Буковинський інтелектуальний календар СІЧЕНЬ 2017

 
Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати почесних діячів Чернівців, які посутньо вплинули і впливають на духовно-інтелектуальну атмосферу міста.







СІЧЕНЬ

1 січня – 60 років від дня народження прозаїка і поета
Василя КОЖЕЛЯНКА (1957-2008)


 
 
Народився в селі Кам’яна Сторожинецького району Чернівецької області. Жив і працював у рідному селі. Вчився на геодезиста у місцевому технікумі, але покинув навчання і пішов працювати у сувенірний цех колгоспу виготовляти шкатулки, а потім – на заводі електроніки . Закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Працював журналістом у провідних чернівецьких та львівських виданнях.

В літературних колах став відомий як автор поетичної збірки «Терновий іній» (1994), за яку одразу отримав літературну премію «Гранослов-92». Слідом вийшли збірки «Білий і рудий» (1994) та «Семибарвний кінь» (1995). Його дуже підтримав на той час такий авторитет в мистецьких колах і тонкий знавець поезії як Анатолій Добрянський. Значно пізніше вийшла остання прижиттєва збірка «Як учив Кожелянко-цзи» (2007). І вже після його відходу у вічність побачила світ знакова збірка «Колір серпня»(2015).

Проте гучну славу йому принесли прозові твори. Першим був роман «Дефіляда в Москві» (1997), за який він отримав того ж року престижну літературну премію «Гранослов» та премію журналу «Сучасність». Причину такої популярності своїх історико-фантастичних романів «Конотоп», «ЛжеNostradamus», «Людинець», «Котигорошко», «Тероріум», «Срібний павук», «Третє поле», «Ефіопська Січ» сам автор вбачав у тому, що він «першим у сучасній українській літературі вдався до такої теми, як альтернативна історія, а для її реалізації обрав легкий, доступний іронічно-гумористичний стиль».

Останній роман «Діти застою», який літературознавці вважають найкращим, показує узагальнений портрет розчарованого покоління, нереалізоване кохання і втрачені, даремні, в наших умовах, західні ідеали і безсила, в наших головах, східна мудрість, художньо переконливі екскурси у трагічне минуле і чітке передбачення безпросвітного майбутнього, бездонний розпач і в’їдливий гумор…

В доробку автора збірка новел «Логіка речей», а за місяць до смерті побачила світ остання книга Василя Кожелянка «Чужий». У співавторстві з Володимиром Сердюком письменник створив ряд п’єс: «Гільйотина», «Пластиліновий метал», «Солдатське щастя», «Лізикава», «Казка діда Зигмунда».
Окремі твори Кожелянка перекладено російською, польською, румунською, німецькою, англійською, фінською мовами.

Помер раптово 22 травня 2008 року від серцевого нападу. Рукописами, що залишилися, займається його племінниця, філолог Ірина Симончук.

За цими посиланнями можна познайомитись з деякими сторінками творчості Василя Кожелянка
Альтернативний всесвіт Василя Кожелянка
Спогад і майбутнє Василя Кожелянка
 


4 січня – 140 років від дня народження лінгвіста, літературознавця, педагога
Секстіла ПУШКАРІУ (Puscariu) (1877 – 1948)
 
 

 Народився в місті Брашові (Трансільванія, Румунія), де і навчався в ліцеї. Вищу освіту здобував, як було прийнято на той час, в різних університетах. Тому він навчався у Лейпцігському (1895–1899), Паризькому (1899–1901) та Віденському (1901–1905) університетах. Після захисту в 1904 р. докторської дисертації був призначений професором румунської мови та літератури Чернівецького університету. З 1906 по 1919 рік завідував кафедрою романських мов, а в 1918 році очолив деканат філософського факультету. Заснував діалектологічну школу (з вивчення істро-румунського діалекту). Брав участь у громадському житті, будучи членом «Товариства румунської культури та літератури на Буковині». Був ініціатором створення та керівником ряду публіцистичних видань: «Glasul Bucovinei» (1918–1940) («Голос Буковини»), «Cultura» (1924) («Культура»), «Dacoromania» (1920–1948), «Drumul Nou» (1931) («Новий шлях»).

В 1910 році Секстіл Пушкаріу організував святкове засідання на честь письменника Іона Крянґе, на яке були запрошені письменники з різних регіонів. Також Секстіл Пушкаріу організовував літературні поїздки в міста Чернівці, Сучава, Кимполунг, Радауци. В Чернівцях ним було організовано шоу інженера-авіатора Аурела Влайку, який на показових польотах демонстрував літак власної конструкції у присутності 30 тис. глядачів. Того ж року з повітря були зроблені фотознімки Чернівців, на основі яких пізніше були виготовлені листівки.

