Родина у ритмі музики: династія Паурів та Чернівці

І привід, аби згадати її, вагомий, адже 29 серпня  виповнилося 170 років від Дня народження диригента, композитора, піаніста, скрипаля Еміля  Паура (нім. Emil Paur, 1855 – 1932). Для професійних музикознавців та світових музикантів це прізвище відоме і вони завжди вимовляють його з належною та непідробною повагою.

Народився Еміль  Паур у Чернівцях, в родині диригента і музичного педагога Франца Паура, який прибув до нашого міста близько 1830 року, коли в раніше доволі скромних Чернівцях швидко зростала кількість мешканців, а саме місто ставало більш привабливим для переселення сюди купців, підприємців й, звісно, інтелігенції. Саме у той час було засновано Першу цісарсько-королівську державну гімназію, до якої прагнули вступити, щоб здобути першокласну освіту, адже дирекція запрошувала найкращих вчителів та спеціалістів у своїй справі, зокрема, музикантів.

Серед тієї першої хвилі викладачів-музикантів якраз і прибув Паур, який зайняв достойне місце серед місцевої еліти. Як пише у своїй монографії Катерина Валявська: «У салоні голови окружного суду Карла Умлауфа збиралася знать з дружинами та доньками, а також представники різних суспільних верств, незалежно від національної чи конфесійної приналежності. Це й римо-католицький священик Антон Кунц, і православний митрополит Євген Гакман, і кантор в синагозі Кеттен, капельмейстер Франц Пауер та ін. Гостей розважали домашніми музичними виставами, веселими іграми й танцями».

Зрозуміло, що такі домашні салони були не просто для розваг, вони вивчали і високу класичну музику. Бо коли в нашому місті у травні 1847 року з концертами гостював знаменитий угорський піаніст-віртуоз, то, як пише у своїх спогадах А. Мікуліч: «на одному з вечорів Карла Умлауфа під час виконання твору В. Моцарта «Чарівна флейта», яку виконували дилетанти «Operngesellschaft» (товариства опери), Ф. Ліст приєднався до них, супроводжуючи грою на фортепіано, диригуючи, а іноді й підспівуючи. Очевидно, виконавці не були вже аж такими дилетантами, якщо їм вдалося виконати один із складних творів Моцарта. Тобто вроджені таланти приїжджі вчителі музики зуміли піднести на доволі високий рівень».

Тими ж роками тут працював капельмейстер Пармського полку Франц Паур. Він був родом з Богемії, очевидно походив із доволі забезпеченої родини, оскільки мав можливість навчатися у Віденській кон­серваторії. І не просто навчатись, а бути учнем легендарного  австрійського піаніста та композитора, який вважався одним з найкращих викладачів гри на фортепіано свого часу у Відні, – Карла Черні. Серед його учнів був і Ференц Ліст, який присвятив Черні свої «Трансцендентні етюди». Він мав непересічний талант, бо з іншими пан Черні не займався. Окрім того Франц Паур замолоду грав в оркестрі, яким керував гені­альний Людвіг ван Бетховен. Після закінчення консерваторії Франц Паур був кларнетистом у Віденському придвор­ному театрі (зараз Віденська опера). Також вправно грав на бассетгорні, фортепіано, віолі і скрипці, досконало знав музичну теорію. 

«Очевидно, що умови, які йому запропонували  у Чернівцях, настільки сподобались Пауру, що, розпрощавшись із військовою частиною, він надовго оселився тут і кілька десятиліть з великим успіхом давав уроки музики». 

А оскільки викладач все життя був прихильником Людвіга ван Бетховена, то зрозуміло, що й чернівчани прилучилися до цієї високої класики.

