Буквоинський інтелектуальний календар КВІТЕНЬ 2017

 
 
Квітень

 


1 квітня – 165 років від дня народження громадського і політичного діяча буковинського відродження,

депутата Буковинського сейму, фінансиста

Івана Тимінського (1852 - 1902)



 Іван Тимінський народився в селі П’ядиківці Кіцманського району. Він належав до когорти перших національно – свідомих, громадсько-політичних діячів на Буковині. Свою діяльність розпочав із студентського товариства «Согласіє», яке було засноване з відкриттям університету в Чернівцях. Іван Тимінський був одним із активних його учасників з перших років існування. А вже у 1881 році він разом з однодумцями створив товариство «Руська Рада», яка мала на меті просвітництво народу і залучення українців до активного суспільно-політичного життя. Для цього учасники товариства вносили пропозиції щодо видання книжок та календарів доступною мовою, а Іван Тимінський немало часу витратив на відкриття читалень в селах Буковини. Про це пише в своїй монографії дослідник національного руху на Буковині професор Александр Добржанський: «Молода генерація в «Руській бесіді» вже з початком 80-х років була критично настроєна щодо діяльності старших колег і намагалася вирішувати практичні проблеми, виходячи з власних переконань. До нового покоління у товаристві належали, як уже зазначалося, О.Попович, Є.Пігуляк, Ю.Пігуляк, І.Тимінський, С.Смаль-Стоцький. Це були молоді люди, яким у 80-х роках ХІХ виповнилося по тридцять років. Їхній шлях до суспільної діяльності був приблизно однаковим. Усі вони пройшли через членство в молодіжних організаціях, починали як прихильники старорусинства. Під впливом суспільних процесів на Буковині, передових ідей, які проникали з Галичини та Наддніпрянської України, власного аналізу громадських справ, нова генерація дійшла висновку про безперспективність старорусинства і перейшла на позиції народовства».

Також підтвердженням діяльності цих людей, зокрема Івана Тимінського є оцінка Євгена Дмитріва в «Ілюстрованій історії просвітного Товариства «Руска бесіда» (1869 – 1909): «Перед 25 літами почали промовами підносити вагу просвіти І. Тимінський, О.Попович, Є.Пігуляк і Стоцький. Фінансовий урядник Іван Тимінський перенявся скоро народною ідеєю, якою був так одушевлений, що ширив єї при кожній нагоді. Він не залишав ніяких зборів Рускої Бесіди, щоби на них не загріти слухачів переконуючим словом до просвіти і організації».

Цікаво, що сам Тимінський ще молодим юнаком, з 1878 року входив до першого українського просвітницького Товариства на Буковині «Руська бесіда». А 1 вересня 1884 року були скликані загальні збори, де народовці вибрали свій виділ, до якого ввійшов і Іван Тимінський. Учасники взяли під свій контроль товариство «Народний дім», статут якого був затверджений у 1884 р.

В 1885 році почала видаватися українська газета «Буковина». І хоч редактором запросили Ю. Федьковича з огляду на його авторитет, фактично її редагували І. Тимінський разом з О. Поповичем та Ст. Смаль-Стоцьким. Газета відігравала важливу роль загальноукраїнського масштабу і була послідовною у відстоюванні прав народовців. Вона стала визначним явищем суспільно-політичного і культурного життя українців Буковини і поза нею, про що не раз відзначали всі освічені люди, а особливо Іван Франко. Це дало дуже значні результати для українства – обрання до Буковинського сейму трьох своїх депутатів від товариства «Руська бесіда» в 1890 році. Вперше в Буковинському сеймі з’явилися українські депутати-народовці, які мали добру освіту, державницьке мислення і належно відстоювали інтереси українського населення Буковини. Як пише професор Олександр Добржанський: «Поява українського депутата від Буковини в австрійському парламенті давала можливість об’єднати свої зусилля з галичанами на загальнодержавному рівні. Тепер добре підготовлені українські депутати не залишали поза своєю увагою політичні рішення, які були не на користь українству…».

Саме Іван Тимінський до п’ятнадцятиліття заснування «Руської бесіди» у львівській газеті «Діло» написав велику статтю, в якій дав глибокий аналіз діяльності товариства. Він піддав гострій критиці керівництво «Руської бесіди» за спад активності і зменшення кількості членів, за відсутність друкованої продукції. У статті писав: « «Беседа» не виповняє своєї задачі в вигляді товаришком. Она не причиняєся нічим до оживлення життя межи русинами, хоть-би лиш черновецкими; она не уміє з’єднати і сполучити інтелігенцію руску…»

