Містичний реалізм у романі "Тіль" Данієля Кельмана

“ — Ти також нівроку. Але ця шапка тобі не личить.

Він звів неушкоджену руку і трохи погрався дзвониками.

— Цісар хоче, щоби я їх носив. Бо на обкладинці однієї брошури я зображений саме в ній. Він сказав мені: «Я забрав тебе до Відня, але відтепер ти мусиш мати такий вигляд, який тобі належить»”

“Популярність” блазнювання припадає на період Середньовіччя, адже для багатьох знедолених це був чи не єдиний спосіб заробити кошти на харчування. Данієль Кельман демонструє те, наскільки неочікуваним та водночас буденно-трагічним є життя на перехресті епох: люди, позбавлені навіть незначних досягнень тогочасної науки та інших джерел знань про світ за межами своїх містечок та селищ, шукають причини своїх нещасть у містиці. Лише дехто з них знає з чуток про перебіг Тридцятилітньої війни (1618–1648), реформи Яна Гуса, єретиків та єзуїтів… Для інших єдиним свідченням існування цих речей залишається мандрівна трупа та блазень на тонкому канаті, який балансує там, де, здавалось би, це просто неможливо. Саме актори розповідають їм про любов, що межує із смертельним шалом, чоловіка, якого за захоплення окультизмом та відвідування відьомських “шабашів” засудили до повішення, монарші інтриги та плітки, зрештою про Зимового Короля та Королеву (Фрідріха V Пфальцького та Елізабет Стюарт), що протрималися на троні всього одну зиму.

Тіль Уленшпінґель був королівським блазнем цього подружжя. Загалом блазнів вважали провідниками між реальністю та потойбіччям, адже, наділені здатністю глибоко проникати у людські душі, вони були чи не єдиними, кому було офіційно дозволено говорити правду та порушувати загальноприйняті норми суспільної ієрархії. 

“Король із сумнівом подивився на блазня. Тонкі губи, загострене підборіддя, пошарпаний дублет, шапка з телячої шкури. Одного разу він запитав, чому той носить таке вбрання, ніби хоче мати вигляд звіра, на що той відповів:

— О ні! Це вигляд людини!”

Переживши в дитинстві ніч у містичному темному лісі, сповненому небезпек та потойбічних марень, знайдений омитим з голови до ніг кров’ю віслюка, Тіль ніби позбувається страху, сміється в обличчя самому пеклу. Гумор постає як можливість ритуального переходу із одного стану в інший, подолання смерті через зневагу над нею. Дуже важливим в романі є епізод страти Клауса Уленшпіґеля, батька Тіля: не встигло його тіло охолонути, як відразу починається виступ акторів із трюками та співом, адже що личить похорону краще, ніж сміх та динамічний танок?

Ця показова двоїстість – характерна особливість архетипу трікстера, антигероя, маргінала-медіатора, який допомагає творити новий світ, що так чи інакше без нього не існує. Кожен народ та кожна література трікстерів бачить по-різному, вони здатні до безмежної кількості перетворень, існують поза часом та статусом, що перетворює їх майже на сакральну істоту. 

“— А ти знаєш, що набагато краще? Навіть краще, ніж померти спокійно? 

— Скажи мені.

— Не вмирати! Ніколи не вмирати, маленька Ліз! Ось що найкраще у світі!”

Щоправда, через нелінійність розповіді іноді може здатися, що Тіль з’являється в романі ніби випадково, мандруючи від однієї величної битви, катастрофи та руйнування до іншого. Саме так створюється ілюзія, що блазень справді подолав старіння чи навіть смерть і знає секрет, про який заборонено розповідати іншим. 

А самостійно поринути у цю заплутану містичну історію ви може взявши книгу в Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського.

Для обкладинки використано картину Пітера Спаєрса “Битва на Білій горі” (1620) 

Данієль Кельман — німецько-австрійський письменник, автор цілої низки романів, збірок оповідань та кількох драм. Сьогодні він вважається одним із найбільш відомих у світі німецькомовних авторів. У 2020 році роман Данієля Кельмана "Тіль" (2018) потрапив до шорт-листа Міжнародної Букерівської премії.

Підготувала Теленько Катерина