Проте це все ж таки було приватне навчання. Швидко стало зрозуміло, що організація хорового співу та музичного життя Чернівців назагал потребує вдосконалення. А вже коли Чернівці стали столицею коронного краю Буковина, рівень музичного життя повинен був відповідати цьому високому статусу. Одразу виникла проблема зі створенням музичної школи, адже для того, щоб виконувати складні твори, потрібно було мати фахову освіту і добре володіти інструментами. Для цього потрібні викладачі з класичною музичною освітою. 

Для цього було створено Чернівецьке співоче товариство, яке перейнялося цією важливою справою. Саме на його основі наприкінці 1862 року було створено і затверджено статут  «Товариства сприяння музичному мистецтву на Буковині». Воно об’єднало всі сили мистецький Чернівців, а також з’явилася музична школа, вчителі якої в майбутньому піднесли музичне життя міста на найвищий професійний рівень. Першим директором школи товариства був Франц Паур, котрий на цій посаді застосував весь свій підприємницький талант. Доктор Антон Норст детально зафіксував перші кроки діяльності цього товариства і музичної школи зокрема: «На початку своєї діяльності «Музичне товариство» розташовувалось у одному із приміщень ратуші, в будинку Маріна на пл. Ринок, згодом у будинку Таубера на вулиці Митрополичій (Bischofsgasse, нині – вул. Митрополита Є. Гакмана), а з 1864 р. переселилось до будинку Сари Шютц (Sara Schütz’sche Haus) на вул. Семигородській (Siebenbürgerstraße, нині – вул. Головна), де товариство орендувало 3 кімнати, які використовувались для потреб музичної школи. На початковому етапі в школі вчилося всього 12 вихованців. Трохи згодом в першому класі навчалось вже 28 юнаків та 24 дівчинки. В школі протягом тижня проходило 16 годин навчання співам, гри на скрипці та віолончелі. Плата за місяць становила 1 фл.».

Про те, що місцева влада шанобливо ставилась до розвитку класичної музики свідчить такий красномовний факт – хор під керівництвом диригента Франца Паура почав свої музичні репетиції в залі чернівецької Ратуші, яку представили товариству працівники мерії в знак підтримки і важливості музики для столичного міста.  Як пише Норст, перші кроки товариства «стали беззаперечним свідченням того, наскільки вдалою була ідея заснувати  товариство, наскільки своєчасним це було для самих мешканців Буковини і скільки захвату воно викликало…». І зрозуміло, що  в наступні роки та десятилітня всі активні члени товариства все зробили, аби не тільки зберегти, але й піднести на найвищий професійний рівень музику в столиці коронного краю Буковини.  

Отже, Франц Паур  кілька десятків років успішно викладав музику в Чернівцях, приклав чимало зусиль до розвитку високої музики в нашому місті. А сам Пауер назавжди вписав своє достойне ім’я серед музичного товариства та вдячних чернівчан.  

Музичний талант Еміль успадкував саме від батька, який одразу помітив хист сина і з перших кроків його життя почав із ним серйозно займатися музикою. Свідченням і музичного таланту, і великої праці  може служити той факт, що вже у віці 8 років хлопчик дебютував на чернівецьких мистецьких сценах у виставах як піаніст та скрипаль. 1866-го року, тобто у віці 11 років, хлопець вступає до Віденської консерваторії. Зрозуміло, що батько не пошкодував коштів, щоб відправити свого талановитого сина навчатися у найкращих викладачів. Там він продовжував вдосконалювати свої таланти у грі на скрипці та фортепіано у професора фортепіано  Віденської консерваторії Юліуса Епштейна,  австрійського скрипаля, диригента, музичного педагога Йозефа Гельмесбергера-старшого, знаменитого австрійського композитора, органіста та педагога Антона Брукнера та німецького диригента, композитора і музичного педагога Фелікса Отто Дессоффа. Очевидно, що така добра музична школа разом із працездатністю юнака дали належний результат, бо п’ятнадцятилітнього юнака в 1870 році запрошують до Королівської опери в місті Вюртемберзі і по 1875 рік він був скрипалем в оркестрі Віденської  придворної опери. 