Іван Тимінський з молодих років був добрим державником, а до того ще й фінансистом. Вже на початок 90-х років написав програму буковинських народовців, яка була виголошена в 1891 році на головних зборах «Руської Ради». В ній були добре розроблені конкретні економічні вимоги, аби підняти рівень життя бідніших верств населення. Програма вимагала зменшення непрямих податків і запровадження прогресивного податку на прибутки, підвищення економічної освіти шляхом організації господарських шкіл при народних школах, піднесення і розвиток ремесел через заснування ремісничих шкіл, підтримку домашніх ремесел, запровадження державного страхування на випадок стихійних лих, переведення всіх залізниць у державну власність і зниження тарифів на перевезення, скасування акцизів на товари повсякденного попиту і т.д. Це була конструктивна і дуже серйозна програма, яку можна було реально втілити в короткий час. І навіть коли І. Тимінський, через непорозуміння, перейшов пізніше до консервативних русинів, народовці продовжували втілювати його програму в життя. Важливо, що вона була дуже подібна до тієї, яку затвердило галицьке політичне товариство «Народна Рада». Це свідчило, що народовці Буковини і Галичини були близькі у своїх ідейних прагненнях. Проте організаційно вони ніколи не об’єднувались, так як між ними існувало чимало відмінностей в тактиці дій і втілення їх на практиці, ставленні до сусідніх етнічних груп та інші суттєві на той час розбіжності. І потрібно врахувати, що австрійське законодавство також не сприяло спільним діям.

Іван Тимінський був діяльним чоловіком і вмів переконувати інших та залучати їх до активної громадської праці, аби намарне не пропадали таланти. Йому навіть вдалося позитивно впливати на самого Юрія Федьковича і повернути письменника до діяльного життя, що було майже неможливим з огляду на безкомпромісний і непоступливий характер письменника. Ось як про це пише Євген Дмитрів в «Ілюстрованій історії просвітного Товариства «Руска бесіда» (1869 – 1909): «Виділовий Бесіди Іван Тимінський заходив до Федьковича, що мешкав тоді при улиці Полевій, і єму удало ся наклонити поета, щоб зірвав з апатитею до житя, а взяв ся на ново до письменства, для якого давнійше так славно трудив ся. Намір Тимінського здійснив ся, кобзар віджив, переселив ся р. 1884 до мешканя Бесіди [нині музей Федьковича на Соборній площі] і став пильно працювати на полі літератури».

Депутатська (посольська) діяльність і публікації І.Тимінського не раз висвітлювалась на сторінках авторитетного на той час часопису «Діло». Так Число 60 за 2 грудня 1886 року повідомляло: «П. Івана Тимінського, конциписта дирекція скарбу в Чернівцях…(про обрання почесним членом товариства «Союз» за патріотичну діяльність на Буковині). Тут же, але пізніше: «Ще одна виборча кампанія, а саме вибори до Буковинського крайового сейму, відбулася на початку липня 1890 р. Для її проведення українці створили дві структури – головний руський виборчий комітет і виборчий комітет чернівецьких руських міщан. Підсумком їх діяльності стало обрання українських представників у 3 з 12 виборчих округів з групи сільських громад, а саме Івана Тимінського, Єротея Пігуляка і Василя Воляна. Під час нових виборів до Буковинського сейму 4 квітня 1892 року чернівецьке політичне товариство «Руська рада» висунуло своїх кандидатів у шести округах. Перемогу святкували у чотирьох з них. Своє обрання підтвердили три представники буковинських українців з попередніх виборів. А товариство їм склав Стефан Смаль-Стоцький. Усі новообрані посли представляли народовецький напрям української політики». Від 15 вересня 1890 року: «П.Івана Тимінського, комісара буковинської дирекції скарбу і посла соймового…(про призначення перекладачем російської і української мов при крайовому уряді у Чернівцях); 17 серпня 1891 року Іван Тимінський … комісар кураєвої дирекції скарбу, іменований старшим комісаром тої ж дирекції».

У другій половині 80-х років Іван Тимінський вважався також головним експертом народовців у церковних питаннях, регулярно друкував у «Буковині» статті про гострі, а заодно і дуже делікатні проблеми серед буковинського православ᾽я. В 1891 році проводилися вибори до Синоду православної церкви Буковини. На них було обрано всього двох українців, а саме посла І.Тимінського від народовців. Наступного року його обрали повторно. Правда, пізніше ряди українських народовців розкололись, як то часто трапляється і до цих пір, і Тимінський разом з Воляном пропагували вигаданий ними «Буковинський православний народ». Зрозумівши її безперспективність, Тимінський покинув виділ товариства в 1896 році. І хоч то були суто крайові суперечки між москвофілами та консервативною автохтонною течією, яку очолив Іван Тимінський, проте для українців Буковини то був крок для послаблення їх ролі у відстоюванні своїх прав.

Як для доброго політика саме на Буковині, Іван Тимінський мав ще одну чесноту – вмів домовлятися з лідерами різних партій та народностей. Він був прихильником українсько-польського союзу і підтримував приязні стосунки з провідним письменником і журналістом, редактором «Ґазети польської» Клименсом Колаковським. Як підтверджують дослідники, саме вони вдвох склали план усунення з «Руської Бесіди» москвофілів і утворили українську газету «Буковина», так як польський часопис не міг доносити потрібної інформації до українців.

Не оминала громадської роботи і його дружина – Євгенія, яка була секретаркою «Товариства Православних Русинок».
Достойне місце в житті Буковини і вплив на Івана Тимінського мав його рідний брат Тарас Тимінський (чернече ім'я Тит), церковний і громадський діяч, священик, архимандрит, епіскоп-номінат і вікарій митрополії Буковини (1917–1918), член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка з 1907 року, діяч товариства «Просвіта», тоборонець українських прав у Буковинській митрополії.

