Хлопський король Лук'ян Кобилиця - депутат австрійського парламенту

  У високогірних районах Гуцульщини спосіб економічного виживання - це, в основному, лісове господарство, полювання, вівчарство. Орних земель обмаль, тому ввести панщину так, як це було на Наддніпрянській Україні або на Волині, де на пана селяни працювали мало не шість днів на тиждень, тут складно.
Іван Франко у праці "Лук'ян Кобилиця" писав, що гуцули "від віків не знали панщини, бо хоча ліси і полонини були повіддавані панам, але ті пани в горах не жили, іноді й у цілім своїм житті не показувалися туди і вдовольнялися тим, що їх невідомі піддані складали їм від часу до часу добровольні дарунки, які з часом звичай перемінив на постійні, але все-таки дуже невеличкі данини".

Сторонець-Путилів у ХІХ ст.

Суворі гірські умови виховали не тільки відважних, але й волелюбних людей. У середині ХІХ століття (1848 -1849 роках) вижницькі селяни взяли участь в антифеодальному русі під керівництвом Лук'яна Кобилиці. Що ж спонукало їх до виступу проти влади?
Перебудову анахронічних соціальних відносин цісар Йосиф ІІ, в часи правління якого Буковина стала австрійською, прагнув провести через ряд аграрних реформ, серед яких найбільше значення надавалося звільненню селян від особистої кріпацької залежності. У 1781 році панщину було скасовано в Богемії, Моравії та Сілезії. Наступного року цей патент проголошував скасування невільницької підлеглості селян і заміну їх так званим "підданством". Піддані отримали право переходу від одного поміщика до іншого, самостійно вибирати собі рід занять, вступати в шлюб тощо без панського чи будь-якого іншого дозволу. Цісар був переконаний, що лише селянин-власник може бути добрим господарем.
Для Буковини це питання повстало дуже гостро. Головну роль у сільському землекористуванні відігравала сільська громада, у розпорядженні якої була більшість земель. В особистому володінні селянських родин знаходилися лише присадибні ділянки і ті, що були розкорчовані власними силами. Одним із основних завдань Йосифінської реформи була передача земель у спадкову власність.
На думку ж генерал-губернатора військової адміністрації Буковини Габріеля фон Сплені, введення регулярної панщини могло б спонукати місцеве населення більшу увагу приділяти агрокультурі. Він запропонував збільшити обов'язкову повинність селян до 36 днів на рік.

Габріель фон Сплені (1734 - 1818)

Цісар не підтримував подібні проєкти і наголошував на тому, що "скасування панщини є справою корисною для держави і вигідною для панів і підданих". 16 вересня 1786 року було оголошено панщинний патент для Буковини, який отримав назву "Status quo". Він зберігав основні положення попереднього законодавства.
Допоки Гуцульщина не була включена в орбіту світового ринку, що сталося внаслідок промислової революції на початку ХІХ століття, відносини між панами і селянами залишалися патріархальними. Хоча селяни і були закріпачені, та ще з молдавських часів діяв хризов (указ) воєводи Костянтина Дуки (1693 рік), згідно якого, якщо селянин у високогірних районах власноруч очистив ділянку лісу під оранку, ця земля ставала його власністю. Відібрати її ніхто не мав права. Та якщо селянин формально належав панові, то він сплачував чинш (податок). Чинш був досить помірним. Крім чиншу платили невеликий податок у вигляді продуктів - бринзи, молока, сиру, м'яса тощо. Ці сплати були в незначних об'ємах, а тому не обтяжливими. Панам або їхнім помічникам значно проблематичніше було добиратися до високогірних поселень для того, щоби зібрати данину, навіть якщо вона була би більшою за об'ємом.
Ситуація різко змінилася із початком ХІХ століття. Все почало оцінюватися з точки зору експорту: збіжжя, деревина, вовна тощо.
Пани швидко усвідомили, що з гуцулів можна отримувати значно більший зиск. Почався інтенсивний процес нагнітання кріпацтва. Дідичі (поміщики) стали забирати собі те, без чого гірське господарство вести неможливо: ліси, луки, пасовиська. Люди не могли вільно брати ліс для власних потреб, не мали де випасати худобу. Вибухонебезпечна ситуація наростала стрімко. Австрійський уряд, не зацікавлений у загостренні конфлікту на Гуцульщині, декілька разів намагався вгамувати поміщиків. Видавалися укази, які підтверджували хризов Костянтина Дуки. Але для власників цих земель відкрилася перспектива різкого збагачення. Вони почали розглядати свої прибутки з точки зору товарно-грошових відносин і тому ніякі законодавчі акти не могли стати їм на заваді. Їх попросту оминали. Згідно австрійського законодавства, поміщики могли збільшити свої угіддя тільки зі згоди сільської громади. Дідичі вчиняли наступним чином: знаходили декілька селян, яких або матеріально мотивували, або залякували і підписували з ними угоду, хоча ті не були уповноваженими від громад.
Представник Відня, чернівецький окружний комісар (староста) Казимир Мільбахер у 1838 році був переведений в Чернівці зі Станіславова.

