Володимирії, що входило до складу Австрійської імперії, нині це Старосамбірський район Львівської області). Після закінчення 1863р. Самбірської гімназії вступив до Львівського університету, а з жовтня 1865 навчався у Віденському університеті, де вивчав філологію, історію і філософію під керівництвом професорів Ф.Міклошича, Фоллера, Й.Ашбаха, Єгера і Ціммермана. Протягом 1868–1874рр. викладав у гімназіях Кракова, Жешува і Львова.
Завершивши навчання, наприкінці травня 1868 року О.Калужняцький одержує офіційне повідомлення про призначення його галицькою шкільною владою на посаду в Кракові. Таким чином, він починає свою педагогічну діяльність як помічник учителя Краківської гімназії святої Анни. З 1 вересня 1868 року молодий викладач приступає до своїх професійних обов’язків. З перших же днів він починає займатися наукою, що для нього було особливо важливим. У червні 1870 року вчений їде до батьків на село поправити своє «дуже упале здоров’я». Але навіть під час відпочинку він продовжує працювати над перекладом на латину літопису «Повість врем’яних літ».
У 1874 році О.Калужняцький намагається очолити кафедру слов’янської філології в Кракові. Проте на це місце претендували Бодуен де Куртене та Луціан Маліновський – учитель гімназії з Варшави. Факультет вирішив розглянути і пропонувати тільки кандидатуру Бодуена де Куртене, який з певними умовами пропозицію прийняв.
Тому, коли в жовтні 1875 року відкрили Чернівецький імператорський і королівський імені Франца Йосифа університет, Омелян Калужняцький, на той час молодий і доволі амбітний молодий науковець, за рекомендацією Ф.Міклошича, перебрався сюди. Тут він очолив кафедру порівняльної слов’янської філології й керував нею протягом 38 років. З того часу все його життя було присвячене цьому університету і Чернівцям. У 1889–1890 навчальному році був на посаді ректора університету.
За наполегливу наукову працю у березні 1886 року колегія професорів філософського факультету надала йому звання почесного професора. За значний внесок у світову науку в 1890р. став дійсним членом Бухарестської Академії наук, а наступного року – член-кореспондентом Петербурзької Академії наук.
Читав курси лекцій: «Старослов’янські тексти», «Синтаксис слов’янської мови», «Нова російська і польська література», «До критики виникнення глаголиці», «Огляд літератури західних слов’ян від найдавніших часів до кінця ХІV ст.». Омелян Калужняцький досліджував проблеми польського, російського, сербського, болгарського, старослов’янського мовознавства, палеографії, народознавства, історії права тощо. Він, безперечно, заклав ґрунт для подальшої розробки питань, що його цікавили у таких галузях, як палеографія, орфографія, фонетика і морфологія. У 1877 році (з березня до жовтня) Омелян Калужняцький здійснив велику наукову мандрівку, яка привела його через Львів, Київ, Москву, Петербург та Вільно у Кеніґсберг, а звідти – у Берлін, Бреслав. І всюди він ґрунтовно вивчав архіви. Друга наукова поїздка була здійснена влітку 1894 року у Балканські країни та Польщу. Третя – у монастирі Північної Молдавії, які мали багаті бібліотеки давніх рукописних пам’яток. Молдавські воєводи у своїх грамотах до ХVІІ ст. користувалися виключно старою українською мовою.
Праці: «Обзор слов’яно-руських пам’яток мови та писемності...» (1877 р.), «Молдавські та мунтянські документи з архівів міста Львова» (1878 р.), «Пам’ятки старослов’янської мови, т. І. Путнянське Євангеліє» (1888 р.), «Історичні, топографічні та мовознавчі доповнення до історії румунського населення у Галичині», «З панегіричної літератури південних слов’ян» (1901). О.Калужняцький був видавцем староукраїнських пам’яток, («Путнянського Євангелія» та «Христинопільського Апостола», а також окремих староболгарських пам’яток. Його внесок у дослідження української мови та її місця серед інших мов, більше того – її суспільного значення для інших народів, не можливо переоцінити. Зокрема він є автором праць «З панегіричної літератури південних слов’ян» (1901), «Кирилівське письмо у румунів» (опубл. 1915). А ось досліджуючи мову «Путнянського Євангелія», науковець відзначив у ній риси, характерні для української мови. А як автор нарису «Русинська мова і література» (1899) дослідник зробив першу спробу вивчення українського мовного і літературного процесу на Буковині від давньоруських часів до кінця ХІХ ст. Крім цього, О.Калужняцький зібрав близько 200 грамот румунських володарів, «писаних руською мовою», а також близько 800 грамот і розпоряджень київських, львівських і перемишльських єпископів, опрацював матеріали з пам’ятками канонічного права. Вивчав впливи церковнослов'янської мови на румунську, румунські впливи в українських та говорах інших мов Карпатського регіону. Йому належить розвідка «Про порядок числення і назву місяців у гуцулів» (1905). Цікавився також фольклором та етнографією: у фольклорно-етнографічній розвідці «Собіткові пісні західногалицьких малорусів» (1905). Він є автором понад 100 наукових праць. Як талановитий вчений-філолог, який своєю копіткою працею відстоював самобутність української філологічної науки в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., він викликав захоплення і вдячність за свою діяльність, присвячену науці та культурному піднесенню буковинського краю. Упродовж 1881–1884 років був Головою товариства «Руська бесіда» на Буковині. Належав до табору «консервативних русинів». Був одним з організаторів створення політичної організації «Народная Рада», яка після відходу з неї Миколи Василька та Володимира Филиповича практично розвалилась. У 1889–1890 роках, обіймаючи посаду ректора університету, був послом Буковинського крайового сейму. Адресні книги за 1898, 1909 і 1914 роки повідомляють, що університетський професор, член-кореспондент Академій наук Бухаресту і Петербурга Омелян Калужняцький (dr.-univ.prof Кaluzniacki Emil винаймає помешкання в будинку під №12 на вулиці Резиденції [Residezgasse, 12, нині це вулиця Університетська, 60. – Л.Щ.]. В цьому помешканні знаходилась найбільша приватна колекція стародруків, яку професор збирав впродовж всього свого наукового життя.
Відійшов у вічність професор Омелян Ієронімович Калужняцький 3 липня 1914 року у Чернівцях, де й спочиває на Руському кладовищі.
Детальніше можна познайомитися на сайті муніципальної бібліотеки dobrabiblioteka@gmail.com


30 січня – 120 років від дня народження громадського-політичного діяча, журналіста, науковця в галузі міжнародного права

Василя ОРЛЕЦЬКОГО

(1895 – 1976)

Народився с. Лужанах (тепер Кіцманського району) в родині сільського старости.
Закінчивши шестирічну школу в Лужанах, продовжив освіту в Чернівецькій гімназії. Після закінчення гімназійного навчання В.Орлецький стає студентом Чернівецького університету, де вивчає правничі науки. Перша світова війна не дозволила йому закінчити навчання. Згодом вступив до Української Галицької Армії, брав участь у боях за Київ.
Василь Леонтійович у 1920р. їде до Праги, де після Першої світової війни сформулювалося ядро української політичної еміграції. Тут довелося йому закінчити своє навчання. У Празі В.Орлецький навчається одночасно в Карловому університеті та в Українському Вільному університеті, де одержав ґрунтовну освіту за філософсько-правничим та суспільно-політичним напрямками.
В.Орлецький бере активну участь у студентському русі: очолює гурток буковинських студентів «Черемош», видає інформаційний листок «Буковина», активно діє в організації «Відродження Українського Студентства», редагуючи її англомовний друкований орган «Ді Н.У.Ньюз».
1925–1933 рр. очолює Центральний союз українського студентства (ЦЕСУС).
Надзвичайно плідною була співпраця В.Орлецького з урядом Карпатської України.
Він був удостоєний (1932) ступеня доктора права Українського Вільного університету у Празі, стає доцентом Українського Вільного університету (1939) на кафедрі міжнародного права.
З 1945р. В.Орлецький перебував на еміграції у Німеччині.
У 1963–1966 роках був обраний ректором Вільного університету. Василь Орлецький брав активну участь у Світовому Конгресі Вільних Українців у Нью-Йорку та у багатьох наукових і громадських-політичних акціях.
У 60–70 рр. В.Орлецький працює у різних сферах: як журналіст, мовник-педагог, політик, як знавець міжнародного права, а також як суспільно-громадський діяч.
У його науковій спадщині відомі такі праці: «Теорія С.Пуфендорфа з міжнародного права» (1939); «Організація дипломатичної службіи за гетьмана Богдана Хмельницького», «Підручник з міжнародного публічного права та міжнародних договорів України в давніх та недавно минулих часах», «Підручник з міжнародного приватного права», сотні наукових та публіцистичних статей.
Помер Василь Орлецький у 1976 р. в німецькому місті Мюнхені.