Еміль Паур одночасно продовжив вивчати диригування під керівництвом  німецького та угорського диригента, одного з основоположників сучасної школи диригування  Артура Нікіша і  австрійського диригента, композитора і педагога Фелікса Мотля. В 1875 році двадцятилітній хлопець дебютує як диригент. Далі його чекав багатолітній творчий, хоч і цікавий, але виснажливий тур містами Європи та США.  

Наступного року його запросили капельмейстером до Державного театру при дворі  в німецькому місті Кассель. З 1879 року Еміль працював у міському театрі в пруському Кенігсберзі (нині Калінінград). Тут він разом з режисером Максом Штегеманом здійснив прем’єру «Кармен», започаткувавши світовий тріумф опери Жоржа Бізе. 

Деякий час працював першим солістом і диригентом у Національному театрі  німецького міста Мангайм. У 1891 році став головним диригентом театру в найбільшому саксонському місті Лейпцигу, де він став наступником Артура Нікіша.

1893-го року отримав запрошення з-за океану і перебрався до США, де очолював Бостонський симфонічний оркестр впродовж 1893-1898 років. З 1899 до 1902 року він працював на кількох посадах у Нью-Йорку: керівник симфонічного оркестру Філармонічного товариства Нью Йорка; диригент концертів та опер. У сезоні 1899–1900 років – диригент Метрополітен-опери. Його одночасно обирають директором Національної консерваторії музики, де він замінив Антоніна Дворжака.

Його улюбленими творами впродовж всієї музичної кар’єри була класика німецької музики, на якій його виховували – Йоганнес Брамс, Вільгельм Ріхард Ваґнер, Ріхард Штраус та інші класичні автори. У музичних колах Паур вважався впливовим диригентом, який віддавав перевагу творам Йоганнеса Брамса, які на той час були дуже популярними. У США Паур зарекомендував себе насамперед як пропагандист класичної німецької музики: перш за все композитора, піаніста і диригента, одного із головних представників епохи романтизму Брамса і композитора, диригента, теоретика музики, представника «Веймарської школи» модернізму Ріхарда Ваґнера. Особливу роль у знайомстві американських слухачів із творчістю Ріхарда Штрауса відіграв музикознавець Джеймс Ганекер. У той же час, він не цурався й американської музики – зокрема, в Бостоні маестро Паур диригував Індіанську сюїту Едуарда Макдауелла, яку композитор присвятив Бостонському симфонічному оркестру та Емілю Пауру  як його керівнику. Також він диригував прем’єру – Гаельську симфонію першої успішної американської жінки-піаністки та композиторки  Емі Біч (1896) й інші класичні твори для оркестрів.

Одночасно він здійснив гастрольний тур в США з власним оркестром.

Свідченням того, що Еміль Паур був чоловіком відомий і авторитетним у вищих музичних колах може бути спеціально виготовлена, дуже естетична картка, яка свідчить про те, що в 1901 році на честь Маестро в елітному клубі буде дано обід.

Паур, Еміль, Крейслер Фріц, Бурмейстер Ріхард та ін. – Обід на честь Паура клубом Лотос, 1901: Меню великого формату для вечері від клубу Lotos на честь австрійського диригента Еміля Паура (1855-1932). 

Підписано Пауром, а також багатьма іншими учасниками, включаючи скрипаля Фріца Крейслера, баритона Девіда Бішема, піаніста та композитора Паоло Галліко, органіста Кларенса Едді.

Ненадовго він повернувся в Європу: виступав як запрошений диригент у Лондоні в знаменитому Ковент-Гарден опера у 1900 та в 1902 роках. В 1903 році виступав з концертами в Мадриді та Берліні.

1904-го року повернувся до США, де  очолив один з найкращих оркестрів світу – Піттсбурзький симфонічний оркестр, яким керував впродовж наступні 1904-1910 років. Після невдалого завершення сезону 1909–1910 років Піттсбурзький симфонічний оркестр розпався.