Казимир Ріттер фон Мільбахер (1784 – 1865)

Він мав чітку задачу - не довести ситуацію до соціального вибуху, а тому видав розпорядження, яке знову повертало відносини між дідичами і селянами до указу воєводи Костянтина Дуки. Всі угоди, підписані між обома сторонами анулювалися. Тобто, ніякої панщини, тільки чинш за користування луками і лісами. Крім того, він заборонив застосовувати тілесні покарання. Як зазначає Іван Франко, приблизно у цей час з'являється коломийка, складена кимось із інтелектуальних русинів в стилі народної пісні. Вперше її опублікував професор Михайло Грушевський в "Записках наукового товариства імені Шевченка за 1897 рік":

"Тепер у нас в Станіславі добре хлопом бути:
Аби з хлопа шкіру дерти, того уж не чути.
Всі патенти для підданих по домінях гнили,
Прийшов тому тут Мільбахер - всі ся їх учили".

"Всі патенти для підданих по домінях гнили", означало, що цісарем було затверджено досить багато документів, що захищали права селян, але їх "тримали під сукном". Тобто вони насправді існували, однак простий народ про них не знав, а панство не хотіло знати. Домінії, панські маєтки, були свого роду адміністративними центрами, що об'єднували декілька міст, сіл або підприємств. Мільбахер примусив панів дотримуватися розпоряджень цісаря.
І далі:

"Атамана ся не бою - що ми той катюга!
Та я собі нині газда, а він двірський слуга.
Як я піду до старости, буде він ся мати,
Зараз скаже комісарам протокул писати,
Потім пана вокомона замкнут на ратушу,
Аби тамки ся научив, що й я маю душу".

[Вокомон – економ].
Гуцули вірили у те, що цісар поважає їхню людську гідність ("й я маю душу") і розраховували на підтримку старости Мільбахера. Далі у вірші він називається "хлопським татом". Пани ж звали його не інакше, як "кривим чортом". Вони об'єдналися у бажанні позбутися принципового старости. Коли, у 1839 році брат цісаря Фердинанда І, архікнязь Франц Кароль перебував на Буковині, дідичі поскаржилися йому на Мільбахера. Вони звинувачували його в некомпетентності, хабарництві і, взагалі, в усіх смертних гріхах. Окрилені тим, що той їх терпляче вислухав, направили делегацію до Відня. Зрештою, добилися свого: комісара усунули. Наступного ж року він був переведений до Львова. На його місце призначили іншого, з яким дідичам домовлятися стало значно легше.
Як би то не було, але Мільбахеру таки було комфортніше в столиці Буковини, він повернувся сюди наприкінці життя, де й відійшов у вічність 1 січня 1865 року.
А конфлікт між господарями краю і селянами ставав неминучим.
У 1843 році відбулося перше селянське повстання. Хоча воно і закінчилося поразкою, тим не менше, антикріпосницький рух на Буковині у 1840-х роках наростав сніговою лавиною. Одним із захисників простих людей, провідником цього руху і став Лук'ян Кобилиця.

