Вшанування пам'яті Анатолія Миколайовича Добрянського.

Черговий день народження Анатолія Миколайовича Добрянського його друзі, знайомі, родичі та колеги відзначають без нього. Майстру «слова» з безмежною ерудицією виповнилося б нині вісімдесят два роки, якби 3 березня 2003 року він не пішов у вічність, залишаючи по собі безцінний скарб – світлу пам'ять і унікальну бібліотеку.

В останні дні серпня Анатолій Миколайович ніколи не залишався на самоті. Впродовж декількох днів відома квартира на Шевченка, 85 була гостинно відкрита для колег філологів з університету, вдячних студентів, акторів і співаків та власне всіх, хто в ці дні був у Чернівцях, і не проминав нагоди переступити поріг його квартири.

Чотирнадцятий день народження Добрянського розпочався молитвою біля місця вічного спочинку на на Алеї Почесних чернівчан Центрального кладовища. Цього літнього дня тут зібралися родина та його студенти - науковці Чернівецького Національного університету ім. Ю.Федьковича, аби схилити голови та низько вклонитися Анатолію Миколайовичу Добрянському. Завідуючий кафедрою української літератури, професор Володимир Антофійчук відкрив присутнім невідомі сторінки життя Анатолія Миколайовича, який регулярно навідувався до кожного книжкового магазину Чернівців, аби не пропустити цінних для нього видань і ретельно відбирав їх для своєї приватної книгозбірні. Небайдужі до книги студенти його щоразу супроводжували і разом із своїм викладачем перетворювались в доброму сенсі цього слова в «заручників» книги.

А вишуканим «букетом квітів» для справжнього мистецтвознавця і тонкого знавця музики, яким завжди був Анатолій Миколайович, став біля могили виступ молодого кобзаря - Василя Жованика. Студент Київського національного університету Ім. Т. Г. Шевченка виконав на могилі Добрянського історичну пісню козацьких часів « Ой на горі на могилі, на широкій Україні».

А потім, як завжди, товариство зібралося в Меморіальній кімнаті Анатолія Добрянського, що знаходиться в Муніципальній бібліотеці. Прийшла родина, його друзі та учні, щоб запалити свічку пам’яті та згадати добрими словами людину, чия постать стала легендарною. Ці зустрічі в книгозбірні вже прийнято величати « Сонетами для Анатолія Добрянського», оскільки сонет - був улюбленою формою вірша Анатолія Миколайовича. З ним він пов’язував не лише свою викладацьку діяльність, а й наукову роботу. Тому й не дивно, що зустріч нинішня розпочалася з поетичної посвяти, яку зачитав колега і друг Анатолія Добрянського - Богдан Іванович Мельничук.

Анатолію Добрянському – сорокарічному, симпатичному, до сонета дотичному.

«Неправда, що старий сонет помер.
Приходить він з імли середньовіччя,
Щоб віншувати в день сорокаріччя
Того, хто був ще вчора піонер.
Того, хто мужем вченим є тепер,
Хто вибрав магістраль, а не узбіччя
І в краї, що, замаєний в смеріччя,
Свої змужнілі крила розпростер.
Хвала йому! Нехай здоровий буде,
Нехай його і далі люблять люди
Отак, як він їх полюбив навік.

Нехай живе у дужості спартанській
Професор сонетарства А. Добрянський –
Усміхнений на диво чоловік!


 
Цього вірша було написано Богданом Мельничуком 24 серпня 1975 року. Він увійшов до збірки поезій професора ЧНУ «Дума про кума», яка побачила світ у 2017 році. Богдан Іванович познайомився з третьокурсником Анатолієм Добрянським 3 липня 1954 року, коли навчався на першому курсі філфаку Чернівецького університету. «Мене познайомила з ним Марія Кобринська. Він був швидкий і діяльний. Після того знайомства 49 років поспіль ми дружили :зустрічались, обговорювали свої справи, читали один одному вірші, згадували студентські роки і ні разу між нами не пробігала чорна кішка», - згадує Богдан Мельничук.
 

