«МЕТАФІЗИКА МИТЦЯ» ОЛЕГА ЛЮБКІВСЬКОГО

 
 
П'ятниця, 20 лютого 2015
 
 
 
«Метафізика митця» – під такою назвою 19 лютого у Муніципальній бібліотеці ім.А.Добрянського відбулася творча зустріч з Олегом Любківським, який більшості відомий як унікальний художник, але митець працює також у галузі літератури, є автором прозових текстів.
 
 
 
 
Кожна виставка його робіт завжди концептуальна. Про картини, виставки Олега Любківського доречніше було б казати не «дивитися», а «читати». Його образотворче мистецтво справді цілковито піддається текстуальному аналізові (навіть герменевтичному). І очевидним є те, що художню прозу Олега Любківського не можна повноцінно аналізувати, не знаючи його образотворчого мистецтва. Та натомість саме проза сприяє поглибленому розумінню його картин, наближенню до психології творчості художника. Можна стверджувати, що цей тон було задано самим митцем ще концептуальним, синкретичним виданням «DIE DANKBARE BUKOWINA», в якому автор крізь призму власних картин та роздумів екзистенційно-історіософського характеру подав портрет Чернівців.
 
Цього разу більше йшлося про Олега Любківського-прозаїка. Розмова велася навколо книг «Оповідання простим олівцем» та ще не опублікованої «Автопортрети з натури». Три «автопортрети» в останньому номері за 2014 рік представив своїм читачам журнал «Київ» (ми розповідали про цю публікацію раніше: http://dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=487051).
 
Коли йдеться про такого успішного, зреалізованого художника, як Олег Любківський, то навіть думки не виникає про потребу у якомусь додатковому творчому вираженні, у необхідності ще додатково заявити про своє світовідчуття, адже образотворче мистецтво цього художника, яке є його способом пізнання світу, цілком вичерпно передає його світогляд. Імовірно, що письмо Олега Любківського – результат потреби душевно-емоційного балансу, оскільки тут переважає лірично-меланхолійне, емоційність, тоді як картини гостропроблемні, жорсткі, безкомпромісні.
 
На питання про те, що спонукало до писання художніх текстів, Олег Любківський відповів, що це особиста таємниця, але потвердив: його проза – продовження картин. Безперечно, художник відчутний у кожному образі та в специфіці сюжетної побудови. Тексти Олега Любківського за стилем та естетикою подібні до поетичного кіно: чітко виписані окремі картини-кадри, які плавно перетікають із одного в інший, створюючи повне уявлення навіть не стільки про подію, скільки про враження, настрій, ідею, породжують асоціації. Присутні змогли переконатися у цьому, прослухавши кілька творів із книги «Автопортрети з натури» у виконанні автора.
 

 

 

"Можна не сміятися - я тоді сам не знав, що цей смітник буде вирішальним у моїй творчій біографії. Він Виявився довгим і загадковим, як немиті музейні коридори, що ховали в темному кутку історію того міста, що колись називалося "Czernowitz" ("АВТОПОРТРЕТ З "KAISER-KAFE")

 
 
За словами Олега Любківського, твори цієї книги, у порівнянні із вміщеними в «Оповіданнях простим олівцем», мають вже інше смислове навантаження та основне обрамлення. У першій усі тексти об’єднані однією лінією, події розгортаються завжди навколо якогось ядра-«артефакта» (споруди, уламки, частини споруд, місця, предмети). Тексти другої об’єднані жанровим визначенням «автопортрет», що одразу робить чіткішою постать самого автора, більш явною його присутність і надає стилю деяких творів есеїстичності.
 
Однією із таємниць власної творчості письменник все ж поділився. Часто його твори – це передані у формі художньої оповіді сни. Саме вони «надиктували» деякі сюжети. Інколи в одному творі автор поєднує кілька снів.
 
Доктор філологічних наук Петро Рихло
 
 
Саме це перехрещення реальностей – аж до неможливості точно визначити, про яку із них ідеться, – а також постійних рух героя ними (чи фізично, чи ментально) робить творчу манеру Олега Любківського спорідненою з манерою Густава Майрінка. І як зазначив присутній на зустрічі доктор філологічних наук Петро Рихло, такі аналогії зовсім не випадкові, адже автори, не зважаючи на відстань у часі, перебувають у спільному контексті. На думку журналістки Любомири Паранюк, саме цей контекст сприяє повноцінності творчого діалогу, творчій дружбі та взаємопідтримці, взаєморозумінню Олега Любківського та Софії Майданської, яка часто відгукується на його творчі проекти.
 
 
 
 
Отже, проза Олега Любківського – самобутнє явище сучасного літпроцесу, яке заслуговує на прочитання, інтерпретацію. Можна з певністю стверджувати, що лірика, подеколи меланхолія, емоційність, поєднана з тактовністю та аристократизмом, вишуканість, вичерпність, чіткість образів та висловлювання (своєрідний образно-словесний мінімалізм) і, разом з тим, іронія та інколи сарказм, несподіваність сюжетних поворотів, впізнаваність «артефактів» та, водночас, їх несподіваний ракурс не можуть залишити байдужим жодного читача його текстів.
 
Сподіваємося, що Олег Любківський – і художник, і письменник – і надалі дивуватиме шанувальників мистецтва.
 
 


 
 
Текст Інги Кейван