У своїй книзі Ростислав Семків акцентує увагу на сильних книгах, які були в українській літературі. Зокрема, автор зазначає: ”Добра література, добре кіно якраз і є успішними спробами створити реальність, що сильніша та цікавіша за нашу”. Літературознавець згадує своїх попередників, які писали історії української літератури – Сергія Єфремова, Михайла Возняка, Михайла Грушевського та Дмитра Чижевського.
Першою постаттю в українській літературі Р. Семків називає Г. Сковороду, “Свободолюбний відчайдушний жест відкидання суспільних умовностей – ось що приваблює у Сковороди”.
З давньої літератури дослідник згадує “Києво-Печерський патерик”, “Слово о полку Ігоревім” та “Історію русів”, які “жвавіше за інші тексти, могутньо й рішуче інфікували українських романтичних авторів чорними барвами випробувань, жахів, битв та поразок”.
Автор зупиняється на творчості І. Котляревського: “Отже, Котляревський написав шедевр. Якби не козаки (байдуже, в якому одязі), шедевра не було б. Вийшла весела поема про незнищенність національної історії та нації взагалі”.
Шевченка дослідник відносить до романтиків, досить детально розкриває його біографію, аналізує твори, згадує невдале сватання до актриси Катерини Піунової, захоплення Ликерою Полусмак. Проте дослідник забуває вказати, що 1860 року Шевченко за власні кошти видає “Букварь южнорусский”.
(2).jpg)
“Пантелеймон Куліш – могутній культуртрегер. Це людина-проєкт, постійний імпульс до поширення літератури та освіченості”. Літературознавець показує, як П. Куліш перекладає Біблію, популяризує творчість Шевченка, видає його “Кобзар” (1860). Серед доробку самого прозаїка виділяється перший в українській літературі історичний роман “Чорна рада”.
“Марко проклятий” О. Стороженка показує “не пафос війни, а її жах”, ще Р. Семків радить зняти за ним фільм-горор і створити цілу серію коміксів.
У підручнику детально змальовано різні напрямки (романтизм, реалізм, модернізм, постмодернізм та метамодернізм), наведено приклади із зарубіжної літератури. Подаються портрети українських письменників – роботи художниці Ольги Глумчер і їх цитати.
Серед нових жанрів виділено родинну сагу роман “Люборацькі” А. Свидницького і “Сестри Річинські” І. Вільде. Велику увагу приділено першій жінці в українській літературі – Марку Вовчку, її впливу на чоловіків-письменників, скандал з власними літературними рабами.
Зразком жорсткої реалістичної повісті у доробку Левицького є “Микола Джеря”, що є “найбільш знаковим текстом української літератури ХІХ століття”. У ХХ столітті таку вагу має “Сад Гетсиманський”. Своєрідно трактує дослідник тексти Панаса 
Мирного: “Проте якщо читацька витривалість дозволяє, а бажання з головою поринути в атмосферу 60-х років ХІХ ст. значне, за великі романи Мирного цілком можна взятися. Реаліст він добрий: образа від несправедливості, нудота й огида тогочасного життя дадуться взнаки вже до сотої сторінки”. Окремий розділ присвячено становленню українського професійного театру.
Детальний аналіз спадщини двох величних жіночих постатей – Ольги Кобилянської та Лесі Українки, їх вплив на подальшу літературу, ось що цікавить дослідника. Серед знакових постатей ХХ століття окремо мова йде про символістів О. Олеся, М. Вороного, згадується П. Тичина, окремий розділ присвячений поетам-молодомузівцям. Іронічна назва розділу “Жахливий хлопчик Володимир Винниченко” розкриває особливості його поведінки як політика і письменника. Не згадує літературознавець його роман “Слово за тобою, Сталіне!”
Серед яскравих представників української інтелектуальної прози (В. Підмогильного, В. Петрова-Домонтовича, М. Йогансена), зазначимо, що цей термін автор не використовує, він загубив і її засновника, найбільшого поліглота і сходознавця А. Кримського з його романом “Андрій Лаговський” (1905).