Секстіл Пушкаріу автор фундаментальних праць: «Істро-румунські дослідження» в трьох томах (1906–1929), багатотомний «Словник румунської мови» (1905), «Історія румунської літератури. Стародавня епоха» (1930), «Румунська антологія» (1938), «Румунська мова. Загальний огляд» (1940), «Брашов інших часів» (1943), «Румунська мова» (1945). І вже по смерті вийшли його «Спомини» (1978).

За наукові дослідження філології та лінгвістики в 1914 р. обраний членом Румунської Академії наук. В 1919 році його було призначено ректором Клузького університету. Він був ініціатором створення Румунського інституту лінгвістики (Музей румунської мови), який очолював до кінця свого життя. З 1931 року читав курси у містах Франції. У 1922–1926 рр. був офіційним делегатом румунського уряду в Лізі Націй.

Відійшов у вічність 5 травня 1948 р. у місцевості Брані, похований у рідному місті Брашові.



16 січня – 90 років від дня народження композитора, піаніста і диригента
Раду ПАЛАДІ (Radu Paladi) (16 січня 1927 – 30 травня 2013)
 
 
 

Він народився в місті Сторожинець. Початкової музичної грамоти впродовж 1941–1943 років навчався в консерваторії в Чернівцях, де вивчав фортепіано у вчителя Тита Тарнавського. Після війни, з 1947 по 1956 рік, продовжив вивчати академічну музичну освіту в Королівській академії театрального і музичного мистецтва, пізніше у консерваторії відомій як ім. Порумбеску в Бухаресті. Тут його викладачами були: Ф. Музіческу (фортепіано), Дж.Брязул (теорія музики і сольфеджіо), П. Константинеску (контрапункт і гармонія), А.Мендельсон (контрапункт).

Одночасно з навчанням Раду Паладі працював викладачем Бухарестського інституту театрального мистецтва ім. Й. Л. Караджале. Провадив широку музично-громадську роботу. Якийсь час був директором Ботошанської філармонії, організовував хорові колективи, виступав з концертами по Румунії та Україні, обирався членом багатьох музичних конкурсів та фестивалів, написав академічний підручник «Курс історії музики».

Його музична спадщина дуже багата та різноманітна, включає музику до кінофільмів, хорові твори, вокальної музики і вокально-симфонічних творів, камерної музики, симфонічної музики, а також концерти. Раду Паладі був членом Асоціації румунських композиторів і музикознавців з моменту заснування у 1949 році.

Виступав як піаніст на концертах камерної музики та з сольними концертами в Румунії, Іспанії та Німеччині, під супровід найвідоміших оркестрів.
З 1969 по 1972 рік працював диригентом і художнім керівником філармонійного оркестру в Ботошанах. Отримав найпрестижніші міжнародні премії в музиці: Міжнародний фестиваль молоді та студентів у Бухаресті (1953), Варшаві (1955), Москві (1957). За свою працю отримав найвищі мистецькі нагороди як: перший приз в Національному конкурсі музики в Бухаресті (1951); першу премію і золоту медаль на Міжнародному конкурсі музичної творчості в Москві за кантату для змішаного хору і оркестру «Dar de Nuntă» (1957); приз на Московському міжнародному конкурсі за струнний квартет №1 (1957); Орден за заслуги в культурі Румунії (1968); приз Асоціації композиторів і музикантів Румунії (1969, 1972, 1974, 1975, 1976, 1977, 1978, 1979, 1981, 1984, 1986, 1987, 1988, 1993, 1996); Лауреат першої премії і золотої медалі Національних фестивалів «Румунія співає» (1977, 1979), престижної премії ім. Дж. Енеску Румунської академії наук (1979), приз Румунської академії (1980), Румунський Орден лицарів премії (2000), винагорода від Асоціації композиторів і музикантів Румунії (2002), відзнаку «За великі заслуги та життєві досягнення» від Спілки композиторів (2007).

Відійшов у вічність 30 травня 2013 року в Бухаресті.



