19-02-2021

Інтелектуальний календар ЛЮТИЙ- 2021: До 150 –річчя від дня народження Лесі Українки

«­Їхала я сюди просто рятуватися»

До 150 –річчя від дня народження Лесі Українки

Так написала в листі до Михайла Павлика про свій перший приїзд в Чернівці в квітні 1901 року, тобто 120 років тому, Леся Українка: «­Їхала я сюди просто рятуватися. Я була взагалі така прибита, що просто боялась озиватись до людей, аби їм не завдати смутку. Ся зима була для мене дуже тяжка, я була пів­року в моральному пеклі, а два місяці були такі, що справді не знаю, як я їх витримала, стільки се мені кошту­вало і нервів, і взагалі здоров’я, потрачених безнадійно…се була страшна трагедія, не кожен може таке витримати. Я витримала…але не без наслідків: маю загострення гістерії та анемії, а до того ще і якийсь катар в грудях…».

На той момент їй виповнилося 30 років, із яких 20 вона лікувалась (в дитинстві сильно застудилася і їй діагностували туберкульоз кісток), перед цим в Берліні вона мала дуже важкі операції (перенесла кілька операцій на кістках та суглобах рук і ніг), які давали їй надію на часткове одужання. І вона щойно пережила одну з найболючіших і найтрагічніших втрат у своєму житті – в Мінську, в неї на руках помер близький друг Сергій Мержинський. Леся Українка захотіла приїхати до Чернівців, насамперед до Ольги Кобилянської, щоби знайти тут бажаний душевний спокій та розуміння. Треба одразу сказати, що її сподівання справдились…
 
Також варто сказати, що вони вже були до цього знайомі. Спочатку це було тільки знайомство через творчість, вірніше Леся була знайома з творами Ольги Кобилянської. Свого часу активний літературний діяч Михайло Павлик познайомився з освіченою родиною Косачів-Драгоманових і з юною Лесею зокрема, яка вразила його своєю високою освіченістю і він назвав Лесю Українку «…справді скарб літературний». А «скарбу» на той момент було всього 20 років і в них налагодилося багаторічне спілкування, насамперед з приводу нових творів української літератури. Він дуже довіряв її високому смаку і надсилав рукописи, які готував до друку в літературних часописах. Ось що писала Леся Українка в листі до М.Павлика 16 березня 1891 року з Відня:    «Дуже Вам дякую, що так хутко поспішилися прислати «Лорелеї»… Перш усього маю сказати, що мені дуже сподобалась  «Лорелея», щось є у ній свіже, молоде та оригінальне, в сій повісті я бачу правдивий літературний талант…видно, що авторка чимало читала творів чужої літератури…Пані Кобилянська – писателька нової школи, неоромантичної…Як на мене, то краса ції повісті … в глибокій, тонкій, логічній психології героїні Наталки». Вже пізніше найавторитетніший критик тої доби Іван Франко тільки потвердив Лесину високу оцінку цієї повісті, яка друком вийшла під назвою «Царівна»: ««Царівна» – се перша у нас повість, основана не на інтригах та любовних пригодах, а на психічній аналізі буденного життя пересічних людей». Висока оцінка першої повісті двох таких незаперечних авторитетів в українській літературі мала для Ольги Кобилянської мабуть таки найважливіше значення для всієї подальшої літературної творчості. В той же час Леся Українка в листі до Володимира Гнатюка потверджує, що «…оповідання п. Кобилянської, се просто окраса нашої літератури». Така висока оцінка з боку досить стриманої на похвалу та прискіпливої до слова Лесі свідчить багато про що.
 
Відразу варто зауважити, що першою крок назустріч знайомству здійснила саме Леся Українка навесні 1899 року. Вона прочитала збірку оповідань «Покора та інші оповідання», яке отримала в Берліні, де на той час мала дуже важкі операції і мабуть потребувала саме такого інтелектуального і щирого спілкування. У листі з Берліна до Михайла Павлика від 10 травня 1899 року вона пише: «Дуже прошу, перешліть мого листа п.Кобилянській, Ви, напевне, знаєте її адресу. Коли вона не має поняття, що я за одна, то не відмовте рекомендувати мене їй. Я вже давно слідкую за її літературним поступом, і вона мене дуже інтересує яко талан і яко людина. ЇЇ писання не дилетантство, а справжня література: як прочитала я збірник її після творів «собственных Невтонов и быстрых разумом Платонов» , то здалось мені, що я от з сеї клініки зійшла на гірську верховину, – контраст виразний! Я не пишу їй сього в таких виразах – хоча з охотою написала б – через те, що не хотіла б здатися їй  faiseussedecompliments (такою, що говорить компліменти), а вірити в мою щирість вона тим часом нічим не зобов’язана – в нашій шановній професії цнота лицемірства таки процвітає». Треба віддати належне прозірливості Лесі Українки та тонкому відчуттю, які її не підвели. Михайло Павлик, очевидно, надіслав її прохання й адресу п. Кобилянській, яка одразу ж відправила їй відповідь, про що свідчить її лист до Василя Стефаникапише: « Ви були моїм першим гостем в сій хаті і Ви перший, до кого я звідси пишу. Відтак буду до Лесі Українки писати. Достала-м вчора [тобто 15 травня 1899 року] від неї дуже файний лист. Пише по раз перший; прочитала «Покору», хоче дещо з нарисів на російське перекласти – і просить позволити те. Відтак пише ще много інших милих речей. Вона така нещаслива, пане Стефаник, – вічно хора, а проте в неї такий сильний дух. Її треба любити. Їй напишу, і натхну лист теплом своєї душі». В травні 1899 року Ольга Кобилянська з родиною перебралася в помешкання за адресою Новий світ, 61 (нині Шевченка, 83).
 
