Неповторні нові голоси: поетичний вечір авторської поезії в Муніципальній

Вірш Анастасії Лакусти, студентки 11 групи шкільного відділення

Боляче, страшно, самотньо

Голосні звуки б’ють по вухах

Наче падає небо,

Так і падає моє місто.

Безліч смертей, криків і сліз

А я сиджу, і не розумію що стало причиною цього

Сиджу і молюся щоб не прилетіло в дім.

Потім я бачу грузовики повністю забиті людьми і не розуміла я, що люди ті вже не живі. 

Потім були ночі, нескінченні наче

Ночі були в підвалі довгі, липкі та страшні. 

Були і прильоти в моє рідне село, 

І історії які я буду пам’ятати до смерті 

Історії людей що загинули у себе в будинку,

Або дітей, маленьких дітей які були розстріляні разом з матір’ю у себе в машині.

Таких історій безліч, і я не повинна була знати їх, я не повинна була бачити на власні

очі весь жах війни, але це сталося, і я пам’ятати буду до кінця, що несе  з собою ця

клята

війна. 

Поезія може змінити вас до невпізнаваності. Вона потребує неймовірних зусиль, але віддячує з не меншою силою. Те, про що ви напишите на папері чи у нотатках на телефоні, з часом може здатися не такими важливим, але почуття, які набули форми — назавжди залишаться свідками вашого стану та емоцій тоді. 

Вірш Анастасії Човік, студентки 24 групи музичного відділення

мій любий друг

хто я для тебе?

біда, могутність чи любов…

можливо дар? чи чисте небо?

або густа холодна кров?

напевне я шматок паперу,

же пишеш ти про все своє

або колючая троянда,

що розпускає ті шипи 

я – незабутній твій світанок,

який сходитиме завжди,

я – щирість, лагідність, турбота, 

які окутають. Коли..?

коли-небудь, коли ти скажеш,

коли попросиш, позовеш

усе що скажеш, все що вкажеш

прийматиму без жодних меж (все в мить, авжеж)

бо ти – мій друг

а я спитаю:

хто я для тебе? розкажи

мій любий друже, я чекаю

а ти подумай, не спіши

Після складної та похмурої зими нарешті настала довгоочікувана весна, яка багатьох надихає бачити все навколо в яскравих, але ще ніжних меланхолійних тонах, а її розміреність спонукає до роздумів про на перший погляд звичні речі, у яких, здається, і зберігається вся філософія буття. 

Вірш Богдана Рошки, студента 3 курсу

Життя – це сонце в небі синім, 

Це сміх дитячий у дворі,

це щастя в дні прості й невинні,

Що зігріває нас в житті

Життя – це ранок з теплим світлом,

І кава в тиші на столі,

Це мрії, що летять привітно,

Мов птахи в чистій висоті.

Бувають хмари – та минають,

Бо сонце знову вигляда,

І серце тихо нагадає:

Життя прекрасне, не біда

Тож усміхнись новому дню ти, 

Злови щасливу кожну мить,

Бо навіть в дрібці незабутній

Життя у радості бринить

Поетичний інтерактив ж допоміг не лише пригадати класику, перевірити свої знання, але й розслабитися та щиро посміятися. Я пам’ятаю, як ми так само читали в компанії мегапопулярні вірші, які з часом стали для нас не настільки еталонними, але саме це відчуття спільності залишилося з нами надовго. 

Студенти були справжніми і щирими, а головне – не боялися критики. Ми знаємо, що саме у спільноті часто народжується не лише підтримка, але й кращає стиль. Так, молодь часто давала перечитати свої тексти, наприклад, Анатолію Добрянському, адже вони не з пліток знали, що у нього є чуття на таланти, а ще, він ніколи не боявся сказати комусь правду про якість написаного. 

Тому у бібліотеці його імені ми хочемо продовжувати цю традицію та бути місцем, куди хочеться повертатися за підтримкою та спогадами, адже для багатьох молодих поетів сьогодні важливе саме відчуття дружнього дому та безпечного простору. І ми впевнені, що завдяки цьому вони писатимуть все кращі і кращі вірші!

А послухати поезію всіх учасників ви можете, переглянувши наш запис події на платформі YouTube.