Не дивно, що й найбільшого українського інтелектуала В. Шевчука, який продовжив традицію “інтелектуального роману”, літературознавець розглядає дуже поверхнево, вказавши неповний десяток назв його творів, які відносить до “химерної прози” і виділяє на його творчість неповну сторінку. Це при тому, що В. Шевчук написав близько 130 томів, серед яких переклади на українську мову барокових авторів, зокрема двотомна антологія “Муза Роксоланська”. Крім того, поза увагою Р. Семкова пройшли 3 антології, упорядковані В. Даниленком і видані в київському видавництві “Генеза” у 1997 році: “Квіти в темній кімнаті. Сучасна українська новела”, “Вечеря на дванадцять персон. Житомирська прозова школа” та “Опудало. Українська прозова сатира, гумор, іронія 80–90-х років двадцятого століття”. У другій з них В. Даниленко чітко заявляє про появу “Житомирської прозової школи”, яка протиставляється “Станіславському феномену”, галицькій школі. “Житомирська – це складне письмо, важка сугестія, а галицька – грайлива, іронічна, фривольна”. Авторитетом, який згуртував “житомирську прозову школу” є Валерій Шевчук. Сюди входять також Анатолій Шевчук, Євген Концевич, В’ячеслав Медвідь, Володимир Даниленко, Григорій Цимбалюк, Євген Пашковський, Геннадій Шкляр, Василь Врублевський, Микола Закусило, Юрій Гудзь, Володимир Янчук. У передмові до цього видання детально розписані особливості нової літературної школи, її орієнтири і замкнутість простору.
Окремі знакові постаті Р .Семків розглядає досить детально у розділах “Микола Хвильовий і римська традиція самогубства”, “Кіно і Довженко”, “Театр і Куліш”, “Гумор і Вишня”, “Семенко і український авангард”, “Самчук, Багряний, Косач”. Говорячи про О. Довженка, не згадано його багатостраждальну кіноповість “Україна в огні”.
Серед нового модернізму окремо виділено розділи “Василь Стус – король метафор”, “Ігор Калинець – герцог культури”, “Григорій Чубай – лорд богеми”, “Два Тютюнники й один Лукаш”, “Вісімдесятники: хор ангелів”, “Оксана Забужко – леді без макбета”, “Дев’яностики: танок хуліганів”. Автор звертає увагу на творчості Ю. Андруховича, С. Жадана, Ю. Винничука, Л. Подерев’янського. Щодо інших письменників, то просто перелічує угрупування, до яких вони належать, і назви творів. Серед українських письменниць загубив блискучу новелістку Євгенію Кононенко.
Пишучи про українську літературу, Р. Семків зазначає пісні, які стали народними, і ми пишаємося ними по сьогодні: “Взяв би я бандуру…”, “Дивлюсь я на небо…” Михайла Петренка, “Очи черные” Євгена Гребінки, романс “Ніч яка місячна…” Михайла Старицького, “Чари ночі” Олександра Олеся, “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, “Чого являєшся мені у сні…”, “Як почуєш вночі край свойого вікна…” Івана Франка, “Журавлі” Богдана Лепкого, “Ой у лузі червона калина” Степана Чарнецького та інші.
Автор намагається зацікавити читача фактами про життя письменників, наприклад, згадує про роман М. Коцюбинського і Олександри Аплаксіної, листи письменника до неї, які вийшли окремою книгою. Пише письменник і про залицяння В. Домонтовича до Софії Зерової, які врешті побралися; про освідчення О.Кобилянської Осипу Маковею, на яке редактор газети “Буковина” не відповів взаємністю.
Як бачимо, писати про українську літературу складно, особливо про сучасну, адже доводиться відкривати нові імена, оцінювати непрочитані майже ніким тексти; знаходити алюзії, ремінісценції; вписувати нову літературу у контекст уже існуючої. Але у більшості випадків це вдалося досліднику, і студенти та поціновувачі мистецтва матимуть змогу вчитися з цього підручника, шукати нові пригоди української літератури.
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