10(19) лютого – 120 років від дня народження командира українських січових стрільців

Василя ВИШИВАНОГО

( 1895 – 1948)
 

Австрійський князь і полковник українських січових стрільців; "блудний син" для своїх кровних батьків і велика надія для поневолених українців; людина з галереї "ідеалістів-романтиків", "фантастів" і професійний військовий діяч; поет-лірик і реальний претендент на булаву гетьмана України; нащадок давньої королівської династії Габсбургів і послідовний борець за звільнення українського народу з-під ярма двох найбільших імперій – Австро-Угорської і Російської. Ці взаємно несполучні, на перший погляд, означення стосуються однієї особи – Вільгельма фон Габсбурга Льотрінгена.
Ці та інші взаємовиключні характеристики цього діяча, його дій, думок, намірів фігурують в українській і зарубіжній пресі доби визвольних змагань 1917–1921 pp., у мемуарній, публіцистичній і науково-історичній літературі пізніших часів. Але в пам'ять українського народу він увійшов (і мусить назавжди залишитись у ній) під ім'ям Василя Вишиваного. Саме так його називали українські січові стрільці за щиру любов до українців і всього українського, зокрема й до вишиваної сорочки, яку носив і під одностроєм австрійського старшини й навіть з'являвся на цісарському дворі у Відні.
Вільгельм-Франц фон Габсбург-Льотрінген – син ерцгерцога Карла Стефана, рідного брата імператора Франца Йосифа I, народився 12 лютого 1896(95) року у Італії в містечку Пола на острові Люссін (Далматія). З раннього дитинства мати оточила його слугами-українцями, а в 12 років принц вперше відвідав Україну. Він часто бував у селищі Живиця (Західна Галичина), де мав нагоду познайомитись з народом, який став його часткою та перетворив в свого палкого прихильника. У 16 років він, навіть втік з домівки на Гуцульщину, щоб бути ближче до українців. Майже рік він жив серед українців, вивчаючи мову, знайомлячись з народними піснями та легендами.
Ерцгерцог Вільгельм здобув відповідні своєму високому становищу освіту та виховання. У 1912 р. Вільгельм закінчив реальну школу у Відні, а в 1915 р. – Військову академію ім. Марії-Терезії. Вже в юнацькі роки він побував в усіх країнах Європи від Іспанії до Росії, відвідав Америку, Азію, Австралію.
Перші військові надбання отримав в 13 уланському полку в чині лейтенанта. Кінний загін складався в більшості з українців-галичан. Він продовжує удосконалювати українську мову, щоб бути ближче до солдат з України. У вільні від служби часи, Вільгельм любив носити вишиванку. Саме тоді Вільгельм-Франц фон Габсбург-Лотрінген отримав прізвище Василь Вишиваний. В Першу світову війну він командував військовим угрупованням до якого увійшли січові стрільці, а у 1918 році Василь Вишиваний очолив Легіон Українських Січових Стрільців. Ще у 1914 році митрополит Андрій Шептицький наголосив про можливу персональну унію держав у рамках імперії, щодо признання української автономії. В ці часи вже вирували соціалістичні ідеї і думку митрополита про надання українцям рівних прав на основі національної незалежності, були з піднесенням підхоплені Василем Вишиваним. Він відмовився від пропозиції полковника Петра Болбочана скинути уряд Петра Скоропадського й самому стати гетьманом. Своїм авторитетом він сприяв домовленості австрійців з УНР, про розподіл Галичини і з української частини створити коронний край. В цей же час в тяжких боях Легіон Українських Січових Стрільців з австрійськими військами завдають кілька поразок більшовикам, та доходять до Одеси і Олександрівки (Запоріжжя). Головну протидіючу силу було майже знищено. Та розлад в керівництві УНР, непорозуміння з Петром Скоропадським, який бачив в особі Вільгельма Габсбурга суперника, та свавілля австрійців на української землі не дали змогу втілити мрії Андрія Шептицького і принца.
Українські Січові Стрільці мали власну думку стосовно державного керування і бачили Василя Вишиваного королем. Але цій мрії не судилося втілитися у життя. Вони повернулись з Буковини в Галичину на три дні пізніше перевороту. Василь Вишиваний не поринув у склоки та протистояння і вітає створення Західноукраїнської Народної Республіки. Після розвалу Австро-угорської імперії Василя Вишиваного запросили працювати у Міністерство військових справ УНР радником Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри. Він багато працює, виконує завдання, які не в змозі були вирішити інші високопосадові дипломатичні особи. Під час відступу Української Галицької армії, Вільгельм потрапив у полон до румунів, але у вересні 1919 року вже був на свободі і деякий час працює в закладах Директорії, де йому присвоюють звання полковника УНР. Після угоди Петлюри з Пілсудським багато українців не прийняли цю спілку. Пішов у відставку і Вільгельм Габсбург.
Деякий час він мешкав у Відні, де видав збірку віршів «Минають дні», присвячену товаришам по зброї – січовим стрільцям. Все, що робив Василь Вишиваний, він робив щиро від душі. Все, що було проти його совісті – ним не приймалось. Він навіть посварився з рідним братом, який не розумів його прагнення свободи для України. У Відні Василь Вишиваний керує газетою «Соборна Україна».
З 1925 до 1935 роки мешкає у Парижі. Життя у Франції для Габсбурга було непросте. В цей час політика його вже майже не займає, але Василь Вишиваний перебуває в Народній партії Австрії, та частенько зустрічається з лідерами і товаришами з ОУН В’ячеславом Липинським, Євгеном Петрушевичем, Євгеном Коновальцем. Після вбивства чекістами засновника ОУН Коновальца, друкує некролог у газеті «Канадський фермер».
Уряд Карпатської України у вигнанні розглядав його кандидатуру на посаду монарха. Але на той час в плани фашистської Німеччини не входило створення Української держави, тим більш, що сам Василь Вишиваний відмовився співпрацювати з фашистами. Відмовився відверто, наголошуючи, що ніколи не стане катом українського народу. Дослівно це дійшло до нас у такому вигляді: «Я почуваю себе українцем і тільки для добра України можу співпрацювати!».
В 1935 році В.Габсбург повертається до Відня, де його застав початок Другої світової війни. Його прихильність до українського народу призвела до того, що в роки Другої світової війни він мешкав у Відні під наглядом гестапо. Контакти В.Вишиваного з українським підпіллям виявилися для нього фатальними. Мешкаючи у Відні, в серпні 1947 року він вийшов з дому і більше не повернувся. Його було арештовано управлінням контррозвідки МДБ Центральної груп військ як агента французької розвідки та учасника Оунівського підпілля. Він був інтернований у більшовицький табір у Вінер-Нойштадті.
У процесі слідства В.Вишиваний був звинувачений у зв’язках з ОУН, співробітництві з англійським агентом і французькою контррозвідкою під час Другої світової війни і згодом, після капітуляції Німеччини, в грудні 1947 року він був переданий у МДБ УРСР, яке вело його справу півроку. Коли слідство було завершено, то йому висунули звинувачення, що «айстро-угорські правлячі кола готували В.Габсбурга-Льотрінгена на український престол». Його засудили на 25 років позбавлення волі з відправленням у Володимирську тюрму. Однак 18 серпня 1948 року за невідомих обставин у лікарні Лук’янівської в’язниці Києва обірвалося життя ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, правнучатого племінника австрійського імператора Франца-Йосифа І і двоюрідного племінника Карла І – останнього імператора Австро-Угорщини. Так драматично завершився шлях українського патріота з династії Габсбургів – Василя Вишиваного.
Як пишуть в своєму науково-документальному видані Ю.Терещенко та Т.Осташко: «Заради України він пішов з батьківської домівки, розірвав зв’язки з родиною, аристократичними колами Європи, віддав свої молоді роки, високе становище, титули, кошти і, зрештою, заплатив життям».
Детальніше з цим достойним українським патріотом з імператорського двору можна познайомитись в Муніципальній бібліотеці ім. А.Добрянського, за монографіями:

Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбургів: Науково-документальне видання. – Київ: Темпора, 2008. – 382 с.: іл..
Снайдер Т. Червоний Князь: монографія. – Київ: Грані-Т, 2011. – 296 с.

18 лютого – 145 років від дня народження

Антона ЛУКАШЕВИЧА

(1870 – 1936)

Український громадсько-політичний діяч Буковини початку ХХ ст. Народився Антон Лукашевич 1870 року в селі Бабин Герцогство Буковина.
Антон фон Лукашевич брав активну участь в роботі українських громадських організацій Буковини народового спрямування. Був членом УНДП.
1907-го р. Антона Лукашевича було обрано послом Рейхсрату. У австрійському парламенті, разом з іншими українськими депутатами від Буковини та Галичини, Лукашевич увійшов до створеного «Українського клубу». Головною вимогою цього клубу стало створення української автономії в рамках Австро-Угорщини, до якої мали б увійти Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Однак, 1909р. буковинські депутати вийшли з «Українського клубу», утворивши окремий «Буковинський клуб» на чолі з Миколою Васильком.
1911-го р. відбулись останні вибори до Буковинського сейму. На цих виборах послом крайового парламенту від «виборчого округу Заставна» було обрано Антона Лукашевича. Разом з іншими депутатами-соратниками дбав про виділення коштів для підтримки селянських господарств, розвитку промислів, будівництва доріг, пожвавлення торгівлі, покращення українського шкільництва в краї.
Через певний час після окупації королівською Румунією всього буковинського краю Антон Лукашевич повернувся в Чернівці. 1920-го року був обраний у «Вижницькому виборчому окрузі» депутатом румунського парламенту. В якості парламентаря Антін Лукашевич зробив заяву від імені українського народу «про лояльність буковинських українців до румунського короля і румунської держави та подякував за все добро, що Румунія творить для українського народу», за що представники українських молодіжних організацій Буковини побили вікна в його чернівецькому помешканні. Рішуче протестував проти будь-яких форм румунізації. 1922-го р. Лукашевич був одним із співзасновників «Української Національної Організації», на базі якої в 1927 році постала Українська національна партія.
Помер Антон фон Лукашевич 23 травня 1936 року в Чернівцях. Похований на «Центральному (Руському) кладовищі».


