Буковинський інтелектуальний календар СІЧЕНЬ 2019

 
========================================================================================================
СІЧЕНЬ - 2019 рік 
Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати видатних діячів Чернівців, для яких цей 2019 рік є ювілейним і які посутньо вплинули і впливають на духовно-інтелектуальну атмосферу міста.

8 січня – 145 років від дня народження австрійського живописця, графіка, архітектора

Оскара Ласке (Laske Oskar, 1874-1951)

При згадці про цього митця в чернівчан одразу на думку спадає саме відоме його творіння в нашому місті – пам’ятник «Чорний орел», навколо якого в Чернівцях вже багато років точаться запеклі дискусії. Так, це був дуже вишуканий і вдало встановлений пам’ятник.
Знаходився на вершині вулиці Ратушної (Rathausgasse), нині це частина вулиці Головної. Вона й до сьогодні являється цілісним архітектурним ансамблем, який збудували найавторитетніші архітектори австрійської доби. Вулиця була забудована переважно приватними будинками, в яких проживали найбагатші родини міста. А завершував цей архітектурний ансамбль легендарний пам’ятник із чорного граніту «Чорний орел». Автором був чернівчанин, лейтенант запасу полку, архітектор за професією і художник за покликанням Оскар Ласке. Він втілив у монументі три головні ідеї – вшанування пам’яті про загиблих воїнів-буковинців, освячення нового полкового прапора і згадку про 200-літній ювілей полку.
«На роздоріжжі вулиць Головної і Героїв Майдану (на розі Семигородської та Ратушної), в трикутнику скверу, стоять два кам’яні блоки з написом на німецькій, румунській та українській мовах – це все, що залишилось від пам’ятника. Він був окрасою монументалістики старих Чернівців. Це був стрункий обеліск пам’яті загиблих солдат 41-го піхотного полку австрійської армії, солдатами якого були переважно буковинці. Пам’ятник було відкрито в грудні 1901 року на честь 200-річчя створення полку. У наріжний камінь було встановлено латунний циліндр з пергаментною грамотою зі зверненням до нащадків. Якась добра та шляхетна душа зуміла приховати її у ту грудневу ніч, коли його знищили і згодом передала до архіву, де вона зберігається.
Монолітний обеліск із чорного граніту висотою сім метрів, на вершині якого розпростер свої могутні крила бронзовий орел. Орел тримав в кігтях полковий прапор. У нижній частині обеліска знаходилися схрещені прапори – символи бойової слави, а з боків – гірлянди квітів – як пам’ять про полеглих воїнів. На цоколі вибиті три однакові за змістом написи німецькою, українською та румунською мовами: «Полеглим на полю слави синам борцям 41-го піхотного полку імені архікнязя Євгена. вдячна Буковина». На зворотному боці цоколя позолоченими цифрами викарбовано роки: 1701–1901.
Монумент споруджувався на кошти Буковинського сейму, офіцерського корпусу, Православного релігійного фонду, так як більша частина солдатів були православні та на добровільні пожертви громадян краю.
Як згадують чернівчани, він справляв незабутнє враження , коли виникав перед очима на підйомі від Ратуші до нинішньої Соборної площі. На жаль, з приходом радянської влади його знесли в грудні 1949 року. Історія цього пам’ятника отримала продовження на початку 1990-х. Ентузіастам громадськості вдалося відшукати окремі його фрагменти, плити привезли на місце, де колись стояв пам’ятник. Був створений фонд відновлення пам’ятника і на пожертви встановлено у грудні 1991 року пам’ятний хрест. Вже довгі роки ведеться дискусія про відновлення пам’ятника, але на жаль окрім дерев’яного хреста справа далі не пішла».
Проте заради справедливості потрібно сказати, що це тільки один із його творів. А сама особистість Оскара Ласке молодшого настільки цікава і він залишив таку вартісну спадщину, що вартує ретельніше дізнатися про нього, як і про дуже достойну родину архітекторів, з якої він походив. 
Він народився в Чернівцях у родині відомого професійного архітектора Оскара Ласке старшого (1842-1911), який також дуже конкретно прислужився, аби залишити по собі добру пам'ять в Чернівцях. Батько походив з Богемії, з родини лісників та будівельників. На той час було прийнято добре ремесло передавати по спадщині. Тому він студіював архітектурну справу спочатку в політехнічному закладі Праги, а продовжив в Академії образотворчого мистецтва у Відні. А потім ще й практикувався по столицях Європи. Тому ще в досить молодому віці став членом і засновником архітектурних столичних товариств. На той час, коли він закінчував свої студії, в далекому від столиці герцогстві Буковина почали зводити унікальну архітектурну споруду для Чернівців як за масштабами, так і за вартістю, яка не має, та й мабуть вже не буде мати аналогів в місті над Прутом – резиденцію митрополитів Буковини і Далмації під керівництвом чеського архітектора Йозефа Главки. І Оскара Ласке- старшого, який на той час вже мав дуже добру фахову освіту, відправили з Відня в Чернівці керівником будівельно-архітектурної інспекції при будівництві Архієпископської резиденції. Він був на цій почесній та дуже відповідальній посаді разом з архітекторами Йозефом Грегором та Антоном Буліром цілих десять років.
Вже пізніше, в 1899 році, він разом з своїм родичем Віктором Фіалою брав участь у конкурсі на спорудження Ощадної каси (Sparkasse, нині Чернівецький художній музей) і зайняли 3 місце, тому проект не був втілений.
В цей час перебування в нашому місті в його особистому житті сталася важлива і приємна подія. В 1872 році він одружився з дочкою поважного чернівецького архітектора Антона Фіала – Ксаверою Фіала ( Xavera Fiala). Її рідний брат – Віктор Фіала, також був архітектором. Ось така в них склалася славна родина архітекторів, які залишили дуже багату архітектурну спадщину як в Чернівцях, так і у Відні та по інших європейських містах того часу. І потребують окремого серйозного та фахового дослідження науковців. 
Першою дитиною в родині Ласке був хлопчик, який народився в Чернівцях в 1874 році і якого також нарекли на честь батька Оскаром. 
 
Пізніше в родині народився ще один син, Віктор Ласке (1874), який став хіміком і наймолодша сестричка Елізабет Ласке – Кессельбауер (1884- 1977), яка успадкувала таланти родини і стала художницею-портретисткою.
Дитинство Оскара-молодшого пройшло в нашому місті, хлопчик ріс в добре забезпеченій родині і тут він отримав початкову освіту в приватній школі. Коли йому виповнилось 10 років, батьки вирішили переїхати в столицю, до Відня. Там були набагато більші можливості розвивати свій сімейний бізнес, пов'язаний з архітектурою. А заодно він мав намір дати дітям добру європейську освіту. 
Для цього Оскар Ласке - батько брав участь в різних фахових конкурсах і в 1892 році разом із своїм родичем і міським архітектором Віктором Фіалою ( Fiala) та архітектором з Бергофа Євгенієм Есентером ( Eugen Essenther) створили будівельно-архітектурне бюро «Laske & Fiala». 
Звичайно, що батько мріяв бачити свого старшого сина архітектором і передати йому свій сімейний бізнес. Тому Оскара - молодшого в 1884 році відправили навчатися у Відні спочатку в початкову школу. Паралельно один навчальний рік, 1889-1889, він вчився у пейзажиста Антона Главачека (Anton Hlávacek). В 1892 році він успішно склав випускний іспит в реальній школі і на пропозицію батька наступні 6 років, до 1898 року, навчався в технологічному університеті у Карла Кеніга.

Як було на той час прийнято, студенти, які навчались на архітекторів, по європейських столицях на практиці вивчали архітектурну спадщину. Тому й Оскар Ласке в 1897 році мав студентську поїздку до Венеції, а в 1899 – до Італії та Німеччини. 
В1898 році він проходив практику в будівельному бюро Германа Міллера, яке практикувалось на будівництві приватних котеджів. 
Ще два роки студіював у Віденській академії архітектури, де познайомився особисто із засновником наймоднішого і красивого стилю в мистецтві архітектури зокрема, Отто Вагнером. Тут він мав можливість познайомитись з Густавом Клімтом і художниками сецесії. 
По закінченні науки в 1901 році він приєднався до будівельної компанії «Laske & Fiala» свого батька. На посаді архітектора він попрацював близько 10 років і за цей час створив 15 промислових та приватних споруд. За його проектом споруджено будинок для дітей війни поблизу Відня, створив 50-метровий фриз «Ноєв ковчег» (1920) та інші. Також він є автором внутрішніх інтер’єрів в різних спорудах, хоча значна частина проектів так і залишилась нереалізованими з різних причин. 
Їхню стилістику важко визначити однозначно, так як на формування його стилю мали вплив як Карл Кеніг, який був прихильником історизму, так і Отто Вагнер, який сповідував і розвивав новий стиль сецесії, який на той час, як би сьогодні сказали, був самий модний. Блискучим зразком такої споруди Оскара Ласке у Відні є «Аптека Енгель».
Назагал фірма «Laske & Fiala» спректувала і втілила у Відні понад 25 промислових та приватних споруд.
Проте під сильним впливом сеціоністів його все більше приваблює власне художнє мистецтво. І з 1904 року він більше займається чистим мистецтвом, зокрема у галузі гравюри, а з 1907 року – живопису. І з того часу почав брати участь в мистецьких виставках. Вже наступного року він взяв участь в престижній виставці у Відні, де представив ескізи, дослідження, малюнки, звичайно, в улюбленому стилі віденської сецесії. 
З 1908 року він цілковито перейшов від занять архітектурою до мистецтва. Його мистецька спадщина дуже цікава і різноманітна. Він зображав міські пейзажі, біблійні історичні та жанрові сцени. А ще працював сценографом та ілюстратором. Більшість його робіт зберігаються у віденській Альбертіні.
Ще до Першої світової війни Оскар Ласке подорожував по різних країнах Європи, Близького Сходу і Північної Африки,малюючи пейзажі і людей. 
Під час першої світової війни, впродовж 1914 – 1918 років, він керував будівництвом фортифікаційних споруд в Галичині, Словенії та Істрії, так як був офіцером запасу. Потім він став цісарським художником, який зображав події війни. Численні військові картини свідчать про його досвід і глибоке відчуття того часу. Вони зберігаються по військових музеях Європи.
Саме в роки воєнного лихоліття, в 1916 році, він одружився з піаністкою і вчителькою музики Емілією Кляйн (1882 – 1948). 
Проте захоплення мистецтвом його не полишало і в 1917-1919 роках він відвідував класи живопису в Йоханнеса Іттена.
У 1907 році Ласке приєднався до Хагенбунда, а в 1924 році - до Віденської сецесії. Впродовж 1945 – 1950 років його було знову відновленого як члена "Віденського Сецесіону".
Його творчість не тільки виставлялася на цих асоціаціях художників, але й на міжнародному рівні. З 1924 р. багато працює для кіно, займався книжковою ілюстрацією.
В 1927 році склав каталог власних робіт, що нараховує 61 мистецьку роботу. В 1941 році почав писати щоденник « Життя і твори художника Оскара Ласке», який не виданий, проте має незаперечну художню цінність і до сьогодні.

Після аншлюсу Австрії до нацистської Німеччини Ласке продовжував малювати. У 1939 році він став членом Künstlerhaus, але відступив у «внутрішню еміграцію».
Член мистецького об’єднання Hagenbundes (1907), член віденського Сецесіону (1924), нагороджений Золотою медаллю на Міжнародній виставці графіки у Лейпцигу (1925), Золотою медаллю від австрійського уряду (1931), отримав титул професора та Відзнаку міста Відень (1948), був почесним членом Лондонського товариства живописців та графіків та почесним членом Німецького товариства художників книги. 
У свої останні роки він був визнаним художником і в основному присвятив себе дрібним творам, офортам і акварелі. 
Оскар Ласке відійшов у вічність 30 листопада 1951 року у віці 77 років у Відні.
від запалення легенів і похований в столиці Австрії (у районі Гітцінг).

На будинку, де він проживав у Відні, за адресою Nisselgasse 1 встановлена меморіальна дошка. 
Він залишив видатну творчість, яку шанувальники його мистецтва пошанували численними ретроспективними виставками.

Звичайно, для нас найперше цікаво все, що пов’язане з його перебуванням і творчістю в Чернівцях. І хоч він виїхав звідси в зовсім дитячому віці, проте потім ще не раз сюди повертався, як випадала така нагода, навіть попри всі історичні перипетії того часу. Звичайно, тут залишались родичі по мамі, проте мабуть і для нього особисто світлі итячі спогади були дуже дорогими.

Так, в 1911 році, у співпраці з Віктором Фіалою у фірмі, яка займалася проектами та будівництвом у Чернівцях, спорудили будинок «City» на вулиці Університетській (сьогодні це споруда стомат.поліклініки).
В цьому ж році, здійснюючи подорож Грецією та Турцією, відвідав Краків…та рідні Чернівці.
А вже в наступному, 1912 році, він активний учасник виставки творчих робіт "віденських сецесіоністів" у Чернівцях.
В роки Першої світової війни, коли він працював військовим художником і подорожував Польщею, Румунією, Україною та іншими країнами, то відвідував і Чернівці.
І навіть в такому важкому з точки зору історії, 1933 році він ще раз, уже останній, здійснив подорож до рідних Чернівців.
Серед його мистецьких праць, пов'язаних з Чернівцями та Буковиною: «Чернівецький мотив. Торгова площа у Чернівцях» (1900, літографія), «Кінський ярмарок у Радівцях» (1910, 1914), «Гірське озеро. Галичина» (1915, акварель), «Евакуйовані в Східній Галичині» (1916), «Швабське весілля» (1926, 1930), «Карта Буковини» (1934, літографія), «Старе єврейське кладовище в Чернівцях» (1934). 
При підготовці тексту використані матеріали з особистого архіву мистецтвознавця Світлани Біленкової, власні світлини, матеріали науково-пошукової роботи з архівних фондів музею Альбертини (Відень), відділу цінних паперів (манускриптів) та наукової бібліотеки Віденської академії мистецтв. Світлини з книги Корнелії Райтер. Попередні ілюстрації Чернівців: копії фотоілюстрацій з фондів музею мистецтв "Альбертини". 

 

9 січня виповнилось  160-років  від дня народження світової слави вченого-філолога, педагога,

засновника і керівника багатьох громадсько-культурних і національно-політичних організацій Буковини,

професора Чернівецького університету, академіка АН України Степана Смаль-Стоцького (1859–1938).

 
Цей діяльний чоловік, котрий був вихідцем із Галичини, кращі роки свого життя і активної праці (1878-1918р.) віддав Буковині. Йому вдалося стільки зробити, що й сьогодні це викликає подив і захоплення. В наукових колах його ім’я добре знане, оскільки видано чимало ґрунтовних праць на основі його мовознавчої, літературознавчої та політичної діяльності. Тому ця людина заслуговує на те, аби в ці дні згадати добрим словом її достойне ім’я. Та мабуть найважніше – повчитися, як не нарікаючи на обставини та час, встигнути зробити вартісні речі для української державності. 

Він народився в ніч з 8 на 9 січня, напередодні дня святого апостола первомученика і архідиякона Стефана в селі Немилів (Немолів), тепер Радехівського району Львівської області. За християнською традицією його нарекли Степаном. Коли хлопчику було три рочки, в нього померла мама і все подальше виховання він отримав від бабусі з дідусем, які відкрили для нього світ українського села. Такі одвічні цінності, як родина, рідна мова, природа, традиції та віра в Бога так міцно формували душу української дитини, що вже ніщо не могло зламати цих чеснот впродовж всього його життя.
Початкову освіту Смаль-Стоцький отримав в рідному селі та «тривіальній», тобто звичайній початковій школі в Радехові. 

Після третього класу хлопчика відправили до Львова, де він був прийнятий до бурси при Ставропігійському інституті. 

Роки навчався в польській та німецькій гімназіях міста Львова. 

Ще будучи гімназистом, під керівництвом свого духовного провідника професора Ігнатія (Гната) Онишкевича, хлопець активно прилучився до громадської роботи і опинився серед засновників культурологічного товариства, роботу якої ретельно та енергійно сповняв все своє свідоме життя.
Коли професор приїхав в Чернівці (в щойно відкритий університет), то й  Ст. Смаль-Стоцький в 1878 році приїжджає слідом за своїм улюбленим учителем Гнатом Онишкевичем на науку до Чернівецького університету на філософський факультет, який закінчує у 1882 році. (На той момент університет у Львові перейшов вже на польську мову викладання). Перший корпус Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича за адресою Університетська, 28, на цілих 40 років став для нього другою рідною домівкою.

Маючи схильність до науки, він подався студіювати філологію у Віденський університет.Потрапив на навчання до одного з найвідоміших славістів того часу Франца Міклошича. Він був… «один з перших західних мовознавців, що обстоював самобутність української мови, підтримував намагання галицьких українців оперти свою літературну мову на народну основу, був прихильником введення для українців латиниці». 

З навчання Степан виніс і до кінця життя зберігав «віденську школу точності й відповідальності у філологічній праці», які передав своїм талановитим студентам, що стали його гордістю. Успішно закінчивши навчання і захистивши дисертацію, у 1885 році 26-річний Ст. Смаль-Стоцький надзвичайним професором повертається з Відня до Чернівецького університету і очолює кафедру української мови і літератури. За роки праці і викладання української мови ним було підготовлено і виховано покоління національно свідомих молодих людей, серед яких відомі мовознавці, письменники, політичні та культурні діячі. Крім цього Ст. Смаль-Стоцький викладає багато лінгвістичних і літературознавчих курсів. В нього є своя методика вивчення та інтерпретації літературних творів, порівняльного викладання української мови. Його методики були доступними та добре структурованими, про що через роки з вдячністю згадували його студенти. «Треба підкреслити, що він не читав своїх викладів із заялозених кар¬ток, написаних давніше та читаних кількакратно, як це роблять деякі інші професори, а давав свіжі, нові погляди на основі нових наукових праць і не скривав свого вдоволення з того, що вчені інших слов’янських народів приходять у деяких спірних проблемах славістики до того самого погляду, який він обґрун¬тував у своїй граматиці наукового характеру, написаній по-ні-мецькому … це не була суха розумова інтерпретація твору, як звичайно буває в університет¬ських семінарах. Сам Професор був дуже добрим рецитатором та читав літературні твори немов театральний артист».

Серед слухачів буковинського професора був і сам Іван Франко, який цінував його «...європейський метод науковий». Кожен викладач та вчитель гордий своїми талановитими учнями. Мав таких і професор Стоцький. Серед них був і відомий мовознавець Василь Сімович, якому пощастило стати найвидатнішим учнем професора Степана Смаль-Стоцького. Саме йому, як улюбленому студентові, вимогливий викладач Смаль-Стоцький довірив відповідальну місію - бути домашнім учителем для своїх синів - Романа та Нестора. Крім цього Смаль-Стоцького залучив Сімовича до праці на культурно-освітній ниві..
Разом з доктором С. Смаль-Стоцьким вони займалися великою просвітницькою діяльністю: організовували літературні вечори, обговорювали реферати про творчість видатних українських письменників, вони брали участь у відзначенні ювілеїв видатних діячів краю та відомих письменників, а також всіляко сприяли відкриттю бібліотек і читалень по селах, читали лекції на різноманітних освітніх курсах, відкрили університет для селян.
С. Смаль-Стоцький два рази обирався деканом філософського факультету (в 1894 і 1904 роках). Як писав Василь Сімович: “Професор був – велика наукова сила, що полишив нам великі наукові цінності, що виховав багато наукових (і педагогічних) працівників”. 

З мовознавчих праць найбільшу славу принесла С. Смаль-Стоцькому написана ним у товаристві з Теодором Ґартнером “Руська граматика” (1893), яка перевидавалася 7 разів. Як писав О. Попович, “Ся одна заслуга д-ра Стоцького достаточна, щоб ім’я його [було] записано золотими буквами в літописи наші народні на вічну пам’ять грядущим поколінням”. 
Рівневі найвищих наукових здобутків свого часу відповідали й друковані праці Ст. Смаль-Стоцького – гуманітарія широкого профілю, що поєднував у собі хист лінгвіста й літературознавця, а частково й історика. Власне, останнє найбільш притаманне його книзі «Буковинська Русь» (1899), про яку І. Франко сказав, що «...книжка Стоцького впливає на нас, як подув свіжого вітру в спеку: вона освіжує, додає сили».
Помітний внесок ученого в осмислення історико-літературних аспектів українського письменства: Т. Шевченка (“Тарас Шевченко. Інтерпретації”, 1934), І. Франка (“Характеристика літературної діяльності Івана Франка” (1913), О. Кобилянської (“Дорогії земляки!” (1928). Блискучі шевченкознавці праці не втратили своєї вартості й нині. Професор С. Смаль-Стоцький досліджував творчість Івана Котляревського, Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича, Василя Стефаника. 
Він став відомим в наукових колах філологом мовознавцем, літературознавцем та істориком. Кожна його праця одразу набувала популярності в наукових колах і викликала гострі дискусії. Нині близько 100 наукових праць та публікацій у фахових виданнях того часу знаходиться в рідкісному фонді наукової бібліотеки ЧНУ ім. Ю.Федьковича. С. Смаль-Стоцький був серед засновників Української Академії Наук, почесний член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка, дійсний член «Слов’янського інституту» в Празі та багатьох інших наукових установ і товариств, які вважали за честь мати в своїх лавах поважного вченого. 

С. Смаль-Стоцький і Буковина 

Ст. Смаль-Стоцького був чоловіком дуже конкретним і діяльним, тому з перших днів перебування в нашому місті починає активну працю на ниві українського розвою, перебуває в центрі всіх найважливіших подій. Був засновником та реформатором усіх українських товариств та установ на Буковині. Одразу стає членом товариства “Союз” – першої української студентської організації на Буковині. Серед здобутків С. Смаль-Стоцького – участь у створенні “Вільнодумного союзу”, “Літературно-історичного гуртка”. У 1891 році він очолив політичну організацію “Руська Рада”, перетворивши її на найпотужніше і найвпливовіше українське товариство на Буковині, у 1903 році – перше політичне об’єднання українського міщанства – “Міщанський клуб”. Очолював товариство “Руська школа” та “Руська бесіда” (кінець 80-х років), історичне товариство в Чернівцях, філологічну секцію Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові (1914).
Він був серед активних авторів української газети «Буковина», якою він опікувався впродовж всіх років перебування в місті, особисто запрошував найкращих редакторів. І в тому, що то була одна з найкращих українських газет свого часу, була дуже вагома заслуга саме професора Стоцького.
У 1892 році його обрано послом (депутатом) Буковинського крайового сейму. З цього часу він став активним офіційним політиком Австро-Угорщини. Це дозволило Смаль-Стоцькому мати вагу в державних структурах імперії та успішно вирішувати багато нагальних проблем. 
Він регулярно зустрічався з виборцями, роз’яснював їм свою роботу в сеймі, переймаючись їхніми проблемами. Цим він заслужив довічний авторитет. Як депутат Буковинського крайового сейму від Садгірського виборчого округу він багато зусиль доклав для розвитку Рогізни. Цей діяльний чоловік організував ощадно-позичкові каси та селянські кредитні спілки, домігся перегляду системи оподаткування. Багато уваги приділяв політичній та національній просвіті місцевих мешканців. Його стараннями 1895 року в Рогізній було відкрито «Православну читальню», «гімнастичне та пожарне» товариство «Січ». Це було найкраще січове товариство Чернівецького повіту, яке мало першу січову музику на Буковині – духовий оркестр. Для роботи товариств було збудовано Народний дім з театральною сценою. У лютому 1889 року садгірські русини разом з русинами Рогізної та Нової Жучки заснували спільну читальню «Руської бесіди». 
За таку активну працю на користь громади під час виборів до Буковинського сейму ( коли він ішов на другий термін) за Ст. Смаль-Стоцького виборці проголосували майже 100-процентно, що взагалі буває вкрай рідко. Так що мешканці Садгори повинні пам’ятати і назавжди бути вдячними за свій український державницький розвиток професору Стоцькому. Адже ця людина свої слова завжди підкріплювала конкретними справами. У 1904 році професора призначили заступником крайового маршалка Буковини і він очолив поточну крайову роботу крайового виділу. Як приклад, перебуваючи на цій посаді він допоміг розширити (добудувати) корпуси у Крайовому шпиталі (нині приміщення обласної лікарні). 
З 1911 року і до розпаду Австро-Угорської імперії Ст. Смаль-Стоцький залишається депутатом віденського парламенту. 

Трагічна дата в історії Європи – 1 серпня 1914 року внесла свої корективи в життя професора С. Смаль-Стоцького та його родини, тож вони вимушені були покинути край, який без перебільшення став для них рідним. Ось як він сам згадує наприкінці життя роки перебування в Чернівцях: «…роїлися в моїй голові думки про все пережите в моїм житті те все а все повертали до нашого рідного міста, де мені довелося найкращий вік прожити…може Бог дасть, що я ще чим небудь за це віддячуся,… віддячуся тій рідній землі, що я так дуже полюбив».
Тоді він разом із Василем Сімовичем, Богданом Лепким, Андрієм Чайківським працює в таборах для російських полонених у Райштаті, Вецлярі, Фрайштадті та Зальцведелі, де було зібрано понад 40 тисяч українців. У таборах вони організували курси для неписьменних, читальні, театральні трупи, друкарні, видавали газету. 
Проте, як тільки появилася надія, що Австро-Угорщина виконає свої обіцянки щодо створення окремого коронного краю на українських етнічних землях Галичини та Буковини після підписання Українською Народною Республікою Берестейського миру, то Ст. Смаль-Стоцький одразу ж повернувся до активного політичного життя. 16 жовтня 1918 р. цісар Карл І оприлюднив маніфест, у якому проголошувалось, що «Австрія по волі своїх народів має стати зв’язковою державою, в якій кожде плем’я на области, яку заселює, творить свій власний державний організм… До народів, на яких самовизначенню буде основана нова держава, звертаю мій заклик, щоби вони співділали в сім великім ділі через Національні Ради, які утворені з послів кожної нації до Державної Ради, які мають заступати інтереси народів у відношенню до себе та до Мого правительства». У Львові була скликана Українська Національна Рада – тимчасовий парламент майбутньої Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). До складу УНРади увійшли зокрема відомі буковинські політики, депутати парламенту та Буковинського сейму і Степан Смаль-Стоцький в тому числі. 18–19 жовтня УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття, до якої мала б увійти «Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, – зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини». 
Правда, пізніше історія так розпорядилась, що був втрачений момент і він провадив дальше свою наукову та громадську роботу в діаспорі, так як в нього вже не було можливості повернутись на Буковину. 
В 1918 році він був послом ЗУНР в Празі. З 1922 року стає професором Українського вільного університету, входив до ряду науково-освітніх товариств. 
Відійшов у вічність 17 серпня 1938 року в Празі. А 30 вересня 1938 року знайшов довічний спочинок на кладовищі в Кракові (Польща), поруч з могилою дружини і куди за заповітом перевіз його син Роман Смаль-Стоцький.
Про сина і їхню родину можна детальніше прочитати за посиланням 
«Достойний син свого батька» http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=970505

У нашому місті є багато адрес, пов’язаних із цим достойним іменем. Це й Український народний дім, у якому професор Ст. Смаль-Стоцький активно організовував і працював у різних партіях та товариствах, тут видавалась газета «Буковина». Та саме за його активної діяльності це приміщення й будувалося.
 

Перша адреса, куди він з родиною поселився, була вулиця Шептицького, 31(або на той час вул. Крайової Палати, Ч. 2). Про це нині свідчить меморіальна дошка на фасаді будівлі, що тут у професора Смаль-Стоцького неодноразово гостював митрополит Андрей Шептицький під час своїх відвідин Чернівців. Як свідчить тогочасна преса, 25 грудня 1900 року Андрей Шептицький, вже як митрополит, за дорученням Папи Льва ХІІІ прибув у Чернівці, щоб вручити орден Св. Григорія президентові Буковини баронові Бургіньйону. Тоді він «знову завітав до помешкання професора С. Смаль-Стоцького по вул. Крайової Палати, Ч. 2».
 
Отже, 36-літній митрополит не оминув нагоди завітати до помешкання професора С. Смаль-Стоцького, який був головою братства Св. Апостола Тадея при греко-католицькій церкві. Тож після візитації шкіл владика завітав у помешкання професора, який на той час мешкав на цій вулиці.
 
 
На початку ХХ століття професор з родиною переселився на вулицю Новий Світ, ч. 37 ( нині Шевченка, 55), яка тоді якраз почала активно забудовуватись невеликими, проте затишними віллами. Цей скромний ошатний будинок був добре знаний не тільки в Чернівцях. Про нього знали всі освічені люди поза межами Буковини. Тут завжди мали прихисток і сюди приходили за підтримкою як відомі політичні та наукові діячі, так і письменники й журналісти того часу. Переступали цей поріг, і не один раз, Іван Франко, Микола Лисенко, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Марко Черемшина, Василь Сімович, Остап Луцький та, власне, увесь освічений люд нашого міста.

Його ерудиція, імпозантна постать, шляхетних дух, який, наче ореолом, оточував його особу, притягували весь освічений люд як Буковини, так і тих, хто на короткий час відвідував наше місто. Сюди приніс свій рукопис «Синьої книжечки» Василь Стефаник, видання якого спонсорував фінансово і забезпечив переднім словом свого пера Ст. Смаль-Стоцький. 
Степан Смаль-Стоцький і українське культурне, наукове, громадське і політичне середовище у Чернівцях наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, яке він творив. 

Університетський професор Степан Смаль-Стоцький зібрав навколо себе таких знакових і діяльних особистостей, як письменниця Ольга Кобилянська, письменники, журналісти і педагоги Осип Маковей, Ярослав Веселовський, Теодот Галіп, науковці Зенон Кузеля, Омелян Попович, Василь Сімович, гімназійні професори Мирон Кордуба, Володимир Кмицикевич, Юліан Кобилянський. До них часто приєднувались гості Іван Франко, Леся Українка, Богдан Лепкий, Остап Луцький, Дмитро Антонович, Володимир Гнатюк, Кирило Трильовський, Микола Лисенко.

На цілком окрему розвідку заслуговує постать проф. Ст.Смаль-Стоцького в житті Ольги Кобилянської. Він допомагав їй усюди, де тільки був і як тільки міг – і в Чернівцях, і за кордоном. Ст. Смаль-Стоцький не раз зустрічався з Ольгою Кобилянською, тому на честь 40-річного ювілею літературної діяльності письменниці написав блискучу статтю, в якій поцінував «світове значення» її творчості. Допомагав підтримувати зв’язок зі світом, вона ж його за це його глибоко шанувала. А ще – завше захоплювалась його титанічною працею. Це дало їй підставу вже пізніше написати йому від імені всіх галичан: “він тут нам всім – як рідна земля, “рідний”... дякую заздалегідь, що буде помічний в моїй грошовій справі”. Кобилянська завжди цінувала його титанічну працю і в листах писала Ст.Смаль-Стоцькому: “І Ваше ім’я, і Ваша праця остануться між пануючими брудами – білим монументом" 

Багато зусиль Ст.Смаль-Стоцький приклав і на ниві культурно-громадської роботи.

«Нема руского товариства, в которім не працював би Стоцький, нема ні одної справи народної, до котрої б він не причинявся словом і ділом, не жалуючи ні гроша, ні труду, ба навіть найдорожчого скарбу – здоровля». В.Сімович 
 
 

Ст. Смаль-Стоцький розробив будівельний закон для міст і громад Буковини, доклав багато зусиль до виправлення кадастру її ґрунтів, до створення системи позичкових кас і дрібних кооперативних об’єднань.
Державницьке стратегічне бачення Ст.Смаль-Стоцького вражає навіть на день сьогоднішній. Будучи філологом, він глибоко вивчив проблеми селян і ведення сільського господарства і навіть вважався незаперечним авторитетом в цих питаннях на всіх вертикалях влади. 
Розуміючи, що дрібними подачками насущні проблеми села не вирішити, а лихварі дають гроші під 100 позичкові проценти, вивчивши досвід зарубіжних країн того часу, він обґрунтував ідею створення дешевого кредиту для селян. Для цього були засновані селянські спілки самодопомоги – ощадно-кредитні каси системи Райфайзена, в народі їх називали райфайзенки. В 1905 році його стараннями було відкрито Крайовий банк, який надавав селянам дешеві кредити. Хоча ради справедливості треба сказати, що не маючи фахової фінансово-економічної освіти, він все-таки мав значні клопоти з діяльністю «Селянської каси». Він намагався всіма доступними можливостями навчити селян бути економічно і політично сильними та національно свідомими. І не шкодував для цього ні сил, ні часу. 

Подвижницька праця професора Ст. Смаль-Стоцького завжди викликала захват у сучасників, а він все своє життя присвятив одній меті —відродженню української державності. Це не значить, що вся ота його жертовна праця впродовж всього життя була всипана пелюстками троянд і він чув тільки слова вдячності чи захоплення. І при тому він був дуже мудрим і прагматичним. Як сам Ст. Смаль-Стоцький пізніше писав:«Скілько старання, скілько щирої і доброї волі, скілько безкорисної праці, скілько теплої любви, скілько починів і заходів, скілько пожитку і добра виявляє ся нам тут! А скілько перепон і трудностей, скілько боротьби і завзяття, скілько ворогованя, скілько невдач! Та се і є живе житє». 

Степан Смаль-Стоцький творив історію на невеличкому шматочку української землі - на Зеленій Буковині, яку він силою свого таланту, своєю невичерпною енергією, невсипущою працею довів до розквіту. 

Про цю достойну людину, яка всю свою енергію і працю впродовж 40 років витратила на благо нашого міста та Буковини, можна більше дізнатися, відвідавши виставку. Тут представлені дослідження поважних науковців -Василя Сімовича, Олександра Добржанського, Василя Ботушанського, Володимира Даниленка, Надії Бабич, Богдана Мельничука, Володимира Старика, та інші вартісні дослідження про наукову, політичну, дипломатичну, культурологічну діяльність та життєвий шлях професора Степана Смаль-Стоцького. 
 
==============
ЛЮТИЙ -2019 
13 лютого  -  80   від дня народження   Володимира Михайловського

Заслуженого  журналіста  України, лауреата  Міжнародної премії І.Франка, 

літературно- мистецької премії ім.С.Воробкевича, редактора  часопису «Буковина»  

(13  лютого 1939 р.- 30 січня 2014р.) 

 

В ажка серцева недуга 30 січня 2014 року неочікувано позбавила нас спілкування з цією людиною, яка була взірцем для багатьох журналістів краю...

 

Володимир Михайловський - людина професійного обовязку і сильного духу 

 

Журналістика для цієї людини була сенсом життя. Професія відкривала йому двері у світ людських характерів, манила щодня новизною подій, не дивлячись на те, що нерідко доводилось пропускати через власну душу та серце людські проблеми, біль і гіркоту буття. Тим не менш більше 50 років Володимир Михайловський присвятив саме цій професії. Цілком природньо для цієї людини було, сідаючи за чистий аркуш паперу чи за друкарську машинку, позбуватися ярма втоми та віддалятися від буденної суєти. 
«Журналістика вчила мене ретельно осмислювати життя. Вона стрімко манила в день прийдешній, додавала впевненості , що і в завтрашньому дневі обов’язково відкрию щось нове, досі незвідане, - сказав якось в інтерв’ю телеведучій Чернівецької телерадіокомпанії Жанні Одинській редактор газети «Буковина» - відомий в краї та далеко за її межами журналіст і письменник Володимир Михайловський.

В його журналістських матеріалах та газетних статтях йшлося не лише про буденні справи сьогодення, а й про пережите мільйонами людей у роки національно- визвольної боротьби, страшного Голодомору, в час сталінських репресій, колективізації та на фронтах Другої світової війни… Оскільки, довгий час працюючи в журналістиці та спілкуючись зі свідками цих подій, він пізнавав існуючу реальність, історію краю та нашої держави. 
Його колеги згадують, що Володимир Іларіонович писав з природньою йому інтелігентністю, відстоюючи та описуючи історичні та життєві проблемні питання України.

 

« … Я пишу про добрих мужніх, трудолюбивих людей - патріотів України. Хочу щоб вони були помітними в історії творення Української держави, аби залишився приклад для тих, хто йде за нами і прийде після нас. Я переконаний, що в засобах масової інформації потрібно підносити просвітництво», - говорив про свою журналістську та редакторську роботу Володимир Михайловський. Чим і керується до сьогодні ще нещодавно очолюваний ним колектив. 
Журналістка Людмила Черняк пригадує як багатолітній редактор газети «Буковина» біля тридцяти років мужньо стояв на важкому редакторському посту, проводячи улюблену газету крізь політичні, економічні та житейські бурі і шторми, продовжуючи багато років звертатись до читачів газети «Буковина» як з гострим публіцистичним словом, так і з добрими та позитивними історіями про своїх краян. Для  Володимира Іларіоновича робота в часописі була не просто виробництвом інформаційної продукції, а шляхом пошуку істини, який не кожен наважиться пройти, запевняє Анатолій Ісак, головний редактор газети «Буковина», який продовжив справу свого попередника, очоливши після нього журналістський колектив. В спогадах про свого наставника він пише: «Володимир Михайловський писав щиро і натхненно, звертав увагу своїх колег на роботу з носіями народної культури та з представниками інтелігенції краю, оскільки черпав душевну і творчу наснагу від спілкування з такими людьми». Ці зустрічі наштовхнули журналіста на бажання невеличкі газетні статті перетворювати на своєрідні картини життя краян, які вилились згодом в об’ємні прозові твори та окремі книги. Таким є перший його збірник «І перемогли смерть», який побачив світ у 1974 році і особисто був подарований Анатолію Добрянському з дарчим надписом «А. Добрянському – людині, яка зробила для мене настільки багато, що я завжди буду йому вдячний і про що я завжди пам’ятатиму. В.Михайловський». Ця книга видавництва «Карпати» про історичне минуле Чернівців в роки війни до сьогоднішнього дня зберігається в Меморіальній кімнаті Муніципальної бібліотеки ім. Анатолія Добрянського.

В 2005 році після довгої перерви Володимир Михайловський перевидає свій роман «Мертвих назад не носять», який був вперше надрукований у 1998 році та збірку поезій і прози «Черлені міти». На той час Володимир Іларіонович вже став відомим своїми поетичними етюдами, що увійшли до збірки «Крутизна» та іншими збірниками своїх творів. Таким чином в творчому доробку Володимира Михайловського сьогодні нараховується біля десятка книг. Серед них «Стоїть край села курган» та «Між страхом і любов’ю», що стала своєрідним літописом і, як вважав письменник Михайловський, сплавом художньої прози і публіцистики про день учорашній і нинішній. 
Ця книга є глибоким роздумом автора над прожитим та моральними цінностями людини. Видання побачило світ у двох частинах. В першій із них автор описує людей з незвичайними долями. В другій частині письменник Михайловський порушує проблеми духовності та родинних стосунків, звертається до національної ідеї та патріотизму, героїзуючи тих, хто впав за волю України. Збірник, що був надрукований у місцевому видавництві «Букрек», містить сторінки історії Помаранчевої революції і розрахований на широке коло читачів.
За цю книгу Володимиру Михайловському було присвоєно Міжнар
одну премію ім. Івана Франка.   У своїй статті «На бистрині доль» харків’янин Степан Сапеляк, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка про це видання писав: «Автор, як і твір його, нарис, есей, стоїть в обороні творчої правди, засадничих вартостей, священних джерел супроти зухвалої словесної кон’юктури та фальші…Письменник не боїться гіркого життєвого досвіду, а сам ініціює й шукає з авторською цікавістю особистості …». 
Цей творчий доробок автора отримав перемогу на чернівецькому обласному конкурсі «Книга року» у 2006 році у номінації «Проза». 
Книга Володимира Михайловського «Між страхом і любов’ю», побачила світ у 2006 році, уже після смерті Анатолія Добрянського та відкриття у 2005 році Муніципальної бібліотеки, яка носить його ім’я. Оскільки дане видання готувалося до друку у Муніципальній бібліотеці і до цього трудомісткого процесу долучалися працівники книгозбірні, то автор на одній із сторінок видання 20 липня 2006 року залишив власноруч написані рядки, подарувавши свій творчий доробок книгозбірні: « …З повагою і радістю, що маємо такий славний духовний центр, в якому пульсує його серце і наше життя». 

В кінці 50-х, на початку 60- х років, коли журналіст – початківець Михайловський друкує свої перші статті в заставнівській районці, Анатолій Добрянський стає дописувачем, а згодом літературним редактором газети «Радянська Буковина». Саме ця редакція газети стає місце першої їхньої зустрічі. Будучи головою літературного об’єднання письменників та очолюючи письменницький клуб і літстудію в Будинку офіцерів, Анатолій Добрянський знайомить Володимира Михайловського з відомими митцями, літераторами і поетами – початківцями, підтримуючи творчу атмосферу в редакції газети та формуючи навколо неї коло митців. Пропагуючи художню літературу разом з письменницькими бригадами в Чернівецькій області, він ближче знайомить журналістів з буковинськими літераторами і такими відомими письменниками України, як Юрій Мушкетик, Юрієм Збанацьким, Дмитром Павличком. Майстри слова такої величини мали неабиякий вплив на письменницьку творчість Володимира Михайловського, який неодноразово був присутнім на їх літературних імпрезах.

Володимира Михайловського та Анатолія Добрянського поєднувала майже півстоліття дружба та спільність інтересів. Після тривожного березня 2003 року, коли не стало «Буковинського Златоуста», редактор В. Михайловський напише на сторінках відомого буковинського часопису рядки спогадів про свого друга і колегу Анатолія Добярнського: 
« …Він був непересічним. Фанатично одержимим. Не маю найменшого сумніву, що недалеко той час, коли особливо гостро відчуємо, кого втратили…Нам не вистачатиме його відвертості, коли наша доля забажає пізнати глибінь і висоту Мистецтва, Літератури, Життя…І в студентській аудиторії, і на сцені театру , й у філармонії , де не одному з нас доводилось сповнювати свою душу його уроками Слова, у яких обстоювалися Доброта, Правда, утверджувалася наша любов до України…»

На пам'ять про дружбу з Анатолієм Добрянським своє чергове прижиттєве видання «На зламі», яке побачило світ у 2010році, автор Володимир Михайловський подарував книгозбірні та її читачам зі щирими словами та побажаннями: «Чого, дорогі, мені найбільше хочеться? Любімо Україну так довірливо і щиро, як її любив наш незабутній Анатолій…». Адже в «Роздумах про близьке і дороге» ( Зб.«На зламі») автор осмислює гіркі віхи української історії через людей, події і факти, через власне сприйняття того, що пережито на зламі двох століть ХХ – ХХІ. У передмові до цього видання літературознавець Богдан Мельничук відмітивши унікальність цієї книги написав: «І ось нова нарисово-публіцистична збірка В. Михайловського «На зламі», яка в основному увібрала те, що великий трудівник пера створив за останні три роки в цьому жанрі. Майже всі вміщені в ній твори я читав свого часу в газеті «Буковина». Та, перечитуючи їх нині як редактор, пересвідчуюся, що, сполучені воєдино, вони набирають нової якості, ще більшої сили впливу. Переконуюся, продовжує науковець , що Михайловський – один з найдіяльніших нині утверджувачів української національної ідеї засобами художньо- документального слова, він достойний продовжувач традицій Юрія Федьковича, майстер блискучих нарисів – оповідань, не позбавлених завершеної фабули та єдиної сюжетної лінії…Саме ці риси забезпечують новелістичну напруженість, а відтак і високу читабельність таких речам, як «Солодкий полин», «Гіркота на самоті настояна», «У відлунні золотаревих дзвонів» та іншим, стверджує він.

Одна із останніх книг Володимира Михайловського «Мелодія білого смутку», яка являє собою теж сповідь автора готувалася в Меморіальній кімнаті Анатолія Добрянського, що знаходиться в Муніципальній. «Мені з Толею добре працюється», - любив повторювати Володимир Михайловський ще при житті Анатолія Миколайовича. Тому тут Володимир Іларіонович зустрічався з художницею Ларисою Рязановою, яка ілюструвала видання та героями книги, котрі пройшли крізь пекельні роки війни, важкий повоєнний час, муки вдівства і самотності, зраду, підступний режим і еміграцію, сибірські каторги і колективізацію, самопожертви і вірність нації. Представляючи цю книгу читачеві професор Надія Бабич робить висновок, що найвищою мудрістю письменника і його героїв є сила духу. Тому автор своїми нарисами змушує читача задуматись які ми є перед Всевишнім та перед своїм родом, коріння якого в рідній українській землі? Які ми перед Сумлінням, Пам’яттю і перед Гордістю своєю? І чи достатньо вбираємо світла у ясні очі, аби не згубитися у Вічності, пише автор у передмові до своєї книги. За висновками науковців: 

«Нарисово – публіцистичні доробки Володимира Михайловського- яскрава, неповторна віха на шляху художньо – документальної літератури, яка творилася і твориться нині на теренах Буковини та всієї України».


Володимир Михайловський народився 13 лютого 1939 року в селі Кадубівці на Заставнівщині в селянській родині Ганни та Іларія Михайловських. Помітивши хист свого сина до читання літератури, батьки всіляко підтримували та заохочували його до навчання. Бажаючи навчившись володіти словом майбутній журналіст, після закінчення середньої школи у своєму рідному селі, поступив у 1961 році до Чернівецького державного університету на філологічний факультет. Навчанню у вузі допомагав досвід набутий під час роботи у школі та заставнівській районній газеті. Його творчий хист яскраво проявився
уже під час навчання у вузі. Починаючи з 1961 року здібний студент починає свою журналістську кар’єру, працюючи власним кореспондентом тодішньої «Радянської Буковини». Після закінчення вузу, занурюючись у життя міста та краю, стає дописувачем ще однієї чернівецької газети -«Молодий буковинець». Чернівецькі часописи стають для нього справжньою школою журналістики. Крім публіцистичних статей він починає друкувати свої вірші, нариси, оповідання та великі прозові твори. 

Будучи досвідченим журналістом Володимир Михайловський спочатку очолює один із відділів редакції «МБ»(1969) , а згодом стає керівником відділу редакції «Радянська Буковина», де залишається на цій посаді до 1991 року. В одній редакції з Володимиром Михайловським в цей час працює талановитий журналіст Володимир Дячков, який разом з колективом редакції стає першим рецензентом поетичних творів свого колеги. У статті «Долання крутизни» В.Дячков, добре знаючи творчий шлях свого керівника, пише: «він віддавна утвердився як майстер публіцистичних оповідей і нарисів. Але його завжди вабила художня таїна слова. І навіть у газетних жанрах воно набувало у нього образного звучання. Тож цілком природньо, що, свого часу сміливо спробувавши перо в суто письменницькій царині, він одразу ж вийшов за грань літературного школярства.

Вірші Володимира Михайловського – по суті цілісна драма полярних настроїв: 
«Ти не слізний - грізний і залізний.
І все менше в тебе доброти…
Світе незахищений і …різний, 
Як тебе під сонцем вберегти?»

 Твори та книги  Володимира Іларіоновича були написані «зрілим художницьким пером» і зроблені майже в кінематографічній манері. Вони іноді були сповнені драматизму, а іноді зачаровували читача народним гумором, тому  науковці і колеги по перу Володимира Михайловського  цінували не лише як професійного журналіста, але й як досвідченого майстра Слова, письменника і поета з неповторним художнім почерком.