 
Вулиця Шевченка, 83
 
 І вже незабаром, 20 травня, з тої - таки європейської столиці в Чернівці надійшла чергова відповідь. Розлогий, детальний лист, які тепер уже ніхто, мабуть, і не пише, в ньому Леся дала вичерпну характеристику творчості Ольги Кобилянської, детально розповіла про свою родину, свої хвороби. З надією на майбутні зустрічі вона запросила панну Ольгу до себе й мала надію гостити в неї. На той час вони жили в різних державах - потрібно було перетинати кордони. Ось деякі думки з нього «Багато приємності справила мені Ваша швидка і прихильна відповідь, приємна, між іншим, була вона мені ще й тим, що в ній я пізнала Вас таку, якою бачила Вас досі в Ваших творах, – отже, на сей раз  DichtungundWahrheit   (Поезія і дійсність) не стали в  суперечність. Хотіла б я, щоб ви могли так само сказати і про мене, коли побачите мене, та боюсь, що я не відповім тому високому ідеалові, який ви зложили собі про мене. Ви порівнюєте мене навіть з ангелом, але, дорога пані, щоб Ви знали, тому ангелові приступна часом така ненависть, яка запевне скинула б його з неба, коли б навіть він туди дістався якимсь чудом». І тут же дальше запрошує до себе в гості «…Ви, дорога товаришко, не відмовите мені завітати до мене на хутір в Полтавщині».
 
Це були  дві найбільш освічені жінки свого часу, який вони значно випередили у своєму світогляді, а це завжди викликає несприйняття і нерозуміння в оточення свого часу. Їм завжди було про що поговорити, навіть листовно, вони глибоко розуміли одна одну і то для них було дуже важливо і тому вони берегли ці стосунки.
 
Леся Українка до М.Павлика 7 червня 1899 з Берліна: «З поводу німецької фрази згадала Кобилянську. Щодня хвалю сама себе, що познайомилася з нею, вона видно, розумна і хороша дівчина, по листах дуже мені подобається; я вже взяла з неї обітницю, що прибуде до мене в гості в серпні. Щодо німеччини, то я іншої гадки про се, ніж Ви і всі галичани. Не згубила, а вирятувала Кобилянську німеччина, показала їй ширший європейський світ, навчила ідей, навчила стилю (не в значенні слів, лексики, але в значенні фрази, багатства форми), а розвивши їй розум, тим самим виховала для свідомої і розумної служби рідному краю. Найкращий спосіб втримати Кобилянську при нашій літературі назавжди – се не дорікати їй щодня німеччиною, не називати чужою, екзотичною квіткою, а признати за нею те почесне місце в нашій літературі, на яке вона цілком заслуговує».
 
Ольга Кобилянська також була вдячна Павлику за сприяння, і в цей час шле йому листа: «Високоповажний пане! Сердечно Вам дякую за надіслання листа Лесі Українки. Я її зараз відписала і вже по раз другий маю від неї письмо. Се справді незвичайна людина. Надіюсь, що пізнам її сього року особисто – може, поїду на археологічну виставку до Києва; вона дуже просила загостити до неї – не так до Києва, як до неї на хутір, около Гадяча».
 
Ольга Кобилянська з приємністю сприйняла запрошення Лесі Українки і в серпні 1899 року їхала в Київ (який вона називає всюди Росією) на з’їзд археології разом із родиною професора Ст. Смаль-Стоцького. А звідти поїхала 21 серпня в Гадяч Полтавської губернії (де Косачі мали великий, ще не закінчений будинок) до Косачів, до Лесі Українки, де пробула 10 днів до 31 серпня. І як писала про своє враження від гостин: «Леся дуже приємна і говірлива; всі дуже були раді мені і щиро приймають».
 
