"Садогурський монетний двір та його локалізація": проєкт Сергія Пивоварова "Давні Чернівці..."

 

Пан Сергій присвятив нашу зустріч пам’яті вченого, краєзнавця, нумізмата Ігоря Чеховського, який багато зробив для дослідження Чернівців, Буковини знався на старовинних монетах. З ним у Сергія Володимировича віддавна склалася щира дружба та плідна наукова співпраця. Як і багато освічених людей познайомилися вони майже випадково, – на першому курсі університету в пошуках та бажанні прочитати одну й ту саму книгу. Хоч хлопці навчалися на різних факультетах, – один історичному, другий філологічному, – нумізматика була цікавою обом, тож сама доля звела їх у бібліотеці. З того часу вони зустрічалися там ледь не щодня. Їм було про що поговорити. Темою для розмов нерідко ставали невідомі та маловідомі випуски монет, про які майже ніхто не знав. Щонеділі вони зустрічалися у клубі колекціонерів, обмінювалися монетами, а вже пізніше почали разом досліджувати історію Садогурської монетарні. 

Щоправда тривалий час в історіографії не існувало чіткого розуміння того, де вона розташовувалась. Багато дослідників заперечували зв’язок, вважаючи, що монетарня була де завгодно, але не в Садогурі під Чернівцями. Деякі науковці сліпо погоджувалися із панівною думкою впливових російських та радянських істориків щодо того, що монетний двір діяв в Молдавії на території Ясс. До того ж вони часто приховували справжню мету випуску молдаво-валашських монет російською військовою адміністрацією. Не існувало також і одностайної думки стосовно назви цієї грошової одиниці. Німецькі ж науковці, наприклад, писали більше про місце виникнення монетарні та її діяльність, але їхні праці були малодоступними для багатьох через мовний бар'єр і тому запропонувати іншу точку зору було дещо авантюрно, вимагало кропіткої роботи і додаткових даних. 

 

Тому, за словами Сергія Володимировича, спільно з Ігорем Григоровичем вони розробили план дослідження історії монетного двору, який передбачав пошук археологічних доказів, опрацювання архівних джерел і даних топографії, опитування жителів щодо можливих монетних знахідок і публікацію у місцевих часописах для популяризації цієї інформації, адже Ігор Чеховський був відомим журналістом і міг цьому посприяти якнайкраще. 

 

Першими вдалося віднайти відомості на цю тему у роботі Пауля фон Вінклера “З історії монетної справи в Росії. Молдаво-Валахська монета”. (1899). Тоді ж в Краєзнавчому музеї знайшли 2-й випуск щорічника Чернівецького краєзнавчого музею (1894) та статтю Йогана Полека “Колишній російський монетний двір в Садогурі”, розміщену в ньому. Коли матеріали були перекладені з німецької мови, з’явилися бодай якісь дані про монетний двір, його функціонування та те, як його оцінювали тогочасні науковці. 

 

Пізніше науковці опублікували багато тематичних газетних статей, першою з яких стала публікація у “Молодому буковинці” від 29 січня 1989 року “Монетний двір під Чернівцями”, а також опублікували наукові тези конференції “До питання колишньої Садгори під Чернівцями”, що було вагомим кроком, який закріпив за ними цю тему в науці. 

 

Перше спільне наукове дослідження про Садогурський монетний двір “Садгірський монетний двір XVIII століття ” було опубліковано у Віснику центру буковинознавства (1993) із близько 40-ка посиланнями на доступні джерела та історіографію. 

 

Нижче додаємо кілька вирізок із газетних статей із презентації Сергія Пивоварова, яку також можна буде переглянути в записі на нашому YouTube-каналі. 

 

 

Згодом коло дослідників дещо розширилося. Наприклад, у 1998 році вийшла друком книга Олександра Масана та Ігоря Чеховського, присвячена Чернівцям, у якій розміщений розділ “Коли в Садгорі з гармат гроші карбували”. А вже в 1998 році разом із Юрієм Макаром та Юрієм Юрійчуком Сергій Пивоваром видав книгу “Садагурська монетарня”. Ігор Григорович і надалі популяризував унікальність гарматних грошей Садогури, зокрема, у своїй книжці “Прогулянка Чернівцями та Буковиною”, у якій пише про “Садаґуру – Садгору, де колись карбували гроші з гармат і жили чудотворні рабини”.