19 лютого – 140 років від дня народження архієпископа і митрополита Буковини у 1924–1934 рр., професора і церковного діяча

Нектарія КОТЛЯРЧУКА

(1875 – 1934)
 

Походив він з українського села Великого Кучурова, біля Чернівців, а за іншими даними – зі с.Стулпікани Кимполунгського повіту. Був українського походження, однак за політичними симпатіями був румунофілом.
Закінчив ліцей у Сучаві. 1895 року вступив на теологічний факультет у Чернівцях, який закінчив із двома докторами: богослов’я та філософії. Також навчався в університетах Відня, Бонна, Вюрцбурга та Мюнхена. У 1901 році його призначають викладачем 1-го ліцею. Водночас виконував обов’язки бібліотекаря, в 1913 році – призначений бібліотекарем; а в 1918 році став директором бібліотеки. В 1901 році в кафедральному соборі Св. Духа висвячений в сан диякона, з призначенням в клір собору . Там служив до 1914 року – до часу висвяти на священика.
Митрополит Нектарій брав активну участь у місцевому і загальноєвропейському релігійному житті. Св. Синодом Румунської церкви він був делегований на екуменічні з’їзди у Стокгольм (1925) і Лавсанне ( 1927), старокатолицьку конференцію у Відні (1931). Видав короткий історичний нарис про молдавських ктиторів, лекції з апологетики, психології і філософії релігії, церковної історіографії, гомілетики, пастирського богослов’я
Автор праць: «Православний патріарший престол в Константинополі», «Дещо про реформу церковного патронату на Буковині», «Соціальний захист і православна церква», «Питання церковного ораторства », «Історія румунської літературі на Буковині», «Румунська бібліологія».
За його ініціативою був заснований в маєтку Релігійного Фонду, біля села Великого Кучурова, митрополичий Скит Яблунці. За гроші цього фонду там було збудовано церкву і келії для 13 ченців, посвячені з великою урочистістю 1927 р.
Митрополит Нектарій помер у 1934 р. Похований в архієрейській каплиці Трьох Ієрархів, на головному цвинтарі в Чернівцях.


24 лютого – 170 років від дня народження

Штефана ШТЕФУРЯКА

(1845 – 1893)
Народився 1845р. в с. Чагор, тепер Глибоцького району Чернівецької області. У 1886р. закінчив Чернівецьку німецьку гімназію, де учителем був професор Арон Пумнул, колегою по навчанні – майбутній класик румунської літератури Міхай Емінеску. Навчався на філософському факультеті Віденського університету. У 1874–1893 рр. викладав румунську, латинську, грецьку мови в гімназії м. Сучава. Підготував 4 «Читанки» для початкових класів народних шкіл. Перший вірш надрукував у збірнику «Сльози учнів гімназистів із Чернівців…», присвяченому пам’яті професора А.Пумнула. Друкувався у журналі «Літературні бесіди» , що виходив у м. Ясси: цикл поезій, наукові статті з мовознавства, повість «Свята П’ятниця»… Помер 27 листопада 1893 року.


9 березня-135 років від дня народження

Василя СІМОВИЧА
(1880 – 1944)
 
 
Український мовознавець, філолог і культурний діяч, дійсний член НТШ (з 1923).
По закінченні університету в Чернівцях (1904; учень С.Смаль-Стоцького) викладав там у вчительській семінарії.
1902–1903 – співредактор видань РУП, що друкувалися в Чернівцях (журнали «Гасло», «Селянин» та ін.) та газ. «Буковина».
Ім’я Сімовича, всесвітньо відомого вченого-філолога, тісно пов’язане з Чернівецьким університетом. 1914–1918 – співробітник Союзу Визволення України і організатор культурної праці в таборах для українських військових полонених, яку продовжував від української урядової місії (1919 – редактор газети «Шлях»).
З мовних курсів для полонених виросла його «Практична граматика української мови» (1918), що в 2-му виданні (1920) ввібрала елементи наукової граматики.
1920–1923 – редактор «Української накладні» Я.Оренштайна (Берлін).
1923–1933 – професор Українського Високого Педагогічного Інституту імені Драгоманова у Празі (1926–1930 – його ректор); ця посада й участь у праці чесько-російського Празького лінгвістичного гуртка дали Сімовичу змогу зосередитися на науковій діяльності: скрипти з староболгарської мови і «Хрестоматія старо-української літератури»; статті з історії морфології (походження займенника «що», історія іменників чоловічого роду на -о, морфологія прикметника), фонології (перехід є в о) й історії українського мовознавства і правопису (про граматику Лучкая, правописні системи Драгоманова, абеткові проекти Їречка).
З 1933 – у Львові, де працював у товаристві «Просвіта» як редактор її науково-популярних видань, серед іншого – журналів «Життя і Знання», в якому містить мовні статті пуристичного характеру; бере участь у редагуванні «Української Загальної Енциклопедії» (редактор відділу «Україна»), журналів «Назустріч», «Сьогочасне й Минуле», творів Т.Шевченка, І.Франка.
1939–1941 – професор Львівського університету, ректор (1941).
1941–1944 – редактор «Українського Видавництва».
Праці львівського періоду присвячені проблемам сучасної й історії фонології й морфології (українське ненаголошене е, гармонія складів у парадигмі, лабіалізація л), історії правопису, а також практичним проблемам, мовної норми. Був першим найвизначнішим українським філологом празького напряму. Видав з коментарем твори Т.Шевченка («Кобзар» з поясненнями, Ляйпціґ, 1921), І.Франка (вид. творів у видавництві Оренштайна), Лесі Українки («Листування Лесі Українки з О.Маковеем», Л., 1938). Чернівецькому університету заповів учений свою бібліотеку. Разом з нею зберігається і невеликий архів В.Сімовича, значну частину якого складає епістолярна спадщина. На її матеріалі розкриваються стосунки мовознавця з Чернівецьким університетом.
Помер В.І.Сімович 13 березня 1944 р. у Львові. де й похований.
Детальніше можна познайомитися на сайті муніципальної бібліотеки dobrabiblioteka@gmail.com


31 березня – 165 років від дня народження доктора теології, ректора Чернівецького університету
Еміліана ВОЮЦЬКОГО

(1850 – р. см. невід.)

 
 
 
 
 
Родом із міста Чернівців. Навчався в університетах Відня, Інсбрука, Страсбурга. У Чернівцях тричі обирався деканом теологічного факультету, у 1892–1893 і 1901–1902 рр. – ректором університету. Був членом шкільної ради Буковини та організацій, що займалися розвитком науки, літератури, мистецтва. Працював на літературно-науковій ниві. Автор робіт «Пророк Іоель», «Мораль старого Заповіту», «Про забобони»…








 
 
 
 
 
 
 
 
31 березня – 150 років від дня народження професора цивільного права, ректора Чернівецького університету Карла АДЛЕРА

(1865 – р. см. невід.)
 
 

Родом із Праги. Вищу освіту здобув у Віденському університеті. Згодом захистив дисертацію, після чого присвятив своє життя педагогічній роботі – протягом 1890-1891 навчального року працював у Берлінському університеті.
З 1893 року Карл Адлер став працювати приват-доцентом з торгового та вексельного права у Віденському університеті. У 1898 році переїжджає до Чернівців і починає працювати у Чернівецькому університеті на посаді професора цивільного права. На 1909-1910 навчальний рік Карла Адлера обирають ректором Чернівецького університету.
 
 


14 квітня – 195 років від дня народження австрійського поета письменника і педагога

Ернста-Рудольфа НОЙБАУЕРА

(1820 – 1890)
 
Народився у місті Іглау (нині територія Чехії), в сім’ї ремісника. Навчався у гімназії свого рідного міста, згодом студіював право у Празі й філософію у Відні, де прилучився до революційних подій 1848 року. В рік революції він заснував радикальну газету „Der Freie Wiener“, у березні 1848 р. став членом академічного легіону й був поранений у вуличних боях. Під час облоги Відня служив ад’ютантом у військового коменданта Мессенгауера, якого пізніше, коли урядові війська увійшли до Відня, було розстріляно.
Сам Нойбауер уник подібної долі лише завдяки випадкові. Враження своєї буремної юності він відтворив згодом у циклі віршів “Легіонер”. Після революції звернувся до вчительської професії й у 1850 р. був відправлений у найвіддаленішу периферію старої монархії – педагогічну “штрафну колонію” Буковину. Призначений гімназіальним професором у Чернівці, він розгорнув тут жваву педагогічну діяльність, викладаючи майже чверть століття літературу й історію.
Окрім своєї педагогічної діяльності, Нойбауер присвячує багато часу журналістиці. В 1862 р. він заснував власну друкарню і почав видавати першу німецькомовну газету „Bukowina“, яку редагував до 1869р. Проте речі практичного життя не були сильною стороною поета – друкарня й газета приносили йому лише збитки, отож через сім років він був змушений продати як друкарню, так і газету, щоб заплатити борги.
В 1872р. Нойбауера було призначено директором гімназії у Радівцях, в 1884р. він вийшов на пенсію в чині шкільного радника й повністю присвятив себе літературній праці. Після його смерті міська громада спорудила йому на міському цвинтарі почесний надгробок. Свій поетичний шлях Нойбауер розпочав у 1847р. збіркою віршів „Schilf und Weide“ (“Очерет і верба”). Згодом виходить збірка еротичних віршів „Die vier Himmelsgegenden der Ehe“ (“Чотири небесні царства кохання”), яку поет присвятив своїй дружині, і збірка „Lieder aus der Bukowina“ (“Пісні з Буковини"), яка містила вже й вірші, що тематизують нову вітчизну (обидві 1855р.). До них долучаються також „Erzählungen aus der Bukowina“ (“Оповідання з Буковини”, 1868), які переказують історичні легенди краю. Варто назвати також повість “Роксолан і Карпа”, дія якої відбувається в часи нашестя гуннів у замку Цецин, неподалік від нинішніх Чернівців.
Твором життя Нойбауера, над яким він працював близько 20 років, стала велика філософська поема у 50 піснях під назвою “Одеони”, яка з’явилася 1882р. в Гамбурзі й являє собою огляд еволюційної історії людства. На жаль, цей грандіозний поетичний твір досі належно не досліджений у літературознавстві.
Так само й драматичні твори Нойбауера, які свого часу були інсценізовані в Чернівцях, сьогодні забуті (“Дівчина з Калічанки”, 1865, “Торгівля за душу”, 1886 та інші). Вже у Чернівцях Нойбауер написав текст до альбому австрійського художника Франца Ксавера Кнаппа “Ілюстрована Буковина”.