 
Для Ольги Кобилянської спілкування з Лесею було дуже важливим і дорогим, про що вона також ділиться із п.Маковеєм таким сердечним листуванням з Лесею Українкою: «Леся Українка вже стільки листів писала! Кажу Вам, вона хіба в тім вигляді зо мною може рівнятися. Попросту не уміємо коротко писати. Се також належить до широкості руських натур. А пише пречудно, оживляє мене своїми листами, як свіжою водою».
 
Для Кобилянської це листування мало дуже посутнє значення, про що вона завжди повідомляла в своїх листах до Маковея, Павлика, Стефаника та інших.
 
Лесі Українці варто було пів року такого листування та ще перечитавши всі твори Ольги Кобилянської, які на той час вийшли друком, що вже в перші дні 1900 року вона захотіла відвідати Буковину і написати слова, які вже давно стали хрестоматійними: «А на літо, аби дав бог заробити гроші за недавно післані до журналів праці, то вибираємось удвох з Лілею до вас, на зелену Буковину. Вірте чи ні, а ми зеленої Буковини більше прагнемо, ніж паризької вистави, надто як начиталися Вашої «Некультурної».
 
Леся планувала приїхати із сестрою Ольгою на Буковину влітку 1900 року. Проте дійсність, хвороби насамперед та інші клопоти, внесла свої корективи і Лесі не вдалося відвідати того року  наш край.
 
А вже наступний, 1901 рік, виявився для Лесі Українки надто  важким на випробування. В січні вона надсилає і короткі картки і розлогі листи в Чернівці вже з Мінська, куди вона переїхала доглядати хворого на туберкульоз, дуже дорогого для неї приятеля і як вважають дослідники, чоловіка, якого вона найбільше кохала – Сергія Мержинського. «Певне, отримали мою картку і подумали собі: чого се її біда загнала у якісь невідомі простори? Отже, щоб ви знали. То власне біда: тут у Мінську живе мій приятель, що я Вам ще давно колись про його казала. Він все остатній рік був хворий…а тепер от приїхала тай сиджу, жду, що далі буде. А далі, здається, нічого доброго не буде…Життя моє тут досить трагічне. Я мушу бути найспокійнішою від всіх, хоч я, власне, найменше маю ілюзій, а через те й надії…». І в наступному листі: «З моїм другом дуже зле, і він сам не вірить, щоб міг видужати. Стан зовсім розпачливий, і на поправку нема надії. …Каже, що любить в мені спокій і силу волі, через те я при ньому спокійна і сильна і навіть ніколи не зітхаю, інакше він би за мене боявся, а тепер він вірить, що я все витримати можу. Я не зруйную йому сеї віри в його останнього друга». Маючи суперечності з матір’ю і помираючого Сергія Мержинського на руках, Лариса все частіше писала до Ольги про особисте — вже як до справжньої подруги. І в цій ситуації це листовне спілкування було для неї важливою психологічною підтримкою.
 
А вже наступний лист Леся Українка надіслала в Чернівці з Києва: «Ви бачите, люба товаришко, що я вже тут, отже, нещастя вже впало на мою голову. Сьогодні якраз дев’ятий день по смерті мого друга…А я, бачите, жива, хоч не знаю, як сказати, здорова чи ні? Я страшенно втомлена фізично і морально…Але єсть у мене ще одно бажання, таки справжнє, виразне бажання, се поїхати до Вас на зелену Буковину. Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще не чуваної для мене музики, мене ваблять Ваші незнані, а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією моєю стала» На цей раз її мрія таки здійснилася…Ольга Кобилянська розуміла, наскільки Леся потребувала приїхати до неї в гості, відписала ствердного листа і чекала її з родиною в гості. Підтвердженням є дуже зворушливий лист Кобилянської до Маковея від 12 квітня 1901: «Не прошу Вас, аби-сте до мене зайшли, бо знаю, що не маєте коли, але як Леся Українка приїде, то вже мусите прийти. Вона писала вдруге, і яко відповідь на мій лист, в котрім я її до нашої хати запросила, що приїде напевно. Здається около 24-25, тож тоги будьте вже gut (добрі), оскільки Вам час позволить. І тут же дальше пропонує Маковеєві піти на німецьких акторів, а сама не може собі дозволити витрачати кошти …мені буде треба грошей, як Леся буде».
 