Пропонуємо читачам Муніципальної книгозбірні та сайту ще раз по-новому відкрити для себе публіциста, прозаїка, поета і журналіста - таку багатогранну особистість, якою був Володимир Іларіонович Михайловський. 
 

  

 

 

14 лютого - 80 років від дня народження 

диктора Чернівецького обласного радіо Драгоша Буджака 

( 14.1939р., Чернівці -   05. 2005 р., Чернівці) 

 

Корифей Чернівецького радіомовлення - Драгош Буджак 


14 лютого виповнилось би 80 років від дня народження відомого диктора Чернівецького обласного радіо Драгоша Буджака. 

 

Тринадцять років тому несподівано для багатьох радіослухачів в ефірі буковинського радіо перестав звучати голос Драгоша Бужака. Таким чином шанувальники його Слова дізнались про те,
що теплого травневого дня 2005 року   несподівана смерть  на 67 році    обірвала  життя легенди буковинського радіомовлення ...
Диктор першої на Буковині телерадіокомпанії Драгош Миколайович Буджак народився 1939 року у нашому рідному місті Чернівці. Після успішного закінчення школи № 23, яка у свій час стала першою українською школою в Чернівцях, пішов навчатись на філологічний факультет Чернівецького державного університету. Оскільки уже в молодших класах вчителі початкової школи почали прививати дітям та майбутньому радіожурналісту любов до рідної мови, літератури та мистецтва, культури рідного краю, то він прагнув, працюючи серед цікавих людей, реалізувати себе в журналістиці. Починаючи з п’ятого курсу університету Д. Буджак відвідує радіоредакцію Чернівецької Державної Телерадіокомпанії і стає успішним практикантом, беручи участь у створенні радіопрограм: приймаючи дзвінки під час прямих радіоеферів спілкується з краянами та допомагає своїм старшим колегам формувати кожну програму до виходу. Ставши незамінним співробітником редакції, 30 липня 1961 року Драгош Миколайович починає на ЧДТРК свій професійний шлях диктора, вже офіційно працюючи на радіо «Буковина». Він активно цікавиться минулим краю та видатними особистостями, які творили його історію. Ніколи не зраджуючи улюбленій журналістській справі, не уявляє без цієї професії своє життя.

Радіожурналіст та редактор Драгош Буджак започатковує на «Радіо «Буковина» цілий ряд своїх авторських програм під назвою «Моїй Буковині, Моїм Чернівцям – поетичні спалахи»
 
Сторінки його радіоефірів розповідали слухачам про рідну Буковину, цікавих людей праці, що займались розбудовою краю, представників культури, художників, поетів, письменників. До історичного радіолітопису, який створювався продовж десятиліть Чернівецькою державною телерадіокомпанією півсотнею своїх авторських радіопрограм долучився і журналіст Драгуш Буджак. Зокрема це були такі програми літературно-мистецької тематики як «М.В.Лисенко у Чернівцях», «Ф. Ліст і Чернівці» та інші. А також радіопортрети буковинської письменниці Ольги Кобилянської, румунського поета Михая Емінеску, чернівецького поета Степана Будного, який у свій час працював в газеті «Радянська Буковина», українського письменника Івана Багряного, Василя Стефаника, Юрія Федьковича – відомого буковинського письменника, першого редактора часопису «Буковина» та інших , що складали творчий доробок Драгуша Буджака. Дикторський голос Драгуша Миколайовича виховав не одне покоління радіослухачів. За висловами колег радіожурналістів його голос був одним із найбільшвпізнаваним на радіохвилі «Буковина». Тому молоде покоління радійників не уявляло в ефірі передач без його участі. Драгуш Миколайович Буджак не покидав студії до останнього дня свого життя. Йому хотілось своїм слухачам розповісти якомога більше повчальних життєвих історій. Його творчий доробок до нині залишається для багатьох радійників зразком, тому пам’ять про нього не згасне ніколи...
 
 

 
 
16 лютого – 140 років від дня народження крайового президента Буковини
Йозефа графа фон Ецдорфа (1879-1950)

<Не так часто чиновники високо рангу потрапляють до того кола відомих діячів, як, наприклад, представники музично-літературних товариств, про яких часто згадують. Тому згадаємо сьогодні особистість крайового президента Буковини Йозефа графа фон Ецдорфа. Тим більше йому довелося працювати в нашому місті в найважчий період для будь-якої посадової особи – з 1905 і до кінця 1918 року, перебувши всі лихоліття Першої світової війни і розвал Австро-Угорської імперії. Йому вдалося дуже достойно відпрацювати і втримувати ситуацію до останнього дня.

Сторінки біографії Йозефа графа фон Ецдорфа

Д-р Йозеф граф фон Ецдорф народився в забезпеченій родині у Відні. Навчався в гімназіях Ріда й Лінца, які успішно закінчив. Тому, як і прийнято було на той час, подався на юридичний факультет Віденського університету. З відзнакою завершив університет і блискуче захистив дисертацію на ступінь доктора права у присутності цісаря, що було дуже престижно. По закінченні науки короткий час працював на державній службі в селі Амштеттені. В жовтні 1905 року був направлений на посаду практиканта-канцеляриста крайового управління міста Чернівців, які на той час були столицею коронного краю Буковини.

З липня 1909 року займав посаду адміністративного секретаря дуже поважної фінансової інституції Австро-Угорської імперії – майнової дирекції греко-православного релігійного фонду в Чернівцях. А вже з жовтня 1910 року його запросили на посаду секретаря в крайовий уряд Буковини. В грудні 1911 року року він призначений повітовим начальником, 24 травня 1913 року стає радником крайового уряду. Він був дуже здібним працівником, тому в досить короткий час, як би тепер сказали, зробив успішну державну кар’єру. Всього за якихось 12 років із чиновника найнижчого рангу став крайовим президентом. На той час це було дуже непросто.  

Підтримкою для нього всі ці роки праці та випробувань на Буковині, в далекому від столичного Відня герцогстві, була дружина – графиня Гедвіг фон Ецдорф-Лінц.

  Проте вже наступного, 1914 року, почалася Перша світова війна і  розпад великої європейської держави – Австро-Угорської імперії. Він впродовж всіх 4 років перебування на посаді у воєнний час зробив все, що міг, аби втримати рівновагу, забезпечити порядок і наскільки можна – достойне життя мешканців у воєнний час. За роки перебування на Буковині Йозеф граф фон Ецдорф дуже добре знав і розумів такий складний і різноманітний в національному відношенні край, який при тому завжди знаходився на кордоні.

 Світлина з фотоальбому - каталогу "Вітання з Чернівців. Вулиці, площі та містяни на старовинних поштівках". (Укладач С. Побережник,Чернівці,2018)

Населення Буковини під час Першої світової війни опинилося у вирі бойових дій, пережило три російських окупації, зазнало репресій. Як складова частина Австро-Угорської монархії, Буковина брала участь у цій війні на боці Центральних держав (Австро-Угорщини, Німеччини, Туреччини і Болгарії) і, головним чином, у військових операціях проти російських військ. Під час війни на території буковинського краю  проводилися військові дії між  Російською   та Австро-Угорською  імперіями. Впродовж 1914-1918 років Буковина, так і місто Чернівці зокрема,  зазнали значних збитків, втрат і занепаду в економічній та інших сферах. Фактично по території Буковини проходила фронтова лінія, що спричинило великі масштаби руйнування міст та сіл.

 

Світлина з фотоальбому - каталогу " Вітання з Чернівців. Вулиці, площі та містяни на старовинних поштівках". (Укладач С. Побережник, Чернівці,2018)

 

На початок війни на Буковині не залишилось жодного австрійського загону для оборони відросійського війська. І Йозеф Ецдорф разом з тодішнім президентом краю д-ром Рудольфом графом фон Мераном організував  у краї добровольчі батальйони, які успішно діяли на Буковині під проводом відомого воєнного та політичного діяча Едуарда фон Фішера. Військові формування складались  з буковинців: місцевих жандармів, членів Фінансової Гвардії, членів міліції і добровольців, серед яких були лісники і залізничники, за допомогою яких отримали блискучі перемоги над переважаючим російським військом. Це було унікальним явищем в історії Першої світової війни. Без гармат і кулеметів (але він зімітував ворогові, що вони в нього є) Фішер звільнив Чернівці. Пізніше буковинці змогли утримати Карпатський перевал і не пустили російські війська в Угорщину. З 2 вересня їм прийшлось вести проти ворога малу війну як на фронті, так і в тилу. Саме на той час російські війська перший раз зайняли Чернівці. Проте Фішер зі своїм добре організованим військом відвоював крайову столицю. Ці загони успішно стримували натиск переважаючих сил росіян.

24 квітня 1917 року графа фон Ецдорфа призначено надвірним радником і одночасно керівником буковинського крайового уряду, ці посади він обіймав до 6 листопада 1918 року. Був людиною виваженою, енергійною, політично свідомою, із активною громадською та громадянською позицією. Саме ним було засуджено «Національну раду» у Відні, яка в ті дні пропонувала розподіл Буковини за національною ознакою. 

9 лютого 1917 була підписана Брест-Литовська мирна угода з Україною, 3 березня – угода з Радянською Росією, 7 березня відбулося укладання угоди про тимчасове перемир’я, були звільнені окуповані на той час буковинські Сіретський та Сучавський повіти, 2 листопада Верховне командування вивело Вижницький та Вашковецький повіти з району військових дій. Таким чином Буковина практично була виведена з театру військових дій. Від краю була відведена небезпека воєнних дій і буковинська влада одразу приступила до здійснення першочергових завдань для повернення краю до звичного життя.

А крайовий президент д-р Ецдорф та його кабінет вже 12 жовтня 1917 року перенесли свою резиденцію з Праги до Чернівців.

Серпень 1917 року приніс Буковині звільнення від третього російського вторгнення. Після укладеного 9 грудня 1917 року з Росією перемир’я на цьому фронті запанувало затишшя і буковинське населення, яке ще було під сильним враженням від воєнних дій, змогло нарешті спокійно святкувати різдвяні та новорічні свята.

Проте навіть у важкі роки воєнних лихоліть, займаючи поважну посаду, були в нього і приємні миттєвості. Таким днем було 7 серпня 1917 року, коли в столицю Буковини прибув молодий цісар Карл І, який замінив на троні Франца Йосифа, котрий правив 68 років і  21 листопада 1916 року упокоївся. Його зустрічали в Чернівцях з величезним піднесенням, адже народ вірив, що йому вдасться закінчити війну, яка завжди дуже втомлює і будуть запроваджені нові прогресивні порядки, де всім народностям буде надано автономію.

Зустрічав Карла І саме  Йозеф граф фон Ецдорф – останній крайовий президент Буковини. Ця історична подія знайшла своє відображення на поштовій листівці, яка вже стала хрестоматійною, що зафіксувала зустріч Карла І у супроводі графа Йосифа фон Ецдорф із чернівчанами на Центральній (тоді Рінгпляц) площі міста. Для Чернівців то була дуже знакова і важлива подія, тому тисячі мешканців вже з самісінького ранку вишикувалися вздовж вулиці Головної, аби не пропустити приїзд молодого яснішого цісаря.

На сходах чернівецької ратуші, куди піднявся цісар і звідки він військовим салютом привітав міську громаду, зібралося повне представництво міста: адміністрація, влада, духовенство і представники національних спільнот, які населяли Чернівці та Буковину. Кожен хотів привітати главу держави після пережитих трьох російських окупацій, прагнув йому донести запевнення у лояльності та готовності до співпраці.

Для українців, які на той час називалися русинами, приїзд цісаря виявився прихильним. Вони сподівалися на цісарську волю та розпорядження визнати їх українцями і запровадити в офіційному державному обігу назву народу українці, а не русини. Адже, колись украдена московськими царями назва використовувалася в умовах війни російськими ідеологами як доказ тотожності двох народів і пропагування тут свого «русcкого мира». Карл дослухався до їх звертання і запровадив своїм указом офіційну назву – українці.

24 березня 1918 року графа Ецдорфа указом саме останнього імператора Карла І призначено на саму високу посаду – президентом Буковини.  Він до останнього дня сповняв присягу перед цісарем і  свій обов’язок перед народом Буковини.

 Буковинський крайовий президент призначався особисто Цісарем, і підпорядковувався безпосередньо віденському урядові. Президент володів всією повнотою влади у краї  і мав доволі серйозні важелі впливу на крайовий сейм. Номінально він також особисто очолював фінансову дирекцію, крайову шкільну раду, управління майна православного релігійного фонду. Крайовий президент був чиновником IV рангу з окладом 5 000 гульденів на рік. На початку ХХ століття  зарплата крайових президентів становила від 14 до 16 тис. крон окладу і 10 тис. крон додатку в рік. Заради справедливості варто сказати, що граф Ецдорф не встиг скористатися таким високим становищем і достатком, бо то був короткий  період його урядування і надзвичайно важкий та відповідальний момент  праці.

Самими критичними для Буковини були жовтень і листопад 1918 року, проте доктор Ецдорф і тоді залишався виваженим і мудрим політиком. Жителі Буковини різних етносів шукали своє місце, свій статус, своє майбутнє в хаосі історичних подій того часу. Йому вдалося в умовах дуже гострого конфлікту між двома титульними націями – українцями та румунами, зуміти зберегти ту крихку рівновагу і не довести до громадянської війни. 

Найскладніша критична ситуація склалася на Буковині вже з перших чисел листопада 1918 року, то були останні  хаотичні дні розпаду австро-угорської монархії.  2 листопада війська Чернівецького гарнізону, не підкоряючись командам офіцерів, залишили казарми, і прихопивши зброю та казенне майно, розійшлися по домівках. Ось як про ті драматичні дні в останньому звіті на займаній посаді відзначив д-р Ецдорф: «У всьому місті розпочалися дика стрілянина з гвинтівок і вибухи ручних гранат, що тривало декілька днів. Пальба і вибухи гранат іноді були такі жваві, що скидалося на справжній бій. Це були жахливий день і жахлива ніч для Чернівців!». 

Як справедливо зазначає Еріх Прокопович в своїй монографії про роль крайового президента на той момент: «Проте ще один фактор оберігав Буковину від громадянської війни та випадів радикальних елементів. Він полягав в енергійному та напрочуд умілому управлінні всіма справами цісарсько-королівським крайовим президентом д-ром Йозефом графом фон Ецдорфом, який наданими йому незначними засобами влади утримав громадський спокій і з великою енергією та активністю намагався побороти непримиримі суперечності між румунами та українцями, пов’язані з майбутнім становищем краю. Граф Ецдорф у ті хаотичні дні був у Чернівцях єдиною людиною, яка, перебуваючи поза партіями та національними конфліктами, стала для населення гарантом енергійної відсічі небезпеці громадянської війни».

Влада тоді мінялася неймовірно блискавично, майже погодинно,  і потрібно було дуже добре орієнтуватися в ситуації. У цих складних умовах він був цілковито відрізаний від Відня, адже повністю припинився телефонний і телеграфний зв’язок. Хоча на той момент у Відні навіть міністри і перші особи держави були розгублені і неспроможні приймати правильні на той момент рішення.  А він вчиняв  винятково правильні дипломатичні дії та  приймав розважливі державницькі рішення, аби не допустити міжетнічних конфліктів  в краю. 

Коли 3 листопада 1918 року українські політики зібрали Буковинське віче, то крайовий президент розпорядився, аби жандармерія за жодних обставин не застосовувала зброю і не спровокувати конфлікт, а тільки спостерігала і трималася поближче до будинку крайового управління. І хоч все відбулося мирно і добре організовано, але то були дуже гострі моменти – і крайовий президент, і  мешканці були схвильовані.

А вже наступного дня, 4 листопада, були іменини цісаря Карла І, з цього приводу доктор Ецдорф розпорядився про достойне відзначення коронованої особи. По всіх православних храмах Буковини відбувалися Служби Божі і навіть в такий, здавалось би складний час, свято відбулося із знаменитою буковинською пишністю і завершилось виконанням державного гімну.

Проте ситуація в місті залишалася  дуже напружена. Місцева газета передавала інформацію про  тривожний стан в місті 4 листопада 1918 року: «Картина міста в ці важкі дні є тривожною. На вулицях видно протягом дня солдатів, які тиняються безцільно і безпланово. Офіцери не мають жодних розеток на кашкетах, більшість в цивільному. Ділове життя розгортається повільно, хоч і ніде не є спокійно. Люди в більшості схвильовані і безпорадні…. Вночі з неділі на понеділок і минулої ночі було особливо погано. Солдати і злочинний набрід, до яких приєдналися також італійські військовополонені, скористалися загальним безладом і вчинили багато грабежів. Після того, як були повністю розграбовані військові склади і депо, вони взялися за інші склади. … Тим часом триває стрілянина на всіх вулицях і безрозсудливість поширюється ще більше.

Розвивається вже жвава торгівля різноманітними украденими речами».

Повідомлення на другий день, 5 листопада: «З російсько-українського кордону грозить нам нова небезпека. Там знаходяться великі військові частини, чеські і угорські, котрі тепер є розпущеними і вирушають назад на батьківщину. Серед цих людей є багато більшовицьких елементів, котрі на практиці здійснюють теорію. Існує небезпека, що ця неприборкана маса проходитиме через Чернівці на своєму шляху додому.  Це стало б нещастям для міста».

Остання телеграма міністерству внутрішніх справ від д-ра графа фон Ецдорфа з Чернівців: «… Продовжую керувати справами за побажаннями переважної більшості тутешнього населення, яке тільки в моїй особі бачить гарантію збереження спокою та порядку. Прошу вказівки, чи повинен [я] у зв’язку з викладеною ситуацією передавати урядову владу. Зауважу що, якщо вимагатиме ситуація, я спокійно, чесно, по совісті передам владу легітимним представникам націй, оскільки на мій останній запит вже протягом 6 днів немає відповіді звідти».

Це було останнє повідомлення крайового президента. Надалі  його  зв'язок з Віднем було припинено і граф Ецдорф змушений був приймати рішення на власний розсуд. Як він сам згадував пізніше: «Коли провалилася спроба встановити зв'язок через Угорщину, мені стало зрозумілим, що не варто чекати жодних подальших вказівок із Відня, і я мушу діяти на власну відповідальність».  Час показав, що на той момент вони були єдино правильні. Як він пізніше сам писав про ті дні: «…зрештою, усі запевнили мене у своєму цілковитому довір’ї і попросили мене далі продовжувати управління». І дальше: «…я точно знав, абсолютна більшість була за те, щоб я продовжував утримувати владу якомога довше. На користь цього свідчило й те, що мої повноваження, якими б незначними вони не були, залишались усе-таки найсильнішими в краї і були спрямовані на те, щоб до останнього захищати населення».

Повноваження крайового президента граф Ецдорф  виконував дуже ретельно:  «Буковинський крайовий виділ провів своє останнє засідання 5 листопада. При цьому було прийнято рішення припинити діяльність крайового виділу з моменту перебрання крайових установ автономної державної влади новим урядом. Крайовий маршалок барон Гормузакі красномовними словами відзначив діяльність членів крайового виділу протягом поперднього службового періоду. Від імені членів крайового виділу найстарший член крайового виділу, правительственний радник Пігуляк подякува крайовому маршалку за його віддану, обє‘ктивну і плідну діяльність під час минулого періоду працю».

А він сам «За такого стану речей мені теж здавалося найкращим дотримуватись своїх обох принципів: якомога краще оберігати інтереси  дорученого мені лише як довіреній особі краю і до останньої миті діяти, як австрійський службовець».

 

Проте навіть  в ці останні дні, що взагалі дивовижно як на день сьогоднішній,   він турбувався про своїх підлеглих: «5 листопада я перевів велику кількість службовців у 8- і 7- класові ранги. Дозвіл на ці призначення я отримав від міністерства внутрішніх справ ще у жовтні…в можливому випадку зміни режиму тим, хто не зможе далі продовжувати службу, сприятиму всіма силами в їхньому переведенні на Захід». І тут же: « Цього дня крайовий уряд провів своє заключне засідання, на якому всі крайові службовці були відправлені на пенсію. Всі сторони констатували те, що семирічна, майже без фракційна робота крайового уряду, який складався з представників усіх націй, є свідченням того, що й багато націй  можуть мирно жити поряд».  Він розумів, скільки часу і старань потрібно прикласти, аби виховати чиновника високого класу, тому професійні   кадри потрібно  було берегти.

Проте політична обстановка почала різко змінюватися і вже 6 листопада під тиском обставин крайовий президент д-р Ецдорф передав владу в краї представникам двох титульних націй – українським та румунським політикам. Як виявилось, то були останні дні австрійської влади на Буковині.

В поважній науковій монографії «Змагання за українську державність на Буковині (1914-1921 рр.). Документи і матеріали», яку впорядкували Олександр Добржанський  та Володимир Старик, вміщено останній документ від 6 листопада 1918 року, який останній Президент Герцогства Буковина д-р Ецдорф  підготував у Чернівцях про  офіційну передачу влади  Омеляну Поповичу та Аурелу Ончулу (відповідно над «українською» та «румунською» частинами вже колишнього Герцогства Буковина). «…зрозуміло, що я міг передати владу тільки представникам обох національностей, які б наперед домовилися про поділ краю». Це «Протокол передачі крайовим президентом Й. Ецдорфом державної влади над українськими областями Буковина представникам Української Національної ради». Він не так часто публікується, але навіть сьогодні цей офіційний здавалось би документ передає хвилювання і тривожний стан, який панував на той момент.  

«Протокол, укладений в Чернівцях 6 листопада 1918 року

Об 11 годині 35 хвилин з’явилися  у мене панове депутат парламенту фон Семака, депутат парламенту Спинул, член крайового виділу Попович і обер-лейтенант Ілля Попович від імені Української Національної Ради.

Депутат парламенту фон Семака заявив мені, що будинок крайового уряду зайнятий українськими військовими і закликав мене передати Українській Національній Раді державну владу над українськими областями Буковини і містом Чернівцями.

Я відповів, що піддаюся силі і перестаю урядувати.

З уваги на такий стан справ я погодився передати державну владу в краї Буковина представникам румунської і української нації, а саме тим представникам, які здійснять цю передачу в інтересі краю за взаємною згодою.

Після того, як мене о 4 годині пополудні повідомили про те, що Українська Національна Рада і депутат парламенту доктор фон Ончул, який заявив мені, що він є делегований Румунською Національною Радою, яка уконститувалася згідно з найвищим маніфестом і складається з депутатів парламенту, вже готові здійснити перебрання державної влади за взаємною згодою.

Отож цим я передаю державну владу у краї Буковина названим панам представникам румунської і української  нації.

  Прошу панів подбати про безпеку його цісарської високості пана ерцгерцога Вільгельма.

Передає: Д-р Йозеф граф фон Ецдорф ц. [ісарсько]- к. [королівський] крайовий президент в.р.

Приймають:

За українців: Омелян Попович в. [ласною] р. [укою],  І.Семака в. [ласною] р. [укою],    Спинул в. [ласною]р. [укою].

За румунів : Ончул в. [ласною] р. [укою].

Буковинська ц. [ісарсько]- к. [королівська] крайова президія»

Як достойно для державця, навіть в останні хвилини свого правління він не забув потурбуватися про «безпеку його цісарської високості пана ерцгерцога Вільгельма».

Як він пізніше згадував цей момент в своїх спогадах: «Процедуру мирної передачі влади я обрав, виходячи з тих міркувань, щоб, по-перше, не полишити румунські райони у цілковитій анархії і передати управління єдиному готовому до прийняття влади проавстрійськи налаштованому румунові, а, по-друге, щоб, беручи всю відповідальність на себе, вберегти службовців від будь-якого конфлікту з власним сумлінням. Адже про події на Заході усі ми тоді ще нічого не знали». Отже,  «Попович і Ончул дійшли між собою згоди про поділ краю за принципом більшості населення в окремих громадах і створили у Чернівцях кондомініум [ спільне володіння і управління однією і тією ж територією]. Керівництво урядом вони перебрали спільно».

Повідомлення в місцевій пресі про ситуацію в місті Чернівці: « Протягом двох днів Чернівці  є столицею краю, який більше не належить до старої Австрії.

Перехід здійснився, як ми вже вчора підкреслювали, цілком спокійно і в порядку. І все ж місто охоплено глибоким хвилюванням і занепокоєнням. Впродовж дня панує надзвичайна нервозність у всіх верствах населення, яка відображається на обличчях людей. І хоча власне кажучи у місті нічого не трапляється, що могло би порушувати спокій».

Як повідомила місцева преса «Колишній крайовий президент граф Ецдорф зразу ж в день передання влади переніс своє місце проживання з палацу крайового управління. Всупереч чуткам про те, що граф покинув місто, повідомляємо, що він перебуває в Чернівцях і дотепер не покидав міста». Проте навіть в такий важкий і мабуть таки болючий для нього момент він з австрійською педантичністю та ностальгійним замилуванням занотував:

 «Українські селянки стояли на колінах перед пам’ятником Австрії (який стояв на Соборній площі, яка на той час називалася площею Австрії якраз перед будинком крайового управління, нині корпус університету) який був споруджений на згадку про 100- річну приналежність Буковини до Австрії, і просили, щоб Австрія впала з неба і знову над нами панувала!»

А вже 11 листопада 2018 року  Чернівці  захопили румунські війська. Румунську владу очолив багатий землевласник Буковини д-р Янку Флондор, який глибоко поважав д-ра Ецдорфа. Тому, коли представники Генерального штабу Румунії  робили спробу заарештувати крайового президента, то саме Флондор не дозволив цього зробити і він під його захистом ще якийсь час залишався в Чернівцях. «Через декілька днів Флондор повідомив мене листом, що румунський Великий генеральний штаб доручив румунському армійському командуванню в Яссах заарештувати мене. Він писав, що висловив протест проти такої дії щодо мене, але з огляду на непевне становище в Галичині поки що не радить мені від’їжджати й буде намагатися гідно й безпечно переправити мене на Захід. Через посильного він передав мені, що з великої поваги до мене він особисто ручається за мою безпеку…. Ще двічі  румунські військові хотіли заарештувати мене, і в обох випадках цього не допустив Флондор».

Від всього пережитого він захворів і на деякий час, поки не виїхав, проживав разом з дружиною на вулиці Українській, 26 у свого доброго приятеля барона Александра Гормузакі, який  перебував на посаді голови Буковинського лантагу до вступу румунських військ у Чернівці. «…баронові Гормузакі запропонували посаду президента Національних зборів. Однак він вирішив за краще утриматися від прийняття такої пропозиції й віддав перевагу приватному життю, оскільки для його високого сумління була неприйнятною можливість через кілька днів після того, як він ще був головою краю, призначеним цісарем, стати президентом Національних зборів…»

Навіть офіційні документи того часу свідчать, що навіть після того  як він залишив урядову установу «для того, щоб пан граф Ецдорф зміг виявити свою думку з цього приводу, було призначено зустріч о 10 годині в пана маршалка Гормузакі».

Його поважали політики різних партій, різних національностей, так як він за досить короткий час свого перебування на Буковині дуже добре вивчив і розумів ситуацію в цьому далекому від столиці, але такому складному герцогстві.   І вмів зі всіма налагодити добру співпрацю та розуміння.

«Українці запевнили мене у своїй повазі до моєї особи і в тому, що я, само собою зрозуміло, є цілком вільним. Вони також запропонували мені озброєний супровід на випадок, якщо я захочу виїхати, але самі ж порадили мені перечекати декілька днів у Чернівцях. Так я тимчасово залишився у Чернівцях».

Про Йозефа Ецдорфа залишив свій спогад і український громадський та політичний діяч Буковини Омелян Попович : «…чоловік спосібний, енергійний і діяльний, та який не мав уже часу й нагоди розвинути своїх здібностей».

«Це можна зрозуміти, якщо врахувати, скільки людей приходило до мене, як на прощу, хоча я приймав лише особистих добрих знайомих: моє помешкання один румун назвав Меккою, а інший прямо сказав мені, що вони побоюються мого великого впливу».

Проте наприкінці 1918 року д-р Ецберг  таки залишив Чернівці – і як виявилось, назавжди: «Коли я одужав, Флондор надав для мене спеціальний потяг, яким я разом із 120 буковинцями 20 грудня прибув до Відня».

 Але як чиновник такого високого рангу, він був спокійний і гордий, адже залишив в цьому краї добре організовану і відмінно діючу управлінську систему. А цим  спадком може похвалитися далеко не кожен управлінець, бо то треба в короткий час і в різних політичних умовах, і далеко не завжди спрятливих умовах, налагодити роботу такої складної державної інституції.

Останній австрійський крайовий президент Буковини (1917 – 1918) Йозеф Ецдорф залишив спогади “Останні дні австрійського панування в Буковині”, присвячені подіям жовтня-листопада 1918 року і написані на основі офіційних документів і щоденників автора. Вони зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління  України і до сьогодні не втратили своєї цінності, коли йдеться про історичні події 2018 року в Чернівцях і на Буковині, коли змінювалася влада.

В 1959 році німецький історик Еріх Прокопович, родом із Чернівців, був співробітником Чернівецькогоуніверситету і виселений в 1940 році разом з етнічною громадою, видав працю «Кінець австрійського панування в Буковині», в якій на документах відтворив складні сторінки історії тих років. І що дуже важливо, вміщені ретельно зафіксовані всі звіти президента Буковини д-ра Ецдорфа.

А  Йозеф граф фон Ецдорф у Відні ще якийсь час працював в ешелонах влади, проте наприкінці квітня 1922 проку вийшов у відставку за власним бажанням. Йому на той час було всього 43 роки. Все-таки давалися взнаки пережиті важкі роки воєнного часу і відповідальність, яка лягла на його плечі.

В 1931 році він склав адвокатський іспит і повернувся до юридичної практики –обійняв посаду канцеляриста у віденькій адвокатській канцелярії.

Відійшов у вічність 14 грудня 1950 року у Відні, де й спочиває.

Черчіль сказав свого часу: «Відмінність державного діяча від політика в тому, що політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч - на наступне покоління». Граф Ецдорф звичайно не міг знати цієї цитати великого англійця, яка була написана значно пізніше,  але безперечно сповідував її в своєму житті.

 

  Портрети і світлини з книг Е. Прокоповича "Кінець Австрійського панування в Буковині"( Чернівці,2004)та фотоальбому - каталогу " Вітання з Чернівців. Вулиці, площі та містяни на старовинних поштівках". (Укладач С. Побережник.Чернівці,2018) 

 

 22 лютого – 130 років від дня народження фізика-теоретика, доктора фізико-математичних наук

Войцеха Сильвестра Петра Рубіновича
(пол. Wojciech Rubinowicz, нім. Adalbert Rubinowicz, 1889 – 1974).
 

Вчений народився в Садгорі, в родині фармацевта. Його батько, Даміан Рубінович, перебрався на Буковину після Польського повстання в січні 1863 року, позаяк був його активним учасником. Тут було далеко від столиць, почувався він в безпеці і був власником аптеки, мама Малгожата – з родини Бродовських.

По закінченні гімназії Войцех Рубінович в 1908 році поступив в Чернівецький університет. По його закінченні в 1912 році він став асистентом кафедри експериментальної фізики, яку на той момент очолював вчений світової слави проф. Йосип фон Гайтлер. Поскільки Войцех був талановитим і улюбленим студентом професора, то кандидатську роботу також захистив у нього і вже в 1914 році здобув ступінь доктора фізичних наук. Темою досліджень були електромагнітні хвилі, в том числі і рентгенівські промені.

Проте Перша світова війна внесла корективи в долю молодого вченого, перервавши успішні наукові пошуки і він виїхав до Відня. Через короткий час перебрався до Мюнхена і працював під керівництвом професора Арнольда Зоммерфельда. В 1917 році він був асистентом у якості стипендіата Фонду Аншіц-Кемпфе-Штіфтунг (Anschütz-Kämpfe-Stiftung). Наступного року повертається в рідний Чернівецький університет на посаду приват-доцента.

Проте з розпадом Австро-Угорської імперії навчальний заклад став румуномовним і Войцех Рубінович перебрався в Копенгаген і працював в лабораторії у професора Нільса Бора. В 1920 році приймає запрошення на посаду професора в Люблянському університеті , в Югославії. Проте, коли його запросили викладати у Львівській політехніці, то в 1922 році він прийняв запрошення. А в період з 1937 по 1945 рік він професор Львівського університету. 
Наприкінці життя, після Другої світової війни, перебрався до Варшавського університету, де був на посаді професора теоретичної фізики з 1946 і до 1960 року. 

Професор Войцех Рубінович був фізиком-теоретиком, в основному займався квантовою теорією випромінювання,дифракційною теорією і математичною фізикою (еквівалентність теорії Гюйгенсa-Френеля і Юнга). Він славився відкриттям правил вибору для квантових переходів в атомах (1918) і теорії електромагнітного квадрупольного випромінювання (1928-1930), а також робіт з дифракції світла (так звана теорія Янг-Рубіновича).

Поскільки він в дуже молодому віці досяг значних успіхів у фізиці, то був належно поцінованих в наукових інституціях. В 1931 році обраний членом-кореспондентом, а в 1947 році – дійсним членом Польської академії мистецтв і наук, в 1952 році – дійсним членом Польської академії наук. Почесний доктор Берлінського університету імені Гумбольдта (1960), Ягеллонского університету в Кракові (1964) і Вроцлавского університету (1970). 
Впродовж багатьох років професор був президентом Польського фізичного товариства, лауреат Державної премії Польщі І ступеня.
Професор є автором понад 90 наукових праць в галузях теоретичної та квантової фізики і оптики. Автор багатьох монографій і підручників, в т.ч. Ursprung und Entwicklung der älteren Quantentheorie(1933), Вектори і тензори (1950), Квантова теорія атома (1954).
Войцех Рубіновіч відійшов у вічність 13 жовтня 1974 року і почиває на Повонзковському цвинтарі Варшави.
В Чернівцях повернули ім’я талановитого студента та викладача і 11 вересня 2012 року фасад Першого корпусу прикрасила ще одна дуже вишукана меморіальна таблиця, яка сповіщає, що «У Чернівецькому університеті в 1908–1918 роках навчався і працював видатний польський фізик, автор фундаментальних праць з теорії дифракції світла Войцех Рубіновіч». 
Польське фізичне товариство кожного року вручає наукову «Нагороду імені Войцеха Рубіновича» за досягнення у фізиці. 

Наукова бібліотека Інституту теоретичної фізики Варшавського університету названа іменем Войцеха Рубіновича.

  На 3-му фото – Йозеф Гайтлер і його учень Войцех Рубінович в лабораторії експериментальної фізики Чернівецького університету, 1912 р.   

28 лютого  – 190 років від дня народження доктора історії та права,

ту, дослідника історії Австрії, Трансільванії та Буковини,

 Почесного громадянина Чернівців  

Фердинанда Ціглауера фон Блюменталя 

(Ferdinand Zieglauer Edler von Blumenthal, 1829-1906).


Він народився в крайовому містечку Брунек (Bruneck) у Східному Тіролі (Австрія). Початкову освіту здобув у гімназії міста Інсбрука, а потім навчався на філософському факультеті в університетах Інсбрука та Відня, в яких він вивчав філософію, юриспруденцію та історію. Саме в столичному університеті три роки він ретельно студіював історію і завдяки глибоким знанням його в 1855 році зарахували членом "Інституту досліджень австрійської історії", який щойно був створений. Фердинанд Ціглауер фон Блюменталь належав до першої хвилі із шести науковців-істориків, які отримали найвищу професійну кваліфікацію. В 1856 році йому було присвоєно звання позаштатного професора австрійської історії, а в 1863 році  – штатного в Академії права в місті Германштадті. Шість років праці в цьому місті, нині це місто  Сібіу в Румунії, він ще був громадським радником.

Коли в 1875 році в Чернівцях відкрили університет Франца Йосифа, то Фердинанда Ціглауера фон Блюменталя запросили як штатного професора викладати австрійську історію. І так він працював тут наступних 42 роки, та й власне поселився поруч з першим корпусом університету на вулиці Альбертіненгассе, 13 (нині вул. В.Сімовича).

А вже наступного навчального року, 1876-1877,  його було обрано ректором університету, а в 1899-1900 навчальному році він ще раз обіймав цю високу посаду. Кілька разів він був деканом філософського факультету. 
До виходу на пенсію він викладав австрійську історію та керував семінаром. Читав спецкурс «Військова й переможна ера Австрії 1863–1893 років», досліджував історію Австрії, Угорщини,Трансільванії. В 1900-1906 роках Циглауер — позаштатний професор.

До основних його праць належать: "Про час виникнення австрійського крайового права", "Історичний нарис Буковини періоду австрійської військової адміністрації"(1893-1901, Чернівці). «Становище Буковини на час австрійської окупації» (1888, Чернівці).

У своїх численних наукових працях з  семигородсько-угорської історії представлено дослідження її маловідомих сторінок.Це — його дослідження про саксонських графів  Гартенекк, про політичний реформаторський рух у Трансільванії  за часів цісарів Йосифа ІІ та Леопольда ІІ, в яких описані вирішальні періоди австрійської історії, що знайшли свое відображення у крайовій (Буковинській) історії.

Він належав до тих перших науковців, хто ознайомив європейську спільноту з життям та управлінням такого віддаленого від столичного Відня краю, як Буковина.  У своїх працях Ф. Циглауер обґрунтовував право Австрії на Буковину, пропагував ідею цивілізаторської місії Австрійської монархії на приєднаних землях. Попри певну тенденційність, яка на той час панувала в університетській освіті в Чернівцях, наукові праці Ф. Цинглауера й сьогодні залишаються цінними своїм багатим фактичним матеріалом. Тому науковці, які вивчають історію Буковини останньої чверті XVIII — початку XIXстоліть,  не оминають праці вченого. 
Праця «Звільнення Сходу від турецького панування в 1686 р.» була одночасно його доробком до воєнної історії.

Своми працями він завоював авторитет серед австрійських істориків свого часу, а цісар Франц Йосиф в 1884 році надав професору Ціглауеру титул радника двору, тим самим засвідчив його заслугу перед наукою та державою.

Професія викладача і дослідника зовсім не заважала Циглауеру займатися також і громадською діяльністю. Понад двадцять років, з 1876 року, він був громадським радником у місті Чернівці. В 1884 році йому присвоєно титул урядового радника. Також всі роки перебування в нашому місті він був членом міської і краєвої шкільних рад, в яких брав саму активну участь.

Громадська рада Чернівців, визнавши величезну заслугу професора Циглауера перед містом і Буковинським краєм, надала йому в 1899 році звання Почесного громадянина Чернівців, визнавши його заслуги перед  містом і краєм.

Відійшов у вічність 30 липня 1906 року і спочиває на християнському цвинтарі в Чернівцях. Провести цього поважного і шанованого чернівчанина

в останню дорогу прийшли  архієпископ Володимир Репта, бургомістр Антон фон Коханолвський,професор Теодор Тарнавський,декани професори  Гаїна,Рошман,  Ст. Смаль- Стоцький, Клянвехтер, посли австрійського парламенту Леон Розенцвайг та д-р барон Євдоксій Гурмузакі. 

 В матеріалах використані світлини з інтернет-ресурсів.
==============
БЕРЕЗЕНЬ -2019 
Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію про знаменні та пам’ятні дати видатних діячів Чернівців, для яких березень 2019 року є ювілейним, і які мали великий вплив і продовжують впливати на духовно-інтелектуальну атмосферу нашого міста. 


12 березня – 155 років від дня народження політичного і громадського діяча,
доктора права, депутата Віденського парламенту
Аурела фон Ончула (рум. Aurel Onciul, 1864 — 1921).

Він народився в с. Верхній Віков (Південна Буковина, тепер Румунія) в сім'ї православного священика і університетського професора Чернівецького університету Ізидора Ончула. Навчався в самому престижному навчальному закладі для еліти того часу – академії «Терезіанум» у Відні. Пізніше студіював право в Чернівецькому і Віденському університетах. Службу проходив в 16 гусарському полку в Чернівцях. Працював повітовим старостою, згодом — директором буковинського відділення Моравського страхового товариства. В серпні 1903 року обраний депутатом Буковинського сейму від Сучавського виборчого округу. Був засновником і керівником міжнаціонального депутатського клубу в Буковинському крайовому сеймі «Вільнодумний союз», провідними діячами якого були також М. Василько (з яким навчався майже в один час у віденському «Терезіанумі») і Ст. Смаль-Стоцький (від українців), Бенно Штраухер (від євреїв), Стефан Стефанович (від вірменів). Завдяки злагодженій дії депутатів від «Вільнодумного союзу» вперше в історії було подолано політичну монополію румунського боярства в Буковинському сеймі, проведено виборчу, освітню та економічні реформи, подолано міжнаціональну упередженість між різними етнічними групами Буковини. Аурел Ончул як грамотний молодий юрист «готував реферат про виборчу реформу і санацію (оздоровлення) крайових фінансів» – самі важливі питання реформ. Правда, як це часто буває в політиці, цей союз досить швидко розпався, не виконавши всіх програмових завдань. Але на той момент це було дуже прогресивним і європейським кроком в політиці поліетнічного краю.

Впродовж 1907-1918 років двічі обирався депутатом Австрійського парламенту, представляючи в першому скликанні вільнодумних румунів, а в другому скликанні — румунську національно-демократичну партію. Його поважали всі політики як освіченого та обдарованого молодого державного діяча.

Автор численних статей та декількох наукових монографій. Важливе значення для розуміння та розвитку румунсько-українських стосунків мала стаття Аурела Ончула «Румунське питання на Буковині», вперше опублікована в ясському журналі «Viaţa Romineasca» в 1913 році. Після розпаду Австро-Угорської імперії, на початку листопада 1918 року, він був прихильником розподілу Буковини за етнічним принципом. 6 листопада 1918 року Аурел Ончул та Омелян Попович у взаємній згоді перебрали державну владу відповідно над румунською та українською частиною краю від останнього австрійського президента Буковини графа Й. Ецдорфа. Отримавши звістку про вторгнення на Буковину окупаційних військ королівської Румунії, Ончул вирушив до Сучави з протестом проти окупації, де був інтернований і вивезений в Ясси з забороною повертатися на Буковину. Як згадував пізніше про ті тривожні і непевні часи в своїх спогадах Омелян Попович: "По румунській окупації осів Ончул в Букарешті, бо не смів вернути на Буковину. Був це між румунами білий крук, що шанував права українців".

Відійшов у вічність 30 вересня 1921 року в місті Бухарест, а заповів себе похоронити в Чернівцях, в родинній гробниці рицарського роду Ончулів. І так він повернувся на рідну землю. 
І ще є одна адреса в Чернівцях, дуже дорога і важлива для нього – це Українська, 25. В цьому будинку проживала його мама Агріпіна, і тому безперечно др. Аурел лицар Ончул часто тут зупинявся.
Аби повернути це ім‘я із забуття, в 1992 році Чернівецька міська рада присвоїла ім'я Аурела Ончула вулиці, що прилягає до вулиці Омеляна Поповича (колишній провулок та вулиця Кірова). І це також мабуть символічно, що вони разом намагалися в складні історичні моменти цивілізовано зберегти місто і край. А тепер вони поруч увічнені в назвах вулиць у вдячній пам’яті нащадків.

14 березня – 115 років від дня народження 
українського журналіста і письменника 
Остапа Вільшини (Юрія Пентелейчука)
                                                                                             (1899-1924)
Український письменник Остап Вільшина народився у невеличкому селі Рогізна, яке знаходиться у передмісті Чернівців. Майбутній журналіст і письменник навчався у Чернівецькій учительській семінарії. У юному віці брав активну участь у боротьбі проти румунської влади на Буковині, через що згодом зазнав переслідувань.

Літературною діяльністю журналіст Вільшина почав займатись на початку 1920-х років. В цей час він друкує свої перші творчі доробки у чернівецькому журналі “Промінь”, який заснувала письменниця Констянтина Малицька, що була ініціаторкою створення на Буковині жіночої організації «Союз українок» і працювала редактором чималої кількості часописів: «Дзвінок», «Жіночі долі» та ін. За її сприяння твори Остапа Вільшини побачив читач і на сторінках газети «Каменярі» та в періодичних виданнях Львова і Ужгорода.

Великий вплив на молодого журналіста мав письменник Павло Григорович Тичина та його творчість перших років радянської влади.

Юрій Пентелейчук, який був відомий у журналістських та письменницьких кругах як Остап Вільшина, був автором ліричних і революційних віршів, невеликих творів для дітей, переспівів з Рабінтрата Тагора – великого індійського письменника, поета і композитора. Кращі твори Вільшини виражають протестний дух проти поневолення рідного краю. Зокрема це особливо яскраво виражено в його циклі “Веснянки”. Також у 1923 році ще при житті письменника були підготовлені до друку його збірки віршів “З-над Пруту” та “Жмуток незабутків”, однак вони не були опубліковані. Велику частину поезій Остапа Вільшини революційного спрямування було конфісковано румунською владою. Лише у 2006 році зусиллями буковинської громади та чернівчан, яким була не байдужа доля письменника у чернівецькому видавництві «Букрек» побачила світ книга «Я – син вільного роду». 

Помер Юрій Пентелейчук (Остап Вільшина) 14 травня 1924 року у селищі Ленківці, поблизу Чернівців. Через два роки після виходу книги «Я – син вільного роду», у 2008 році на честь письменника Остапа Вільшини в Чернівцях було названо його іменем вулицю, а в Рогізні, де він народився, зусиллями громади встановлено пам’ятник роботи відомого буковинського скульптора Володимира Гамаля. 


