06-02-2026

Микола Хвильовий очима дослідників і сексотів

Полювання на “Вальдшнепа”: Розсекречений Микола Хвильовий. Науково-документальне видання. Упор. Ю. Шаповал. Передмова: Ю. Шаповал, В. Панченко – К.: Темпора. 2009. 296 с.

Сьогодні мова йде про своєрідне доповнення до біографії М.Хвильового, а саме різноманітні доноси до спецслужб на митця, “крамольні листи” до друзів, які теж були прикріплені до “Діла”. З них можна дізнатися багато цікавого про життя письменника, його добу, побратимів, їхню творчість, яку сумлінно студіювали ці невгамовні читачі. Назбиралось такого матеріалу багато і стає зрозумілим, що митця мав одної ночі забрати “чорний воронок”, але автор випередив ці події, покінчивши життя самогубством.

Один із найскандальніших романів Миколи Хвильового дав письменнику ще одне ім’я – Вальдшнеп. Як зазначає у документальному фільмі про Миколу Хвильового “Цар і раб хитрощів” Юрій Шаповал, за “Вальдшнепом” пильно стежило 20 сексотів. У передмові до книги “Полювання на Вальдшнепа: Розсекречений Микола Хвильовий” автор пише: “Він знав про закони полювання фактично все. Відомо, що справжнього вальдшнепа важко підстрелити, а «Вальдшнеп-Хвильовий» точно знав: він не дасть себе підстрелити” [1, c. 31]. Підтверджується таке полювання за Миколою Хвильовим і в фільмах “Будинок «Слово» (2017), “Будинок “Слово”: Нескінченний роман” Тараса Томенка (2024), де використані ці ж матеріали, доноси на письменника від агентів – “Літератора”, “Професора”, “Ленінградця” та інших.

Нагадаємо, що народився Микола Фітільов 1 (13) грудня 1893 року у селі Тростянець, Охтирського повіту, Харківської губернії у родині вчителів. Володимир Панченко у дослідженні “Хвильовий: історія ілюзій і прозрінь” зазначає, що “від батька він успадкував і мрійливість, яку, очевидно, слід розуміти як налаштування душі й розуму на постійний пошук ідеального, бажаного, такого, що мало б «підтягувати» до себе саму дійсність” [1, c. 47]. Далі вчений розповідає про розлучення подружжя Фітільових через схильність чоловіка до алкоголю. Мати з 5 дітьми переїхала до сестри у село Зубівку в маєток її чоловіка, поміщика Миколи Смаковського. Освіта хлопця була здобута нелегким шляхом. У сусідньому селі Колонтаїв Микола закінчив початкову школу. Потім була вища чотирикласна школа у Краснокутську, Охтирська гімназія, яку він був змушений залишити через участь у “так званому українському революційному гуртку” та Богодухівська гімназія, звідки його виключили через зв’язки з соціалістами під час революційних заворушень. Юнак читав твори Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Чарльза Дікенса, Віктора Гюго, Гюстава Флобера, Ернста Гофмана. Іспити склав екстерном і, зрештою, отримав диплом.

У 1914 році Микола Фітільов у віці 21 року потрапив на фронт, пройшов через Волинь, Галичину, Польщу, Буковину, Румунію. Демобілізувався у 1917 році, тоді ж почав друкуватися у фронтовій газеті. Приїжджаючи до матері, він познайомився з молодою вчителькою Катериною Гащенко, з якою незабаром одружився. У 1919 році вступив до партії КП(б)У. Десь у 1919–1920 роках почав підписуватись як Микола Хвильовий.

У 1920 році у подружжя Фітільових народжується донька Іраїда. 1921 року письменник переїздить до Харкова, де виходить друком його збірка поезій “Молодість” і поема “В електричний вік”. У 1922 році розлучився з першою дружиною, одружився з Юлією Уманцевою, яка мала дочку від першого шлюбу — Любов, її Хвильовий приймав як рідну і ніжно називав Любистком. Саме до неї він звертається у останньому листі і передає авторські права: “Золотий мій Любисток. Пробач мене, моя голубонька сизокрила, за все” [1, c. 185].

Тим часом вийшла друга його поетична збірка “Досвітні симфонії”. У 1923 році долучається до організації “Гарт”, виходить збірка прози “Сині етюди”. Приїздить до Києва, де знайомиться з Миколою Зеровим, саме йому пише в листі за 1924 рік про невдале самогубство: “Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим: очевидно, боягуз я великий, нікчема” [1, c. 73]..

У 1925 році в додатку до газети “Вісті ВУЦВКУ” (“Культура і побут”) була надрукована стаття Григорія Яковенка “Про критиків і критику” в літературі, що поклала початок літературної дискусії, активним учасником якої став Микола Хвильовий (три памфлети “Камо грядеши?”). Головне гасло цих памфлетів: “Треба негайно на настирливе запитання «Європа» чи «Просвіта»? відповісти: «Європа»” [2, с. 402].

Продовжує розвивати свої ідеї Микола Хвильовий у статті “Україна чи Малоросія?”, яка при житті автора не була надрукована. Автор закликає українських літераторів не наслідувати Москву, а орієнтуватися на “психологічну Європу” (запозичивши цю думку від неокласиків)

Активний і харизматичний Микола Хвильовий заснував ВАПЛІТЕ (Вільну академію пролетарської літератури), яка проіснувала з 1926 по 1928 роки, куди увійшли Михайло Яловий, Микола Куліш, Микола Бажан, Майк Йогансен, Павло Тичина, Юрій Яновський та інші. Видав 5 чисел однойменного журналу “Вапліте”, 6-те ж число було конфісковане через уривок ідеологічно ворожого роману “Вальдшнепи”. Митці намагалися створити нову українську літературу, використовуючи найкращі досягнення європейської літератури. Ваплітяни виступали проти шовінізму й ідеалізували революцію 1917 року, яка обіцяла національне самовизначення і проголошення свободи народів.

Про популярність Миколи Хвильового свідчить те, що коли в 1925 році газета “Культура і побут” провела анкетування 30 літераторів, то 28 з них назвали його своїм улюбленим письменником.

У 1926 році вийшли окремою книжкою памфлети “Думки проти течії” Миколи Хвильового та цикл памфлетів “Апологети писаризму”, які продовжували літературну дискусію. Тут виникає термін «червона графоманія» (писаризм) — низькопробна література, що виправдовувала своє існування лише ідеологічною відданістю, виступаючи проти хуторянства та «просвітянщини».

У грудні 1927 — березні 1928 року Хвильовий був разом з родиною у Берліні та Відні на лікуванні (туберкульозу), де знайомився із досягненнями європейської культури, популяризував там українську літературу. Готуючись до поїздки, як зазначає один з сексотів, на квартирі Хвильового вночі передруковувались рукописи як самого письменника, так і інших заборонених митців. Під час перебування за кордоном Хвильовий у листах до Аркадія Любченка із захопленням пише про Європу: “В Німеччину обов’язково треба завітати… Далі я Вам радив би взяти візу до Італії і, коли можна, до Франції” [2, с. 884].

Але для пильних спостерігачів Хвильовий маскується і вдає обурення від життя за кордоном: “Дуже вплинув на нього з негативного боку закордон. Він обурений на пануючий лад, на порядки закордонні, вирішив, що йому треба бути тільки з радянським союзом” [1, с. 102]. Як бачимо, навіть прискіпливих агентів перехитрував “цар і раб хитрощів”.

Йосип Сталін критикував комуніста Хвильового за націонал-ухильництво, оскільки метою політики партії є злиття національних культур у культуру радянську.

4 грудня 1926 року Микола Хвильовий пише перший покаянний лист. Про це інформують донощики: “Самораскаяние Хвылевого вряд ли было искренным”. “Літератор” теж підозрює і натякає: “чрезмерное покаяние вызывает сомнение, нет ли здесь какого-либо политического хода” [1, с. 75].

Саме з 1927 року ведеться пильне стеження за письменником. Як говорить Володимир Панченко, “довкола Хвильового плелася сітка, з якої йому вирватися було неможливо” [1, с.75].

У тому ж таки 1927 році Микола Хвильовий пише політичний, ідеологічний роман-диспут “Вальдшнепи”. У творі відсутній сюжет. Головний герой роману Дмитрій Карамазов запозичений з російської літератури (Ф. Достоєвського) і символізує шукання істини. До курортного містечка прибуває подружжя Карамазових, їх друг Вовчик і 2 жінки – Аглая та її тітка Клава з чоловіком. Дмитрій закохується в Аглаю, а тітка Клава фліртує з Вовчиком. Їхні розмови на серйозні теми розкривають думки про майбутнє партії, а інколи несподівані відверті речі, як, наприклад, фраза Аглаї “комуністи, хоч і непогані люди, але в більшості страшенно нудні” [2, c. 229], “Маркс є зовсім чужорідний елемент для вашої країни” [2, c. 221]. Дівчина з Москви, але українська патріотка Аглая обурюється ненавистю Карамазова до Шевченка (“саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон?” [2, c. 221]).

У 1927 році виходить І том “Творів” Миколи Хвильового “Етюди”, у наступному році – ІІ том “Осінь”.

У 1928 році відбулася “самоліквідація” ВАПЛІТЕ під тиском партійно-державного керівництва УРСР через ідеологічні звинувачення в «буржуазному націоналізмі» та опозиційність до офіційної політики. Був написаний другий покаянний лист Миколи Хвильового, Олеся Досвітнього і Михайла Ялового, де вони відмовляються від своїх гасел “Геть від Москви”, “Дайош психологічну Європу”, а також відмежовуються від “неокласиків”, проти яких виступили на пленумі ЦККП(б)У: “Ми рішуче рвемо з тими своїми помилками, що давали привід ворогам Компартії горнутися до нас” [2, c. 820]. Серед документів, уміщених у книзі, є лист до Михайла Ялового, де Микола Хвильовий пише: “Ми написали “зречення”? Написали. Чого ж іще від нас вимагають? Лизати комусь задницю, чи що? Що-ж до “Вальдшнепів”, то я певний, що не будь їх, все одно щось найшли-б і припрягли-б мені” [1, с. 95].

Колишні “Ваплітяни” створюють журнал “Літературний ярмарок” (1928 – 1930). Тут були надруковані нові твори Миколи Хвильового – “Вступна новела”, “Арабески”, повість “Сентиментальна історія”. Як зазначає Володимир Панченко, “Кожен номер «Літературного ярмарку» розглядався мовби крізь окуляр мікроскопа” [2, с.75]. Сексоти, ці специфічні читачі, глибоко занурювалися у підтексти. Так чимало клопоту завдав їм диспут про Зелену кобилу, в образі якої вони припустили, що було заховано Україну, партію, українську літературу.

1929 року делегація у складі 52 письменників (у тому числі Миколи Хвильового) зустрілися у Москві зі Сталіним, де обговорювалися завдання літератури. Й.Сталін сказав: “Національна література є тим повітрям, без якого не зможе розвиватися культура”, “Національні культури будуть розвиватися, і ми будемо їм помагати”, “В літературі повинні з’явитися герої із народу, із селян”. Майк Йогансен запитав, коли буде приєднано до України частину Кубані, Воронезької і Курської областей, де переважають українці, почувши у відповідь, що дуже часто змінюються кордони, зараз це не на часі.

1930 рік – процес СВУ, Микола Хвильовий виступає зі статтями, де звинувачує учасників процесу (“Державна політична управа не помилилася: вона натрапила на найголовніший штаб бойової контрреволюційної організації…” [1, c. 24], тут же засуджується і “хвильовізм”, який “поруч з єфремівщиною мусить сидіти (і сидить)” [1, c. 25], на лаві підсудних. Створює організацію “Пролітфронт” та однойменний журнал.

Прагнучи уникнути репресій, Хвильовий визнає свої погляди помилковими (особливо гасла “Геть від Москви!”). Цей період також можна назвати Третім каяттям (у промові на зібранні харківського ВУСППу). У своєму виступі він визнає, що “Пролітфронт” був продовженням Літературного ярмарку, а той – продовженням ВАПЛІТЕ, і всі вони “виросли з дрібнобуржуазного середовища”. Остання організація зайшла в тупик власних помилок. Далі Хвильовий критикує футуристів і хвалить ВУСПП як єдину організацію, що не схиблювала від генеральної лінії пролетарської літератури. 1931 року була надрукована збірка Миколи Хвильового “Старі поезії”. В іншій статті “Нове амплуа Миколи Хвильового” письменника названо “царем і рабом хитрощів”, сказано, що він “самого себе перехитрував” [2, c.115]. В цій же статті сексот пише, що письменник “правильно передбачив шляхи нападів на себе”... [1, c. 117] і вибрав собі ролю хитрющого блазня, який не хоче користуватися з правила “все дозволено” [1, c. 117].

“Він дуже обережно обирає слова і фрази, що до них не причепишся, що їх кожен Головліт візує” [1, с.118].

Новий блазень грає на тоні, на інтонаціях.

Бачимо, наскільки уважно прочитувався кожен твір письменника: “Прийом дискредитації всіх своїх “урочистих” вигуків та поклонів на адресу революції, республіки і т. д., що його суть полягає в уміщені цього “славословія” серед свідомо безглуздих дурниць – цей прийом наш блазень вживає теж систематично” [1, с.121].

Після довгого обмірковування Микола Хвильовий вирішив… відійти зовсім у бік від усіх цих “непереборних труднощів”, “марудної роботи”, “засюсюканих героїчних буднів” і тому подібних нудних річей. “Він вирішив зорганізувати новий “напрямок” – “блазенство”... Танцювати навколо, підсміюватися, підморгувати, іронізувати, “урочисто” розкланюватися з Великим Відродженням” і т.д. – це зміст, так би мовити, “неохвильовізму” [1, с.125]. Ще один інформатор пише: “В дискуссии Хвильовий высказался почти до конца: уши воинствующего национализма, прикрытые классово-терминологической бутафорией и трескучими туманностями, неизбежно должны были показаться в практических выводах, и они выявились в ХІІІ ст. ХВИЛЬОВОГО под злобно-шовинистическим заголовком “Московськи задріпанки”...” [1, с. 137]. Особливо зачепили сексота намагання оминути російську літературу, курс на західно-європейську літературу: “В Європу ми поїдемо вчитись, але з затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом. Чуєте, москвофіли з московських задрипанок, чого ми хочемо?” [1, с.138]. Про покаяння Миколи Хвильвого один з інформаторів пише: “кріпко змінив тепер свої думки і вже не збочиця” [1, с.160].

О.Попов зазначає, що при зустрічі з рядом письменників Хвильовий був замкнутим, однак “сквозило его раздражение против ком.партии, которая – по его мнению – несправедливо “принижала” “пролитфронт” и “возвеличивала” ВУСПП” [2, с. 165]. Далі говорить, що такі настрої письменник мав ще у 1929–1930 роках. Професор Сулима зазначає, що Хвильовий “очень и очень сродни украинским националистам” [1, с.168]. Далі автор трактує по-своєму слова вихователя дочки Хвильового “зразу видно, що Уманцівна / – Уманець, дочь Хвылевого / із справжньої української сім’ї”: “Это заявление националиста Жукова Ив. П. я понимал так, что украинско-националистическая настроенность в семье ХВЫЛЕВОГО достаточно сильно отражается и на дочери, ученицы Гринченковской школы” [1, с.619].

Цей же пильний сексот пише, що уже доповів про окремих вчителів-націоналістів у відповідні органи. Далі професор Сулима розповідає цікавий випадок, коли на одному із застіль у Остапа Вишні він поставив питання про те, як ставляться присутні до переходу українців на латинський алфавіт, Микола Хвильовий запропонував надрукувати літературно-науковий збірник українсько-латинським шрифтом і додати статтю Сулими про правила правопису цим алфавітом. Далі ця затія так і не просунулася. Агент “Професор” заявляв: “Група Хвильового-Куліша в українській літературі представляла цілий час нацдемівський ухил на своєрідний маншовикуватий, псевдопролетарській базі вона втратила свої літературні організації / Вапліте, літярмарок, пролітфронт і група А” і власні орган Хвильовізм, як літературно-політичний напрямок був, як відомо, розбитий” [1, с.176].

У “Довідці” на Миколу Хвильового за 1933 рік, говориться, що у 1927 року в Берліні він готовий покінчити самогубством, “лишь-бы показать, что здесь (в УРСР. – Н.К.) на деле твориться” [1, с.196]. Бачимо з цього, що і в Німеччині за ним так само пильно стежили. Проте не вказано з ким зустрічався митець, як пропагував українську літературу і кого саме з митців популяризував.

Сильні враження від голодомору письменник виніс від поїздки на Полтавщину навесні 1933 року. Арешт приятеля письменника Михайла Ялового та розуміння, що він буде наступним, призводять до самогубства Миколи Хвильового 13 травня 1933 року у Харківському будинку письменників “Слово”. Він запросив своїх друзів Миколу Куліша та Олеся Досвітнього, говорили про арешт Ялового, пили. Микола Хвильовий сказав, що прочитає уривок з нового твору, вийшов за ним до кабінету, і звідти почувся постріл. Схвильовані свідки побачили господаря квартири мертвого на підлозі.

“Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920–1930-х років” [1].

Як бачимо, харизматичний Вальдшнеп-Хвильовий не дав себе арештувати, він випередив своїх мисливців, адже добре бачив, як заводилися справи на цілком далеких від зброї учасників СВУ, і розумів, як уміють “розговорити” невинних відповідні органи. Він був обережним, бо відчував, що за ним стежать (навіть сам Й.Сталін!), і пильно прислухаються до кожного слова, яке можуть і переінакшити на свій лад. Його вчинок сприйняли за героїчний інші письменники, які теж щоночі чекали, чи не приїде по них “чорний воронок”. Ніхто з них не був застрахований від трагічної долі, адже невипадково письменників поселяли в одному будинку “Слово”, де серед них вживлювали сексотів. Їх усіх ГПУ тримала під одним ковпаком, часом нацьковуючи одних проти одних (як Миколу Хвильового проти Сергія Єфремова та інших учасників СВУ). Рятуючи себе, Вальдшнеп виступає проти футуристів і неокласиків. Мабуть, він розумів, що четвертого покаяння уже не дадуть, тому й зважився на такий рішучий крок.

Документи тієї доби свідчать про те, як дорого коштували сміливі виступи письменників, їх гасла і тексти, які пильно прочитувалися сексотами, членам ГПУ, коли літературу розглядали як політику. Адже Микола Хвильовий постійно збурював інших письменників, створював нові організації, видавав часописи; він звик бути у центрі подій і водночас балансувати на межі прірви. Недаремно Володимир Панченко один із розділів свого дослідження називає “Магія Хвильового”, де аналізує одну з ключових новел “Я (Романтика)”. Адже тільки за цей один твір чи гасло “Геть від Москви!” могли засудити до страти. На прикладі Хвильового Радянська влада показувала своє “ангельське” терпіння, віру в щирість його покаяння за гріхи, які він повторював раз за разом. Але таке терпіння мало от-от лусьнути, адже папка з документами назбиралася достатньою для суворого вироку.

У кінці видання вміщено інтерв’ю Володимира Панченка з донькою письменника Іраїдою Кривич, яка розповіла, що єдиний раз бачила тата в день його поховання. Вона ж згадує, що під час “чисток” вітчима хотіли виключити з партії за те, що виховував доньку націоналіста.

Книжка містить фотододаток – фотографії письменника, його першодруків, журналів, які видавав; світлини будинків, де жив і вчився митець, зроблені В.Панченком. Подається також диск із фільмом “Цар і раб хитрощів” (2009), авторами сценарію якого є Ірина Шатохіна та Юрій Шаповал. Це один із фільмів серії “Гриф секретності знятий”.

Хочеться вірити, що незабаром побачать світ і інші подібні збірники документів, як наприклад, про Олександра Довженка, Павла Тичину, Максима Рильського, Миколу Зерова, нашого земляка Дмитра Загула.

Дослідження цікаве для всіх шанувальників української літератури; тих, кого приваблює період українського розстріляного відродження і його яскравого представника – Миколи Хвильового.

Використані джерела:

1. Полювання на “Вальдшнепа”. Розсекречений Микола Хвильовий. Науково-документальне видання. Упор. Ю.Шаповал. Передмова: Шаповал, В.Панченко. – К.: Темпора, 2009. 296 с.: іл.

2. Хвильовий М. Твори у двох томах. Т. 2. – К.: Дніпро, 1990. 925 с.

Зображення:

1. Микола Зеров і Микола Хвильовий. Дружні шаржі Агніта

2. Георгій Дубинський. Дружній шарж на авторів альманаху «Літературний ярмарок». 1930

Ніна Козачук

Бібліотекар

Про автора

Бібліотекар, кандидат філологічних наук