28-11-2025

«Мистецький дім Юстина Пігуляка»

На вул. Шевченка під номером № 84, у глибині двору, стоїть симпатичний і невеликий, як на сьогодні, будинок. Тут понад тридцять років, упродовж 1883 -1919 років, мешкав один з помітних буковинських малярів ХІХ – початку ХХ ст. Юстин Пігуляк. Підтверджують цей факт і адресні книги за 1898 рік: Pihuliak Justin Oberrealschul-Prof. Neueweltgasse 49 Е (буква свідчить, що це була приватна забудова). На 1914 Prof. i. P. Professor i. P.

На той час, коли зводилась ця садиба в новому кварталі, вулиця називалась Новий світ (Neueweltgasse) і дуже активно забудовувалась. Це була доволі таки немаленька господа, яка складалась з двох будинків. Енциклопедичне видання «ЗВІД ПАМ’ЯТОК ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ. Чернівецька область» дає детальний опис цієї адреси: від вулиці Шевченка знаходиться одноповерховий будинок площею 95 кв.м, вкритий шифером; другий – в глибині, дерев’яний вкритий бляхою, площею 92 кв.м. Також там розміщено господарські приміщення, двір і город. А загальна площа всієї садиби складає 1761, 59 кв.м.

Як тонко помітила і художньо передала опис помешкання Пігуляків Ольга Кобилянська: «Гарна, в порядку і чистоті удержувана хата з величезним опарканеним садом, се була та, повна таємничості, болю, сміху і музики оселя…» На сьогодні вона є архітектурною пам’яткою місцевого значення і свідчить про те, що родина була доволі забезпечена й очевидно, чималенька.

В 1988 році на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку (алюміній, скульптор М. Мирошниченко) з присвятним надписом українською мовою.

А народився цей талановитий, скромний, лагідний та усміхнений чоловік 1 листопада 1845 року в селі Мамаївці (нині Кіцманського району). Вже з дитинства в нього був потяг до знань, а найбільше захоплювало хлопція малювання. Цей талант відзначив вчитель початкової школи, який і порадив батькові віддати сина на навчання до гімназії.

Вчився Юстин Пігуляк в легендарній Чернівецькій першій цісарсько-королівській державній гімназії (нині Чернівецький ліцей № 22 ім. Антона Кохановського по вул. Емінеску, 1). Після – продовжив навчання у Віденській академії образотворчих мистецтв, яку закінчив в 1874 році. Він був першим буковинцем, вихідцем із простої родини, який отримав вищу мистецьку освіту в столиці.

Його дипломна робота – копія «Трьох грацій» Рубенса – отримала найвищу оцінку віденських мистецтвознавців, які підтвердили, що за технічним виконанням вона мало чим поступається перед оригіналом. За це молодий художник був премійований трирічним відрядженням до Італії для свого мистецького вдосконалення, але не зміг туди поїхати через родинні обставини. На той час він одружився з дівчиною Юліянною, яка походила із давнього українського містечка Скалата (Тернопільська обл.).

Він повернувся в цьому ж році в Чернівці і в наступні, понад 30 років, впродовж 1874-1906 років, до виходу на пенсію, викладав малювання у Вищій реальній школі в Чернівцях (нині це ліцей Чернівецький ліцей № 16 ім. Ю. Федьковича за адресою вул. Головна, 87). Його учні згадували, що вчитель ставився до них з особливою теплотою і на уроках розмовляв з ними українською. Та заробітна плата, яку одержував Юстин Пігуляк в гімназії, була недостатня для утримання багатодітної родини. Тому майже весь позаурочний час він присвячував виконанню портретів на замовлення чернівчан і не тільки. Художникові доводилося писати портрети багатих іноземців, та не оминав і своїх земляків, відомих українських діячів. Його знали як майстра реалістичного портрета не тільки на батьківщині, а й поза її межами – в Австрії, Угорщині, Румунії, Польщі й Канаді.