В ці дні весь освічений та культурний люд в Україні та світі відзначає ювілей Лесі Українки – звучить її поезія, видаються нові дослідження, згадуються місця її перебування. А ми пройдемося подумки тими ж вуличками, місцями, притишивши ходу там, де ступала Леся Українка в нашому місті, куди вона «їхала рятуватися» і де таки знайшла відпочинок та розуміння для своєї зболеної хворобами та життєвими випробуваннями душі. Нехай це буде вдячною свічкою пам’яті цій світлій і тендітній жінці. Звичайно, ми будемо цю подорож здійснювати цілковито в компанії Ольги Кобилянської й того невеликого товариства, яке їх обох оточувало, яке вони збирали довкола себе в Чернівцях.
 
Отже, перше знайомство Лесі Українки з містом відбулося тоді, коли у Львові «невважаючи на всякі принади, у п’ятницю (13-го) сіла в Schnellzug (кур’єрський поїзд) і за 6 годин була вже в Чернівцях». У листах до рідних та друзів вона вже вказує адресу: Oesterreich Czernowitz str Nowyj Swiat 61 bei Frl. Olga Kobylanska (Австрія, Чернівці, вул. Новий Світ, 61, у п. Ольги Кобилянської). За цією адресою, нині вулиця Т.Шевченка, 83, в 1901 році вона проживала тричі.
 
Як вона сама пише в листі до родини Косачів від 28 квітня і ділиться своїм першим враженням від міста: «... тут і тепло, і гарно. Темп життя багато тихіший, ніж у Львові. Добре мені тут «в санаторії на Новім світі». І далі: «Місто не дуже велике, але симпатичне і чистеньке, ціле на горі. Околиця дуже гарна, якась ідилічна: гори ще не дуже високі, Прут під самими Чернівцями тихий, в зелених берегах, в’ється собі поміж гаями по широких «зарінках». Вид дуже широкий, як вийти за місто (а се звідси не трудно)».
 
Зустрічала Лесю Українку вся сім’я Кобилянських дуже тепло і з повагою до її тяжкого духовного та фізичного стану. Особливо піклувалися про її здоров’я мама О. Кобилянської («Свята Анна», як зі святістю її називала сама Леся Українка): « Мати її нагадує святу Анну на малюнках Леонардо да Вінчі, батько, 75-літній патріарх, трохи консервативного «староруського» напряму…Старший брат, учитель (чи як тут кажуть, професор); молодший брат, недавно укінчений студент. Живуть ще в домі два німчики-гімназисти… З чужих приходять найчастіше п.Маковей, відомий, либонь тобі з літератури (товариш і приятель п.Ольги), ще одна молоденька учителька, дуже гарненька буковиночка, панна Євгенія Пігуляківна… Часом бачу більше людей, але дуже рідко, бо стараюсь у велике товариство не попадать, бо воно мені неприємно і навіть вадить, – у Львові я від того була зовсім розкисла.
 
Збираємось ми з п.Ольгою до Кимполунга, в ті околиці, що вона описує в своїх новелах…»
 
 І, звичайно ж, сама панна Ольга «... живеться мені тут так, як можна було сподіватись: Ольга ідеальна товаришка, з тих, що не лізуть силоміць у душу і що не відпихають холодом».
 
Саме тут, на другий день після приїзду, її першим відвідав Василь Стефаник. У рефераті «Письменники русини на Буковині» для членів Київського літературно-артистичного товариства 21 грудня 1899 року Леся Українка чомусь його зарахувала до «буковинського тризілля» поруч з Ю. Федьковичем та О. Кобилянською. Це сталося, мабуть, через те, що його твори «Синя книжечка», які вона мала на той час і, власне, по ній давала оцінку його творчості, вийшли саме в Чернівцях. А більш докладних відомостей з його життєвої біографії вона не мала. Просила Ольгу Кобилянську вислати їй детальнішу біографію, а та, напевно, не встигла.
 
Сюди до неї заходив також Осип Маковей, з яким вона з цікавістю спілкувалася. Як письменник і редактор, він справив на неї дуже приємне враження. Вона пише про це в листах: «Сьогодні з нами ходив гулять, багато розказував з своєї редакторської практики взагалі про галицько-буковинські справи, досить дотепно, та се вже довго було б описувати».
 
Тут у неї гостювали Євгенія Ярошинська, художник Юстин Пігуляк та його дочка Євгенія. А Леся ходила відпочивати в садочок до художника, котрий жив навпроти за адресою: Новий Світ, 48 (нині - Шевченка, 84).
 
 
 
Уже коли вона трохи відпочила, то в неділю, 25 травня, в товаристві Євгенії Пігуляк та Осипа Маковея здійснила романтичну подорож фіакром від будинку на Новому світі на гору Цецино - гордість чернівчан. На той час на її вершині ще збереглися залишки староруської фортеці.
 
