Серед книжкових новинок Буковини особливо приємно було побачити найповніше на сьогодні видання поетичних творів видатного українського поета-символіста Дмитра Загула (1890 – 1944). Зізнаюся, що від студентських років захопилася його творами, і пізніше десь по-доброму заздрила Ю. Прокопчук, молодій колезі по кафедрі, яка писала кандидатську дисертацію, присвячену Д. Загулу.
Професор В. Антофійчук у передмові до цієї книги зазначає: «Унікальність поетичної спадщини Д. Загула полягає у здатності гармонійно синтезувати національні традиції із загальноосвітніми модерністськими тенденціями, що утверджує його творчість як вагоме явище українського та світового символізму».
Народився Д. Загул 28 серпня 1890 року в селі Миліїв Вижницького повіту на Буковині. Батько Дьордій (Юрій) – незаможний селянин, був неписьменним, але грав на флоярі й захоплено розповідав про опришків. Від тяжкої роботи помер на 42 році життя. Про це поет напише в одному з ранніх віршів:
З нужди батько в гріб звалився,
І лишив нас без часу…
Я в широкий світ пустився:
Може щастя принесу.
Мати Сафтина (Єлизавета) залишилася з 4 дітьми і ледве вижила. Найстаршим був Дмитро (12 років), а найменшій дочці – лише 4. Завдяки клопотанню завідуючого школою Василя Завадюка, Дмитро по закінченню школи продовжує навчання у Чернівецькій другій державній українській класичній гімназії. У студентські роки пише перші вірші, які були надруковані у газеті «Буковина» (1907). У 1912 році у «Новій Буковині» було видруковано його збірку «Мої думки й пісні», а в 1913 – накладом редакції «Буковини» вийшла збірка «Мережка», яка до нашого часу не дійшла. Його творами зацікавилися О. Маковей, О. Кобилянська, С. Яричевський, Б. Лепкий, С. Смаль-Стоцький. Товаришем Д. Загула був Володимир Кобилянський. Д. Загул підробляв приватними уроками, працював як субредактор у «Новій Буковині», де друкував свої фейлетони. Уже в студентські роки перекладає з латини уривки з «Енеїди» Вергілія, Горацієві сатири та з німецької «Пісні про дзвін» Ф. Шиллера.
Брав участь у тодішніх гуртках соціалістичних, літературно-наукових та аматорських драматичних. Читав лекції у робітничому клубі та студіював разом з товаришами твори марксистської літератури. Літературні твори містив у галицькому соціалістичному «Молоті», в американському «Союзі». Гімназію закінчив у 1913 році. Матеріально допомагали йому Роман Стоцький і адміністрація українського кооперативного банку. Був слухачем Чернівецького університету (філософський факультет), водночас при церкві адвентистів сьомого дня виконував обов’язки біблійного працівника, поширював і тлумачив Святе Письмо. Через війну не завершив навчання в університеті. Освіту зі слов’янської лінгвістики здійснював самотужки.
Уже з перших віршів поета виринає омріяна вільна Україна:
Давно… дитиною малою
Я бачив край, повитий млою,
Країну щастя і краси…
Де вічні рожі процвітають,
Де пісню радості співають,
Ангельські, чисті голоси.
Як і молодий П. Тичина радіє життю у «Сонячних кларнетах», так і Д. Загул має подібні настрої:
Я хочу любити, весь світ цілувати,
Я жити бажаю на волі!
Я хочу радіти, співати, літати
З вітрами буйними по полі.
Як зазначає В. Антофійчук: «Рання творчість Д. Загула балансувала на перетині міфо-ритуального та християнського світоглядів, що, ймовірно, усталилося на ґрунті його дитячих вражень».
Сьогодні як передбачення читаються такі рядки Д. Загула:
Ждуть на новенькі кайдани,
Злиднів чекають нових…
Письменник мріє, що колись про нього пам’ятатимуть, його твори будуть популярними серед простого народу, вихідцем з якого був він сам:
Муть дівчата жито жати
Золотим серпком,
Муть пісень моїх співати
Тужним голоском.
Але такі мрії не здійснилися, бо 1915 року руська поліція перевезла поета до Нижнього Новгорода, звідки він утік до Одеси, а тоді – до Києва. Тут знову зустрівся з В. Кобилянським, який жив у столиці з 1913 року.
