24-04-2025

Постчорнобильська, або постмодерністська українська література

Щороку напередодні Міжнародного дня пам’яті про Чорнобильську катастрофу (26 квітня) ми згадуємо жертви тих людей, що віддали своє життя за збереження не лише України, а й без перебільшення цілого людства.

У 1986 році о 01:23 за київським часом вибухнув четвертий реактор Чорнобильської АЕС. Сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря, в 30-40 разів перевищила зафіксовану під час вибуху бомби в Хірошимі у 1945 році. Разом із радіоактивною хмарою, яка блискавично сунула на Європу, здавалося, повністю змінюється реальність і вона ніколи не буде такою, якою її бачили раніше, а життя, як ті дерева, що набули зловісного буро-червоного кольору з однієї сторони, та залишилися зеленими з іншої, стало поділеним на до і після.

На диво, життя на планеті загалом не зупинилося, хоч і мало всі шанси. Та після гучного параду настала тиша, в якій бриніло німе запитання – як це абсолютне зло вплине на покоління, що жили до, під час та, зрештою, житимуть після катастрофи? Я пам’ятаю день, коли по телевізору у всіх новинах журналісти говорили про віддалену та незнайому мені 10-річній Фукусіму. 11 березня 2011 року. Кадри руйнувань АЕС після 9-бального землетрусу та, як наслідок, 10-метрового цунамі блискавично облетіли світ. В очах кореспондентів читався жах, всюди розбирали завали та підраховували кількість можливих жертв, а люди, так миттєво позбавлені житла, панічно шукали допомоги волонтерів. Навіть ті, хто не вірив в можливість такого швидкого повторення історії, були не на жарт налякані: “Невже знову?”.

Кілька років потому росіяни погрожували (і продовжують це робити) нас “перетворити на радіоактивний попіл” без жодного сорому, страху чи бодай переживання про засудження від світових лідерів. Над нами досі висить ця демонічна, нехай і яка примарна “червона кнопка”, вона нікуди не зникає, як і глобальна загроза для світу. Поки для когось “розщеплення атому” це чудовий сюжет для драматичного трилеру, ми не знаємо, чого очікувати від наступного дня…

Саме тому важливо, що про світ після катастрофи та апокаліптичний досвід активно говорять українські дослідники, науковці та, звісно, літературознавці. У 2005 році Тамара Гундорова видала монографію “Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодернізм”. У 2013-му, власне після аварії на Фукусімі, вийшло її друге видання, яке суттєво переглянули та доповнили новими матеріалами. Про цю книгу ми сьогодні і поговоримо.

Тамара Гундорова. Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодернізм. [Монографія] / Вид. 2-ге, випр. і допов. – К. : Критика, 2013. – 344 с.

Українська науковиця у своєму дослідженні порушує проблеми трактування Чорнобилю та ядерної загрози. Вона залучає праці впливих дослідників та філософів зокрема. Зазначає, що перш за все досліджує символічне значення Чорнобильської катастрофи у нашому сприйнятті, свідомості, а відтак у сучасній літературі:

«Загалом саме чорнобильський дискурс провокує розгортання українського постмодернізму, оскільки Чорнобиль не лише асоціюється з соціо-техно-екологічною катастрофою, що відбулася в певний час і в певному місці, але й править за символічну подію, що проєктує пост-апокаліптичний текст про відкладення кінця цивілізації, культури і людини в післяатомну добу»

Тамари Гурдорова говорить, що її книга про постмодернізм є насамперед післячорнобильською бібліотекою. В її розумінні це тексти, що своїм існуванням говорять водночас і про шалену загрозу для культури, і про її ледь чи не магічне збереження, це своєрідний міст між, здавалося, неминучим кінцем та новим початком, це тексти, які в принципі дозволяють нам говорити сьогодні про пост-апокаліптичну літературу.