21 березня – 130 років від дня народження естрадного артиста, кіноактора, композитора, поета і співака Олександра Миколайовича Вертинського (1889-1957)

Він народився в Києві і був дитиною великого кохання. Його мати Євгенія Степанівна Скалацька, дівчина дворянського походження закохалася в київського адвоката Миколу Вертинського, який не мав знатного походження і ще на той момент жонатого. Він був відомим у Києві адвокатом, людиною шанованою, отримував великі гонорари від багатих клієнтів і водночас безкоштовно допомагав бідним. Микола Вертинський ще мав одне захоплення – журналістику. У них в цивільному шлюбі народилося двоє діток – Надійка та Сашко.Проте коли йому виповнилося 3 роки, померла мама. Батько не зміг пережити смерть коханої жінки – одного разу його знайшли непритомного на могилі дружини. Він лежав на снігу в розстебнутому пальті й після цього дуже швидко згорів від швидкоплинних сухот. Надійці на той час було 10 років, Сашкові – 5. Їх узяли на виховання материні сестри. 
Коли хлопчикові виповнилося 10 років, його віддали до 1 імператорської Олександрійській гімназії, звідки він був досить швидко виключений за неуспішність і погану поведінку. Пізніше навчався в 4-ій Київській класичній гімназії, проте у п’ятому класі Сашка виключили з гімназії. 
А погана поведінка проявлялася в тому, що він де міг, цупив дрібні гроші. А витрачав ці гроші не на розваги – він купував на них квіти й носив їх до Володимирського собору. Річ у тім, що зухвалий хуліган був ніжно закоханий у Діву Марію. І ставив перед її образом замість свічки блакитну троянду. Окрім того, талановитий бешкетник всерйоз захопився театром, а за вхід на вистави треба було також платити. А до театру він ходив так само часто, як і до церкви. 
А ще на той час в Києві, як би тепер сказали, була мода на театр – всім чомусь страшенно хотілося грати на сцені. Гімназисти в складчину знімали яке-небудь приміщення – зазвичай, це був зал у «Контрактовому домі» на Подолі. Ставили все що завгодно – від низькопробних п’єсок до Грибоєдова та Островського. Самі клеїли примітивні афішки, самі розповсюджували білети – головним чином, між родичів і знайомих. У Театрі Соловцова (сьогодні – театр ім. Франка) можна було вийти й на «справжню» сцену – статистом. Але за це потрібно було самим і заплатити. Тож в зовсім юного і цілковито незабезпеченого хлопчика не було іншого виходу, як щось вкрасти…
Проте доля часами була прихильна до нього – йому пощастило потрапити на літературне зібрання Софії Миколаївни Зелінської, викладачки жіночої гімназії, чи не найрозумнішої й найосвіченішої жінки в Києві, де і сформувався світогляд і мистецький талант молодого Вертинського. В тому богемному колі збиралися такі особистості, як філософ і публіцист Микола Бердяєв, поети Михайло Кузьмін, Володимир Ельснер, художники Олександр Осмьоркін, Казимир Малевич, Марк Шагал, Натан Альтман, поет, перекладач і дослідник футуризму Бенедикт Лівшиць. Олександр Вертинський проникався їхньою філософією, естетикою, набував духовного і творчого досвіду. У цей період він пробує зайнятися літературною працею: появилися його перші декадентські оповідання та відгуки на театральні постановки, які без проблем друкує газета «Киевская неделя». Молодий поет пише театральні рецензії на виступи знаменитостей — Федора Шаляпіна, Анастасії Вяльцевої, Михайла Вавича, Джузеппе Ансельмі, Варвари Каринської, Тітта Руффо. Поступово його ім'я стає відомим в середовищі київської творчої інтелігенції. 
Приблизно в цей само час талановитий юнак виходить на сцену «Контрактового залу» із власними мініатюрами. Він захопився театром, виступав в аматорських виставах і, як статист, на сцені київського Соловецького театру. На відміну від естрадних зірок початку XX століття та й естради назагал і до сьогодні, Олександр Миколайович вийшов на сцену з вишуканого літературного середовища. Він сам писав: «Я не можу зарахувати себе до артистичного середовища, а скоріше до літературної богеми. До своєї творчості я підходжу не з погляду артиста, а з погляду поета, мене привертає не тільки виконання, а пошук відповідних слів, які зазвучать на мій власний мотив». 
Про юного Вертинського починають говорити в літературних колах як про такого, що подає надії. А він купує собі на подільському базарчику старенький фрак і з незмінною фіалкою в петлиці з’являється в «богемних» кав’ярнях, де цілими вечорами серед мистецької богеми п’є дешеве вино й дискутує на модні теми. Саме в Києві, у кав’ярні «Павільйон де Парі» в 1915 році, Вертинський уперше вийшов на сцену виконувати власні пісні в костюмі П’єро. 
Він мріяв про велику сцену і назбиравши 25 рублів, молодий Вертинський у компанії свого приятеля, художника Олександра Осьмьоркіна, вирушає до Москви. Він ще не знав звичайно, що для нього закінчився київський період його життя. Проте, як пізніше виявиться, йому вдалося підкорити своїм співом увесь світ.
Перші «московські» виходи на сцену в театрі мініатюр із сумними «арієтками» у гримі П’єро, перші пристойні гонорари, перша слава – раптова й шалена, перший гучний бенефіс – 25 жовтня 1917 року – у той самий день, коли в Петербурзі грянув переворот. 
Після невизначеності і жахіть революційної доби, він в 1919 році емігрує до Туреччини. В Стамбулі Вертинский винаймав номери в «Pera Palace Hotel».
Попереду – довгі роки еміграції, вечірні ресторани, французькі балагани, бананово-лимонні сингапури, палестинські танго, жовті янголи, лілові негри й маленькі креольчики. Вертинський прожив життя, сповнене пригод, захоплень, розчарувань, аншлагів і самотності. І приправлене гірким соусом ностальгії. За його власним зізнанням, усі 25 років еміграції йому часто снився один сон: він повертається до Києва й лягає спати на ту саму скриню, де так натхненно плакалося й мріялося в дитинстві.
Після повернення до новітньої імперії, Олександр Вертинський кілька разів відвідав Київ. Він дав кілька концертів, і навіть знявся у двох кінофільмах студії Довженка – «Кривавий світанок» та «Полум’я гніву», де зіграв, до речі, українською мовою, чим дуже пишався. При цьому він усе життя вважав себе «українцем за народженням» (ба навіть хохлом себе називав), а своїм маленьким донькам співав як колискові тільки українські народні пісні. Видатний співак та поет Олександр Вертинський, українець та уроджений киянин наприкінці життя з гіркотою писав дружині, грузинській княжні Лідії Циргаві: «Мне бы надо быть украинским певцом и петь по-украински! Україна — рідна мати! Иногда мне кажется, что я делаю преступление тем, что пою не для нее и не на ее языке!..».
Відійшов у вічність кумир і бард світової слави Олександр Миколайович Вертинський 21 травня 1957 року в Петербурзі. 
А для нас він цікавий насамперед своїми концертами у Чернівцях і романсами, які тут написав. У колах меломанів було відомо, що кумир естради першої половини ХХ століття Олександр Вертинський був у Чернівцях двічі. Вперше – у 1927 році, під час одного зі своїх європейських турне, вдруге – в 1954. Він дав тоді декілька концертів, але багато хто з прихильників таланту Вертинського так і не потрапив до залу: зайвих квитків не було. 
Про своє життя і унікальне творче життя, сповнене пригод, і про перебування в Чернівцях описав він сам, маючи літературний талант, у книзі «За лаштунками», виданій у Москві в 1991 році. Вперше повністю надруковано оповідання Вертинського «Сила пісні», яке написане на основі одного випадку, що трапився у Чернівцях. Цей же випадок підштовхнув співака написати й один з найпопулярніших його романсів – «Концерт Сарасате». В 1927 році, під час своїх турне по містах Європи він відвідав і Чернівці. Вертинський із захопленням відгукується про місто і його людей, згадує цікаві деталі, котрі відтворюють специфічну атмосферу тих часів.
«Це було в 1927 році. Ми сиділи у великому кафе в Чернівцях (тоді місто належало Румунії). За великими дзеркальними вікнами ходила звична вечірня публика. Вздовж тротуару безконечною вервицою повільно рухались люди і здавались величезними пласкими рибами, що не поспішаючи пропливали кудись. Блакитне світло підвечірніх ліхтарів створювало в сутінках враження води. Я наче дивився крізь скло великого акваріума. Чоловіки були, як на підбір, гладкими, круглолицими, з трохи виряченими очима, з цигарками в кутках рота, і були схожі на жирних коропів, у которих застрягла в роті їжа.
Жінки – ті, навпаки, жваві й легкі, в літніх повітряних сукнях із шифону й органзи, у капелюшках із перами – були схожі на тих хвостатих срібно-блакитних рибок з довгими «шлейфами», яки плавають в акваріумах зоомагазинів». 
Тут він познайомився з Жаном Владеско – ресторанною «зіркою», королем циганської музики, і з не менш видатною актрисою Сільвою Тоскою. І його знаменита пісня "Концерт Сарасате" про фатальне кохання акторки, колишньої зірки до брутального, але талановитого скрипаля, створена в українському місті Чернівці. Про це Вертинський написав спомин у вигляді художнього оповідання. Правда, він трохи переплутав дату.
« Це було у 1930-му році. Ми сиділи [із давнім приятелем Пєтєю Барацом] у великому кафе у Чернівцях (які тоді ще належали Румунії). Цим містом завершувалося моє гастрольне турне Європою. У Румунії я опинився проїздом, в останній раз, і ранком мав відлетіти до Парижа.
Владеско? – спитав я, - Той, що грав у Відні? Це був один з п'яти ресторанних знаменитостей - королів циганського жанру. У його скрипки був надзвичайно густий і пристрасний звук, ніжний та жалісний, ніби плачущий.
Бачиш он ту жінку біля естради? - запитав він, вказуючи на столик, де сиділа помічена мною красива дама. - Це його дружина.
- Ну?
- Колись вона була знаменитою актрисою ... Сільвія Тоска. Ти чув це ім'я? Весь світ знав її. Це була зірка. І яка зірка! Йому до неї було як до неба!
- Адже вона ж його кохає. Розумієш, кохає! Вона задля нього все життя своє зламала. Відмовилася від сцени, імені, багатого чоловіка, успіху, Він забрав її діаманти, гроші, славу, душевний спокій. І ось бачиш,плентається за ним ресторанами світу. Сидить ночами ... чекає на нього!Я мовчав, схвильований цією оповіддю. Поступово в залі запанувала тиша.Владеско грав одну з найулюбленіших моїх композицій - «Концерт Сарасате». Це було якесь чаклунство. Час від часу з-під його пальців вилітали непритаманні скрипці, майже людські інтонації. Живі і благальні, вони просочувалися до самого серця слухачів. Як місячна блакитна дорога, його мелодія владно вабила до якогось іншого світу, світу високих, невимовно прекрасних почуттів, світлих і чистих, наче сльози уві сні.
Я не міг відвести очей від нього. Він грав, весь зібраний, витягнутий, як струна, гранично напружений, ніби відірвався від землі. Піт градом котився з його чола. Вогнені відблиски гніву, печалі, болю і ніжності змінювалися на суворому обличчі. Обпечене творчим вогнем, воно було натхненним і прекрасним.
Він закінчив. Буря оплесків була відповіддю…»

І вже через три роки, коли він виступав в Берліні у величезному «Блютнер-залі», який був переповнений. І знову там опинився його всюдисущий друг:«У день концерту у мене в готелі з'явився Петя Барац. Він був у Берліні проїздом, прямуючи в Дрезден. Цього вечора я був у піднесеному настрої. Перед початком концерту заглянув до зали через дірочку у завісі. Владеско сидів у першому ряду. Поруч з ним у простому і строгому платті сиділа Сільвія Тоска. У моїй програмі було багато нових речей. Був в ній і «Концерт Сарасате» - так я назвав пісню, народжену в Чернівцях. Пісня мала успіх. Її вже знали. 
Акомпаніатор зіграв вступ, я почав:

Ваш коханець – скрипаль, сивий він та горбатий
Він Вас дико ревнує, лупцює, бува,
Але тільки заграє «Концерт» Сарасате,
Ваше серце, як птиця, летить і співа.
Він альфонс за покликанням. Знає секрети
З гонорової кралі він зробить «зеро» ...
Але тільки заплачуть його флажолети,
Він божественний принц, він натхненний П'єро!
Він зім'яв Вас, зламав, обікрав, знеособив –
Femme de luxe перетворено на femme de chambre.
І давно вже нікому не є до вподоби
Ваш кротячий жакет з легким запахом амбр.
Ваша втома в очах і ваш кшталт поведінки
Відображують тяжкість безрадісних літ
А чи можна так злісно паплюжити жінку?
А чи можна топтати підборами квіт?
І коли Ви, несила вже більш потерпати,
Тихо плачете наче маленьке пташа, -
Він награє для Вас свій «Концерт» Сарасате,
Від якого аж кров'ю заллється душа!
Як потвора, непотріб, хвора й кострубата
Крізь ненависть до себе, палку нелюбов
Ви даруєте все за «Концерт» Сарасате
І пекельно, шалено кохаєте знов…

Владеско був вражений цим романсом: «Ви вбили мене! Убили ... - бурмотів він, задихаючись. Руки його тряслися, губи тремтіли. Нервове тремтіння лупцювало його всього.
- Я знав ... Я зрозумів ... Я .. Але я не буду! Чуєте? Не буду! - раптово і відчайдушно крикнув він. Сльози рікою лилися з його очей…». 

Ось так Чернівці назавжди залишилися в пам’яті та творчості неперевершеного Олексадра Вертинського.

А нещодавно у фондах Чернівецького державного архіву знайдено свідчення ще одного, зовсім невідомого візиту співака в Чернівці. В той перший його приїзд він прибув із грецьким паспортом, але документи заповняв румунською мовою, якою досить добре володів. Вертинський під час чотирирічного перебування на території Румунії досить добре вивчив румунську мову. 
У фонді особливого відділу сигуранци міста Чернівці знайдено таку заяву, написаною румунською мовою: «Панові начальнику сигуранци м. Чернівці. Пане начальнику! Маючи на увазі мій ангажамент на 20 днів та інші творчі справи, прошу Вас зволити видати мені дозвіл на перебування в місті, й одразу після цих 20 днів я продовжу шлях до Польщі. З повагою – О. Вертинський»
На штампі вхідних документів вказано дату складання документа: рік – 1923, місяць – квітень, день – 11. Ось коли відбулося перше знайомство видатного співака з нашим містом! 
Правда, за ним уважно наглядала сигуранца – і про це також збереглись документи в Чернівецькому державному архіві. « Пан Александру Вертинський, російський артист, згідно з розпорядженням №7155 від 22.03.1923 Військового командування Бессарабії, не має дозволу на перебування в зоні осадного положення і зобов'язався виїхати в Польщу. Маючи справи в Чернівцях, залишиться там на кілька днів. Для того, щоб ми були точно поінформовані про його виїзд із країни, з повагою просимо Вас після його виїзду з міста вказати прикордонний пункт, через який названий Вертинський залишить країну. Генеральний інспектор. Підпис». Знайдено і рапорт прикордонного пункту Григоре Гика Воде (Неполоківці) від 28 квітня 1923 року, адресований начальникові спеціальної служби сигуранци, в якому йдеться про те, що «іноземець Вертидіс Александру, а не Вертинський Александру, як, думаємо, помилково було надруковано, грецький підданий, залишів країну через цей прикордонний пункт 12 квітня цього року». 
Із знайдених документів випливає, що Олександр Вертинський вперше приїздив у Чернівці 10-11 квітня 1923 року, дорогою до Польщі. Тут, у Чернівцях, великий артист збирався дати кілька концертів, як робили це інші співаки, тикаючи від більшовітського терору на захід. Та, на жаль, місцева влада, мабуть, не дозволила це зробити. Але знаючи добре характер чиновників тої епохи, можна припустити, що Вертинський, шляхом всемогутнього «дарунку» міг дати концерти трохе раніше, а заяву написав як доказ непідкупності влади. Як би то не було, вже 12 квітня він переходив прикордонний пункт у Неполоківцях, «тримаючи курс» на Польщу.Його поневіряння світом лише починалися. Великі радощі й гіркірозчарування були попереду.

Олександр Вертинський ще раз відвідав таке миле для нього місто Чернівці в 1954 році, коли виступав тут з кількома концертами. Меломани старшого покоління добре пам'ятають його успіх і любов, яку виявила чернівецька публіка до великого співака. Багато хто з прихильників цього таланту так і не зміг дістати квиток на концерт. Про ці знамениті концерти кумира світової слави писала місцева преса. 

У фондах Муніципальної бібліотеки є роман-есе у трьох книгах київського письменника і журналіста Олександра Балабка «Олександ Вертинський, нащадок Гоголя», який нещодавно був виданий в Чернівцях у видавництві «Букрек». Разом з автором і з Олександром Вертинським всі небайдужі до творчості богемного маестро читачі здійснять захоплену подорож до Стамбула, Шанхаю, Парижа та інших європейських столиць…На сторінках роману будуть зустрічі з такими знаковими постатями світової культури і літератури як Федір Шаляпін, Назим Хікмет, Пабло Пікассо, Фернан Леже, Іван Бунін, Дмитро Мережковський, Володимир Маяковський, Єлизавета Кузьміна-Караваєва, синайський принц Чакрабон, китайський маршал Фен Юсянь, французька кінозірка Мілен Демонжо…Разом з ними в читача є можливість зануритись в богемну атмосферу того часу…

Переклад романсу та тексти підготовлені за матеріалами Еміля Крупника. 


26 березня – 115 років від дня народження всесвітньо відомої оперної співачки (мецо-сопрано) Віоріки Урсуляк
(Viorica Ursuleac, 1894 – 1985)

 
Вона народилася в Чернівцях в родині греко-католицького архідиякона Михайла Урсуляка, який викладав вокал на теологічному факультеті Чернівецького університету. Від батька вона успадкувала талант до музики, тому коли дівчинка закінчила ліцей, то саме він в 1913 році відвіз доньку до Відня. Вчилася прима у Віденській (навчаючись у фінського педагога з вокалу Філіпа Форстена) та Берлінській консерваторіях (клас однієї із яскравих оперних співачок свого часу, німецької та американської співачки Лотти Леман). 
Через п’ять років співачка дебютувала у Загребі, і з того часу почалася її тріумфальна кар'єра на оперних сценах Європи. Її голос чули здебільшого у Віденському державному та Віденському народному оперних театрах, а також – в оперному театрі міста Франкфурта, де працювала прима. Надзвичайно популярною була співачка і в Зальцбурзі, Дрездені, Амстердамі, Лондоні, Берліні, Римі тощо. Вона виконувала майже всі відомі жіночі партії для меццо-сопрано, виступала у Франкфурті і Мюнхені, Відні і Дрездені. Була учасницею фестивалів у Зальцбурзі, гастролювала в Загребській опері. 
Віоріка Урсуляк відома як інтерпретатор образів в операх Р. Штрауса, який присвятив їй та її чоловікові Клементу Краусу свою оперу «День миру», в якій головну роль партії Арабелли виконала Віоріка. На концертах часто виступала з чоловіком – піаністом і диригентом, директором Віденської опери доктором Климентом Краусом. Вона часто виступала і як концертна співачка. 
Віоріка Урсуляк виступала на найпрестижніших сценах Європи, виконувала оперні партії найвідоміших світових композиторів та була удостоєна виняткового права на виконання окремих творів Ріхарда Штрауса, створених особисто для талановитої сопраністки. Співачка мала не лише один з найгарніших голосів ХХ-го століття, але була ще й надзвичайно привабливою жінкою. Її називали «золотим голосом Європи». Чернівчанка настільки зачарувала голосом та вродою композитора Ріхарда Штрауса, що він писав виключно для неї музичні твори і надав їй пожиттєве право їх прем’єрного виконання. 
Актриса зіграла головні ролі в операх Р. Штрауса («Арабелла», «Капріччіо», «Жінка без тіні», «Кавалер троянд», «Кохання Данаї». З великим успіхом виконувала партії в операх Моцарта, Бетховена, Вагнера, Верді, Пуччіні та інших.
Виступала з концертами у багатьох містах Європи, підтримувала зв'язки з Буковиною і приїздила сюди при кожній нагоді. 5 січня 1920 року виступала у Чернівцях з великим концертом у філармонії. А вже в наступному, 1921 році, мала тур по багатьох містах Румунії і була на гастролях у Чернівцях.
Все життя мріяла повернутись в Україну, на Буковину, але побоюючись каральної сталінської машини, так цього й не насмілилась зробити. Залишила сцену у 1954 році. Не стало „золотого голосу Європи” 22 жовтня 1985 року. Свій вічний спочинок Віоріка Урсуляк знайшла на цвинтарі австрійського міста Ервальд, провінція Тіроль.
Голос співачки записаний на платівках «Полідор», «Кавалер троянд», «Літаючий голандець»… Звучить у радіопередачах Відня, Бухареста, інших міст Європи.
Віоріка Урсуляк – донька трьох народів – румунського, австрійського та українського, адже народилася вона у румунській родині, виросла на українській землі, а своє найвище професійне визнання здобула в Австрії та Німеччині. 
В Україні широкому загалу ім’я Віоріки Урсуляк маловідоме. Відрадно, що співачку хоч пам’ятають у її рідному місті. На фасаді будинку №75 на вулиці Тараса Шевченка встановлено меморіальну дошку на честь відомої співачки Віоріки Урсуляк з таким текстом: “У цьому будинку провела свої дитячі та юнацькі роки всесвітньо відома оперна співачка Віоріка Урсуляк (1894-1985)“. Надпис виконано українською та німецькою мовами. 
Підготувала Г.Мурмилюк 

==========
ТРАВЕНЬ -2019 
 
 

 

 

5 травня день народження відомої української письменниці Ірини Вільде 

(5 травня 1907р. Чернівці – 30 жовтня 1982р.Львів)

5 травня день народження відомої української письменниці Ірини Вільде, яка народилася в Чернівцях в сім’ї буковинського вчителя і письменника Дмитра Макогона. Учительська професія змушувала родину Макогонів мандрувати селами Буковини. В пошуках роботи батько перевіз сім’ю з Чернівців в село Луковицю, що на Глибоччині, а згодом до Веренчанки. Дитинство Ірини Вільде проходило в Луковиці. Тому майбутня письменниця добре призвичаївшись до вільного життя сільської дітвори, по переїзді до Чернівців в підлітковому п’ятнадцятирічному віці , важко адаптовувалась до рідного міста, про що пише в своїх автобіографічних творах. Першу прозу малої форми, серед якої є «Поема життя», Ірина Вільде почала друкувати з 30-х роках, працюючи вчителькою після закінчення Львівського університету. Відомими її творами про чернівецький період життя є повісті – «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», які побачили світ у 1936 році, «Повнолітні діти» »( 1939р.). За сторінками цих повістей був написаний в 1952 році роман «Повнолітні діти».

У своїх творах письменниця змальовує біографічні сторінки свого дитинства, а також картини з життя тогочасного чернівецького міщанства, інтелігенції та старшокласників реорганізованої за Румунії ІІ цісарсько-королівської гімназії, в якій вона навчалась, і яка пізніше стала першою українською школою в Чернівцях.( черн.школа № 23)

В молодості Ірина Вільде неодноразово зустрічається з буковинською письменницею Ольгою Кобилянською, читає в її присутності свої твори, оскільки знана письменниця для літератора – початківця стає взірцем літератора і майстром художнього Слова.

Починаючи з 1923 року письменниця проживає за межами Буковини, оскільки її родина переїжджає до Станіслава. (Івано – Франківськ) Згодом до Львова, але до останніх днів життя вона не пориває особистих і творчих зв’язків з Буковиною.

Ірина Вільде. Автобіографічні «Метелики на шпильках» на чернівецьких вулицях

Події відомої повісті Ірини Вільде «Метелики на шпильках» відбуваються на Буковині, (Глибрччина, Веренчанка,Чернівці) в міжвоєнний період та в часи панування в краї королівської Румунії. Героїнею повісті є дівчинка – підліток дев’ятирічна мрійниця Дарина Попович, яка мало не щодня прагне отримати на іменини милий серцю подарунок. В непростих для краю історичних умовах в середовищі своїх однолітків – гімназистів формуються її характер, стосунки з батьками та ровесниками і приходить перше кохання. Цей твір Ірини Вільде став помітним явищем у розвитку модерного стилю в українській літературі, оскільки він вирізнявся «грайливим словом і психологізмом образів», передавав перші чуттєві переживання героїні Дарки Попович і яскраво змальовував перше несміливе почуття до свого ровесника, сусідського підлітка Данка. Європейські тенденції в літературі, що були запозичені Вільде, миттєво зробили її твір популярним.

Читачі з пристрасю спостерігали за дівчинкою Даркою, яка росла на очах читачів, ділилася своїми переживаннями, думками та мріями, веселими моментами життя і сумними підлітковими історіями, пов’язаними з першим коханням та стосунками з близькими їй людьми.

На сторінках повісті знаходимо безпосереднє дитяче спілкування та єднання інтересів віденської красуні Лелі з буковинською мрійницею Даркою. Дівчатка є подругами. Дарка пишається дружбою з нею і боляче сприймає кожну її «зраду», коли Лелю «переманюють» подруги. Дарку часто навідували «ображені буйнівні думки підлітка»,адже Леля, була сестрою Данка – сина директора місцевої школи, якого Дарка знала з чотирьох років, відколи він носив короткі штанці і його називали «льончус» - довгий. Разом вони в дитинстві ходили за село робити так звані «революції»- руйнували старі мури край села і будували з них міста. Сторінки автобіографічної повісті детально і з певним гумором та іронією розповідають про життя Дарки – підлітка…

Один із щемних і делікатних фрагментів життя письменниці, який ми знаходимо на сторінках повісті «Метелики нашпильках» – зустріч Дарки і Данка біля трьох верб… Він письменницею описаний дуже щиро, по- дитячому і викликає подив стосунками тодішніх підлітків: «Дарка незчулася як Данко вже взяв її за дві руки. Гріх шарудінням ніг полошити ці чари ночі, думала про себе Дарка. Їхні стосунки були настільки стримані, що він у підлітковому віці з повагою звертався до Дарини на «ви». Ви прийдете завтра…? У вас гарні коси… «Поцілуй, поцілуй мене – безсоромно просили Дарчині очі…Ніхто не буде бачити, ніхто не буде знати. Данко нахиляється так близько до Дарчиного лиця, що в неї аж серце перестало битися…Але не цілує… Біля брами Данко держить Дарчину руку у своїх долонях так довго, що аж гаряче стає в руку. Наостанок каже: «Я ще ні одну дівчину не цілував в руку».

Так на фоні закоханості, мрійливості та розваг формується згуртований колектив українських дітей та підлітків, яких об’єднує мова ( Орися - подруга, її сестра Софійка, брат Стефко, Влодко, студент Костик, Славко, Данко), які разом грають у «ВАКАЦІЙНИЙ КЛУБ», разом гуляють, ставлять вистави, співають українських пісень, влаштовують вечорниці за участі 29 річного Дмитра Улянича, прототип якого донині не відомий.

Оскільки Дарина (Ірина В.) виховувалась в родині без особливих табу, то перетворюючись з підлітка в молоду жінку, у неї в голові роїлося безліч різних думок, а на очах нерідко з’являлись сльози. В такі моменти життя, на відміну від матері, яка «добивалась від Дарки таємниць її серця», її бабуся краще за ровесників та батьків розуміла її. Саме завдячуючи цій старенькій жінці у творі з’являється своєрідна колоритна буковинська говірка.

Як і Ольга Кобилянська письменниця Ірина Вільде на прикладі свого життя в творі звертається не лише до жіночої теми, а й до розкриття жіночого потенціалу в суспільстві. А образ Дарки ( Ірини В.) яскраво ілюструє зростання героїні не лише як людини, але й як дівчинки та майбутньої жінки, яка шукає шлях до самопізнання. 

Ірина Вільде і Чернівці 

Маленька Ірина переїхала в Чернівці з Глибоччини не по своїй волі, тому одразу не сприйняла місто. Навчаючись в цісарсько – королівській школі ( нині 23 школа) вона подумки спілкувалась з деревами скверу, жаліючись на свою долю. В перший тиждень по прибутті в місто вона потрапила на вулицю Панську. Її вразило те, що там прогулювалось панство, ховаючись від спекотного дня під вишукані парасольки. Простого люду тут зовсім не було… далі дивіться за адресою

www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news

 

 Знайома незнайомка. До 135 річчя від дня народження Лідії Липковської

( 10 травня 1884р Кельменці - 22 березня Бейрут Ліван) 

Її називали знайомою незнайомкою. Знане в вузьких мистецьких кругах ім’я нашої землячки Лідії Липковської почало повертатись на Україну у 1970 – х роках. В цей період на одній із сторінок газети «Радянська Буковина» з’явилась стаття відомого в Україні журналіста Кузьми Макаровича Демочка, редактора часопису, який свого часу збирав навколо себе митців, перетворюючи редакцію у місце зустрічей творчих талантів. Вивчаючи театральне та музичне життя Буковини ХІХ-ХХ століть, журналіст відкрив спочатку для себе, а далі і для своїх колег по перу уроженку села Бабин Кельменецького району, співачку Лідію Яківну Липковську, яка будучи солісткою Маріїнського театру, зуміла завоювати світові сцени, гастролюючи в містах Західної Європи та Північної Америки, та виступаючи разом з такими великими співаками, як Енріко Карузо та Федір Шаляпін. Зачарований драматичним сопрано своєї землячки, яку журнал «Rampa» (Бухарест.1924 р.) на своїх шпальтах називав «однією з найартистичніших фігур епохи», Анатолій Добрянський теж опинився під впливом чарівної співочої магії Лідії Липковської. За розповідями директора Муніципальної бібліотеки Лесі Щербанюк, Анатолій Миколайович любив повертати сучасникам маловідомі мистецькі імена. Коли він зацікавився Липковською, то йому Радіон Арабаджиу з Молдови через друзів передав про неї дві книги. Досліджуючи творчий та життєвий шлях цієї знаменитої буковинки, він присвятив відомій співачці цілий ряд своїх статей, що побачили світ в газеті «Буковина».

Вивчення творчості Л. Липковської Анатолієм Добрянським було введено в програму спецкурсу «Історія українського мистецтва» для студентів філологічного факультету Чернівецького національного університету, а в 90-х в програму «Історії культури України». У 1997 році, відроджуючи традиції «Буковини» часів Йосипа Маковея та Юрія Федьковича, яка допомагала друкувати українське слово, на базі сучасної редакції газети «Буковина» було створене видавництво «Буковина», яке очолила журналістка Людмила Черняк. «Під час друку своїх публікацій у газеті науковець Добрянський неодноразово в редакції зустрічався з журналісткою Людмилою Черняк, яка висвітлювала новини культури краю. В розмові обоє дійшли згоди видати статті Добрянського, присвячені співачці Лідії Липковської окремою збіркою, розповідає Леся Щербанюк. Коли збірка була готова Добрянський вирішив провести презентацію книги про оперну співачку в добре знайомому всім чернівчанам Будинку естетики та дозвілля, який був і залишається місцем зустрічі творчих людей. «За годину до вечора нам з Людмилою Черняк вдалось привезти книги з Сторожинецької друкарні. Він стояв у дверях Будинку естетики ... Тоді, власне, я отримала на пам'ять цю книгу з його автографом», розповідає Леся Щербанюк, показуючи подароване видання.

Завдячуючи Анатолію Добрянському мистецьке ім'я Лідії Липковської повернулося на Буковину. Для цього Добрянський зробив чимало. Крім газетних публікацій він брав активну участь у літературно- мистецьких вечорах, пропагуючи її творчість, був ведучим великого концерту в Чернівецькій філармонії, де відбулось вшанування пам’яті великої землячки. Він дуже тішився з того, що ім’я призабутої на Україні співачки повертається на рідну їй Буковину.

Лідія Липковська та її пісенний світ

Музика наповнювала її світ. З самого дитинства, володіючи унікальним тембром голосу , Лідія Липковська мріяла про сценічну кар’єру. А народилася майбутня прима в в учительській родині на Кельменеччині. В 12 річному віці стала ученицею Камянець-Подільської Маріїнської гімназії. Невдовзі в мистецьких колах заговорили про «чудове сопрано церковного хору жіночої гімназії». Беручи участь у благодійних концертах, маленька співачка – підліток з кожним днем ставала все популярнішою і популярнішою.

Відкривши для себе світ таємниць сценічного мистецтва, Лілія уже не роздумувала над вибором професії. Кожна її мить життя тепер була переповнена відчуттям приналежності до прекрасного світу сцени з хвилюючим відкриттям театральної завіси, яскравим світлом софітів, несподіваними бурхливими аплодисментами, інтригуючим закуліссям, яке було сповнене цілою гамою різних переживань. Для неї це вже була навіть не професія. Це був її спосіб життя.

Зі сценарію А.Добрянського, який було віднайдено в домашніх архівах після його смерті, дізнаємося, що Лідія Липковська по закінченні гімназії «потайки від батьків у 17 років одружилася зі студентом факультету східних мов Санкт- Петербурзького університету Христофором Маршнером, (…)якому ледь виповнилось 23 роки, і виїхала до Петербурга». Там вона навчається в консерваторії і вже через п’ять років дебютує « з ансамблем приватної російсько-італійської опери в «Piroletto».В цьому ж році співочий талант виводить Липковську на велику професійну сцену Маріїнської опери. Вона підписує конктракт з дирекцією імператорських театрів в Санкт- Петербурзі. В цей період, як пишуть дослідники, Лідія Липковська практично одночасно з Федором Шаляпіним стають солістами Імператорського театру і виступають на одній сцені як партнери. Але якщо ім’я Шаляпіна в Україні, як і в усьому світі, добре відоме, то про Лідію Липковську на її Батьківщині сьогодні знають досить мало.

У 1907 му на солістку імператорського театру чекає стажування в Італії у професора Вітторіо Ванзо. А далі –«Російська опера» та великі сцени Європи та Америки, зустріч в Нью- Йорку з Енріко Карузо та співпраця з відомими світу композиторами Масне та Пуччіні. Захоплена унікальним тембром голосу юної Липковської публіка «Ковент-Гарден», «Опера-комік», «Гранд-опера» закидає її квітами та компліментами. Де б вона не гастролювала її «носять на руках», спеціально для неї в «Ла Скала» створюють постановку опери В. Белліні «Сомнамбула».

Особливо плодовитими у творчій кар’єрі оперної співачки були 1912-1913 роки. В цей час Лідія Липковська гастроює Прибалтикою, Польщею, Грузією, Угорщиною. Велике гастрольне турне співачки включає і такі країни як Франція, Німеччина та Австрія. А через шість років ще будуть сцени Італії – Константинополя, Рима, Японії, Китаю, Сінгапуру , Австралії і Нової Зеландії. Цього разу гастрольний тур співачки триватиме рекордний період - цілих вісім місяців. 
Її репертуар складають провідні партії із вистав відомих режисерів та опер не менш відомих композиторів: Мімі , Манон, Лакме з опер Жюля Массне і французького композитора Лео Деліба, Тетяни з опери «Євгеній Онєгін» , Джульєтти з опери «Ромео і Джульєтта» П. Чайковського, Джільди з опери «Ріголетто» Д. Верді, Наталки з однойменної опери «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка та інші.

На зорі своєї туманної юності співачка і не мріяла про такий успіх. «Странно звучит мое признание, - напише вона у своїх мемуарах, - что обстоятельства, в которых я жила до 12 лет, не благоприятствовали развитию моего музыкального дарования…Тем неменее, никто не мешал мне петь мои народные песни, мечтать учиться пению и стать артисткой. В семье забавлялись моей страстью к пению, не придавая этому серьезного значения, много смеялись над девочкой – оригиналкой, которая воображала себя будущей певицей и мечтала о театре. Я задыхалась в этой деревенской глуши, меня звал куда-то какой-то тайный голос, и я часто, не отдавая себе отчета, убегала из дома, желая попасть в какой – то город, где я думала найти хоть что – нибудь похожее на театр. Бедная мама ловила меня за лесом. Приводила за руку упирающуюся капризную девочку и, сердясь, называла меня «ненормальным ребенком».



Пройшли роки…Талант юної Липковської помножений на виснажливу наполегливу працю, що стала запорукою її успіху, дозволив співачці дістатись вершини Олімпу світової музики і слави.

Впродовж 25 ти років творчої кар'єри музична критика зустрічала із захопленням кожен її вихід на сцену. Навіть вибагливих знавців музики, які були «розбещені» виступами світових знаменитостей, дивувало з якою легкістю Липковська виконує складні партії, досконало володіючи своїм голосом. Однак стомлена шалено насиченим гастрольним життям Липковська писала :« треба було переключитись на більш спокійне осіле життя...і я поїхала в Бабино, де народилась і жила 12 років. Я оселилась з камеристкою в невеличкій хатині біленькій, як сніжинка,оточеній мальвами і соняшниками, за кілька кроків від Дністра з одного боку, а з другого – від широкої дороги, яка губилася десь у степу. Очам відкривався щирокий горизонт, а степове повітря так пянило, що в перші дні не виходила з сонного стану. Наскільки ж краще , подумала я, ніж на всіх тих курортах, відпочивається в такій тиші…Очі жадібно поглинали все, а серце широко розкривалося і ловило звуки, барви, відчуття. Яким неймовірно далеким здавався мені Париж, те суєтне життя… серед фальшивих декорацій !! Яке все умовне в житті, колись дівчинкою 12років, бігаючи цими звивистими стежками Дністра, виспівуючи дзвінкі пісні, я мріяла про театр, і ось через 25 років, пройшовши значний театральний шлях, я бажала всією душею повернутися до природи.І жити спогляданням її».

Липковська жертвувала особистим і родинним щастям, присвячуючи себе лише кар’єрі, щоб подарувати свій талант світові. На рідній Буковині, згадуючи миті свого професійного злету, сповненого творчим азартом та несподіваними пропозиціями, Лідія Липковська неодноразово наштовхувалась на свій перший серйозний виступ 2 січня 1906 року , коли їй довелось без репетицій замінити на сцені відому оперну співачку Гущіну, виконавши партію Джільди в опері «Ріголетто» Д. Верди в дуеті з відомим оперним співаком Н.Н. Фігнером. Уже наступного дня Лідія Липковська опинилась в ореолі слави - газети наперебій розказували про юний феномен з Буковинського краю.

Вшановуючи пам'ять своєї всесвітньовідомої землячки, буковинці в селі Бабин, де народилася Лідія Липковська, 15 травня 2009 року урочисто відкрили пам'ятник славетній оперній співачці, не дивлячись на те, що вона у 70 річному віці відійшла у вічність далеко від своєї малої Батьківщини – в місті Бейрут в Лівані. Оперна співачка пройшла за своє творче життя довгий артистичний шлях, закріпивши за собою право на статус одного з кращих світових колоратурних сопрано. Вона опинилась в переліку найвидатніших артистичних фігур епохи, та як би її не спокушало привабливе своїми тріумфами сценічне життя, Липковська все одно поверталась думками в село Бабин – тихий куточок Буковини, де пройшло її щасливе дитинство. 
Підготувала Галина Мурмилюк 

 

22 травня минає 110 років від дня народження

історика, журналіста, публіциста, педагога, видавця, буковинознавця, громадсько-політичного діяча, адвоката, доктора права Дениса Квітковського
(1909 – 1979рр.)
 
Він народився в селі Горішні Шерівці Заставнівського району в багатодітній родині православного дяка, який був освіченим і навчався в Резиденції митрополитів Буковини і Далмації. Окрім Дениса, був ще один старший братик Євген і три сестрички – Ольга, Маруся та Єлесавета. І хоч родина не розкошувала, проте вважали за необхідне дати дітям добру освіту, особливо хлопчикам. В родині пізніше була зібрана величезна бібліотека, яку «органи» заставили всю спалити, бо через неї могли всіх вивезти в Сибір…Денис вже маленьким мав схильність до наук, тому його віддали спочатку в найближчу народну школу – в Садгорі. По її закінченні він навчався в єдиній на той час "Українській державній гімназії" (нині гімназія № 5), яку успішно закінчив. Впродовж наступних 1929–1932 років - на правничому факультеті університету імені Короля Карла ІІ в Чернівцях і став блискучим юристом. Вже через два роки відкрив приватну адвокатську канцелярію – йому на той час було всього 25 років, яку очолював до 1937 року. Своє майбутнє пов’язував виключно з юриспруденцією і в 1936 році в Бухаресті захистив докторську дисертацію.

Саме в Чернівцях і в його особистому житті відбулася приємна подія – в 1938 році він одружився. Дружина Марія походила з освіченої родини, брала участь у студентських націоналістичних організаціях і назавжди стала для нього підтримкою і опорою на все складне і непередбачуване життя. Тут у них народився єдиний син Остап. Він був ще зовсім маленьким, коли його батьки покинули рідні Чернівці, але вони назавжди передали йому любов до рідної батьківщини. 
Активною політичною і громадською роботою Денис Квітковський захопився вже з перших днів студентського життя – був активним учасником Академічного Козацтва «Чорноморе», пізніше прилучився до створення студентського товариства «Залізняк», в яких велика увага приділялась вивченню історії України. І треба сказати, що не полишав цього «поля діяльності» до останнього дня свого життя. Як в Чернівцях, так і на Буковині він був одним з найактивніших політичних діячів свого часу, і залишив короткий, проте дуже яскравий слід для утвердження української державності. Хоча то власне було всього біля 7 років активної політичної праці, а дальше – то вже була діяльність в еміграції.

Ще на початку 1930-х років він разом із однодумцями заснував націоналістичні гуртки, які потім перетворилися вОрганізацію українських націоналістів (ОУН) на Буковині. Як член Буковинської крайової екзективи ОУН Денис Квітковський спеціалізувався на ідеологічно-пропагандистській роботі і відповідав за видавничо-інформативний сектор.
Схильність до журналістики в нього була вже з перших днів навчання в університеті. Ще будучи студентом, він впродовж 1931–1937 років був співредактором журналу-місячника «Самостійна думка». Тому, як тільки закінчив навчання, одразу активно включився до конкретної громадсько-політичної роботи – заснував чернівецький журнал «Самостійність» і був головним редактором та видавцем впродовж 1934–1937 років. І за таку важку і наполегливу працю ні Денис Квітковський, ні його товариші, які не втомлювалися пропагувати українські ідеї на всій Буковині, не отримували жодної копійки. Вже на третьому році свого існування чернівецький тижневик «Самостійніть» мав аж 7 тисяч передплатників, і це була дуже добра цифра. «Самостійність» виживала лише завдяки передплаті та пресовому фонду. Багато хто не вірив, що можна щось робити винятково задля ідеї, а місцева поліція підозрювала, що часопис фінансує якась стороння сила. У 1937 році «Самостійність» закрили.

Йому не могли простити таку активну державницьку українську діяльність і в 1937–1938 роках Денис Квітковський сидів у
румунській в'язниці. А приводом стало щорічне дійство – святкування в березні 1937 року товариством «Кобзар» шевченківського свята. На ньому румунська влада зобов’язала відкривати його румунським гімном, а студенти запротестували, за що й поплатилися. Серед них був і Квітковський. Учасникам акції інкримінували образу румунської нації й засудили на терміни від кількох місяців до кількох років. Покарання вони відбували у найгіршій і віддаленій румунській в’язниці – в Дофтані коло Плоєшт. Коли він вийшов в наступному 1938 році, то його позбавили як громадянських прав, так і займатися адвокатською практикою. А в короткий час прийшла радянська влада. Денис Квітковський як добрий юрист розумів надзвичайно складну політичну ситуацію моменту.

У 1940 році Денис Квітковський разом із дружиною Марією та маленьким сином Остапом змушений був залишити Буковину. Спочатку думали, на короткий час, як виявилось – назавжди. З тих пір він не мав жодних зв‘зків з родиною на Буковині, а дружина наприкінці життя, в 1992 році встигла відвідати рідну землю.

І з того часу їхнє життя було на еміграції, хоча вони всю свою працю цілковито присвятили українській державності. Родина потім в радянський час дуже потерпала, що їхній брат за кордоном.

Спочатку жив у Німеччині, працював викладачем Високої економічної школи у Мюнхені. І одночасно був секретарем Українського Національного Об'єднання(УНО) і впродовж серпня 1941— літа 1943 років – співредактор її друкованого органу «Український вісник». Тут опублікував свої програмні статті, серед яких «Націоналізм», «Маса і провід», «Орієнтація». У 1943 році у справах ОУН він прибуває до Львова, де його заарештовує гестапо і кидає у тюрму на Лонцького, а згодом перевезло до в’язниці біля Берліна, тюрмі м. Потсдам. Там він пробув до жовтня 1944 року. 
На короткий час перебрався в Мюнхен, де викладав вексельне право у Високій економічній школі.

А заодно опікувався створенням профспілки українських журналістів на еміграції, впродовж 1946–1948 років, вів Референтуру преси й пропаганди Проводу Українських Націоналістів, з 1947 — член ПУН ОУН.

В у 1949 році разом з родиною переїжджає у США (Детройт), де проживає до кінця своїх днів. Спочатку йому прийшлось працювати на фабриці автомашин, аби утримувати родину і одночасно студіював американське право, яке суттєво відрізнялося від європейського. Відкрив тут в 1955 році адвокатську контору, яка користувалась незмінним авторитетом в її клієнтів. І вже звично Денис Квітковський весь свій вільний від юриспруденції час приділяв двом своїм найбільшим захопленням – політиці та журналістиці. Він очолив організацію «Самостійна Україна» і впродовж 1976–1979 років в Чикаго видавав її однойменний друкований орган. Одночасно, в 1974–1977 роках був першим заступник Голови ПУН. Як один із найактивніших українських політиків Денис Квітковський в 1977 році, після смерті Олега Штуля-Ждановича, став головою Проводу Українських Націоналістів. Співпрацював із Українським конгресовим комітетом Америки, Світовим конгресом вільних українців. В 1972–1974 роках він віце-президент Організації Державного Відродження України, а в 1974-1976 – її президент.

Він ще із студентських років займався журналістикою – в його роботах завжди була присутня конструктивна пропозиція і зрозуміла думка, оскільки він був цілеспрямованою людиною і користувався авторитетом в американських журналістських колах, не втомлюючись розказувати заокеанським читачам про життя України. Друкувався в українських виданнях Німеччини, Франції, США і Канади. Укладач і редактор збірки матеріалів детройтського з'їзду «У 40-ліття ОУН» (1970), автор статей у збірниках, присвячених Є. Коновальцю та А. Мельнику (1974). Саме з ім’ям Дениса Квітковського пов’язано становлення повоєнної української еміграційної журналістики.

Прекрасно володіючи словом і будучи юристом, він залишив не просто спогади, хоч то також документи епохи і варті

уваги, а глибоко проаналізовану блискучу публіцистику. А ще будучи висококласним юристом, він завжди давав професійну аналітичну і політичну оцінку подіям, що надзвичайно вартісно і його спадщина не втратила своєї актуальності на день сьогоднішній. Автор багатьох статей у періодиці, зібраних у три книги «Мої міркування: Зб. публіцист. творів 1970–1977 рр. ч. 1–2», які були видані в Києві в 1993,1996 і 1998 роках і є важливим внеском в розуміння політичної думки української еміграції. Він друкувався під різними псевдонімами та криптонімами, як от: Д. Квітка, Д. Слобідський, Д. Кирильчук, П. Ром., Д. Кир. та ін..

Денис Квітковський співавтор, разом із ще двома емігрантами-буковинцями, істориком Аркадієм Жуковським і філологом Теофілом Бриндзаном, фундаментального видання «Буковина - її минуле і сучасне», яка вийшла в 1956 році. Вони почали роботу над монографією ще в 1940-х роках, як тільки покинули Буковину, а завершили на початку 1950-х. Друком книжка вийшла в 1956 році в Парижі. Її унікальність в тому, що книга позбавлена найменшого радянського впливу. Як згадували самі автори, вони опрацювали архіви Відня, Берліна, Парижа, Едмонтона, хоча не могли працювати в Україні і навіть у Румунії. У деяких випадках, як зауважували вони, покладалися на власні спогади, бо події 1920-1930-х років ще добре пам’ятали. В Україні до початку незалежності у вільному доступі книжки не було. Зараз є і в друкованому вигляді і вона доступна в електронному ресурсі. І хоч з боку істориків може й має деякі конструктивні зауваги, проте жоден історик чи краєзнавець не оминає її увагою.

Він є автором таких праць: Нація, держава і провід у "Націократії" Миколи Сціборського. "Наступ" (Прага) 1942; Репресії в Україні в світлі міжнародної конвенції про злочини геноциду. "Новий шлях", 1968, 6 лип.–14 верес.; Боротьба за свободу в Україні. Торонто, 1968.