І хоч Іван Тимінський на той час не завжди до кінця міг зрозуміти хід політичної боротьби, проте мав незаперечний авторитет і коли в 1902 році відійшов у вічність, то консервативні русини одразу втратили своє лідерство.

А ще від Івана Тимінського залишились листи до О. Кониського, які зберігаються у відділі рукописів Інституту української літерату-
ри ім. Т. Шевченка. Інформація, яка міститься в них та неординарні публіцистичні праці І.Тимінського не втратили своєї вартості до сьогодні, як інформаційні та аналітичні документи своєї доби.

Джерело фото: Ілюстративна Історія Руської бесіди в Чернівцях. – Чернівці:, 1909. – 125 с.





16 квітня – 85 років від дня народження скрипаля, диригента, композитора

і педагога, фольклориста, культурно-громадського діяча,

професора Ґеоргія Миколайовича Ґіни (творче ім'я — Юрій Ґіна, 1932)
 
 


Народився в селі Ленківці, яке нині у складі міста Чернівці.
Талант до музики у майбутнього скрипаля проявився з дитинства і вже з 15 років Ґеоргій Ґіна почав свою працю музикантом-скрипалем та акордеоністом у відомому свого часу ресторані «Чернівчанка» на вулиці Ольги Кобилянської.

Вже пізніше отримав професійну освіту. Спочатку навчався в Чернівецькому музичному училищі, згодом у Київській державній консерваторії ім. П. Чайковського, яку закінчив в 1956 році. Одразу по закінченні Ґеоргій Ґіна почав працювати викладачем по класу скрипки і очолив Чернівецьку дитячу музичну школу № 1. За майже півстолітню працю педагогом з його скрипкової школи вийшло більше сотні скрипалів, які стали артистами симфонічних оркестрів, педагогами музичних навчальних закладів, лауреатами міжнародних і Республіканських конкурсів.

Одночасно Ґеоргій Ґіна викладав скрипку в Чернівецькому музичному училищі та був художнім керівником і диригентом камерного оркестру Чернівецької обласної філармонії, який він створив при Чернівецькій обласній філармонії.

В останні роки свого життя ця талановита людина працює на на кафедрі музики Чернівецького Національного університету ім. Ю. Федьковича, де отримав звання професора.

Ґеоргій Ґіна написав багато наукових та навчально-методичних праць, які дотепер користуються авторитетом у викладачів скрипки.
Він залишив багату спадщину і як композитор. Написав близько ста музичних творів, серед яких: інструментальні твори, пісні, п'єси для дуетів, ансамблів, троїстих музик, цимбал, обробки і переклади для ансамблю скрипалів, камерного оркестру, хору і солістів.

Основні його музичні твори: «Прогулянка», «Скерцо». «Гумореска», «Святкові танці», «Вітер надії», «Мандрівний музика» (присвячений пам'яті В.Івасюка), «Хоровод», «Святкові танці», «Гора і Садагурська полька». Ґеоргій Ґіна здійснив такі відомі обробки і переклади для ансамблю скрипалів: «Арія», «Експромт» Шуберта; «Мазурка» Бакланова; «Старовинний романс» Свиридова; українська народна пісня «Ой ти дівчино, з горіха зерня»; «Заграй ми, цигане старий» С.Воробкевича; «Балада» Ч. Порумбеску); рапсодія «Рідне наше — найдорожче». Його твори друкувалися у збірниках, виходили в записах на платівках. В 1990 році фірма «Мелодія» випустила грамплатівку «Буковинський сувенір», де були представлені твори Ю. Ґіни у виконанні камерного оркестру.

Його педагогічна, творча і громадська діяльність неодноразово відзначалися почесним відзнаками. За значний внесок в розвиток класичної української музичної спадщини Ґіна став одним з перших лауреатів обласної літературно-мистецької премії імені С.Воробкевича. В 1980 році отримав мистецьке звання – Заслужений артист УРСР, а в 2002 році йому присвоено почесне звання – Народний артист України. Ім'я Георгія Ґіни в 2000 році занесено на «Алею зірок» в Чернівцях.

Джерело фото: Вікіпедія



19 квітня – 170 років від дня народження австрійського архітектора

мюнхенської школи кінця XIX - початку XX століть

Фердинанда Фельнера (нім. Ferdinand Fellner, 1847-1916)


Народився у престольному місті Відні в сім’ї архітектора Фердінанда Фельнера-старшого (нім. Ferdinand Fellner des Älteren), за планами якого вже було збудовано декілька театрів. Фердинанд Фельнер-молодший успішно продовжив професію свого батька. Він вивчав архітектуру у вищій технічній школі у Штудгарті, Берліні та Відні. Ще під час навчання почав працювати в архітектурному бюро. Саме тут він розробляв свої перші проекти. Але раптова хвороба батька порушила всі мрії Фельнера. Будучи молодим юнаком він взяв цілковиту відповідальність за всі домашні спави. Сам завершував роботи над будівництвом театру у Брно в Чехії, в 1870-1873-му збудував театр у Румунії у Темешварі, у 1871-1872 роках збудував міський театр у самій столиц – Відні. Смерть батька у 1871 році спустошила хлопця. У спадок Фердинанд Фельнер отримав архітектурну фірму свого батька. На той момент саме там працював молодий і дуже талановитий архітектор Герман Ґотліб Гельмер (нім. Hermann Gottlieb Helmer).