Дослідниця наводить приклади того, як жахіття XX століття на певний час, ніби паралізували, уявлення письменників про те, як можливо писати про Таку нову реальність, а подібне жорстоке та деспотичне ставлення до людини взагалі можливо перетворити на художній твір. Чи має митець моральне право на це? Так виникає окремий дискурс навколо питання літератури після Аушвіцу та Другої світової війни і “саме освоєння таких травматичних подій, як Голокост чи атомний апокаліпсис Гіросими й Наґасакі, формує цілком інакшу естетику і поетику, аніж ті, що існували досі і саме звідси постає постмодернізм”. Ці події набули глобальних символічних значень та визначили межу, за якою починалася нова доба: говорячи про них, митці говорять про біль, який неможливо відтворити на словах, але про який знають всі покоління після, про який пишуть навіть тоді, коли не згадують про нього ні словом.

Для України такою символічною подією стала Чорнобильська катастрофа, адже з руйнуванням звичного та усталеного радянського світу вона принесла із собою окрім непоправної трагедії нову реальність і, як пише авторка, “розчаклувала цілу совєтську систему”.

Чи не одразу після події виникає особливий постчорнобильський дискурс зі своєю сукупністю повідомлень, розповідей, репортажів, художніх творів, екранізацій та навіть ігрових адаптацій: “Дуже важливо, що чорнобильський дискурс є посткатастрофічним і посттравматичним, він не лише слугує засобом омовлення сучасности і реальних подій, але й формує нові способи мислення”.

Завдяки цьому сформувався новий стиль, нова субкультура, нова мова, нові форми висловлювання, зрештою, новий гумор, а відтак постчорнобильський, постмодерністський текст: «Чорнобиль сприяє переключенню літератури на віртуальні виміри: звівши поруч реальне та фантастичне, він зруйнував ідеальну завершеність світу [...]».

Тамара Гундорова зазначає, що хоч про постмодернізм в українській літературі критики та літературознавці почали говорити на початку 90-х, виник він дещо раніше, у 80-х. Для цього процесу особливо важливою виявилася актуалізація модернізму та справжнє розуміння того, чи вдалося йому розвинутися в нашій літературі у складних умовах перших десятиліть ХХ століття настільки, щоб ми вважали постмодернізм його післямовою, а не продовженням. Науковиця стверджує, що: “Фактично в Україні постмодернізм стає водночас рефлексією, завершенням і критикою українського модернізму, але водночас і чинником, який продовжує і розвиває аванґардистські тенденції 20-30-х років [...]. Він активно використовує популярну культуру, вуличні форми, рекламу, стає перформативним та полістилістичним”.

За Тамарою Гундоровою основними ознаками постмодернізму стали: багатомовність та “плюральність щодо ціннісних систем, ідентичностей і стилів”, чого неможливо було досягти за панування одного визначеного згори “правильного” художнього методу; постійний пошук форми, яка б могла говорити про нову реальність; поява видовищної літератури, її цитатність та тотальний іронізм. Також дослідниця говорить про “доволі розгалужену структуру українського постмодернізму, що поєднує варіянти карнавальний (переважно група “Бу-Ба-Бу”) і апокаліптичний (у двох підвидах – «риторичного апокаліпсису» Іздрика і Тараса Прохаська та «метафізичного апокаліпсису)» Євгена Пашковського). Виокремимо феміністичний постмодернізм (Оксана Забужко) і популярний постмодернізм (Юрій Винничук). Тяжіють до постмодернізму і та ж таки «київська іронічна школа», постала в надрах андеґравнду 1960-1970– років, і неоаванґард 1990-х років (Сергій Жадан, Андрій Бондар, Володимир Цибулько)”.

Більше про згаданих авторів та їхню творчість ви можете прочитати, взявши цю та інші книги в Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського.

Тамара Іванівна Гундорова — українська літературознавиця і культурологиня. Доктор філологічних наук, професор, завідувачка відділу теорії літератури, головна наукова дослідниця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, член-кореспондент НАН України.

Підготувала Теленько Катерина