В 1993 році в Детройті Науково-дослідний інститут ім. Ольжича коштами родини видав поважне видання Дениса Квітковського «Боротьба за українську ідею», куди ввійшла вся його публіцистика і заслуговує на увагу всіх істориків та політологів, хто намагається дати оцінку української дійсності в день сьогоднішній. Редактор і упорядник Василь Верига у вступному слові пише: « Публіцистична діяльність д-ра Дениса Квітковського – це немов дзеркало, в якому відбивається життя і мрія українського емігранта, відданого патріота своєї Батьківщини, що шукає шляхів, як розбудувати своє власне життя, не затративши своєї національної особистости, одним словом – як бути собою». І тут же продовжує: «Денис Квітковський дивився на українську проблему як частину світової проблематики, й тому він цікавився всім, що могло б бути корисним для української справи. Для нього не було байдужим те, що відбувалося в Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, що відбувалося у Вашингтоні, Парижі, Лондоні й Москві. Він у лабіринті світових подій дошукувався можливостей, як вплести українське питання в загальнолюдську і світову політику».

У цьому виданні, яке готував Остап Квітковський, так пише про батька: «Він не мав страху і не боявся найтяжчих завдань. Він вірив, що ніяка фізична сила не встоїть перед силою ідеї. Він був проповідником і носієм такої ідеї… Він знав, і ми повинні знати, що Москва сльозам не вірить, та що світ відкидає немічних слабодухів на смітник історії».
Воно присвячене пам’яті їхнього єдиного сина Остапа, який дуже цінував батькову працю, збирав матеріали до його видання і передчасно пішов з життя, не дочекавшись виходу його в світ.

З цим виданням можна познайомитись за посиланням
http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/19007/file.pdf

Його вірним помічником завжди була дружина Марія, яка за кордоном, як і її чоловік, вела активну громадську діяльність: була професором соціології, опікувалася українськими жіночими організаціями за кордоном і 10 років поспіль очолювала Світову Федерацію Українських Жіночих Організацій (СФУЖО).

І будучи активними в соціальному житті і весь час обоє працювали, а як згадувала п. Марія в свій останній приїзд, все життя вони жили дуже скромно.

Денис Васильович Квітковський відійшов у вічність 15 березня 1979 року на 70- му році життя у місті Детройт (штат Мічиган). А похований (спочиває) на українському цвинтарі св. Андрія у Баунд-Бруці поблизу Нью-Йорка (штат Нью-Джерсі). Панахиду відправив Первоієрарх Української Православної церви Блаженнійший митрополит Мстислав. Це була велика втрата для української діаспори.

Не випадково назва статті до його ювілею звучить як «Апостол української державності». Він направду все своє життя, як Апостоли, не втомлювався працювати кожен день аж до останнього подиху на утвердження української державності. І при тому спокійно при всіх умовах і не претендуючи на перші ролі, хоча коли виникала в цьому потреба, він прекрасно з ними справлявся.

 

24 травня  народився  Костянтин Васильович Мандичевський 

директор наукової бібліотеки Чернівецького університету 

(1859 – 1933)

 
Неповторну ауру Чернівців завжди творили і творять люди, які тут живуть. Колектив Муніципальної бібліотеки ім.А.Добрянського намагається презентувати на сайті портрети тих чернівчан, які своєю мистецькою працею і талантом не втомлювалися підтримувати її європейський рівень. До таких безперечно відноситься і один з достойної і шанованої родини Мандичевських – вчитель, Директор Греко-східної православної школи, директор наукової бібліотеки Чернівецького університету Костянтин Васильович Мандичевський (1859 – 1933), якому сьогодні виповнюється 160 років. Він тим більше для нас цікавий, так як за досить короткий час налагодив і залишив дуже поважну і серйозну спадщину по впорядкуванні наукової бібліотеки і її успішної діяльності.

Подаємо нашим читачам матеріал про нього, який нам люб’язно запропонував аспірант інституту педагогічної освіти і освіти дорослих НАПН України, працівник наукової бібліотеки ЧНУ ім.Ю.Федьковича Володимир Акатріні, який багато років досліджує цю мистецьку родину. І це вивчення почалося саме з педагогічної та бібліотечної праці Костянтина Мандичевського.

Народився Костянтин Васильович Мандичевський 24 травня 1859 року в селі Багринівка (нині Глибоцький район) вбагатодітній родині православного священика Василя Мандичевського і його дружини Вероніки, яка також походила із священицького роду Поповичів. Родина була дуже талановита, тому всім дітям дали добру освіту і передали як талант до музики, так і схильність до громадського життя та культурно-освітної діяльності.

Костянтин Мандичевський навчався в знаменитому Чернівецькому ліцеї і закінчив його бакалавром улітку 1877 року. Згодом він продовжив освіту в університетах Чернівців та Відня, а завершив вищу науку в 1884 році, здавши іспити з історії, географії, німецької мови та літератури. Впродовж 1884-1893 років працював учителем у Сучавському ліцеї, де викладав історію та німецьку мову. Окрім того, він завжди мав схильність до наукової праці. І вже в 1885 році молодий професор видає у ліцейському щорічнику свої тези румунською мовою на тему: «Influența geografică asupra desvoltării culturale a vechiului orient» – («Географічний вплив на культурний розвиток Давнього Сходу»). Слід підкреслити, що дане дослідження охоплює понад 40 сторінок, а усі типові помилки науковців-новачків у роботі абсолютно відсутні. Це зріла праця, добре підготовлена з усіх точок зору, тому складалось враження, що вона вийшла з-під пера досвідченого науковця з глибокими знаннями. Жоден аспект питання не був випущений з його поля зору. Автор доводить, що географічне розташування є вирішальним у всьому культурному розвитку конкретного регіону. Концепція науковця досить універсальна і на диво сучасна. Міфологія, мистецтво, зоологія, геологія, сільське господарство, соціологія – ось основні складові його дисертації. Карта регіонів, якими займається автор, такі як долина Ніла, Месопотамія, Іран та Мала Азія, відкриваються так гнучко перед нами з усіма своїми деталями, що складається враження, ніби він їх знає зі своїх особистих експедицій в цих місцевостях. 
З 1893 року починається чернівецький період роботи Костянтина Мандичевського. Впродовж 22 років він працював у Вищій реальній православній школі міста Чернівці – спочатку вчителем, а пізніше був директором цієї школи. В цій же школі вчителем музики працював його молодший і дуже талановитий брат Григорій. І в Чернівцях цю школу жартома називали родинною справою братів Мандичевських. Не міг оминути увагою їхню діяльність і самий знаменитий з їхньої родини – композитор, професор Євсебій Мандичевський. В 1905 році він написав для цієї школи вокальний квартет з фортепіано, прем’єра якого відбулася з нагоди вшанування пам’яті Фрідріха Шіллера у виконанні квартету вчителів під фортепіанний акомпанемент звичайно ж Григорія Мандичевського.

В вже коли в 1913 році відбувалися урочистості з нагоди 50-річного ювілею Вищої православної реальної школи в Чернівцях, то зрозуміло, що кантату на слова зі святого Письма «Блаженна людина, що мудрість знайшла…» для шкільного хору, солістів і оркестру також написав Євсебій Мандичевський. Сольні партії виконували панове викладачі самої гімназії. Сьогодні це загальноосвітня школа № 2 за адресою, вулиця Головна, 87.

У 1901 році королівським декретом були названі члени вищого контрольного органу з питань освіти – Крайової шкільної ради, в який увійшли наступні особи: урядовий консул, віце-мер міста Чернівці Едуард Райс, директор Вищої реальної православної школи з Чернівців Костянтин Мандичевський та професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький. Крайова шкільна рада призначалась терміном на 6 років, також призначались шкільні провінційні інспектори. Так, королівським декретом від 29 січня 1906 року було затверджено новий склад Крайової шкільної ради: професор теологічного факультету др. Теодор Тарнавський, Георг Ханіскі (від православної церкви), римсько-католицький декан Жозеф Шмідт, євангеліст Жозеф Фроніус, від дидактичного корпусу Костянтин Мандичевський та в цьому ж році став членом ради Омелян Попович.

Він був вихований на європейських цінностях, і в 1920 році при зустрічі з королем Фердинандом І висловив своє сподівання на те, що «національності Буковини матимуть, як і раніше, можливість розвитку рідною мовою». Цей сміливий крок свідчив про громадянську позицію Костянтина Мандичевського.

З 15 жовтня 1922 року професор Костянтин Мандичевський призначений директором бібліотеки Чернівецького університету. Маючи досвід роботи у бібліотеці міста Клуж (Румунія) , запровадив для кожного примірника книги паспорт, що за своїм функціональним призначенням та змістом відповідає сучасному формуляру. Спільно з науковцями університету він розробив правила та інструкції з обслуговування читачів у залах, норми та порядок видачі літератури для викладацького складу та студентів і запровадив топографічний каталог як засіб перевірки наявності книг у фондах. До речі, створеними тоді топографічними каталогами й досі користуються як працівники бібліотеки, так і сьогоднішні читачі. Свої особливості мали заходи з поповнення фондів бібліотеки. Так, відповідно до закону № 5089 від 27 листопада 1922 року, бібліотека університету отримувала безкоштовно по два примірники друкованої продукції всіх видавництв Румунії. Крім того, до бібліотеки надходило багато цінної літератури з-за кордону, зокрема з Франції, Італії, Німеччини, СРСР та інших країн. Надсилалися й видання Ліги Націй. Директора турбувало й те, що бібліотека працювала за старим регламентом, датованим ще з часу заснування бібліотеки, тобто з 1852 року. Деякі розпорядження були старі, деякі не відповідали організації роботи університетських бібліотек. Мандичевський намагався, щоб регламент університетської бібліотеки з міста Клужа був впроваджений у практику діяльності Чернівецької університетської бібліотеки. Під час перебування краю в складі Румунського королівства система організації бібліотечних фондів супроводжувалась умовами, в яких створювалась і працювала бібліотека. Було прийнято за основу систематично-форматно-кріпосну схему розстановки фонду відповідно до західноєвропейського типу. Весь іноземний фонд було розподілено на 97 відділів за галузями знань. Знак кожного відділу складався з порядкових чисел. Всередині відділу книги розміщувались у такому порядку: номер полиці (або шафи) позначався літерою із латинського алфавіту, поруч арабськими цифрами позначався номер книги на даній полиці (у шафі). На різних полицях книги збирались за різними номерами. Унікальність Наукової бібліотеки Чернівецького університету в тому, що вказану схему розстановки старого іноземного фонду (а це абсолютна більшість фонду зарубіжних видань, а також така ж частина фонду рідкісних і цінних книг бібліотеки) збережено дотепер. Всі 97 відділів за змістом об’єднуються в декілька основних груп: право, філософія, мовознавство, філологія, літературознавство, історія, теологія, медицина, природничі науки, технічні науки, педагогіка, архітектура і т. п.

Директор багато зусиль приклав, аби налагодити добре комплектування фондів наукової бібліотеки. Починаючи з 1925 року його невтомними стараннями бібліотека університету отримувала від держави на придбання книг 525 тис. леїв. Станом на 31 грудня 1924 року наукова книгозбірня нараховувала 271695 томів та 14796 періодичних видань. До фондів бібліотеки належали 267 рукописів, з яких 25 вважалися особливо цінними. З румунських стародруків нараховувалось 24 книги, видані у період з 1693 по 1817 рр.

У 1924-1925 навчальних роках бібліотека отримала 319 томів видання Ліги Націй, 286 томів від Міністерства закордонних справ Франції, 231 том від ректорату Чернівецького університету, 377 томів у спадок від Димитрія Ончула, 34 томи з університету в Кристиянія (Осло), 1101 одиницю періодичних видань. Для поповнення бібліотеки румунською літературою Міністерство освіти виділило в 1924 році 150 тис. леїв з фонду заощаджених коштів. Дарувалися книги й іншими інституціями Румунії.

Костянтин Мандичевський видав два об’ємних меморандуми: в першому викладені пропозиції щодо уніфікації деяких галузей обслуговування, загальних для всіх бібліотек країни; у другому – пропозиції щодо міжнародного співробітництва бібліотек у цивілізованих країнах. Перший був представлений на Конгресі бібліотек, який був скликаний у Бухаресті у 1924 році. Другий переданий комісії Ліги Націй по інтелектуальній співпраці у 1923 р. У 1931 році в журналі Junimea Literară 1931 – Anul XX. – Nr. 14. – P. 70-85. – «Літературна молодь» , була надрукована стаття на той момент вже колишнього директора бібліотеки Чернівецького університету Костянтина Мандичевського «Sistemul de control la Biblioteca Universități din Cernăuți» – «Система контролю в бібліотеці Чернівецького університету». В статті йдеться про реформу, впроваджену у бібліотеці Костянтином Мандичевським, яка застосовувалась до всіх книг, що надходили зі сховищ. Для кожної друкованої книги, що замовлялася зі сховища, заповнювався окремий бланк, де вказувались дані про книгу та про того, хто її замовляє, а також термін повернення. Бланки вміщуються в окрему справу, де за необхідності можна їх досліджувати і пізніше. З цієї статті дізнаємось, що в 1922 році в бібліотеці була проведена перша перевірка книжного фонду. Під час даної перевірки було виявлено велику недостачу книг. Наступна перевірка книг 1926 року виявила ще більшу нестачу книг (0,16%). Автор робить висновок, що потрібно вести систему контролю над обігом книг. Він робить аналіз звірки книжного фонду у бібліотеках Європи. Так у Німецькій бібліотеці у Лейпцигу за 1925-1927 роки недостача була 641 томів (0,28%). Також недостача книг у Прусській державній бібліотеці склала 12 000 томів. Далі у статті автор наводить приклади результатів перевірки фондів інших бібліотек Румунії. Для вирішення даної проблеми Костянтином Мандичевським було запропоновано перш за все скласти списки загублених книг. За такими списками виявляли, де і у кого можуть бути такі книги. За результатами цієї роботи майже 40% книг знаходились. Також важливо, пише автор, прийняти такі заходи, які б унеможливлювали втрату книг або мінімізували ці втрати. Автор робить висновок – треба вести систему контролю за рухом книги від надходження у бібліотеку до місця зберігання. Також треба слідкувати за рухом книги з полиці до читача та назад на своє місце. Автор пропонує вести формуляр запиту. Цей формуляр дає можливість відповісти у будь-який час, де знаходиться книга.

Для професорів та інших вчених університету Мандичевський пропонує свої пропозиції щодо читальної зали, де викладачі будуть мати можливість вільно користуватися книжками без права їх виносу за межі зали. Зрозуміло, що професорський зал бібліотеки мали право відвідувати лише викладачі університету. 
Також відомо, що на той момент залі знаходилось:

1. Понад 1000 томів літератури з спеціального каталогу.
2. Періодичні наукові журнали (200 штук), які ще не були зареєстровані в каталог, мали спеціальні місця на полицях. 
Головне у професорському залі – користування літературою без відміток у формулярах. Також книги, яких не було у залі, можна було замовляти заповнивши спеціальний бланк замовлення, де заносились дані про людину та номер замовлення. Маючи на увазі, що книжковий фонд бібліотеки – це коштовне державне майно, повинен завжди бути порядок, щоб не допустити втрати книг. Також треба було знати, хто мав право взяти книгу з полиці та хто несе відповідальність за втрату книги. Зрозуміло, що відповідальними вважалися всі – від директора до молодого бібліотекаря. За словами автора, у новому законі про вищу освіту було записано, що всі працівники відповідають за бібліотечне майно. Проте треба розподілити цю відповідальність серед працівників бібліотеки. Кожна посадова особа відповідає за свою секцію бібліотеки. Нижчі за статусом посадові особи мали право на перевезення книг (виставки і т.д.). Також Костянтин Мандичевський пише про спеціальні перепустки для працівників бібліотеки та для читачів. Особисті речі відвідувачі могли залишати в гардеробі. Залишаючи речі, відвідувачі отримували номер, де вказувалась кількість книг, які вони приносили з собою. Цей номер видавали не на цілий день, а тільки на першу половину дня, якщо відвідувач затримувався на цілий день, він повинен був здати цей номер і отримати інший на другу половину дня. Також за цим номером відвідувач мав можливість замовити книги. Він здавав його працівнику читальної зали, отримував бланк замовлення. Не менш важливим було для читача знайти книгу, яка йому була потрібна. Для цього діяв топографічний та алфавітний каталоги. Був суворий контроль за бланками замовлення, де заносились дані про читача, номер місця у гардеробі та номер книги, яку читач мав з собою. Номер бланку замовлення заносився у спеціальний журнал. Журнал вівся окремо для першої половини дня, окремо для другої половини дня. Це робилось для того, щоб вівся контроль за виданими книгами та за бланками замовлення, які не були виконані, що давало можливість виконання замовлення у найкоротший час. Така система давала можливість бачити де знаходиться книга, яку шукають. Бланки замовлення передавались працівнику книгосховища для пошуку потрібної книги. Також вівся журнал таких бланків, де відмічались виконані замовлення. У статті детально описується процедура видачі книг додому. Для цього у бібліотеці діяло спеціальне бюро. Автор описує процедуру повернення книги до бібліотеки та до книгосховища. Мандичевський вів графік роботи книгосховища, бібліотечних читальних залів, отримання книг. Книги були поділені на групи по призначенню для читання, для затримання у залах на другий день, для передачі у книгосховища і т. д. Автор описує також процедуру ведення різних журналів та їх призначення. Для ефективного контролю кожна група книг (було 7 груп) мала свій каталог, також була можливість порахувати книги. Ці цифри писались в окремий регістр контролю. Далі описується процедура підрахунку книг у всіх семи групах, занесення у відповідні журнали та реєстри. У статті знаходимо відомість про весь процес роботи бібліотеки, графік робочого дня різних категорій працівників бібліотеки. Автор у кінці статті робить висновок, що заходи, які були введені у контроль над обігом книг, дали хороші результати.
І навіть на день нинішній вражає, як могла одна людина за такий короткий час так добре налагодити організацію роботи наукової бібліотеки. А більша частина його нововведень працює і до сьогодні. 
1 жовтня 1930 року, після семи років діяльності, ерудований директор Костянтин Мандичевський, у 71-літньому віці залишає цю посаду.

У 1932 році інститут історії та мови Чернівецького університету обрав Костянтина Мандичевського своїм почесним професором за наукову діяльність, заслуги перед культурою Буковини, за участь упродовж багатьох років у роботі крайового музею.


Останнім дослідженням, яке вийшло з-під пера невтомного працівника, є щорічник «Оntemierea Bibliotecii Țări» – («Заснування бібліотеки Країни» – Junimea Literară – 1931 – Anul XX. – Nr. 14. 1931 р. – P. 259-282. З нього дізнаємось про те, що крайова бібліотека називалась в офіційній мові Буковини того часу «Biblioteca Țări» – «Бібліотека Країни», створена 1852 року щедрими багатими людьми з Чернівців, Буковини, Молдови та Австрії назагал. Бібліотека налічувала 15000 томів. Це склало фундамент майбутньої університетської бібліотеки, створеної одночасно із заснуванням німецького університету в Чернівцях у 1875 році.


А ще він встиг за останні три роки життя створити повний каталог зібрання творів та наукових праць свого старшого брата і опублікував біографічний нарис «Еусебіу Мандичевський», упорядкував його збірник «200 румунських народних пісень». Зібрав низку літературних і рукописних матеріалів про музичне життя Буковини. 
Відійшов у вічність Костянтин Мандичевський 14 грудня 1933 року у місті Чернівці і спочиває на православному цвинтарі «Історико – культурний заповідник «Кладовище на Зеленій вулиці».
Світлини є власністю родини Акатріні.
 
                           29 травня  виповнюється   80 років   українському румуномовному письменнику, поету, журналісту  і перекладачу  -   Мірчі Савовичу Лютику  
( 29 травня 1939 р. с.Йорданешти, Глибоцького р- ну
Чернівецької області)
 
Любов шанувальників поезії з вишуканими смаками вдається завоювати далеко не кожному поету. Однак роки проведені в журналістиці серед людей, життєвий досвід та успіхи на педагогічній ниві дозволили чернівецькому поету Мірчі Лютику це зробити. Мабуть тому, що уже на початку свого творчого шляху він зумів віднайти слова, які зачепали тонкі струни серця читачів часописів, в яких він працював, а колеги в журналістських редакціях були його першими неупередженими та об’єктивними критиками, що найкраще розуміли зміст думок, переданий його поетичними рядками. Варто нагадати нашим читачам, що Мірча Лютик з 1967 по 2002 рік працював в Чернівецькій обласній румуномовній газеті “Zorile Bucovinei” (“Зоря Буковини”) і як журналіст, і як відповідальний секретар, а у 2003 році, користуючись незмінним авторитетом своїх колег, стає кореспондентом республіканської румуномовної газети “Concordia” (“Злагода”). Хоча починав свою журналістську кар’єру, після вчителювання в школах Чернівецької області та Молдови, в газетно-видавичому відділі Чернівецького обласного управління по пресі (1965-66) та в Ужгородському видавництві «Карпати», працюючи редактором чернівецького відділення «Карпат» в 1966-67 роках. 
В 1962 році в творчому житті поета – початківця - студента історико-філологічного факультету Кишинівського університету відбулася знакова подія – він дебютував у пресі зі своїми статтями та віршами. Однак свою першу поетичну збірку “Вітчизна світла”(“Baştina luminii”) видав лише у 1973. А далі були збірники віршів “Сторожове вікно” (“Fereastră de veghe”), 1978р., “Життєдайність” (“Datul întru fiinţă”), 2000р., «Суть», (“Noimă”, румунською і українською, переклади В. Колодія, 2000р.,“Відлуння вогню” (“Ecou de foc”), румунською і українською, переклади В. Колодія, 2001, “Таємничий пілігрим” (укр. мовою, переклади В. Колодія, 2002р., “Досвітні вогні” (“Înluminări în prour”) і “Мить благословенна”, (“Clipa de graţie”) обидві – 2005р., “Травень з херувимами“Arminden cu heruvimi””, 2011р., “У світлі сповідань”, “În lumina cuminecării” румунською і українською, переклади В. Колодія, 2011, “101 поезія”, (“101 poeme”) 2012р., “Eon în flăcări” (“Палаючий сон”) та “Жертовність творіння”, “Ofrandă întemeietoare” обидві – 2014р.

Чималий відсоток свого творчого потенціалу та працездатності у напрямку перекладацької діяльності Мірча Лютик віддавав перекладам творів Віталія Колодія на румунську мову. У 2018 році, коли в пам'ять про чернівецького письменника, що пішов з життя три роки тому, Видавничий дім «Букрек» та родина письменника заснували Міжнародну літературну премію ім.В.Колодія, Мірча Лютик був обраний першим її лауреатом, подавши на розгляд журі свою чергову збірку поезій «Зворотні обрії». Цю подію не могли не відзначити місцеві ЗМІ. 

Досить плідною є його перекладацька діяльність не лише українських авторів, а й російських, болгарських, прибалтійських, американських, кубинських, словенських та авторів пострадянського простору, серед яких були буряти, калмики, якути, узбеки, представники Карелії. Серед цього творчого доробку є “Вибрані твори” М. Лермонтова у 2 томах та О. Пушкіна в 3 томах, “Севастопольські оповідання” Л. Толстого та переклади романів Ф. Достоєвського і І. Тургенева, оповідання А. Упіта, романи Е. Сінклера та інших авторів. Але особливе місце в перекладацькій діальності Мірчі Лютика посідає українська література. Мірчі Лютику належать переклади роману О. Гончара “Циклон” (1979) та повісті “Бригантина” (1988), які вийшли окремими виданнями та були перевидані у 2011році, роман В. Земляка “Лебедина зграя” та ін. У свій час Мірча Савович брав активну участь у створенні таких хрестоматійно-антологічних видань як “Вибрані сторінки української літератури” (1973), “Сузір’я сердець” (1976), “Збратані ліри”, “Світло серця” (обидва – 1979), “З Дніпрових круч” (українська новела для дітей) та “З української лірики” (обидва – 1986).

Варто торкнутись ще однієї сторінки творчості Мірчі Лютика. Працюючи в журналістиці він захоплюється сонетом через особливу мелодійність цього вірша. Невдовзі написані ним сонети не лише позитивно сприймаються читачами, а й таким майстром поетичного Слова як Віталій Колодій, який зумів видати окрему збірку написаних вишуканих поезій та науковцем Анатолієм Добрянським, що дослідженню світового сонета присвятив свою наукову дисертацію.

Сонет об’єднав цих трьох творчих людей на все життя. "Тому після смерті Буковинського Златоуста, починаючи з 2010 року в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського впродовж багатьох років звучить Сонет як данина пам’яті Анатолію Добрянському. Віталій Дем’янович разом з Мірчею Лютиком читали його в меморіальній кімнаті Буковинському Златоусту одразу двома мовами. І то було незабутньо," - розповідає директор книгозбірні Л. Щербанюк. 

Мірча Лютик є одним з фундаторів Чернівецького товариства румунської культури ім. М. Емінеску заснованого в 1989 році. Оскільки Мірча Савович народився в селі Йорданешти на Глибоччині (29.05.1939р), то наш краянин у своїх творах оспівував не лише красу природи рідної Буковини, а й красу людських відносин та добросусідських взаємин між румунами та українцями. За словами науковця Богдана Мельничука «пафос поета був завжди спрямований проти суєсловів, здатних сіяти розбрат у суспільстві, отруїти людство ненавистю, “замулити джерела і виснажити коріння” всього світлого і величного в житті».


Не міг обійти своєю увагою творчість земляка і чернівецький літературознавець та культуролог - професор Семен Абрамович:Досліджуючи творчість поета, він присвятив йому свої наступні поетичні рядки : 

Семен Абрамович
ПОСЛАНЕЦЬ

Присвята поетові Мірчі Лютику
Крізь камінь, ґрунт і товщі вод,
Крізь безлічі світів небесних,
Проходять, мов живий оплот, 
Вирують сили безтілесні.

Поет, що тільки поводир,
Людських суєт і справ тутешніх,
Не відчуває їхній вир, 
Не впізнає свою Прийдешність. 

Ти ж, сивочолий наш мудрець,
Із серцем, сповненим довіри,
Ти знаєш: всякий-бо кінець –
Лише початок щастя й миру.

І на матеріальний світ 
Прозорий віршовий серпанок 
Ти накладаєш, мов привіт,
Мов сяючий весінній ранок.

І в тих словах твоя душа
Тріпоче, мов метелик ніжний,
На нас, суворих, бідних, грішних,
Ллєш дощ з небесного ковша.


Семен Абрамович
СВІТИТИ СЛОВОМ


"Нас усіх, людей старшого покоління, з дитинства примушували непорушно вірити в те, що матеріальний світ – єдина річ, що насправді існує; все інше – химери хворого розуму. Слово – продукт природи-матерії, φύσις, яка чомусь раптом вирішила саму себе усвідомити. У слові «відбивається» оте все, що бачать очі, до чого дотична рука; воно «прив’язане до речей цього світу і віддзеркалює його. І загалом – це лише фізична вібрація повітря, що виникає завдяки роботі голосових зв'язок й набуває умовної семантики в соціумі. Крапка.
Утім, ключовим словом Біблії є ןיאמ (меáїн) – <без> матерії, що нам неймовірно важко уявити. Біблійне уявлення про творіння радикально відрізняється від архаїчної язичницької віри в одвічну і незнищéнну матерію. Світ створено було Божим словом з нічого: «І сказав Бог: "Нехай буде світло!" І настало світло» (Бт. 1: 3). Великий дар Адамові – здатність нарікати імена речам; у цьому – відблиск Творця в людині. Поети-класики відчували себе незмінними учасниками цього таємного священнодійства. Розстріляний більшовиками М. Гумільов писав:

Солнце останавливали словом, 
Словом разрушали города.

Мірча Лютик, про якого не треба багато говорити – його всі добре знають! – наш сучасний класик, окраса буковинської літературної панорами, чия творчість сформувалася на порубіжжі двох європейських мов: румунської, в якій живе відлуння шляхетної латині, й української, гнаної й утискуваної століттями, в якій, проте, потужно й необорно звучить лірична мелодія нескореної, вільної душі.
Як людська особистість, поет – втілення інтелігентності. І в авторській позиції його як лірика впадає в очі «велика естетична делікатність» (Л. Ковалець). Тим не менш, мені зараз хочеться привернути увагу до іншого Лютика. Адже життя його пройшло – як і моє, і багатьох інших старших людей, – під червоними прапорами варварства, в смузі настирно й безапеляційно нав’язаного тоталітарною владою «матеріалізму». Та в поетичному космосі Мірчі Лютика усе чіткіше вимальовуються силові лінії, які таємно поєднують матеріальні речі, вимушуючи відчути всю крихкість і вторинність того, що вже навіть у сьогоднішній фізиці втрачає статус корпускулярності й набуває раптом властивостей енергетичного поля – матерія на певних рівнях її дослідження таки щезає. 
Матеріальний світ – пейзаж, образи фізичних речей, ба, навіть людські постаті й обличчя – у Лютика начебто розчиняються в серпанку духовного преображення:

На крилах свободи і мрій
В політ відриваюсь гінкий, 
Щоб все поєднать на льоту
В нитку пісень золоту.

(Таємничий пілігрим)

І саме ота золота нитка пісень – єдине, що насправді міцне.
Вірш «Творчість» – поетичний маніфест Лютика, творчим методом якого є не «змалювання», не «відбиття» навколишнього, а пошук духовного стрижню того, що навколо нас – і, зрештою, як і ми самі – лише тимчасово існує. Поет шукає основи не в повсякденних справах людей, не в політиці і не в сварах та конфліктах, якими заповнене життя людини дрібного духу. Основа – в глибинах тієї самої природи, яка теж не вічна, а тимчасова, як промова дощу, чутна лише тим, хто має здатність чути. Відсторонення від профанного, плаского й побутового, стан філософської медитації-напівсну – звичайний стан нашого поета.

ТВОРЧІСТЬ
(вірш Мірчі Лютика «Творчість» як розрідження φύσις)
Вгору і вниз – верховинами слів
В сні й наяву… Наяву та у сні.
Вік мій протятий словами дощів.
Ними на листі пишу я пісні.

Море зі слів… Я пливу навпрямки.
Хвилі, як в казку, заводять мене.
З обріїв світять словами піски.
Сонце вгорі – дієсловом сяйне…

В звуках і поглядах – слово росте.
Скільки зосталось ночей там і днів!
Вечір – як слово прощань золоте.
Ранок – і в хорі всі птиці зі слів.

Архетипічний образ Плавця, який долає безодню життєвих небезпек, стає alter ego автора, котрий, мов древній кудесник, розуміє мову хвиль та пісків і, подібно до святого Франциска, чує звернення сонця, що «сяє дієсловом»:

Море зі слів… Я пливу навпрямки.
Хвилі, як в казку, заводять мене.
З обріїв світять словами піски.
Сонце вгорі – дієсловом сяйне…

Мудрість людини, що гідно й змістовно прожила довге життя, не заплямувавши себе участю в смутних спокусах своєї трагічної епохи й зберегла живу душу, викликає щиру й сердечну повагу:

В звуках і поглядах – слово росте.
Скільки зосталось ночей там і днів!
Вечір – як слово прощань золоте.
Ранок – і в хорі всі птиці зі слів.

І це не лише «золоте слово прощань»: така поезія завжди буде ранковим співом, одичним благословенням світові, подякою Тому, хто дає нам це крихке й прекрасне життя, аби ми самі розділили в ньому те, що відійде до тління, а що – належить Вічності".


Плідна творча і громадська праця М. Лютика відзначена Грамотою Верховної Ради України, Міжнародною літературною премією ім. Івана Франка (1995), чернівецькою обласною – ім. Дмитра Загула (1999) та Сидора Воробкевича (2002). Його ім’я внесено до “Золотої книги України” (2002).

Поетична присвята та літературна рецензія використана з дозволу професора Семена Абрамовича та Мірчі Лютика . 

Підготувала Г. Мурмилюк
 
 

1 червня – 100 років від дня народження доктора хімічних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України, ректора Чернівецького університету Костянтина Олександровича Червінського (1919 – 2002)

 Він народився в селі Пиків на Вінничині в учительській родині. По закінченні початкової школи, в 1937 році, вступив до Харківського хіміко-технологічного інституту. Проте війна перервала успішне навчання і він з 4-го курсу добровольцем іде на фронт і воював на Південно-Західному фронті, звідки його було відправлено до артилерійського училища. Закінчивши, він знову був направлений на фронт. За участь в Яссько-Кишинівській операції капітан Червінський був представлений до звання Героя Радянського Союзу, проте з якихось причин не отримав. За виконання бойових завдань нагороджений орденами і медалями.
По закінченні війни продовжив перерване навчання вже у Рубіжанському хіміко-технологічному інституті й одночасно там же й працював. З 1951 року почав працювати асистентом, а пізніше доцентом на кафедрі основного органічного синтезу Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту. Одночасно навчався в аспірантурі і в 1952 році захистив кандидатську дисертацію. В наступні роки обіймав посаду завідувача проблемної лабораторії пластмас і напівпродуктів для них, за результатами наукових досліджень там же успішно захистив докторську дисертацію. 
В 1968 році Костянтина Олександровича було призначено ректором Чернівецького державного університету і наступні майже 20 років керував науково-педагогічною діяльністю університету, навчанням і вихованням студентів. Проте не залишив він і заняття своєю улюбленою наукою і в Чернівецькому університеті професор Червінський створив доволі потужну наукову школу з дослідження процесів рідинно-фазного окиснення, в якій було підготовлено 70 спеціалістів, 18 з яких стали кандидатами наук, 4 – докторами наук, а колишній випускник Ковтун Г.О. – членом-кореспондентом НАН України. 
В науковому доробку професора Червінського – дві монографії: «Технологічні методи нафтохімічного синтезу» і «Керування реакцій нафтохімічного синтезу», посібник «Сировина основного органічного синтезу», 270 наукових праць, шістнадцять винаходів, шість з яких впроваджені у виробництво. Один із останніх наукових напрямів, започаткований Костянтином Олександровичем – це використання надосновних середовищ у хімії пероксидних сполук. За цим напрямком і нині продовжуються дослідження у ЧНУ. Використовуючи згадані наукові надбання, вдалося розробити простіші і водночас ефективніші методи отримання пероксидних сполук і метилсульфонілметану, які мають широке використання у промисловості та медицині. Працюючи з учнями, Костянтин Олександрович не раз підкреслював, що успіх як в науці, так і в житті вимагає титанічної праці й терпіння. 
Відійшов у вічність Костянтин Олександрович Червінський 21 серпня 2002 року і спочиває в Чернівцях.

5 червня – 120 років від дня народження художника, графіка, театрального художника, реставратора та педагога Євзебія Олександровича Ліпецького (1889 – 1970)


Народився в селі Вербівці Заставнівського району в священичій родині Олександра та Глікеріїї Ліпецьких. Навчався у православній реальній школі в Чернівцях, де і набув перші навички з малювання. Тут його вчителем був відомий вже на той час художник Микола Івасюк. Від 1910 року Євзебій навчався коштом Буковинського релігійного фонду в Баварській академії художніх мистецтв в Мюнхені. У цей період також входив до Української Академічної Громади у Мюнхені. Тоді ж зробив копію великої картини Тіспола «Поклін трьох царів», яку придбав один із німецьких монастирів. В Баварській Академії мистецтв опанував мистецтво реставрації в майстерні професора Дернера. Після цього продовжив студії в Королівській Академії мистецтв Відня у Карла Раупа, Гальма, Штунна і Янка. Як талановитий маляр він був стипендіатом цісаря Франца Йосифа.. У 1915 році його було призвано до війська. Деякий час перебував у діючій армії, а згодом працював у Віденському військовому географічному інституті картографом. У цей час для посла Миколи Василька виконав кільканадцять акварельних композицій з боїв Українського гуцульського легіону. У 1918 році разом із сім’єю повернуся до Чернівців. Тут Євзебій Ліпецький працював у чоловічій гімназії, де викладав каліграфію, рисунок, німецьку мову. В Українському Домі, в студії Євсебія Ліпецького навчалися Дарина Макогон (Ірина Вільде), Ірма Розеншток, Михайло Молдаван, відвідувала, як перебувала в Чернівцях, і студентка Празької Академії мистецтв Одарка Киселиця. 
Липецький був одним серед найкращих академічних малярів та реставраторів Чернівців. Він писав портрети, пейзажі, малював декорації до вистав, виконував розписи та реставраційні роботи (займався реставрацією стінописів у храмах). Створив ряд портретів українських письменників, представників культури, представників відомих шляхетних родин, працював у галузі книжкової графіки та театрально-декораційного мистецтва. Митець любив подорожувати, мав чудову бібліотеку, збирав кераміку, власноруч виготовляв меблі та рами для робіт, любив куховарити, співати і слухати пісні. Євзебій Ліпецький був чоловіком дуже доброзичливим, закоханим у мистецтво, прихильним до людей. На початку 40-х років через те, що відмовився малювати портрет Сталіна, опинився під загрозою розправи, пройшов через численні допити, тому він разом з дружиною залишили Чернівці. Там він продовжував свої мистецькі студії. Творчий доробок Євзебія Ліпецького чернівецького періоду та років еміграції спіткала доволі драматична доля. У вирі подій частина його робіт є втраченими або загубленими. Проте частина оригіналів його творів зберігається в Чернівецькому художньому музеї та Чернівецькому краєзнавчому музеї і всі бажаючі можуть помилуватися його високим мистецтвом. У Художньому музеї зберігаються: живописний «Потрет дружини», два пастельних твори — «Дівчина в бузковому», «Портрет хлопчика». У Чернівецькому краєзнавчому музеї є можливість оглянути його акварельний автопортрет та портрет Ольги Кобилянської (1922 р.).
Відійшов у вічність Євзебій Ліпецький 18 червня 1970 року у місті Байройт в Федеративній республіці Німеччині.


15 червня – 125 років від дня народження літературознавця, доктора філософії, зберігача та дослідника творчості Ольги Кобилянської Ельпідефора Матвійовича Панчука (1894 – 30.06.1981).

Він народився у селі Мамаївці на Кіцманщині в багатодітній незаможній селянській сім’ї і отримав від священика таке рідкісне ім’я. Хлопчик мав хист до навчання, тому після закінчення початкової народної школи він навчався в ІІ Чернівецькій гімназії (нині гімназія № 5 на вулиці Д.Загула) яку закінчив в 1915 році.
На той момент почалася Перша світова війна і він впродовж 1915–1918 років перебував в австрійській армії у чині молодшого лейтенанта. Потім пішов до петлюрівської армії, де був головою стрілецької ради Куреня Січових стрільців за що потім розплатився в румунському концтаборі у Трансільванії. Не зважаючи на всі випробування, він став високоосвіченою людиною. В 1921 році вступив до Чернівецького університету на філософсько-філологічний факультет на спеціальність “Викладач історії та старослов’янської мови”.
Після закінчення навчання працював молодшим бібліотекарем у науковій бібліотеці Чернівецького університету, а в 1940–1941 роках – її директором, і паралельно трудився в архіві. 
А потім доля так розпорядилася, що близько тридцяти років – із 1 лютого 1944 року до 15 жовтня 1972 Ельпідефор Панчук був науковим співробітником Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської. Власне, його доля ще з 1925 року була тісно пов’язана із родиною Кобилянських, після одруження з Оленою-Галюсею, племінницею письменниці, яка була її прийомною донькою. У сім’ї Панчуків народилося двоє синів – Ігор (1926– 1972) та Олег (1932), обидва – хіміки за фахом, яких ніжно любила Ольга Кобилянська. Коли в 1944 році був створений літературно-меморіальний музей письменниці, до роботи активно залучили близьких – родину Панчуків, адже сам музей влаштовували в кількох кімнатах дому, де жила сім’я. У великій нагоді стали знання Ельпідефора Матвійовича, який протягом призахідного етапу життя О. Кобилянської виконував функції її секретаря, літературного помічника. Він володів багатьма мовами, передусім німецькою (і також готичним її шрифтом) та румунською й польською. Тобто кращого перекладача, редактора, збирача й упорядника фондів новоствореного музею, та ще й близького родича, обізнаного з усією життєтворчістю письменниці, відшукати було неможливо. Для нього – корінного буковинця, інтелектуала, людини з високими моральними пріоритетами, істинного інтелігента, з обличчя якого світилась висока духовність і порядність, – це було 30 років сродної праці, відповідної його нахилам і здібностям. Очевидно, педантична натура й задатки скрупульозності в роботі бібліотекаря й архівіста примножились у нових іпостасях Е. Панчука, адже він став публіцистом, мемуаристом і навіть автором ліричного роману про письменницю.
Друкував статті у пресі – найчастіше в обласній газеті “Радянська Буковина”, а також у літературному часописі “Жовтень” (нині «Дзвін»). Притому його дослідження не були прсвячені до якихось дат, а просто по мірі вивчення малознаних життєвих сторінок та творчої спадщини Ольги Юліанівни. Серед тем, які він досліджував і до сьогодні не втратили своєї актуальності: Ольга Кобилянська у взаєминах із сучасниками – діячами культури та літератури Лесею Українкою, Осипом Маковеєм, Миколою Лисенком, Августою Кохановською ; “Дружба письменниць: Уривки з листів Лесі Українки до О. Кобилянської, “З альбома О. Кобилянської. Розвідки літературознавчого характеру, що проливають світло на історію появи тих чи інших творів письменниці. Особливо вартісні статті Ельпідефора Панчука: “Ранні твори О. Кобилянської”; “Материнське сердце”; “Трагедія в Рідківцях (Історія написання новели “Вовчиха”)” та інші. Вартісні статті про міжнаціональні контакти Ольги Кобилянської із чехами, словенцями, австрійцями, німцями. Особливе місце посідають першопублікації, оприлюднення невідомих, рідкісних, музейних матеріалів. Що особливо прикметна в його публіцистиці – легкість викладу, читабельність і несподівані ліричні відступи, де автор подає власні судження, розмисли, дотичні до теми.
Звичайно, що Ельпідефор Матвійович працював над кандидатською роботою, але на той час то було дуже складно захистити таку працю.
А ще він залишив дуже вартісні мемуари “Фрагменти із спогадів про Ольгу Кобилянську”, які включені у видання “Ольга Кобилянська в критиці та спогадах”. Там було вміщено також мемуари його дружини Олени Панчук та їхнього сина Ігоря Панчука. Окремими виданнями вийшли його повість “Гірська орлиця” та роман-есе “Кобилянська”, які й до сьогодні не втратили своєї цінності. Перо Панчука-мемуариста – легке й натхненне, адже “довголітнє знайомство з О. Кобилянською, а також тривале життя під одним дахом дали мені можливість спостерігати письменницю в її побутовому житті: за працею, на дозвіллі . Як сказав про ці видання професор Федір Погребенник: “Спілкування з Е. Панчуком, який у своїх руках потримав кожен аркуш паперу, що вийшов з-під її пера, добре знав її громадсько-культурне і літературне оточення, її нелегку життєву долю, збагачувало кожного, хто стикався з ним, спонукало до студій над творчістю О. Кобилянської, будило думку”. Великим досягненням мемуариста стало те, що йому вдалося передати ауру дому, тонку душевну організацію письменниці, багатство її стилю. Він вперше класифікував її ранню творчість, зробив її доступною через переклади текстів із німецької мови. Власне, величезний пласт роботи здійснив Ельпідефор Панчук у процесі розпізнавання тексту, перекладу, адже він досконало володів німецькою мовою, складання приміток до знайдених в 1974 році щоденників юної Ольги.
Дуже тонко підмітив роль літератора й публіциста Ельпідефора Панчука в життєписі Ольги Кобилянської письменник Олесь Гончар: «… це неповторний золотий ключ до розуміння “величавої духовної квітки Буковини”»
Відійшов у вічність Ельпідефор Матвійович 30 червня 1981 року у Чернівцях і похований в родинному гробівці Кобилянських.

20 червня – 115 років від дня народження поета Мозеса Розенкранца (справжнє прізвище Едмунд Розенкранц. Псевдонім: Мартін Брант, 1904-2003).

Він народився в містечку Берегомет на Пруті і був шостою дитиною багатодітної сільській сім’ї єврейського орендаря і корчмаря, в якій було всього дев’ять дітей.
Як тоді було прийнято, в родині упереміж спілкувалися українською, якою розмовляли з жителями села та покоївкою і якою він навчався в сільській школі, т.зв. «єврейською німецькою» (їдиш») та штучною „дайч“,нею користувалися старші сестри, що прагнули бути вище від інших, а його мати-полька, яка походила з Галичини, навчила його ще й польської. Згодом ще долучилася румунська, а під час Першої світової війни і чеська, так як родина знайшла пристановище в Моравії. Він пізніше писав “У мене немає рідної мови”. Виховувався хлопчик під впливом селянського оточення, австрійського патріотизму батька, та подій, що відбувалися на його маленькій батьківщині.
Зрозуміло, що початкову освіту отримував при нагоді, де прийдеться і де в даний час перебувала родина. В різних селах між Прутом і Черемошем, в селі Брусниця (колишні Барбівці), куди родина згодом переїхала та в Станіславі (нині Івано-Франківськ), де знову ж таки навчання велося різними мовами. Відвідував початкові класи німецької гімназії в м. Бієлітц (Бєльско, Польща), потім навчався у Празі, де жив у 1916 році в інтернаті для дітей-переселенців. Саме там, через антисемітські висловлювання свого вчителя, він змінив своє ім’я Едмунд. Після війни й ранньої смерті батька, в 1918 році, родина Розенкранців повернулася на Буковину, де Мозес навчався у третьому класі чернівецької гімназії. Починаючи з п’ятнадцяти років дальше займався самоосвітою. А так як йому найбільше подобалась поезія і література назагал, то він свідомо вибрав для себе німецьку мову. Спочатку Розенкранц писав вірші німецькою мовою тільки для себе. Чому саме цією мовою, автор пізніше не зміг пояснити. В одному зі своїх інтерв’ю поет заявив: „ Я опирався на класичну німецьку мову і класичну німецьку літературу. Я спробував вибудувати сучасний матеріал у традиційних формах“.
У 1920 році Мозес переїхав до Бухареста, а впродовж 1924-27 років він мандрує по Німеччині й Франції в пошуках роботи. В цей час поет перебивається як носильник, учень друкаря, приватний учитель німецької мови, фабричний робітник, графолог, перекладач. В 1927 році його призивають до румунського війська, де він служить упродовж трьох років.
Демобілізувавшись у 1930 році, короткий час живе в Чернівцях, де його друг і поет А.Марґул-Шпербер видає першу поетичну книжку „Leben in Versen“ (“Життя у віршах”, 1930). За нею пізніше були ще дві поетичні книги – „Gemalte Fensterscheiben” („Вітражі”, 1936) і „Die Tafeln” („Скрижалі”, 1940), які також були видані в Чернівцях і зробили його одним із найвідоміших буковинських поетів міжвоєнного часу. 
Незважаючи на бідність, молодому Мозесу все ж вдалося завдяки своїй працелюбності та наполегливості самотужки здобути досить непогану освіту. В їхньому домі читали Шиллера в оригіналі, а його мати походила з освіченої родини. Як відомо, мами завжди мають великий вплив на хлопчиків в єврейських родинах. Ранні вірші поета являли собою замальовки рідного села, описи пейзажів, пасторалі, вони створювали елегійний настрій, навіювали спокій. Мозес Розенкранц став відомим на Буковині у 30-ті роки ХХ століття завдяки підтримці Альфреда Марґул-Шпербера. Сам поет захоплювався своїм старшим товаришем, про що свідчить його листування з Марґул-Шпербером, де можна знайти підтвердження того, що для Розенкранца була вкрай важлива думка старшого друга про свої твори. Він навіть присвятив йому один із своїх віршів „Margul der gute Riese“ („Марґул, добрий велетень“). За підтримки А. Марґул-Шпербера та вірних приятелів – Оскара Вальтера Чізека та Іона Піллата, яких він завжди згадував світлою пам’яттю, поет опублікував у Чернівцях три поетичні збірки – „Leben in Versen“ („Життя у віршах“) (Чернівці, 1930), „Gemalte Fensterscheiben“ („Вітражі“) (Чернівці, 1936), „Die Tafeln“ („Скрижалі“) (Чернівці, 1940). Сам автор завжди з вдячністю згадував прізвища людей, які допомогли йому надрукуватися. Перше видання профінансував чернівецький лікар Альфред Рамлер, а наступні – румунський поет Іон Піллат 
В цьому ж 1930 році він оселяється в Бухаресті, працює референтом по пресі й перекладачем у румунському міністерстві закордонних справ, приват-секретарем політика й письменника Іона Піллата. На основі занять графологією знайомиться з румунською королевою-матір’ю, яка доручає йому здійснити літературний запис своєї біографії („Maria von Rumänien. Traum und Leben einer Königin“. – Bd. 1, Leipzig: List-Verlag 1935). Проте внаслідок антисемітських настроїв у Румунії, які поширились туди з Німеччини, він невдовзі втрачає свою посаду в міністерстві й повертається до Чернівців. 
У так званий „російський рік“, тобто в 1940, Мозес Розенкранц повернувся в Чернівці і тут працював вчителем німецької мови для радянських офіцерів.