28 квітня – 150років від дня народження

Миколи ІВАСЮКА

(1865 – 1937)
 

Навчався у Чернівецькій вищій реальній школі, Віденській і Мюнхенській академіях мистецтв (1884–1896).
Працював у Чернівцях, Відні, Львові (1911–1915), Ростові-на-Дону, від 1926 – в Києві.
У серпні 1885 – учасник мандрівки студентської молоді по Тернопільщині. Не раз приїжджав до маєтку В.Федоровича у село Вікно (нині Гусятинського району), де малював портрети членів його родини. Автор полотен:«В'їзд Богдана Хмельницького до Києва» (1892–1932),«Богдан Хмельницький під Зборовом» (1892), «Битва під Хотином» (1903), «Богдан Хмельницький і кримський хан під Кам'янцем-Подільським», «Іван Богун у бою під Берестечком» (1919), а також жанрових картин, портретів діячів української культури. Після повалення самодержавства Івасюк переїхав до Києва, а з 1920 року жив то у Львові, то в Чернівцях.
У 1919 році, як художнику з високим міжнародним авторитетом, уряд Директорії УНР доручив Івасюку створити ескізи для поштових марок УНР. Микола Івасюк виконав малюнки восьми з 14 марок і зробив загальне оформлення серії, що отримала назву «віденської серії». Друк марок був завершений 31 травня 1921, проте у зв'язку з витісненням військ Директорії за межі України марки поштового застосування не мали. На запрошення уряду Української РСР наприкінці 1926 року Івасюк з сім'єю переїхав на постійне місце проживання в Київ. Йому запропонували створити низку картин на теми революційного руху в Україні. У 1920-х роках створив серію кіноплакатів для ВУФКУ.
У ЛНБ збереглися листи Івасюка до Олександра Барвінського, Володимира Гнатюка, Осипа Маковея. Останній надсилав йому літературу, допомагав матеріально.
У липні 1937 Івасюка безпідставно заарештували органи НКВС, розстріляний у Биківні, за іншими даними – в Жовтневому палаці, похований у Биківні.
Посмертно реабілітований «за відсутністю складу злочину» у 1980 році.
Про дату смерті Миколи Івасюка у довідкових матеріалах маємо великий різнобій: 1926, 1930, 1935 р. Але останнім часом стало відомо, що видатний художник історичного жанру Микола Івасюк був розстріляний у сталінських катівнях 25 листопада 1937р.



5 травня – 160років від дня народження

Костянтина МИХАЛЕВИЧА
(1855 – 1919)
 
 

Михалевич Костянтин Павлович народився в сім’ї священика. Закінчив першу Київську гімназію в 1877р. та медичний факультет Київського університету Святого Володимира з присвоєнням звання лікаря (16.12.1882 р.)
З 8.05.1884р. завідував лікарнею Кельменецького покою. Костянтин Павлович Михалевич постійно ставив питання про необхідність будівництва нового прийомного покою в Кельменцях. 8 січня 1893р. більшістю голосів на з’їзді лікарів Хотинського повіту його вирішено побудувати. У земській лікарні Михалевич став висококваліфікованим спеціалістом широкого профілю – терапевтом, педіатром, акушером, лаборантом і навіть виконував деякі дрібні хірургічні операції. Підготовлені й опубліковані Костянтином Павловичем звіти й досі мають велику історично-медичну цінність. У 1886р. у зв’язку з загрозою епідемії холери в Одесі відбувся семінар лікарів на базі щойно відкритої бактеріологічної станції в будинку молодого Одеського лікаря Гамалії, яким керував відомий учений – мікробіолог І.І.Мечников. Серед учасників семінару був К.П.Михалевич. Він детально законспектував лекції І.І.Мечникова і познайомив пізніше з ними лікарів колишнього Хотинського повіту.
До останнього дня свого життя лікар К.П.Михалевич активно працював і помер по дорозі від хворого біля села Перківці. Він помер 7.09.1919р. і похований на старому цвинтарі у смт. Кельменці. Лікарня, побудована Михалевичем, діяла до 1958р., доки не була збудована нова.


8 травня – 125 років від дня народження єврейського поета, прозаїка, драматурга

Мойсея АЛЬТМАНА

(1890 – 1981)
 
 
 
Народився в сім'ї бідного ремісника. Закінчив початкову єврейську школу (хедер) та три класи ремісничого училища. Зважаючи на літературні здібності сина, батько відправив його навчатися до Кам'янець-Подільської гімназії, яку Альтман закінчив 1908 року.
Перші вірші надрукував в Одесі в єврейській газеті «Унзер лебен». До приєднання Буковини до СРСР багато мандрував, жив у Румунії, Франції, Бразилії, Аргентині, де друкував твори, виступав на літературних вечорах.
Писав мовою їдиш. У 1919 видав першу прозову книжку. Затим побачили світ збірки оповідань «Міраж» (1926), «Віденська карета» (1935), «Коріння» (1948), романи «Мідраш Пінхас» (1936), «Метелики» (1938), п'єси «На покутному ланцюгу» (1946), «Дочка Ефти» (1947), «Десята заповідь» (1948), «Маніш» (1965), добірка новел «Нотатки старого» (1974).
Альтман був тісно пов'язаний з театром Сіді Таль, київським і московським театром «ГОСЄТ», тривалий час був завлітом Українського єврейського державного театру. Переклав єврейською мовою (їдиш) п'єси О.Островського, Г.Мольєра, Д.Прістлі та ін.
Наприкінці 1949 року заарештовано і звинувачено в активній націоналістичній діяльності, антирадянській пропаганді, шпигунстві. Із 10 призначених років ув'язнення в таборах відбув 6, після чого Альтмана звільнили й повністю реабілітували.


16 травня – 165 років від дня народження та 14 червня – 105 років з дня смерті лікаря, хірурга зі світовим іменем

Івана Мікулича-Радецького

(1850 – 1905)
 
 
Народився в місті Чернівці. Його батько Андрес рицар Мікулич фон Радецькі родом із села Кривча, що на Галичині, із сім’ї збіднілого литовсько-польського дворянина був двічі одружений і мав 9 дітей, усі здобули вищу освіту . Закінчив Віденський університет (1875–1881), асистент у Т.Більрота. Був професором хірургії у Відні, Кракові, Бреславі (тепер Вроцлав, Польща). Побудував і очолив клініку при Краківському університеті, яку вважали однією з кращих у світі, що стала європейським центром вдосконалення хірургів.
Автор численних операцій та оперативних прийомів, методів антисептики і асептики, винайшов низку інструментів, зокрема езофагоскоп, описав «закон Мікулича», «недуг Мікулича». Запропонував ефективні прийоми дренажу і тампонування при лопаротоміях, удосконалив способи дослідження стравоходу дзеркалами. Отримала також розголос його операція на гомілковостопному суглобі. З іменем Івана Мікулич-Радецького пов’язана, описана ним уперше особлива хвороба сльозних і слинових залоз. Окрім численних робіт у спеціалізованих журналах учений видав такі книги: "Atlas der Krankheiten der Mund – und Rachenh ö hle» (1892), «Handb. der praktischen Chirurgie» (у 4-х т., Штутгард, 1902–1903), «Orthopä d. Gymnastik».
Помер Іван (Йоганн) фон Мікулич-Радецький 14 червня 1905 року від неоперабельного раку шлунка.






18 травня – 135 років від дня народження письменника-байкаря

Еліезера ШТЕЙНБАРГА

(1880 – 1932)

