КОЛИ СЕРЦЕ - НА ПОКЛИКУ ДУШІ
Різдво з поезією Тамари Севернюк
Я пережив-перечитав багато книжок дивовижної поетеси з Чернівців Тамари Севернюк, які вона щиро надсилала мені з дидикаціями, - «Щоб пам’ять почула слова», «Музика чорної вишні», «О, Чернівці, оаза дивини...», «Крізь дим осеневих згорань», інші. Писав їй листи, дивувався тому філософському заглибу, з якого її творча уява так щедро виносить образну безмежність, смислове новаторство. Словом, радів, тішився і потай розмірковував, що саме ця інтелектуальна постать давно уже би мала бути коронована Шевченківською премією, - це було б не випадково, а закономірно. Але, на жаль, наші борзі літературообізнанці часто-густо гостюють у випадковостей...
Та чим же сьогодні стривожила моє єство буковинка? Розгортаю передноворічний поштовий пакет, а там - «Коли задихається серце: Поетична хроніка» (Чернівці: Видавничий дім «Букрек», 2015. - 248 с.; наклад - 1000 прим.).
Серце, Душа - це ті константи, що виявляють і виозначують людську сутність, параметрування її осягів, це ті фізично-духовні категорії, з яких зачинається і якими вивершується плин думки, її ядерність і виповнення образом.
Тамара Севернюк багатолітнім власним досвідом утверджує, що Душа - це неосяжна невидима імперія, яка владарює над тілом, нерідко диктує-запрограмовує його живильний час, або ж перекреслює усі його вектори ділання, переінакшує ті меридіани, які, здавалось би, запунктировані долею людини назавжди.
Уже перший вірш, заверстаний в книжці як смисловий епіграф, вочевидь, кодує увесь плин думок, їх розгалуження й заглиблення. Оцей контрапункт: «душа», мов невидима нитка через вушко голки, просилюється від серця авторки до читача. Сказати, що «розбилася душі скляна струна» - так може тільки високого злету думки майстер.
Думкування, виражальний спектр загалом поетичної стилістики Тамари Севернюк чимось нагадують мені мотивність поетеси-галичанки Неоніли Стефурак, до слова, Неоніла таки високо цінує талант своєї подруги. Але й діаметрально різні ці творчі натури, бо коли материк Неоніли - це сакральні утаємничення душі, якась аж набожна проекція в людську сутність, то Тамара Севернюк анатомізує людину, її діяння й помисли через побільшуюче скло філософсько-соціального розтину, вона мовби тримає відкрито на долонях оці дві філософеми: серце і душу.
Авторка дуже вправно поводиться з лексемами буття-світу і мовби перепливає-переходитьз ними в іррасвіт, у ті пласти, де місце тільки нашій фантазії - не більше.
Їй щастить бачити, як «у безмов’ї, на святім узвишші, заціпеніло плакали сліди...», як «хтивий морок падав на коліна».
Поезія буковинки в усій її творчості доста афористична, майже повсюдно рядок несе в собі широку перспективу, яку можна осмислювати, узагальнювати і розвивати уже у філософсько-науковий напрям («Слово вертає радісно звичний обіг речей»; «...спротиву стежі до храму покори ведуть»; «Ніби звідти, із Гефсимани, засторога як знак біди»; «І покута настигне, пробудиться відчай без меж»; «Як міниться правди суть»; «Бо все, що загубила, і те, що маю нині, Провидець перемеле на прах...»; «Час вивіряє давні звити епох, подій, імен, століть...»; «Надходить пора невблаганна - віддати в минуле свій час»; «Це плід пришестя плат й розплат за час, що нас молов на дерть»; «Близькість живить те, що розкололось»; «Переплутався обіг речей»; «А всевидюща тайна знає...»; «Ти любов’ю свій дух укріпи»; «Все - тінь і світло, світло й тінь.
А ми - лиш простір між ними»; «Благовіст розвиненої миті проминальне й вічне поєднав»).
Так, у текстовій структурі майже всіх її книжок є такі «важкі» філософеми, як: страх, війна, поле бою, кров, зрада, тюрма, підступництво, горе, вогневище, хрести...