Розенкранц планував видати ще одну збірку у 1941 році під назвою „Die Klage über den Krieg“ („Скарга на війну“), яка вже на той час почалася в Європі, вже навіть підготував рукопис, але саме події Другої світової війни завадили цьому. Ці збірки зробили Мозеса Розенкранца одним з найвідоміших буковинських поетів міжвоєнного часу. 
Проте незабаром історія докотилася і до Буковини і він потрапив в її немилосердні жорна. Під час Другої світової війни він пройшов через єврейське ґетто, потім за диктатури Антонеску Розенкранц був ув’язнений у трудовому таборі Бенту, де він був зайнятий будівництвом доріг (частково разом із ще одним чернівецьким поетом Паулем Целаном). За допомогою друзів у 1944 році поет зміг утекти з табору, переховувався в Бухаресті і, таким чином, уник подальших переслідувань.
Впродовж 1945-46 років поет займався благодійністю за дорученням Міжнародного Червоного Хреста у Бухаресті, допомагав румунським німцям. Проте в очах комуністичної влади така діяльність була підозрілою. Невдовзі поета було викрадено радянською спецслужбою прямо на вулиці, вивезено таємно до Москви. Після швидкого й заздалегідь сфабрикованого суду, в якому звинувачено в опорі комунізму, його на десять років запроторюють до ҐУЛАҐу.Його шлях проліг від Бухареста до Норильська на Таймирі: там Розенкранц перебував з 1947 року впродовж десяти років у радянських трудових таборах і тюрмах, де йому доводилося працювати на уранових шахтах разом з кримінальними рецидивістами. Протягом всього ув’язнення перша дружина Мозеса Розенкранца Анна Рюбнер Розенкранц не полишала спроб звільнити свого чоловіка, писала листи у всі можливі організації, зверталася навіть до Сталіна та Ворошилова, але, на жаль, всі її зусилля були безрезультативними. Він і в таборі писав вірші, долаючи нелюдські умови, більша частина яких, на жаль, загубилася.
Тільки в 1957 році поет повертається з ув’язнення, проте його очікували ще ув’язнення у румунських тюрмах Жілава і Ґерла, і лише в 1958 році його нарешті, остаточно звільнили. У Румунії він, як одержимий, почав записувати по пам’яті вірші, які він створив у таборах. Адже йому суворо заборонялося писати під час ув’язнення. Розенкранц робив деякі записи таємно на шматках картону, але це загрожувало йому, як особливо непокірному в’язню, суворим покаранням. Хоча десь глибоко в душі поет сподівався, що його вірші знайдуть свого читача, можливо, після його смерті. Написаний в Бухаресті віршований епос “Червоний потік” („Der rote Strom“, 1959) досі залишається неопублікованим.
В 1961 році, попереджений про новий судовий процес, який готувала над ним румунська спецслужба секурітата, Розенкранц втікає до Федеративної республіки Німеччини, й оселяється у шварцвальдському селі Ленцкірх-Каппелі.
Починаючи з 80-х років з’являються нові поетичні книги Розенкранца.
Його подальшими публікаціями стали дві поетичні книги під загальною назвою : “Занепад І”, („Im Untergang“ Мюнхен, 1986), Занепад ІІ“(„Im Untergang II“,“Таур/Іннсбрук, 1988), вихід яких започаткував оприлюднення його „прижиттєвої спадщини”. Помітними віхами можна вважати також книгу віршів „Буковина. Поезії 1920-1997” („Bukowina“, 1998, Аахен) та книга прози „Дитинство. Фрагмент автобіографії” („Kindheit: Fragment einer Autobiographie“, 2003). 
А повне зібрання творів „Das poetische Werk in acht Bänden“ (“Поетичні твори у восьми томах”) існує досі лише в рукописній формі. Сам поет розглядав свої вірші насамперед як автентичні документи свого життя. Він витворив свій власний поетичний тон, мову, в якій „слова припасовані одне до одного, наче цеглини” і яка діє на читача як прадавня, могутня і твереза стихія. У цьому сенсі він займає серед інших німецькомовних буковинських поетів своє особливе місце. Свою людську й поетичну долю Мозес Розенкранц розглядає як свідчення брутальної закономірності політичної історії ХХ століття, в якій єврейський народ був засуджений злочинними правителями світу до тотального викорінення й знищення.
Перші переклади його віршів в Україні і на його рідній Буковині з’явилися завдяки невтомному перекладачу, автору численних публікацій про життя і творчість німецькомовних письменників Буковини професору Петру Рихлу. Хлопець із північно-буковинського села, де розмовляли на багатьох мовах, де оточення було неоднорідним культурно і релігійно, Розенкранц був одним з найбільш своєрідних поетичних талантів цього регіону. 
Можливо, пам’ять про нього було стерто з ідеологічних міркувань, оскільки Мозес Розенкранц був засуджений радянською владою як ворожий шпигун, а ще раніше будинок батьків був спалений.
Частина його творів, як і твори деяких інших буковинських німецькомовних авторів, вважалася втраченою. Однак завдяки низці публікацій, здійснених у 80-ті роки ХХ століття, та через розсекречені архіви королівської Румунії вони зараз у вільному доступі. Великий архів Мозеса Розенкранца знаходиться зараз в Інституті Лео Бека у Нью-Йорку, куди його передала перша дружина Розенкранца Анна Рюбнер-Розенкранц. Архів містить листи, нотатки, рукописи віршів, переклади румунських народних пісень, фотографії поета, листи дружини Анни до різних інстанцій про допомогу у визволенні Мозеса Розенкранца із ув’язнення та інші матеріали, пов’язані з творчістю поета. Ці документи можна знайти в мережі Інтернет. 
У 1947 році, коли Розенкранц уже перебував у ГУЛАГу, Іммануель Вайсґлас і Герман Рот опублікували його збірку „Поезії“ у Бухаресті під псевдонімом Мартін Брант. Вже у 1980-ті роки ХХ століття, коли він переїхав назавжди в Німеччину, з’явилися два томи віршів під назвами „Im Untergang“ („Занепад“) (Мюнхен, 1986) і „Im Untergang II“ („Занепад ІІ“) (Іннсбрук, 1988), обидва з підзаголовком „Книга століття“. В анотації до книги „Занепад» повідомляється, що поет озирнувся на ціле століття, яке залишив позаду. Помітними віхами у творчості Мозеса Розенкранца можна вважати також книгу віршів „Буковина. Поезії 1920-1997“ (1998), куди він завжди повертався подумки хоча би у своїх поезіях, та том прози „Дитинство. Фрагмент автобіографії“ (2003). У збірці віршів подані твори поета, починаючи від одного з перших віршів „Самогубець в уніформі, 1918“ (1920) і до 1997 року, після чого поет через важку хворобу не зміг уже писати. Прозовий твір „Дитинство. Фрагмент автобіографії“ є автобіографічним, в ньому автор згадує свої роки життя на Буковині, дитинство, стосунки в сім’ї, батька та матір, своїх братів і сестер. Загалом твори Мозеса Розенкранца були видані шістьма томами лірики. Тільки дві останні збірки він упорядкував сам. Але його ліричні твори – це лише частина його об’ємного творчого доробку. Мозес Розенкранц є автором драматичних та прозових творів, які, на жаль, вважаються втраченими. Це римські драми, християнські легенди, романи „Страждання батьків“, „Собака“, „Есеї про Росію“, які так і не були опубліковані.
Мозес Розенкранц відійшов у вічність 17 травня 2003 року в Ленцкірху.
==============
ЛИПЕНЬ - 2019 
13 липня – 170 років від дня народження архітектора Германа Готліба Гельмера (нім. Hermann Gottlieb Helmer, 1849-1919). 
 
 
17 липня –130 років від дня народження композитора, диригента, педагога Александру Завуловича (Alexandru Zavulovici, 1889 – 1976)

18 липня – 100 років від дня народження історика, професора Емануїла (Емануеля) Турчинського (нім.Turczynski Emanuel, рум. Turchinsky Emanuil, 1919-2002)

24 липня – 115 років від дня народження композитора, музикознавця , педагога, професора Джордже Ончула (Onciul, 1904 – 1981)
24 липня – 115 років від дня народження композитора, музикознавця , педагога, професора Джордже Ончула (Onciul, 1904 – 1981)

27 липня –135 років від дня народження одного з найдостойніших чернівчан, справжнього європейця, інтелектуала, відомого вченого, мецената, культурного і громадського діяча, політика, захисника українських інтересів у румунському парламенті Володимира-Сергія Залозецького (1884 – 1965).
 
 
 
                                                                                 Герман Готліб Гельмер
 
13 липня – 170 років від дня народження архітектора Германа Готліба Гельмера

(нім. Hermann Gottlieb Helmer, 1849-1919). 

Він народився в Гарбурзі, сьогодні це частина міста Гамбурга, в родині золотих справ майстра, тобто ювеліра. Батько – Генріх Адольф Ернст Гельмер (нім. Goldarbeiter Heinrich Adolph Ernst Helmer), мати – Луїза Аманда, уроджена Фрітц (нім. Louise Amanda geb. Fritz). Тут же отримав початкову освіту і мав би продовжити сімейну традицію. Проте батькова справа його не дуже зацікавила. Дитинство та юнацькі роки Германа припали на той час, коли почався розвиток будівництва в усій великій Австро-Угорській імперії і він з юних років захопився будівельною справою, а то була праця дуже прибуткова. Період між 1848 роком і Першою світовою війною був якраз часом побудови численних споруд театрів у Європі, так як бурхливо розвивалося культурне життя. Технічний прогрес впливав на розбудову міст. Тому здібний юнак подався вивчати мулярську справу в будівельно-промисловій школі у Нінбурзі, а потім архітектуру – в політехнічній школі в Ганновері. Продовжив навчання у Мюнхенській академії витончених мистецтв. По закінченні наук, в досить молодому віці, йому було на той час всього 19 років, він поступив на роботу в архітектурне ательє Фердинанда Фельнера-старшого на посаду виконавця архітектурних креслень. І майже одразу, в 1870 році, здобув перемогу в конкурсі на побудову театру в Хорватії, у місті Варашдін. Це було для нього перше серйозне замовлення, яке він втілив впродовж 1870-1873 років. Справжній майстер, який любить і цінує свою працю, завжди вкладе в першу свою творчу роботу весь талант і майстерність. І вона потім назавжди стане його професійною візитівкою. Так було майже в усіх відомих архітекторів – так сталось і в роботі Германа Гельмера.

Проте на той момент, коли Гельмер успішно втілював своє дітище, в 1871 році відійшов у вічність Фердинанд Фельнер-старший. Але там вже давно і дуже плідно працював його син Фердинанд Фельнер-молодший, якому на той момент виповнилось всього 24 роки. Він мав добрий досвід в архітектурі, так як на той час під керівництвом батька вже завершував роботи над будівництвом театру у Брно в Чехії, в Темешварі в Румунії і 1871-1872 роках збудував міський театр у Відні.

Отож, два молоді, Фельнеру-молодшому виповнилося 26 років, а Гельмеру – 24, проте вже дуже професійні та амбітні архітектори, в 1873 році разом створили архітектурне бюро (Büro Fellner & Helmer, 1873 — 1919 ), яке проіснувало понад 40 років як приватне співтовариство найуспішніших архітекторів ХІХ-початку ХХ століття. І пізніше заслужено отримали назву "театральних закрійників".
 
 
Тільки взаємне порозуміння і велика повага та мудрість дали змогу обом архітекторам успішно працювати, будувати, крім театрів та концертних залів – замки, палаци, банки, вілли, торгові та житлові будинки, готелі, виставкові зали, мавзолеї і навіть надмогильні пам’ятники. Їхнє бюро спроектувало понад 200 різних споруд, проте класичні театри були і до сьогодні залишаються їхньою непроминущою гордістю. В їхньому активі впродовж 1870-1914 років було збудовано понад 50 театрів і концертних споруд в багатьох містах Центральної й Східної Європи – Австрії, Німеччини, Болгарії, Хорватії, Чехії, Словаччини, Угорщини, Польщі, Румунії, Швейцарії й України в стилі ренесанс із елементами бароко. Найчастіше театри будували на околиці старих історичних міст. Так було у Відні, Цюріху, Гамбурзі, Загребі. Були розроблені навіть плани побудови великого театру в Нью-Йорку, про те через початок Першої світової війни архітекторам не вдалося втілити у життя цей задум. Театри Фельнера і Гельмера не займали багато місця, а це було важливо, бо земля вже була в ціні і навколо неї тривала конкурентна боротьба.

Споруди фірми Фельнера і Гельмера були завжди поза конкуренцією за красою, вишуканістю. Але важливо й те, що вони були порівняно дешевими. Їхні театри були компактними і недорогими, а то завжди в усі часи дуже актуально.

Так вже історично склалося, що початок діяльності їхнього бюро супроводжується значними змінами в будівництві власне театральних споруд. Звичайно, зразками слугували славнозвісні оперні театри Відня та Парижу. Як пише дослідник архітектурної спадщини цього бюро доктор технічних наук та дослідник історії мистецтва і охорони пам’яток із Грацу Фрідріх Був’є: «Спочатку було відкрито залізну конструкцію для технічного забезпечення сцени, за нею з’явилося електричне освітлення глядацького залу і сцени, а водночас мускульну людську силу було замінено гідравлічними машинами. Таким чином, з’явилась можливість змінити технічні основи сценічного образу разом з кулісами та софітами. Однак найбільших формальних змін при будівництві театрів вимагали нормативи з будівництва театрів, які були видані в результаті численних пожеж для захисту публіки та театральних працівників в передостаннє десятиріччя ХІХ століття». 
Майже монопольне становище архітекторів у тодішній Австро-Угорській імперії пояснювалося тим, що їхній тандем міг гарантувати, з одного боку, високу якість, надійність і швидке виконання, а з іншого — низькі витрати. Використання найновіших на той час метод дозволило їм зробити справжній переворот у містобудуванні на зламі ХІХ-ХХ сторіч. Стилістика творінь Гельмера і Фельнера пройшла шлях від строгих ліній ренесансу через повторне відкриття бароко до модерну пізніших будівель. Бум театрального будівництва близько 1900 року вимагав такої спеціалізації. Велике значення мало бажання буржуазії мати власні сцени. Їхній стиль започаткував нову епоху в архітектурі ХХ сторіччя, зробивши переворот у містобудуванні. Це був шлях від строгого італійського ренесансу через повторне відкриття бароко до модерну пізніх споруд. У цьому стилі ними були зведені не тільки театри, а також торговельні заклади, банки, палаци та готелі. У будівництві вони використовували найновіші відомі на той час методи. Незважаючи на численні війни і пожежі майже усі театри діють до сьогодні й послуговують культурному життю багатьох міст Європи. З їхніх робіт можна побачити певну схожість, а часом і повну копію деяких елементів декору фасаду а також інтер’єрів. 
В Україні є всього два міста, які досі з гордістю презентують гостям мистецькі споруди цього віденського архітектурного бюро – це Чернівці та Одеса.
Чернівці, аби не відстати від культурної Європи, наприкінці ХІХ століття почали клопотатися про спорудження справжнього театру, на яке заслуговує місто, аби стати в один ряд з європейськими містами, хоча на той час тут існував вже міський дерев’яний театр. 27 вересня 1898 року архітектор Йозеф Ґрегор звернувся до Чернівецького магістрату з пропозицією збудувати новий театр. В січні 1900 року стосовно цього важливого питання магістратом було прийняте остаточне рішення. Запланована споруда театру повинна була розмістити 750 глядачів і вартувати 560 тисяч крон. Одночасно був закритий старий театр. 31 травня 1904 року було затверджено нові плани міста. Що правда вже йшлося про 813 місць, а сума витрат не мала перевищити 600 тисяч крон. В кінці червня одразу приступили до роботи.
А ми повернемось в ділову атмосферу Чернівців того часу, коли зводили “цю мрію з оксамиту й золота”, як красиво сказав про чернівецький театр австрійський публіцист Георг Гайнцен.

Цей важливий робочий процес з детальним описом, який на день сьогоднішній вражає, залишив в рукописному вигляді «До історії побудови Чернівецького міського театру» працівник магістрату Йосип Блаукопф. Він був не тільки чиновником ратуші, але як кожна поважна родина в Чернівцях, дуже цінував музику і театр. Свідченням цього став його син Курт Блаукопф, який народився в Чернівцях і став австрійським соціологом музики.

А вже для ширшого загалу нещодавно представив його у своєму дослідженні професор зі Львова Віктор Проскуряков, який вже багато років спеціалізується саме на європейських та українських театрах – їх будові, збереженні та діяльності. 
Отож, як свідчить чернівецький літописець, «…для втілення ідеї побудови була створена театральна комісія (1897 р.)». Від конкурсу вирішили відмовитися з тих міркувань, що в ньому зазвичай беруть участь малодосвідчені архітектори. Під час розгляду питання про будівництво театру в Чернівцях вибір також відбувся на користь ательє Фельнера і Гельмера. А так як справа була дуже важлива, то члени комісії підійшли до її вирішення ґрунтовно: «…Комісія, відмовившись від організації конкурсу на будівлю театру, тим не менше ознайомилась з побудовою нових театрів в Зальцбургу, Цайні, Белиці, а голова комісії Грегор висунув пропозицію відвідати Відень з метою переговорів щодо будівництва ательє Г.Гельмера і Ф.Фельнера».

Уже 7 квітня зібрався Чернівецький міський магістрат, щоби остаточно обговорити питання побудови нового приміщення. Було залагоджено фінансові моменти, тобто вартість проекту, який вартував 1400 крон. Поважні архітектори погодились виконати це будівництво за умови, що вони й самі будуть його зводити.

Часто повторяється теза про те, що будівництво пришвидшила пожежа в Чикаго 1904 року – згорів міський дерев’яний театр, про що розголос пішов по всьому світу. І в Чернівцях закрили старий театр через його пожежну небезпечність. Може десь трохи пришвидшило цей процес, але мешканці та міська влада вже давно клопоталися про відкриття справжнього європейського театру, на який заслуговувало місто Чернівці. Тут затримка вийшла швидше через місце, на якому він мав бути побудований. У Чернівцях виникли проблеми із земельною ділянкою. До Чернівців вирішили запросити самого Фердинанда Фельнера для участі у виборі земельної ділянки під майбутню новобудову. А 31 травня на засіданні Чернівецької міської ради депутати вже вітали Фердинанда Фельнера, який прибув до Чернівців і охоче погодився взяти на себе підготовку проекту та побудову театру.

Місцем розташування майбутньої споруди розглядалися площа Австрії (нині Соборна), площа Франца Йосифа (нині сквер навпроти Кафедрального собору), площа Єлизавети (нині Театральна) та площа Рудольфа (нині площа Філармонії). Обрали для будівництва західну частину площі Єлизавети. «…ділянку під будівництво в м.Чернівцях в 1900 році разом із комітетом вибрав арх. Ф.Фельнер (пл. Єлизавети) і, незважаючи на значні демонтажні роботи, це рішення було затверджено 4 січня 1902 року…». Відразу ж постало безліч перешкод, найскладнішою з яких була затримка з отриманням земельної ділянки під будівництво, адже власником землі було військове відомство, яке мало на площі Єлизавети склади та інші військові об’єкти. Ця проблема завдала більше клопоту магістрату, ніж вишукування коштів на будову. 
Проте в столиці працювали над його проектом і «…Архітектори віденського ательє закінчили проект театру на 700 місць у травні 1902 року, який і був представлений для остаточного висновку інженеру Габерланду, технічному товариству і товариству по благоустрою міста, і всі експерти виступили з підтримкою проекту…». А вже «…у травні 1904 року до Чернівців прибув арх. Г.Гельмер для затвердження робочих креслень. Гонорар архітекторів склав 5 % від загальної суми будівництва в 600 000 крон…».

Все було настільки продумало і злагоджено відпрацьовано, що викликає цілковите захоплення організацією роботи. 
«…Керівником будівництва був затверджений заступник бургомістра Грегор, виконавцем робіт фірма Г.Гельмера і Ф.Фельнера. Будівельні роботи виконував майстер Вендер, спеціальні слюсарні – Шустер, освітлення забезпечував Дорнбаум, водопостачання – інж. Штайн, опалення –фірма Кертинг з Відня. Мулярські роботи вів Москалюк, столярні – Гольдберг, малярні – Штайнмец, декораційні – Черні, декорування фасадів – скульптор Гогенбарт з Відня, обладнання сцени – Терпель, декорації – Буркгард з Відня, килими – Оренди з Відня, золотарські роботи – Гуді Мек, меблі – Сікофант, завіси – Губер з Відня, крісла – Кон з Відня…».

30 травня 1904 року особисто прибув зі столиці Герман Гельмер і представив на розгляд комісії остаточний проект театру, а вже 3 липня 1904 року розпочалося будівництво. Безпосередньо роботами керував віцебургомістр Йосиф Грегор. 1 серпня 1904 року почали копати фундамент під майбутню споруду. Чорнова побудова театру була закінчена восени 1904 року, а всі інші оздоблювальні і скульптурні роботи – взимку 1904-1905 років.

І вже «…Остаточно завершена театральна будівля була передана 3 жовтня 1905 року директору Адольфу Ренценгоферу…». Направду то вражає такий ритм і така якість споруди, яка вже більше століття тішить мешканців міста. 
А 4 жовтня 1905 року об 11 годині ранку в споруді нового театру зібралися представники влади краю та міста, шановані гості, будівельники, представники міської громади на урочисте відкриття. А відкривав цей європейський Храм культури в Чернівцях його багатолітній міський голова Антон фон Кохановський, або якби ми сьогодні сказали, цією вишуканою спорудою для свого улюбленого міста він разом з архітекторами та будівничими поклав саму вишукану перлину в корону свого правління в місті.

А 3 жовтня 1905 року відбулося урочисте дійство з нагоди, що в столиці Буковини відкрито Чернівецький німецький міський театр (нім. "Stadttheater"). І як написали тодішні газети: «Своїм композиційним оформленням міський театр дуже посприяв створенню в місті «віденської атмосфери». Гельмер разом із своїм компаньойоном Фельмером був серед тих творців, який своїм творінням поклав Чернівці в ряд з поважними європейськими містами того часу. І як виявилось – на майбутнє!
 
 
 
 
Театр побудований у необароко з легким сецесійним проявом. Фасад споруди підкреслений арковим порталом з двома парами колон обабіч входу. У тло порталу по центру над входом вписане велике термальне вікно, улюблений сецесійний прийом. Збагачує оформлення екстер’єру скульптурна група з Аполлоном із лютнею в оточені персонажів античних драм, що виконані віденським майстром Ернстом Геденбаротом. Над вікнами фасаду розташовані бюсти Вільяма Шекспіра та Ріхарда Вагнера, а в нішах вздовж бокових фасадів встановлені бюсти – Гете, Шіллера, Бетховена, Шуберта, Моцарта, Гайдна, пізніше було додано – Шевченка і Пушкіна. Купол театру завершений статуєю Мельпомени. Інтер’єр театру виконано в стилі рокайль з ліпним декором, орнаментовкою у біло-золотих кольорах. Зал для глядачів має 735 місць, який складається з партеру, лож бельетажу та амфітеатру. Перед театром був пам’ятник генію німецької літератури Ф. Шіллеру, який 2 січня 1922 року, під час перейменування театру на Румунський національний театр, було демонтовано.
 

Споруда Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської має статус пам’ятки національного значення України.

 
А закінчити хочеться словами, якими завершувалось побажання в грамоті, яка була закладена в споруду під час урочистого відкриття театру 3 жовтня 1905 року, останнє речення якої актуальне для нас всіх і зараз: «…Нехай цей театр служить справжнім храмом істинного мистецтва і культурним центром для усіх національностей і віросповідань, для усіх мешканців міста і села. І нехай допоможе нам Бог!».

Герман Гельнер відійшов у вічність 2 квітня 1919 року в столиці Австрії.
Він залишив по собі вічну пам'ять в розкішних спорудах по багатьох європейських містах і містечках. Чернівці та його мешканці завжди будуть гордитись, що в нас також є творіння знаменитого зодчого.
Не забувають про нього і на його батьківщині, він входить в шестірку найдостойніших людей, які народилися в Гамбурзі-Харбурзі і прославили його.


Александру Завулович


17 липня –130 років від дня народження композитора, диригента, педагога

Александру Завуловича (Alexandru Zavulovici, 1889 – 1976)


Він народився в місті Сучава, де й отримав початкову освіту. З дитинства мав талант до музики, тому по закінченні навчався в Ясській консерваторії. Аби вдосконалити музичні заняття і мати можливість викладати мистецтво в школі, він відвідував заняття у Віденській музичній академії , де його основним і улюбленим викладачем з основних предметів – гармонії, контрапункту та музикології був наш легендарний чернівчанин у Відні Євсевій Мандичевський. Під його незаперечним авторитетом він по закінченні вищих наук з Відня приїхав в Чернівці. І тут цілу чверть віку, з 1912 по 1937 роки був професором музики в Чернівецькій учительській семінарії та ліцеї ім. А.Пумнула (нині школа № 1). Він був диригентом багатьох хорових колективів, в тому числі знаменитим хором товариства «Армонія». Майже двадцять років, впродовж 1922-1940 років, керував хором буковинської митрополії. 

Серед його учнів в Чернівцях був талановитий та знаменитий тенор Йозеф Шмідт, який 1914 році з родиною перебрався в наше місто і тут брав уроки музичної грамоти в композитора Александру Завуловича.

Чернівці та Буковина завжди надихали композиторів на творчість. Александру Завулович також від перших років перебування писав класичні музичні твори, в основному симфонічну, вокальну та хорову музику (гімни, літургії,тропарі, аксіон і інші релігійні пісні). Серед його творів: «Симфонічна сюїта для оркестру пісні та гри» (1924), симфонічна картина «Весна» (1924), «Хора Наталя» (1936), «Пісня і танець», «Симфонічний дивертисмент», «Весна», «Відгомін», хорові твори «Хор на 3 різних голоси і фортепіано»(1924), пісні на слова Васіле Герасіма та Михая Емінеску «І якщо гілки б'ють у вікно»,«Гімни Святого Маса" та інші, обробки румунських народних пісень. 
На написання музичних творів його надихнула мабуть і така важлива подія в його родині, як народження сина Сільвіу 16 лютого 1922 року. Тут він отримав загальну освіту в ліцеї імені Арона Пумнула і продовжив музичну спадщину батька, став відомим композитором та диригентом, засновником Галацкого музичного театру. 
Як музичний педагог Александру Завулович в 1973 році видав книгу «Студії і п’єси для скрипки» (1973) . Залишив багату рукописну спадщину, мемуари та культурологічні документи у фондах Сучави в Буковинській бібліотеці «І.Г. Сбіерa».
Відійшов у вічність професор Александру Завулович 21 червня 1976 року в Сучаві.

Емануїл Турчинський
 
18 липня – 100 років від дня народження історика, професора Емануїла (Емануеля) Турчинського (нім.Turczynski Emanuel, рум. Turchinsky Emanuil, 1919-2002)
 
 
«Він не втомлювався презентувати Чернівці Європі»
Емануїл Турчинський народився в Чернівцях, тут отримав початкову освіту, а потім закінчив румунський ліцей ім. Великого Воєводи Міхая (нині школа № 23 за адресою Загула, 8).
В 1940 році, коли в Чернівцях було дуже неспокійно і не було впевненості в завтрашньому дні, він зовсім молодим юнаком, в 21 рік, виїхав до Німеччини. Навчався в Берліні, Кенігсберзі, Мюнхені. Був студентом відомого вченого Фріца Валявека (Південно-Східний інститут).
З 1949 року викладав румунську мову і літературу та історію культури в Мюнхенському університеті. В 1955 році там же захистив докторську дисертацію на тему «Німецько-грецькі культурні відносини до приходу на престол короля Отто». Коли в 1962 році був відкритий перший новий університет в післявоєнній Німеччині – Рурський університет в місті Бохумі (нім. Ruhr-Universität Bochum, RUB), він перебрався туди. Там працював лектором , приват-доцентом, професором і викладав історію Східної і Південно-Східної Європи. 
І хоч все своє життя, і наукове в тому числі, він прожив і присвятив європейським університетам, проте в нього назавжди залишилося не проминуще захоплення історією такого дивовижного «закутку Карпат», як Буковина. І не втомлювався відкривати сторінки цього краю для європейського читача. Емануїл Турчинський є автором поважних монографій, присвячених історії Буковини та її , без перебільшення, заслуженої гордості – Чернівецькому університетунасамперед. Серед них: «Заснування Чернівецького університету» (1955), «Розвиток і значення Чернівецького університету» (1956), «Робота німецьких хлоп’ячих товариств на Буковині» (1959), «Значення Чернівців для православної теології в Південно-Східній Європі» і «Культурні досягнення буковинських німців і буковинців» (1976), «Політична культура Буковини: гармонія етнічних культур» (1979), «Чернівці, як приклад інтегративного університету» (1984), «Йоган Мікуліч Радецькі всесвітньо відомий хірург з Буковини» (1986), «Історія Буковини в новий час» Вісбаден, (1993), «Професори і студенти Чернівецького університету в міжвоєнний період» (1995) та інші. Численні публікації в часописах та наукових вісниках з проблем історії національних меншин, церкви і культури Буковини. 
Як добрий зразок такої праці, і доступний для читача, може слугувати праця Емануеля Турчинського «Значення Чернівців для православної теології у південно-східній Європі», яка була надрукована в 1996 році в «Буковинському журналі» в перекладі історика Олександра Масана.
Як додає Олександр Миколайович у вступній статті: «Публікація…проф.Е.Турчинського покликана хоч якоюсь мірою заповнити існуючий вакуум і познайомити сучасних читачів з маловідомою, але важливою проблемою, яка нині набула ще й практичного значення». Це писалося понад 20 років тому, а проблема так і залишається гострою на день сьогоднішній.

В праці представлено велику кількість імен викладачів, які впродовж існування факультету викладали на ньому різні дисципліни. Дуже багато цікавої і вартісної інформації з наукового життя Чернівців та університету відкривають для небайдужого читача сторінки даного дослідження. 
Там же подана вступна стаття ще одного призабутого чернівчанина Казімежа Фелешка «Європа й «мала Європа» – кількісні чи якісні різниці»?, в якій він на основі праць професора Турчинського подає таке цікаве і до сьогодні «виняткове, у кожному разі рідкісне явище» Буковини, як багато національність, що проявляє себе у багатокультурності пограниччя. Або як тепер прийнято казати, що «Саме актуальність цієї європейської ідеї та її нічим не послаблена привабливість спричинила певну моду на Буковину….». 
Емануїл Турчинський до останнього подиху невтомно трудився презентувати Чернівці світу, аби освічений люд знав цей унікальний і дивовижний закуток Карпат і Європи назагал. 
Для небайдужих до історії і науки про місто та Буковинський край у фондах австрійської бібліотеки ЧНУ ім.Ю.Федьковича знаходиться видання Е.Турчинського -«Geschichte der Bukowina in der Neuzeit : zur Sozial- und Kulturgeschichte einer mitteleuropäisch geprägten Landschaft».


Ось їх неповний перелік: «Konfession und Nation : zur Frühgeschichte d. serb. u. rumän. Nationsbildung»; «Von der Aufklärung zum Frühliberalismus : politische Trägergruppen und deren Forderungskatalog in Rumänien»; «Die deutsch-grieschischen Kulturbeziehungen bis zur Berufung König Ottos»; «Rumänische Sagen und Sagen aus Rumänien»; «Sozial- und Kulturgeschichte Griechenlands im 19. Jahrhundert : von der Hinwendung zu Europa bis zu den ersten Olympischen Spielen der Neuzeit»; «Erinnerungen an Wien, Krakau, Königsberg und Breslau : Memoiren der Frau des Chirurgen Johann von Mikulicz-Radecki»; «Zur Integration ausländischer Kinder und Jugendlicher»; «Die deutsch-griechischen Kulturbeziehungen bis zur Berufung König Ottos»

Вийшов ауковий збірник до 70-літнього ювілею на пошанування професора Емануеля Турчинського: «Von der Pruth-Ebene bis zum Gipfel des Ida : Studien zur Geschichte, Literatur, Volkskunde und Wissenschaftsgeschichte des Donau-Balkan-Raumes : Festschrift zum 70. Geburtstag von Emanuel Turczynski
Професор Еманеель Турчинський відійшов у вічність 15 березня 2002 року в Мюнхені на 83 році життя.
 
 
Джордж Ончул

24 липня – 115 років від дня народження композитора,
музикознавця, педагога, професора Джордже Ончула (Onciul, 1904 – 1981)

Він народився в Чернівцях, де отримав початкову освіту. Як і більшість освічених буковинців, мав схильність до музики і закінчив музичну академію в Бухаресті. Як талановитого молодого чоловіка і прекрасного музикознавця, його запросили працювати, впродовж 1925-1930 років, у Міністерстві освіти Румунії і паралельно на бухарестському радіо. А потім в нього почався досить успішний – чернівецький період. В 1930 році в Бухаресті, аби зберегти на належному рівні нещодавно відкриту таку серйозну освітньо-музичну інституцію, як консерваторія, запропонували цю посаду Джорджу Ончулу. І цей ще зовсім молодий чоловік, йому на той час було всього 26 років, прибув в столицю буковинського краю і очолив цей мистецький заклад. 
В Чернівцях повноцінна «Консерваторія Музичного та Драматичного Мистецтва», зі статусом Державної, була відкрита в 1924 році. На її утримання із бюджету міста в 1925 році виділили 7,5 тисячі лей, а до 1933-го на її утримання Міська примарія давали по 10 тисяч. Відтак консерваторію під свою опіку взяло Міністерство освіти Румунії. В 1928 році вона отримала своє власне приміщення. На цей час її директором був пан Александру Цірра (Zirra), відомий у музичному світі як добрий композитор і гідний господар, урівноважений. Проте через складні умови праці в перші роки і перенапруження він захворів і в 1930 році відмовився дальше очолювати цю освітньо-музичну інституцію.
Тому й приїхав сюди Джорджу Ончулу, вірніше повернувся в рідне місто, аби зберегти і продовжити високу музичну освіту в Чернівцях. І хоч на той час йому вже було значно легше, тому що було придбане приміщення і вже будувалася солідна споруда, сьогодні це Чернівецьке училище мистецтв імені Сидора Воробкевича за адресою вулиця Митрополита Гакмана, 3. Проте там почалися інші труднощі, які лягли на плечі молодого директора. 
Міністерство і примарія перестали фінансувати діяльність закладу, в червні 1935 році вона була ліквідована як державна установа, продовжуючи працювати як приватна консерваторія. Одразу значно скоротилось кількість учнів. Чимало вихованців змушені були перервати навчання, так як не могли заплатити. Хоча всі знають, наскільки талановиті і обдаровані до музики буковинські діти. Із трьохсот учнів навчання у приватній консерваторії продовжили тільки 115.

Окрім директорських обов’язків він ще читав фахові музичні дисципліни. Одночасно був диригентом музичного Товариства «Армонія». 
Як композитор, написав низку хорових творів, кантату для сопрано і хору на слова Дж.Кошбука «Ми хочемо землі» (1936), п’єси для фортепіано, камерну музику. За ці роки праці написав і видав в Чернівцях фахові видання з музики, як от «Музична енциклопедія» (1931), «З музичного минулого Буковини (1932), надрукував в часописах численні статті з історії музичного мистецтва Буковини. 
Серед її талановитих випускників того часу варто назвати такі імена, як піаніст, композитор, концертмейстер, педагог, музичний громадський діяч, Заслужений діяч мистецтв України, володар Золотої медалі ЮНЕСКО та звання «Золоте ім'я світової культури» Йосип Ельгісер. 
Один із найвідоміших випускників Чернівецької консерваторії – директор театру Ла Скала у Мілані, суперінтендат Римського оперного театру, президент Італійського товариства сучасної музики Роман Влад. Він після закінчення закладу у Чернівцях виїхав 1938 року до Риму, де продовжив навчання. Там він здобув світове визнання і написав музику до 54 фільмів. Навчалася у консерваторії також оперна співачка Філомена Пітею-Джорджеску, яка згодом стала Заслуженою артисткою Румунії.

Такі випускники завжди будуть гордістю свого навчального закладу. Джордж Ончул був її директором до 1940 року і консерваторія припинила свою роботу із приходом в Чернівці радянської влади. 
В 1940 році перебрався в Німеччину, в невеличке містечко Ансбах (нім. Ansbach), розташоване в землі Баварія. Тут викладав музику в навчальних закладах.
Джордж Ончул відійшов у вічність 21 квітня 1981 року і похований в містечку Ансбах.

                                                                                             Григорій Купчанко
27 липня - 170 років від дня народження фольклориста, етнографа, видавця, журналіста, політичного і громадського діяча Григорія Купчанка (1849 – 1902)

Він народився в селі Берегомет Кіцманського району. Початкову освіту отримав в рідному селі, де навчалися волоською (молдавською) мовою. Тут на нього в 3 класі справив на все життя великий вплив вчитель природознавства, який прибув із Станіславова (нині Івано-Франківськ). За спогадами самого Григорія Купчанки, він в 4 класі перейшов з волоської на руську мову , почав збирати фольклор і етнографію рідного народу. Правда, на той час на Буковині були тільки москвофіли, які писали так званим язичієм, він попав під їхній вплив, брав активну участь у діяльності москвофільських організацій на Буковині. За що потім надовго потрапив в опалу до науковців і дослідників культури краю. 
По закінченні початкової науки навчався в Чернівецькій державній цісарсько-королівській гімназії, а потім вступив до Віденського університету, де вчився на юридичному і філософському факультетах. З 1870 року жив у Відні, де працював журналістом. Видавав там часописи «Русска правда» (1888–93), «Про¬свѣ¬ще¬ніе» (1894–95), «Вѣночокъ». Заснував в столиці товариство «Букв謬на». Ця робота дозволяла йому багато подорожувати. Короткий час працював у Лондоні, де видавав часопис «Звѣзда». Робота журналіста дозволяла багато подорожувати і він залишив про ці поїздки свої багаточисельні спогади. 
Як член Російського географічного товариства, за програмою його Південно-Західного відділу в 1870-х роках почав збирати матеріали з історії, статистики, фольклору й етнографії українців Буковини. Залишив багато досліджень: «Сѣльськое веселье на Буковинѣ» // «Буковин¬ская зоря», 1870, ч. 11; «Веселье русское на Буковинѣ» // Там само, ч. 13–16; «Нѣкоторыя историко-географ謬ческія свѣ¬денія о Буковинѣ» // «Записки Юго-Западнаго Отдѣ¬¬ла Императорскаго Русскаго Географическаго Общества», 1874, т. 2 (окреме вид. – К., 1875). За зібраними Купчанком етнографчними матеріа¬лами А. Лоначевський видав в Києві в 1875 році «Сборник пѣ¬сенъ буковинскаго народа». Григорій Купчанко вніс величезний внесок у розвиток етнографії на території сучасної Західної України. Його основними досягненнями в цьому напрямі з'явилися монументальні роботи «Доля русинів », Leipzig, 1887, «Буковина и еи руссикие жители» (Відень, 1895), «Галичина та еи росcкие жители» (Відень, 1896) і «Угорську Русь и еи росские жители» (1897), в котрих східнославянске населення цих регіонів розглядається і аналізується з різних точок зору - мови, духовної та матеріальної культури, антропологічного типу, менталітету. Велика увага Купчанко приділяв порівнянні один з одним різних етнографічних груп цих регіонів і поясненню їх спорідненості з іншими східнослов'янськими народностями. Його етнографічні та фольклорні праці не втратили своєї цінності для дослідників і на день сьогоднішній.



Відійшов у вічність Григорій Іванович Купчанко 10 травня 1902 році у Відні і був похований на Центральному кладовищі. Поруч спочивав його 19-річний син Володимир. Проте, за європейськими правилами, якщо могилу ніхто не доглядає і не платить за місце, її перепродують. І так в 1928 році місце було віддано під інше поховання.

                                                                     Володимир-Сергій Залозецький

27 липня –135 років від дня народження одного з найдостойніших чернівчан, справжнього європейця, інтелектуала, відомого вченого, мецената, культурного і громадського діяча, політика, захисника українських інтересів у румунському парламенті Володимира-Сергія Залозецького (1884 – 1965).
 
            «Він творив культурне середовище Чернівців»

Народився він на вулиці Руській, 15 (тоді це була Russische Gasse), в добротному одноповерховому будинку, фасад якого прикрашає доволі багата ліпнина, барельєф античного мудреця та картуш з монограмою власника "Z", у родині шляхетних і визначних чернівецьких русинів Залозецьких. Його батько д-р Володимир Залозецький, учень знаменитого професора з Відня д-ра Billrotha, в другій половині ХІХ століття був «найславнішою лікарською фігурою в нашім місті». З поваги до його жертовної праці чернівчани ще при житті назвали вулицю його іменем (нині це вулиця Фурманова). Лікар Залозецький походив із знаної в Галичині родини священиків. Тому Володимир ІІ або, як люблячи його називали, Владзьо, разом зі своїми братами Олексієм (лікарем) і Романом та сестрою Вірою дістали дуже старанне виховання. Родина була заможна, то й могли собі дозволити на те, щоб всі діти вчилися змалку й світових мов – англійської, французької. І то з першого джерела: від гувернанток – високоосвічених на той час англійки і француженки. Отже, в інтелігентному батьківському домі мав д-р В. Залозецький вже змалку не лише добре виховання, а й добірне товариство.
Мати Софія (дочка президента вищого крайового суду в Чернівцях доктора Р. Пієти) походила з німецько-румунської родини, тому вдома розмовляли німецькою, однак не занедбуючи ніколи й української мови, задля досконалого вивчення якої своїми дітьми лікар Залозецький держав осібних учителів. Української в нього вчили др. Лев Єх (пізніше став заступником Земського Президента Підкарпаття в Ужгороді), директор Вижницької гімназії професор Николай Ісопенко та інші. Ці старання не були марними, оскільки д-р Володимир Залозецький завжди пишався своїм видатним древнім шляхетським українським родом Сас-Залозецьких, знаним в Європі. Доля судила також йому самому творити частину тієї історії, й то на чолі тих українців, що проживали у румунській державі. І завжди Володимир Залозецький чітко усвідомлював важливість мови як націєтворчого чинника, як індикатора рівня національної самоідентифікації, самоусвідомлення. Відома його стаття 1918 року "Чи буде Буковина розділена?", в якій він, зокрема, він згадує: "Мій дід, український священик, писав дома лише по-польськи, мій батько вже не дозволяв собі як українцю писати польською мовою, я не смію як українець вже писати іншою мовою, ніж українська!"

Закінчивши чернівецьку гімназію, Володимир Залозецький здобув докторат з права у Чернівецькому університеті. Потім продовжив вдосконалення своїх знань у Відні, Мюнхені, Парижі, Флоренції.

Володимира-Сергія приваблювали наука, а особливо – мистецтво. Результатом стали дисертація з мистецтвознавства, ступінь доктора філософії Віденського університету і державна служба в міністерстві на посаді головного консерватора неавстрійських провінцій імперії (керівника державної служби охорони історико-мистецьких пам'яток).
Уже з юності в Чернівцях він був не лише дуже відомою, а й знаковою особистістю. Жодні спогади того часу про місто не обминають В. Залозецького. Відомий австрійський письменник і журналіст Ґеорґ Дроздовський у книзі «Тоді в Чернівцях і довкола» згадує: « Одна з постатей, яка завдяки своїм сміливим ідеям, своїм глибоким знанням і силі художнього мислення була символом Чернівців, втілювалася для мешканців міста у сенаторові д-рі Володимирові Залозецькому, лицареві фон Залозе-Зас, котрого краще знали і любили під іменем Владзя. Він мав гумор, умів жартувати і володів даром слова, яке не щадило нікого, хто потрапляв під його постріл».
По завершенню науки В. Залозецький «був призваний до Садаґури для військових вправлянь». Першого ж дня його захотів привітати «вудерраббі» Мордехай Фрідман, який на той момент очолював династію рабинів. Засвідчити такому чоловікові повагу своїм візитом вважалося великою честю. А заслужив її В. Залозецький тим, що «Чудесний раббі з Садаґури» був пацієнтом його батька і зберіг про нього найтепліші спогади.

Улюблене заняття мистецтвом перервала Перша світова війна, під час якої виконував свій обов’язок по-лицарському. Як старшині славних австрійських уланів доводилося йому бувати в передніх воєнних рядах. У своїх воєнних споминах він пише: «Весною 1915-го року лежав я в окопах Онута з моєю сотнею уланів (1 сотня 9 полку уланів)». Він гідно захищав рідний край від московських "визволителів", отримуючи поранення, за подвиги, заслуги його нагороджували численними військовими відзнаками. В. Залозецький двічі був у російському полоні, звідки втікав, задля виживання виконував різну роботу (про це розповідає Олександр Масан у статті "Віце-президент Буковини, сенатор і лялькар": " Нащадок старовинної шляхти виживав як міг: возив Волгою астраханські кавуни, служив запалювачем ліхтарів, торгував газетами, був конюхом і навіть обмивачем трупів."). І навіть у цих складних, драматичних подіях він залишався сповненим прагнення знань, відкриттів науковцем-естетом. Перебуваючи у Києві і Москві, він аналітичним оком мистецтвознавця спостерігав за українською і російською церковною архітектурою, роблячи висновки про відмінності.
 