Оскільки митець працював переважно у жанрі портрета, рідше – побутової картини та пейзажу, тому він вважається одним із фундаторів реалістичного живопису на Буковині. У портреті Юстин Пігуляк дотримувався настанов академічного живопису. Його творам властиві певна статичність і прагнення до якомога правдивішого відтворення суттєвих рис зображуваної людини, картини були невеликі за розмірами й „негучні” за колоритом. Серед відомих робіт він написав «Автопортрет» (1885); портрети Юрія Федьковича та Василя Продана (1886); Сидора Воробкевича і Богдана Хмельницького (1887), Тараса Шевченка (1889), Ольги Кобилянської (1916). Особливо цінним є портрет Ольги Кобилянської. На бажання самої письменниці Пігуляк зобразив її у домашній атмосфері: обіч неї столик з квітами і книгою, а до блузки на грудях пришпилена маленька китиця польових квітів – романців.

Серед творів на побутову тематику він написав: „На перелазі”, „Гуцули”, „Любов і вірність”, „Буковинка”, „Дуби”, серії полотен за мотивами творів Т. Шевченка („Думи мої”, „Хустина”, „Ой одна я, одна”, „Калина”, „Наймичка”, „Нащо мені чорні брови”), ілюстрацій до творів Т. Шевченка, Ю. Федьковича. З-під його пензля вийшло також багато пейзажів. Окремі роботи художника зберігаються в музеях Чернівців, зокрема картина „Любов і вірність”, яку передав у травні 2004 року Чернівецькому обласному художньому музею професор Ростислав Пилипчук – ректор Київського державного університету театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Ще одну роботу у фондах цього музею – „Портрет невідомому чоловікові” також приписують Ю. Пігуляку, але то ще не встановлено точно мистецтвознавцями.

До української мистецької класики увійшов написаний Юстином Пігуляком портрет Богдана Хмельницького, репродукції якого вміщують енциклопедичні видання. Нині цей відомий твір прикрашає експозицію Львівського музею українського мистецтва. А про портрет Юрія Федьковича наш сучасник може мати уявлення з фотокопії, вміщеної в монографії Осипа Маковея про творчість письменника.

На превеликий жаль, здавалось би велика мистецька спадщина відомого та шанованого художника, яким був Юстин Пігуляк цілковито загубилася на складних шляхах історії. В 1913 році він підготував і відправив збірку своїх полотен на Всеукраїнську художню виставку до Києва, але дорогою вона безслідно пропала. Частина його робіт знаходилась в Чернівцях в приміщенні „Українського народного дому”, але всі вони також зникли в 1940 році, коли прийшла радянська влада. В міжвоєнний період та в роки Другої світової війни загубилися сліди його робіт. Тим паче, що частина картин, а особливо портретів, які він писав на замовлення, переїздила разом із своїми власниками по світу. Очевидно, що й діти взяли із собою частину особливо дорогих для них картин пензля їхнього батька.

Проте на сьогодні гілка однієї з доньок Пігуляка – Орисі, в родині вчителів музики Орелецьких зберігають роботи знаменитого дідуся. Можливо й Наталка Лянґ-Пігуляк, коли виїжджала з Чернівців до Відня, встигла дещо взяти із мистецької спадщини батька. Хочеться вірити, що з часом небайдужим мистецтвознавцям вдасться повернути хоч частину спадщини художника у вигляді каталогу робіт.

Учнями Юстина Пігуляка були такі відомі в майбутньому художники як Пантелеймон Видинівський та Корнелій Дзержик. Він дуже ретельно опікувався таким талановитим художником як Микола Івасюк, навіть власні кошти офірував в освіту свого здібного учня. Його ж стараннями Івасюк закінчив Мюнхенську академію мистецтв. По закінченні якої вони разом із вчителем в 1904 році відкрили в Чернівцях „першу рисувальну школу для талановитої сільської молоді”.

Юстин Пігуляк багато уваги приділяв громадській діяльності. Він був одним із засновників товариства „Український Народний Дім в м. Чернівці” (1884). Разом з братом Єротеєм Пігуляком був активним учасником товариств „Руська бесіда” та «Українська школа». Окрім того, співав в хорі місцевого українського музичного товариства. Також був одним із співорганізаторів та учасників Буковинського віче.

Наприкінці життя, коли він покинув працю в гімназії і вийшов на пенсію, весь свій час проводив на великій господарці і то було йому відрадою.

«Батько Федоренко, колись талановитий технік і рисовник (тепер, як сам собі говорив, вже на «пенсії»), ходить по своїм великім саду, босоногий, лиш в шароварах і сорочці, живе для свого саду, винограду, рубає дрова, працює літом коло сіна…а від часу до часу зачитується в глибоко філософічних ділах Спінози, Шопенгауера, Декарта й ін. і малює опаленими, незручними вже руками олійними красками портрети деяких своїх дітей або краєвиди».