Лук'ян Кобилиця (1812 – 1851)

Іван Франко у 1878 році знайшов рукопис поеми Юрія Федьковича, яку той так і не наважився опублікувати. Вона називалася: "Лук'ян Кобилиця". Письменника зацікавила особистість головного персонажа. Він ще застав живими не тільки нащадків, але й самих учасників повстання. Почав шукати інформацію про ті події і на основі зібраних даних склав наступний портрет свого героя: "Його лице добродушне, та при тім поважне, з великими блискучими очима дуже нагадувало лице Христа, як Його звичайно малюють на іконах".
У Довгопіллі Франкові вдалося зустрітися із 72-літнім гуцулом Осьвіцинським і записати його розповідь про Кобилицю. Вдова депутата Івана Федоровича, Кароліна, та його син Володимир надали усні спогади про Кобилицю, які чули від батька, що у 1848 році був делегований до сейму від Галичини і тісно спілкувався з нашим героєм. Досліджуючи ті історії і біографію Кобилиці, Франко через знайомих знайшов досить багато записаних раніше оповідань очевидців, на основі яких ми можемо вважати його дослідження найбільш об'єктивним. Він віддає належне неординарності цієї особистості. Разом із тим досить критично ставиться до його діяльності, бо усвідомлює, що там, де Кобилиці не вистачало знань або життєвого досвіду, вступав у дію властивий йому природний авантюризм. Він щиро вірив у цісарську прихильність до гуцулів і готовність прийти на допомогу, а тому часто видавав бажане за дійсне.
Якщо Юрій Федькович пише:

"Обізвався Кобилиця:
"Гори мої сині,
Або я вас виратую,
Або за вас згину",

то Франко розглядає його діяльність без рожевих окулярів. Він не подає його як "лицаря без страху та докору", що жив лише мрією про визволення селянства з неволі. Судячи із тих безцінних матеріалів, що опинилися в руках письменника, Кобилиця плекав надію про створення свого роду гуцульської автономії зі своїми порядками, громадським устроєм, власним судом, яка би не підпорядковувалася домініям, а тільки йому, як представнику цісаря. Франко назвав це "певною політичною містифікацією, що не підлягає сумніву".
Іван Федорович згадував, що по поверненню з Відня у Вижницю, Кобилиця почав обіцяти громаді нові порядки та зміни, які, якщо і обговорювалися у парламенті, та ухваленими ще не були, тобто законної сили не мали. Тим не менше це його не зупиняло.
Хто, хто, а Кобилиця мав що втрачати через панське свавілля. Він був чи не найбагатшим газдою на усій Гуцульщині. Мав велике господарство: коней, овець, пасіку тощо. Дружина із впливового серед гуцулів роду Єрошок була, за Франком, "першою красунею на всі гори". Дітей подружжя не мало. Говорив небагато, але переконливо і, головне, пропонував варіанти вирішення проблем. Не дивно, що люди прислухалися до його думки, довіряли йому, тим більше, що він був пленіпотентом, тобто уповноваженим від громади по майнових справах.
На початку 1846 року, під час великого посту, селяни почали збиратися у бутинах, місцях, де взимку рубають дерева на сплав. Там вони обговорювали ситуацію, що склалася і прийняли рішення зібрати від кожної паски по одному левові. (На Великдень люди несли до церкви святити паску. "Від кожної паски" означало "від кожної родини"). Ці гроші передали Лук'яну Кобилиці для того, щоби він поїхав у Відень і розповів цісарю, як дідичі знущаються над його підданими. Люди були впевнені у тому, що цісар не знає про самоуправство панів на Гуцульщині.
Кобилиця відправився ніби-то у Відень. Повернувся приблизно через півроку. Де він весь цей час перебував, невідомо. Привіз із собою великий папір, як пише Іван Франко: "Майже на сажень задовжки з надрукованим на ньому величезними червоними буквами, мабуть, анонс якоїсь лотереї, та розвісив його на стіні в своїй хаті".

 

 Звідусіль до його обійстя почали тягнутися люди. Він їм пояснював, що це цісарський патент, у якому сказано, що панщина має бути не більше дванадцяти днів на рік. Крім того, поміщики не мають права ні бити, ні судити селянина, а всі ліси і полонини, що колись належали селянам, їм повертаються.
Селяни з радістю прийняли звістку про таку приємну можливість прислужитися цісареві. Великими натовпами вони йшли з далеких гір до оселі Лук'яна Кобилиці в село Плоску, щоби на власні очі побачити цісарський патент і почути роз'яснення. Переконавшись у тому, що все це правда, вони цілими громадами почали чинити спротив панам - відмовлялися відробляти панщину, самовільно бралися рубати ліс, випасати худобу на полонинах. Не зважали ні на панів, ні на урядників, щоразу посилаючись на патент Кобилиці.
Зрештою, урядовці розібралися, що то був за "патент". Кобилицю заарештували і доставили в Чернівці. З огляду на те, що селяни нікого не вбивали і не грабували, для нього в австрійському законодавстві не знайшлося статті, а тому він був засуджений за ошуканство. Цей факт вкотре переконує, що Кобилиця таки був грамотний авантюрист. Іван Франко зазначає: "На як довго - не знаємо; знаємо лише, що від літа 1847 до мая 1848 Кобилиця сидів у в'язниці в Чернівцях".