 Народився в м. Липкани Хотинського повіту Бесарабської губернії Російської імперії (тепер – Молдова) в родині небагатого єврейського крамаря.
З дитинства виявив неабиякі здібності до навчання: успішно закінчив хедер (єврейську початкову школу), самостійно вивчав російську мову та літературу, займався самоосвітою на російській та німецькій мовах.
Для популяризації єврейської дитячої літератури пише невеличкі оповідання, казки, повчальні історії, які друкувались на сторінках місцевої періодики «Дос Найе Лебм» («Нове життя») та «Фрайхайт» («Свобода»). В цей же період Е.Штейнбаргом було написано декілька п'єс: «Праотець Авраам», «Ребе из Бердичева», «Продаж Йосипа у полон», «Білий півень». В ті ж роки Е.Штейнбарг починає писати свої відомі згодом байки, але тільки в 1910 році деякі з них були опубліковані в 39 випуску «Эйропэіше Літератур» («Європейська Література»), який друкувався у Варшаві.
В 1919 році на запрошення єврейської педагогічної громади Буковини Еліезер Штейнбарг переїжджає до Чернівців, де продовжує свою педагогічну, просвітницьку та громадську діяльність.
Працює редактором єврейських журналів, очолює Раду директорів єврейських шкіл міста, організовує при Єврейському домі в Чернівцях Шкільний союз і дитячу школу для вивчення мови ідиш, викладає ідиш та іврит в місцевих школах, створює і видає в 1921 році для дітей буквар під назвою «Алеф-Бейз» з ілюстраціями талановитого художника і свого друга Артура Кольника, щорічно організовує в Карпатах дитячі оздоровчі табори.
Протягом 1920-х років виходить серія його методичних посібників «Култур» (Культура) з єврейської педагогіки, де серед іншого він розробляє методику одночасного навчання обох єврейських мов (ідиш та іврита).
В 1928–1930 рр. Е.Штейнбарг живе і працює в Бразилії, організовує та очолює там школи з навчанням на ідиш в містах Ріо-де-Жанейро та Сан-Пауло.Після повернення в Чернівці в 1930 році повністю присвячує себе літературній діяльності. В ці роки по-особливому розквітає його талант письменника-байкаря. Із більш ніж 500 написаних до того часу байок автор відбирає 99 та готує їх до публікації. Перше велике друковане видання байок Е.Штейнбарга побачило світ в 1936 році, вже після смерті автора.
Помер Еліезер Штейнбарг 27 березня 1932 року від невдалого оперативного втручання.
Похований Е.Штейнбарг на центральній алеї єврейського кладовища Чернівців.
Твори Е.Штейнбарга були перекладені на румунську, іврит, португальську, німецьку, російську, англійську мови, видавались в Бухаресті, Яссах, Буенос-Айресі, Тель-Авіві, Монтевідео, Нью-Йорку.
В 1972 році архіви Е.Штейнбарга були передані Єврейській Національній та Університетській бібліотекам в Єрусалимі (Ізраїль).
В 1988 році в Чернівцях письменником Й.Бургом було створено Єврейське культурологічне товариство, яке носить ім'я Еліезера Штейнбарга.
На будинку, де в Чернівцях проживав Е.Штейнбарг, встановлена меморіальна дошка, одна з вулиць Чернівців носить ім'я Е.Штейнбарга.

2 червня – 170 років від дня народження

Юстина ПІГУЛЯКА

(1845 – 1919)
 
 
 Видатний український живописець та портретист, громадський діяч Буковини.Народився в селі Мамаївці в родині сільського диякона.
1874-го року Пігуляк почав вчителювати в Чернівцях у Державній реальній школі (нім. K. k. Realschule in Czernowitz) – нині Чернівецька ЗОШ № 2. Тут він пропрацював вчителем малювання аж до виходу на пенсію в 1906 році. Крім занять живописом Юстин Пігуляк багато уваги приділяв громадській діяльності. Разом з братом Єротеєм Пігуляком був активним учасником «Руської бесіди», тривалий час був її казначеєм. Крім того, Юстин співав в хорі місцевого українського музичного товариства.
Майже 15 років з родиною художника на вул. Новий світ (сьогодні вул. Т.Шевченка) проживала Ольга Кобилянська. Вона була завжди бажаною гостею в його садибі, дружила з доньками художника – добрими співачками і піаністками. Тут письменниця почерпнула матеріал для своєї повісті «За ситуаціями». В образі батька головної героїні твору – піаністки Аглаї – ми впізнаємо Ю.Пігуляка. Юстин Пігуляк був одним з співорганізаторів та учасників Буковинського віча й руху за возз'єднання Північної Буковини з Україною. Його знали як майстра реалістичного портрета не тільки на Батьківщині, а й поза її межами – в Австрії, Угорщині, Румунії, Польщі, Канаді тощо. Художникові доводилося писати переважно портрети багатих іноземців, та не оминав і своїх земляків, відомих українських діячів. Портретованим притаманна глибока внутрішня зосередженість, хоча митець був досить стриманий у відтворенні емоційних відтінків, настроїв .Особливо цінним є «портрет Ольги Кобилянської». На бажання самої письменниці митець зобразив її у домашній обстановці. Обіч неї столик з квітами і книгою. До блузки на грудях пришпилена маленька китиця польових квітів – романців.Твори митця тісно пов'язані з народним мистецтвом. У багатьох своїх творах Юстин Пігуляк зображує представників буковинського села. У творах, виконаних за мотивами поезій Шевченка, Пігуляк відтворює важку долю української жінки.
1913-го року Юстин Григорович відправив багато творів на Всеукраїнську художню виставку до Києва, але дорогою вони безслідно зщезли. Частина картин, що демонструвались в приміщенні Народного дому, пропала в 1940 році. Величезна кількість робіт художника пропала під час румунсько-фашистської окупації. Зниклі полотна досі не віднайдено. 2 червня 1919 року Юстин Григорович Пігуляк відійшов у вічність.


27 червня – 160 років від дня народження

Генріха ЗІНГЕРА

(1855 – 1934)


Юрист (церковне право і правова історія), ректор Чернівецького університету (1887–1888)
Освіту здобув у Відні – з 1872 року навчався у Віденському університеті. В 1877 році захистив дисертацію і отримав докторський ступінь – став доктором юридичних наук.
У 1879 році пройшов габілітацію як приватний доцент права, а потім як доцент майнового цивільного австрійського права у Віденському університеті. Протягом 1879–1880 років Г.Зінгер викладав церковне право в Чернівецькому університеті імені Франца Йосифа, де його 1880 року було призначено позаштатним, а 1885 року за цісарським рішенням штатним доцентом з цього предмета.
1886–1887 навчального року Г.Зінгер працював деканом юридичного факультету Чернівецького університету. У 1887–1888 навчальному році обирався ректором Чернівецького університету імені Франца Йосифа. З 1891 року Генріх Зінгер працює як професор канонічного права в університеті Інсбрука, а з 1896 року обіймає посаду штатного професора в, німецькомовному на той час, Карловому університеті в Празі.
Під час Першої світової війни виступив з 70-сторінковою брошурою проти спроби передислокації Чернівецького університету в Зальцбург.
Помер і похований у 1934 році в Празі.




 
 
 
 
28 червня – 145 років від дня народження українського фольклориста, етнографа, фольклориста, педагога
Петра НЕСТЕРОВСЬКОГО

(1870 – 1932)
 
Народився в селі Каплівці (нині Хотинського району Чернівецької області) в сім'ї священика. У 1897 році закінчив Варшавський університет, де й викладав російську і церковнослов'янську мови, історію. Згодом був директором та інспектором у гімназіях Варшави. Перебуваючи в рідному краю на літніх канікулах, їздив по селах (села Грозинці, Каплівці і Керстенці, нині Хотинського, та Вітрянка, нині Сокирянського районів Чернівецької області) з етнографічними розвідками, а також до Непоротова, щоб ознайомитися зі скельним монастирем. Свої записи (добірки пісень, казок, легенд, загадок, заговорів, прислів'їв і приказок як «Материалы по этнографии бессарабских русинов») публікував у часописі «Киевская старина». У праці «Бессарабские русины» автор подав весь життєвий цикл бесарабських українців в окремих нарисах: «Вірування бессарабських русинів», «Народження дитини», «Весілля», «Похорон», «Коляди», «Новий рік», «Йордан», «Великдень», «Зелені свята» тощо.
Нагороджений орденами святого Станіслава 3-го та 2-го ступенів, святої Анни 3-го та 2-го ступенів.
На початку Першої світової війни разом з родиною виїхав до Москви. У 1918 році переїхав в Україну. Працював директором Олександрівської гімназії на Катеринославщині, а від 1919 року і до самої смерті – у київській Всенародній бібліотеці України (нині Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського) на різних посадах: від бібліотекаря до завідувача відділу періодики, завідувача відділу реєстратури .
Помер 16 березня 1932 року. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.


 
 
 
9 липня – 155 років від дня народження ректора Чернівецького університету (1898 – 1899),

доктора права Артура СКЕДЛЯ (1860 – р. см. невід.)
 
 

Народився у м. Грац, де спочатку закінчив гімназію, а потім здобув вищу освіту в місцевому університеті. Він продовжив своє навчання в університетах Лейпцига й Берліна і 1881р. став доктором права. На підставі конкурсної роботи «Правильність оскарження в його історичному розвитку » у 1887р. запрошений позаштатним професором цивільного-процесуального права до Чернівецького університету, а за цісарським рішенням від 17 жовтня 1891р. отримав посаду штатного професора цього самого університету.
А.Скедль проводив активну наукову, навчальну і громадську діяльність в університеті: був членом історико-правової державної екзаменаційної комісії, керівником науково-правового семінару.
Протягом 1893–1894 рр. працював деканом юридичного факультету. З 1899 р. – депутат громадської ради Чернівців, з 1900р. – депутат крайового сейму.
Серед його основних наукових праць – «Питання організації суду» (1892), «Соціальне значення нового закону про цивільний процес» (1898) та ін.