Він народився у Гарбурзі (сьогодні це частина міста Гамбурга) в сім’ї ювеліра. Проте батькова справа не зацікавила Германа. Він з юних років захопився будівельною справою. Герман Гельмер закінчив політехнічну школу у Ганновері та студіював архітектуру в Мюнхенській академії витончених мистецтв. Зовсім молодим 19 юнаком, від 1868 року, працював у Відні в майстерні Ф. Фельнера (старшого) як архітектурний рисувальник. Саме тут, в 21 рік, в 1870 році, спроектував свій перший театр в місті Варашдін (Хорватія) і виграв конкурс.
Отож два молодих, амбітних, з доброю професійною освітою архітектори заснували у Відні архітектурне бюро «Фельнер & Гельмер» (1872–1919), яке надзвичайно успішно працювало майже 50 років. У фірмі працювало понад 20 архітекторів і основним напрямками їхньої роботи була розробка проектів театрів, опери, банків, готелів та інших елітних і дороговартісних споруд.

Майже монопольне становище архітекторів в Австро-Угорській імперії було зумовлене тим, що бюро могло гарантувати високу якість при низьких витратах, швидкому виконанні, надійності, обчислюваності та професійності. Їхній стиль започаткував нову епоху в архітектурі ХХ століття, зробивши переворот у містобудуванні. Це був шлях від строгого італійського ренесансу через повторне відкриття бароко до модерну пізніх споруд. У цьому стилі ними були зведені не тільки театри, а також торговельні заклади, банки, палаци та готелі. У будівництві Фельнер і Гельмер використовували найновіші відомі на той час методи. Архітектори керували спорудженням об'єктів на місцях, часто виконували проекти архітектурних деталей і навіть крупних фрагментів. Через це атрибуція великої кількості будівель ускладнена.

Взаємне порозуміння і велика повага дали змогу обом архітекторам успішно працювати, будувати, крім театрів, замки, палаци, вілли, торгові та житлові будинки, готелі, виставкові зали, мавзолеї, навіть надмогильні пам’ятники. За проектами бюро у Центральній і Східній Європі споруджено понад 200 будівель. Проте найбільшу славу їхній співпраці принесли театри. Вони спроектували 48 надзвичайно вишуканих мистецьких споруд в стилі, який гармонійно поєднав в собі елементи італійського ренесансу, бароко та модерну, які до цих пір є окрасою своїх міст. Віденська архітектурна майстерня Фельнера і Гельмера створила на той час першу європейську типологічну архітектурну театральну науку. Їхні споруди славилися досконалістю, вишуканістю та красою. І що важливо, вони були порівняно недорогі, як для таких споруд. При будівництві архітектори користувалися так званою модульною системою. Брали за основу головний проект та пристосовували його до місцевих умов. Театри Фельнера і Гельмера не займали багато місця, а це було важливо, бо земля вже була в ціні і навколо неї тривала конкурентна боротьба. Ательє Фельнера і Гельмера будувало свої театри від Чорного моря і Балкан до півночі Німеччини, від Адріатики до Молдавії, від Угорської Низовини до Швейцарських Альп. Були розроблені навіть плани побудови великого театру у Нью-Йорку, проте через початок Першої світової війни архітекторам не вдалося втілити у життя цей задум. Споруди фірми Фельнера і Гельмера були завжди поза конкуренцією.

Фірма збудувала театри в 12 країнах Європи: Австрія, Швейцарія, Німеччина, Польша, Румунія, Чехія, Словакія, Болгарія, Хорватія, Молдова, Угорщина та Україна. Зокрема пишаються їхніми мистецькими закладами в таких єврпейських містах, як Гамбург, Відень, Грац, Клуж, Зальцбург, Фюрт, Одеса, Цюрих, Торн. Цей гідний ряд міст продовжує одна з архітектурних перлин Чернівців – Чернівецький театр. Архітектори залишили свої «візитівки» і у сусідньому Львові – Будинок вчених (т. зв. «Шляхецьке казино») та знаменитий готель «Жорж».
Початок ХХ століття, час коли був споруджений чернівецький театр, відзначився бумом театрального будівництва в Європі. Кожне гонорове місто мало за честь мати власну театральну сцену.