 
Після другої втечі із російського полону В. Залозецький переховувався у Києві, вивчав архітектуру, мистецтво. Тут дочекався Лютневої революції. Його підтримували представники української інтелігенції. Ольга Кобилянська листовно попросила Михайла Грушевського допомогти її давньому знайомому д-ру Залозецькому. Також усіляко сприяли йому Микита Шаповал і київська громада. В. Залозецького призначили лектором німецької і французької мов в університеті ім. св. Володимира. 
З початком більшовицько-української війни Залозецький взяв участь у боях проти більшовиків. Він вертається до австрійської армії, яка тоді вступила в Україну, і архикнязь Василь Вишиваний посилає його до штабу Одеси, «щоб паралізувати всякі московські впливи». Він і там опікувався українською громадою. 
Після повернення восени 1918 року до Чернівців Володимира Залозецького обрали заступником голови Українського Крайового Комітету. 3 листопада відбулося Буковинське віче, яке встановило у північній частині Буковини владу українців. Тут була створена Українська Національна Рада, що провела пам’ятну злуку Буковини зі східною Галичиною в Західну Українську Народну Республіку. Д-р Залозецький очолив дирекцію скарбу (фінансів).

Вранці 11 листопада, коли стало відомо про наступ румунської дивізії на Чернівці, Українська Національна Рада на чолі з А. Артимовичем призначила Залозецького "заступником президента краю і поручила йому зараз же йти до президіяльного бюра та вести урядованє, коли його силою відтам не усунуть". Так і було зроблено. Не діждавшись нікого, Залозецький сам пішов до Румунського національного дому на Ринку (Центральна пл.). Він відрекомендувався лідеру місцевих румунів Янку Флондору, що розмовляв з офіцерами 8-ї румунської дивізії, як іменований УНРадою заступник президента української частини краю Поповича і заявив, що до його повернення буде очолювати цей уряд. Флондор відповів, що румуни не визнають УНРади і що її постанови їх не обходять. Однак Залозецький ніколи не мав відчуття власної національної меншовартості ні щодо румунів, ні щодо поляків, ні щодо німців, і висловив протест проти вторгнення війська чужої держави на Буковину. Правда, зробив він це так артистично і виклично, що учасники тих подій ще довго згадували з «неприхованою шаною віце -президента української Буковини». Ось як подає ті події Роман Смаль-Стоцький у своїх спогадах з нагоди 70-тилітнього ювілею Володимира Залозецького: «Те, що оповідаю, знаю від свідка подій, барона Ніку Фльондора, румунського політика, що скоро розчарувався в румунських «порядках». Він оповів мені в Берліні цілу ту історію в приявності посла Миколи Василька. [...] Не у фраку, а в щоденнім одязі, з’явився нараз на залі Володимир Залозецький перед окупантами, «трохи блідий, але дуже самовпевнений кавалерист», голосом, що звик командувати ескадроном, німецькою мовою загримів до Янку Фльондора про текст. Заявив, що, згідно з маніфестом цісаря Карла, уконститувалася в Північній українській Буковині Українська Національна Рада, що він є її представник, що в її імені він протестує проти вмашерування румунської армії та домагається її відступу поза межі Буковини, бо вирішення справи Буковини належить до міжнародних чинників. [...] Українська Національна Рада не визнає жадної Румунської Національної Ради на своїй території – і по-військовому «півкругом обернись» віце-президент Залозецький покинув залу. Румуни не мали ще відваги його арештувати, знаючи його широкі особисті зв’язки із заграницею».

Усе ж румуни не вибачили Залозецькому його сміливості і того ж вечора кинули до в'язниці. Так що судилося йому відпокутувати свою відвагу побутом у військовій в’язниці в Чернівцях у товаристві багатьох українців. Невдовзі він утік у Галичину, звідки виїхав до Відня як радник посольства ЗУНР. Тут у його сім’ї сталася важлива подія – народився син. «При хрещенні маленького Володимира, яке відбулося в церкві святої Варвари, був присутній також і добрий приятель ерц-герцог Вільгельм, відомий між українцями під іменем Василь Вишиваний» (зі спогадів Р. Смаль-Стоцького).

Згодом головний отаман Симон Петлюра, за посередництвом барона Миколи Василька, який на той час був на чолі українського посольства в Берні, призначив Залозецького радником посольства, а потім повіреним УНР у Швейцарії. Він свою посаду використовував для всілякої популяризації України, її культури, для утвердження її іміджу як країни, що бореться за свою свободу і правду. Його роль на цій посаді характеризує Роман Смаль-Стоцький: «Ту в дійсності всі зв’язки нашого посольства з аліянтами – це були зв’язки радника Залозецького, що розгорнув тут широку дипломатичну акцію в обороні правди про Україну. За ввесь час праці нашої дипломатії, що мала тоді дві групи, так звану франкофільську й англофільську, Залозецький був один з гарячих прихильників орієнтації на Англію та Америку. Та, на жаль, наші партійники в уряді не зуміли його відповідно використати».

На початку 20-х років Залозецький повернувся з дружиною Антонією і сином Володимиром ІІІ до Чернівців, осів приватною людиною, жив з батьківського спадку. Та оскільки, за словами Ґ. Дроздовського, «він був людиною дії», то присвятив себе справі українській громаді та улюбленому мистецтву.

Тут він у кінці 20-х років організував «незалежну від румунів Українську Національну Партію». Був її президентом впродовж усього її одинадцятилітнього існування аж до Другої світової війни, виконуючи функції то посла, то сенатора до парламенту Румунії, згодом був єдиним українським депутатом у румунському парламенті. За цей час він виголосив у Бухаресті безліч промов, вимагаючи дотримання мирових договорів щодо прав національних меншин, безліч протестів проти румунізації шкільництва й православної та католицької церков. «Справу української Буковини він переніс з внутрішньої проблематики Румунії в міжнародньо-европейську проблематику як сталий член Конгресу Меншостей, що відбувалися в Берні та Женеві. На Конгресі в Лондоні його обрали на президента конгресу і він був запрошений обома партіями на прийняття до англійського парляменту, на якому виголосив промову, з’ясовуючи англійській публічній опінії долю й інших українських «меншин», жертв несправедливих мирових договорів» (Р. Смаль-Стоцький). Виступаючи у Палаті громад британського парламенту, Володимир Залозецький підняв питання голодомору, влаштованого більшовиками в Україні. Чернівчанин отримав неабияке визнання в Лондоні. З ним рахувалися і надалі. Детально про це розповідає О. Масан: «У липні 1937 року в Лондоні відбувся черговий Міжнародний конгрес національних меншостей. Його головою був обраний В.-С. Залозецький, що засвідчувало високий авторитет українського політика з Буковини серед європейських борців за рівноправність націй.

Лондонський конгрес став вершиною діяльності В.-С. Залозецького на міжнародній арені. Жоден буковинський діяч ні раніше, ні пізніше не перевершив президента УНП в галузі міжнародної діяльності, до того ж з питань, які безпосередньо торкалися інтересів, прав і сподівань українців Буковини і Бессарабії».

У Чернівцях румунська влада В. Залозецького не чіпала, оскільки він мав дипломатичний паспорт УНР – держави без території, що визнавалася Румунією. У Чернівцях ще діяли консульство та військова місія УНР.
На той час він мешкав на вулиці Янку Флондора (відомої до 1919 р. як Панська, з 1940 р. – Ольги Кобилянської) в будинку № 31. Це чотириповерховий дім, збудований в румунський період за проектом Р. Музеальника. На висоті другого-третього поверхів знаходяться два напівкруглі еркери, а посередині – балкон. Цей дім аж до початку другої світової був осередком українського політичного та культурного життя на Буковині, адже д-р Володимир Залозецький належав до всіх українських товариств, до культурного фонду й до народної канцелярії і збирав довкола себе все культурно-мистецьке середовище нашого міста, був його душею, розумом, двигуном, каталізатором різних культурно-мистецьких подій, проектів. Як зазначає О. Масан, «Залозецький перебував у центрі українського культурного життя краю, організував урочисту академію на честь О.Кобилянської, відзначення роковин Лесі Українки, поставивши на сцені Народного Дому п'єсу-феєрію "Лісова пісня". 1929 р. він і архітектор Й. Легнер розробили проект перебудови греко-католицької церкви в Чернівцях, реалізований у 1930 – 1936 рр. До невеликої церкви в стилі ампір було прибудовано просторий храм у стилі українського бароко». Він був засновником видавничої спілки «Час».

Маючи добру європейську освіту, знаючи мови, мистецтвознавець, ерудит – він збирав навколо себе всю еліту. Відвідати його мали за честь усі представники консульств, яких на той час було багато в Чернівцях. Як згадували його сучасники, «при своїм європейськім вихованню й огляді та широкій освіті й науці, він зумів з’єднати собі поважання серед своїх і чужих». В. Залозецький щиро вболівав за Україну, українців, переймався ментальними недугами. Його сучасники добре це знали. Це відзначив у своїй вітальній промові на честь його ювілею тоді заступник голови "Народного Дому" Т. Бриндзан. Ось як передала це газета «Час»: «промовець витає від імени всіх товариств – знаючи, що він у своїй безкорисності інакшого дарунку не прийме – передає йому приречення, що всі просвітні українські товариства будуть поступати завжди у повнім порозумінню, незломній згоді й солідарності».

Крім політичних справ, він не полишав заняття своїм улюбленим мистецтвом.
Так 1924 року В.-С. Залозецького запросили на посаду професора історії мистецтва у новозаснованій Чернівецькій консерваторії. Сьогодні це Чернівецьке училище мистецтв імені Сидора Воробкевича, яке знаходиться за адресою вул. Гакмана, 3. Він заснував у Чернівцях «Український музей народознавства» (1927 – 1940), «Гуцульський музей», проводив численні археологічні розкопки, робив важливі знахідки, виступав на міжнародних конгресах з доповідями на теми українського народного мистецтва, протягом шести років на пропозицію міністерства освіти періодично виступав з доповідями на вчительських конференціях, глибоко переймаючись тим, що буковинське вчительство усі свої сили віддало національній боротьбі, забувши також про не менш важливу роль естетичного виховання: «Їх політичний мозок не розумів моїх термінів, немовби вони походили з іншого світу». У цей період написав праці «Künstler oder Kunshistoriker» (1924), «Die Ostereier der ukrainischen Hutzulen» (1942).

В. Залозецький був одним із найбагатших чоловіків Чернівців, мав кілька помешкань у місті і на Цецині. Та попри те залишався надзвичайно мудрою, доброю людиною. Як писав його сучасник д-р Майєр Ебнер, «найдорожче у д-рові Залозецькому його людяність, він добродушний як велетень, лагідний наче дитина, рицарський наче силач». Про це ходили в Чернівцях легенди. А Василь Кожелянко в романі «Срібний павук» наводить запозичений зі сторінок місцевої преси приклад: «Двоє зловмисників надумали пограбувати молочарню на вулиці Панській. На їхню біду, над молочним склепом мешкав пан сенатор доктор Володимир Залозецький, який, зачувши серед ночі гуркіт у молочарні. спустився вниз і, користаючи зі своєї надзвичайної фізичної сили, скрутив злодійчуків і здав поліції. Наступного дня жид-власник молочарні помістив у газеті «Час» вишукану подяку панови сенатору і оголосив, що відтепер аж до кінця пан Залозецький буде отримувати які схоче молочні продукти з його крамниці безкоштовно. Треба зазначити, що цей епізод справив добру рекламу цій молочарні, і клієнтів у ній від того часу подвоїлося».

У травні 1933 року побили вікна в квартирі Залозецького. Він мешкав на другому поверсі, а на першому була молочна крамниця, яку тримав єврей. Там також побили вікна. Така була дійсність. Після цього українська газета «Час» запитувала всіх журналістів і політичних діячів: «Як же може так бути, що Залозецького обзивали фашистом, а фашисти побили йому шибки?!» Хоча легенди і міфи про силу Залозецького не були безпідставними – він займався спортом, завжди був у гарній фізичній формі. Сучасники про його зовнішню красу згадують так само часто, як і про його розум, високодуховність, талант.

У 1940-1941 роках Залозецький жив у Бухаресті, відтак у Чернівцях, у своєму будинку на Цецинській горі, де писав статті про українське народне мистецтво.

Ще на початку 30-років ХХ ст., заходами Володимира Залозецького – директора українського музею народовідання в Чернівцях, біля підніжжя гори Цецин було встановлено різьблену гуцульську хату та різьблену браму. Це мало започаткувати музей гуцульського мистецтва. В роки лихоліття будинки на Цецинській горі згоріли, але залишилася неушкодженою вхідна брама, яку сьогодні можна побачити в експозиції Чернівецького обласного музею народної архітектури та побуту. 
Проте не лише мистецтвом займався Володимир Залозецький на горі Цецин. Він «був родоначальником лижного спорту на Буковині. Як піонер «білого» мистецтва, він задумав прищепити селянським хлопцям любов до лещатарського бігу. Він влаштував перші перегони на діжкових дошках, запровадив справжні лижі як призи для переможців...». Як майстерного лижника та альпініста його знали вже у студентські роки.

В останні роки життя в Чернівцях доктор Залозецький негласно пішов на заслужений відпочинок. Очевидно, він намагався просто насолоджуватися життям і робити те, до чого найбільше тяжів. Він повністю відійшов від політики. Відома його заява Денису Квітковському: «Моя роль скінчилася. Тепер приходить черга на вас, молодих». 
Та як не хотілося спокійного, розміреного життя, історія знову все вирішила по-своєму. На початку 1944 року легендарному чернівчанинові довелося залишити таке любе місто, покинувши велику бібліотеку, цінну колекцію творів народно-прикладного мистецтва, які після війни вивезла його дочка, котра вийшла заміж за німця і через посольство отримала дозвіл вивести музейні цінності. Документи про це зберігаються в Державному архіві.
А доктор Залозецький знову оселився у Відні, викладав історію мистецтва у Віденському університеті, працював у Музеї народознавства, брав участь у розкопках Штефансдому (Собору Святого Стефана), пошкодженого під час війни, став членом організації, що об’єднувала найвизначніших діячів мистецтв Австрії "Віденський Сецесіон", заснував ляльковий театр, про що розповідає О. Масан: «В 50-их роках дещо несподівано для багатьох, хто знав В.-С. Залозецького, він захопився ляльковим театром і виступав в Австрії, Німеччині, Бельгії з власними спектаклями для маріонеток, що викликало справжній фурор серед фахівців і публіки. Причому це був театр одного актора, якого повсюдно супроводжував небувалий успіх. Провідні газети стверджували, що Залозецький створив новий вид мистецтв, описати який неможливо, бо для цього не існує слів, його треба бачити й пережити. Захоплення його творчістю висловлювали такі знаменитості, як А.Матісс. З поширенням телебачення Залозецький виступав із спектаклями на перших каналах в Австрії та Німеччині. Спілкуючись із тисячами глядачів, діячами мистецтва та журналістами, він завжди підкреслював свою приналежність до української нації та культури». Перебуваючи за кордоном, він продовжував жити Україною – став одним із засновником та першим головою товариств "Спілка українців в Австрії" та "Буковина", які існують донині.
У липні 1965 року Володимир Залозецький перебував на курорті в Нижній Австрії, у містечку Іспер. Саме тут, у цьому на вигляд райському місці, 13 липня закінчився його земний шлях. На цю сумну подію відгукнулися українці з різних куточків світу.
 
СЕРПЕНЬ 2019 
 
 
Степан Процюк 

13 серпня випловнилось  55 років  письменнику Степану Процюку 

   Сьогодні знаковий день у доброго друга Муніципальної книгозбірні Степана Процюка. Письменник, якому сучасні літературознавці вже відвели свою доволі унікальну нішу в літературі, святкує свій 55 річний ювілей.

В літературних колах його знають як одного з найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів, який працює в доволі непростому жанрі екзистенційно-психологічної прози. Його письменницька манера подачі матеріалу читачеві майже завжди викликає суперечливі почуття, оскільки носить дискусійний характер і вирізняється неоднозначністю, як і будь який найконтроверсійніший коментар чи явище, твори письменника можна нерідко по різному трактувати….
Письменник Степан Процюк намагається в творах зрозуміти і пояснити вчинки своїх героїв, події та час. Особливо той, в котрому ми сьогодні живемо. Через психологію людини, це зробити дуже непросто. Бо завжди складно висловитись так, щоб тебе зрозуміли інші, ще важче написати, а нинішньому читачеві не лише складно прочитати, через дороговизну української книги, а й правильно зрозуміти думки автора. Оскільки екзистенційний психоаналіз, яким він послуговується під час створення великої та малої прози є варіантом «розуміючої психології». В цій теорії психологи та літератори людське існування розглядають цілісно як єдність трьох «світів» — навколишнього світу, світу взаємодії з іншими людьми і власного світу переживань.

А ще письменник Процюк має мудрість і мужність бути самим собою. І насамперед в своїх творах, тому що його публіцистичні видання заставляють не просто думати, аналізувати, а ще й досить суттєво ламають стереотипи мислення.
На сьогоднішній день Степан Процюк є автором поезії, далекоглядної прози та вишуканої есеїстки. Більшість читачів знають письменника саме завдячуючи його прозовим творам та есеям. Варто сказати, що писати в такому непростому стилі дуже нелегко - потрібно довго і ретельно вивчати різноманітні джерела, зануритись в психологію та філософію своїх героїв та події, що відбуваються навколо тебе.

 
На день сьогоднішній автор подарував для свого вибагливого та інтелектуального читача 24 книги, серед них 3 поетичні збірки та 4 видання для дітей.

Степан Васильович, окрім того що пише такі зовсім не розважальні твори, викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. Він дуже сучасний і прогресивний в тому сенсі, що не втомлюється сам їхати до свого читача. Зі своїми творчими та науковими напрацюваннями він побував у більшості столиць Європи, а також відвідав Чикаго та Нью-Йорк на запрошення українських громад. Як у великих так і у маленьких містах та містечках України, на нього завжди чекає вдячний читач.

 
А ще Степан Процюк дуже активно веде свою сторінку у «Facebook», на якій він тішить своїх прихильників новими творами, розказує, над чим працює і не втомлюється належно згадавши оцінити творчість як українських, так і світових класиків літератури. І сказати своє вагоме в літературознавстві Слово. 
Перша така зустріч працівників книгозбірні з письменником Степаном Процюком відбулася ще далекого 2014 року. Коли він вперше приїхав на зустріч, то був приємно подивований відкриттям в нашому місті унікальної, побудованої на приватній колекції науковця філолога, бібліотеки і вже наступні зустрічі з письменником відбувалися саме літературній вітальні книгозбірні. Пан Степан своєю неординарністю, харизмою та творчою натурою завжди цілковито захоплює усіх гостей інтелектуальних зустрічей-презентацій
Працівники та читачі Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського завжди з приємністю і хвилюванням чекають виходу нової книжки письменника, тому що в своєму щільному графіку Степан Процюк знаходить час, щоб привезти її в столицю коронного краю Буковини – Чернівці. І звичайно ж, за доброю традицією, презентація проходить у згаданій вище літературній вітальні Муніципальної бібліотеки Добрянського. Вдячні читачі завжди з прихильністю чекають кожного приїзду Степана Васильовича.

За поданими посиланнями можна переглянути доволі камерні, але дуже щирі зустрічі Степана Процюка зі своїми чернівецькими шанувальниками.
У фондах бібліотеки зберігаються майже всі нові видання Степана Процюка з його особистими автографами. 
для працівників та читачів Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського. 
З акцентом на психоаналізі: презентація книги Степана Процюка "Трикутник"
http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=449401

Письменник презентував свою нову книгу "Трикутник" (Київ, "Український пріоритет", 2014), куди увійшло перевидання вже легендарного роману "Інфекція", есеїстика та інтерв'ю з автором, взяті Іриною Славінською, Романом Лябигою, Маріанною Антонюк, Тетяною Павліченко.
А вже в 2016 році п. Степан успішно почав новий літературний рік новими книгами, які завершив в останні дні року. 
ЗУСТРІЧ У JAZZ-СТИЛІ, або ПРО СВІТ ЗА МЕЖАМИ ОСОБИСТОГО «Я»
http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=642603
За цей період у письменника з’явилися нові книги, які письменник представляв чернівчанам під час зустрічі. Це романи «Десятий рядок» («Український пріоритет», 2014), «Під крилами великої Матері» (Літературна агенція «Discursus», 2015) та збірка есеїв «Канатохідці» (Літературна агенція «Discursus», 2015).
СТЕПАН ПРОЦЮК У МУНІЦИПАЛЬНІЙ
http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=827029

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Зустріч із Степаном Процюком та презентація його нової психологічної повісті «Варвари». Ще однією несподіванкою під Новий Рік став перевиданий найпопулярніший роман автора «Інфекція», на обкладинці якого красується одна з нагород Степана Процюка «Золотий письменник України».
Степан Процюк в Муніципальній
http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=942225

В Муніципальній бібліотеці ім. А.Добрянського відбулася презентація нового психологічного роману відомого письменника Степана Процюка «Травам не можна помирати». «Це вже гарна традиція для прихильників творчості пана Степана. Адже він або починає, або завершує свій рік у Добрій бібліотеці!» - зазначила директор Муніципальної бібліотеки Леся Щербанюк. І це справді так. Адже це чоловік, який пише серйозні, глибокі, психологічні романи, вражає своєю неординарністю, харизмою та творчою натурою.

 
Особливе місце в творчості Степана Васильовича займають біографічні романи про відомих українських письменників. Це «Чорне яблуко: Роман про Архипа Тесленка»,   "Маски опадають повільно: Роман про Володимира Винниченка" та «Троянда ритуального болю: Роман про Василя Стефаника» . Всі вони вийшли в київському видавництві «Академія». Надзвичайно цікаві романи, які хоч і дуже філософсько-психологічні, і про таких доволі складних письменників, але читаються так захоплено, що не можна відірватись, поки не перегорнеш останню сторінку …А роман про Стефаника для нас близький ще й тим, що там присутні Чернівці, літературне середовище того часу і звичайно ж, панна Ольга Кобилянська. Твори Степана Процюка перекладені кількома іноземними мовами, як от німецькою, російською, словацькою, польською, чеською, азербайджанською. Сьогодні письменник – есеїст Степан Процюк є членом Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. За літературну працю він отримав поважні національні літературні премії і відзнаку «Золотий письменник України».

Колектив Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського щиро вітає Степана Процюка з 55 літтям - такою гарною і поважною життєвою східцею. Зичимо Степану Васильовичу доброго здоров’я, творчого довголіття, «сродної праці» (за Сковородою), підтримки від найдорожчих людей і натхнення від цього, не дуже досконалого, але прекрасного світу.

Нашим читачам представляємо новий есей Степана Процюка «Наодинці з порожнечею»,
який друкуємо з дозволу автора.

Степан Процюк
Наодинці з порожнечею
http://bukvoid.com.ua/library/stepan_protsyuk/naodintsi_z_porozhnecheyu/
1
У кожного бувають такі хвилини у житті, коли ми виразно відчуваємо розпач, відчай і жах приторкнення до якоїсь порожнинності, котра начебто існує деінде. Я небагато знаю про такі досвіди інших людей. Це ж тема, якої ми боїмося. Крига космічного хаосу і безмір порожнечі може налякати найсміливішого. Хоча мужність, як на мене, є надто відносним поняттям. Навіть герої ( прошу пробачення перед колективною пам’яттю про їхні подвиги, незалежно від ідеологій чи національності) і героїчні вчинки можна пояснити відчаєм, що перейшов межу терпцю, а також солодкою перспективою повного злиття із якоюсь колективною та надцінною ідеєю, що, неначе кривавий фетиш, вимагає жертви...

Мені ж, наприклад, далеко до приналежності героїчній касті. Я, буває, боюся темряви чи відчинених – нарозтвір! – дверей( можливо, тому, що малим надто любив розкритість, простір, світлий вітер у світлих кімнатах вигаданих мною казкових палаців), несподіваних телефонних дзвінків із поганими новинами, старіння та сивини у волоссі. Проте найдужче боюся самотності. Ізоляції. Можливості опинитися віч-на-віч із Нічим. Власне через це така розмова має сенс.
Переконаний, що у моїх страхах багато хто із читачів впізнає власні, може трохи припудреніші і легші, може, сильніші та інтенсивніші, а може, точнісінько такі ж. Бо всі ми, люди, скріплені однією кров’ю і однорідною кістковою масою. Бо всі ми – при певних обставинах – можемо труситися від жаху. Бо іноді наші очі, незважаючи на словесну браваду нашого язика, просять, розширені наркозом відчаю, хоч краплю підтримки. Бо всі ми, інтуїтивно чи свідомо, розуміємо, що кінцева подія кожного із нас завершиться лише безконечно одиноким акордом смерті. Бо всі ми намагаємося сховатися від первісного жаху того питання, на яке ніколи не буде оптимістичної відповіді.
Напевне тому мою прозу деякі читачі чи критики називають песимістичною чи сумною , що я не маю сили ховатися від цих питань за клоунаду випадкового сюжетного фарсу чи блазенський сміх анекдоту, за плиткою веселістю якого ми маскуємося, наче дитина, що, смокчучи губами порожнечу, шукає материнських грудей...
2
Довільні приклади, що підсовує нам підступний розум приватного сновидця і сночерпальника:
– Сьогодні мені снилося, ніби я стою на краю провалля і бачу як підлітає людина-кажан із орлиним дзьобом. Вона хоче виколоти моє ліве око і кусочок серця. Вона намагається відкрити мій голомозий череп. Вона підлітає і...
– А мені снилося, що я чекаю колишню коханку у крихітному ресторанчику. Чекаю також на свою сестру і дружину. Чекаю довго. Ресторанчик зачиняють. Ніхто не приходить і я...
– А у меня сон был связан из кровью. На столе лежал окровавленный ножь и я пыталась слизать кровь. Почему-то очень плакала. Ножь подмигивал и ржал. Потом я укусила какого-то композитора в шею. Мне казалось, что я стала вампиром...
Мені також часто сниться щось важке і заплутане: нежиттєві пустелі, красиві жінки, які не хочуть зі мною знайомитися, смерть близьких або гіпертрофований чорний квадрат. Розумію, що хтось назве ці рефлексії «ексгібіціонізмом», але це надто непереконливо для автора, який направду прагне разом із неупередженим читачем докопатися якихось хоча би натяків на відповідь тим підставовим питаннням, що хвилюють кожного із нас: як змиритися із страхом смерті? який сенс нашого життя? як його прожити гідно, незважаючи на внутрішнє незадоволення собою?
Вибачте, але я не обіцяв ні розваги, ні легких прогулянок у вишневому садочку під необов’язкові ескапади словесного флірту.
Можна все життя грати роль вічного юнака( випадок Гемінгвея) чи дівчини, ходити у п’ятдесятирічному віці із тінейджерським рюкзачком за плечима, мати ілюзію вічної молодості, але – о Господи! – хіба це щось значить на шальках космічних терезів, де усі ми є нескінченно малими величинами?..
3
Кілька років назад я замовив книгу Григорія Чхартішвілі «Писатель и самоубийство». Не буду зараз міркувати ні про інші іпостасі цього вельми неординарного пана, ні про достоїнства чи недоліки цього, трохи міщанського і поверхневого чтива, що покликане лоскотати нерви.
Я прочитав цей талмуд, здається, за два вечори і дві ночі. Надворі була осінь. Ми винаймали тоді квартиру майже у центрі міста, колишня «Московська» вулиця, де після війни поселяли радянських офіцерів високого рангу та працівників КДБ. У тому будинку існував надмір тарганів. Їх було неможливо вивести. Нашими сусідами майже всуціль були старі дружини-соратниці колишніх діячів ідеологічного фронту. Я час від часу чув їхні бесіди:
– Надо голосовать за Симоненко! Только за Симоненко! Иначе нам будет очень плохо, понимаете это аль нет? Как же вы этого не понимаете?
Того вечора дружини вдома не було. Поїхала разом із дітьми на одну ніч до своїх батьків у Коломию. Я дочитав іронічно-некрофільські одкровення пана Чхартішвілі і занурився у роздуми: чому? невже у героїв не було іншого виходу? де межа нашої саморуйнації чи нашого самобичування? як відшукати спокій?
Вимкнув світло. Надворі монотонно розгулював дощ. Десь, знизу і зверху, старі соратниці вкотре істерично жестикулювали до уявного Петра Симоненка. Не спалося.
Я встав і викурив дві цигарки підряд. Здавалося, що поруч оселилося щось зловісне. У будинку стояла така тиша, мовби я йшов нічною пустелею. Згадалося, що на кухні, де я вдихаю канцерогенні випари впереміш із нікотином, кілька років тому помер, здається, від інфаркту, син колишніх господарів( потім вони продали квартиру і виїхали кудись у Росію).
Сіндзю Стефана Цвейга і його молодої дружини... Веронал професора Акутагави... Алкогольна мотузка Єсєніна... Передсмертна записка Маяковського, сповнена замежового відчаю...Наповнений газом робочий кабінет Ясунарі Кавабати... Боротьба із останньою маскою старого Хема... Садо-мазохістичний театр і водночас трагедія відходу Юкіо Місіми... Тіло мучениці Марини Цвєтаєвої, що вільно розгойдується на імпровізованій шибениці; її син, що сказав після похорону: «Марина Ивановна поступила логично»... Смертельна доза морфію Джека Лондона... Чоловіків у кілька разів більше, може тому, що жінки є ліпшими майстринями терпіти і чекати...
Тиша тиснула, мовби хотіла розчавити мене. І зненацька я, так зримо і конкретно, відчув тягар власної одинокості. Стало так важко, що вже навіть не мав сили потягнутися до рятівної цигарки. Ліг. Який там сон? Здавалося, що із кутів кімнати на мене сунуть якісь примарища, якісь цнотливі загублені душі, котрим теж сьогодні так холодно і одиноко.
Ввімкнув світло. Полежав. Глянув на годинник: четверта ранку. Глупий, наркотичний і небезпечний час. Викурив ще одну. Розпач і відчай досягли апофеозу – і повільно відповзали десь інде. Нахлинуло спустошення і безсилля, немовби я весь день працював на будові чорноробочим ( може – без театру і кокетства – це було би ліпшим варіантом? Можливо, колись я попрацюю місяць-два підсобним робітником: звісно, не заради заробітку...)або викочував дгорі сізіфів камінь.
Тінь великої порожнечі лише погралася зі мною, даючи можливість не впасти у твань замежового стану. Крихкість і відносність, холодний дотик якоїсь нестерпної правди і маніпуляція дзеркалами, яку здійснює Той, хто володіє дверима і свободою...
Навіть не пам’ятаю, про що думав, вдивляючись виряченими очима у вись блідокольорової стелі. Курити уже не міг. Потім за вікном почулася чиясь п’яна пісня, мене мила пригортала до себе, ци ня любиш, ци ня возьмеш, бо я гину без тебе – і мені стало легше. Настільки, що навіть зумів заснути. Звісно, при вимкненому світлі.
4
Той, хто вміє бути самотнім, вміє співпереживати, прориваючись до іншого світу через комплекси і товстий шар еґоцентризму власного «Я».
Релігія – це психоаналіз. І, наприклад, християнські реколекції сприяють людині, яка нарешті хоче порозмовляти із собою. Бо часу на це чомусь не маємо ніколи.
Я не вірю надміру балакучим. Часто це лише маска, за якою ховається щось важке і тривожне.
Мені здається, що надто важливим є не співати колискових тривозі, яка причаїлася, мов Везувій, всередині кожного. Важливо міцно тримати цього лева за гриву, поволі перетворюючи його на кошеня. Хоч воно завжди може стати тигром. І в цьому одна із найбільших таємниць – свавільність і непередбачуваність нашого «Я», його довільний броунівський рух. Надати цьому рухові форми і змісту означає стати паном власної долі. Хоч той представник родини котячих вміє вщент потрощити нашу відносну психічну стабільність. Де вихід?
Ірвін Ялом у книзі «Екзистенційна психотерапія» досліджує проблеми неврозів безсенсовості. Але коли абсурдна людина Камю болісно шукала особистого стоїцизму, світської святості і бунту проти непролазної маразматії, то персонажі Сартра – як і їхній творець – майже не бачили вищого сенсу жити. Що ж, атеїстичний екзистенціалізм звалив на свої кволі плечі надто важкий Сізіфів камінь.
Фахівці стверджують, що всі наші проблеми родом з дитинства. Ця, із тривіальною бородою, фраза відома всім. Мені в дитинстві було, напевне, недодано любові. Але... Психоаналітик Ролло Мей у есеї «Поранений знахар» доводить, що коли людина може піднятися над власною дитячою травматологією, то може і допомагати іншим: тими способами, на які спроможна. Адже порушена функціональність емоційної гармонії сприяє вивільненню потужних творчих сил. Це, звісно, не означає, що ті креатори, які мали золоте дитинство( лише нещасним воно, як на мене, не буває), є творчо неповноцінними. Це означає лише те, що природа людина має баланс рівноваг. Іншими словами, якщо вас у дитинстві били чи ви не знали радощів через інші форми деструктивної поведінки батьків, то не обов’язково ви повинні стати психотиком, маньяком чи невдахою. Ваш досвід можна повернути на різні форми творчості як засобу боротьби із неврозами.
Той же Ролло Мей у дослідженні «Любов і воля», грунтуючись на значному терапевтичному досвіді, доводить, що засіб боротьби із злоякісним паралічем волі є один: не обминати проблему, шукаючи для себе невротичної їзоляції, а йти крізь хащі зневіри і безвілля до власних творчих можливостей. Що ж... Надто багато довкола зламаних апатичних доль, зомбі із вилученою хромосомою волі. Навіть невроз є одним із способів бунту, хоча і саморуйнівним, бо блокує забагато енергії. Апатія і байдужість змирилися із усім. Я би назвав невроз хворою честю, а апатичність і міщанське пристосуванство легшим варіантом самозбещещення.
Зрештою, ви можете одразу забути ці рефлексії, тим паче, якщо вони не будуть під якимось кутом чи квадратом промовляти до вашого психічного стану.
5
Я завжди мріяв як про ідеальну дружбу, так і про ідеальне кохання. Рештки цього ідеалізму не вивітрилися до цього часу. Насильно випалюю їх, мене жорстко, навіть жорстоко, вчить життя, боюся прив’язаностей до людей, але не можу знищити в собі цю дон-кіхотську частину. Залишається якось змиритися з нею.
І тоді я метаюся, як тореадор на рингу, вишукуючи замінників. Проте будь-які кальки дають лише короткочасну передишку, не вирішуючи підставової проблеми – жити у злагоді із собою. А я хочу навчитися цього мистецтва, що є складнішим від написання віршів, повістей і романів, разом узятих. Останнім часом почав відчувати якийсь спротив, навіть відразу, до белетристики, особливо кічушної та попсової, якою наповнено 90% нашого книжкового ринку. А може і більше... Отже, Стефаник мав рацію, безапеляційно стверджуючи, що «література – це афішування і комедіянство.Вся, вся »?
Я буваю важким, іноді навіть нестерпним, у ближчому, без театрального камуфляжу, спілкуванні. Але намагаюся скинути із власного єства фальшиву багряницю позолоти, відшукуючи мужність глянути на своє істинне «Я». Але не хочу більше вдавати, що не бачу фальшивих позолот, які засліплюють і дурманять, на тілах і душах мені подібних. Бо вже не вірю різним символічним сережкам і перстеням, якими ми всі, без винятку, намагаємось прикрашати себе, множачи царство Великої Брехні. Бо колись, кожного поодинці, воно врешті-решт розчавить своєю моторошною ваготою...
Іноді мені вчуваються телефонні дзвінки, хоча маю достатньо реальних. Що це? Слухові галюцинації? Регіт темного князя? Метафізичний натяк на невикористані можливості для спілкування із кимось? Перевитрати окремих днів, як-от відпустка-2007, яку деколи суджено проводити в повній самотності? Химерики підсвідомості? Розплата?
У будь-якім разі я, стикаючись віч-на-віч із самотністю, не чіпляюся, як багато хто, за будь-які шанси людського спілкування. Якщо немає достатньо якісного, то ліпше ніякого. Адже маю інтернет і спорт, книги і той же телефон. Калнишевський сидів багато років у повній тюремній ізоляції, без просвітку – то що може значити моя ситуативна самота порівняно із його безнадією?
Читаю «Історію ока» Жоржа Батая. Підлітки, одержимі психопатичними сексуальними потягами. Їхня сеча як символ оргазму, некрофілія, секс і смерть. Їхні несвідомі пошуки осквернення «прісного» сексу будь-якою ціною. Авторська фантазія, із присмаком релігійного блюзнірства, витончена і вихлюпнута за будь-які межі. Не дивно, що Батай страждав припадками тяжких психічних розладів. Щоб це припустити, не треба навіть читати його біографів. Адже проза такого типу завжди на межі із безумом. Зрештою, був ще Батай-науковець і навіть інтелектуал лівого пошибу. Роздвоєння і розщеплення психіки часто пластичне до безмежності.
6
Але наша психіка має багато потенціалу...Цього літа у моєму житті склалася така ситуація, що я зрозумів: «Або зараз, або ніколи». Що означає зрозумів? Що зараз? Що ніколи? Це довга розмова...
Почну здалеку. Кожен із нас знає людей, які начебто мають усе, але не почуваються щасливими. Кожен із нас знає людей, які не мають нічого особливого – у матеріальних вимірах – але від них віє спокоєм та зрілою любов’ю до світу.
Мільйонер Сава Морозов, заплутавшись у своїй нещасливій любовній історії і пастці власного світосприйняття, застрелився на курорті у французькому містечку Ніцці. Йому було лише 44 роки. Одна жінка, яка знала, що має невиліковний рак, присвятила залишок свого життя психологічній підтримці важкохворих. Сучасний французький письменник Мішель Уельбек, маючи мільйонні гонорари і славу, у своїх інтервю справлює враження замкнутої і депресивної людини, що майже не виймає із рота цигарки. Психоаналітик Ірвін Ялом згадує про чоловіка, який через вживання наркотиків позбувся здоров’я, врешті-решт опинившись на інвалідному візку. Він їздить коледжами і університетами, кажучи молодим людям: «Ти втомився жити? Віддай мені своє тіло! Ти хочеш кинутися із мосту головою вниз? Дай мені своє тіло, бо я хочу жити!». Ефект перевищує всілякі межі очікування...

Адже ми любимо себе, але так, наче... ненавидимо. Це спрацьовує тягар нашої підставової тривоги – страху смерті, закинутості і недовіри до світу, наша дитяча пам’ять про далеко не завжди ідеальні стосунки наших батьків, наші невротичні способи безконфліктності(мовляв, буду з усім згоджуватися, то ніхто мене не образить) догодити дорослим, щоб вони до нас не чіплялися... Це вишкірює гримаси наша поранена спонтанність і наші нарцисичні шрами, наші параноїдальні ритуали і забитий у найдальший куток темної кімнати незжитий інфантилізм як потреба мати Великого Заступника( без релігійних асоціацій). Бо якщо ми не любимо навіть себе, труячи ненавистю чи заздрістю, то як можемо полюбити інших? Індійанці племені сіу дали чудовий взірець фольклору, мовляв, щоб засуджувати людину, слід хоч би «два тижні проходити у її мокасинах ».

Я, на жаль, мав у своєму житті кілька випадків, коли деякі – загалом, непогані люди – інтуїтивно відчуваючи мою прихильність і повагу до будь-якого штибу літературного хисту( а можливо і мій надмірний потяг до теплих людських стосунків) – починали паразитувати на моїх скромних можливостях їхньої підтримки. Я це переважно завжди бачив і розумів, не подаючи вигляду. Але до пори збанок воду носить... І у зв’язку із цим проблема людських взаємин, не обтяжених хитрувато-праґматичними розрахунками, є надто актуальною для мене. Навіть болючою. Не маючи навіть однієї десятої тих можливостей, що колись граф Толстой, я добре розумію, чому він іноді, будучи запрошеним на великосвітські бенкети, переодягався у лахміття, щоб його не могли впізнати швейцари... Це кричала із нього туга за ідентичністю, а не гординя заможності чи відомості як штучні продовження реального «Я». Це його розум змушував робити перевірки на вошивість іншим, бо він найменше хотів розрахованої любові до свого «Я» як багатства чи «Я» як слави. Його цікавило лише чуже ставлення до свого глибинного «Я», а не те, що куритимуть фальшивий фіміам чи будуть лестити із якоюсь метою.

Але така вже( за психоаналітиком Карен Хорні) природа невротичної нечесності: наші нестерпні внутрішні конфлікти дають нам «право» на всілякі поблажки для себе. Бо ми підсвідомо вважаємо себе богоподібними, витворивши обрах ідеального «Я». І ця невротична погорда, це переоцінювання власних прав і можливостей, з іншого боку, веде у нашій душі моторошну руйнівну роботу. Бо ми вважаємо, що нам – винятковим, з точки зору будь-якого невротика! - хтось щось завинив, що ми маємо брати від життя все на тарілочці, завбачливо піднесеній для нас іншими людьми як нашою екзистенційною обслугою... Переважно ми заперечуємо цю, надто аромантичну та непривабливу правду про себе та свої невротичні ( бо розраховані, що їх вирішить хтось інший) потреби. Але це нічого не змінює. Бо скільки разів я би зараз не повторив, що Україна є конституційною монархією, вона не стане нею і від мільярдів ритуальних замовлянь...
Ба більше! Я переконаний на 100 %, що майже кожна людина має невротичні проблеми і так звані компульсивні( тобто продиктовані неврозом) способи їхнього вирішення. Розумію, що ці проблеми є різного ступеня. Знаю і небагатьох людей із відмінним душевним здоров’ям – і все ж таки залишаюсь при своїх переконаннях, усвідомлюючи спротив читача...
А наші компульсивні поступки продиктовані не лише невротичною гординею, що є складовою ідеалізованого «Я». Великий закон симетрії підказує: там, де є гординя, є і, переважно неусвідомлені, ненависть і презирство... до себе. А також самовідчуження, а відтак самозречення. І це не самозречення, продиктоване якимось ідейними мотивами! А повільне самоумертвлення власного здорового «Я». Недовіра до світу – це передовсім недовіра до себе, це винесені назовні наші погані і розладнані стосунки із собою. Що таке різні шкідливі звички як не підсвідомий спосіб заповільненого самонищення? Скажете, що ми цього не усвідомлюємо? Переважно так і є, тому що людина не змогла би витримати такої правди. І наша психіка шукає найрозмаїтіші способи пом’якшення підсвідомої нелюбові до себе. Але хіба можна тоді всерйоз говорити про любов до іншого, коли ми відчужені навіть від себе?..
7
Десь близько двох років назад в одному симпатичному обласному центрі у мене відбулася зустріч із читачами. Все було чудово: повний зал, куди ніхто не зганяв людей, преса, запитання і купівля книг. Здавалося, що ще хотіти? Якої холєри? Я ж не розбещений читацькою увагою настільки, щоб ця презентація була буднем або роботою...

Але мого підйому вистачило на десять-п’ятнадцять хвилин. Потім одразу стало якось незатишно і дискомфортно. Пізніше я зрозумів, що справа не в якихось так званих успіхах або увазі/неувазі читацького загалу. Моє самопочуття, як і кожного з нас, провокують виключно ангели і демони мого внутрішнього стану. Чи світу. Чи мозку. Насправді може себе набагато гармонійніше почувати пастух на полонині чи робітник після третьої зміни, коли у нього немає внутрішніх конфліктів, що тягнуть душу, як ґуму, у протилежні сторони. І коли ці конфлікти малозалежні від нашої волі, нам стає незатишно, важко чи лячно. Все залежить від ступеня інтенсивності. Від сили наших янголів і демонів. Від виразності тіньової сторони нашої особистості( адже кожен із нас має тіньовий бік, навіть, коли хтось вважає нас певним ідеалом, що, як відомо, є лише романтичною ілюзією).
Як ви розумієте, я препарую власний стан після тієї презентації не тому, що «виписався» чи мене не цікавить інша тематика. Напевне, у житті кожного є якісь екзистенційні вузли, наткнувшись на які, ми маємо можливість осмислення себе для особистісного росту. Наші депресії є шансом, що сигналізує про небезпеку викривленого сприймання. Можливо, депресії є благом. Як казав Ніцше, кожен може винести стільки правди, скільки він може винести. Гомеопатичні порції дискомфорту йдуть нам на користь, коли нам вдається осмислити і направити їх у правильне русло.
Але яке русло є правильним? Якби ж я знав... Що для одного їжа, для іншого отрута. Пасьянси між їжею то отрутою, коли вони розкладені правильно, роблять нас сильнішими. Почав переходити на дидактику, якої не люблю і завжди остерігаюсь. Ось вам і пасьянси...
8
Вибачте, читачу, що у цьому есеї так багато «Я» у прямому і переносному сенсі. Мені це також не подобається. Сподіваюся лише на ваше розуміння, що не банальне підліткове самолюбування мною керує, а неможливість будь-яким іншим способом поговорити про ці, майже інтимні речі, які стосуються кожного. Навіть тоді, коли ми думаємо, що екзистенційні проблеми торкаються нас якнайменше...
Власне, що таке порожнеча? Що означає бути наодинці із цією самою красунею? Боюся, шо відповідей не знає ніхто. Людина є надто слабкою, щоб подивитися в очі Сфінксу. Я не маю на увазі її рукотворних сфінксів та ідолів, а лише ті начала, що сховані від обмеженості нашого розуміння. Отже, можу вважати себе агностиком? Боже, та немає значення, ким ми себе вважаємо і якою магією чи антимагією наділяємо себе або інших...

Порожнеча починається там, де закрадається сумнів. Він швидко виконує свою роботу. Можна сумніватися навіть у коханні. Допустимо, психоаналітики вважають, що нещасної любові не буває. А всі наші проблеми, з цим зв’язані, є лише так званим переносом. Тобто ми самі наділюємо кохану людину магічними властивостями. І не бачимо заляканих чи перевтомлених очей навпроти, демонізуємо або боготворимо, у будь-якому разі спотворюємо істинні риси людини, до якої ми небайдужі. Можна навіть секс вважати не магією кохання чи принаймні симпатії, а лише схрещуванням двох білкових субстанцій. Якщо йти шляхом екзистенційної тверезості , то саме так і є. Але що у такому разі нам залишається?
Ірвін Ялом, багатьма постулатами якого я майже захоплююся( пам’ятаючи біблійне: «Не сотвори собі кумира» і розуміючи, що не хотів би, щоб психоаналіз став моєю особистою релігією), у романі «Брехун на канапі» пише про «позаробочі» пристрасті відомих жерців психіки, як-от інтерес до всіх відтінків чи особливостей фарфору, гастрономічне гурманство чи зацикленість, наприклад, на історії середньовічної Африки. Знаєте, все це якось не до душі. Ви розумієте...
Можливо, ліпше вже робити на інших людей згадувані переноси , страждати від краху особистісних ілюзій, ніж годинами розмірковувати про специфіку китайського фарфору чи певного сорту мексиканської риби... Не забуваймо однак, що герої цього роману Ялома є високооплачуваними психоаналітиками. Може, і я би на їхньому місці годинами рефлексував, люблячи, наприклад, джинси, над особливостями тканини цих штанів, вироблених тією чи іншою відомою фірмою?.. Там події відбуваються у США, так що... Хоч люди всюди страждають однаково – і заможність не є індульгенцією щастя. Але із грошима і страждати легше? Я засміявся.