18 січня – 155 від дня народження вченого і воєнного та політичного діяча
Едуарда фон ФІШЕР (нем. Eduard von Fischer) (1862-1935)
 
 

 Він народився в селі Карапчів на Черемоші в родині місцевого орендатора маєтку Густава Фішера, нащадка швабських переселенців, які наприкінці ХVIII століття переїхали на Буковину. Мати Антонія Лайбенфрост походила із старовинної віденської родини.
Гімназійну освіту Едуард отримав в Чернівецькій гімназії, по закінченні якої вирішив стати військовим і вступив до славнозвісного Чернівецького, так званого домашнього, 41-го піхотного полку. Звідти вступив до кадетської школи в м. Лобзув, біля Кракова, яку закінчив з відзнакою. В 1885 році повертається у рідний полк, де йому присвоїли звання лейтенанта. Успішно прослуживши в рідному полку, він несподівано переходить у жандармський корпус. В 13-му управлінні крайової жандармерії він блискуче, як завжди, проходить випробувальний термін і складає іспити по фаху. Маючи блискучі фахові знання і добре володіючи знаннями про Буковину та особливості краю, він швидко зробив кар’єру. В 1893 році його призначили начальником відділу комплектування у Чернівцях, де проходили вишкіл і виховання майбутні стражі порядку. В 1900 році отримав чин ротмістра, а наступного року його призначають на посаду начальника жандармського відділу № 1 міста Чернівці і одночасно заступником начальника крайової жандармерії.
За блискучий організаторський талант його високо цінували в колах генерального штабу. Він заслужено отримав найвищі військові нагороди: орден Св. Станіслава 2-го ступеня, Рицарський Хрест ордена Франца Йосипа, для чого особисто їздив до Відня на аудієнцію. Також отримав відзнаку Хрест Воєнних Заслуг.

В 1913 році Фішера призначили начальником крайової жандармерії Буковини, а вже наступного року він отримав звання підполковника. Але в цей час почалася перша світова війна. Треба одразу відзначити, що Фішер, який прослужив у війську та жандармерії, прекрасно орієнтуючись в гірській та прикордонній місцевості, проявив себе як блискучий командир найскладніші історичні моменти.
На початок війни на Буковині не залишилось жодного австрійського загону для оборони від російського війська. І цю місію добровільно взяв на себе Едуард Фішер (хоч міг би цього і не робити), який організував добровільні військові формування, складені з буковинців: місцевих жандармів, членів Фінансової Гвардії, зараховував членів міліції і добровольців, серед яких був лісники і залізничникам, за допомогою яких здобув блискучі перемоги над переважаючим російським військом. Це було унікальним явищем в історії Першої світової війни. Без гармат і кулеметів (але він зімітував ворогові, що вони в нього є) Фішер звільнив Чернівці. Пізніше буковинці змогли утримати Карпатський перевал і не пустили російські війська в Угорщину.

Вже в перші дні війни він отримав орден Залізної корони 3-го ступеня з воєнною декорацією за вміле керування прикордонними частинами в боях на державному кордоні. З 2 вересня він вів проти ворога малу війну як на фронті, так і в тилу. Саме на той час російські війська перший раз зайняли Чернівці. Проте Фішер зі своїм добре організованим військом відвоював крайову столицю. За що сам цісар 23 жовтня позачергово присвоїв йому ранг полковника. Це унікальний випадок, аби за 12 тижнів заслужити такий військовий чин. Наступного року за військові заслуги його відзначили Рицарським Хрестом ордена Леопольда з воєнною декорацією. За організовану оборону Буковини сам яснійший цісар пообіцяв Фішеру нагородити його найвищою воєнною відзнакою – рицарським Хрестом ордена Марії Терезії, ще в січні 1915 року. І тільки війна зашкодила йому тоді отримати цю відзнаку. Проте ще за життя, аж 25 жовтня 1927 року генерал-полковник Віктор Данкль таки вручив Фішеру орден, який йому обіцяв Франц Йосиф І.
Росіяни також належно «оцінили» заслуги Фішера. Пообіцявши за живого 100 тисяч рублів, а за мертвого – 50 тисяч. Від пережитих випробувань він захворів на ішемічну хворобу серця і змушений був залишити фронт. Проте, загони, які він організував, влилися у лави Цісарсько-королівської 7-ої армії. А полковник повернувся в Чернівці, де знову очолив крайову жандармерію. Всі жителі міста і краю високо цінували його заслуги по обороні рідної землі. Едуардові Фішеру присвоїли звання «Почесний громадянин» багато громад Буковини, а громадська рада Чернівців подарувала йому почесну шаблю, яку у Відні виготовив зброяр Карл Ройль. На лезі було вигравійовано напис «За подяку в обороні Буковини та Чернівців». В 1916 році Чернівецький університет присвоїв йому почесне звання доктора філологічного факультету.