Молодий чоловік, який хотів жити, кохати, все частіше, як і поети «Молодої музи», пише про власну смерть:
Замовкнеш, пісне голосна,
На моїм чорнім гробі
Заплаче сонце і весна
З жалю, з туги по тобі…
Як й О. Олесь, радіє весні буковинський поет:
Так гарно зробилося жити:
Цвітками прибралась весна,
І все в якесь щастя сповите,
Скрізь пісня бринить голосна.
У 1918 році вийшла збірка Д. Загула «З зелених гір» (видання «Часу), переклади Ґетівського «Фауста». Цього ж року Д. Загул увійшов до літературної групи українських символістів «Біла студія», яка видавала «Літературно-критичний альманах» (1918). У цьому угрупуванні були також П. Тичина, Я. Савченко, К. Поліщук, В. Кобилянський, М. Семенко, Л. Курбас.
Збірка «На грані» вийшла у київському видавництві «Сяйво» 1919 року. Вона складається з двох циклів: «На грані» (26 творів) та «Безповоротність» (6 поезій). Єдиний вірш з цієї збірки «Як тільки на арфі плачевній…» був опублікований у київському журналі «Шлях» (№1, с. 21).
У цей час українські письменники експерементували з модерністськими формами. Не став вийнятком і Д. Загул.
Письменник не цурався простих спеціальностей. Працював бухгалтером, санітаром, учителем, редактором. Під псевдонімами І. Майдан, В. Тиверин, Г. Юрась, М. Сучасний, І. М. виступає як літературний критик.
Я. Савченко відзначав, що у новій збірці поет демонструє споглядальність і м’який сум, які перегукується з українською літературною традицією гармонійного примирення індивідуального і колективного. Тут знову бачимо символічний образ арфи:
Хочеться ніжний подих вітру
На тонкострунну схопити арфу;
Хочеться взяти на палітру
Ніким ще не видану барву.
Вплив Святого Письма на творчість Д. Загула відчувається у ранній поезії («Над Йорданом»), а особливо у збірці «З зелених гір», куди увійшли переклади з «Пісні Пісень Соломона» та Екклезіаст, а також ряд поезій («Єремія 9, 1 – 3», «Осія Гл. 8»). Сам митець про це пише в одному з віршів збірки «На грані»:
Читаю книгу книг
В ній мільйони літер;
Якийсь чарівний вітер
На мене віє з них.
У столиці автор продовжує описувати рідні місця, за якими він сумує:
Я чую пісню, мов крізь сон:
Далекий Черемош гуркоче;
Мені вчувається щоночі
Той шелест листя, шум сосон.
І щось тій пісні в унісон
Так ніжно в серці зашепоче…
Я чую пісню – мов крізь сон
Далекий Черемош гуркоче.
Крім арфи, згадуються ще суто карпатські музичні інструменти – флояри та трембіти:
Туди, де скелі аж до хмар,
Хотів би соколом злетіти,
Де спів засмучених флояр,
Де стогін журної трембіти…
Символічні рослини буковинських Карпат бачить поет перед собою:
Я бачу кичери в імлі,
Зелені сосни та ялиці,
Сумні смерічки-жалібниці,
Гірські потоки голосні.
Там грають мавоньки лісні –
Дівчата вільної цариці.
Я бачу кичери вві сні,
Зелені явори, ялиці.
У Києві 1919 року під псевдонімом Г. Юрисіч побачила світ нова збірка «Мара», окремі вірші з якої друкувалися у Кам’янці-Подільському в урядовій пресі періоду Директорії. Протягом семи десятиліть збірку не згадували і не перевидавали. Лише 1991 року журнал «Дніпро» опублікував 16 із 30 поезій, з переднім словом Леоніда Череватенка. Пізніше Б. Мельничук передрукував цілу збірку в «Буковинському журналі» (2015, – ч. 4), додавши до неї статтю «Ти кажеш: брат… Я кажу: кат і хам». Також «Мару» опублікував В. Антофійчук у додатку до своєї книжки «На арфі Господній…»: Біблійний інтертекст у поезії Д. Загула (Чернівці : Букрек, 2020. С. 53 – 62).
