"Відчути подих незнаного...": до 85-річчя Миколи Рачука

Літературні зустрічі в Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського вже давно стали не лише традицією, але у доброю можливістю бути у колі людей, що розділяють спільні погляди та попри різницю поколінь вміють відчувати те, що близьке. У 85-ту річницю від Дня народження письменника Миколи Рачука (1941-2024), 5 березня, в нашій бібліотеці відбувся благодійний захід в рамках проєкту Світлани Кирилюк «Академічні години в Муніципальній», на якому ми говорили про нього як особистість, про його творчість і намагалися зрозуміти головне – чому про цього чоловіка сьогодні згадують так мало. 
 
A close-up of a person's faceAI-generated content may be incorrect.Світлана Дмитрівна зазначила, що його поезія розкривається читачам не відразу, а потребує глибинного занурення. Проблемою є і те, що про його творчість написано не так багато і навіть ті публікації, які можливо знайти, не є поетичними, а містять рецензії, аналіз на твори інших авторів, де Микола Рачук розкриває себе не лише як літературний критик, але й багатогранний філософ. 
 
Але це було пізніше. Під час розмови ми дізналися більше про його дитинство та становлення. Хлопець дуже любив читати, був надзвичайно наполегливим учнем, через що його не дуже сприймали та розуміли у колі односельців, але саме це дозволило йому після служби у війську вступити до Київського університету (1967). Як зазначила науковиця, час, а особливо Київ не зовсім сприяв таким людям: юнак був відкритим до нового та невимовно щирим. Багато хто з покоління шістдесятників, пережив хвилю арештів та судів, і був змушений або йти на компроміси із владою або зовсім перестати публікувати нові твори. Тому друга половина шістдесятих ніби була просочена цим відчуттям тривоги молодих людей, які приїхали навчатися до столиці. Микола Рачук швидко став близьким до кола київської поетичної школи, а про про ті часи потім напише так: 
 
„Щодо моєї долі, то вона така ж дірява, як і доля моїх ровесників. Хто зна, якою вона була б, якби на моїй дорозі не перетнулися шляхи Симоненка, Світличного, якби я не побував у колі Кочура, якби не почув голос М. Лукаша, не зустрівся з Михайлиною Коцюбинською, М. Вінграновським… Всі ці особистості наклали на мою долю свій відбиток. І він був, як на нинішній вимір, – золотим”
 
 
Найбільше у спілкуванні зі Світланою Дмитрівною він згадував про Івана Дзюбу, з яким товаришував та якому довіряв. На службі ж у війську він якост прочитав вірші Василя Симоненка і відтоді почав писати українською. 
 
Звернула нашу увагу пані Світлана і на історію дебюту, який відбувся не так, як треба. Майже кожен з його одногрупників, коли лише тільки вступав на перший курс, мав готову до друку збірку, яку мріяв видати і стати відомим. Та цензура вносила свої корективи. Поетичну збірку „Верблюди” Миколи Рачука не пропустили через на перший погляд банальну причину – вона на  думку критиків не вписувалась в стереотип того, як і про що має писати радянська людина. 
 
У 1971-му році Микола Рачук переїздить до Чернівців. Характерно, майже всі, хто навчалися разом із ним у той період, змушені були з різних причин покинути Київ. Йшла друга хвиля репресій. Київською поетичною школою це середовище назвали пізніше, доволі умовно, і складно сказати, що воно було цілісним. 
 
Що цікаво, попри ґрунтовну освіту, Микола Рачук тривалий час не міг дозволити собі бути письменником за професією: працював слюсарем, механіком, вантажником...
 
A book cover with red and orange designAI-generated content may be incorrect.Тож, коли  перша його поетична збірка зрештою вийде друком у 1980 році в Ужгороді, Микола Рачук із сумом відзначить, що краще б вона не виходила взагалі: для того, щоб книгу цього разу дозволила цензура, її довелося перекроїти до невпізнаваності: 
 
„Перша моя книжка побачила світ під заголовком невідомо ким придуманим «Вишневий промінь». Я подавав рукопис під заголовком «Знак чорнозему». Лада Федоровська поглумилася над моїм рукописом так, що мені довелося найкращі вірші звідти вилучити, а дописати сіренькі паровозики. Це – факт. Чого я не донищив – зробили редактори книги. Книжка була, але книжки не було. Я це прекрасно усвідомлював, проте навіть мій «компроміс» статусу переслідуваного не змінив…”.
 