Після Першої світової війни прізвище Фішер було заслужено овіяно легендами як на Буковині, так і по всій Австрії. В 1918 році молодий цісар Карл І присвоїв Фішеру ранг генерал-майора і призначив начальником жандармерії Галичини і Буковини. Коли після розпаду Австро-Угорської імперії в листопаді 1918 року Ченівці захопили румуни, то Фішер не залишив місто. Румунський Генеральний штаб арештував генерала і він був інтернований в місто Ясси. Там він два роки прожив разом з дружиною в однокімнатному номері готелю «Континенталь», хоч життя його кожного дня було в небезпеці. Стараннями відомих осіб старої і нової Австрії 58-річний генерал був звільнений і виїхав до Відня. Після всього пережитого, років війни та полону, він виглядав хворим і змученим. Незабаром в нього стався інсульт, який призвів до часткового паралічу.

Він був добрим служивим чоловіком, користувався авторитетом в товаришів по службі, з якими пройшов все життя. Це дало йому привід з гордістю написати наприкінці життя в своїх спогадах: «Тепер я можу тихо померти – я виконав свій обов’язок і невідомим героям Буковини спорудив пам’ятник!». Цим пам’ятником стали його спогади.

Не можна оминути увагою і наукову спадщину Едуарда Фішера.
Найбільшим його захопленням було краєзнавство. Ще в 1898 році вийшла його найвизначніша праця «Буковина – загальне краєзнавство», яка була приурочена 50-річчю правління цісаря франца Йосифа І. Вона і нині не втратила своєї вартості. В 1907р. вийшла чудова фундаментальна монографія у співавторстві з Корнелієм Козаком «Краєзнавство Буковини», куди були включені такі серйозні розділи, як фізична географія, статистика, топографія. Також у 1902 році Едуард Фішер написав книжку «Козмин. До питання про історію польсько-молдавської війни 1497 року», де описується сутички, яка розігралася на буковинській землі 1497 року між Яном Ольбрахтом, королем Польщі, та Штефаном Великим, воєводою Молдови, та опис битви у Козминському лісі, як вона викладається в тексті, опирається на молдавські, польські, руські, литовські та угорські джерела, використання яких чітко видно з окремих посилань. Школи, гімназії, університет користувались картами Буковини, виготовленими Едуардом Фішером. Його завжди включали в археологічні розкопки, які провадились в Чернівцях і на Буковині. Він наполегливо вивчав крайові мови: українську, польську і румунську.

Проте найбільшим його захопленням була нумізматика і він зібрав дуже цінну колекцію монет. Правда, це захоплення мало дуже цікаву історію, яка заслуговує на окремі сторінки дослідженя і за якими можна знімати цілий серіал. Як дослідив за архівами ретельний науковець Іван Сандуляк, «13 травня 1903 року професор, антикознавець Йозеф Кромаєр (1859-1934) за попередньою усною домовленістю прийняв рішення передати дві тисячі чотириста шістдесят одну монету середньовічної молдо-валаської доби до Крайового музею Чернівців за умови, що музей у свою чергу віддасть зі своїх нумізматичних колекцій всі античні монети. На думку професора, було би краще монети з обох колекцій – університетської та музейної згрупувати за наступним принципом: усі античні та візантійські мали б зосередити в нумізматичному кабінеті університету, а всі середньовічні монети – в Крайовому музеї. Для транспортування монет професор залучив представника офіційної влади – капітана жандармерії Едуарда Фішера. Він мав гарантувати безпеку і доставку монет до музею. Другою особою, яка була при передачі колекції монет був директор школи мистецтв та промислів К. Ромшторфер.
Однак, сталося щось дивне і непередбачуване. Шеф жандармів у супроводі декількох своїх підлеглих на автомобілі завантажив сейф з монетами і відвіз його не в музей, а до свого кабінету, розташованого в казармах чернівецької жандармерії. Справа в тому, що на той час Е. Фішер мав намір написати науковий нарис стосовно історії монетної справи у середньовічній Молдові, який мав бути найближчим часом опублікований в музейному «Щорічнику». Під тим самим приводом Фішер у той таки день приїхав до Крайового музею у Чернівцях і вилучив для тимчасового використання всі музейні середньовічні монети з музейної колекції. Мабуть Фішер розраховував на те, що за декілька тижнів перед тим новим наглядачем та відповідальним за колекції було призначено К. Браду замість А. Міукуліца і він ще не увійшов до кінця в курс справи. Розрахунок виявився правильним. Попередній наглядач ні за яких умов не погоджувався тимчасово передати Фішеру молдавські монети, а новий погодився, можливо зважаючи на авторитетність жандарського чину Фішера.Таким чином, всі монети, атрибутовані як молдавські, теж опинились у руках Едуарда. Музейним працівникам Фішер пояснив, що це потрібно для завершення роботи над статтею. А К. Браду пообіцяв взятий його у співавтори. Ці події описані в пояснювальній записці в тодішнього директора Крайового музею професора Т. Ступніцкі.

