Кава, втеча і цитрус душ наших

Кава, втеча і цитрус душ наших

Поповчук Анна Бо – люблю: поезії / Анна Поповчук. – Чернівці : Букрек, 2012. – 240 с.

Безумовно, я висмикнула назву з контексту. Безумовно, я її перефразувала і, звичайно, зробила це не випадково. Але про все за порядком.

Аня Поповчук – поетеса не з лякливих. До того ж читає багато, а пише мало, друкує ще менше й рідко коли коментує творчість інших поетів. Хіба що на роботі – в радіопередачах.

Звідси витікають два відрадних висновки: по-перше, авторка сама володіє певним рівнем самокритичності, отже книга, що з'явилась у видавництві «Букрек», виникла з прагнення Ані бути почутою/прочитаною, а не заціненою.

Однак, попри всі респекти, мушу сказати про готову книжку як естетичний продукт. Наскільки можна здогадатись, вірші підбирала авторка разом з автором передмови – Тамарою Севернюк за принципом відсіювання творів різних років та за темами. Спосіб апробований і переважно вдячний. Мінусом його виявляється те, що серед шикарних текстів трапляються описові й дещо дитячі за рівнем мистецького втілення. Позитивним моментом стає правдивий та всебічний огляд написаного авторкою в різні часи власного світобачення.

Що важливіше: «квіти в покосах» чи «в таврованій душі – сукупність геометрій»? Питання на засипку. Для мене тут найважливішою є демонстрація різних іпостасей поетеси та визначення емоційно-естетичного осердя книжки, щоб вона знайшла свого читача.

Отож, іпостась основна й перша: філософська. Проблема цінності людини-як-вона-є у всесвіті безмежних та обмежених можливостей бачиться лейтмотивом творчого акту Анни Поповчук. З'ясування першопричини цього питання стає важливішим за відповідь на саме запитання. «Кошеня вилизує вулицю / по котрій тече молоко… Намагаючись вітер здолати, / все ростимуть уверх вітряки. / І не буде уже кошеняти, / молоко побіжить у віки…». Існування людини одночасно в мікро- та макрокосмі робить її величною та змалілою, химерною та всеосяжною, з точним призначенням та фірою виборів доль. Перший крок до відповіді – ідентифікація: «Можливо потім скажеш: «Прощай, Анно!» / і слід мій легкий тихо пом'янеш. / А я така. Така, як є, реальна. / Напевно, я підозрюю, Ти – теж». Другий крок – визначення правил гри, того що можна / неможна, треба і т. п. «Побачиш: йде вулицею блу, чи пінк, / чи блу-пінк-роуз, чи травесті… Любов Бога до своїх дітей-конвульсій, / здається, не має меж…». І крок третій – певний (п)лан дій: «З душею сам-на-сам, знімає капці втома».

От і добре, що є шанс домовитись із собою. Тут само хочу вказати на дотичну й теж доволі важливу тему: роль непересічної жінки в суспільстві. Механізм той самий: питання, розвиток дії та часткова відповідь. «Непересічна жінко, хто ти? / Чим ти живеш усі останні роки?». З порадами тут справи гірші – поради дієві на любителя. Авторка обурюється спробами бути жінкою-в-собі та ще й, разом з тим, в одній особі. На відважних, але самотніх очікує в тій справі «порожнеча у вищирі звіра».

Якщо вже говорити про природу жінки, то їй (по собі знаю:) ближча іпостась «я - природа», про неї і поговоримо. «Фіолетами зблискує голос густий – / У бузково-мізерному – вічність утрати. / Нам натхнення черпати / у вірі зрадливостей, / і терпіння своє посадити за грати…». Єдність з природою, яка значно сильніша за людину, надихає жінку на створення штучних загород і, водночас, стає рушієм звершень. Дочекатись літа, хоча зараз тільки осінь – чим не звершення? А тоді затаєно насолодитись перемогою: «Назбираю м'яти й рути-зілля / і присплю Тебе в своїх руках…».

Та все ж, зізнання «я – сонях» зачаровує рідко кого. І то – на сторінках книги, а в житті треба діяти. Яскрава, бурхлива, кіношна дія – ще одна іпостась Ані. «Розвіває фіранку дух ночі під готику свіч, / спонукає до дії, не хоче зважати на втому». Персонаж дії у поетеси зажди стає позитивним героєм, діячу допомагає природа, доля стелить під ноги зоряні підказки. Але знову знаходяться потаємні вітри оман: все, що вічне й незворотнє веде до страху, який сам по собі викликає розчарованість.

«Простенькі радощі» - повертають нас до себе. А це не так і просто. На розраду повернутись в місто, яке стає міфом та міфотворцем і розгойдує карусель нової Аниної іпостасі у книзі – мотив міста. «Як чужий антикварний предмет – / гострі шпилі костелів і катедр…», а ще аромат кави: «Слухала музику Ліста, / блукала порожнім вокзалом… / Пила холодну каву, Тебе у долі просила…». І ця «магія кави і міста» проростає глибинним зором, стає деміургом на ратному полі віршописання.

Я оце повагом наближаюсь до пояснення назви есею. У книзі є вірш «Цитрус», який викликає, принаймні в мене, чимало різних асоціацій. Серед них – дитячий мультик про маленького песика, який втікав від навали фруктових монстрів. Майже вся книжка Анни Поповчук просякнута бажанням втечі від себе й людей, від самотності, де «цитрини поглядів і цитрус наших душ» заважають бачити й відчувати. Насправді ж, сильний та насичений цитрусовий аромат розгортає стежки до вміння насолоджуватись миттєвістю, а співвідношення хвилі й часоплину, як апельсинки до духм'яного яблука, принаймні для слов'янської душі.

Прикметна річ – наостанок, і заключна цитата з книги. А ви – як хочете, то – читайте поетичну збірку. Прикметна річ: книга, що має назву «Бо – люблю», містить дуже мало любовної лірики. Та й та, що є (почитаєте) має інші конотації. Багатозначно, тонко й виважено. Варто «Все почати з кінця, щоб відчути сентенцію вірша…», адже всі ми інколи «бранці власних страждань». Це було наостанок.

Антоніна Аністратенко