Змучена духовно і фізично, Леся не мала сили на довгі прогулянки і тим паче не потребувала гучного товариства. Проте вони з панною Ольгою вибиралися на прогулянки до міського парку, який називався тоді Народний, або Публічний Сад (нині це – парк ім. Т. Шевченка).
 
 
 
На цей час припадають відвідини ще однієї чернівецької адреси, яка пізніше стала знаковою в їхньому житті. Йдеться про поважне фотоательє Яна Кржановського, розташоване на розі вулиць Панської та А. Кохановського. Сьогоднішня адреса фотоательє – вул. О. Кобилянської, 16. Це - чудесний будиночок у стилі неоренесансу, який завершує гарний фасад. Відвідини увінчалися хрестоматійно відомою світлиною. У ніші з боку вулиці А. Кохановського - грецька богиня Геба (у римлян - Ювента), дочка Зевса і Гери, богиня вічної молодості відмірює з глечика краплини божественного нектару. Ми не знаємо, що наштовхнуло їх сюди зайти під час однієї з неспішних прогулянок містом, але їхній похід увінчався хрестоматійно відомою світлиною. На жаль, під час численних публікацій цього унікального фотодокумента чомусь завжди опускають художнє оформлена картки, котре, між іншим, свідчить про добрий смак як майстра, так і клієнток, які його вибирали. Угорі на фото вміщено герб фірми Я. Кржановського, обабіч - факсиміле майстра й адреса ательє, на звороті - гравюра дівочої голови та дані про фірму. Правда, Леся мала на той час деякі претензії до фотографії. У листі до О. Кобилянської з Кимполунга від 17 червня вона писала: «Фотографій замовте, будьте ласкаві, 6 тим часом. Єсть деякі дефекти в тому знімку, то я щось не знаю, чи замовляти більше. Пораджуся з Вами, приїхавши». Однак ширшому загалу це фото стало відоме завдяки коломийському видавцеві Якову Оренштайну, який видрукував із знімка ще в тому таки 1901-му чудову поштівку. Думаю, якби небайдужі люди належно обладнали це приміщення з відповідним інтер’єром та обслуговуванням, із відомою світлиною у вітрині, то таке фотоательє стало би гідною окрасою міста й вулиці Кобилянської зокрема. Але це так, до слова. Свого часу на Панській були лише знамениті салони, куди чернівчани заходили, аби зробити «знимку на пам’ять».
 
 
 
Можливо, Леся Українка відвідувала і майстерню знаменитого художника Миколи Івасюка, яка була навпроти, на першому поверсі, за адресою: А. Кохановського, 7. Тут він у перші ж місяці по приїзді з Мюнхена, де закінчив навчання в академії мистецтв, виставив свою знамениту картину «В'їзд Богдана Хмельницького в Київ». Помилуватися цим творінням сюди приходили всі люди з Чернівців та всієї Буковини, які вважали себе освіченими. Зі всіх європейських столиць приїжджали небайдужі українці подивитись на цей твір, про що свідчить їхнє листування. Сам президент уряду Буковини разом зі свитою вищих чинів завітав до майстерні художника. Він детально пояснював їм зображення, сюжет, синьо-жовті прапори... Художник закінчив її у 1910 р. Леся Українка також мала намір подивитись знамените полотно. Принаймні вона так повідомила рідних у листі від 28 квітня: «Ще з давніших знайомих є тут... маляр Івасюк, та я ще не бачила». Хоча мала такий намір.
 
І ще одна споруда в Чернівцях гостинно приймала Лесю Українку в ті дні. Це - Український Народний дім, який тоді значився за адресою: Петровича, 2.  Тут 22 травня 1901 року вона вперше увійшла у велике товариство, де українська громада влаштувала вечір на її честь. Про концерт, який тривав за північ, написали всі буковинські газети. Леся почувалася трохи втомленою, але задоволеною. І запам’яталася присутнім «...своєю високою освітою, гарячим патріотизмом і рідкою скромністю».
 
 
 
Це було заслугою Осипа Маковея. Це він вмовив її вийти до української громади, котра заходами «Буковинського Бояна» і студентського товариства «Молода Україна» влаштувала вечір на її честь. Тут зібралися не тільки чернівчани, а й чимало людей з довколишніх сіл і міст. Багатьом хотілося почути і побачити поетесу. На ньому з вітальним словом виступив професор Степан Смаль-Стоцький. Студент університету Василь Сімович розказав про життя і творчість літераторки. Звучали її твори у виконанні студентів університету, співав Модест Левицький. Концерт тривав за північ! Про нього написали всі буковинські газети. Леся почувалася трохи втомленою, але задоволеною. І запам’яталася присутнім «...своєю високою освітою, гарячим патріотизмом і рідкою скромністю».
 