Але це не оголені слова, вони наче приховані, а виносить їх на поверхню задуму розгорнута сюжетність, ота дивовижно вправна оповідність, що нерідко «вистрілює» несподівано, новелістично.
Немало рядків книги «Коли задихається серце» пройняті журним болем, наче проболе- ним благанням і водночас вістунством на добро, на ощасливлені путі («Займається море, в якому потоплена я»; «Снігів голодних немічні пастелі. Вікно життя. Плин знади і оман»).
Частенько поетеса веде віршотвір з осягнення філософем давніх пророків, тих месійників, чиї душі творили високі амплітуди осягнення сутності й мети людини, її земного призначення, можливостей, змісту («Наш танець змінивсь на жалобу з біди, і дух не вертається більше туди»).
У багатьох віршах поетеса обирає трибунну форму, аби висловити свою громадянську позицію, зняти повище прапор слова, бо бачить, «як сили шукає втома, серця слово шукає».
Вона знає, переконана, що саме поет владен «народити праведне Слово», хай хоч і решта людності поніміє, бо у Слові - надсильна зброя, здатна забезпечити волю й свободу.
Громадянськість поетичного тексту не в поверховому оздобленні, а в суто генній природі митця - у світогляді («Утіха...»; «Чорний вітер»; «Сутність»; «Дзвінок із Відня»; «їм би лиш молоти і малити...», «Листочок жовтий на земній щоці», «Каміння», «АТО...»; «Темні хмари небо облягли»; «Сонце»; «Усі до Бога... Всі - за душі»; «В малій перлині - скарб морських безмеж»; «...ще початок бореться з кінцем»; «Упіймала істину одну: щоб зі страху серце не кололо, - вийти в степ, вдихнути полину...»; «На серці опік - любові знак»; «Час гортає віщі книги»).
Художня палітра всієї творчості поетеси, а прочитаної книжки зокрема, багатопараметральна: і найважливіший, як на мене, концепт криється в тому, що її авторка «робить заміс» кожного вірша на думці, на змістовому ядрі, яке мовби підсвідомо виокреслює собі ті чи інші грані образного сяєва.
Думка як екзистенція - фундамент, будівельний матеріал. Вона, ця думка, нерідко вистрілює- новелізується, але частіше всього під владністю пера, як той «срібний павучок», розпускає свої «ніжки»-сегменти і просякає-пронизує кожну невидиму щілинку - опромінює смислокодом слова, рядки, строфи.
На перший погляд, гносеологія творчого методу буковинки не складна, а втім, треба мати за плечима добру філософську та філологічну школу, аби першим прочитанням циклів чи розділів увійти у потаємощі внутрішнього світу автора:
«Все тривожніші в світі вісті,
Вже й молитись нема кому,
А собор наш стоїть на місці,
Позираючи на тюрму».
«Опадають літа,
як ранкові - із дня –
крапелини,
Але пісня доріг
звідусіль повертає додому».
«На хрестах, а чи хрестами
Розпинаємо себе».
«Слово чекало
й діждалось святого причастя,
Сяйво потому зійшло голубе-голубе...».
«На тому полі, що не поле бою,
За тим верстатом, що не кулі тче,
А де світи єднаються любов’ю,
І де не смерть - ріка життя тече».
Тамара Севернюк повсюдно демонструє асоціативність письма. Вчитаймося у рядок: «Запливає тополина мла біла-біла в сумноту вербову» - яке зірко-ввертне пронизування якоїсь миті, що її може скласти людині - як дар - тільки свята природа.
Слід наголосити на високій мовній організації книжки. Як на шахівниці досвід розставляє фігури за утвердженою закономірністю, так і в поетеси кожне слово, рядок чи строфа на своєму місці: тут немає двозначності, усе зцентроване думкою.
Точності вислову досягається або іменниковими фігурами прямого порядку слів або ж прикметниково-означальними, що несуть фарбність відтінків енергетики слова. Це притаманне загальному стилеві її творчого діяння.
