03-04-2026

Публіцистика Івана Багряного

Багряний І. Публіцистика: Доп., ст., памфлети, рефлексії, есе. Друге видання / Упоряд. О.Коновал; Передм. І. Дзюби; Післямова Г. Костюка. – К.: Смолоскип, 2006. 856 с.

У своїй передмові Іван Дзюба зазначає: “Загалом же публіцистичний доробок Івана Багряного являє надзвичайний інтерес і, як уже говорилося, багато в чому повчальний і не втратив своєї актуальності”.

Найвідомішим, без сумніву, є лист-памфлет Івана Багряного “Чого я не хочу вертатись до СССР?” Цей твір написаний для того, щоб показати світові, що насправді робиться в СРСР, що чекає на емігрантів, які переїдуть назад на свою Батьківщину. Чому так наполегливо прагнули повернути їх на “Родіну”? Чи не тому, щоб приховати жорстокість сталінського режиму? Слід сказати правду про табори і каторгу, де вони опиняться на “Родіні”.

Починає Багряний свій памфлет з того, що наводить дані з “Малої Радянської енциклопедії” виданої 1940 року, де подається інформація про переписи населення в УРСР. За 1927 рік було 32 мільйони чоловік, а в 1939 році – 28 мільйонів., а враховуючи, що мав бути ще приріст населення, то де поділося 10 мільйонів населення України? Що з ними сталося в країні “цвітучого соціалізму”? Далі автор пояснює, що в 1929–1932 роках в так званій “колективізації” було знищено заможних селян, “куркулів” як їх тоді названо. Саме таку розправу над одноруким дідом-пасічником та дядьком запам’ятав малий Іванко. А вже наступного 1933 року було влаштовано штучний голод, який “забрав колосальні жертви від народу, що нічого не хотів, крім свободи й незалежності”.

“Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, себто національний патріотизм в СССР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові – на мові червоного московського фашизму – «місцевим націоналізмом»”. Далі йдеться про репресії інтелігенції та духовенства, коли застосовувалася така формула: “В СССР людей хватіт і нєчово церемонітса” та “ліпше поламати ребра сотні невинних, як пропустити одного винного”.

У тюрмах і таборах в СРСР в 1936–1939 роках сиділо коло 11 мільйонів людей, в одиночних камерах сиділо по 25–30 людей. В кінці Іван Багряний пише, що нехай у Європі влаштують суд над українськими емігрантами, але судять представники цивілізованого світу, на такий суд Сталін не приїде.

Цей памфлет було перекладено англійською, німецькою мовами, й емігранти носили цю брошуру з собою на той випадок, коли їх захочуть відправити назад на “Родіну”.

Ще в одному документі – доповіді на ІІІ з’їзді УРДП “До питань стратегії й тактики нашої визвольної боротьби” Україна змальована між двох світів – комуністичним, що “облягає її тісним залізним кільцем, і світом демократичним, великим світом, від якого Україна ізольована знаменитою залізною заслоною”.

Автор робить висновок: “Світ не знає й не хоче знати України”. “Світ має інтерес до Росії, бо вона для нього існує довгі століття”, а про себе Україна може заявити, коли “почне писати свою історію сама, власним багнетом”.

Про вихід у світ “Слов’янської енциклопедії”, виданої в США 1949 року англійською мовою, йдеться у статті “Хіба це не жах?”. Обурює автора те, що там майже не згадано сучасних українських письменників, таких як Микола Куліша, Миколу Хвильового, Павла Тичину, Максима Рильського, Євгена Плужника, Валер’яна Підмогильного, Миколу Зерова, Олександра Довженка та інших.

Ще автор розмірковує, чи можлива революція в СССР. Спочатку він пише, що революція неможлива, бо люди дуже залякані Сталіним. Але потім каже, що влада зміниться після смерті вождя. І революція таки неминуча. Як бачимо, в чомусь Іван Багряний мав рацію.

У слові до вояка Радянської Армії він пише: “Тюрма народів – СССР – повинна бути зруйнована до основ, а сталінська антинародна диктатура знесена з лиця землі. На руїнах тієї тюрми нехай постануть свобідні республіки розкріпачених народів, однаково вільних, однаково суверенних і незалежних, де б справжніми й єдиними господарями були робітники й селяни кожної країни”.

У “Слові на той бік” публіцист пише: “Вимагайте свободи!... якщо не можна вимагати вголос, вимагайте пошепки, від вуха до вуха, від серця до серця, тим готуючись до того дня, коли цю вимогу поставите перед вашими узурпаторами так голосно, як тільки зможуть мільйони людей, коли вони дістануть у руки революційні багнети”.

Стаття “Феєрверк «колективної» демагогії” розглядає 10 годинний виступ Микити Хрущова, що вмістився на 196 сторінках машинопису. Йдеться про те, “як СССР переганяє Америку, бо дає зріст не на якихось 20 чи 30%, як США, а на 400%. Одначе поки що щодо виробництва на душу населення, то СССР ще далеко відстає від США”. Письменник сміється з такої доповіді і називає Хрущова “безпардонним брехуном”. Далі ще більше “стібеться” з нового радянського вождя, коли той обіцяє через 2 роки забезпечити країну картоплею й овочами: “Це значить – оті нещасні «душі» з країни комунізму не мають не тільки предметів «розкоші», а звичайної картоплі! І капусти! І взагалі овочів. То що вже тоді говорити про сало, і масло, і м’ясо, і цукор!”.

Врешті сатирик Багряний так переробляє виступ Микити Хрущова:

“І чого тільки у нас, товариші, нема! Хліба нема, цукру нема, картоплі нема, капусти нема, м’яса нема, сала нема!! Гасу нема! Мила нема! Калош нема! Чобіт нема… Штанів нема… Житла нема…. Права нема… Ладу нема… нічого нема… І навпаки: Все у нас, товариші, є! Хрущов є, партія є, терор є, тюрми є, концтабори є, голод є, брехня є, безправ’я є… – все є!”

Пізніше комічний образ Хрущова Іван Багряний створить в статтях “Цирк”, “І ще один цирк”.

Про 100-ліття від дня смерті Тараса Шевченка написано у статті “Хвилювання в «сторозтерзаному Києві»”. Як виявилося, хвилюються тому, що в Америці створюються пам’ятники Шевченку (у Вашингтоні та Вінніпезі), про нього виступив з великою промовою американський конгресмен Флад, проходять концерти й святочні академії. Така увага до українського питання злякала московських окупантів – “Хвилюється окупант зі злоби і тривоги. І хвилюються його раби з радості”.

Емоційна і вичерпна післямова “Відійшов у безсмертя” Григорія Костюка розкриває життєвий і творчий шлях Івана Багряного, його прагнення писати правду, що неможливо було в УРСР. У передмові до поеми “Аве Марія” (1929) Іван Багряний зазначав: “Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині – це категорія злочинців, до якої не належав і не хочу належати. Не іменуй же мене поетом, бо слово «поет» стало визначати: хамелеон, повія, спекулянт, авантурник, ледар”. Таким письменником він не хотів бути, тому після в’язниць і концтаборів, після другої світової війни він опиняється в еміграції, де створює свої шедеври “Тигролови”, “Морітурі”, “Розгром”, “Сад Гетсиманський”, “Огненне коло”, віршований памфлет “Антон Біда – герой труда”, “Людина біжить над прірвою”. Його твори перекладалися кількома європейськими мовами і були схвально сприйнятими американською та англійською критикою.

Ніна Козачук

Бібліотекар

Про автора

Бібліотекар, кандидат філологічних наук