Отже, за один день всі молдо-валаські монети опинились у сейфі Фішера. Проте очікуваної статті Фішер не написав ні через рік, ні через десять років.
Тодішній директор музею Ступніцкий писав в пояснювальній записці: «Ці молдавські монети передав я персонально в кабінеті, розташованому в жандармській казармі без будь-якого акту передачі. У 1906 році я також передав пану Фішеру ще частину молдавських монет і медалей, які за цей час поступили в музей».

Проте, коли почалась Перша світова війна, то Фішер викликав до себе директора музею Ступніцкі і передав йому всю колекцію монет, яку помістив в деревяну скриньку. Пан директор закопав цей скарб у підмурку прибудови музею і прикидав битою цеглою.
Нині це приміщення за адресою вулиця Івана Франка, 4. У 1915 році в цій прибудові російські солдати влаштували солдатську кухню і на це місце виливали брудну воду та окріп. Коли в 1919 році дістали скриньоку з монетами, то більшість з них була дуже зіпсована – вкрита іржею та окисом.
Заради справедливості вартує відзначити, що після всіх воєнних лихоліть, в 1929 році Е. Фішер все-таки видав грунтовну нумізматичну монографію, присвячену монетам середньовічної Молдови. І додав фотографії всєї колекції, яка знаходилась в нього.

Відійшов у вічність генерал-майор Едуард Фішер у Відні і похований на кладовищі Hietzing, група 49, номер 234.

 


25 січня – 85 років від дня народження художниці
 
 
Вірджінії БАЗ-БАРОЮ (Baz-Baroiu, 1932)
 
 
 

 
 
Вона народилася в Чернівцях. Малярську освіту отримала в Академії вишуканих мистецтв імені Григореску в Бухаресті, яку закінчила в 1957 році і того ж року представила свої роботи в техніці акварелі. Працювала асистентом на рисувальному факультеті в місті Тімішоара, а з 1974 року – викладачем місцевого ліцею. Не оминала нагоди вдосконалювати свою мистецьку школу в Болгарії, Австрії, Угорщини, СРСР. З 1957 року – учасниця колективних щорічних мистецьких виставок, арт-шоу і персональних виставок в Румунії – Бухаресті, Решіцці, Констанці, Сучаві; Югославії, Італії, Німеччині, Чехословаччині (Прага– Братіслава), Мароко, Індії, Нігерії, Іраку, Китаї, Філіпінах, Іспанії, Бельгії.
Член Спілки образотворчих мистецтв Румунії з 1958 року. Працює в місті Timişoara в Спілці художників Румунії.







 
 
 
 
29 січня – 180 років від дня народження громадського діяча, літератора,
 
лікаря і винахідника Антіна КОБИЛЯНСЬКОГО (1837-1910)
 
 

 Анті́н (Антон, Антоній) Кобиля́нський – народивсяу східній Галичині в селі Перерослі під Надвірною (тепер Надвірнянського району Івано-Франківської області). Його батько був дяком і служив у сусідньому селі, тому для нього стежка також була вторована на теологію. Проте, ще на шкільній лавці, він був вільнодумним і палким прихильником народної мови.

Початкову і середню освіту він здобув в Станіславові (нині Івано-Франківськ), а потім подався до Львова. Там провчився всього рік і у 1858 році приїхав закінчувати науку в Чернівецькій богословській семінарії, де змінив віру з греко-католицької на православну. Документ про закінчення науки в 1861 році йому видав Микола Гакман.

За три роки перебування в Чернівцях цей, як би тепер сказали, неймовірно харизматичний чоловік проявив свій характер і залишив таку добру пам’ять, що пізніше ні один серйозний дослідник не оминав його в своїх працях. Будучи дуже неординарною особистістю, за такий короткий час йому вдалося назавжди вписати своє ім’я в літературно-мистецьке життя Чернівців, як на той час він сам і творив.
Антін Кобилянський назавжди залишив помітне місце в українській духовній культурі Чернівців і як один із літературного оточення Юрія Федьковича, що увів його в український літературний простір того часу і вплинув на вибір Федьковичем для творчості українську мову.

Відійшов у вічність Антін Кобилянський 8 лютого 1910 року у Львові.

Детальніше про перебування А. Кобилянського в Чернівцях можна за посиланням
www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news