(З твору Ольги Кобилянської „За ситуаціями”).

Коли в Чернівцях в 1918 році змінилася влада і почалися переслідування друзів по українських товариствах та рідного брата – Єротея Пігуляка, це підкосило літнього й хворого митця. І 2 червня 1919 року Юстин Григорович Пігуляк

відійшов у вічність. Вічний спочинок знайшов в історико-культурному заповіднику «Кладовище на вулиці Зеленій» у Чернівцях, кладовище № 1, квартал № 38. В 1993 році могилу було впорядковано і встановлено надгробок з бетонованим прямокутним обрамуванням. Пам’ятник має вигляд хреста із зображенням голови Ісуса Христа в терновім вінку на середохресті. Закінчення рамен прикрашені фігурними розетками.

Проте не тільки працею та клопотами було заповнене життя цієї великої мистецької родини. Коли в другій половині ХІХ століття в Чернівцях цілковито утвердилася мода на приватні літературні та музичні салони, в багатодітній родині маляра Юстина Пігуляка був створений один з них. В їхньому приватному великому і добре доглянутому помешканні відбувалися музичні вечори. Тут збиралося товариство, велися бесіди на літературні та мистецькі теми.

Напевно, що там направду були раді таким мистецьким вечорам, якщо поріг господи пана Пігуляка переступали такі відомі особистості, як Леся Українка (зрозуміло в компанії Ольги Кобилянської), Юрій Федькович, Осип Маковей, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник та інші освічені гості Чернівців та Буковини назагал. Звісно, що двері вчителя-маляра Пігуляка завжди були відчинені як для початківців, так і до вже відомих художників. А ще на таких вечірках мами виглядали добрі партії для своїх донечок. Тому Юстин Григорович працював, не покладаючи рук, виконуючи всі замовлення, аби його родина та його діти були матеріально забезпечені, мали належну освіту та достойне товариство.

В творі Ольги Кобилянської „За ситуаціями” прототипом героїні-піаністки Аглаї-Філіцістас була донька художника – піаністка Віденської консерваторії Наталка Пігуляк.

Як свідчили сучасники і підтвердили пізніші ретельні дослідники творчості письменниці, саме родина чернівецького художника стала прототипом героїв повісті Ольги Кобилянської «За ситуаціями» – сім’ї Федоренків. А оскільки вона мала талант дуже тонко підмічати всі деталі життя, атмосферу в родині і потім та відтворити це словом, то ми маємо можливість також привідкрити історію родини Пігуляків.

Письменниця Ольга Кобилянська, яка мешкала по сусідству з родиною художника Пігуляка майже 15 років, впродовж 1899 - 1913 років, на вул. Новий світ (Шевченка) любила їхнє товариство. В образі батька змальовано саме Юстина Пігуляка.

Вона завжди була бажаною гостею в його садибі – дружила з доньками художника, добрими співачками і піаністками, особливо із старшою Наталкою. Піаністка Наталка Пігуляк була дуже вродливою, мала розвинений інтелект і навчалася в консерваторії у Відні. Її ми впізнаємо образі героїні піаністки Аглаї.

Про це залишив свідчення у своїх спогадах і професор Василь Сімович, який довго жив у Чернівцях і також був активним учасником цього мистецького товариства. Підтвердила факт, що окремі відомості з життя Наталки, риси її характеру лягли в основу образу Аглаї, і її рідна сестра – вчителька музики Орися Орелецька. Аглая така ж чутлива, з музичним даром, прагненням до незалежності.

В Орисі Орелецької збереглося фото піаністки, на якому вона зображена на весь зріст, стоячи біля роялю. Цей портрет повністю збігається із портретними рисами „екзотичної” Аглаї. Але письменниця не пішла сліпо за прототипом, тут присутня авторська художня уява. Перед тим, як показувати героїню в діях, „ситуаціях”, Ольга Кобилянська докладно розповідає про те середовище, в якому вона зростала, виховувалася.

Аглая змалку виділялася з-поміж багатодітної родини Федоренків „феноменальним” музичним слухом. Але ні батько (художник за професією), ні мати не приділяли дочці особливої уваги; пустили її виховання на самоплив. Тому й естетичні смаки Аглаї формуються більше під впливом музики та художньої літератури: вона живе й мислить музичними образами, захоплюється переважно німецькими авторами.