11 серпня – 160 років від дня народження та 5 грудня – 70 років з дня смерті відомого буковинського політика австрійсько-румунської доби, почесного громадянина м.Чернівці, депутата Крайового сейму та Палати послів Австрійського парламенту
Бенно ШТРАУХЕРА
(1850 – 1940)
 
 
 
Народився в Рогізні. Батько був ремісником. Закінчив гімназію в Чернівцях, навчався в Чернівецькому та Віденському університетах. Доктор юридичних наук. Працював адвокатом у Чернівцях. У 1888 обраний членом правління Чернівецької єврейської релігійної громади. Спорудження Палацу юстиції, міського театру, нового залізничного вокзалу здійснювалось за активного сприяння д-р Штраухера. Він беспосередньо, як громадський радник, взяв участь у вирішенні питань вуличного руху в місті, становлення міської шкільної освіти, реорганізації магістрату. За його ініціативи і при його активній підтримці у 1907–1908 в Чернівцях був побудований шедевр містобудування – Єврейський Народний Дім, який зараз є пам'яткою архітектури. 1903 року його обирають віце-президентом єврейської релігійної громади, а 8 червня 1904 року – її президентом. Штраухер обирався в 1907 і 1911 роках також депутатом буковинського ландтагу та парламенту Австрії. Щоб зламати диктат румунських послів у крайовому (Буковини) сеймі, яким активно допомагала румунська православна ієрархія, українські посли на чолі з Миколою Васильком заснували у 1903 році ліберальний гурток «Вільнодумний союз», до якого ввійшли д-р Бенно Штраухер, Стефан Штефанович, а також Аурел Ончул, який не підтримав коаліції великих румунських землевласників. 1932 року отримує найщиріші вітання співгромадян з приводу його 80-річчя. Проте вже з наступного року на нього посипалися важкі удари долі – помирає його дружина, а незабаром помирає ще й один з його синів, адвокат Едмунд Штраухер (другий син, Отто, мешкав у Відні).
20 липня 1935 року чернівецькі часописи з жалем повідомили про плани Штраухера переселитися до Палестини. Проте друзям вдалося переконати його не залишати Чернівці. З ініціативи голови єврейської громади Альберта Луттінгера Штраухеру була подарована квартира в особняку у затишному районі міста по вулиці архімандрита Євсебія Поповича, 20 (нині вулиця Йозефа Главки), що навпроти парку резиденції буковинських митрополитів. Помешкання його було на першому поверсі. До цього він мешкав на вулиці Янку Флондера, 3 (нині вулиця Ольги Кобилянської).
У 1940, коли Чернівці уже були окуповані (в червні) радянськими військами, Штраухер помер 5 листопада. Поховали його без урочистостей на старому єврейському цвинтарі (на вулиці «Зелена»).

11 серпня – 110 років від дня народження

вченого-біохіміка
Ервіна ЧАРГАФФА

(1905 – 2002)
 
Народився в м. Чернівці. Про своїх батьків Ервін згадує: "Про своїх дорогих батьків я завжди згадую з сумом – їх життя було набагато важчим від мого". Батько працював банкіром. Мати Роза Зільберштейн була дуже доброю і милосердною. Жили Чаргаффи у Чернівцях по вул. 28 червня № 20 (сучасна назва, хоча номер будинку такий же). Про місто Чернівці Чаргафф писав "Ніколи в житті я не зустрічав такої яскравої зелені як в місті свого дитинства – Чернівцях".
У 1914 році Чаргаффи поїхали на деякий час (як вони тоді думали) до Відня, де несподівано помер батько Ервіна. Саме в цей час почалася війна. З цього приводу Е.Чаргафф пізніше напише: "...ми дізналися, що дому в нас більше немає: в Чернівці прийшла війна. Страшна безжалісна війна, яка забрала мільйони життів. Від цього страхіття неможливо сховатись. Наука почала здаватися мені схованкою від усіх жахів, але вони і тут догнали мене". Ервін Чаргфф наполегливо вчиться і в 1928 році захищає докторську дисертацію у Віденському університеті, де стає членом науково-дослідницької організації.
Пізніше Ервін працює асистентом на факультеті вірусології в Берлінському університеті протягом 1930-1933 років. Через рік він займається дослідницькою діяльністю в Пастерівському інституті в Парижі. Після цих мандрівок учений працює в Колумбійському університеті. Стартуючи як науковий дослідник на факультеті біохімії, він піднявся до асистента професора, а пізніше став деканом факультету.
Чаргафф пробивав собі дорогу сам, і той світ, у якому він опинився, був досить жорстоким і недоступним.
У 1945 році на Хіросіму і Нагасакі скинуті атомні бомби. Чаргаффові було тоді 40 років, він працював асистентом професора в Колумбійському університеті. Страшні події того часу змусили його задуматись. Ервін розумів, що учений несе відповідальність за те, як будуть використані результати його праці. Про катастрофу в Японії він згодом напише: "Був глибоко впевнений, що жодна людина не має права робити подібні злочини, і що наука, яка виточила і вклала меч у руки вбивці, взяла на свою душу гріх, який вона не зможе змити впродовж віків".
Помер 20 червня 2002 року в Нью-Йорку на 97 році життя.


17 серпня – 135 років від дня народження

Іларія КАРБУЛИЦЬКОГО

(1880 – 1961)
 
 
Педагогічний та громадський діяч, публіцист, письменник, член Української національної ради ЗУНР.Закінчив 1903 Чернівецьку семінарію; працював учителем, журналістом. Протягом 1904–07 редагував журнал «Промінь», був одним з редакторів газети «Каменярі», видавав серію популярних книжок «Крейцарова бібліотека». Літературну діяльність почав у кінці 1890-х рр. Друкувався переважно в газетах «Буковина» (з 1900), «Руська рада» (1906), «Іскра» (1907), «Каменярі» (1909–1914). Автор оповідань з життя селянства, інтелігенції, зокрема вчителів, драми «Зрадники» (1916) та ін. творів. 1936–40 – заст. голови Укр. нар. дому в Чернівцях. Був у дружніх стосунках з письменниками О.Кобилянською, О.Маковеєм, М.Павликом та іншими літературними діячами. Ще за життя інсценізував її повість «У неділю рано зілля копала». Він був особисто знайомий з Лесею Українкою. Його перу належать спогади про перебування великої поетеси на Буковині в 1901 і 1903рр., про її відвідування Стрілецького Кута і Ревної.
Багато років займався дослідженням розвитку народної освіти у нашому краї. Внаслідок цього з’явилася друком його книжка «Розвій народного шкільництва на Буковині», що вийшла у Вашківцях. За звинуваченням у націоналістичній діяльності заарештований і за постановою Особливої наради при НКВС УРСР 1945–54 перебував на засланні. Реабілітований 1990 посмертно.



 
 
 
 
 
 
 
29 серпня – 115 років від дня народження археолога, доктора природничих наук, професора

Чеслава АМБРОЖЕВИЧА

(1890 – 1954)
 
 
Амброжевич (В'ячеслав) Чеслав (*29.08.1900, м. Новоселиця - +1954, м. Сібіу, Румунія) – археолог, педагог. Доктор природничих наук (1927), професор. Вперше на північно-східній околиці с.Магала були проведені археологічні дослідження Чеславом Амброжевичем у 1938, 1939 та 1943 роках. Від 1928 доц. каф. палеотелогії Чернів. університету, викладав палеонтологію та передісторію четвертин. періоду, від 1930 також бібліотекар-асисистент. Досліджував поселення енеолітичного часу в с.Дарабани і с.Молодове. У 20–30 роках виявив і обстежив низку палеоліт. стоянок у Серед. Подністров’ї. У 1935 році провів дослідження пізньопалеолітичної стоянки в с.Замостя на Черемоші. Вивчав трипільські старожитності в Каплівці, Перківцях, Ленківцях, Мамализі. Описав ряд різночасових городовищ у селах Біла, Стрілецький Кут, Оршівці. Результат досліджень публікував у археологічних виданнях.


6 вересня – 140 років від дня народження

педагога, письменника

Михайла ДАШКЕВИЧА

(1875 – 1948)

Народився в селі Киселиці Путильського району Чернівецької області.1899р. закінчив учительську семінарію в Чернівцях. Учителював у буковинських селах Ревно та Шепіт.У 1918–1933 рр. у Вашківцях був директором школи. Друкувався з 1902р. в чернівецьких газетах «Буковина», «Руська рада» (1902–1906), альманасі «На шляху». Автор оповідань «Добре, що хоть разом», «Святий вечір», «Сліпець», «Гриць перед шибенецею», сценки для дітей «Маланка » (1922) та інших.


13 жовтня – 130 років від дня народження українського філолога, літературознавця, фольклориста

Романа Михайловича ВОЛКОВА

(1885 – 1959)

У 1912 році закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут.Професор Одеського, Львівського, Чернівецького університетів. Під керівництвом Володимира Рєзанова вивчав фольклорні пам'ятки. Його студентська праця «Народна драма „Царь Максиміліан“» (1912) дістала високу оцінку фахівців і була видана окремою книжкою у Варшаві. Помер 6 травня 1959 у Чернівцях. Наукові праці вченого пов'язані переважно з українським та російським фольклором. Досліджував народну драму, казки, билини, вивчав українсько-російсько-польські літературні зв'язки. Літературознавці виділяють працю «Казка. Дослідження з сюжетоскладання народної казки. Т. 1. Казки великоруські, українські, біларуські» (1924). З квітня 1924 року по грудень 1925 року Роман Волков був головою етнографічно-діалектологічної секції Одеської комісії краєзнавства при Всеукраїнській академії наук, про що свідчить звіт за вказаний період про проведення 26-ти засідань. Як керівник цієї секції він працював над організацією музею Степової України. Крім того він вів семінари з матеріальної етнографії та фольклору, українознавства, зі стилістики казок, билин та дум, а також з ткацтва та писанкарства на Чернігівщині. Праця українського дослідника Р.М.Волкова є піонерською роботою, яка в певному сенсі задала загальний напрям семіотичних досліджень всієї проппівської традиції та визначила специфічні риси підходу до вивчення структури казки самого В.Я.Проппа. Написання цієї книги перед 1924 роком, з врахуванням недавніх буремних революційних подій, жахливого білого й червоного терору під час та відразу після громадянської війни, а також першого голодомору в Україні, слід оцінювати як наукову звитяжність.