Тому і Президент Буковини, з огляду на останні події, що відбувались в Європі, підписав наказ про негайне закриття дерев’яної споруди, що слугувала театром. (Цей старий деревяний театр знаходився на місці сучасної поліклініки № 1 по вулиці Шкільній у Чернівцях). А оскільки стара споруда вимагала щороку великих коштів, то чернівчани одразу зраділи почувши звістку про омріяний новий храм Мельпомени.
Невдовзі було прийняте єдино правильне рішення – будувати нову фундаментальну красиву споруду. Спочатку навіть планувалось оголосити конкурс на кращий проект театру. Для цього спеціально був створений театральний комітет. Проте згодом чернівчани відмовились від своїх планів. Вони дійшли висновку, що така відома віденська фірма, як «Фельнер & Гельмер» не стане брати участь у конкурсі разом з недосвідченими фахівцями. Тому було вирішено одразу звернутись до відомого столичного архітектурного бюро. І це був цілковито правильний вибір. Невдовзі до Чернівців з Відня було запрошено будівельного радника, автора багатьох проектів театрів Фердинанда Фельнера. І вже 5 травня 1900 року до Чернівців прибув сам Фердінанд Фельнер, аби вибрати достойне місце для нової споруди і разом з комітетом погодити всі необхідні будівельні і фінансові питання. Фельнер радо погодився виконати це замовлення, оскільки місто справило на австрійця велике враження. Сам він говорив, що має відчуття, ніби знаходиться в чудовому місті зі старими австрійськими традиціями.

Згідно з угодою, в травні 1902 року проект вже був готовий. А 30 травня 1904 року до Чернівців прибув Герман Гельмер, який привіз погоджений остаточний варіант проекту, кошторисна вартість якого складала 600 000 крон (на той час просто фантастична сума). Будівельні роботи провадились теж фірмою «Фельнер & Гельмер».

1 серпня 1904 року урочисто заклали «перший камінь». Традиційно в посланні до нащадків закладеному у фундамент було сказано: «Нехай цей театр послужить справжнім храмом вишуканого мистецтва і культурним центром для всіх національностей та віросповідань, для всіх мешканців міста. І нехай нам допоможе в цьому Господь Бог». Опікувався процесом будівництва віце-бургомістр Й. Грегор, перший заступник легендарного Антона Кохановського. Представником віденської фірми став архітектор Йозеф Шрайбер, який не знаючи втоми з раннього ранку до пізнього вечора працював над створенням архітектурного шедевру. Керівництво і нагляд з боку маґістрату мав Людвіґ Вест, який став добрим колегою і другом віденських архітекторів. Цей вишуканий і розкішний палац був зведений в рекордно короткий термін – за один рік і два місяці.

3 жовтня 1905 р. об 11 годині ранку в споруді нового театру зібралися представники влади краю та міста, шановані гості, будівельники, представники міської громади. Під величну мелодію Людвіґа Бетховена «Освячення дому» було урочисто відкрито театр. «На славу, благо та процвітання міста, краю та держави», - відзначали в своїх вітальних промовах поважні гості. На пам’ятній плиті у вестибюлі театру були зазначені прізвища геніальних митців, які створили цю архітектурну перлину. Серед незвичайної розкоші всі відвідувачі почували себе щасливими, їм було цікаво і несподівано комфортно. Будівля театру з оригінальним фасадом символізувала поєднання стилів – неоренесансу, необароко та сецесії. Театр складався з трьох головних частин: вестибюлю, зали для глядачів зі світлим фойє та сцени з допоміжними приміщеннями. Вестибюль був з’єднаний біломармуровими сходами з другим та третім поверхами, що вели у світлі фойє першого ярусу та амфітеатру. Внутрішнє оздоблення було виконане переважно в стилі бароко: теплі тони, розкішне покриття сухозліткою і багате драпірування. Партер, ложі, амфітеатр – усе відповідало канонам європейського театру. Оригінальні прикраси, античні фігури, ліпний декор, прекрасна акустика зали, опалення й вентиляція, добре облаштована сцена – все це справляло незабутнє враження на глядачів.

Чернівецький театр – це триповерхова споруда у стилі Декор Модерну. Коли підніматися східцями на верхні поверхи, то міняється архітектурна стилістика. Спочатку бачимо модерн з елементами барокко, а далі – новий стиль з елементами функціоналізму.
Цікаво, що окремі східці ведуть на третій поверх таким чином, що публіка з лож другого поверху не зустрічається з публікою третього.
Театр дуже функціональний. Унікальність чернівецького театру в тому, що він має порівняно невеликі розміри - в глибу 47 на 28 метрів. Проте тут є абсолютно все, що необхідно для театру: репетиційна зала на 60 квадратних метрів, кулуари, рекреації, зручні гардероби, евакуаційні виходи. При цьому унікальна акустика.
Портал театру прикрашає скульптура богині театру – Мельпомена.
Головний вхід увінчаний композицією з горельєфом Аполлона в оточенні персонажів античної культури, яка відтворює сцени з трагедії древньогрецького драматурга Софокла "Цар Едіп".

Над фасадними вікнами розміщено рельєфні зображення Вільяма Шекспіра та Ріхарда Вагнера в обрамленні муз. На бокових ризалітах і нішах встановлені бюсти видатних німецьких драматургів та композиторів. З правого боку розміщені Людвіг ван Бетховен, Франц Йозеф Гайдн, Йоганн Вольфганг фон Гете. З лівого боку – Вольфганг Амадей Моцарт, Йоганн Фрідріх Шиллер, Франц Петер Шуберт. В другій половині ХХ ст. до них прилучилися Тарас Шевченко та Олександр Пушкін.