„Укінчивши учительську семінарію, грала попри то вже і класичних музиків, а за скрипкою тужила, мов циган. Її мрією було дістатися де-небудь в консерваторію, студіювати музику і в теорії, і бути колись укінченою піаністкою!

Той план-мрія подобався одній матері, і бували хвилі, в котрих та застановлялася, що було б не зле мати дитину колись може, великою артисткою, котра давала б концерти, заробляла на своє утримання сама і називалась її донькою”

Вихована на кращих зразках класичної музики, Аглая говорить: „Нині є моїм богом музика, котру треба розуміти. Те, що ми звичайно чуємо, то ж не музика. Але коли дає нам дійсний талант музику, тоді вона стає нарівні з елементарною силою… Під впливом музики не зробить ніхто ні кривди, ні грубості… ні не сповнить злочинства…”.

В багатодітній родині Пігуляків всі діти мали музичний слух, тому, звісно, що батько не шкодував коштів, аби спочатку дати відповідну домашню музичну освіту, а вже пізніше ті, котрі мали найбільше таланту, навчалися і в столиці.

„Всіх дітей був слух музикальний. Але майже феноменальний був він у обох сестер, близничок Аглаї -Феліцітас і Ольги. Всі в хаті грали або, щонайменше, співавли. Всі що до одного. Різниця в хатній музиці була лише та, що по разові зачувалися з отвертих вікон соната Бетховена, штука [п’єса ]Ліста, вправи Фільда, Гельмера, баркароли Баха, а по разові знов дрібонькі вправи ударом і грою малих ручок і супроводом такого ж голоска. Се були менші брати й сестри, котрі так само сиділи при розбитім фортеп’яні, підтягуючи від часу до часу під час гри клавіші, що тут і там западалися, виграючи при тім найспокійніше завдану лекцію фортеп’янову або співу чи там скрипки далі.

Жодне не нарікало вголос на підлий інструмент.

Жодне. Кожде знало, що се все одно, що до голих стін відкликатися або горохом до них кидати. В домі Федоренків було з давен-давен відомо, що там від смерті бабуні Ґрічану, матері теперішньої пані Федоренко, робилося для дітей якнайменше, щоб зате тим більше побільшувано маєток, – не для кого іншого, як власне, знов для тих самих «дітей»”

Заради справедливості треба сказати, що навіть на таких інструментах діти здобули добру освіту, брали активну участь у всіх музичних імпрезах українців у Чернівцях на втіху своєму батькові. Доньки пізніше стали професійними піаністками і першокласними вчительками музики. Правда, саме цей момент з життя родини Пігуляків письменниця потім передала не в найкращому світлі в своїй повість, очевидно їй було шкода дітей. За це пані Пігулякова, упізнавши себе в описах, свою дочку і стосунки в їхній родині, розгнівалася на письменницю.

Ось ще деякі деталі про виховання в родині Пігуляків: „Чемні й слухняні, з поверховністю, як ті дикі чорні або й білі (мати була ясної вроди) птахи, – можна їх було з сусідніх домів хіба в двох випадках бачити. Раз, як котре дряпалося за овочами по високих деревах зручно, або знов лиш самі круглі їх кучеряві голівки й чорні осмалені рученята, коли силкувались лізти на паркан, щоб звідти поглянути на інший світ…

Хлопці Федоренкам, крім одного найстаршого, не вдавалися.

З дівчатами їм ліпше велося. Найстарша віддалася, не взявши від родичів ані зламаного шеляга. Друга була вчителькою; остались лише дві близнички, на них покладала мати всю надію, що хоч бодай одна з них впровадить зятя з золотим ковніром у хату. Інші хлоп’ятка й дівчинка були ще малі».

І хоча батько відійшов у вічність, коли доньки ще студіювали вищі навчальні музичні заклади, мама дочекалася того, що її доньки досягнули високих успіхів в музиці, точніше в музичній педагогіці і привели додому небідних зятів.