 

Марія Матіос у романі-панорамі "Букова земля" згадує бунти селян проти поміщиків Айвасів та Джурджованів, що в дійсності мали місце, тому що вони наклали на своїх кріпаків тягарі, які тим були не під силу.
Народ швидко відреагував на ці важливі події коломийкою:

"Ти гадаєш, Айвазюче, що твоя Вижниця?!
Ой, там вийде з криміналу Лукин Кобилиця!"

Ув'язненому Кобилиці і на думку не могло спасти, що його "зоряний час" попереду. Поки він відбував покарання, в Європі розпочалася низка революцій, які назвалися "Весна націй" або "Весна народів", хоча, звісно, ніякої весни ніякій нації або народу вони не принесли.

Березневе повстання 1848 року у Відні

Віденське березневе повстання 1848 року та посилення національно - демократичного руху в більшості провінцій змусили австрійського цісаря Фердинанда І пообіцяти народу широкі демократичні перетворення.
Уряд прийняв конституцію, згідно якої провінції отримали право від кожних 50 тисяч мешканців обирати свого представника до палати депутатів. Це була нижня палата рейхстагу. Вищу - сенат - формував особисто цісар. Були об'явлені парламентські вибори.
Уряд прийняв конституцію, згідно якої провінції отримали право від кожних 50 тисяч мешканців обирати свого представника до палати депутатів. Це була нижня палата рейхстагу. Вищу - сенат - формував особисто цісар. Були об'явлені парламентські вибори.

Фердинанд І (1793 – 1875)

Селяни, що в основній своїй масі були неграмотними, тим не менше, мали високий рівень класової свідомості. Коли їм випала нагода обирати, вони віддали перевагу не дідичам, а таким, як і вони, селянам, що добре знали потреби своїх виборців. У 1848 році Буковина вибрала від сільських округів тільки селян: Юрія Тиміша від Сторожинецького повіту, Василя Кирстюка (Кірсте) від Садигурського, Івана Долинчука від Сучавського, Василя Моргоча від Кіцманського та Лук'яна Кобилицю від Вижницького. Румуни вибрали двох послів: від Гурагуморського повіту - Мирона Чуперковича і від Радівецького - Михайла Боднара. І українські, і румунські посли були звичайними селянами. Тільки місто Чернівці делегувало освічену людину - директора гімназії Антона Краля (німця)
Поміщики були цим вкрай незадоволені. Один із засновників роду Васильків на Буковині, Йордакій Василько, у романі М. Матіос "Букова земля" так розмірковує: "Не приведи, Боже, на панську голову опришка, а в парламент - неграмотного козака - гайдамаку."
Лук'ян Кобилиця прибув до Відня і зіткнувся із певними труднощами, адже засідання парламенту відбувалося німецькою мовою, якої він не знав. Тому впливати на прийняття законів ні він, ні інші неписемні депутати-селяни не могли. На допомогу прийшов депутат, прогресивний громадський діяч Іван Федорович (1811 - 1870), у якого Л. Кобилиця жив у передпокої готельного номеру. Це був шляхтич, освічена людина, польський революціонер, радикал, щирий противник панщини. Він допомагав народним представникам від Буковини і Галичини у з'ясуванні різних політичних аспектів, а також писав від їхнього імені депутатські запити. Відомо, що Л. Кобилиця примкнув до лівого крила, тобто до демократично-радикальної частини австрійського рейхстагу і голосував за радикальний проект ліквідації панщини. Суть його полягала у тому, що селяни відпускаються безоплатно. Цей проект не пройшов. Був прийнятий інший, згідно якого кріпаки отримують особисту свободу, але так як вони на пана більше не будуть працювати, що принесе тому певні збитки, то повинні компенсувати ці втрати, а отже сплатити викуп, що стало для гуцулів черговим зашморгом.
Лук'яну Кобилиці недовго прийшлося бути депутатом, так як в цей час у Відні спалахнуло повстання робітників і студентів. Повстанцям навіть вдалося захопити столицю, але згодом її оточили урядові війська і почали обстрілювати. У вирі цих подій депутатський корпус на деякий час розпустили і всім було наказано роз'їхатися по домівках з тим, щоби за пару тижнів продовжити роботу в Кромержиж (Чехія). Депутатам у якості пропуску через блокпости, яких у той час було багато в столиці, видали спеціальні бронзові медалі. Їх необхідно було носити на грудях. Крім звичайних паспортів, вони отримали ще й сертифікати із сеймовою печаткою з описом особи і підтвердженням того, що власник цього документа дійсно є депутатом. Таку медаль разом із сертифікатом отримав і Л. Кобилиця. На цьому його робота у рейхстазі закінчилася. У Кромержиж він вже не поїхав, хоча дідичі дуже сподівалися його спровадити туди в надії, що без нього виступи селян припиняться. Тим не менше, він категорично відмовився.
По поверненні додому, продовжував носити медаль на шовковій біло-червоній стрічці.