У 1910 році Еміль Паур отримав запрошення до Берліна, де очолив  оркестр Берлінської опери до 1913 року, тобто до завершення своєї творчої кар’єри. А в останні роки свого життя він працював викладачем берлінської консерваторії – Королівській академічній вищій школі музики.   

Як композитор він написав симфонію, концерт для скрипки, концерти для фортепіано, струнні квартети, сонати для скрипки та фортепіано й інші класичні твори. Він записав 23 твори на нотах Вельте-Міньон, відтворюючи фортепіанні рулони одного з найдосконаліших різновидів механічного фортепіано початку ХХ століття.  

Відійшов у вічність Маестро Еміль  Паур 7 червня 1932 року в містечку  Містек, нині Чехія.

Варто відзначити, що вся родина Еміля Паура також була музичною. У 1882 році він одружився з піаністкою Марією Бюргер (1862–1899). Вона була ученицею польського концертного піаніста, відомого  музичного педагога та композитора Теодора Лешетицького, який прославився своєю фортепіанною школою. На превеликий жаль, вона померла зовсім молодою. Їхній єдиний син Курт Паур (англ. Kurt Paur) за родинною традицією також став піаністом і продовжив музичну кар’єру. Він навчався в угорського композитора, піаніста і диригента, педагога Ернста фон Донаньї. Донаньї залишився відомий як автор збірки вправ для розвитку фортепіанної техніки «Найважливіші вправи для пальців», тому Курт Паур отримав першокласну школу. Дебютував як піаніст у 1912 році в Берліні з оркестром під керуванням батька. Подія була важлива знакова як для і Берліну – відкриття в розважальному районі Вест-Енд театру «Гросс-Берлін», особливістю якого були висококласні вар’єте.

Це була доволі гучна подія в музично-розважальному житті Берліна, тому знайшла своє місце на сторінках світових часописів. Про неї писала у випуску від 17 листопада 1912 року американська щоденна газета «НЬЮ-ЙОРК ТАЙМС» (THE NEW YORK TIMES)  в спеціальній колонці. На відкритті такого важливого розважального і дорогого закладу звучала першокласна музика у блискучому виконанні. Був представлений водевіль «Як ми граємося», написаний спеціально для цієї події двома відомими берлінськими авторами: письменником, драматургом і театральним актором, автором бродвейских постановок Густавом Кадельбургом і автором текстів до коміксів Леоном Лейпцігером з музикою неперевершеного німецького композитора і диригента, представника берлінської школи оперети, одного із найуспішніших композиторів оперети перших десятиліть ХХ століття Жана Гілберта. Чудовий німецький піаніст-віртуоз і композитор Ежен д'Альбре здобув захоплені відгуки слухачів зі своєю новою оперою «Liebesketten» («Ланцюги кохання») як надзвичайно мелодійний та драматичний.

За диригентським пультом стояв сам Маестро Еміль Паур, а на фортепіано сольно виступив Курт Паур. Ось як захоплено про це написала преса: «Курт Паур, надзвичайно талановитий син свого обдарованого батька, доктора Еміля Паура, німецько-американського диригента, який замінив доктора Карла Мука на посаді першого диригента Королівської опери Кайзера, вчора ввечері успішно дебютував як соліст-фортепіаніст у Блютнер Саалі перед захопленою аудиторією, яка мала унікальне задоволення слухати концерт сина під керівництвом батька. Молодий Паур, який з точки зору мистецької цінності всіляко обіцяє бути взірцем старого покоління, виріс в Америці, поки його батько був диригентом Бостонського симфонічного оркестру». Ось таким був успішний дебют молодого Курта з музичної династії Пуарів. Проте незабаром почалася Перша світова війна і Курт Паур перебрався до США, де в подальшому успішно здійснив свою музичну кар’єру.

Фото з архіву Едварда Туркевича та відкритих інтернет-джерел