«Я досі зберігаю поезії присвячені Анатолію Добрянському.-

Продовжила спогад про свого улюбленого викладача професор Надія Бабич.- З тієї миті, коли поріг нашої аудиторії переступив Добрянський – почалося сприйняття і літератури, і людяності, і таланту, яке залишилось на все життя. Мені хотілось бути хоча б трішки схожою на Добрянського в аудиторії перед студентами, де молоді люди чекають якихось цікавих розповідей. Одного разу він надав мені таку можливість, а можливо і наказав мені своєрідно, вести зустрічі з гостями в кінотеатрі «Чернівці», коли в нього були проблеми з голосовими зв’язками, - ділиться з присутніми пані Надія.- А коли я захистила дипломну роботу і вийшла з аудиторії, він мене схопив за плечі і каже: «Потебня в спідниці». Я Потебнею не стала, але ці його слова були дорого варті. Те, що він в мені розгледів мовознавця, було для мене безцінним авансом...
Коли я вчилася в університеті, то був у студентів такий вислів - «ходяча енциклопедія». Таких енциклопедій було на той час три: Олесь Романець, Богдан Мельничук і Анатолій Добрянський. Цих трьох людей можна було запитати що
завгодно – секунда і – отримуєш відповідь. Хочу сказати, що в мене була навіть якась своєрідна закоханість у Добрянського. Я досі зберігаю присвячені йому поезії. Я дуже вдячна долі , що в моєму житті був такий вчитель. Хотіла б, щоб і в долях наших дітей були такі особистості. Достатньо було б однієї, щоб бути впевненій в тому, що ваше дитя в голівці і в своєму сердечку носить те, що не дасть йому в житті схибити».

Муніципальна бібліотека – це стіни Добрянського. Він працював у відділі «Культури» часопису « Буковина».

«На той час, коли я працював з Анатолієм Добрянським в редакції газети «Буковина», у нас був один із найсильніших відділів культури в Україні в газетній журналістиці, - продовжує розмову Микола Миколайович Шкрібляк. В «Буковині» тоді такі видатні акули пера працювали, як український журналіст, письменник і краєзнавець - Кость Валігура, лауреат Шевченківської премії Антон Комарницький, письменник і Заслужений журналіст України Володимир Михайловський. Відділ, де працював Анатолій Миколайович Добрянський, розміщувався на першому поверсі цієї будівлі, де зараз знаходиться Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського. Я думаю, варто наблизити до чернівчан інформацію про те , що це рідні стіни Добрянського, стіни – в яких працював Добрянський. Анатолій Миколайович рідко виходив на другий поверх, де нині розташована редакція газети « Буковина», але два рази на тиждень він відвідував кабінет заступника головного редактора газети Анатолія Масловського (нині тут знаходиться приватна книгозбірня Петера Деманта). Вони імпонували один одному. То були два великих інтелектуали. Годинами про щось розмовляли в кабінеті за зачиненими дверима, ховаючись в клубах сигаретного диму. Людям тоді багато що боліло… А я не розумів, так як не міг зрозуміти, чому матеріал про Анатолія Добрянського, як кращого лектора Чернівців, лежав в Анатолія Семеновича на столі більше року. Для мене це було великим здивуванням. Адже коли я приходив до нього в кабінет, то цей матеріал завжди стояв на верху. Увесь час. Уже на першій сторінці були затерті цілі рядочки речень, а він лежав і не йшов до друку. А всі наші матеріали, які щодня віддавались на вичитку, завжди опинялись внизу. Виявляється матеріал про нього чекав свого часу і таки з’явився на третій сторінці в часописі, де його легко можна було знайти. Чому так було, ми зараз знаємо, тому не потрібно відповідати на це питання».

 
 
 
В українському культурному просторі Анатолій Добрянський багато в чому був першим і залишився таким до сьогоднішніх днів.

В нього була найбільша приватна книгозбірня в Чернівцях.
 
 
Володимир Іванович Калинюк – племінник А. Добрянського згадує, що Анатолій Миколайович мешкав в однокімнатній квартирі в старому фонді на вулиці Шевченка. Велику кімнату ділив на дві частини величезними стелажами з книгами, які діставали стелі. Книги поселялись в квартирі Анатолія Миколайовича де завгодно. Одні приживались в шафах, інші на етажерках, треті - на височезних полицях над диваном. Нерідко на стелажах, що підпирали стіни вони розкладались у два ряди. Тим, яким менш пощастило – жили просто на підлозі у прихожій, утворюючи великі паперові гори. «Таке спільне життя зі сторони починало нагадувати виживання людини в морі книг. Було таке враження, що книги його виживали з помешкання, залишаючи йому все менше і менше життєвого простору», - згадує Володимир.- Першого разу коли я прийшов до Анатолія Миколайовича, то був дуже здивований. Тоді мені було 15 проків».