Сучасник Д. Загула Б. Якубський писав: «Справжнього обурення, щирої болі, гіркої муки за рідний край багато в сій книжечці». Після реабілітації Д. Загула Л. Череватенко писав: «Збірку «Мара» переповнено болем, кров’ю, жахом, аж ніяк не вигаданими! Не штукарство і не штучний розпач породили цю книжку – вона була реакцією на реальні події».
«Перекинчик, запроданець Київ» змальований так:
Заквітчаний червоними квітками,
Обліплений плакатами страхіть.
Стоїть, вигукує, вимахує руками:
«Кінець тобі, кінець! – жовтоблакить!»
В іншій поезії звучить заклик:
Воскресни, краю мій, в новій могутній славі!
Розвій ворогів на чотири вітри!
Прости негідному – нещасному Варраві,
А гадину на порох розітри.
Сьогодні особливо актуальним є такі рядки:
Дзвонить гомін стоголосим стогоном
Від Чорного моря до Прип’яти…
Давнішим ворогом, північним вороном,
Серце встосотнє розіп’ято.
В іншому вірші коротко і влучно поет пише:
А по селах крик і стогін од московського засилля –
Мов напали татари.
Північного сусіда поет називає «одвічним звіром», який виринає з-за всіх залізних брам:
Ти кажеш: брат
З-за дужих ґрат? –
Я скажу: кат
і хам!
У 1923 році Д. Загул викупив залишки тиражу «Мари» та спалив їх. Але це не врятувало письменника від репресій, на допиті 16 квітня 1933 року він так пояснював зміст цієї книги: «У «Марі» я описав жахіття більшовицького ладу, його насильства і гніт. «Мару» я писав цілком свідомо. У цьому творі я виклав своє ставлення до радянської влади, контрреволюційне і вороже. Я писав про жахіття Червоної армії, надзвичайної комісії і комітетів незаможних селян. Оплакував Україну, яка потрапила під ярмо більшовиків». Було сфабриковано кримінальну справу і на 10 років поета ув’язнено у концтаборі, де він помер на Колимі влітку 1944 року. Реабілітовано Д. Загула 9 серпня 1957 р.
У 1923 році у Києві працює на посаді редактора сценічного відділу «Укрфільму», а згодом посідає посаду наукового працівника Академії наук (ВУАН).
Варто згадати ще одну прижиттєву збірку під назвою «Наш день» (Харків, 1925), до якої увійшли вірші 1919 – 1923 років, у яких поет «твердо і свідомо» вітає радянську владу. Як зазначає сучасник Д. Загула критик Б. Якубський , «з поета романтичного, символічного в розумінні вузькому, ґрунтовно переробився в справжнього пролетарського поета».
Цікавим видається вірш «Над Черемош», як і в ранніх творах, буковинський автор лине думками на рідну землю. Тут автор звертається до своїх далеких товаришів такими словами:
Кому свій смуток передам?
Кому його повірю?
А там, на рідному Підгір’ю,
Хто допоможе братам?
Ніхто не згадує про тебе,
Така ти вбога і мала, –
Ах, скільки сил для тебе треба,
Буковино моя!
Завершується вірш оптимістично:
Дерзайте! Ще не все до решти
Пропало в нашій стороні,
І хутко, бачиться мені,
Пропадуть «Буки та арешти».
Є тут і поезія «Пом’яти друга» (В п’яту річницю смерти В. Кобилянського). Як живий стоїть у нього перед очима товариш:
Стоїш у задумі,
Мов сонний ліс…
Стоїш і шумиш помалу.
Не треба зітхань!
Не треба сліз!
Не треба смутку, ні жалю.
Д. Загул редагував альманах «Західна Україна», перекладав з німецької Й.В. Гете, Ф. Шиллера, Г. Гейне, Й.-Р. Бехера та ін., написав підручник «Поетика» (1923). У 1930 році підготував і видав з власною передмовою збірку В. Кобилянського.
Підсумкова збірка «Мотиви» (Київ, 1927) складається із 7 розділів, передмови О. Білецького й автобіографії. Б. Якубський намагався витлумачити збірку «Мотиви» як свідчення поступового зростання поетичної майстерності Д. Загула, відзначивши послідовнішу ідеологію.
У книзі подаються також вірші, що були поза збірками, та автобіографії митця, а також детальні примітки.
Збірка Д. Загула буде цікава усім поціновувачам поетичного слова, а також тим, хто прагне відчути неповторний стиль одного з найвидатніших українських символістів.
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
