Гостя Муніципальної – філолог з Канади Галина Костюк.


В роботі бібліотеки бувають приємні моменти, коли поріг Муніципальної переступають гості з інших країн. Іноді ними стають люди, долі яких, були дотичними до життя і професійної діяльності Анатолія Миколайовича Добрянського, чиє ім’я носить наша книгозбірня.
Відвідини Муніципальної учнями Анатолія Добрянського явище для бібліотеки не рідкісне. Одна із його учениць, чернівчанка, яка нині мешкає в Канаді, залишила після таких відвідин теплі і щирі спогади про свого великого Вчителя – людину, яка дивувала багатьох краян і відомих людей за межами краю, своєю ерудицією, педагогічним і ораторським талантом. Ці спогади ми пропонуємо вашій увазі.


« Добрий син України Анатолій Миколайович Добрянський є тією людиною, про яку не говориться у минулому часі. Він продовжує залишатися як не активним співрозмовником, то особою, до якої звертаються подумки, міркують, що б він сказав про ту чи иншу книгу, літературне, мистецьке явище або й цілком побутову справу.
 
Його багатогранна діяльність і вплив були помітні у всіх сферах культурного життя (не лише України - він розповідав, наприклад, білорусам їхньою мовою такі речі про літературу і мистецтво їхньої країни, яких вони ніколи не чули, і тим підносив їх на дусі, підтримував національну і людську гідність). Цитував поезію Тичини болгарською мовою, щоб студенти краще оцінили оригінали з відстані перекладів. І такі ж подиву гідні знання Анатолій Миколайович мав про багато культур світу. Та найголовнішою сферою його фахового життя був Чернівецький університет. І тут невтомний професор Добрянський не замикався у межах філології - він читав лекції на багатьох факультетах - лекції, котрі були для тих щасливих слухачів найяскравішими споминами їхніх студентських років.
 
Я вирішла вступати на українське відділення філологічного факультету. Мені казали, що з такими добрими оцінками не варто псувати собі життя, а подаватися, наприклад, на факультет іноземних мов. Перша половина 80-х, на яку припало моє навчання в університеті, була найкращою ілюстрацією приповідки - темрява найчорніша перед світанком. Але в університеті все ж траплялися люди-промені, котрі цю темряву протинали світлом своїх душ і робили життя досить-таки стерпним: Тамара Порфирівна Заворотна, Іларіон Іларіонович Слинько, Петро Васильович Рихло, Надія Денисівна Бабич, Василь Максимович Лесин, Михайло Григорович Івасюк. Та коли на третьому курсі до нас прийшов Анатолій Миколайович Добрянський, ми опинилися в особливому світі, де наука, музика, мистецтво - все найкраще, створене людьми, поєдналося у досконалій гармонії його лекцій-шедеврів. Його репутація ішла попереду, старшокурсники оповідали про нього легенди, і ми очікували не лекцій - свята. І все ж були заскочені, підхоплені вихором глибоких думок у яскравих небуденних образах, блиском інтелекту, грою слів, тонким гумором, бездоганним викладом і змістом, перед яким тьмяніли захоплюючі романи.
 
Згодом я прочитала спогади сучасників Миколи Зерова, котрим пощастило слухати його лекції, а там кожне слово - наче про Анатолія Добрянського. Хоча на той час комуністичний режим існував на Буковині менше сорока років, Україна й українське відійшли як не цілком “за лаштунки” життя, то існували як декорації - тло, на якому розгортався “спектакль” офіціозу. Професор Добрянський не виголошував промов проти повсякденного абсурду існування - він читав лекції з української літератури, музики, мистецтва. У книгарні він насамперед купував українські видання, а в кіоску періодики не пропускав жодної української газети і журналу. Коли він регулярно купував “Україну” - тижневик, котрий щойно у другій половині 80-х почав поступово і дуже несміливо виправдовувати свою назву, - я не переставала дивуватися: що там може бути вартим уваги? Та професор Добрянський, як золотошукач, знаходив у купах офіційної брехні крихти справжнього, правдивого слова, факту, щирої емоції. І приносив до нас ці багатства уже очищеними від фальшу, викладав їх бездоганно відшліфованими реченнями, які невимушено лилися з його вуст, так, що ми не відразу зрозуміли, скільки часу і зусиль було витрачено для композиції лише однієї лекції, а кожна з них - справжній шедевр.
 
Його особистий приклад, неослабний інтерес до української культури, наголос на всьому найкращому в ній спричинили зосередження уваги студентів на українській літературі так, що поступово Україна виходила на передній план, опинялася у центрі їхніх інтелектуальних інтересів, її образ увиразнювався і ставав усе важливішим. Студенти професора Добрянського позбувалися відчуття національної меншовартости під його впливом, пишалися тим, що вони - українці. Це ставалося непомітно, поступово, ненав’язливо. Анатолій Миколайович знайомив своїх студентів та слухачів поза університетом зі спадщиною забутих і заборонених письменників та діячів культури, відштовхуючись від скупих спогадів зацілілих письменників про 20-30-і роки та публікацій часів відлиги на початку 60-х років. І ті спогади, і невеличкі збірки були немилосердно посічені цензурою, тож Анатолій Миколайович не обмежувався ними, а будував свої надзвичайні лекції, далеко виходячи за межі офіційно дозволеного. Він не боявся подавати інформацію, котра існувала на той час лише в архівах, був оточений відсутністю страху, наче особливим кліматом, який завжди творився довкола нього. Ця атмосфера свободи, краси, живої думки так разюче контрастувала із сірістю довкілля, що до професора Добрянського повсякчас тягнулися люди, а він мав для кожного добре слово.
 