 

Знову звідусіль потяглися до нього люди. Розпитували, що ж насправді відбувалося у Відні. Він розповідав про ті події так як сам розумів. Та найбільше гуцулів цікавило, що то за медаль на ньому. Кобилиця у відповідь багатозначно посміхався.

Зате його дружина розповідала по великому секрету, як пише Франко "то тому, то сьому: "О, сей медаль на грудях у Лукєна, се дар самого цісаря, знак великої ласки для нього. Збунтовані ляхи хотіли вбити цісаря і прислали йому велику свічку, просячи, щоб засвітив її, як буде йти спати. Але Лукєн довідався про їх зраду і пішов до цісаря в сам день авдієнції. Коли ляхи подавали ціареві свічку, то він проскочив, вхопив свічку й розломав надвоє, а з неї посипався стрільний порох. Зрадників-ляхів цісар казав розстріляти, а Лукєна вважає своїм спасителем. Цариця власноручно вишила для нього прегарну сорочку, а цісар дав йому отсей медаль на знак своєї ласки".

Чутка про те, що революціонери, поляки чи італійці, хотіли вбити цісаря набула широкого розголосу серед русинів, хоча в дійсності нічого подібного не було.
Лук'ян розповідав селянам про те, що тепер він у цісаря великий приятель. Ніби, після вручення медалі, вони довго розмовляли і Кобилиця розповів цісарю, що його вірнопіддані гуцули тяжко страждають від того, що над ними знущаються пани й урядовці. Той дуже здивувався, бо не знав про це, а, дізнавшись, наказав Л. Кобилиці передати усім, щоби вони гнали панів зі своїх земель, забирали у них всі ліси і пасовиська, що раніше належали громадам, бо все це тепер повністю і безкоштовно переходить у власність селян. А, головне, щоби вони не слухали ні панів, ні чиновників, а обирали собі вільну управу, яка би справедливо керувала їхнім життям. Не вірити словам свого депутата, у якого була "медаля від цісаря", а перед тим "патент", написаний великими червоними літерами, гуцули не могли. Вони були вражені такою ласкою цісаря і до "батька Кобилиці" народ потягся "як на прощу, зблизька і здалека, просячи поради й помочі,"- зазначає І. Франко.

Сам же Л. Кобилиця усвідомлював, що рано чи пізно сюди направлять військо, а воювати з цісарською армією гуцули не будуть, бо дуже поважають цісаря.
Він зайнявся пропагандистською діяльністю – скликав сесії, тобто збори представників сіл, окремих громад. На цих сесіях Л. Кобилиця звинувачував не тільки панів, але й урядників у тому, що вони фальшиво трактують закони, подають цісарю неправдиву інформацію про життя та побут гуцулів, а також приховують цісарські патенти і накази, видані на користь простого народу. Тепер цьому беззаконню прийшов кінець, бо цісар - його приятель, а тому гуцули повинні слухатися тільки Л. Кобилицю, який і буде призначати війтів, старост, урядників тощо.
Це було мирне захоплення панського майна, підкріплене авторитетом озброєного народу. Наскільки був високим цей авторитет, говорить той факт, що в селі Путилові на бік Л. Кобилиці перейшов загін "пушкарів" (гірської поліції), що утримувався за державний кошт. Його завжди оточувала компанія озброєних гуцулів, а з пушкарями супровід Л. Кобилиці складав майже триста чоловік. Вони ніколи не атакували не те що урядові війська, а навіть панські загони. Ті самі розбігалися як тільки надходила чутка про наближення бунтівників до села.