Розкішна глядацька зала складається з партеру, 35 лож бельетажу та амфітеатру. Театр може прийняти одночасно 813 шанувальників мистецтва.
Як писав Георґ Ґайнцен: «Чернівецький театр – це мрія з оксамиту і золота, проектована віденськими архітекторами Гельмером і Фельмером... Театр – то пам’ятник обізнаним із культурою чернівчанам, які понад усе боялися набути репутації провінції і палко прагнули ні в чому не поступатися шановному метрополю Відню».

Театр мав намір ставити на своїй сцені твори національних авторів щоби стати культурним центром всіх націй, які мешкали на Буковині. Початково театру присвоїли ім’я видатного німецького поета та драматурга Фрідріха Шіллера – найбільш популярного тоді серед чернівчан. А оскільки його вистави не сходили зі сцени, то 10 листопада 1907 р. перед театром було встановлено пам’ятник улюбленому драматургу.Варто зазначити, що пам’ятник разом з театром створював на площі єдине композиційне й духовне середовище. Автор пам’ятника Георг Лайзек (Georg Leisek, 1869-1936) на той час вже був автором багатьох скульптурних композицій в європейських столицях.
Однак цей надзвичайно вишуканий пам’ятник з білого мармуру простояв тут недовго. З приходом румунської влади в 1922 році його було перенесено на подвір’я Німецького Народного Дому, а пізніше зовсім знищено під час історичних перипетій.
У Чернівцях наприкінці ХІХ століття знамените архітектурне бюро в центрі міста спорудило ще одну презентабельну будівлю – філію Австро-Угорського банку на розі вул. І. Франка, № 4 і Штерна, № 1(нині це один з корпусів ЧНУ).

У Фрідріха Фельнера і його дружини Катарини (нім.Katharina) було двоє дітей: Мелані (нім.Melanie) і Фердінанд (нім.Ferdinand (genannt "Ferry")Їх подальша доля невідома, а от творча і бізнесова співпраця двох талановитих співвласників Фердинанда Фельнера і Герман Гельмер завершилась з відходом обох архітекторів у вічність.

Спочатку відійшов у віцчність Фрідріх Фельнер. Це сталося 22 березня 1916 року у Відні. Він спочиває на Грінцинзькому цвинтарі. За ним в 1919 році у Відні відійшов в кращі світи і його вірний та надійний по життю і бізнесу товариш Генріх Гельмер. Він похований на Центральному кладовищі столиці.

Після розпаду Австро-Угорщини кількість замовлень відомої фірми значно скоротилась. А після того як Германі Гельмер відійшов у вічність, бюро перестало існувати.

Проте незважаючи на численні війни та пожежі майже усі театри Фрідріха Фельнера та Германа Гельмера діють до сьогоднішнього дня, сприяючи культурному розвитку європейців. Неймовірно вишукані та надійні в конструкторському виконанні вони залишаються гордістю багатьох міст Європи.

Джерело фото: photo-lviv.in.ua/byuro-felner-helmer-avstro-uhorski-budivelni-mahnaty





21 квітня – 170 років від дня народження видатного хіміка, доктора філософії,

ректора Чернівецького університету Ріхарда Пшібрама

(Ріхард Прібрам; нім. Richard Pribram

(також Přibram, родина писала своє прізвище

в Австрії в основному як Прібрам, а за її межами – Пшібрам (Przibram)


 
Народився Ріхард Пшібрам в столичному місті Празі в родині відомих лікарів. Вищу освіту молодим юнаком студіював в університетах Праги і Мюнхена. По закінчення навчання працював асистентом зоотехнічної лабораторії у Празі, де отримав ступінь доктора філософії. З 1870 року був співробітником хімічної лабораторії у Лейпцігу. Через деякий час Пшібрам повернувся до Праги, де дуже успішно як для молодого науковця почалася його наукова кар'єра — з посади асистента хімічного відділення фізіологічного факультету місцевого університету, а вже через два роки він став приват-доцентом.

В 1874 році його як здібного викладача запросили до Чернівецької вищої ремісничої школи на посаду професора загальної й аналітичної хімії та хімічних технологій. А вже наступного року в Чернівцях відкривають університет і Ріхарда Пшібрама одразу ж запрошують туди працювати. Спочатку на посаді позаштатного професора загальної й аналітичної хімії та завідувача кафедри неорганічної хімії. А вже з 1876 року його було обрано професором загальної та аналітичної хімії. З 1879 Ріхард Пшібрам працює як штатний професор, в 1883—1884 навчальних роках обирався деканом філософського факультету. До 1900 року завідував хімічною лабораторією, яка проіснувала аж до початку Першої світової війни, тобто до 1914 року. За ці роки високий фах хіміка отримали 773 студенти, 120 отримали ступінь магістра з фармакології, а 6 – доктора наук.
І впродовж всіх років, а ця талановита людина пропрацював в університеті майже 30 років, окрім пильної викладацької праці знаходив час і для наукової.

