24-01-2018

НОВІ НАДХОДЖЕННЯ

Пропонуємо Вашій увазі нову книгу – дослідження галицького науковця філолога Романа Піхманця, який є автором монографій присвячених соціологічним аспектам вивчення літератури в школі, поетиці української літератури кінця ХІХ початку ХХ століть, а також творчості Василя Стефаника та Івана Франка. Книга науковця « Іван Франко і Василь Стефаник. Взаємини на тлі доби» визнана кращою у рейтингу « ЛітАкцент року - 2009».

Нове видання, яким щойно поповнився фонд Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського -

 

Підхманець Р.В. Із покутської школи буття. Засади мислення Василя Стефаника, Марка Черемшини і ЛесяМартовича (монографія).- Серія « Бібліотека « ЛітАкценту».- К.: Темпора, 2012.- 580с.

Книга літературознавця Романа Підхманця розвінчує існуючі міфи про «Покутську трійцю». У ній розглянуто підстави, на яких Василя Стефаника, Марка Черемшину та Леся Мартовича виокремлюють у літературну групу, а також розглядаються чинники, які їх об’єднували чи провокували напруження в їхніх стосунках.

« Розмову про «покутську трійцю» донедавна починали неодмінно зі своєрідної формули чи кліше, що всі троє належали до революційно- демократичного напряму в нашому письменстві,- пише автор, - були вихідцями з трудових верств народу й жили в крайній нужді. Хоча саме щодо цих питань наговорено найбільше явних нісенітниць чи свідомих фальсифікацій, пов’язаних з елементарним нерозумінням суспільно- політичних реалій у Галичині наприкінці ХІХ – у перші десятиліття ХХ століть та з ідеологічними догмами».

З перших сторінок видання літературознавець пояснює, чому майже століття, цих письменників називають традиційно «трійцею» і говорять про них, як про письменників однодумців і друзів « нерозлийвода».

Так сталося з легкої руки Антона Крушельницького, пише науковець, який у 1910 році видав у Коломиї антологію « Вибір нарисів і новел Василя Стефаника, Івана Семенюка, Леся Мартовича.» Ні автор , ні упорядник тоді не говорили про трійцю, але об’єднали їх словом « гурт», « група», вказавши на « спільні замилування». Крім регіонального фактору та того, що в «трійці» були приятельські стосунки з студентських літ, зіграла свою роль ще й любов українців до «таємного об’єднання». «Узаконила» такі уявлення написана в 1949- му році відома картина українського художника - графіка Василя Касіяна під назвою «Покутська трійця», що зображала трьох письменників.

Виходячи з того, що кожен із діячів «покутської трійці» - передусім самобутня творча особистість, автор вважає за необхідне зосередити увагу на характеристиках, які визначають їх мистецьку своєрідність, але спочатку описує їх людські характеристики. Зокрема те, що Василь Стефаник довго не спілкувався з Іваном Семенюком, через те, що той був вправним танцюристом, а він ні. Ймовірно йшлося про стосунки з дівчатами в роки навчання. « А ближче зійшлися вони на початку 1912 року, коли автор «Карбів» на запрошення Василя Стефаника, депутата до Державної ради Відня, якому вкрай потрібний був добрий правник, остаточно переселився в Снятин, де відкрив адвокатську контору й узявся « вдержати» національно - патріотичний рух на Покутті «в порядку і сталості». Однак і тоді приятельські стосунки ускладнювались «любовним трикутником»: Іван Семенюк - Наталія Семенюк - Василь Стефаник.

У свій час літературознавці « охрестили» Черемшину учнем Стефаникової школи, що теж викликало у Стефаника протест. « Це непорозуміння в нашій критиці все мене боліло, кидало тінь на наші особисті недомовлені стосунки».

З Лесем Мартовичем стосунки Василя Стефаника теж були не зовсім простими та сталими. В автобіографічних нотатках 1929 року він пише своєму братові Іванові Стефанику, вчителеві села Русова, характеризуючи Мартовича: « Ще серед його знайомих і приятелів ходять його оповідання, які він компонував, не записуючи їх ніколи. Добре було б, щоби його приятель Лев Бачинський списав з пам’яті оті бродячі оповідання». Спираючись на це свідчення Євген Баран стверджує, що Стефаник ніколи не вважав себе близьким приятелем Мартовича і ніколи не ділився з ним своїми душевними та творчими таємницями. Навіть не зважаючи на те, що Стефаник у скрутний час знаходив притулок в Леся Мартовича, у них не раз доходило до конфліктів, а вже поготів ділитися сокровенним.

Вимальовуючи образи цієї «трійці» Роман Підхманець звертає увагу читача на те, що раніше літературознавцям дуже «давалися взнаки(…) засади побудови марксистсько- ленінського іконостасу з історії літератури, згідно з якими « вибраний» письменник мав народитися в найбіднішій сім’ї, жити в постійних злиднях й ходити обдертим. А ще вірою й правдою служити соціалістичним ідеалам - аж до самопожертви - й боронити на кожному кроці права гнобленого народу».