А ми перегорнемо ще сторінки повісті Ольги Кобилянської, аби цілковито уявити, як приймали гостей в родині Пігуляків: «… пані Федоренко любила в деяких хвилях репрезентувати і даму в своїй хаті. Це особливо, коли заходив хто чужий в її гарні, обширні, гарно поприбирані кімнати. Хоч траплялось і таке, що шановний гість вижидав по часові й годину на пані дому…вона не з’являлася скоріше, заким не виросла на її голові зачіска повної моди, не опинявся на ній гарний, першої моди туалет, а її свіже й добре удержане обличчя не було (щоправда, дуже зручно) покрите білим і рожевим пудром. Ввійшовши так перед гостя, вона починала акторувати. Говорила поважно, вдивляючись довго в лице гостеві з поважними панськими рухами, і говорила неправду. Передусім на кошт дітей. Які в неї добрі і вчені діти, як їхнє виховання їй багато коштувало…Лиш фортеп’яно і скрипка в її хаті були вже не найдобріші й ще не замінені новими інструментами… Станеться неодмінно: чи не знає, приміром, шановний гість, яка фірма новочасних фортеп’янів найліпша, розуміється, перворядна?»

Шанований гість також мусив знати, що обидві вони малярки…котрим вже завчасу почали орудувати, унаслідивши по батькові не лиш музикальний, але й малярський талант».

Цитований уривок з повісті Кобилянської свідчить про прагнення чернівчан у своєму повсякденному житті слідувати за зразками аристократичних кіл, що виявлялося в манері одягатися, говорити, в манерах вести себе, аби то нагадувало дворянські вищі кола. А вже як вміли, то так то в них і виходило.

Очевидно, що Ольга Кобилянська використала свій письменницький талант, коли передавала життя родини Пігуляків. Бо як стверджують сучасники, відвідував родину художника на вулиці Новий світ, буваючи в рідному місті, і знаменитий професор музики Євзебій Мандичевський, як тільки приїжджав з Відня в Чернівці, щоб відвідати і свою багаточисельну родину. Вже з потяга поспішав сюди, адже зазвичай саме тут збиралися любителі музики. Він одразу опинявся в центрі музичного товариства, грав на фортепіано (очевидно в помешканні був добрий інструмент), розповідав про новини мистецького життя Відня. Тут він заприязнився з Ольгою Кобилянською, а з її братом Максимом вони полюбляли виконувати музичні твори, а ще „на двох грати тріо Бетховена”.

В своїй праці науковиця Катерина Валявська за документами того часу підтвердила «…свідчення про відвідування родини буковинського художника Юстина Пігуляка, де зазвичай збиралися також любителі музики», аби поспілкуватися з відомим віденським композитором, родом із Буковини Є. Мандичевським про нові музичні віяння та смаки столичної богеми. Як згадувала пізніше донька художника Орися, яка разом із своєю сестрою Марією також стала вчителькою музики з фортепіано і вийшла заміж за вчителя гри на скрипці Ореста Орелецького: «Шановний гість, кожного разу був учасником нашого домашнього музикування, грав на фортепіано, оповідав про новини мистецького життя Відня». Звісно, що для Юстина Пігуляка було цінним приймати в себе і послухати думку такого авторитетного столичного Маестро про музичний талант своїх донечок.

Гордістю мистецької родини стала насамперед Наталка Пігуляк (25. IV. 1887 – 1964), і не тільки тому, що вона стала прототипом героїні в творі Ольги Кобилянської. Вона залишила посутній слід в Чернівцях своєю працею.

Оскільки Наталка була здібною до навчання дівчинкою, батьки дали їй добру освіту, як на той час. Початкову освіту вона отримала в Державній реальній школі, де батько працював учителем малювання. Пізніше закінчила ще і ліцей для дівчат. В неї ще в дитячому віці проявився талант до музики, тому батько, який сам співав в хорі місцевого українського музичного товариства, віддав дочку Наталю вже з 6 років до музичної школи. Вона була старанною і талановитою ученицею і вже в десятирічному віці дала свій перший фортепіанний концерт. Одночасно навчалася ще і гри на скрипці.

В 1909 році вона поїхала на студії до Відня і там продовжила навчання в Музичній Академії по класу фортепіано у професора Ернста Людвіґа, який був учнем самого Ференца Ліста.