Чимало моїх однокурсників і викладачів говорили хто із жалем, а хто і з легким осудом про те, що Анатолій Миколайович витрачає свій талант на усні виступи, дуже мало публікується. А хто б надрукував те, що він говорив студентам про Тичину, Довженка, Симоненка (лише деякі з його найулюбленіших постатей)? До того ж він мав гіркий досвід із антологією “Український сонет”. Як Сократ, професор Добрянський безкорисливо і щедро наділяв своїх слухачів скарбами своєї душі, сіяв добірне зерно з надією, що воно рясно проросте за кращих умов. Тому в тих успіхах, здобутках, публікаціях, які мають його студенти, є велика частка зусиль Анатолія Миколайовича.
 
Про А. Добрянського усталилася думка, що він не говорить - співає. Більшості такий спосіб викладу подобався, а дехто з нього іронізував. Проте небагатьом спадало на думку, що саме спричиняло музичність лекцій знаменитого професора. Насамперед - це українська мова - регулярне чергування голосних і приголосних звуків забезпечують їй мелодійність. Але не меншою мірою симфонічність виступів-лекцій-висловлювань Анатолія Миколайовича обумовлена блискучим володінням українською мовою, глибоким знанням її багатств і віртуозною побудовою кожної фрази, навіть у повсякденному діялозі і приватній розмові. Чи багато людей говорять закінченими реченнями - такими, котрі можна записувати чи публікувати відразу, без редагування? Анатолій Миколайович не лише так говорив повсякчас, його мовлення було не тільки бездоганним за формою, а й глибоким та інформативним за змістом. Кожне його слово, як ваговите зерно, було забезпечене золотим запасом правди, чести, краси.
 
Як талановитий майстер своєї справи він працював легко, збоку виглядало - без зусиль, і лише колеги знали, скільки годин напруженої праці вимагала підготовка однієї лекції. До речі, як фахівець найвищого рівня Aнатолій Миколайович постійно змінював зміст своїх лекцій - доповнював новою інформацією, перебудовував композицію, оновлював свіжими публікаціями. Незважаючи на колосальну зайнятість, Анатолій Миколайович ніколи не відмовив нікому у допомозі, пораді, книзі. Немов метеор, щедро освітлював простір, не рахуючись із власним добробутом і здоров’ям. Анатолій Миколайович регулярно заходив до книгарень і завжди знаходив щось потрібне для роботи. Коли поруч траплялися його студенти і теж вибирали книги для себе, він часто за них платив. Робив це недемонстративно, говорив при тім про щось инше, жартував, так що студенти не почувалися незручно. Поруч із ним дихалося легко, як у сосновому лісі. Цього повітря тепер бракує.»
Галина Костюк.
 
 
Галина Костюк народилася у Чернівцях 27-го травня 1963-го року. Після навчання у Чернівецькій середній школі №23 (1970-1980 рр.) стала студенткою філологічного факультету (відділення української мови та літератури) Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича (1980-1985 рр.).
Через кілька років Галина Костюк уже аспірантка кафедри української літератури ЧДУ (1989-1993 рр.) А у 1993 р. вона як молодий науковець блискуче захистила дисертацію на звання кандидата філологічних наук в Інституті літератури ім. Т. Шевченка Академії Наук України і певний час викладала на кафедрі української літератури в Чернівецькому університеті. У 1996 р. переїхала до Канади та під впливом професійної діяльності свого вчителя - Анатолія Добрянського продовжила навчання в Торонтському університеті почавши вивчати історію мистецтва ( 2002-2004 рр.).
Невдовзі стала членом дирекції Наукового товариства ім. Т. Шевченка Канади. Нині викладає в Канаді французьку та українську мови. Екскурсія нашою бібліотекою була цікавою Галині Костюк тим, що книгозбірня створена на приватній колекції Анатолія Добрянського, де зустрічаються книги в єдиному примірнику. А ще тому, що в кожній із кімнат бібліотеки присутній дух Анатолія Миколайовича, який живе тут разом з його приватною книжковою колекцією та особистими речами. Почути теплі слова про свого колишнього викладача їй було дуже приємно. Працівникам бібліотеки у свою чергу було цікаво поспілкуватись із землячкою, яка проявила себе як досвідчений науковець продовживши справу Анатолія Добрянського в Канаді. Ми сподіваємось на подальшу співпрацю з цією достойною чернівчанкою. 

                                                                                                                                     Підготувала Галина Мурмилюк.