Разом із своїми колегами Пшібрам досліджув проблеми фармакології, вивчав аналіз мінеральних джерел та сировинні поклади Буковини, будову речовин тощо. Також вивчалися і проблеми органічної хімії, які стосувалися вивчення температур кипіння і в’язкості рідин, питомого обертання площини поляризованого світла оптично активними речовинами. Разом із Алоїсом Ганделом він досліджував в'язкість різних органічних сполук, чим внесли неоціненний вклад у використання природних багатств краю. Ці дослідження не втратили актуальності до сьогоднішнього дня. Також впродовж багатьох років Ріхард Пшібрам був членом державної екзаменаційної комісії при складанні іспитів з хімічних дисциплін.

В 1891—1892 навчальному році його обрали ректором Чернівецького університету. А в 1905 році – призначений на посаду таємного радника.
За ці роки науковець видав свої відомі праці: «Керівництво з випробувань та аналізу лікарських засобів для фармацевтів, хіміків, лікарів та медичних працівників» (в співавторстві, 1893), «Новий метод дослідження молока»; «Про специфічні властивості рідини та їх відношення до хімічного складу»; «Про кількісні показники фосфорної кислоти», «Докладний посібник з хімії» та інші вартісні видання.

Після виходу на пенсію в 1906 році як лектор він переїхав до столичного Відня. Його син, Бруно Оскар Прібрам, успадкував професію родини і був відомим хірургом.

Відійшов у вічність Ріхард Пшібрам 7 січня 1928 року в Берліні і похований на військовому кладовищі (de:Friedhof Heerstraße).

Джерело фото: upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/0/07/Richard-Pribram.jpg

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Імена славних сучасників. - Київ: Новий Друк, 2004. - 300 с.





25 квітня – 130 років від дня народження піаністки, скрипачки

Лянг-Пігуляк Наталі Юстинівни (1887 – 2017)


 
 
Народилася Наталя Лянг-Пігуляк в Чернівцях в багатодітній родині відомого на Буковині та поза її межами маляра та громадського діяча Юстина Пігуляка, який походив з Мамаївців, поблизу Чернівців та мами Юліянни, яка походила зі Скалата.
Батьки дали дівчинці добру освіту. Початкову освіту Наталя отримала в Державній реальній школі ( нині Чернівецька ЗОШ № 2), де батько працював учителем малювання. Пізніше закінчила ще і ліцей для дівчат. В неї ще в дитячому віці проявився талант до музики, тому батько, який сам співав в хорі місцевого українського музичного товариства, віддав дочку вже з 6 років до музичної школи. Вона була старанною і талановитою ученицею і вже в десятирічному віці дала свій перший фортепіанний концерт. Одночасно навчалася ще і гри на срипці.

Згодом батьки підтримали її бажання отримати вищу музичну освіту. В 1909 році Наталя Лянг-Пігуляк поїхала на студії до Відня і там продовжила навчання в Музичній Академії по класу фортепіано у професора Ернста Людвіґа, який був учнем самого Ференца Ліста. Окрім обов’язкових, вона намагалася опанувати й інші музичні курси. Тому за цей час вивчала ще мистецтво хорового співу, науку інструментів та історію музики, солоспівів, науку гармонії, оркестрові вправи. В 1912 році успішно склала в Академії державний іспит з гри на фортепіано, так як за правилами того часу студій гри двох головних предметів рівночасно в Академії не дозволяли. Проте Наталія Пігуляк продовжувала науку гри на скрипці приватно у професорів Ю. Екгарда й О. Шевчіка. І вже через два роки, у 1914 році, склала другий державний іспит із гри на скрипці і в тому ж році, після закінчення Академії, вернулась до Чернівців. Як піаністка і скрипалька, Наталя Лянг-Пігуляк в 1922 році здійснила концертне турне по Польщі. Проживаючи в Чернівцях, вона часто давала як власні концерти, так і спільно з іншими музикантами. Після одного з таких виступів музичний критик зарахував її до найкращих піаністів Буковини. Та найбільших заслуг осягнула Наталія Пігуляк у своїй педагогічній праці. На початку 20 - тих pоків вона перебрала провід музичної школи „Буковинський Кобзар" при Товариствіві ,,Боян“ у Чернівцях на себе. На той момент школа була в цілковитому занепаді. Але під вмілою рукою Наталії Пігуляк швидко завоювала авторитет серед учнів. До неї стали посилати дітей румуни, поляки і євреї, хоч на той час в Чернівцях були й інші приватні школи і навіть консерваторія. Свідченням високого рівня підготовки може цілком послужити той факт, що навіть такий багатий землевласник і румунський президент Буковини Янку Флондор віддав свого сина в науку приватно до пані Пігуляк.