Однак, автор, говорить про те, що Василь Стефаник був «сином багатого господаря на галицькім Покуттю», який після закінчення гімназії безбідно довгий час жив у Кракові навчаючись медицині, але замість неї захопився літературою та громадським рухом, а «коли потрапив до австрійського парламенту, то на перших порах « як посол у Раді Державній оказався цілковитим зером і не зумів ані в одній справі сказати ніякого путнього слова». Батько його був розумним і поважним селянином, але так любив землю, що ця любов переросла у пристрасть. « У 1864 році він мав 18 моргів грунту, на початку ХХ століття він був власником 180 моргів». Однак це не завадило Василю Стефанику - « суворому естету і трагіку» змальовувати «у своїх новелах жорстокі картини селянського страждання».

Марко Черемшина на відміну від Стефаника в душі був поетом, який на всі лади оспівував кохання і «на канві «гуцульського» побуту шукав нових форм для цієї вічної теми». Автор робить висновок, що Черемшина, мабуть, жив найбідніше за інших у студентські роки. «Не тому, що батько мав мало статків, - давався взнаки гуцульський характер із його гедоністичною формулою « живемо, аби набутися» , що передбачало значні витрати. «Ученики» зчаста піддавалися властивим молоді спокусам життя і революційним настроям. Але він вважав це пустою тратою часу. Тому не дуже прагнув « висиджувати на тодішніх тайних зборах кружка шкільних товаришів, які в дійсності не були тайними і на яких тільки багато папіросів викурювалося а навіть горівку попивалося». Черемшина з метою пізнати глибини світової і української думки багато читав. Як стверджувала його дружина Наталія Семенюк, він знав дев’ять іноземних мов: німецьку, французьку, англійську і п’ять слов’янських, хоча існують джерела, які зазначають, що Черемшина володів «так чи сяк 13-14 мовами».

« Пробуючи свої сили то в поезії, то в жанрі романтичного оповідання, то в драмі, то в модерно- символістських поезіях у прозі», Марко Черемшина ( Іван Семанюк) спиняється на неореалізмі та новелах із гуцульського життя. Впродовж 1899 – 1901 років він написав п'ятнадцять творів, які склали його першу збірку «Карби», що була видана у Чернівцях у 1901 році у видавництві студентського товариства «Молода Україна» під редагуванням Василя Сімовича. Варто додати, що до цього Черемшина активно друкувався на сторінках чернівецького часопису «Буковина». Саме там побачила світ його перша публікація «Керманич», а згодом інші його твори та переклади. Перебуваючи в Кобаках під час І світової війни галичанин, пов'язаний своєю творчою долею з Чернівцями, у своїх щоденникових записах не рідко описував військові події на Буковині.

Лесь Мартович став на літературну стезю майже на десятиліття раніше своїх друзів і був тривалий час літературним авторитетом для них. Після Коломийської та Дрогобицької ім. Франца Йосифа гімназій він подається до Чернівецького університету на правничий факультет. Уже в1889 році пише своє оповідання « Не- читальник». Через брак коштів більше п’ятнадцяти років навчається у виші, але одночасно займається культурно- просвітницькою роботою, видає свою газету «Збірка», пише сатиричні оповідання. Бажаючи заробити незайвих 30 гульденів стає редактором львівської газети «Хлібороб», а згодом « Громадського голосу», який до нього редагував Франко.

Однак Іван Франко наступником своїм все ж обрав Василя Стефаника і мова тоді повелась про літературну « Стефаникову школу».«…виходило так, ніби то Стефаник магістер цеї школи, за ним іде Мартович, а далі наймолодший Черемшина». Тінь від цієї « школи» черговий раз очорнила стосунки письменників.

До слова, творча дорога Василя Стефаника, як і Мартовича та Черемшини теж пов'язана із Чернівцями. Його перші реалістичні новели такі як «Лист», «Побожна», «В корчмі» та інші побачили світ у чернівецькій газеті « Праця» у 1897 році. А через два роки потішила читачів перша збірка новел Стефаника про трагічні моменти в житті селянина, його біль і страждання - «Синя книжечка», яка одразу отримала схвальні відгуки «метрів слова»- О. Кобилянської, Л.Українки, М. Коцюбинського, І.Франка.

Отже уже в 20-ті роки ХХ століття устоялась думка про цих письменників, як про таких, що мають одну соціальну сутність й «подібне коло ідей, однак є далекими один від одного за творчою манерою й стильовою палітрою».

Книга літературознавця Романа Підхманця «Із покутської школи буття. Засади мислення Василя Стефаника, Марка Черемшини і Леся Мартовича» відкриє Вам по – новому характери трьох галичан, їх відношення до життя народу з їхніми прагненнями, віруваннями, побутом і навіть забобонами, а також індивідуальні художньо – творчі світи цих трьох добре відомих нам письменників, що є класиками великої української літератури та їх «смислово - концептуальні параметри художньої свідомості».

Опираючись на реальні факти, а не на вигадки, відкидаючи ідеологічне кліше, автор дослідження намагається уникнути нових міфів. І робить висновок, що « кожен із героїв – це оригінальна, самобутня і цілком самодостатня творча особистість».

Книга рекомендована літературознавцям, викладам, студентам та усім тим, хто цікавиться специфікою художньої свідомості, історією національної літератури та розвитком інтелектуальної думки в Україні.

Сподіваємось, що витяги із книги зацікавлять Вас. А при нагоді, не без насолоди та цікавості, Ви   перегорнете сторінки цього видання. Тим паче, що життя цих «велетів слова» так, чи інакше було пов’язане з нашим рідним містом – Чернівцями.

Підготувала Галина Мурмилюк.

Джерело фото: http://elib.nplu.org/view.html?id=6397