Як на мене, коли вибирати між ілюзіями і тверезістю, то вже ліпше ілюзії. Тверезі ілюзії...
9
І хоч я тут багато пишу про психоаналіз – з точки зору літератора, а не фахівця – великі психоаналітики-теоретики теж не були вільними від кумиризації. Зигмунд Фройд у всіх працях виступає майже як бог цього вчення. Ні, часто «дітки» його частково заперечують, навіть сварять, зразу роблячи роз’яснення, але... Богові – боже, кесарю – кесареве. У ролі кесариків тут виступає аудиторія, а Фройду таки віддаються належні почесті. Напевне, це справедливо, адже цей холодний і авторитарний вчений мав, окрім таланту, ще й одержимість своїми відкриттями. Але мені як аматору по-людськи цікаво і навіть злорадно спостерігати таку обережність у ставленні до «батька». Адже теоретики( вони переважно були і є ще і практиками) не щадять жодних людських ілюзій, повільно розкладаючи їх на різноманітні цеглинки неврозів. Звісно, що і у патріотизмі можна побачити інфантильну зацикленість на матері, а в любовних стражданнях – лише неврози залежності у зв’язку із підсвідомим відчуттям власної нікчемності та незахищеності. Як кажуть психоаналітики: «За кулісами статевого акту шукайте ваших батьків» або більш відсторонене: «Чи є при ваших любощах третій?», маючи на увазі всілякі хворобливі фантазії, які, здається, провідують нас частіше, ніж ми це можемо публічно визнати.
Що ж, переважно так і буває. Люди, надмірно зациклені на сексі, переважно не здатні до кохання, адже кохання – це не втеча. Ті, які не можуть змиритися із тим, що їх покинули – іноді здається, що будуть тужити до смерті – через якийсь час віднаходять новий щит від страху ізоляції. Патетичні патріоти - звісно, не всі – бувають удома сімейними тиранами, схильними до садизму, а відтак і до мазохізму, бо ці дві емоції найчастіше нероздільні, як однояйцеві близнята різної статі. Ті, яких знаємо як надто стриманих, можуть впасти у такий припадок люті, що їх не спинити( цей тип неврозу Карен Хорні класифікувала як пихато-злопам’ятний), забуваючи про свій, майже постійний, театр стриманості та дипломатії.
Невроз – це завжди театр із присмаком трагедії, тільки на кону не маски, а люди. Зрештою, невротик не винен у нахилові до театральності, яка спустошує і знесилює його і є одним із способів так званого невротичного захисту... Вибачте, я відволікся.
Але ж психоаналітики – далеко не божки і шамани. Більшість із них визнає, що насправді жодна людина невдатна до кінця зрозуміти іншу. І тут психоаналіз буває безсилим, стикаючись із фатумом екзистенційної ізоляції.
10
Ніцше зауважив, що коли ми самі не можемо скинути своїх кайданів, то можемо допомогти зробити це іншим. Кажучи іншими словами, ця фраза протилежна до сакраментального: «Лікарю! Зцілися сам».
Трохи до «історії» проблеми. Нещодавно я прочитав згадуваний вже есей психоаналітика Ролло Мея «Поранений цілитель»... Що можна сказати? Я вже мовчу про безмежне почуття одинокості у того ж Ніцше чи Шопенгавера. Фройд у сорокарічному віці перестав жити статевим життям. Творець теорії міжособистісних стосунків Гаррі Салліван був людиною, важкою для... спілкування і зловживав алкоголем. Юнг пережив важку кризу середини життя. Карен Хорні врятувала себе самоаналізом від неврозу на грунті стосунків із матірю, а відтак сімейних. Ірвін Ялом був усе життя відчуженим від матері, про що оповідає у книзі своїх психотерапевтичних есеїв « Матуся і сенс життя». Той же Ролло Мей пройшов через смугу депресій, зміни професій( був навіть священником) і туберкульоз. Можу множити ці приклади, але, гадаю, достатньо.
Ролло Мей вважав, що більш ефективно допомогти пацієнту( клієнту терапевта, людині-невротику) може той лікар, який знає, що таке депресивні та інші «цікаві» стани психіки не із книжок, а із власного досвіду. Лікуючи іншого, він лікує себе, виростаючи із кліщів власної зацикленості чи способів невротичної поведінки. Що ж, часто значна діяльність має закладені у її основу малоромантичні імпульси... Та й хто би із згадуваних мною творців мозаїки психоаналізу цікавився ним, якби не особистісні, у кожного свої, спонуки і принуки?..
Рискну сказати, що частина цілителів (тут це слово є синонімом творчості) і є зраненими ( у тім сенсі, що творчість є способом подолання неврозу). Хоч Карен Хорні вважала, що талант реалізується всупереч неврозу, який блокує дуже багато психічної енергії на вже згадувані невротичні захисти , як-от: показне смирення і псевдодипломатичність, бажання помсти, різні невротичні ритуали( кілька разів перевіряти, чи зачинені двері, вимкнене світло і т. д.). До речі, ці ритуали є нічим іншим, як виявом глобального відчуження і недовіри до себе, навіть на побутовому рівні... Можливо, вони ще символізують підсвідомий страх і почуття провини. Тобто неусвідомлено людина намагається карати себе такою методичною і переважно безглуздою повторюваністю. Кілька невротичних ритуалів я докладно описав у своєму романі «Руйнування ляльки», де пробував, також докладно, зобразити патографію відчуження людини від своїх істинних потреб і бажань.
11
Багато психотерапевтів екзистенційного пошибу вважають, що в основі невротичних деформацій характеру лежить підсвідомий страх смерті і невміння справитися із думками у підлітковому віці про власну усвідомлену проминальність.
Людина не може уникнути смерті. Але багато хто із нас вибудовує один із найстійкіших міфів опірності, що полягає в особистій нетлінності та ідеалізованому внутрішньому «Я», що веде, в свою чергу, до пихатості, нарцисизму і гордині. Але за ідеалізоване «Я», в основі якого лежить, за багатьма версіями, неусвідомлений страх смерті, доводиться платити... ненавистю і відчуженням від себе.
Але людина неспроможна збагнути цієї моторошної правди про себе – і вона переносить власну трагедію автоненависті на інших. Чи стає надміру догідливою. Чи вибирає шлях відречення та ізоляції. Звісно, що мова у моєму есеї йде лише про людей із серйозними або середніми психологічними проблемами – і я не ставлю за мету показати весь світ як невротичний.
Є різновид письменників, яких я називаю «анекдотистами», що панічно бояться усього, пов’язаного із трагедійним виміром життя, зокрема із смертю. Це легко можна зрозуміти, адже ними керує лише підсвідомий страх небуття. Господи, та він керує всім: арміями і долями, державами та переконаннями... Лише має безлік відтінків.
Люди споруджують на могилах пам’ятники – ці ілюзії короткого, стосовно космічного часу, увіковічнення. Напевне, акт кремації є більш радикальним кроком. Гуцули, ще в недалекому минулому, сміялися на похороні, і грали «дупака», що також було способом відігнати нагадування про крихкість і тлін. Пригадуєте, як у «Тінях забутих предків» зображені ігрища – і тіні тих, котрі веселяться, перебігають обличчям покійного Івана Палійчука, над яким «сумно ридали трембіти»?
Деякі монахи тримали у своїх келіях людські черепи, що хоч і пом’якшувало їм думки про власну смертність, але і постійно нагадувало про неї. Монтень рекомендував частіше ходити на кладовище, вважаючи, що так людина добре «провітрює» власну гординю, а відтак зможе повноцінно жити стосовно власних потреб, щоб не довелося на старості оплакувати порожнє, непрожите життя... Психоаналітики-екзистенціали вважають, що той, хто проживає повноцінне життя, позбавлене моторошної влади неврозу, менше підвладний страхові смерті, який відвідує нас у важких сновидіннях і якого не уникнути нікому. Навіть психоаналітику-екзистенціалу, бо це відчуття, за Ніцше, є людським, занадто людським.
Натомість людям, що проіснували непродуктивне життя, змиритися із думкою про кончину буває нестерпно і неможливо. Іноді аналітики, що є і своєрідними фахівцями з танатології, рекомендують людині уявити, яку епітафію хотіла би вона мати на могилі. І ніхто не каже про те, що «був захланний і любив гроші» чи « любив владу». .. Замежові речі безпристрасно висвітлюють жабомишодраківку наших світських змагань за успіх і становище. Але спроби відкинути думки про власну нетлінність, себто поборення смерті ідеєю смерті( біблійне «смертю смерть подолав»), звільняють місце для повнокровнішого життя. Втім...
Чи можливі тут дидактичні рецепти?

12
Не забуваймо і про те, що психоаналітики, котрі докладали по цеглині для розвитку цієї науки( аналітичного мистецтва? світосприйняття? способу життя?), були і є людьми доволі скептичними. Вони знають про життя із закулісного боку, розуміючи, що означає, допустимо, фальшивий пафос бравади або пихатість, якою людина переважно лише, більш чи менш недолуго, прикриває власне зранене «Я». У них нема рожевих окулярів. Талановитий психоаналітик – завжди трохи філософ. Але це заняття також додає певного професійного цинізму.
Цьому фахівцю, напевне, важко збагнути, що ж штовхало у сорокових роках минулого століття молодих хлопців, багато із яких ще не пізнали жінки, поповнювати ряди УПА і бути готовими навіть до смерті. Зрештою, героїчно помирати. Будь-які психоаналітичні варіанти цього масового героїзму не вичерпають багатоликість життя. Справді, нізащо не повірю, що всі ці юнаки – або ті, котрі загинули під Крутами! – відчували екзистенційну ізоляцію і хотіли розчинити власне «Я» у колективному «ми». Зраду розтлумачити з цієї точки зору значно легше, ніж героїзм, особливо, коли він був масовим. Звісно, що завжди були і є люди, що підсвідомо шукають смерті. Але їхній відсоток мізерно малий порівняно із відсотком всіх учасників визвольної боротьби УПА.
Також при певних обставинах психоаналіз може вихолостити із людини, разом із її неврозами, неповторну ауру особистості. З водою вихлюпнути і дитину. Ризики психоаналізу чи самоаналізу( коли ми, користуючись цим інструментарієм, самі поволі просуваємось у власних глибинах психіки з метою гармонізувати їх) достатні. Іноді замість інсайтів , тобто глибоких озарінь і розуміння раніше невідомих мотивів тих чи інших власних вчинків, посилюється депресивна тривога. Значить натрапляємо на щось надто болісне?
Я веду мову про погляди великих знавців чорториїв нашої душі( ніяк, як бачимо, не обійтися без цього слова, яким би «немодним» чи архаїчним його не вважали; відмовитися від нього – те саме, що відмовитися від слова «серце», «рука» чи «печінка»), а не малокомпетентних шарлатанів чи кар’єристів від психоаналізу. Бо останніх, гадаю, є значно більше, ніж тих, які покликані.
Я від недавнього часу займаюся самоаналізом і вважаю, що у певних дозах це корисно робити кожній людині, що відчуває негативні емоції. Адже не всі ці емоції базуються на зовнішніх обставинах, наприклад, вчорашнього дня.
Але кілька разів я пробував застосувати свої аматорські знання до приятелів чи знайомих. Переважно тоді нам було весело, хоч алкоголем я, зрозуміло, не зловживаю( це, сподіваюся, уже назавжди у минулому). Але, як писав Франко, «я з п’ющими за пліт не виливаю» . Принаймні, інколи. Потім я зрозумів, що мої аматорські психоаналітичні екзерсиси швидше будили у приятелів тривогу чи жаль за минулими важкими втратами, незважаючи на всю мою делікатність. Хоча психоаналіз і делікатність – слова із протилежним значенням, коли йдеться не про дипломатичні форми, а суть.
Зрештою, фахівці знають: людині не можна руйнувати так звані невротичні захисти , коли нічого не дається взамін. Вважаю, що більшості ліпше жити під магічною попоною якихось ілюзій, ніж без них. Людина не може витримати – око в око! – льодового погляду космічної порожнечі. Нам потрібні ілюзії, якщо вони не сприять руйнації нашої особистості( наприклад, деструктивні любовні стосунки чи пристрасть до стимуляторів) . І якщо невроз не розвивається у психоз – де людина вже, на жаль, створює власний, химерний та всуціль ілюзорний світ, а не пристосовує себе до світу – то іноді навіть це може піти її на благо. Хоч більшість фахівців сказали б, напевне, що я зараз озвучую дурницю, бо драма неврозу не може бути благом.
Менше з тим... Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими? Риторичне запитання.
І ще. Незважаючи на будь-які і будь-чиї інтерпретації, героїчне залишається героїчним, малодушне – малодушним, шляхетне – шляхетним, а підле – підлим.
І я, будучи палким прихильником психоаналізу, не роблю із нього нового фетишу. Навіть для себе. Найперше для себе.
Липень-серпень 2007р.


Еріх Бек

23 серпня – 90 років від дня народження краєзнавця і бібліографа Еріха Бека (Erich Beck, 1929 –2015). 

Він народився в Чернівцях, на вулиці Kopernikgasse, яка до сьогодні зберегла свою назву Коперника (квартал вулиць Небесної сотні та О. Щербанюка) і на якій він провів свої перші дитячі роки в доволі забезпеченій родині. Але будинок до сьогодні не зберігся. Батько Адальберт був поважним чернівецьким адвокатом німецького походження, мати Емілія походила з Румунії, з родини Адамовичів.

Початкову освіту він отримав в Чернівцях в румунській школі. Проте як справжній чернівецький хлопчик, вдома розмовляв німецькою мовою, а з вуличними хлопчаками спілкувався польською, українською та ідиш.
1940-го батька перевели на роботу до Бухаресту, а вже звіди – в Німеччину. У воєнні роки якийсь час перебували в еміграційних таборах Варта і Кіліш на території Польші. Впродовж 1941-1945 років родина перебувала в колонії Райхсгау Вартеланд, яку німці анексували в Польші. Еріх навчався потроху в ліцеях всіх міст, куди доля закидала родину у воєнні та післявоєнні роки.

З 1947 року вони поселились в місті Штутгарті. Тут же він отримав ступінь бакалавра. Пізніше студіював архітектуру та економіку в Вільгельмсгафені в Університеті прикладних наук, що надає освіту в галузі інженерії та бізнесу, в державному університеті Еберхарда Карла в місті Тюбінген. А завершив науку в одному з найкращих закладів такого профілю в Німеччині – Штутгартському технічному університеті прикладних наук, де він студіював на факультеті архітектури та проектування і цивільного будівництва. Як архітектор – збудував багато цікавих споруд містах Німеччини, але найбільше у Франкфурті на Майні та Штутгарті, де потім і мешкав більшість часу. Франкфурт на Майні і сьогодні прикрашає споруда Райффайзен-Банку, збудованого за його проєктом.

Ще будучи студентом, він настільки ретельно підготував розділ, де вказував список використаної літератури, що це подивувало навіть його наукового керівника і він відмітив на вченій раді цей його талант і схильність Еріха до впорядкування наукових джерел. Це дуже підтримало і надихнуло молодого юнака і з того часу це стало непроминущим захопленням всього його життя. Як і буковинський край, що не відпускав його від себе.

Всі, хто вперше переступали поріг його помешкання в німецьких містах, куди він переїжджав, то одразу опинялися…в бібліотеці, де весь простір займали книги про Буковину. «…тобто літературою про наш край, мапами та творами, виданими різними буковинськими авторами у різний час у різних куточках світу. А на вільних від стелажів стінах, а вони були лише у вузькому коридорі та передпокої, в однакових рамочках зберігалися фрагменти буковинської вишивки». Коло його наукових зацікавлень були насамперед Буковина і все, що пов’язане з нею: німці Буковини, їхня роль у культурному й економічному житті краю, бібліографія краєзнавства Буковини, історія та розвиток Чернівецького університету, німецька мова й література на Буковині, бібліографія видань про історію, культуру та архітектуру Буковини, пізніше навіть економічні огляди промисловості та сільського господарства краю. В гостях у нашого чернівчанина в Штутгарті побувала журналістка газети «Буковина» Антоніна Тарасова, яка не тільки десятиліттями допомагала йому збирати бібліографію про Буковину, але й залишила дуже милий спогад «Дивак із Ріккенбаха» про ті відвідини. 
Зрозуміло, що в радянський час він не мав можливості приїжджати в Чернівці, аби збирати бібліографію про рідний край. Він долав відстань 300 кілометрів з Штутгарта в Мюнхен, аби попрацювати в науковій бібліотеці, так як вона мала МБА (міжбібліотечний абонемент) з усіма бібліотеками світу і тому саме туди надсилали всі необхідні видання і часописи. Одним словом, всі публікації з Буковини спочатку надходили в Москву, а вже звідти – в Мюнхен.

Цей доволі не бідний чоловік всі свої кошти і весь свій час, не змарнувавши ні хвилинки, витрачав на бібліографічні видання про Буковину. Він не дозволяв собі подорожі в улюблені місця чи на вихідні, як це прийнято в Європі, чим викликав подив і нерозуміння в колег-архітекторів.
 

Правда, один раз, в 1995 році, він таки відвідав місто свого дитинства – Чернівці, коли його запросили на святкування 120-річчя Чернівецького університету. І саме цікаво, що він міг знайти кожну вуличку, кожен закуточок. Ні, не тому, що так добре пам’ятав їх з дитинства, все-таки йому було всього 11 років, коли родина назавжди поїхала з міста. А тому, що він у час перепочинку не дивився серіали чи інші розважальні програми, окрім новин, а ретельно вивчав карту Чернівців і гуляв його вулицями віртуально.

Звичайно, такі захоплення інколи мають не дуже приємні наслідки. Вже в поважному віці пана Еріха Бека залишила дружина, яка не поділяла його захоплень, на них, на її думку, він витрачав багато коштів і часу. 
Коли він вийшов на заслужений відпочинок, то перебрався у Німецькі Альпи в маленьке село Рікенбах, яке знаходиться в 12 кілометрах від швейцарського кордону. За таке щире захоплення і збереження культурної спадщини рідного краю, вже в поважному віці, доля подарувала йому славну жінку Урсулу, австрійку за походженням, яка зрозуміла і розділяла його захоплення. І хоч вона тільки один раз приїхала в Чернівці, але місто назавжди стало їй рідним і дорогим, як і її чоловікові Еріху Беку. 
Ось перелік тільки окремих видань Еріха Бека, які вийшли друком.

Насамперед це ілюстроване видання про Буковину «Bukowina – Land zwischen Westen und Osten» («Буковина – країна між Сходом і Заходом», Фрайзинґ, 1965. (http://esu.com.ua/search_articles.php?id=38991)

Das Deutschtum des Buchenlandes: Die Volksgruppe und ihre Wirtschaft im Spiegel der Geschichte. Stuttgart, 1954; Bibliographie zur Landeskunde der Bukowina. München. Bd. 1. 1966; Bd. 2. 1980; Bibliographie zur Geschichte der Czernowitzer Universität. München, 1975; Bibliographie zur Kultur und Landeskunde der Bukowina 1976-1990 [Text] : Mit Nachtragen zu den Jahren 1966-1975. - Wiesbaden : Harrassowits Verlag, 1999. - 843 c.

В 2006 році вийшов 41 том «Бібліографії з питань культури та краєзнавства Буковини за 1991-1995 роки», який налічує 895 сторінок і бібліографія складає понад 11 тисяч публікацій, які стосуються Буковини і побачили світ на сторінках періодичної преси впродовж п’яти років у всьому світі. В 2010 році вийшов наступний том, куди були включені публікації 1996-1999 років. До речі, тут включені публікації, які стосуються і Південної Буковини, яка входить до Румунії. Ці солідні книги видавались Центром досліджень проблем Центрально-Східної Європи при університеті Дортмунда і коштом самого пана Еріха Бека. А треба сказати, що кожен том вартує майже 300 євро, поскільки вони виходили малим накладом. І хоч всі видання вийшли німецькою мовою, але то не складає велику проблему їх прочитати для фахівців. 
За таку поважну багаторічну працю він в 2005 році став почесним доктором Сучавського університету. 
Впродовж життя він мав публікації в різних періодичних виданнях Мюнхена, зокрема «Südostdeutsche Vierteljahresblätter», «Der Südostdeutsche», «Volksbote»; біографічні статті в енциклопедичному виданні «Österreichisches Biographisches Lexikon» (Wien), словнику «Personalităţi Bucovinene». 

У фондах Чернівецької обласної наукової бібліотеки ім.М.Івасюка є подаровані автором випуски бібліографічного довідника і з ними може попрацювати кожен небайдужий науковець чи краєзнавець.
Відійшов у вічність відомий кожному досліднику історії Буковини бібліограф Еріх Бек 6 листопада 2015 року в німецькому Рікенбаху. 
Нам залишилась його науково-бібліографічна спадщина, яка не тільки не втратила своєї цінності, а назавжди буде слугувати науковцям, історикам, культурологам, соціологам та власне всім, хто цікавиться життям Чернівців та Буковини впродовж всього ХХ століття. 

31 серпня – 140 років від дня народження мовознавця, перекладача з класичних мов, громадсько-культурного діяча, члена НТШ, доктора Аґенора Артимовича (псевд. Сімартич Васаґен, спільний із В. Сімовичем, 1879 – 1935) Цей чоловік є класичним зразком справжнього чернівецького інтелектуала та ерудита, тому подаємо його детальну біографію для небайдужих читачів нашого сайту.

 

 Він народився в селі Великий Кучурів, нині Сторожинецький район, поблизу Чернівців. Батько походив з Галичини, із священницької родини, але так як був залізничником, то отримав направлення очолити залізничну станцію в цьому селі. На Буковині одразу потрапив в німецькомовне середовище, тому досить швидко перейнявся німецькою культурою одружившись з німкенею. Однак ніколи не цурався свого українського походження і дітей охрестив у греко-католицькій церкві. Проте початкову та подальшу освіту Аґенор отримав німецькою мовою. Його батько помер в молодому віці і хлопчик рано залишився сиротою. Проте саме мати виховала своїх синів, брат Адріан, який також став науковцем, у переконанні, що вони українці. Це було прийнято на Буковині, коли дружини з поваги до свого чоловіка дітей виховували тією мовою і в тій вірі, яку сповідував батько. Саме мама мала величезний вплив на його виховання на все подальше життя, і коли вона відійшла у вічність в 1923 році, то він надто тяжко пережив таку втрату і кожного дня ходив на її могилу. 
Коли родина переїхала в місто Радівці, то він цілковито опинився в німецькомовному середовищі. Там він з братом навчався в початковій школі. З переїздом до Чернівців в 1896 році Аґенор почув українську мову і почав її самотужки вивчати, в основному за часописами. Насамперед читаючи “Діло”. В 1897 році він з відзнакою закінчив І державну німецьку гімназію у Чернівцях і вступив на класичну філологію Чернівецького університету. По закінченні університету в 1901 році склав професорський іспит з класичної філології і почав працювати вчителем класичних літератур в першій німецькій гімназії у Чернівцях.

В будинку за адресою
за адресою Franzensgasse, 52 (нині вулиця 28 Червня, 52), поруч із резиденцією митрополитів Буковини та Далмації, винаймав помешкання такий шановний чоловік у нашому місті, як директор ІІ державної гімназії, видатний науковий та культурно-освітній діяч, майбутній міністр освіти уряду ЗУНР Агенор Артимович, який стояв біля витоків національного відродження України.

В 1907 році здобув ступінь д-ра філософії за працю „Das Gesetz in der Natur und Sprache“, яка в наступному році була опублікована і стала першою його друкованою студією, яку було належно поціновано в наукових колах. Захист роботи здобув найвищу (імператорську) відзнаку („sub auspiciis imperatoris“). В 1908 – 1909 роках продовжив навчання у Віденському університеті, по закінченні якого мав намір викладати в Чернівецькому університеті. Проте життя внесло свої корективи. Українська громада висунула його на директора Кіцманської гімназії після смерти Сергія Шпойнаровського. І хоч він не був аж так відомий в українських колах, але до цього долучився і професор Степан Смаль Стоцький, який дуже дбав про добрі та освічені кадри на педагогічній ниві Буковини. І молодий чоловік, йому на той час було тридцять років, треба було здати іспит з української викладової мови. Він проштудіював за два тижні разом з Василем Сімовичем цілий курс із теоретичного й порівняного становища.

Як пише його вірний друг професор Василь Сімович: « Він уже тоді говорив по-українському, вивчився сам – із газет (узагалі, крім рідної йому німецької, він говорив гладко по-латині, знав іще мови: французьку, новогрецьку, англійську, італійську, зі слов’янських: чеську й розумів по-російському).
А в рік після того, як став директором, вів по-українськи конференції і на з‘їзді українських вчителів середніх шкіл у Кіцмані (здається 1912 р.) виголосив із пам’яті науковий реферат по-українськи, в якому (за цілої 1,5 години) зробив тільки дві помилки (замість доконаного дієслова вжив недоконаного).

З приходом Артимовича в 1910 році гімназія в Кіцмані перестала бути утраквістичною, тобто українсько-німецькою, колирелігію, українську , латинську мови і математику вчили українську, а решту – німецькою. Новий директор негайно взявся за впровадження української мови і проводив її послідовно і наполегливо, що в дуже короткий час дало конкретний результат. Він завів українське урядування, засвідчення видава українські, німецькі написи позамінював на українські. Саме завдячуючи Артемовичу в гімназії були виділені години на вивчення творчості Шевченка, а у вестибюлі гімназії стояло погруддя Кобзаря. Шкільні посвідчення почали видавати українською мовою. У викладачів, учнів та властей молодий директор користувався неабиякою повагою й авторитетом. Аґенор Артимович мав талант залагоджувати місцеві суперечки між учителями-галичанами та буковинцями, поборював усілякі партикуляризми. 
Кіцманська гімназія з усіх була найчисельніша, на 1912-1913 навчальні роки в гімназії навчалось 857 учнів , із них 505 українців і 378 селянських синів. Сюди прибували учні не тільки з навколишніх сіл, але й інших галицьких гімназій, з яких їх виключала польська влада. Українська мова в гімназії викладалась на високому рівні, бо її вчителі були учнями професора Степана Смаль-Стоцького. З його голосом і думкою всі рахувалися, і саме його стараннями спочатку Кіцманська, а потім і ІІ Чернівецька гімназії стали цілковито українськими.

Він разом з Мироном Кордубою став організатором, а згодом – головою Товариства вчителів вищих шкіл ім. Г. Сковороди на Буковині з осідком у Чернівцях (1908–1914). Товариство нараховувало 80 членів (1913), разом з “Учительською громадою” у Львові видавало педагогічнийжурнал “Наша школа”.
Поряд з педагогічною працею Агенор Артимович займався й науковою. Вже напередодні війни він габілітувався і в 1914 став доцентом класичної філології Чернівецького університету. Проте улюбленау наукову працю перервала Першої світової війни і він деякий час прослужив в австрійському війську.
 

Після звільнення Буковини від російських військ у 1917 році став директором ІІ –ої другої українсько-німецької гімназії у Чернівцях, активно включився в український рух на Буковині. Коли в листопаді 1918 року край зайняли румуни, він в цьому ж місяці переїхав до Станіслава (нині Івано-Франківськ), де став державним секретарем освіти і культів ЗУНР, організатором шкільництва. У травні 1919 Артимович (разом з окремими членами уряду) емігрував до Відня. На запрошення О. Колесси в 1921 році став викладачем класичної філології в Українському Вільному Університеті, де працював професором класичної філології і читав курси з порівняльної граматики класичних мов, морфології грецького і латинського дієслова, з римської лірики). Потім переїхав до Праги, де в Українському вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова викладав індоєвропейське мовознавство. Вів семінар із класичних мов, на якому інтерпретувалися твори Бакхиліда, Софокла, Авла Гелія, Овідія, Горація та інших греків та римлян. Артимович, як мовознавець, цікавився т.зв. фонологічним методом у мовознавстві (дослідження мовних явищ з погляду структури та функції) і надрукував декілька фонологічних праць різними мовами.

Деякий час, за дорученням керівництва Педагогічного інституту, очолював єдину українську гімназію у Ржевніцах коло Праги, відкриту зусиллями емігрантів. За весь час перебування у Празі А. Артимович як завжди брав активну участь у громадсько-культурному і науковому житті, підтримував зв’язки з празькими науковими колами – слов’янськими колегами класичної філології, був дійсним членом лінгвістичного гуртка у Празі, з 1933 року – член НТШ у Львові, виступав на наукових з’їздах і т.д.

Впродовж 1923-24 і 1924-25 років – декан, а 1925-26 і 1933-34 – продекан філософського факультету УВУ. Очолював кафедру мовознавства (1925—33), а наприкінці – кафедру філософії. Мав ще багато інших важливих доручень у вищій школі, які завжди ретельно виконував.

В останні роки життя написав кілька цінних праць із порівняльного і теоретичного мовознавства, у яких розглядає мову як цілісну структуру. 
Проте основне його захоплення всього життя – класична філологія. Перекладацька спадщина вченого – твори Софокла, Овідія, Катула, Проперція, Лукіана. А також праці, присвячені латинському та грецькому правописам. А. Артимович та В. Сімович були колегами та приятелями. Мешкаючи поруч як в Чернівцях, так потім і за кордоном, вони багато перекладали разом з грецької. Завдяки їм українською заговорили персонажі всіх творів Аристофана. У планах було перекласти також всі твори Евріпіда. Проте більшість перекладів залишились у рукописах під спільним псевдонімом Сімартич. 
Він був справжнім європейським вченим-лінгвістом, активно долучався до роботи в міжнародних мовознавчих з’їздах. А. Артемович за період наукової праці в Празі представив 12 наукових доповідей, з-поміж яких „Деякі замітки до Ольвійського декрету на пошану Нікерета“, „Самостійність римської літератури“, „Мова і говірка, фонема і звук“, „Модерні погляди на теорію грецької метрики“. 
Як член Української Національної Ради від Буковини був секретарем міністерства культів і освіти в уряді ЗУНР. У 1934 році став дійсним членом НТШ ім. Шевченка у Львові.
Впродовж 1927– 28 та 1929 – 30 років підготував дві частини „Практичної граматики латинської мови“, які були видані українським видавництвом „Сіяч“ (1927, 1929).

Хоча наукова спадщина Артимовича кількісно невелика, все-таки педагогічна праця потребувала надто багато його часута уваги, проте друковані праці спочатку латинською та німецькою мовами, згодом українською, мають значну наукову вартість. Їх визначає лаконічність, стислість вислову, глибина думки, але передусім велика сумлінність у висновках. Разом зі В. Сімовичем перекладав „Орестею“ Есхіла, що як витяги з трилогії вийшла 1937 під спільним псевд. обох учених Васаґен Сімартич. У рукописах залишився їхній спільний переклад Арістофана. Основні наукові зацікавлення – класична філологія (синтаксис латинської і грецької мов). Досліджував також індоєвропейські мови. Для А. Артемовича характерний стислий та лапідарний виклад думок, за яким стояло скрупульозне дослідження великої маси мат-лу. Так, у праці „Der Wechsel von et und -que zu Beginn lateinischer daktylischer Verse von Ennius bis Corippus“ Артемовичу довелося перечитати і проаналізувати всю латинську дактилічну поезію за 9 століть, вникнути в кожен вірш і систематизувати свої спостереження, хоча в роботі фіґурують поклики лише на приблизног 50 поетів, згаданих у тексті.
Така виснажлива праця привела до того, що він ще в дуже молодому віці відійшов у вічність. Василь Сімович із сумом сповістив у Некролозі, що «Двадцять першого жовтня 1935 року помер у загальній лічниці у Празі наш дійсний член, професор Українського Університету та Українського Високого Педагогічного інституту – доктор Агенор Артимович». Вічний спочинок професор Агенор Артимович знайшов на цвинтарі у Празі.

Надто гіркою втратою була смерть Артемовича для його вірного приятеля Василя Сімовича, який залишив дуже щирі і проникливі спогади: «І ввесь час стоїть Він перед оєю душею, такий розумний, добрий і правдивий. І виринають картини – і ті давні, коли зростались наші душі, і ті новіші, коли ми не могли собі уявити одного без одного, коли не уявляли собі нас нарізно знайомі та незнайомі.

Спершу це був подив…що в тій, такій невеличкій об’ємом гоові може поміститися стільки знання і стільки різного зацікавлення, яке з його спеціальністю, з класичною філологією, не має нічого спільного. Тут була й філософія, й загальне мовознавство, і всесвітня культура, і педагогія, і геологія, й астрономія, й математика, політичні рухи Европи й українське питання – спершу тільки теоретично, бо ж, вихований по-німецькому, щойно в сімнадцятому році житя почув перше українське слово й почав самотужки пізнавати той народ, із якого вийшли його батьки.
А начитаність, а знання мов, а та легкість, із якою він ті мови пізнавав!»

Вони разом перекладали грецьких класиків на українську мову. Артимович – грецький текст, критика тексту, схолії, Сімович – вірний поетичний український переклад. 
«День у день, літо чи зима, коли тільки не було праців Празі, – ми за перекладами….Умовлена година, ідчиняється хвіртка, і в ній – він, високий, задоволений, усміхнений, з безліччю книжок під пахами. Думали дати по-українськи цілого Аристофана, такого для наших умов живого, свіжого, правдивого – та встигли перекласти всього три комедії ( та ще одну трагедію Еврипида – теж думали дати цілого).

«Останні місяці зайняла в душі покійного місце його щира дружина, з якою звінчався в березні 1935 р. Щастям било з його листів, у його серці панувала від тогог часу ясність, заляг спокій, який закаламучувала йому розлука з приятелями».
Аґенор Артимович – один з найяскравіших педагогів та науковців Буковини та Чернівців і заслуговує на нашу світлу пам'ять. 
================
ВЕРЕСЕНЬ - 2019 
3 вересня – 210 років від дня народження живописця, ілюстратора та піаніста 
Франца-Ксавера Кнаппа (1809 – 1883)

Він народився в місті Тахау (нині Тахов), яке знаходиться в Чехії. З дитинства мав схильність до малювання, тому родина підтримала його захоплення і по закінченні початкової освіти він навчався в академіях мистецтв Відня та Праги. 
З 1850 року його життєвий і творчий шлях цілковито пов'язаний з Буковиною та її столицею – Чернівцями. На той час тут було літературно-мистецьке товариство обдарованих особистостей, які збирав навкруг себе австрійський письменник і поет, літературознавець, фольклорист, педагог, журналіст, редактор та видавець і громадський діяч Ернст-Рудольф Нойбауер (Neubauer Ernst Rudolf). Він не тільки залучив талановитого маляра до свого кола, але й написав текст до альбому «Illustrierte Bukowina», який є вартісним надбанням і цінністю до сьогоднішнього дня. Можливо, що під його активним впливом Франц-Ксавер і перебрався із столичних міст в досить віддалений закуток Австрійської держави, яким була на той час Буковина. Адже свою роботу «Головна вулиця в Чернівцях» (1845) він написав ще далеко до свого приїзду, так що відвідував місто ще раніше.

Художник багато подорожував по Буковині – як Північній, так і Південній, вивчав її природу, звичаї життя мешканців різних регіонів та етносів. Результатом його подорожей став розкішний альбом « Ілюстрована Буковина» з 18 літографіями, який вийшов у Відні в 1857 році. В альбомі представлені його акварелі з краєвидами та пейзажами. Серед них багато міст та сіл Герцогства Буковина, таких як Чернівці, Сучава, Ватра Дорней, Лопушна (Вишнязя) та Сторощинес. Цей альбом отримав в подарунок граф Карл фон Роткірх-Пантхен , який до 1860 року був президентом Буковини і дав високу оцінку його праці.

Франц-Ксавер залишив таку багату мистецьку спадщину, що вартує назвати хоча б частину цих робіт, для яких характерна панорамність та документальне відтворення міської архітектури: «Водосвяття біля турецької криниці» (1860), «Пожар в місті» (1859), «Водопад на річці Сучаві біля Шепота», «Церква Св. Параскеви в Чернівцях», «Кафедральний собор у Чернівцях», пейзажі околиць Чернівців. До хрестоматійних його робіт належить кольорова гравюра «Рінгпляц» або «Площа Ринок у Чернівцях» (1860), на якій зображено панораму нинішньої Центральної площі Чернівців, яку чи не найбільше публікували в різних довідниках та альбомах . І одразу постає життя міста в його різних вимірах, так що до появи фотографій ми можемо собі уявляти і сприймати Чернівці саме через його неймовірно багату мистецьку спадщину саме художника Франца-Ксавера Кнаппа.




 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Серед його робіт є літографії та олійні картини із видами міст, сіл та монастирів Буковини: «Вид Чернівців», «Вид на село Чорнівку», «Краєвид села Строїнці», «Сучава в 1864», «Путна», «Село Ступка», «Драгомірна», «Вама». Він також створив серію фотографій великого формату з видами з Буковини.
 
 Портрет митрополита Сильвестра Мораріу-Андрієвича
Художник написав і низку портретів знакових для міста та краю особистостей, як от письменника та священника ІракліяПорумбеску, поета Дімітру Петріно, композитора Карла Мікулі, митрополита Сильвестра Мораріу-Андрієвича та інших. 
Звичайно, що не оминув він і сакральне мистецтво – малював ікони та розписував інтер’єри храмів, як наприклад церкву на Клокучці. 
Роботи Кнаппа можна знайти у Віденських музеях та Чернівецькому художньому музеї.
Про його непроминущу цінність свідчить той факт, що недавно було видано і презентовано художній альбом «Чернівці. Czernowitz» про Чернівці в художніх творах, до якого включено 14 робіт Кнаппа. І серед них «Столиця герцогства Буковина Чернівці», «Вид на Чернівці», «Площа Ринок у Чернівцях», цикл робіт «Народний сад у Чернівцях» та інші.
Як написала в передньому слові упорядниця цього розкішного видання, мистецтвознавець Тетяна Дугаєва: «Франц Ксаверій Кнапп… подає архітектуру в єдності з образами природи та жанровими сценами. Гідним уваги є один з найбільш красномовних його краєвидів «Вид на Чернівці», створений близько 1860 року, в якому митець з артистичною насолодою передає настрій чернівецького товариства на відпочинку на околиці. … Завдяки творам Ф.К.Кнаппа ми маємо унікальну можливість прослідкувати хроніку подій, що сколихнули місто, сучасником яких був автор. …Акварельні зображення Народного саду (Volksgarten), що видані як альбом літографій 1867 року, збагачують знання про архітектурне середовище міста та виконують своєрідну інформаційно-документальну функцію, доносячи до нас цінні відомості про вигляд нині вже втрачених будівель та деяких алей парку».

А ще він назавжди залишився в пам’яті чернівчан як блискучий піаніст, без присутності та віртуозної гри якого не обходився жоден бал чи звана музично-літературна вечірка в нашому місті.

Франц Ксавер Кнапп відійшов у вічність 16 вересня 1883 року і знайшов спочинок на цвинтарі в Черніцях.
 
============
ЖОВТЕНЬ - 2019 
Уже традиційно Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського надає інформацію шанувальникам сайту про знаменні та пам’ятні дати видатних діячів Чернівців, для яких жовтень 2019 року є знаменним та ювілейним, і які в певний період розвитку нашого міста та Буковини мали безпосередній вплив на суспільне життя і духовно-інтелектуальну сферу Буковини та її столицю – Чернівці, місто, яке вважається одним і найнеповторніших місць України і є справжнім ценром різномаїття національних релігій та культурних надбань, оскільки волею долі з давніх давен опинилось на перетині торгових шляхів і неповторних самобутніх культур.


Габріель фон Сплені

(Габріель фон Сплені ( Spleny) генерал військової адміністрації на Буковині
( 1734 Терні . Угорщина – 1818 р.)


2 жовтня минає 285 років від дня народження Габріель фон Сплені, чия діяльність була тісно пов’язана з Буковиною в перші роки перебування австрійської військової адміністрації на буковинських землях, що знаходились до приходу австрійських військ в підпорядкуванні турецької Порти.

В 1734 році в невеличкому містечку Терні (Верхня Угорщина) в німецькій родині народився відомий історії краю - барон Габріель фон Сплені фон Мігальді, в майбутньому - генерал Сплені, який напише добре відомий історикам і маловідомий краянам документ – «Буковинський дистрикт».

Родина Габріеля була протестантською, тому здібного до навчання хлопця віддали до єзуїтської гімназії, яку після кількох років навчання він закінчив у Відні. Щоб отримати відповідний статус у тогочасному суспільстві, що вимагало від молодої людини освіченості, певної поведінки і відповідних знань, молодий Габріель вступає до Терезіанської лицарської академії. Уже під час навчання у вищій лицарській школі Сплені мріє стати зразковим військовим та заслужити генеральське звання. Тому після закінчення академії він одразу розпочинає свій професійний шлях, влаштовуючись на військову службу. Йде 1752 рік… Габріелю Сплені вісімнадцять. Його кар’єра з першого ж дня починає просуватися досить успішно. Сприяють цьому стосунки з вищим військовим керівництвом, яке помічає старання, виправку, гарні знання та прагнення хлопця зробити успішну військову кар’єру. Через сім років, у 1759 р неочікувано для себе Сплені отримує звання майора. У 1768 – він уже полковник, а згодом генерал – майор. Маловідомі повороти долі військовослужбовця і - Сплені у 1773 році фельдмаршал – лейтенант. Значна частина його життя, починаючи з вересня 1774 року пов’язана з Буковиною, саме цієї осені на територію краю зайшли військові частини Австрії не погоджуючи свої дії з Туреччиною. Розміщення імператорських військ на землях краю за викладом істориків мало місце 31 серпня - 2 вересня 1774 року. Саме ці дати і ці події вважаються базовими і основними моментами в безповоротному процесі приєднання Буковини до Австрійської імперії. Історики вважають, що своїми діями Імперія переслідувала наступну мету – «забезпечити стратегічний план адміністративної комунікації між Семигородом (Трансільванією) та тодішньою Галичиною, приєднаною до Австрії у 1772 році. Одночасно Буковина розглядалася, за словами державного канцлера графа В.А. Кауніца, і як ключ до Молдови у стратегічному русі на Константинополь. З 1 лютого 1775 року розпочалися австро - турецькі переговори щодо передачі Буковини. Турки спочатку виступили проти домагань Австрії. Оскільки ж австрійські війська вже перебували на Буковині, Порта, ослаблена російсько – турецькою війною, могла лише визнати доконаний факт. У березні 1775 року турки, наштовхнувшись на тверду позицію Австрії й готовність останньої піти на збройний конфлікт заради Буковини, змирились з її втратою.(з коментарів та передмови О.Д. Огуя та М.М. Сайка до перекладеного з німецької на українську мову видання - Габріель фон Сплені.Опис Буковини)За історичними документами Сплені уже 13 вересня 1775 року написав доповідь про ситуацію на Буковині австрійській адміністрації, яка отримала назву «Буковинський дистрикт генерала Сплені», що в прямому перекладі означало - опис буковинської землі, на базі якого Йосиф ІІ мав наміри провести свої реформи на Буковині. Оправдовуючи військове звання, уже далеко не молодий, а досвічений офіцер бере участь у 1788 – 90 роках у війні з Туреччиною і відзначається своїм стратегічним мисленням і тактичними діями при взятті Ясс 3 вересня 1788 року, з такою ж хоробрістю Габріель Сплені показує себе у битві, яка мала місце 31 липня 1789 року при Фокшанах. Шістдесятирічний сивочолий військовий офіцер, стомлений виснажливими дорогами війни стає комендантом фортеційного укріплення Ольмюц.

Помер Сплені 1 квітня 1818 року.

Фрагмент з історії Буковини 

У ході російсько – турецької війни 1768 – 1774 рр. російськими військами була зайнята територія Молдавського князівства у тому числі і Буковина. Але за Кючук – Кайнарджійським миром 1774 року Молдавське князівство було повернуто Туреччині. Представники вищого військового командування Австрії за дорученням імператора Йосифа ІІ вступили в переговори з командуванням російської армії в особі генерала П.О.Румянцева і домовилися (не без винагороди останнього), що після відступу російських військ Буковину без відома Туреччини займуть австрійські війська. Управління краєм перейшло до військової адміністрації Австрійської імперії у 1774 році і тривало до 1768 року. Перехід Буковини і Чернівців з під влади османської імперії під владу централізованої європейської держави на 140 років припинив війни, а українське населення Буковини, яке складало більшість на цій території, дістало можливість об’єднатися з українською Галичиною і Закарпаттям в межах однієї держави, отримавши єдність та політичну силу, як це було за часів Галицького – Волинського князівства.


Чіпріян Порумбеску

( Чіпріян Порумбеску (Porumbescu)-румунський композитор,
музикант, диригент і громадський діяч ( 18.10.185(3)4 Путильщина - 1883)
 
2 (14) жовтня - в селі Шепіт, що на Путильщині народився в родині румунського письменника Іраклія Порумбеску майбутній талановитий скрипаль - хлопчик Чипріян, якого називатимуть не лише видатним румунським композитором, а й основоположником румунської класичної музики.
Перші уроки музики малолітній Чіпріян брав у друга свого батька – композитора Карла Мікулі, котрий на той час був директором Львівської консерваторії. Однак Чіпріян не одразу пішов мистецьким шляхом, а пішов дорогою батька. Після закінчення Сучавської гімназії у 1873 році він вступає до Чернівецької духовної семінарії, а згодом навчається на теологічному факультеті Чернівецького університету. Неочікувано його вчителем музики в цей час стає Сидор Воробкевич, який допомагає своєму учневі розкрити хист і удосконалити музичну майстерність. В роки навчання в Університеті Порумбеску проявляє організаторські здібності і засновує студентське товариство «Арбороаса», яке існувало продовж 1875 - 1877 років. З приходом австрійської влади на Буковину Чіпріян Порумбеску продовжує удосконалювати свою музичну та композиторську майстерність і вступає до Віденської консерваторії. Його вчителями стають Луїс Шлоссер та Франц Кренн. Підчас навчання у Відні Чіпріян видає свій перший збірник творів під назвою «Колекція соціальних пісень для румунських студентів», куди входять його перші пісні та зібраний фольклор: «Драгош воєвода», «Серце румуна», «Хора» та ін., в цей же період він стає керівником хору, який вперше виконує його пісні, а одночасно займається і редакторською діяльністю в сатиричному журналі «Перець». Після навчання у Віденській консерваторії юний композитор викладає музику у Брашовському ліцеї і паралельно працює диригентом хору церковного храму святого Миколая, але не залишає писати нові музичні твори, які в майбутньому стануть зразками класичної румунської музики. Одним із таких творів буде оперета «Новий місяць», прем’єра якої відбулася у 1882 році. Ставши популярним, Чіпріян Порумбеску розширює свої професійні зв’язки, в період 1882 – 1883 років він знайомиться з видатними італійськими композиторами – Бойто та Верді. Окремі його пісні «стають народними». Та у музичній спадщині композитора крім пісень є ще інструментальні твори та оперети, які отримали світове визнання. Впродовж свого творчого життя композитор написав понад дві з половиною сотні музичних творів. Варто сказати, що серед них були і танцювальні мелодії, і церковна музика, і камерні твори, популярні балади, романси і обробки народних румунських пісень та багатьох пісенних творів на слова румунських поетів. 
Чіпріян Порумбеску помер 6 червня 1883 року в селі Ступка Сучавського повіту, що знаходиться на території Румунії.