За словами Світлани Дмитрівни, його поезія, завжди містить у собі певне мовчання або замовчування, постійне перебуває у пошуку відповідей на складні запитання…Це були непрості часи, коли Миколу Рачука, за його словами, неодноразово викликало до себе КДБ, доводилося жити у постійному відчутті небезпеки. Один із таких „викликів” мене справді пробрав до кісток: в якийсь день його попросили принести цигарки, а у приміщенні вже висіла заготовлена петля і тільки те, що він забув за ними зайти, буквально вберегло його від жахливої смерті. Та він не боявся говорити людям про війну в Афганістані і засуджував її; вважав, що саме КДБ винне у вбивстві Володимира Івасюка. Це був період, коли поети творили не завдяки, а всупереч обставинам.
 
Ми вирішили дещо змінити формат наших зустрічей цього разу, тому це була не стандартна лекція, а справжня розмова, де гості заходу ділилися своїми  спогадами про поета. 
 
Світлана Кирилюк пригадала, що вперше для себе відкрила Миколу Рачука, назвала своїм поетом, після прочитання поеми-феєрії Сон перед грозою у 2 випуску „Буковинського журналу” за 1993 рік. Це спогад про його покоління, поема, яку він писав з 1980 по 1993 роки. А слова з епіграфу „Друзям юності” з нею вже понад три десятиліття:
 
Розбита ваза, розбита
Нічим її не скріпити
Нікому її не скласти,
Не склеїти алебастром
 
Професор Борис Бунчук доєднався до нас онлайн і розповів наскільки неповторними були зустрічі, під час яких, вони з Миколою Свиридовичем, гуляючи по парку, могли говорити про все на світі протягом 4 годин і не відчувати втоми. За словами Миколи Рачука, пригадує він „поет повинен мати власну філософію, адже якщо поет не філософ, то для нього такого поета не існує і такої поезії не існує”. По-справжньому він усвідомив це, коли отримав в дарунок один із небагатьох примірників збірки „Урочища” та прочитав вірш, про вбивство Георгія Гонгадзе. Писати вже навіть тоді про це міг наважитися далеко не кожен письменник. Борис Іванович, відзначив, що у ньому була якась на дотик відчутна сміливість та відчуття справедливості, закладене з дитинства. Він розповів також про їхню спільну зустріч з Ігорем Калинцем, коли одного вечора 1998 року вони сиділи в саду: розмовляли, вірили, що все зміниться на краще. 
 
 
Петро Васильович Рихло познайомився з Миколою Рачуком вперше, як зі студентом. Ще тоді він відчув, що це оригінальний поет, який відрізнявся від інших. Його мислення було асоціативним, його поезії вражали складністю та герметичністю, чому він ніколи не зраджував. На думку професора, Микола Рачук мав свій абсолютно неповторний голос в поезії.  А ще був переконаний, що рано чи пізно його заарештують, готувався до цього та навіть голодував, що легше пережити можливе увʼязнення. Коли Петро Васильович почув про його смерть, то не хотів цьому вірити: „в ньому ще було стільки цієї поетичної субстанції, він міг створити ще не одну прекрасну поетичну книгу. Це була велика втрата для української літератури”
 
„Він був дуже переконаним прихильником української незалежності тоді, коли українською незалежністю ще навіть і не пахло”
 
В останні десятиліття життя Микола Свиридович жив у селі Шубранець. Одна зі студенток Світлани Дмитрівни із Шубранця завітала до нас на захід і також розповіла про своє захоплення його віршами. Вперше вона познайомилася з його творчістю ще під нас навчання у школі. Це було 9 листопада, День української писемності та мови, і учні, вбрані у національний стрій, особливо тішили Миколу Свиридовича, якого адміністрація школи тоді радо запросила на зустріч. Олеся розповіла про своє сприйняття збірки “З уламків відбулого”, про те, на які роздуми наводить та у які стани занурює. Запевняє: „для мене Микола Свиридович був, безумовно, унікальним автором”, що доводить, що моє покоління може цінувати та глибоко розуміти поезію. 
 