 

 

Після ранньої та неочікуваної для всіх смерті Ігоря Чеховського, Сергій Володимирович продовжив займатися темою монетного двору, а також знайшов багато невідомих раніше матеріалів, документів про те, як виникла садогурська монета, хто був ініціатором її створення, який вона мала обіг на території захоплених російською імперською армією. В 2018 році він випустив книгу, присвячену Ігорю Чеховському та Олександру Огую “Садогурський монетний двір під Чернівцями”, чим остаточно розвіяв сумніви про його розташування. Всі згадані книги ви також можете взяти в нашій бібліотеці. 

 

Тож далі пан Сергій в деталях розповів нам про цей винятковий монетний двір. У 1768 році, коли розпочалася російсько-турецька війна, метою росіян у якій було вийти до берегів Чорного моря та захопити Крим. Армія Олександра Голіцина вирушила з Києва на Хотин, один із основних укріплених північних центрів Османської імперії. Після декількох тижнів оборони, фортеця фактично була взята без бою. Тоді ж через зволікання і нерішучість Голіцина Катерина ІІ вирішила призначити нового головнокомандувача – генерала-аншефа Петра Румянцева, якого завжди тримала на віддалі. Ходили чутки, що він був позашлюбним сином Петра І і вона боялася того, що у зручний момент він скористається можливістю розкрити свої зв’язки із царською родиною. Все життя Румянцев прожив в Україні, фактично був губернатором українських земель. Провів перший, так званий румянцевський перепис населення з метою збору “справедливих” податків відповідно до розмірів поселення. Знайти конкретної могили Румянцева, як зазначив науковець, неможливо, бо на початку ХХ століття, коли до міських храмів, як Києво-Печерська лавра, проводили опалення та проривали канал, було частково знищено та зміщено старі поховання. 

 

В ході кількох вдалих військових операцій Румянцев захопив територію сучасних Молдавії і Валахії, вийшов до берегів Дунаю. Щоправда, як зазначив Сергій Володимирович, на перший погляд успішний головнокомандувач зустрівся з багатьма труднощами, зокрема, забезпечення війська продукцією в умовах великих відстаней від військових продовольчих магазинів. Місцеве населення не сприймало паперові банкноти імперії та мідну російську монету, купити щось за них було завданням не з легких. 

 

Генерал став ініціатором  переплавки захоплених турецьких гармат, фортечної артилерії у нові монети. Професор Пивоваров наголошує, що такий план мав свої підводні камені: попри офіційну версію, що це потрібно для ознайомлення населення з російською грошовою системою та забезпечення армії, у такий спосіб чинився податковий тиск, адже обмін старих монет на нові та продаж товару здійснювався із суттєвою втратою прибутку для пересічного мешканця. Хоч монети, якими раніше користувалося місцеве населення, – турецькі срібні пари, були дорожчими у виробництві, через нееквівалентний курс влада збагачувалася на них щодня. Підступ був ще й в тому, що сплату податків приймали лише у срібній і золотій монеті, а не нових бронзових. Тих, хто ж відмовлявся жити на таких умовах, карали конфіскуванням майна, худоби, тобто грабували в інший, ще жорстокіший спосіб. 

 

Привілей на карбування монет спочатку отримав військовий чиновник Мілесіно, колишній генерал артилерії, але оскільки він зрозумів, що організувати цю справу не зможе, продав його барону Гартенбергу. 

 

Петро Миколай Священної Римської Імперії барон Гартенберг – Садогурський  підданий короля Польщі та курфюста Саксонії (1714 – 1786 рр.). Народився в Данії, навчався в Швеції, працював у Саксонії. Займався гірничою справою, був фахівцем з карбування мідних монет. Карбував монети для останнього польського короля Станіслава Августа. Свого часу його називали авантюристом, хоч, на думку професора, це не так, адже в той час всі йшли на подібні ризики. 