Наче умілий диригент розставляє смислово- тональні акценти, скажімо, скрипковій чи групі духових інструментів, так само органічно Тамара Севернюк виділяє у класичної побудови строфіці не тільки силу мелодійності, а й найтонші її вияви.
У кожному вірші мовби прозирається аж на дотик, ніби таки бачиться ота станова вісь, довкіл якої округлюються слова, фрази, що якби змикають душу пізнання з непізнаним всесвітом. Поетеса проекційно помагає уздріти-відчути, як тайна «входить у людські душі, як в небо ночеве - зорі», а «коли задихається серце - очі вбирають світ».
Таке враження, що поруч поетеси постійно воркує глибинне мовне джерело, з якого спливає безконечний ручай народної мови, отієї фольклорної стихії, що несе в собі й осяви сонця, й подуви вітру, і місяцевий чар.
Т. Севернюк сягає до цієї бездонної віковічної криниці надто глибоко, зачерпає отого живильного і пахучого щедрецю - і омиває-причащає думку, смисловий вираз.
Треба ж мати таку очищену совість, аби Божа благодать так винагороджувала твої серце і душу - засипала безцінними діамантами - словами, що зростають, наче білі лілії у небеснім саду, і пахнуть нев’янучою любов’ю, і кличуть утаємниченим продзвоном - до добротворення та дарування втіхи:
«А літечко гладить надщерби кори,
Де сонячний промінь не тахне».
Авторка щасливо «вмонтовує» у тексти фразеологізми, ідіоми з пракореневого народного досвіду («Хоч падай, хоч стій»; «А для чого ти вік вікував»; «Вік гойдає терези»; «Цей морок, як спека - сушить»; «Життя перебіжне диво»; «Переорані людські долі... але правда життя - одна»; «Слово пута розриває»; «Світу стає опорою поет»; «Як ноша, так доля важка є»; «Життя пройшло і більше не вернулось»; «Ти знати не можеш те, що доля про тебе знає»; «...вічність бере свою дань»; «Усе прожите - мре»; «Ступаєш в кожен день, як - у скарання»; «Чужому - усе чуже»; «Душа знемагає з голоду»; «Печать покори - спадщина покари»; «Книги - скарб печалі й свята»; «Цей край гіркіш від полину»; «Кожного плата й розплата знайде»...
Вона творить цілий цикл «Зблиски», що так нагадує видані свого часу Іриною Вільде мініатюри - «Окрушини» - і все це оживляє плин думки, її площинно-змістове розгортання, збагачує стилістику.
Радий, що і нова книга таких «окрушин» - «Листя, що не опадає... Зблиски», зібраних з раніших видань поетеси і доповнених новими, неочікуваними, йде у світ, щоб обняти і зігріти його - на сьогодні змерзлу і поранену душу, дати йому стрижень опори і надії, і водночас прихистити читача, зголоднілого за справжністю почуття і слова.
Читаєш й наче зором перебираєш те слово, що, як паперовий човник на бурунцях похитується- виблискує своїми ребрами-білістю, а воно, це слово, далі пливе рівно, плавно, аж до заглибин мовної ріки.
Така радість, така розкіш, що хочеться висповідатися авторській талановитості й воздати їй справедливу похвалу.
Кожен окремий вірш, усі книги Тамари Севернюк - це тонка морально-психологічна матерія, яку не вільно торкати руками, холодним розумом, а лише чистою совістю й гарячою уявою.
Її поезія, її нові «Зблиски» доступні кожному, але сприйме й осягне їх лише той, у кого є в душі такий метроном, що відраховує порухи здивування, думання і возрадування.
Володимир Атаназійович Качкан – поет, письменник, філософ, фольклорист, вчений - історик і теоретик української літератури та етнокультури, поважний енциклопедист-народознавець, професор, академік Академії Наук Вищої Школи України, завідує катедрою українознавства та філософії Івано-Франківського національного медичного університету.
Фото з книги Т. Севернюк, фотоархівів Муніципальної бібліотеки та інтернет-ресурсів.
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
.jpg)
.jpg)