І вже пізніше, коли дівчина вдосконалювала свої знання в консерваторії, професор Мандичевський не залишав її без під своєї опіки. «О, та голова…та голова… – говорив іноді її старий і славний учитель музики й добрий знайомий її батька, – та голова…якого-то лиха не накоїть вона ще! – І, говорячи се, брав ту голівку між свої долоні, шукав її очей, що вузько закроєні і отінені густими віями, були якісь казочні».

Окрім обов’язкових, Наталка намагалася опанувати й інші музичні курси, вивчала мистецтво хорового співу, науку інструментів та історію музики, солоспівів, науку гармонії, оркестрові вправи. В 1912 році успішно склала в Академії державний іспит з гри на фортепіано, бо за правилами того часу студій гри двох головних предметів одноночасно в Академії не дозволяли. Та Наталя Пігуляк продовжувала науку гри на скрипці, про яку мріяла з дитинства, приватно у професорів Ю. Екгарда й О. Шевчіка. І вже через два роки, у 1914 році, склала другий державний іспит і в тому ж році, після закінчення Академії, повернулась до Чернівців.

Як піаністка і скрипалька, вона в 1922 році здійснила концертне турне по Польщі. Проживаючи в Чернівцях, вона часто давала як власні концерти, так і спільні з іншими музикантами. Після одного з таких виступів музичний критик зарахував її до найкращих піаністів Буковини. Та найбільших досягнення здобула Наталя Пігуляк у своїй педагогічній діяльності.

В 1921 при Товаристві „Буковинський Кобзар” було засновано Вищу музичну школу з відділом гри на фортепіано, струнних (смичкових і народних – бандурі, кобзі, балалайці, мандоліні, гітарі) інструментах, сольного і хорового співу, класи хорового диригування, композиції, оперний, вокальний та інструментальні ансамблі, а також смичковий і балалайковий оркестри. Оскільки роки Першої світової війни перервали навчання в українській музичній школі, їй прийшлось знову відкривати мистецький заклад.

Вона перебрала провід музичної школи „Буковинський Кобзар” при Товаристві ,,Боян” у Чернівцях. На той момент школа була в цілковитому занепаді. Вона була її першим директором в міжвоєнний період. Серед викладачів цієї музичної школи були такі знакові особистості в музичній педагогіці як, викладачі: солоспіву – Ф. Лопатинська, Ф. Добрану, В. Копанський; фортепіано – Г. Василашко, М. і Н. Пігуляки, О. Орелецька; гри на скрипці – О. Орелецький; диригування і композиції – М. Бойченко. У школі був також драматичний відділ, який 1931 перетворився на драматичну школу. При ній діяли курси українських народних танців.

Музичні зацікавлення пані Наталії були всебічні. Коли учитель її школи Стовбенко зробив спробу відродити кобзу, як музичний інструмент, вона одразу його в цьому підтримала. Їм вдалося ввести вивчення кобзи в школі, хоч і довелося для цього подолати чималі перепони. За декілька років їм вдалось створити моделі кобзи-прім, кобзи-альта, кобзи-баса. Залишалось ще ввести кобзу-тенор, але Друга світова війна завадила цьому. А створені ними моделі кобз грали такими тонами, що їх не можна було прирівняти до ніяких інших музичних інструментів, їх звуки були наче людський спів.

Завдяки добрій організації та високому рівню викладання сюди приїжджали вчитися музики учні з Бухаресту, Коломиї, Львова й інших міст. За час своєї майже 30-річної педагогічної діяльності в нашому місті Наталія Пігуляк випустила біля 2 000 учнів. Поміж ними було багато відомих музикантів та педагогів.

Під вмілим керівництвом Наталі Пігуляк школа швидко завоювала авторитет, і до неї стали посилати дітей румуни, поляки і євреї, хоч на той час в Чернівцях були й інші приватні школи і навіть консерваторія. Свідченням високого рівня підготовки може цілком служити той факт, що навіть багатий землевласник і румунський президент Буковини Янку Флондор віддав свого сина в науку приватно до пані Пігуляк.

Як композитор вона залишила музичну спадщину. А ще від батька отримала талант до малювання і залишила зразки малярської праці. Можемо однозначно сказати, що Наталя Пігуляк була однією з найосвіченіших жінок свого часу.

Після війни пані Наталія Лянґ-Пігуляк проживала з родиною у Відні і була професором в консерваторії, брала саму активну участь в житті української громади.

Леся Щербанюк

Директор КБУ "Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського"

Про автора

Директор КБУ "Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського"