27-02-2026

Культура в рюкзаках: Артур Дронь "Гемінґвей нічого не знає"

Вперше я побачила його на Львівському книжковому форумі у 2025-му. Я знала, що цей хлопець, всього на рік старший за мене, автор книги про війну, новий наклад якої вже вкотре розкуповують із шаленою швидкістю. Та останнім, про що я подумала тоді, була його популярність. Важко без пафосу сказати, що ти відчуваєш в такі миті: в той вечір поруч зійшлося все — музика, поезія, вже по-осінньому прохолодна львівська ніч, але найголовніше люди, які були в цьому моменті, як ніколи, на своєму місці.

Артур Дронь. Гемінґвей нічого не знає [Текст] : коротка проза / Артур Дронь. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2026. – 168 с.

Власне, книгу Артура Дроня я придбала 24 лютого 2026-го приблизно з такими ж емоціями, щоб попри маніакальну тривогу і страх, які, здається, охоплюють в цей день всіх, бути ментально ближче. Багато хто каже, що книга може бути психотерапією, допомогти вам в певний момент життя або ще щось подібне. Ви можете бути скептиком, говорити, що це все повна маячня, аж ось раптом: ви сидите в кавʼярні, прочитавши «Гемінґвей нічого не знає» за кілька годин, навколо купа людей, але ви не зважаєте на них та головне не соромитесь своїх сліз. Раптом ви стаєте ціліснішим, заспокоєним, як після розмови з добрим другом.

“Тепер я думаю, що це те, чого нам зараз треба від літератури найбільше. Щоб ця книжка, цей вірш, цей текст — із яких би речень вони не складались — говорили так:

«Ти не сам».
«Ти ніколи не будеш сам».
«Ти є тут».
«Ти також із тих, хто є тут».
«Це про тебе».
«Це тепер і назавжди про тебе»”

Так я зрозуміла, що саме побачила того вечора і відчула ще раз під час прочитання. Спільність. Мого покоління, людей, що говорять по-різному, але завжди про одне. Про нас самих, нашу країну, митців, погляди. Життя не готувало нас до цього, але повномасштабне вторгнення відкинуло (сподіваюсь) чиюсь підліткову, юнацьку або ж дорослу інфантильність.

“Ми втратимо багато часу через війну, але колись буде ще ціле життя, аби набутися разом”

З часом ми усвідомили, що для нас важливо, а що виявляється, тепер зовсім не працює. Власне, у цьому й суть на перший погляд провокативної назви. Література як така набуває впливу та значень лише тоді, коли може говорити про досвід Інших. Тут йдеться не про точне відображення реальності, а більше про те, що саме книги можуть розповісти про найважчі часи. В однойменному есеї читаємо: “В Україні часто питають, коли зʼявиться «наш Гемінґвей». А він не зʼявиться, бо нічого не знає про нас. Гем засуджує війну, але шукає її. А нам треба власного голосу”.

Так, Артур неодноразово розповідає травматичну історію втрати наставника, яка продовжує бути з нами протягом всієї книги і яка попри весь жах та нічні кошмари має щасливе продовження в наступному поколінні. Поруч із сумом, тут багато позитивних історій: весілля військових, успішна реабілітація, коли здавалося, що надії немає; лікування, написання книги, поступове одужання Артура після важкого поранення, до щемкого ніжне та романтичне освідчення коханій. І мені хочеться про це почути, мені хочеться стояти поруч, щоб відчути це тепло і світло.

А ще, говорити про те, що дратує, бісить, викликає огиду, бо це також потрібно, щоб зрозуміти одне одного. Мені відгукується те, як він пише про російську літературу: “Навіть на своїх віршах про листочок і квіточку вони виростають вбивцями і ґвалтівниками. Тож знову: яка ціна національній літературі, якщо нація впродовж історії краде, вбиває і влаштовує геноциди”.

Але про нас зазначає: “Ми ніколи не були самі у важкі часи, бо наша культура також є в рюкзаках”.

Що мене особливо вразило так це те, як в книзі зустрічається творчість на перший погляд абсолютно різних письменників: Артур згадує пісні “Жадана і собак”, написані вже за час повномасштабного, під які я, зізнаюсь, також кожного разу щиро плачу, про зустріч з шотландським журналістом, якому вони разом з Катериною Міхаліциною розповідали про Вікторію Амеліну, яка писала книгу про воєнні злочини росії, і яка загинула від російської ракети в Краматорську. Саме її вірш “Тривога” ви читаєте найчастіше в соцмережах після кожного масованого ракетного удару:

“Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій”

Можливо, ми вже ніколи не будемо колишніми. Можливо, ті варіації моєї особистості, які могли б спокійно існувати у мирні часи, більше ніколи не нагадають про себе. Але я точно впевнена в одному: ми точно заслуговуємо на спокійні часи, коли військові-письменники (якщо вони, звісно, не відмовляться від цієї назви) писатимуть не лише про війну, а їхні книги все одно продаватимуть неймовірно успішно. Не бійтеся читати їхні історії, адже: “Пам’ятати усе це – жахливо. Гірше – тільки забути про це”.

Свій примірник книги я передала Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського, щоб кожен з вас мав хоч ненадовго власну сучасну “культуру в рюкзаках”.

Катерина Теленько

Завідувач сектору обслуговування

Про автора

Завідувач сектору обслуговування, книжкова блогерка