А сама поетеса належно поцінувала ініціативу членів товариства «Молода Україна» про видання в Чернівцях збірки її поезій «Відгуки». Уже наступного, 1902, року задум було втілено. Саме в нашому місті стараннями академічного товариства вийшла дуже вишукана поетична збірка «Відгуки», оформлена в сецесійному стилі із флоралними мотивами, який тоді мав найбільший розквіт у європейській культурі. Ініціатором, упорядником і редактором видання був Василь Сімович, якому Леся довірила видавати цю збірочку «…поручаю свої вірші («Відгуки») опіці божій та Сімовичевій». Матеріально підтримав видання правник, диригент і співак Модест Левицький,(а до роботи над ним долучився складач друкарні Микола Грабчук. Він оформив палітурку, вибирав орнамент до кожної сторінки, добував гарний папір. Із його ініціативи до збірки увійшла поема «Одержима». Це свідчить не тільки про його добрий смак, але й про добру фахову освіту. Взагалі в Чернівцях на той час була висока поліграфія. У тодішній замітці про вихід у світ збірки зазначено, що «Внішній вигляд книжки незвичайно гарний, люксусовий, в сецесійнім стилю [або, як тепер це називається, у стилі «модерн», який на той час набув найбільшого розквіту в основному в німецькому та австрійському мистецтві і вирізнявся вишуканістю форм]. Словом, книжка ся, що є правдивою окрасою нашої літератури, може бути рівночасно окрасою салону». А видана була ця книжечка в друкарні «Австрія» за адресою: вулиця Цвинтарна, число 1 (нім. Friedhofstrasse, 1, нині - вул. Зелена). А в Лесі з Василем Сімовичем зав’язалася багаторічна епістолярна дружба, якою він дуже дорожив. Коли почалася перша Світова війна, то він їх як найбільший та найцінніший скарб заховав на городі під кущем троянд. На превеликий жаль, їх хтось там знайшов і сліди їхні загубилися, про що він потім дуже шкодував. Проте він залишив свої дуже світлі і зворушливі спогади про перебування Лесі Українки в Чернівцях, про видання поетичної збірки та їхнє епістолярне спілкування.
 
На кінець травня вулиця Новий світ ставала дуже гамірною, бо ж була однією з найновіших на околиці. Тому поетеса перебралася на відпочинок та лікування до Кимполунга (Південна Буковина, нині - Румунія). Там вона перебувала з 29 травня по 27 червня. Проживала у Мальвіни Нізнер, доньки лікаря, яка була подругою Ольги Кобилянської ще з юнацьких років. 28 червня вона повертається в Чернівці і перебуває тут до 13 липня. Сюди прибув до неї Климент Квітка, і вони вирушили в мандрівку і через Вижницю, Кути, Косів та інші галицькі містечка й села до знаменитого санаторію в Буркут - місцевості у Карпатах, де збиралася українська інтелігенція.
 
Після Буркута восени, 13 вересня, вона повертається до Чернівців, гостює в Ольги Кобилянської ще один тиждень і 20 вересня з Климентом Квіткою виїжджає через Новоселицю до Києва.
 
Але через лікування в інших санаторіях та клопоти це ніяк не вдавалося. Проте коли в 1903 році знову гостро озвалася хвороба, вона таки запрагла приїхати в Чернівці. Планувала побути тут щонайменше тижнів чотири, а то й усі шість, але родина Кобилянських на той час проживала в дуже скромних умовах і вже ніяк не могла її прийняти на такий довший період, та ще й створити для цього належні умови. Про це панна Ольга з великою гіркотою сповіщає листом Осипа Маковея: «І як мені жаль було і прикро - Ви знаєте, як дуже я на її приїзд ждала - як мусила їй про те відповісти, що неможливо». І далі продовжує: «Я рада, що вдержу її в себе, може, хоть з на тиждень. Видко, з її здоров’ям не дуже-то славно стоїть, але так вже буду її доглядати, як лиш зумію». Тож, попри дуже складні побутові умови, Леся Українка таки погостювала два тижні.
 
Тут вони дочекалися приїзду фольклориста та музикознавця Климента Квітки, котрий саме їхав до Швейцарії й зупинився дорогою в Чернівцях. Але в Швейцарію він не потрапив: залишився біля Лесі й подорожував з нею Буковиною. Лесині батьки від такого повороту подій були не в захваті. У листі до батька від 1 липня 1901 року Леся намагається обстоювати право на самостійне рішення - як своє, так і Квітки: «Даремне ви так нападаєте на Квітку. Я властиве не знаю, в чім його злочинство». Мабуть, спілкування з Кобилянською, яка тоді важко переживала розрив стосунків з Маковеєм, додає їй сміливості. Тому вже в наступному листі, «закриваючи тему», Леся пише: «... П(ан) Квітка Тобі кланяється; ти не бійся, що він тут, він ще мені помагав багато в дорозі, не тільки що не заважав; в Швейцарію не поїхав, бо не стало грошей - просто». А Климент Квітка, або Кльоньо, як вона його ніжно називала, пізніше став її чоловіком...
 