1 листопада – 140 років від дня народження педагога, редактора, члена товариства «Руська бесіда»

Теофіла БРИНДЗАНА

(1875 – 1962)

Народився у с. Товтри Заставнівського району.Після закінчення гімназії і Чернівецького університету Теофіл деякий час викладав німецьку мову у кіцманській гімназії. Згодом переїхав до Чернівців, де читав класичні мови, а також французьку і німецьку в гімназії. Теофіл Бриндзан стає активним громадсько-культурним діячем і членом товариства «Руська бесіда». Гордився тим, що товариство заснували у рідних Товтрах.
Працював у Кіцмані, а також Чернівцях, організував українознавчі курси для студентів-українців. Разом з І.Карбулицьким був редактором різних видань. Як згадував Карбулицький: «Бриндзан очолював секцію, яка обороняла українську школу і народних діячів, яким загрожували в деяких громадах». 23 листопада 1912 року референтом секції обрано Т.Бриндзана. Більшість вчителів, таких як Є.Ярошинська у Брідку, Д.Макогон у Веренчанці, В.Сімович у Погорілівці, І.Бажанський у Вікні, з великим натхненням виховували шкільну дітвору і сільську молодь.
Теофіл Бриндзан активно виступав з публіцистичними статтями в чернівецькій пресі з питань громадсько-культурного життя. На формування світогляду Теофіла Бриндзана ще в молоді роки значний вплив мала Ольга Кобилянська, яка відгукнулася про нього як дуже начитаного і здібного буковинця. Він переклав французькою мовою новелу О.Кобилянської «Природа».
На початку червня 1940 року емігрував до Німеччини – напередодні приходу більшовиків .Проживав у місті Бад-Зальцуфлен (Німеччина) і як патріот України тужив за рідною Буковиною. В еміграції налагодив зв’язки з А.Жуковським, який мешкав у Парижі, Д.Квітковським, і разом видалили велику працю «Буковина її минуле і сучасне»
Помер 24 січня 1962 року. Похований на цвинтарі Бад-Зальцуфлена.


20 листопада – 110 років від дня народження українського художника, іконописця

Миколи АНТОХІЯ

(1905 – 1983)
 
 
В сім’ї вчителя Василя Леоновича Антохія народився син, якого назвали Миколою. В фондах Державного Архіву Чернівецької області актовий запис за номером 161 засвідчує, що його мати Ганна з роду Зотта. Пізніше в сім’ї народився менший син (Осип) Йосиф. Їх батько вчителював, але не стерпів обставин і подався, як багато буковинців, у Новий Світ шукати кращої долі. Та там і помер – далеко від своєї родини і рідної землі. Мати залишилася з двома малими синами.
Микола був допитливим, слухняним хлопчиком. Спочатку навчався в Іспаській народній школі. Мистецькі малярські здібності мав ще з дитячих літ. Пізніше, з 1918 року продовжував здобувати освіту в українській гімназії міста Вижниці.
Два морги поля, які їй належали, довелось продати, щоби дати освіту своєму старшому – Миколі Антохію, священику та талановитому художнику, який творив у США.
На Буковині заходами управи товариства «Народний Дім», вдалося побудувати при Городовій вулиці в Чернівцях, близько університетського ботанічного саду окрему, гарну «Бурсу імені Осипа Юрія Федьковича» на 300 осіб і в 1906 році віддали її для користування під час навчання учнів.
Після того, як в 1922 році гімназія міста Вижниці була зліквідована, гімназист четвертого класу перейшов до української гімназії в Чернівцях, де на той час розміщувалася українська бурса імені Осипа Юрія Федьковича. Там був справжній соборний збір українських дітей з майже усіх повітів Буковини, про що можна переконатися на основі правдоподібно по своєму унікальної пам’ятної фотографії бурси імені Осипа Юрія Федьковича у Чернівцях, зробленої в 1925-1926 шкільному році за ініціативи Юрія Мачука, тодішнього настоятеля бурси.
У 1927 році Микола Антохій з невеличкою групою патріотичної молоді чернівецької гімназії через переслідування їх румунською владою виїхав до Бухаресту. Там складає іспити за гімназію і записується до мистецької академії «Бел - Арт».
У 1929-1930 роках він студіював малярство в Бухаресті. В 1930 році після закінчення мистецької академії повернувся на Буковину.
На прохання своєї матері Микола поступає на теологічний факультет Чернівецького університету «Короля Карла». В 1932 році студент-теолог Микола був призваний до румунської армії. Після закінчення однорічного терміну знову повернувся до студій теології, які закінчив у 1935 році званням магістра теології, захистивши успішно свою працю «Петро Могила». В тім же році одружився з Ольгою Волощук. У 1936 році був він рукопокладений на диякона, та в цьому ж році – на священика.
Відійшов Микола Антохій у вічність 9-го листопада 1983 року. Тоді газета «Свобода» писала про нього, як людину яка відзначалася великою скромністю, чутливістю, мудрістю та шляхетністю, а головне – почуттям любові та обов’язку до своєї Української Православної Церкви і свого народу.
Прощальне зворушливе слово над відкритою домовиною виголосив Митрополит Мстислав, який підніс заслуги Миколи, зразкового, висококультурного душпастиря, інтелектуального рівня священика і шляхетну людину високих прикмет. Надгробне слово виголосив д-р Іван М. Новосівський, давній друг, односельчанин померлого. Зворушливою була хвилина, коли дружина Ольга роздала родині і друзям землю привезену з рідної Буковини, яку потім всі поклали на дорогу домовину.


5 грудня – 110 років від дня народження

Отто Людвіга ПРЕМІНГЕРА

(1905 – 1986)
 
Австрійсько-американський режисер, актор, продюсер, відомий головним чином як творець класичного нуару «Лора» (1944) Отто Премінгер народився у Вижниці у відомій єврейській сім'ї. Його батько, успішний юрист, деякий час був генеральним прокурором Австро-Угорської імперії. Як і його батько, Отто разом зі своїм братом Інгвальдом (в майбутньому також став відомим кінопродюсером) навчався на юриста і в 1926 році отримав ступінь доктора. У цей час він захопився театром і став актором і ассистентом режиссера Макса Райнхардта в театрі в Йозефштадті. У 1931 році він знімає свій перший фільм «Велика любов» (нім. «Die große Liebe»). У жовтні 1935 року, за три роки до аншлюсу Австрії до нацистської Німеччини, Премінгер емігрує до США. Тут він працює актором і режиссером на кіностудії «20th Century Fox». Через австрійський акцент в кіно він грає нацистів, незважаючи на своє єврейське походження. Після війни, в 1950-ті й ранні 1960-ті роки він стає визнаним голлівудським режисером. У 1977 році написав книгу спогадів.
З початку 1950-х років – незалежний продюсер, один з перших "незалежних" цього "призову", і саме з цією стороною діяльності Премінгер пов'язані його популярність і значення для кіно США. Як ніхто інший, Премінгер не боявся давати роботу кінематографістам, занесеним в списки неблагонадійних. Він постійно кидав виклик голлівудським канонам: в "Місяці блакитному" (TheMoonIsBlue) порушив фарисейські заборони на використання в діалозі "вульгаризмів", в "Людині із золотою рукою" (The Man With The Golden Arm) вперше підняв проблему наркоманії. Величезним успіхом користувалася вільна екранізація опери "Кармен", "Кармен Джонс" (CarmenJones), де знімались тільки темношкірі актори. Екранізація стає улюбленим жанром режисера, але його наступні роботи – Свята Іоанна" (Saint Joan, 1957, за п'єсою Дж. Б. Шоу) і "Поргі і Бесс" (Porgy And Bess, 1959, по опері Д. Гершвіна) – відкинуті як критикою, так і глядачем.




31 грудня – 120 років від дня народження єврейського письменника
Григорія БЛОШТЕЙНА

(1895 – 1978)
 
 
Блоштейн Григорій ( Герш ) Давидович народився в м. Кедайніай тепер Литва.Учителював у Литві й в Україні. У 1925 емігрував до Аргентини, співпрацював у робітничій пресі. Протягом 1926–1931 рр. редагував прогресивний єврейський журнал «Найвелт» ( «Новий світ»). Після арешту 1931 був висланий з Аргентини і 1932 поселився в Україні. Блоштейн Давидович є автором збірок поезій «На сонячних сходинках» (1923), «Пісні боротьби» (1927), «Я – молодий»(1934), повісті «Мануель Пек і його підприємство» (1938), роману «Останні новини» (1939), роману-трилогії «Без дому» (1936–1940) та ін. Основна проблематика творів Григорія Блоштейна тяжка доля емігрантів на чужині, революційна боротьба в капіталістичних країнах, показ життя СРСР.
Помер 28 листопада 1978 р. в Чернівцях.




200 років від дня народження
Якоба фон ПЕТРОВИЧА
(1815 – 1868)

Бургомістр самоврядних Чернівців, громадський діяч, землевласник
Якоб Петрович народився в сім’ї вірменського землевласника. Початкову освіту здобув частково вдома, а частково у народній школі м. Сучава. У 1832 році закінчив Чернівецький ліцей.
У 1864 році Якоб фон Петрович обирається до громадської ради, 13 жовтня цього ж року стає першим бургомістром (тоді називали – бургомайстер) Чернівців – самоврядної крайової столиці Буковини.
Він блискуче справлявся з своїми обов’язками: за короткий час розширив і поліпшив вуличну мережу міста, під його керівництвом була організована міська пожежна охорона, здійснена реорганізація магістрату, таємної та моральної поліції. На період його керування припадає побудова Чернівецького залізничного вокзалу (1865-1866) і відкриття (1 вересня 1866 року) залізничного сполучення Львів–Чернівці. Чернівці з маленького провінційного містечка поступово перетворювалися на важливий торговельний і промисловий центр.
У 1865 році для спорудження храму вірменської громади створили комітет, до якого разом з іншими відомими членами громади увійшов і Якоб фон Петрович. На жаль, будівництво вірменської церкви св. Петра і Павла було завершено (1875) вже після смерті Петровича.
Діяльність Петровича як бургомістра Чернівців займала увесь його час, і він зовсім відірвався від свого маєтку, який повністю залежав від нього.
Помер Якоб фон Петрович у Чернівцях 1 листопада 1868 року.
Похований перший бургомістр самоврядних Чернівців на Руському цвинтарі (зараз це історико-культурний заповідник «Кладовище на вулиці Зеленій») поряд з іншими видатними діячами старих Чернівців. На його надмогильному пам’ятнику напис румунською та німецькою мовами: «Якоб Ріттер фон Петрович, великий землевласник, перший автономний бургомістр. 25 липня 1815 – 1 листопада 1869».
Вдячні чернівчани назвали його іменем одну з вулиць міста поблизу вірменської церкви (вулиця з цим іменем проіснувала до приходу радянської влади (майже сто років) – тепер це вул. Ломоносова).