 

 

У 1770 році через конфлікт з польською владою він нібито відходить від справ і стає важливою фігурою в історії монетного двору. З розповіді історика дізнаємося, що хоч монетарню справді планували організувати біля ставки Петра Румянцева в Яссах, це виявилося неможливим через відсутність лісів та відповідно палива, потрібних для забезпечення потужностей виробництва. Тоді Румянцев вплинув на адміністрацію Молдавського князівства і дав наказ знайти відповідне місце для підприємства. Після низки відмов від старост, було обрано землі поблизу села Рогізна, а в 1771 році Гартенберг отримав дозвіл на купівлю та оренду місцевих земель, заснування поселення та монетарні. Так і виникло поселення Садогура. 

Свого часу Ігор Чеховський досліджував походження цієї назви. Гартенберг в перекладі з німецької означає Сад-Гора, він був шляхтичем, тож додав до свого прізвища Садогурський. Та оскільки за польськими правилами друге прізвище отримували від назви власного маєтку, а його на той час Гартенберг не мав, то побудував його поблизу поселення, а після цього воно почало активніше розбудовуватись. 

 

Гармати перевозилися кіньми в Садогуру, де їх розбивали і переплавляли на бронзу і вже після цього виготовляли нові монети. З Польщі та Німеччини привезли та встановили найсучасніше на той час обладнання, досвідчених тамтешніх робітників, прес та балансири. 

Що цікаво, Петро Румянцев забажав, щоб на монетах не було жодної типової згадки про Російську імперію та її монархів тому відхилив пробні екземпляри із вензелем Катерини ІІ та двоголовими орлами. Ним був затверджений стандарт монет із гербами Молдавії та Валахії, а також їхні основні номінали.  

 

На монетарні, звісно, гартували не тільки монети. Гартенберг був відомим монетним майстром на території Європи, випускав медалі для австрійський родин на замовлення. Випустив він декілька пам’ятних медалей і в Садогурській монетарні. Одна з них, звісно, була присвячена перемогам російської імперської армії на Дунаї, але більшість була зосереджена на масонській діяльності, зокрема, Садгорі, адже там був центр масонської ложі. 

 

 

Окрім цього в Садогурі виготовляли дзвони. Наприклад, два дзвони були виготовлені для монастиря Гореча і зберігалися там до початку 20 століття, але до нашого часу не дійшли. 

 

 

 

Також монетарня займалася випуском невеликих гармат, адже росія потребувала їх для сплаву по Дунаю і завоювання нових територій. За замовленням було виготовлено близько 20 таких гармат. 

 

Завдяки підприємству поселення почало розвиватися і, коли у 1801 році барон Мустяца знайшов документи пов’язані з виникненням Садогури, грамоти де їй надавалися привілеї містечка, був розроблений власний герб Садогури. Саме “чудодійний рабин” відстояв її як окреме поселення, дав ще більший поштовх до розвитку, будівництва Темплю і резиденції. 

 

 

Таким чином Садогура трималася осібно доволі довго, допоки її в 1965 році не зробили Садгорою, адже радянська влада вважала таку назву зрозумілішою і простішою. 

 

В 2023 році почалася реконструкція парку на вулиці Івана Підкови в Садгорі, що, як сказав професор Пивоваров, стало хорошим приводом для археологів піти і пошукати унікальні артефакти. Було знайдено монету і бронзові злитки, відходи виробництва, що дало точні відомості, де було основне виробництво. 

 

 

 

Дружина Ігоря Григоровича Наталія Чеховська щиро дякувала панові Сергію за таку зустріч, за пам’ять в науці і продовження справи чоловіка, а ми приєднуємося до її слів і зичимо Сергію Володимирову натхнення на нові дослідження та майбутні зустрічі в Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського!

Катерина Теленько

Завідувач сектору обслуговування

Про автора

Завідувач сектору обслуговування, книжкова блогерка