 
Гора Цецино
 
У будинку на Новому світі велися задушевні, щирі розмови про особисте, наболіле, національне, а також про творчість. І саме тут О. Кобилянська власноручно переписала драматичну поему Лесі Українки «Одержима». Звідси Леся відправила півтора десятка листів своїм близьким і друзям. Вона клопоталася про видання на східній Україні повісті Кобилянської «Земля». І врешті, вона повернулася знову до життя після важкої душевної травми. Як пише сама Леся 11 травня в листі до сестри, «Все-таки фізично я ліпше маюсь тепер (навіть після історії з зубом), ніж тоді, як була в Києві...» У перші дні по приїзді в неї розболівся зуб, що не давав «спокою ні вдень, ні вночі...» її лікував один з найкращих чернівецьких лікарів того часу – Давид Ангаух, який порадив їй поїхати на відпочинок в Карпати, «…сі гори, то була геніальна ідея чернівецького лікаря», де знаходився відомий санаторій для письменників в селі Буркуті.

Після чернівецько-буковинських гостин, котрі завершилися 20 вересня 1901 року, Леся потім мріяла ще не раз відвідати «санаторій на Новому світі».
 
Зустріч із Кобилянською перевершила всі сподівання – Леся не лише заспокоїла свої «нерви»,  адже спілкування з Ольгою та родиною Кобилянських було своєрідною психотерапією для неї, так як її виховували з дитинства в дусі чоловічої ­мужності та терпля­чості. Вона повернулася до життя, до подальших творчих планів. Проте вона і дальше досить часто надсилала розгорнуті листи, в яких ділилася своєю літературною працею, поїздками та станом здоров’я. І знову  мріяла про зустрічі з Ольгою Кобилянською. «Ще хтось комусь напише до виїзду з Сан – Ремо, а хтось комусь напише, куди пер провадиться з родиною, аби хтось знав. Декогось в Чернівцях шукати. Отже, не буде вже «санаторію на Новім світі»!..комусь жаль, хтось там привик, комусь там було дуже добре з кимсь увечері по городу ходити. Ну, та може, хтось і в другім місці так «привикне»…».
 
В родині Кобилянських на той момент вже була досить складна ситуація, важко хворіла мама, яка потребувала догляду, та й брати збиралися тут із своїми родинами і се то те на руки одної Ольги. Ось як вона сама пише про цю ситуацію в їхньому домі в листі до п.Маковея: «З Лесею мала-м трохи гризоти, то є не щоби вона мені яку прикрість виробила, але попросту поставила мені щиро те питання, чи не могла б в мене бути зо 4-6 тижнів, але під тим варунком, щоб могла тут водою куруватись (лікуватись). До того, треба б було їй окремої хати з ванною, окремої слуги і т.п. Просила від телеграфувати зараз до Цюріха, або «moglich» (можна)  або «unmoglich» (не можна). В разі «unmoglich», то вона побуде в мене лише 3 дні і поїде далі. Ну, що ж я, нещасна, могла їй, в виді таких обставин, як вони є тепер вдома. Відповісти?.. Наколи б мала обшир ніше помешкання, то з радої душі, і була б для неї все зробила, а так, як воно тепер в нас є, вийшло, що «unmoglich». І як мені жаль було і прикро – ви знаєте, як дуже я на її приїзд ждала – як мусила їй проте відписати, що неможливо. Нині я одержала від неї письмо, де відповідає мені на телеграму і картку. Я рада, що вдержу її в себе, може хоть з на тиждень. Видко, з її здоров’ям не дуже то-славно стоїть, але так вже буду її доглядати, як лиш зумію. Вже наскрізь «пожертвуюсь» людям домашнім і поза домашнім – а відтак нехай і мені уступства зроблять. Про її приїзд, будьте gut, і не споминайте ще нікому. Як вона приїде лиш на пару день, то не можна її «широкій публіці» передавати, і будемо лише її для себе мати, то є ви і я, а як рішиться побути довше, то зробимо з нею патріотам несподіванку, на Шевченка вечорницях».
 