Музичні зацікавлення пані Наталії були всебічні. Коли учитель її школи Стовбенко зробив спробу відродити кобзу, як музичного інструменту, вона одразу його в тому підтримала. Їм вдалося таки ввести вивчення кобзи в школі, хоч і довелось подолати чималі перепони. За пару років створила моделі кобзи-прім, кобзи-альта, кобзи-баса. Залишалось ще ввести кобзу-тенор, але друга світова війна завадила цьому. А створені моделі кобз грали такими тонами, що їх не можна було прирівняти до ніяких інших музичних інструментів, їх звуки були наче людський спів.
Завдяки добрій організації та високому рівні викладу сюди приїжджали вчитися музики учні з Бухаресту, Коломиї, Львова й інших міст. За час своєї майже 30-літньої педагогічної діяльности в нашому місті Наталія Пігуляк випустила біля 2 000 учнів. Поміж ними було багато відомих музикантів та педагогів як от: Галя Тимінська-Василашко; Тит Тарнавський, який в 1943 році став директором музичної консерваторії в Зальцбурзі; Гедвіґ Галицька-Бухир, стала професором бухарестської консерваторії; відомий піаніст Олександр Омельський – перше кохання письменниці Ірини Вільде, про яке вона описала в своїх творах, як і про його навчання музики і багато інших.

Мала пані Наталя і композиторський талант. Вона написала «Гуцульську рапсодію», яку виконувала на святочних імпрезах в самому Відні; пісні на слова Тараса Шевченка «Літа молодії", „Минають дні, минають ночі..." і фантантичний парафраз „Думи мої"; „Я чую мов крізь сон ..." на слова Дмитра Загула; „Один день з козацького життя", симфонічна поема для фортепіано „Старий цвинтар у Ґмінді", музичний нарис для фортепіано, пісня-романс на її власні слова „Потис мороз весною" ; „Святочна увертюра і пам’ять великих" для фортепіано; пісня на слова Манастирського „Ой, Дністре, мій Дністре". Надзвичайно цікавим і вартісним твором є фортепіанний твір „Гимн", створений на вшанування пам’яті громадської і політичної діячки Ольги Басараб, з якою композиторка познайомилась і подружилась з нею в молодості у Відні. Всі ці композиції і до сьогодні залишились тільки в рукописах, вони ніколи не були надруковані. Тому давно заслуговують, аби вони стали доступними для виконавців та ширшого кола музичних шанувальників буковинського мистецтва.

А ще пані Наталя від батька отримала талант до малювання і залишила зразки малярської праці. З всіх цих її обдарувань можемо однозначно сказати, що Наталя Пігуляк була однією з найосвіченіших жінок свого часу. Тому так заприязнилася із своєю старшою подругою Ольгою Кобилянською, адже вони мешкали в будинку поруч, їхні пороги розділяли якісь десятки метрів, на Новому світі майже 15 років. Ольга Кобилянська завжди була бажаною гостею садибі Пігуляків. Вона дружила з доньками художника, добрими співачками і піаністками. Особливо вона заприязнилася з Наталкою і їм завжди було про що поговорити. Адже піаністка Наталія Пігуляк була не тільки вродливою дівчиною, а ще й дуже освіченою інтелектуалкою. Тому Кобилянська дуже любила її слухати, як та розказувала про культурне життя Відня. А вже спілкування з письменницею відкрило для Наталки світ європейської літератури. І хоч сама вона не пробувала свої сили в красному письмі, проте прислужилася приятельці, яка списала з неї головну героїню Аглаю в творі «За ситуаціями». Про це стверджували сучасники письменниці, та й власне сама панна Ольга це не спростовувала. Ось як пише в своїх спогадах про Кобилянську Степанія Садовська: « …Аглая-Феліцітас. Це була талановита чорноволоса дівчина, з рівними чорними бровами, очима подовгуватими, що, як говорили про них, «забирали одну часть лиця до себе» – і устами рухливими. Барва лиця – слонової кості. Укінчивши учительську семінарію, грала попри то вже і класичних музиків, а за скрипкою тужила, мов циган. Поміж тим всім малювала, не вивчися ні в кого, пізніми ночами гарні картини…Її мрією було дістатися де-небудь в консерваторію, студіювати музику і в теорії, і бути колись викінченою Піаністкою». В образі батька головної героїні твору — піаністки Аглаї — ми впізнаємо художника Юстина Пігуляка. Не оминула увагою Кобилянська і інших членів цієї сім’ї та дуже тонко передала атмосферу їхньої родини. Про це пізніше залишив спогад видатний філолог, багатолітній приятель Ольги Кобилянської і редактор її творів Василь Сімович: «Родина Юстинів Пігуляків, сусідів Кобилянської, змальована в повісті «За ситуаціями», а головна героїня твору добре відома кожному українцеві».

Після війни пані Наталія Лянґ-Пігуляк проживала з родиною у Відні і була професором в консерваторії. Брала активну участь в житті української громади. Газета Союзу українок в діаспорі «Наше життя» за 1957 рік, яка виходила в Америці, повідомляє, що «Український Жіночий Союз» в Австрії повернувся до активної роботи і головою обрано професора Наталію Лянґ- Пігуляк. Вона з радістю долучалася до всіх імпрез української громади, а її виступи завжди були їх окрасою. Цей же часопис вже в 1963 році також подає розлогий матеріал Теодора Даниліва в статті « Жінка-композитор» про професора, піяністку Наталію Лянґ-Пігуляк.

Джерело фото: Вознюк Володимир. Буковинські адреси Ольги Кобилянської. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 276 с.