155 років від дня народження
Тодора ІВАНИЦЬКОГО
(1860 – 1933)
 
 
 
Учитель, громадський та політичний діяч Буковини. Народився в м. Кіцмань у родині кушніра. Закінчив учительську семінарію в м. Чернівці, також учився на лікаря-ветеринара, відвідував курси мистецького кошикарства у Відні (1880–81). 1877р. працював завідувачем однокласної школи в с. Погорилівці (нині село Заставнівського р-ну), 1882–90 вчителем у Новій Жучці (нині в межах м. Чернівці), 1890–1919 – директором відкритої за його ініціативою крайової кошикарської школи в м. Сторожинець. Був засновником українського «Народного дому», банку та комерційного кооперативу в м.Сторожинець. 1912–20 рр. очолював український сільскогосподарський союз «Селянська каса». 1911–1918 депутат в австрійському парламенті, фінансував український тижневик «Час» (1930)


140 років від дня народження
Генріха КІППЕРА
(1875 – р. см. невід.)
 
 
 
Народився в 1875 р. на Буковині. Освіту здобув у м. Чернівці. В 1901-1910рр. редагував тут газети «Фрайє Лерерцайтунг» («Вільна учительська газета»), «Буковінер Ботен» («Буковинський кур’єр»). Багато віршів його пройняті любов’ю до рідного краю – Буковини. Називає землю, яка гостинно прийняла до себе його родину, «божим краєм».
Його вірш-пісня «Вітчизна» – гімн буковинських німців і співається сьогодні скрізь. Генріх Кіппер – відомий на Буковині поет початку 20ст.





155 років від дня народження

Стефана САГІНА

(1860 – р. см. невід.)

Доктор теології, професор, ректор Чернівецького університету в 1911-1912 навчальному році.
Народився у 1860р. м. Мітокал-Драгомірна у Південній Буковині (нині Румунії)Освіту здобув спочатку у м. Сучаві, закінчивши у 1880 році гімназію, а потім навчався на теологічному факультеті Чернівецького університету. Трудову діяльність розпочав навчальним інспектором духовної семінарії у Чернівцях. Захистивши дисертацію, здобув вчений ступінь доктора теології. У 1891 році був висвячений на священика, а наступного року став кафедральним проповідником у Чернівцях. У 1897 році висвячений у сан протопресвітера. Педагогічну діяльність у Чернівецькому університеті Стефан Сагін розпочав як член державної екзаменаційної комісії теологічног факультету. У 1899 році отримав учене звання професора теологічного факультету.
На 1911-1912 навчальний рік був обраний ректором Чернівецького університету.




190 років від дня народження

Олександра МОРГЕНБЕССЕРА

(1825 – 1893)
 
 
Польський історик і поет. Уродженець Буковини, він старанно займався розробкою історії рідного краю. Найбільшою популярністю користуються його три сатирико-гумористичні поеми: "Palestra" (1880), "Mysłący burmistrz" (1881) і "Zwycięstwo ksązki" (1889). Жива і часом глибока думка викуповує недолік власне поетичного елементу, яким страждають сатири М.Написав також: "Obrona Sokolowa" (1854) і "Dumy historyczne" (1885).
Однією з харизматичних постатей в середовищі польських політичних діячів та літераторів Буковини був загальновизнаний духовний "патріарх" та Протяг Довгих років проводир Полонії Олександр Моргенбессер (1816-1893). О.Моргенбессер народився у місті Ярославі в родині, яка в давнину носила славне прізвище Накєльських і осіла в Краківському воєводстві ще у XVI ст. До середньої школи ходив спочатку в Ярославі, згодом – у Перемишлі, де й закінчив у 1833 р. шестирічну гімназію та дворічний курс вивчення основ філософії. Ще через чотири роки Моргенбессер отримав диплом випускника юридичного факультету Львівського університету. З ранніх літ у Олександра виявилася гостра жага до пізнання історії своєї нації та Речі Посполитої. Оскільки навчання в гімназії та університеті велося винятково німецькою мовою, про історію постання польської мови, народу, держави він дізнавався, вчащаючи на зібрання напівтаємних національних студентських товариств. Перейнявшись ідеями визволення Батьківщини, молодий Моргенбессер протягом 1836-1841 pp. брав активну участь в діяльності таємних польських революційно-патріотичних організацій.
У 1841р. його було заарештовано за участь у польському революційно-патріотичному русі і запроваджено до Львівської міської в’язниці, де він перебував до 1845р. Після звільнення з ув’язнення йому вдалося переїхати на роботу і проживання до Чернівців. У 1859р. Моргенбессер відкрив власну нотаріальну контору в Садагурі (Садгорі). Через три роки він переніс її розташування до Чернівців, де й працював нотаріусом до своєї смерті.
Переїхавши до Чернівців, О.Моргенбессер активно включився до участі в громадсько-культурній діяльності як у рамках Полонії, так і Буковини в цілому. Він належав до кола фундаторів Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської, був його першим президентом, повторно обирався на цю посаду кілька разів протягом 70-90-х pp. XIX ст. О.Моргенбессер був кореспондентом найбільш поважних галицьких газет, співпрацював з “Альбомом Раппервільським”, перебував у дружньому листуванні з видатними діячами польського національно-визвольного руху, визначними фігурами політичного та літературного життя як польських земель, так і закордоння (наприклад Францішеком Смолькою, Аґатоном Гіллером, Владиславом Лозінським, Яном Лямом, Плятером та іншими). Проте, напевно, найбільшого успіху як суспільно-політичний діяч Моргенбессер досягнув 1890p., коли постало Політичне товариство “Буковинське коло польське”. Як головний натхненник його утворення, О.Моргенбессер був обраний першим президентом “Буковинського кола польського” і залишався на цій посаді аж до своєї смерті у 1893p., заклавши підвалини майбутнього розвою цього товариства.
Творчий доробок О.Моргенбессера торкався, передусім, двох царин діяльності – літератури та історії. До літературних праць, написаних ним, належать такі відомі широкому польському загалу публікації, як “Оборона Соколова, спів геройський” (Львів, 1854 р.), “Думи історичні” (Чернівці, 1872 р.), “Палестра або війна правників” (Львів, 1880р.), “Мислячий бургомістр” (Львів, 1881р.), “Звитяга книжки” (Чернівці, 1883р.), “Юбілеоманія” (Львів, 1887р.) та “Співи історичні” як продовження однойменного твору літератора Нємусевіча (Чернівці, 1890р.) .
Історичні праці О.Моргенбессера стосувалися переважно питань історії Молдавської держави та польсько-молдавських відносин. Серед них варто згадати написані досить фахово “Польща і Мультенія” (Львів, 1874р.), “Спогади про Стефана Великого, воєводу Молдавського, та останніх шести зверхників з династії Драгоша” (у публікаціях «Gazety Polskiej” протягом 1884р.), “Деякі події з давньої історії Молдавії” (Львів, 1892р.) та “Кілька заміток про причини занепаду Польщі” (Львів, 1892р.). Великої популярності з боку загалу зажили видрукувані в “Gazecie Polskiej” такі історичні розвідки, як “Про короля Яна Собєського” (1883р.), “Про Адама Міцкевича” тощо




140 років від дня народження

Ольги Антонівни БАЧИНСЬКОЇ
( 1875 – 1951)
 
 
Народилася на Буковині. Зібрані нею колекції зберігаються у Львівському музеї українського мистецтва (вишивки Галичини та Буковини, 1915–22), в музеї м. Стрия (Львівська область). Колекції мають зразки, типові для окремих районів, і мають значення для вивчення української народної вишивки та орнаменту початку 20 століття; широко використо-вуються в художній промисловості. Ольга Бачинська (1875–1951) – перша українська жінка Галичини, що очолювала важливу економічну установу. У 1924р. її обрано до дирекціїї «Маслосоюзу», цю посаду О. Бачинська займає до 1939р. За життя про неї знали всі передові і свідомі громадяни не лише Стрийщини, а й усієї Галичини. О.Бачинська відома не тільки як діячка кооперативного і громадського руху, але як досвідчений етнограф і музейник. Все життя працювала для громади, зібрала велику колекцію народного одягу та вишивки, яку експонувала у Відні 1915р.
У музеї представлена частина колекції О.Бачинської. Також тут є особисті речі діячки, родинні фото, документи, архівні записи. Музей створено у будинку, де жила Ольга Бачинська з чоловіком. Їм належав цілий будинок. Для музею відведено 2 кімнати. Дочка Олександра Барвінського. Навчалася в Тернополі та Львові. Викладала в Інституті сестер Василіянок, українській дівочій школі Українського педагогічного товариства (Львів). Співзасновниця товариства «Українська захоронка», голова Товариства вакаційних осель у Львові (з 1901). Секретар жіночої кооперативи «Труд». Після 2-ої світової війни – у Канаді.