Коли в 1903 році знову гостро озвалася хвороба, вона погостювала два тижні – з 5 по 19 червня 1903 року. Поселилася в невеличкому будиночку за адресою: Sterngasse, 6 або Зоряна, 6 (нині – вулиця Костянтина Томащука, 6). На ньому є меморіальна дошка із зображенням обох письменниць.  За два тижні свого перебування в місті вона багато працювала, та ще й дощі дошкуляли. Як писала 9 червня в листі до Михайла Павлика, «якби не дощ, то було б тут дуже добре. Багато пишу, дуже не маю часу, але в паузах живеться приємно...».
 
 
 
Їм було про що поговорити, над чим попрацювати. Стараннями Кобилянської твори Лесі друкували в німецькомовних часописах, а деякі вона сама і перекладала. Ольга Кобилянська перекладала на німецьку мову поетичні твори Лесі Українки і готувала їх до друку в німецьких альманахах, в часописах. Твори Кобилянської на російську мову переклала сестра Лесі Українки Ольга Косач.
 
На прохання Павлика, який планував видати листи М. Драгоманова, вона відвідала професора Степана Смаль-Стоцького, який жив на вулиці Ландгаузґассе, 2 (нині – Шептицького, 31), і чернівецьких етнографів М. Бучинського та І. Купчанка. Навідувалася на Турецьку, 4 – до шкільного інспектора Омеляна Поповича у справі особистої бібліотеки Юрія Федьковича та його освітньої діяльності. А ще вони ходили з панною Ольгою на Гарбуз-гору, і Леся просила Осипа Маковея, щоб він їх туди супроводжував. Ця місцевість знаходиться за Резиденцією митрополитів, з якої добре видно околиці міста і Прут, а сьогодні це - парк імені Юрія Федьковича.
 
В наступні роки Леся Українка ще не раз планувала приїхати на зелену Буковину, про що свідчать листи до п.Ольги «Хтось тільки все ж «хоче на Буковину – там би вже став знов здоровий». Але слабке здоров’я та життєві обставини вже більше не дали можливості їй відвідати Чернівці, де їй було дуже добре і затишно. Сюди вже надходили тільки її листи. В епістолярній спадщині Ольги Кобилянської збереглося 52 листи та листівки від Лесі Українки впродовж 1899 – 1913 років, хоча їх було мабуть значно більше. Виходить на те, що Леся таки надіслала в Чернівці значно більше листів, і то дуже розлогих та детальних. Хоч вона і багато часу витрачала на лікування, проте мала потребу хоч в листах до Ольги Кобилянської детально розповісти про свої клопоти та душевні переживання, а також про досить щільну літературні працю. В її чернівецької приятельки було значно менше часу та можливостей для такого спілкування, так як майже весь час в неї забирали досить виснажливі хатні роботи та догляд за хворими родичами. На превеликий жаль, листів Кобилянської збереглося всього 2 – від 1908 та 1912 років.
 
 
 
Їхнє листування тривало майже до останніх днів життя Лесі Українки, останнього листа в Чернівці вона відправила 3 травня 1913 року – за три місяці, як відійшла у вічність. Коли ж Лесі не стало, листи отримувала Олена Пчілка. На жаль, їх збереглось небагато: за Лесею наглядала поліція, вона весь час переїздила із-за своїх хвороб і багато кореспонденції власноруч спалювала. Ідеальність дружніх стосунків обох письменниць підтвердить через десяток років мама Лесі Українки – доволі таки строга і безкомпромісна в своїх оцінках Олена Пчілка, відписуючи Кобилянській після смерті своєї великої доньки в 1913 році: «...я знаю, що Ви не тільки поважали її як талановиту письменницю, але й любили її особисто. Вона Вас теж любила дуже; між вами була справді якась Wahlverwandtschaft [нім. «виняткова спорідненість»]».
Наприкінці життя, коли сили вже полишали Лесю Українку, вона в листі до Людмили Старицької-Черняхівської згадувала про пошанування пам’яті Лисенка і Старицького: « Не знаю, чи буде хто з молодшого покоління згадувати коли про мене з таким почуттям, як я тепер згадую про Миколу Віталійовича і Михайла Петровича (я все їх бачу тепер поруч!). Але я б хотіла на те заслужити».
 
Лесю, Вас пам’ятають в Чернівцях і на зеленій Буковині!
Ви заслужили це своєю працею і многотрудним життям!..
 
Під час підготовки матеріалу використано листування в трьох томах «Леся Українка. Листи.1876-1897. Т.1; Листи. 1898 – 1902,Т.2;  Листи 1903-1913. Т.3., дослідження В. Вознюка, В. Лесина, Ф. Погребенника та інших. Автор висловлює вдячність працівникам Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської за надану допомогу. На виставці «Чернівецькі адреси Лесі Українки» можна детальніше познайомитись із цими виданнями.