На малюнку: Лук'ян Кобилиця проводить "сесію" з гуцулами

Повстанці їздили від села до села і встановлювали свою селянську владу. Активних бойових дій не вели. Народ вітав Кобилицю, як свого короля. Перелякані урядники і дідичі скаржилися у Відень про те, що в горах тепер "хлопське царство" і править там "гуцульський цар" Кобилиця.
Пізніше, коли його судили, то не було пред'явлено жодного військового епізода. Війни, як такої, не було. Була озброєна демонстрація, але й вона сильно налякала поміщиків, які викликали військовий загін із Чернівців.
Л. Кобилиця свідомо уникав сутичок із військовими загонами. Коли надходила звістка про те, що військо наближається, він із своїми прихильниками тікав у гори. Там і переховувався. Поміщики вимагали від влади заарештувати Л. Кобилицю. Використовували різні методи - робили засідки, не гребували і підкупом, конфіскували його майно, якого було стільки, що "возами тягли одежу, молочні продукти, меди, віск, вовну і всякі достатки". Тим не менше, тривалий час спіймати ватажка селян не вдавалося.
Зрештою, у травні 1849 року, його заарештували у Жаб'єму (с.м.т. Верховина). Зрадником виявився священник - отець Вишневський, до якого зайшов Лук'ян Кобилиця. Той радо зустрів його, запросив до столу, почав пригощати, а тим часом тихенько послав за жандармами.
Закованого та під військовим конвоєм його перевезли в Чернівці. Слідство тривало довго. Хоча суд був військовим, тим не менше не було підтверджено реальних бойових епізодів і його засудили лише на один місяць за порушення громадського порядку. Після відбуття покарання для запобігання нових випадків підбурювання селян до непокори, влада продала всі його пожитки в селі Плоскій і придбала для нього грунт та хату в Солці (тепер Румунія). Тут йому приписувалося жити під наглядом урядників. З'являтися на Путильщині назавжди заборонили. Так він прожив ще рік. За народними переказами його отруїли пани.
І. Франкові розповіли наступну версію: якось в Радівці на полювання приїхав архікнязь. Наслухавшись багато оповідань про Кобилицю, висловив бажання особисто зустрітися з ним і наказав наступного дня привести його до себе. Сам архікнязь пішов на полювання. Того ж вечора до Кобилиці прийшли три пани з оточення архікнязя, почали приязно розмовляти і частувати його вином. Згодом пани пішли, а Кобилиця тієї ночі помер. Тими панами, як згодом з'ясувалося, були Айвас, Джурджован і Ромашкан, найбільші кривдники гуцулів. Їхні прізвища залишилися в народній пам'яті завдяки пісням та коломийкам.
Якби там не було, але саме Лук'ян Кобилиця першим серед селян трансформував стихійні соціальні спротиви в осмислену класову боротьбу. До того напади на панські маєтки, захоплення земель, лісів, полонин були спонтанними. Кобилиці вдалося підняти український суспільний рух до рівня загально-європейського революційного руху. Ідеї "Весни націй", усіх тих соціалістичних поглядів, якими "кипіла" Європа у 1848 році, вперше прийшли в Україну саме через селянського депутата від Буковини Лук'яна Кобилицю. Можна по-різному оцінювати його як політичного діяча. Беззаперечним є факт, що це був сильний, харизматичний лідер, який посіяв у серцях простих гуцулів віру у справедливість і надію на гідне життя.
Про Лук’яна Кобилицю нагадують вулиці міст і сіл Західної України, названі на його честь.
Зокрема, у Чернівцях одна із вулиць в центрі міста носить ім'я депутата від народа Лук'яна Кобилиці. В австрійський час вона називалася Bräuhausgasse, а в румунський – Strada Războіenі.
У Вижниці та в селі Сергії Путильської селищної громади Вижницького району встановлено пам’ятники Лук’яну Кобилиці.

      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Використана література:
Жалоба І., Никифорак М. Урядування та економіка Буковини (австрійський період); Квітковський Д. Буковина - її минуле і сучасне; Матіос М. Букова Земля. Роман-панорама завдовжки у 225 років; Федькович Ю., твори, том перший. Поезія; Франко І. Історичні праці (1898-1913). Зібрання творів у п'ятдесяти томах, т.47.

Фото використані з інтернет-ресурсів.

Підготувала Тамара Рудяга