Ця людина почала першою читати курс української і світової культури в Університеті.

«Тоді, після Олександра Степановича Пулинця Добрянський став другою популярною особою в університеті. Він цілими днями і вечорами пропадав в бібліотеці,- розповідає колишній директор театру Тадей Сулятицький - друг Анатолія Миколайовича. Новаторські підходи до роботи в університетських аудиторіях допомогли йому стати яскравим проповідником мистецтва в Чернівецькій філармонії, Будинку естетики і дозвілля, Міському палаці культури, Чернівецькому обласному драмтеатрі. Він не пропускав жодної прем’єри. Після кожної ми влаштовували дискусії. Він писав рецензії на окремі постановки і друкував їх в місцевій пресі. Добрянський навіть подружився з колективом музично – драматичного театру ім. О. Кобилянської і продовж багатьох років був членом художньої ради. Ми його завжди запрошували читати теоретичні семінари. Зараз з посмішкою пригадую як в студентські роки він організовував в Червоному кутку гуртожитку вечори. Взагалі то я одразу звернув на нього увагу, щойно він з’явився серед студентів. Навколо нього завжди юрмилась молодь. Він всіх зацікавлював своєю ерудованістю».

Анатолій Добрянський першим почав вводити модні нині інтегровані курси.

«До нього ні таких програм, ні певних методичних підходів до читання курсу не було. До нього взагалі ніхто не читав такі спецкурси на стику різних наук, які будили у студентської молоді бажання розвиватись ширше. Не лише філологію вивчати, а й музику, театр, образотворче мистецтво. Будучи людиною полікультурною він провокував інших цією інформацією»- зізнається Микола Шкрібляк.

« Я щаслива з того, продовжує розмову Марія Пелех, що неодноразово чула ці лекції А. Добрянського. Бо на них важко було потрапити. Аудиторії , де він їх читав, були завжди переповнені, місць не вистачало. Студенти тікали з інших пар, щоб його послухати. Настільки легко він і цікаво говорив, що йому рівних в Чернівцях не було і не має. В його словах не було того, що надокучає, чи йшлося про лекцію, чи про розмову. Хотілось слухати, слухати, слухати...Мені хочеться, щоб Добрянського було більше у нашому журналі « Ластівка».

Його присутність змінювала існуючу ауру, людську енергетику, змінювала людей і їхні долі, їх ставлення один до одного і до себе.

« Він умів гарно висловлюватись і підтримувати молодих. Пам’ятаю, якось він сказав кілька важливих слів Іво Бобулу, який на той час був ще ресторанним співаком. І Бобул зрозумів, що він може співати не лише в ресторані «Дністер»( де нині «Панська гуральня»), а й на сцені. Не о
дин раз так бувало і в філармонії…Кажуть зараз молодь не дуже прислухається до старших. А мені здається, якщо б сьогодні зібрати молодь у залі філармонії і якби Анатолій Миколайович своїм тембром голосу і зі своїм підходом звернувся до них, то реакція залу і результат був би таким, як був колись. Бо це він робив від серця, з великою інтелектуальною думкою», - ділиться своїми роздумами Микола Шкрібляк.-
Він відійшов в інший світ, але духовно залишається серед нас, тих хто любив його, знав і пам’ятає. Для кого він був добрим прикладом і вчителем».

Справжнім подарунком для Анатолія Добрянського та присутніх, які зібрались в Меморіальній кімнаті Муніципальної,  бібліотеки стала присутність молодого кобзаря - Василя Жованика, якого запросила на пошанування пам’яті свого вчителя вдячна студентка Анатолія Миколайовича – викладачка університету Ніна Козачук. В Меморіальній кімнаті Анатолія Миколайовича він виконав Псальми, «Пісню про правду», написану більше трьохсот років тому та кобзарський традиційний варіант літературних пісень Григорія  Сковороди зі збірки «Сад божественних пісень», які є близькими до народної естетики, бо поширювались з писаних джерел та пройшли народну цензуру продовж століть.
 
 

БіблІотека найкраще вшанування пам’яті Добрянського , яке тільки може бути - визнали сьогодні його учні та друзі. Але мають намір звернутися до Муніципалітету з проханням встановити меморіальну дошку на будинку, де жив легендарний чернівчанин.
                           
 Підготувала Г. Мурмилюк.