Людмила Олександрівна Ткач наголосила: 

 

„Наш університет має ім’я Юрія Федьковича, поета. Наш факультет очолював Борис Іванович Бунчук, поет. І, власне, небагато університетів України мають імена поетів: Шевченка, Франка, Сковороди. Ось і все. І те, що наш університет один із таких, можливо, також визначає його особливість і культурну пам’ять”

 

Вона пам’ятає, як Микола Рачук приходив на різноманітні лекції для студентів, на які його часто запрошувала Світлана Дмитрівна, літературні зустрічі, повертався до університету, схвильований тим, що завжди може знайти тут тих, то хоче почути поетичне слово. 

 

Філолог та художник Юрій Іванович Якимчук розповів більше про процес роботи над збіркою „З уламків відбулого” та її оформленням. Особисті зустрічі були і до цього, але, як і багато поетів, Микола Свиридович мало розповідав про себе та відкривався іншим не одразу, але у кожному його слові відчувалася тонка продуманість і глибина. Найприкріше, згадує він, що від моменту подання книги у друк та до його смерті, вони не встигли побачитися і поговорити, але пан Юрій з теплом згадує їхні розмови та радий, що пам’ять про нього підтримують небайдужі. 

 

До нас онлайн також доєднався син Миколи Свиридовича Ярослав Рачук і розповів дуже особисті спогади про батька. В тому числі він поділився спогадом, ніби вирваним із фотолистівки про багатогодинні прогулянки Ригою, Чернівцями, сповнені розмов, що просто не можуть містити у собі чогось прихованого. Для батька, з його слів, було першочерговим бути максимально чесним із собою та ближніми. Для нього він був певною мірою провідником у внутрішній світ інших поетів. Така роль є надзвичайно складною, оскільки кожен творець, якщо й не закриває його від інших непробивним панцирем, то оберігає, як щось крихке та доступне лише йому. Людина, що зможе провести цими стежками, пізнати мислення поета, відкриє для Іншого зовсім інакший світ, який може бути прихований за вигадливою павутиною слів. Він також підтвердив слова Бориса Івановича: тато вважав, що кожен поет має спиратися на власні переконання та структурувати буття. Микола Рачук постійно писав щоденники, фіксував у них свої роздуми, пояснення до віршів, щоб не лише пам’ятати, але й краще розуміти самого себе. 

 

 

Бібліотекарка Муніципальної бібліотеки імені А. Добрянського Лариса Кирилюк розповіла, що ще під час її роботи у бібліотеці-філії №1 ЦБС, до них часто приходив хлопець, закоханий у книжки. Одного дня він сміливо запропонував: „Запросіть до себе в бібліотеку мого батька, він поет”. Це був Ярослав Рачук. Так розпочалася нова історія: захід відвідали учні педколеджу, з яким Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського продовжує співпрацю сьогодні, а студенти разом із викладачкою Марією Василівною Ткачук завітали на нашу щиру розмову. І, як бачимо, вона триває далі!

 

Під час події, мені здавалося, що ми створили цього вечора доволі пливкий, але справжній та ніжний портрет митця, про якого хочеться і потрібно дізнаватися більше. 

 

„Виходячи з цих засад, я зупиняюсь на думці, що випадкового у житті людини взагалі нічого не відбувається, кожен окремий випадок заздалегідь передбачений. Кажу і аж самому стає страшно”

 

Важливо, що в рамках благодійного продажу книги „З уламків відбулого”, ініційованого родиною письменника Мирослава Лазарука та видавництвом «ДрукАрт» (директор Василь Ільницький) ми зібрали 3620 гривень для внука Миколи Рачука Святослава, який зараз служить в 160 ОМБр. Щиро дякуємо всім, хто долучився до цієї акції! 

author

Катерина Теленько

Завідувач сектору обслуговування

Про автора

Завідувач сектору обслуговування, книжкова блогерка