Анна Дущак

Буковинська поетеса
(10 жовтня 1975 року с. Тисовець Сторожинецького р-ну Чернівецької області- 19 лютого 2010 року)

Народилася буковинська письменниця і поетеса Анна Дущак в мальовничому селі Тисовець на Сторожинеччині. З дитячих років вона мріяла про мандрівки та подорожі, однак важка хвороба міцно прикувала дівчину до ліжка. Анна мужньо терпіла болючі медичні процедури і не вірила в діагнози лікарів, які пророчили їй ранню смерть. Її зболена душа, благаючи Всевишнього про помилування, спостерігала день за днем як за вікном її кімнати вирувало життя, а вона в цей час мала змогу лише довгим поглядом проводжати на вулиці перехожих. Лежачи в ліжку з 16 років дівчина, наділена жагою до життя, в муках безсоння народжувала один за одним поетичні рядки, які почала друкувати лише у 28 років.
Вірші поетеси сповнені надзвичайно великої волі до життя. Будучи наділеною не лише особливим талантом - словом розкривати свою душу, а й безмежною любов’ю до людей, Анна Дущак в своїх творах розповідає про свою долю з емоційними підйомами та спадами, про життя своїх близьких, звертає увагу своїх шанувальників на ставлення сучасника до навколишнього середовища, задумується над вічними темами життя і смерті, безмежного кохання і незламної віри, адже ця мужня молода жінка і сама вирізнялася з поміж інших авторів винятковою стійкістю та силою духу. Поетеса писала і прозові твори малої форми, змальовуючи у своїх оповіданнях картини з сучасного життя в лірико- психологічному ключі.

Понад сто поезії А. Дущак стали піснями. Їх покладено на музику такими композиторами як М. Гаденко, В.Верстюк, Ю. Холоменюк, В. Рурак, К. Смаль, О.Черватюк, П. Дворський.

Вірші поетеси друкувалися в канадських журналах - «Нові дні», «Новий шлях», «Промінь», «Жіночий світ». В австралійських часописах – «Наше слово» та «Вільна думка». Вірші Анни Дущак перекладались англійською та італійською мовами, друкувалися в періодичних виданнях США та Італії. 

Перший творчий доробок Анни Дущак у 1988 році надрукувала районна газета. Уже через два роки, у 1990 -му у Чернівцях відбулась її перша творча зустріч з шанувальниками поезії. Першу збірку поетичних творів молодій поетесі допомогли видати друзі –земляки за кошти з благодійного концерту. Перша збірка «Дивоквіт любові» талановитої поетеси побачила світ у Чернівцях у 1992 році у видавництві «Облполіграфвидав».

Філософські роздуми над людським буттям, інтимна та пейзажна лірика, поетичні твори, що відтворюють красу глибоких людських почуттів лягли в основу її знакових поетичних збірок, таких як «Спитай себе» (Сторожинець, 1994), «Понад вечірнім Дереглуєм» (Ч., 1998), «Любов я росами розтрушу» (Сторожинець, 1999), «Любові стиглий колос» (Ч., 2005) .
Вірші поетеси сповнені надзвичайно великої волі до життя. Будучи наділеною не лише особливим талантом - словом розкривати свою душу, а й безмежною любов’ю до людей, Анна Дущак в своїх творах розповідає про свою долю з емоційними підйомами та спадами, про життя своїх близьких, звертає увагу своїх шанувальників на ставлення сучасника до навколишнього середовища, задумується над вічними темами життя і смерті, безмежного кохання і незламної віри, адже ця мужня молода жінка і сама вирізнялася з поміж інших авторів винятковою стійкістю та силою духу. 
Поетеса також писала прозові твори малої форми, змальовуючи у своїх оповіданнях картини з сучасного життя в лірико- психологічному ключі.
Понад сто поезії А. Дущак стали піснями. Їх покладено на музику такими композиторами як М. Гаденко, В.Верстюк, Ю. Холоменюк, В. Рурак, К. Смаль, О.Черватюк, П. Дворський. 
Вірші поетеси друкувалися в канадських журналах- «Нові дні», «Новий шлях», «Промінь», «Жіночий світ». В австралійських часописах – «Наше слово» та «Вільна думка». Вірші Анни Дущак перекладались англійською та італійською мовами, друкувалися в періодичних виданнях США та Італії. 

Новелістка і поетеса А. Дущак у 1997 році стала лауреаткою літературно- мистецької премії ім. С.Воробкевича, а у 2003 прийнята до Національної Спілки письменників.


Драгош Вітенку

Драгош Вітенку (Vistencu) - румунський журналіст, поет і публіцист
(15.10.1909 р. Чернівці – 28.06.1981 р. Бухарест)
 
15 жовтня виповнюється 110 років від дня народження румунського журналіста і поета, талант якого формувався на творчості відомих румунських і українських письменників та поетів, оскільки народився він в Чернівцях, місті де переплетення культур та літератур було потужним джерелом натхнення для журналіста та поета – початківця. З огляду на традиції, які побутували на буковинській землі та в родині Драгоша, молодий хлопець обрав професію правника. Це зробити дозволяли йому відповідна освіта, фінансові можливості сім’ї, яка намагалась прищепити Драгошу любов до знань, сприяло цьому і велике бажання хлопця отримавши знання на юридичному факультеті Чернівецького університету вибудувати успішну кар’єру.

І в часи австро-угорської імперії на Буковині, і в румунський період, професія правника була завжди прибутковою. Успішність та перспектива на цьому шляху залежала від досвіду Драгоша, професіоналізму та розуміння суспільних процесів. Щоб краще пізнати життя своїх краян хлопець одразу після закінчення Університету вирішив зайнятись журналістикою. Цікава професія навчила юного Драгоша володіти Словом і надовго залишила його у своїх тенетах. Друкуючись в місцевих газетах, молодий журналіст з часом набуває професійного досвіду і невдовзі стає секретарем редакції чернівецького румуномовного журналу «Ревіста Буковіней», що в перекладі українською мовою означає «Буковинський журнал». Працює в редакції журналу протягом 1942 - 1944 років. В цей творчий період, під впливом подій, що відбуваються на Буковині, він починає вести щоденника та писати вірші, які в 1943 році увійдуть у збірку поезій «Недільний зошит». Пише публіцистику. Після війни реалізує себе в юриспруденції – працює суддею. В 1974 році в Бухаресті виходить його біографічний роман присвячений румунському композитору «Полум’яне життя Чіпріяна Порумбеску», Драгош пише і друкує в місцевій пресі статті про Г. Пантазі, Е. Бучевського та інших відомих особистостей свого часу.

Помер Драгош Вітенку 28 червня 1981 в столиці Румунії – Бухаресті.
 
 
ГРУДЕНЬ -2019 
 
 
 
 
 
 
16 грудня – 160 років від дня народження громадського діяча, доктора теології, ректора Чернівецького університету, професора Василя Тарнавського (1859 – 1945).
 

Він народився 16 грудня в селі Міховени, яке знаходиться в Сучавському повіті, який на той час належав до Південної Буковини (нині територія Румунії).
Початкову освіту отримав в рідному селі, а потім навчався в ліцеї у Сучаві, який успішно закінчив. В 1878 році вступив на теологічний факультет Чернівецького університету, і тут же закінчив докторантуру в 1886 році. По закінченню навчання працював священиком у селі Строєнці Сучавського повіту, пресвітером і професором з історії релігії у місті Сучаві, священиком в Чернівцях.
Маючи хист до богословської науки, він продовжив спеціалізуватися впродовж 1898-1900 років з історії Старого Заповіту та івриту у містах Відні, Бреслау та Берліні. Після цього починається його викладацька діяльність у Чернівецькому університеті з посади доцента й позаштатного професора. Він став ординарним професором і завідувачем кафедри Біблійної історії Старого Заповіту, викладав спецкурси з арамейської, сирійської та арабської мов.
Василь Тарнавський п'ять разів обирався деканом теологічного факультету – впродовж 1908-1909, 1911-1912 та 1922-1924 років і двічі – 1918-1919 та 1919-1920 навчальні роки, ректором Чернівецького університету.
Крім викладацької провадив також громадську діяльність: був директором і редактором газети «Candela» (1923-1932), головою Асоціації буковинського кліру (1923-1924). Основні праці Василя Тарнавського: «Життя патріархів» (1902), «Генезис» (1907), «Ексод» (1913), «Вступ до Старого завіту» (Чернівці, 1928), «Біблійна археологія» (1930), «Старі і нові нападки на Старий завіт» (1923). У зв’язку з активною педагогічною роботою на кафедрі, й особливо своїми науковими працями, Василь Тарнавський вважається найвидатнішим православним теологом з історії Старого Заповіту.
Під час другої світової війни і в зв’язку із закриттям теологічного факультету в Чернівецькому університеті він переїхав в Бухарест. Тут і відійшов у вічність 4 лютого 1945 року.

 
 
 
 
19  грудня - 60 років від дня народження
письменниці та громадського діяча Марії Матіос ( 1959) 
 
 
19 грудня народилася українська письменниця, переможниця багатьох літературних конкурсів та політична діячка, депутат Верховної ради і наша землячка Марія Василівна Матіос.

Поетеса, прозаїк, публіцист Марія Матіос перший раз глянула на світ в селі Ростоки, що на Путильщині. Про нього колись Леся Українка написала « …таке гарне і срібне , як мрія».     
Марія Василівна після школи подалась на навчання до Чернівецького державного університету. Навчалась на філологічному факультеті, а згодом певний час працювала в університетській науковій бібліотеці та в редакції багатотиражки Чернівецького Машзаводу. Її публікації читачі мали змогу знайти і в газеті Буковинське віче», і в « Буковинському журналі». Але свої найперші твори відома буковинська письменниця почала друкувати дуже рано у районній пресі. Це були вірші. Кохаючись у травах серед струнких смерічок, ялин і гордих буків, серед скелястих Карпатських гір на батьківщині Федьковича, прислухаючись до мелодійного передзвону овечих тронок на крутих узвозах, буковинська письменниця написала свої перші поетичні рядки. Тому уже раннім її публікаціям притаманне відчуття колориту рідного краю. Треба сказати, що публікації шкільних років пані Марії зустрічаються і в обласній пресі. Згодом твори юної поетеси почали з’являтись і в колективних збірниках та товстих літературних журналах. Уже тоді поетеса пише про суть життя та духовні орієнтири своїх предків. А будучи активною з дитинства, неодноразово бере участь у зльотах творчої молоді , а згодом і в республіканських нарадах. Її оригінальний поетичний голос було одразу помічено серед поетів - початківців.
У 1983 році в « Радянському письменнику» вийшла перша поетина збірка М.Матіос « З трави і листя». Словами « Поезія – її доля» без вагань Петро Осадчук благословив у світ цю першу збірку Марії Матіос. З його легкої руки з друку вийде не одна її збірка. Час підтвердив його пропорочі слова.Поезія стала невідворотньою потребою пані Марії, а постійна жага творчості – суттю її життя. Уже друга збірка поезій, яка побачила світ через три роки - у 1986 му « Вогонь живиці»утвердила молоду поетесу в кагорті українських поетів – « вісімдесятників». Згодом побачила світ чергова збірка Матіос «Сад нетерпіння» ( 1994 ) ,де кожен вірш є згустком народної моралі поданим через особисте світосприйнятя молодої поетеси. Потім були « Десять дек морозної води»( 1995), « На Миколая» 1995, « Жіночий аркан» ( 2001) 
В літературних кругах поетесу почали називати однією з найбільш плодовитих молодих творчих особистостей. У своїй пізнішій творчості М.Матіос намагалася пов’язати « бурхливе сьогодення з віковими традиціями та мудрістю свого народу і його фольклору». Це особливо впадало у вічі літературознавців, бо її творчість була і залишається « закоріненою в рідних горах». Як писав про поетесу і письменницю Олександр Романенко « в інтонаційному розмаїтті її віршів вчувається і шалений ритм « аркана» та « гуцулки» , і протяжний звук трембіти. Образи гуцульського межевива осявають її поезію чаклунсько – казковим відблиском. У віршах поетеси « трублять молоді олені і видзвонюють цвіркуни, жовто цвітуть полонинські кульбабки і пахнуть скошені трави. Природа Карпат з язичницьким зачаруванням сприймається не лише зором, а й на слух і дотик, одухотворюється. А головне – люди, прості і мудрі, як сама природа, верховинці. Красиві й горді діти Карпат, предки і сучасники. Високістю їх духу і силою пристрасті вивіряє свої почутття і сама поетеса. Максималізм її інтимної лірики, темпераментної і до жертовності ніжної, сягає легендарних Довбуша і Дзвінки, яких кохання піднесло понад усім – над людськими пересудами, над тверезим обивательським розрахунком і навіть над смертю». 

Яскраво виражений гуцульський колорит віршів М.Матіос поєднаний з прагненням філософськи осмислити людське буття. Це відчувається навіть в найінтимніших віршах поетеси, не говорячи вже про громадянську лірику. 
Будучи невтомною «робітницею пера», як говорила колись Ольга Кобилянська про письменниць, М. Матіос , входячи в літературу добре розуміла і усвідомлювала, що на цьому поприщі уже добре попрацювали Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська, Євгенія Ярошинська, Параска Амбросій, Домка Ботушанська, Тамара Севернюк, Галина Тарасюк. Тому вона і як письменниця і як поетеса стала дуже вимогливою до кожного свого написаного слова. Сіючи його на папір, намагається його відчувати як своє дитя. З пристрастю і любов’ю вона змальовує у своїх творах долю жінок ХХ сторіччя . А на їхню долю випали найважчі випробування : війни, голодомори, арешти , депортації, розстріли.
Загально відомо, що жінка першооснова всього. Хто ще крім неї може спрямувати у потрібне русло чоловічі амбіції, приборкати зайві пристрасті, залагодити суперечки…

У нинішніх складних економічних умовах, загнуздані роботою, засмикані побутом, сімейним розладом, при жебрацькій зарплатні вони - жінки мусять годувати сім’ю, бути хорошими виробничниками, добрими дружинами і матерями. При цьому ще мусять гарно виглядати і старатись не збідніти духовно. Про них і намсамперед пише свої твори Марія Матіос. Кожна її літературна перлина допомагає сучасному жіноцтву вижити ,вистояти і зміцнити свій творчий потенціал. 
Марія Матіос за своє активне творче життя отримала неофіційний титул «найпліднішої письменниці України».А критики її називають як не «чортиком, що вискочив із табакерки», то «грант-дамою української літератури».

Пропонуємо Вашій увазі книгу Марії Матіос « Вирвані сторінки із біографії» . Її називають книгою – дайжестом, оскільки вона «населена» багатьма відомими і маловідомими людьми і подіями, що в кінцевому результаті складають історичну, психологічну, ідеологічну ,культурну та побутову мозаїку українського життя на перетині ХХ і ХХІ століть. Сама ж письменниця називає книгу « не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».

Пропонуємо також з книжкової полиці книгозбірні « Бульварний роман» Марії Матіос та книгу письменниці « Армагедон уже відбувся»- книгу «дантові кола» однієї людини. І проповідником в цьому пеклі є Іван Олексюк – у далекій молодості « засуджений на життя» ціною « червоної гадючки чужої крові на своїх черевиках». Ці «дантові кола» потрібні письменниці, щоби пізнати Істину головного персонажа, який увесь вік після вбивства людини думає про « вавілонську вежу» свого життя.
« Кожна людина завжди має своє алібі і свою незаперечну правду, яка іншим може видатися несправедливістю, навіть жорстокістю», - скаже М.Матіос у книзі « Вирвані сторінки із біографії».

Насолодитись смаком українського слова і українських страв пропонуємо беручи до рук з полиці чергову книгу Матіос « Кулінарні фіглі». Видавці випускаючи книгу у великий світ про неї писали « Не забутьте прихопити слинявчика, бо від цього смачного й життєрадісного читання вам не раз тектиме слинка із підборіддя до пазухи». Марія Матіос вміє бути настільки різною що від « Фіглярки до « Трагіка» переступити один крок . Наступні книги є тому приклад . Читайте також «Москалиця» та « Мама Маріца – дружина Христофора Колумба» - оповідь про бездонність материнської любові, яка співмірна хіба що з грецькою трагедією чи народним епосом. А також « Майже ніколи ненавпаки» - Сімейна сага в новелах», яка не поступається найвідомішому роману письменниці «Солодка Даруся», який визнано найкращою художньою книжкою останнього українського 15 річчя. «Солодка Даруся».Читайте також   " Букова віть", « Чотири пори року» письменниці та «Щоденник страченої» - своєрідну психологічнурозвідку. В якій з прискіпливістю адвоката письменниця досліджує внутрішню драму закоханої людини. Демоструючи елементи психологічного триллера Матіос стає літописцем полюсів людського життя – легального й прихованого.

 
Ще одна книга, яка залуговує на увагу читача – «Фуршет від Марії Матіос» - книга, що поєднує старосвітський дух національних традицій і прес-конференцію високого урядовця, Інтернет з постолами, а кухню звичайної жінки з дикими законами сучасного світу. і т.д. Не можна оминути увагою і повість письменниці «Черевички Божої матері» про трагічну буковинську історію, яка мала місце в червні- липні 1941 року. Бездоганне знання гуцульських вірувань і народних традицій, людської психології і історичних фактів і на цей раз дозволили письменниці відтворити особливу драму людини ХХ століття на території , які історик Тімоті Снайдер назвав у свій час « кривавими землями». 
У свій час Олександр Романець писав про Марію Матіос, що в її творах, і зокрема в поезії багато проекцій в Майбутнє через погляд в Минуле. Зображаючи синів буковинського краю таких як Ю. Федькович, Кобилиця, Є. Мандичевський, Д. Загул, письменниця нерідко поетичною мовою цих осіб висловлювала те, на чому донедавна лежало політичне табу. Однією із перших серед сучасних буковинських письменників вона заговорила про героїв національно – визвольних змагань в Україні. Її твори пройняті глибоким патріотичним почуттям, коли йдеться про історичну долю українського народу ( поема «Череда Голгоф») та кровну прив’язаність до свого краю ( « Ода Буковині»)

Книга «Нація» - це теж вихоплені секунди з годинника буття української нації. Це пошук правди і навіть смерті для нації – це земний Едем, а ошукане брехнею життя – це доля тих, хто і не усвідомлює, що належить до нації. Несподівані до оніміння розв’язки і динамічний сюжет, тонкий психологізм, поєднаний в книзі з розкішною мовою – це знайомий почерк Марії Матіос, яка наполягає : життя коротке, щоб казати « ні» - любові, совісті, честі і стражданню. Її батьківщина з майже біблійною мудрістю - це нація письменниці, це і наша нація. І найочікуваніша книжка Матіос « Приватний щоденник».Нею українська письменниця « загартовує правдою» про екслюзивні події Майдану та триваючої вінйи, учасником чи свідком яких вона була. Це свого роду хроніка. Яка починається 2013 року і до середини 2015 го. Письменниця крізбь призму свого бачення описусує життя українських родин, життя з болючими втратами й глибокими ранами. Людей змінив майдан і змінила війна…Є тут і « конкретні історії конкретних битв за життя конкретних людей». 
Літературознавці звертають увагу на голос Матіос різний , але дуже поетичний і самобутній, то тихий, то голосний : « від тихого, майже безвольного у своїй ніжності ліризму – до їдкого сарказму і нищівної іронії, від оголеної публіцистичності – до витонченого модерну білих віршів. Тому так природньо сприймаються в її творах і логіка , і абсурд, гнів і радість, безсилля і твердість. 
Останнім часом М.Матіос усе частіше вдається до прози. Її твори здобувають схвальні відгуки завдячуючи психологізму, динаміці, барвистій народній мові,перебігу значущих подій в житті героїв книг. 
Треба сказати , що письменниця і поетеса сьогодні багато працює в галузі поетичного перекладу. А її твори друкуються на різних континентах В Канаді і США, Японії, Росії,
 Словачиині  та інших країнах. 


29 грудня – 140 років від дня народження оперної співачки (мецо-сопрано)
Лупу-Ончул Аглаї (Lupu-Onciul Aglaia, 1879 – 1940 )
 

Вона народилася в Чернівцях, тут отримала початкову освіту. На цей період в місті припадає розквіт класичної музики. В дівчинки з дитинства проявився талант до музики і вона отримувала приватні уроки. Родина підтримала її захоплення і батьки мали можливість відправити її навчатися у Віденську консерваторію. Вона дебютувала на високій сцені 4 травня 1901 року у ролі Флоріки в опереті Т.Флондора «Дід Чокирлан». Вона виконала основні ролі в операх Ч.Порумбеску «Молодик», Т.Флондора «Ніч святого Миколая», А.Флехтенмахера «Баба Гирка». В репертурі концертних програм Аглаї Лупу-Ончул були арії із опер Моцарта, Верді, Гуно та інші. Виконувала вона і буковинські народні пісні. 
В Чернівцях вона брала саму активну участь в мистецькому житті міста, будучи активною учасницею музично-драматичного театру «Гармонія». Чернівецька газета за 1906 рік публікує оголошення, пов’язані з відзначенням 25-річчя Товариства «Armonia» (Гармонія), організованих у Чернівцях з 25 по 27 листопада. Членами товариства були приведені заходи, присвячені ювілею. З опублікованих оголошень у газетах дізнаємося про підготовчу програму з нагоди ювілею на кожний день окремо, про людей, які брали участь і презентували церковні твори, пісні, вірші. Серед учасників події та активним організатором цих заходів була безперечно талановита сім’я Мандичевських і в компанії з ними Аглая де Ончул. 
Відійшла у вічність актриса 29 грудня 1940 року в містечку Римніку-Вилча в Румунії.
 

150 років від дня народження оперного співака (драматичний баритон), режисера, педагога
Максиміліана Карловича Максакова (Макс Шварц, 1869 – 1936).
 

Він народився в Чернівцях на вулиці Гастелло в будинку № 14 і був відомий як Макс Шварц. Хлопчик рано залишився сиротою, при його народженні померла мама, тому його вихованням займалися дідусь з бабусею. Зрозуміло, що вони намагалися дати йому добру початкову освіту та належне виховання. Вчився він в початковій школі, яка знаходилась неподалік їхнього помешкання, сьогодні знаходиться на Соборній площі. Також родичі відвідували з хлопчиком різні мистецькі імпрези. От коли йому було всього десять років, в Чернівці з гастролями приїхала будапештська опера. Для дитячого спектаклю потрібен був хлопчик на роль Амура. Родичі дозволили взяти участь у відборі і маленький Максик із золотавими кучерами підійшов та ще й блискуче зіграв цю роль. Так музика і театральна сцена назавжди ввійшли в його життя. Пізніше він згадував, що мав стріли, і не знає в кого ними треба було стріляти, але знає точно, що одна стріла потрапила прямо в його серце і привила любов до мистецтва назавжди. 
Перші уроки вокальної майстерності отримав в Будапештській опері, потім пройшов школу у знаменитому Міланському театрі «Ла Скала» і продовжив у Петербурзі, де брав уроки співу в консерваторії у знаменитого співака, педагога, професора Камілло Еверарді. Саме в Санкт- Петербурзі з 1883 року він почав виступати у складі вокального тріо. Пізніше вдосконалював свою виконавчу майстерність у А. Буцці в Мілані (Італія).
Як оперний виконавець в 1889 році дебютував в партії Демона в однойменній опері А. Рубінштейна у Ростові-на-Дону. Був солістом Тбіліського та Бакинського оперних театрів. Виступав на театральних сценах Казані, Пермі, Саратова, Києва, Одеси, Харкова, Москви, С.-П嬬тербурга, Ялти, Відня, Тифлісу. За 50 років сценічної діяльності зіграв 120 різних партій та персонажів. Максим Карлович володів сильним, виразним голосом красивого м’якого тембру широкого діапазону і яскравим темпераментом. Його виконання відрізнялося артистичністю, продуманим фразуванням, використанням гриму. Його партнерами на сцені були такі виконавці світової слави як Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Петро Лодій, Віра Люце, Олександ Мосін. Брав участь у концертах, де виконував романси Петра Чайковського, Едуарда Направника, Франца Шуберта, Роберта Шумана. Впродовж 1989 – 1907 років був антрепренером оперних труп, які виступали на всіх провідних театральних сценах того часу. В 1910 році організував Товариство оперних артистів, у складі якго виступав як співак та режисер. В 1898–1901 роках поставив низку опер у театрі «Акваріум», в 1908-09 роках – в Одеському театрі такі класичні опери як «Чародійка», «Орлеанська діва» Петра Чайковського, «Таїс» Ж. Массне.
В 1923 році припинив активну виконавську діяльність і викладав виконавське мистецтво в консерваторіях Москви та Санкт-Петербургу. Його ученицею була і Марія Петрівна Сидорова, яка стала його дружиною і взяла прізвище Максакова. Вона пізніше отримала звання народна артистка СРСР і заснувала цілу династію оперних виконавців Максакових. 
Аби залишити мистецьку спадщину він здійснив записи на грамплатівки. Максиміліан Карлович Максаков відійшов у вічність 26 березня 1936 року в Москві де й спочиває на цвинтарі.
А його ім’я та творчу спадщину в рідне місто повернула внучка – відома оперна співачка Марія Максакова. В родині Максакових всі займаються високим музичним мистецтвом і свято бережуть ім’я славного дідуся. Вона пройшла чернівецькими адресами свого знаменитого дідуся, зняла фільм про місто часів його дитячих та юнацьких років. У Чернівецькій обласній філармонії дала концерт, присвячений ювілею Максиміліана Максакова.

230 років від дня народження скрипаля-віртуоза Миколи Сучавського (1789 -1864)
 

Це один із самих талановитих і відомих як на Північній, так і на Південній Буковині самоук скрипаль - віртуоз. А Сучавським його назвали тому, що «сей незвичайний скрипник-музик, природний талант з божої ласки», як його назвав Сидір Воробкевич, проживав власне в Сучаві, колишній столиці молдавських воєвод. І досить таки розкішно навіть з огляду на день сьогоднішній. «Жив він достатньо і маєтно у своїм власнім домі, звідки через вікна щодня міг дивитися на руїни старого замку давніх воєводів…». В нього була дружина, діти, а ще «…сходилася ціла юрба наєристів, флуєристів, цимбалістів, басистів і бог зна ще яких грачів. Се була його музикальна дружина, з якою він ходив не лише по Буковині, але і по Молдаві, Симигороді і Галичині. 
Про нього найповніший спогад – художній нарис «Мошул Николай Сучавський. Спомини з давніх літ» написав у 1888 році відомий композитор і педагог Сидір Воробкевич, який слухав його концерти. «Його скрипка говорила як жива, пригадувала давню бувальщину, пророкувала незнану будуччину, плакала і тішилася з тобою; через ню мошул Николай ділив з людьми жаль і тоску, щастя і долю. Бігме, що правду говорю, – на кожний настрій твоєї душі знав він вдарити відповідну струну, на кожну рану твого серця мав він чудовий плястер, бо як заграв, то все горе, весь біль мов ножем відрубав». І там же «Моя душа і сьогодні, мов та ластівка, злітає під небеса, моє серце і сьогодні молодіє та забуває все горе і смуток, коли припімну собі, як то старий мошул Николай, бувало грав гуцулки-коломийки». 
Всюди лунала його слава. Його часто запрошували до себе місцеві бояри, поміщики, заможні газди. Та й масові гуляння не обходились без його участі.

А такий поважний і небідний чоловік, як «маєтний дідич із Чорнавки (село поблизу Чернівців), старий Гормузакі, їздив щороку до Дорни Ватри, та не на курацію, бо був здоровий, як горіх, лише так для розривки і забави. В Дорні йому і страва не смакувала, коли не чув Николаєвої музики. …На сю плац-музику сходилася вся Дорна: і мунтяни-селяни і інтелігенція, і хорі і здорові; всі слухали чудової музики і ще до того безплатно. По обіді льокай виносив буковинському Орфеєві два биті червінці, а гості, що бували звичайно при бенкетах дідича, додавали і від себе спорий грошовий причинок. Отакий то був собі славний волоський калфа-проводир сучавських музикантів-лавтарів, мошул Николай». 

Проте вже хрестоматійними стали спогади, як скрипач мошул Николай Сучавський грав для самого Ференца Ліста. В 1847 році, коли знаменитий угорський піаніст давав свої знамениті концерти в Чернівцях в готелі «Молдавія» , організатори хотіли подивувати славетного піаніста і запросили на зустріч знаменитого скрипаля. Ференц Ліст був захоплений грою буковинського скрипаля і навіть записав від нього кілька мелодій.
Композитор Ліст, зворушений до глибини душі його майстерністю, сипонув скрипалю жменю золотих дукатів. У своїй збірці "Дотик безсмертника" відома поетеса Тамара Севернюк описує такий факт із перебування Ліста у Чернівцях: "... То було на одному з обідів у барона Гормузакі, коли старий мошул, циган Николай із Сучави, прозваний Сучавським, славетний леутар в якійсь пошарпаній турецькій одежі, торкнув смичком скрипкову струну... Ліст не знав, як йому віддячити і, обнявши старого майстра, за трепетним звичаєм сипнув у його бокал з шампаною жменю золотих дукатів... Від мандрівного скрипаля мошула Николая Сучавського він записав у Чернівцях кілька мелодій українських пісень, молдавських танців, у тому числі популярну в Молдавії і на Буковині "Коребяску"... Згодом у його "Угорських рапсодіях" можна було вловити відгомін тих дивних звуків...".

Його талант дуже цінували сучасники-музиканти, як от Карл Мікулі, Л.Гоян, брати Гурмузакі, та власне всі небайдужі на Буковині, хто цінував мистецтво і музику насамперед, слухали і захоплювались віртуозною грою скрипача. 
Композитор Карл Мікулі, в готелі його батька грав чародій Николай для знаменитого угорця, записав від Сучавського скрипаля народні пісні та мелодії «Хора», «Чудачка», «Аркан», «Трембіта», «Пісня Дарія». 
А всіх меломанів, котрі приходили слухати музику в чернівецьку філармонію, зустрічав портрет роботи австрійського художника Ф.К.Кнаппа в золотій рамі, де скрипаль в оригінальнім румунськім строю зі скрипкою в руках і підпис свідчив «Се портрет мошула Николая Сучавського». А ми представляємо тільки копію цього портрета, які нам люб’язно надали працівники Чернівецького краєзнавчого музею.

Відійшов у вічність знаменитий скрипаль 2 жовтня 1864 року і спочиває в Сучаві.

 

26 грудня – 160 років від дня народження педагога, мовознавця-лексиколога, перекладача Юліана Юліановича Кобилянського (1859-1922). 

В родині Юліана Кобилянського та Марії з Вернерів все було підпорядковане, аби дати дітям добру освіту. Як і прийнято було на той час, синам дали вищу освіту, а двом донечкам – початкову німецьку. Але так вже сталося, що саме їхня молодша донька Ольга, яка самоосвітою опанувала європейську літературу та філософію, назавжди принесла славу своїй родині.

Проте і сини заслуговують на належне пошанування. Сьогодні ми детальніше познайомимось з життям і педагогічно-науковою працею брата Юліана, який залишився дещо в тіні своєї талановитої сестри.

Він народився в містечку Ґура-Гумора  в Південній Буковині (нині Ґура-Гуморулуй, Румунія), де батько на той час працював   канцеляристом при повітовому управлінні. Початкову освіту отримав в Сучавській православній  гімназії (1878), а вищу – у Чернівецькому та Ягеллонському (Краків)  університетах і отримав право викладати класичні мови та філософію.

 По  закінченні вищих шкіл працював професором латинської та давньогрецької мови і  літератури в гімназіях  Радівців, Сучави, Першій німецькій гімназії в Чернівцях, викладав класичну філологію в паралельних українських класах Коломийської гімназії. З 1897 року і до кінця життя він працював в Чернівцях – викладав у Другій цісарській гімназії (нині – гімназія №5) класичні мови і каліграфію. Викладав Юліан Кобилянський і філософську пропедевтику. Побачив проблему, що немає фахових  підручників, за якими можна навчати учнів, то одразу взявся за їх написання, впорядковував словники для легшого користування в науці учням. Підготував і видав україномовні підручники з навчання класичними мовами, як от підручники для різних класів      з латинської мови для середніх шкіл, якими радо послуговуватися потім учні та колеги-вчителі.  В нього була настільки доступна методика викладання класичних мов, що його учні були одні з найкращих і назавжди вдячні своєму вчителеві за добрі знання. Знання класичних мов потрібне було гімназистам не лише для вступу до університету, а й для ознайомлення з літературою античності мовою оригіналу.  Серед його учнів була і подруга Ольги Кобилянської Софія Окуневська, перша жінка-лікар, яка пізніше так згадувала свого вчителя в листі до Ольги: «Мій перший, любий учитель латинської мови. Я не стала філологом, але до цього часу люблю філологію».

Юліан Кобилянський одним з перших українців почав працювати над латино-українською та грецько-українською лексикографією і впорядкував латинсько-український словник. До нього такої ґрунтовної роботи ще ніхто не проводив.

Окрім словників, він написав методичні праці  для гімназій та учительських семінарій «Естетичне виховання в гімназії» (1901),  «Педагогіка для педагогічних училищ» (1900) та інші, вкрай важливі методичні посібники на той час. Юліан Кобилянський разом із С. Шпойнаровським підготували до друку українську «Педагогіку» й «Дидактику». Широко вживаним підручником з педагогіки на початку ХХ ст. була й перекладена Ю. Кобилянським з німецької на українську мову книга Мечислава Барановського «Педагогіка для семінарій учительських і вчителів шкіл народних», яка вийшла окремим виданням в 1901 році. Блискуча праця «Граматично-стилістичні вправи для п’ятої кляси за Овідієм і Лівієм».

Заслуженим авторитетом в наукових та педагогічних колах користувались його дослідження, як от латино-німецько-український «Словарець до Гая Юлія Цезара війни з Галійцями»,  «Про вживання і види підрядних речень мети у Софокла» (Сучава, 1889);  «Про вживання підрядних наслідкових речень у трагіків» ( Коломия, 1894);  «Педагогіка для педагогічних училищ» (Сучава, Чц., 1900;  «Книга вправ Галера для першого класу» ( Чц., 1906).

Перекладав окремі твори Генріха Гейне, Фрідріха Шиллера та інших авторів.

Очолював українське «Товариство вищих шкіл ім. Сковороди» та член товариства «Українська школа». Від початку заснування активно працював в товаристві «Українська школа». І як пише найретельніша дослідниця професор Надія Бабич: «Був багаторічним секретарем (а почерк мав ідеально каліграфічний!), був і без функцій, та все так само старався, як і інші члени цього товариства, все глибше розорювати поле для української мови як найважливішого культурного чинника розвитку народу, його самоутвердження  в непростих умовах бездержавності і низького рівня національної самосвідомості».  Був також серед діючих активістів академічного товариства «Союз».

«Широкий діапазон філологічних знань, висока професійна майстерність. Активна громадянська позиція в питаннях освіти, формування педагогічних кадрів для народних шкіл, – усе це викликало глибоку повагу сучасників і спонукає нащадків зберігати цю повагу, множити свої знання про цю непересічну особистість».

В Чернівцях професор Юліан Кобилянський проживав за адресою Балтинестера, 11, в румунський період – Марамурешулуй, 11-а. Нині ця невеличка вілла знаходиться на вулиці Олега Ольжича, 43, а меморіальна таблиця свідчить про те, що тут проживала …Ольга Кобилянська. Так, це відомий факт, що з травня 1920 року по травень 1926 рік письменниця проживала в будинку свого брата. Ольга Кобилянська дуже любила свого старшого брата, якого в родині називали Юльком, він привозив їй  книги, коли навчався в університеті Чернівців і з гордістю писала в своєму щоденнику: «Юлько – переконаний філолог».  Тобто, шість років вона мешкала в будинку брата. І по його смерті в 1922 році ще чотири роки перебувала в його домі.

Власне цей будинок споруджений ще в 1904 році, коли Юліан Кобилянський працював вже професором в гімназії і на його замовлення та на його кошти він був збудований. Тут він поселився з дружиною спольщеною італійкою Ізабеллою фон Ферро.

І коли вже відійшли у вічність батьки, а потім ще й були важкі воєнні лихоліття, то брат поселив Ольгу Кобилянську разом із прийомною донькою Галюсею та служницею в своєму помешканні. І хоча письменниця платила за проживання, проте брат до неї ставився дуже прихильно і їй там було добре «…в супокою, хоч і за відповідною оплатою». Але цей період був досить короткий, так як через два роки Юліан ще в доволі молодому віці відійшов у вічність, а вона залишилась з його дружиною. З якихось причин вона дуже не любила Ольгу і умови проживання були для письменниці дуже важкі. Хоч попри все вона і дальше продовжувала писати невеликі твори. 
Відійшов у вічність професор Юліан Кобилянський 11 жовтня 1922 року і спочиває в родинному гробівці на Руському цвинтарі в Чернівцях.
А ми слідом за професором-мовознавцем Надією Бабич в знак пошанування цього достойного чернівчанині в ювілейні дні його народження можемо тільки повторити «Невтомний «переконаний філолог» Юліан Юліанович Кобилянський заслуговує на вдячну пам'ять від нащадків.
29 грудня виповнюються достойні ювілеї чернівчанам, які своїм музичним талантом здобули світової слави.

 

 

 

 

 

 

 

 

Саме цього дня виповнюється 100 років від дна народження композитора, піаніста, диригента, музикознавця і культурного діяча Романа Влада (італ. Roman Vlad,  1919- 2013).

Він народився в Чернівцях в родині вчителя Костянтина Влада на вулиці Руській, 82. З дитинства хлопчик мав схильність до музики, як власне й більшість дітей, які народжуються в цьому благодатному краї. Тому по закінченні загальної початкової освіти батьки відправили його вчитися музики в Чернівецьку консерваторію, яка на той час вже була відкрита. Тут його вчителями були: піаніст, диригент, професор Тітус Тарнавський, а гармонію та контрапункт викладав Лівіу Руссу. По закінченні він отримав диплом професійного піаніста. Як і всі молоді люди того  часу, мав намір продовжити теоретичні студії у Відні в австрійського композитора і диригента, одного із засновників Нової віденської школи Антона фон Веберна, проте на заваді цьому стала доволі напружена політична ситуація в Європі. І він в 1938 році переїхав до столиці музики – до Риму… щоб навчатися математики в Римському університеті. А пізніше продовжив музичні студії в Академії Св. Цецилії в Римі ( Accademia Nazionale di Santa Cecilia). Як піаніст він відвідував майстер-класи знаменитого італійського композитора, піаніста, диригента Альфредо Казелли. Вчитель був представником неокласицизму в музиці, прихильником сучасної музики і навіть був президентом Італійського товариства сучасної музики. Тому улюблений викладач мав незаперечний авторитет на музичні вподобання свого талановитого студента. В 1972 році Роман Влад присвятив своєму улюбленому викладачеві твір «Ego autem» (для баритона і органу).

В 1942 Роман закінчив Національну музичну академію Санта-Чечілія (Рим).

Ще під час навчання він вже почав писати музичні твори, які мали авторитет серед виконавців. І вже в цьому році йому було вручено престижну премію Ґеорга Енеску (Enescu Prize ) для румунських композиторів за твір «Sinfonietta», що було великою підтримкою його творчості.

По закінченні музичної академії він працював професором музики в місті Дарлінгтоні в Англії, а потім викладав в консерваторіях  Італії – в містах Перуджа, Фрозіноне, Римі.

В 1951 році Роман Влад отримав громадянство Італії. Після цього займав поважні посади в мистецьких італійських закладах. Так впродовж 1955–1958 років, а потім 1966–1972 він був художнім керівником Римської філармонії, а з 1994 року  був її президентом. Одночасно в 1956-1980 роках Роман Влад був художнім керівником Римської філармонічної академії. Впродовж 1968–1972 років – художній директор Міського театру у Флоренції, а в 1973–1989 роках – очолював  Оркестр Туринського  радіо.  Якийсь  час був директором театру знаменитого La Scala в Мілані,  суперінтендантом  Римсього оперного театру, президентом Італійського товариства сучасної музики, членом ради директорів Національної музичної академії Санта-Чечілія, музичним консультантом телерадіокомпанії RAI-3, фестивалів у Равенні та Сполето. Президентом міжнародної спілки авторів і композиторів (ISCM).

Як композитора його фахівці віднесли до помірного модерну, зазначаючи водночас тісний зв’язок з традиційністю. Він експериментував з новими формами послідовної, електронної та алеаторної техніки. Серед інших творів, він поклав на музику тексти Мікеланджело, Джона Паульза і Райнера Марія Рільке (Сонет Орфея).

Він творив музику до кінофільмів, камерну музику, сольні та оркестрові твори, кантати, балет і опери. Серед його музичних творів – Сюїта з Різдвяних співів Трансильванії, концерти для фортепіано, гітари, арфи з оркестром (всі три програмні), 4 балети, камерні та вокальні твори.

Автор монографій про відомих композиторів Луїджі Даллапіккола  (1957) та Ігоря Стравінського  (1958), «Історії додекафонії»  (1958).  Як професор музики залишив цінні методичні монографії про послідовну композиторську техніку «Додекафонічна музика».  А також видання для кращого розуміння класичної музики широкою публікою видав популярні книжки «Історія 12 тонів музики» (1958), «Введення в музичну цивілізацію» (Introduzione alla civiltà musicale; 1988) та «Розуміти музику» (Capire la musica; 1989).

Проте найбільший успіх йому принесли фільми, до яких він написав музику, а це 54 кінофільми. Зокрема  «Євгенія Гранде» (Eugenia Grandet, 1947); «Втрачений рай» (Il Paradiso perduto, 1948); «Романтики у Венеції» (Romantici a Venezia, 1948); «Монастир Санта-К'яр»  (Monastero di Santa Chiara, 1949); « Біля стін Малапаги» (Le Mura di Malapaga, 1949); « La Sposa non può attendere», 1949; « I Fratelli miracolosi», 1949; « Donne senza nome»,1949; « Краса диявола» Рене Клера (La Beauté du diable), 1949;  « Серпнева неділя»  (Domenica d'agosto), 1950; « Останні дні Помпеї» (Gli Ultimi giorni di Pompei) , 1950; «Три кроки на північ» (Three Steps North), 1951; « Париж завжди Париж» (Parigi è sempre Parigi), 1951; « Трагічне заклинання» ( Incantesimo tragico, 1951; « Леонардо да Вінчі» (Leonardo da Vinci), 1952 ; «Я вибрав кохання» (Ho scelto l'amore», 1952); « La Cavallina storna, 1953; «Destinée», 1954; « Пан Ріпуа» (Monsieur Ripois, 1954); « Ромео і Джульєта » Ренато Кастеллані (Romeo and Julie, 1954); «Camilla», 1954;  « I «Три злодії» (Tre ladri, 1954; « Немає більшого кохання» (Non c'è amore più grand, 1955);  «Il Padrone sono me…»,1955; «Дядько Гіацинт» (Mi tío Jacinto, 1956); « I Giorni più belli», 1956; « Кін» (Kean, 1956 ); « Lauta mancia», 1956 ; «Вампіри» (I Vampiri, 1957); « I Sogni nel cassetto», 1957»;  Виклик»  (La Sfida, 1958); « Життя» (Une vie, 1958);  «Закон» (La Legge, 1959); «Nella città l'infern», 1959; «Син Червоного Корсара» ( Il Figlio del corsaro rosso, 1959); « Калтікі, безсмертний монстр» (Caltiki — il mostro immortale, 1959);  « Geheimaktion schwarze Kapelle», 1959;    «Фієста в Памплоні» (Fiesta en Pamplona, 1959);  «Die Herrin der Welt — Teil» I, 1960; «Die Herrin der Welt — Teil I», 1960;  «Перехрестя» (Ursu, 1960; « La Encrucijada», 1960; «Mobby Jackson», 1960; «Un Figlio d'oggi», 1961; «Дівчина у вітрині» (La Ragazza in vetrina, 1961); «Гіпноз» (Ipnosi, 1962);  «Жахливий секрет доктора Хічкока», (L'Orribile segreto del Dr. Hichcoc, 1962); « Lo Spettro», 1963;» Контросессо» (Controsesso, 1964); « La Sublima fatica», 1966; « La Fantarca» (ТБ), 1968; « Спеціальні ефекти» (Effetti speciali, 1971)  (ТБ), «Життя Леонардо да Вінчі» (La Vita di Leonardo Da Vinci. 1971) (ТБ)», «Молодий Тосканіні» (Il Giovane Toscanin, 1988).  Ще в 1950 році він отримав престижну премію «Срібна стрічка» за кращу музику до фільму.

За свою багаторічну музичну працю отримав в 1991 році в Трієсті Премію Святого Михаїла за вклад в італійську музику, удостоєний високих національних та міжнародних нагород.

Композитор був президентом італійського Товариства сучасної музики, почесним доктором Ірландського університету, Ясської академії музики ім.Емінеску, Клузької музичної академії, почесний член Спілки композиторів Румунії. Він є Почесним доктором Бухарестського університету музики з 2001 року.

Як справжній чернівчанин, він володів 9 мовами, в тому числі українською.

В нього було два сини, а батьків талант до музики успадкував Алессіо Влад, який також став відомим італійським композитором.

Останні роки свого життя Роман Влад провів у Римі. Відійшов у вічність 21 вересня 2013 року в поважному віці 93 років.

 

 

У цей же день, 29 грудня, рівно через 10 років, в 1929 році в нашому місті народилася ще одна, теж всебічно обдарована особистість – лікар-хірург, піаніст, композитор, концертмейстер, педагог, музичний громадський діяч Йосип Мойсейович Ельгісер (1929–2014). В Садгорі, в родині єврейського столяра народився і провів свої дитячі роки дуже талановитий хлопчик. В 6,5 років зіграв перший публічний концерт в Садгорі, виконавши сонату Гайдна, варіації Бетховена і дві пісні без слів Мендельсона. Під час окупації Буковини разом з батьками – в’язень концтабору і гетто. Він врятував свою родину від смерті тим, що добре знав німецьку мову та виконував класичну німецьку музику. Після війни з відзнакою закінчив Чернівецький медичний інститут, а потім – музичне училище та київську консерваторію. Був концертмейстером таких великих митців, як М. Ростроповича,  Д. Гнатюка, М. Стеф’юк, З. Долуханової, І. Ойстраха, А. Солов’яненка, О. Криси, П. Кармалюка та багатьох інших. В 1997–1999 р. провів 27 історичних концертів, присвячених фортепіанній музиці – від Баха до Скрябіна. Впродовж двох років маестро зіграв напам’ять 443 твори відомих композиторів. За цю серію концертів був нагороджений Золотою медаллю ЮНЕСКО і удостоєний звання «Золоте ім’я світової культури». Він єдиний в Україні мав таку відзнаку.

 

Автор майже 100 пісень, романсів і хорових творів, більше двохсот – інструментальних. Усі вони вмістилися у дев’ятитомнику під назвою «Я – буковинець», які видав за власні кошти. Його твори виконуються професійними колективами, співаками і музикантами, публікуються в різних збірниках. За такий подвижницький вклад в музичну культуру йому присвоєно звання Заслужений діяч мистецтв України та заслужений діяч європейської культури України. Він Відмінник освіти України, почесний член правління товариства ім. Ф. Шопена та товариства ім. Ф. Ліста. Ім’я Йосипа Ельгісера занесено на «Алею зірок» на Театральній площі. Все життя жив і працював в Чернівцях і лиш на схилі літ через хворобу перебував у дочки в Москві. Саме в той момент в Україні розпочалися воєнні дії. Він зіграв, як завжди по пам’яті, 100 найважчих музичних творів світової класики в пам’ять героїв Небесної сотні. Відійшов у вічність в Москві. Проте заповів поховати свій прах в Чернівцях, що дочка й сповнила. Так він повернувся в рідне місто, якому заповів свою величезну бібліотеку разом з рукописами рідкісних нот.

 

 

 

Частину книг з мистецтва, два десятки видань салонних нот ще за життя Йосип Ельгісер передав у фонди Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського.