«Мефістофель…та інтелектуал українського літературознавства» Михайло Рудницький

В січні виповнилося 135 років від дня народження письменника, поета, перекладача, літературного критика, літературознавця, журналіста, члена поетичного угрупування “Молода Муза”, дійсного члена НТШ, доктора філософії, професора Михайла Івановича Рудницького (1889-1975).

Направду, професор Рудницький був настільки харизматичною та неординарною постаттю в українських науково-літературних колах впродовж всього ХХ століття, що навіть після того, як він відійшов у вічність, ще довго про нього ходили таємничі чутки. Хай там як, але те, що Михайлу Рудницькому, одному з небагатьох, всупереч радянській комуністичній ідеології вдалося зберегти шарм української богеми європейського зразка, залишається незаперечним фактом. Можна тільки дивуватися, як йому вдалося в той жахливий період…залишитися собою.

А оскільки в наш час професійної літературної критики в українській науці недостатньо, видається по-справжньому несправедливим те, що його наукові розвідки не були включені в програму навчання українських філологів. Професор Рудницький не оминув увагою і літературний процес на Буковині,  його достойних авторів, тож надзвичайно важливо згадати його в ці ювілейні дні.

Аби хоч трохи наблизитись до розуміння такої знакової постаті, ознайомимося з його біографією. Про нього та всю його родину можна було б написати захопливий роман або зняти повнометражний фільм. Лише нещодавно деякі приховані деталі з життєпису  Михайла Рудницького знайшли своє місце на сторінках книги Олі Гнатюк "Відвага і страх".

Чого тільки вартує життєвий шлях його батьків. Історія їх одруження була романтичною, майже як в англійських романах, але водночас й доволі драматичною. Про це пізніше в подробицях написала рідна сестра Михайла Рудницького, Мілена Рудницька – викладачка, активна громадсько-політична діячка, літераторка, журналістка, одна з найяскравіших жіночих постатей в  Україні XX століття.   

Отже, Іван Рудницький, батько Михайла Рудницького, був сином греко-католицького отця-декана Михайла Рудницького та  Кароліни Ґлязер, що походила з німецького–польського роду:

«Коли Татко відбував у Львові однорічну військову службу і жив у касарні при Жовківській вулиці, познайомився з молоденькою, дуже вродливою смаґлявкою з жидівської родини Ідою Шпіґель. Це було в 1878 році. Батькові було тоді 22 роки, а Мамі, мабуть, 16... Але любов молодої пари, тим більш її подружні замисли зустріли рішучий супротив обох родин. Батьки Іди були ортодоксальними жидами; вони мали шинок чи малу крамничку при Замарстинівській вулиці. Про те, щоб віддати дочку християнинові, і чути не хотіли. А з боку родини Татка головний спротив ставила його мати, в розумінні якої такий подружній зв’язок був скандалом для всієї родини і катастрофою для сина».

Через обставини, що склалися, молодим довелося аж десять років йти до свого сімейного щастя. І лише після смерті своєї матері, навесні 1888 року, Іван зміг одружитися з коханою. А Іда втекла від батьків і була охрещена за римо-католицьким обрядом, прийнявши ім’я Ольга. Окрім того, Іван був правником , а отже матеріально не залежав від батьків. А вже незабаром, 6 січня 1889 року в містечку Підгайці, у подружжя народився хлопчик Михайло. На той час Іван Рудницький працював на посаді нотаріуса і то була «перша посада Татка, як нотаріяльного кандидата». В цій щасливій родині пізніше народилося ще три синочки і єдина дочка Мілена. Всі вони стали гордістю своєї родини.

Початкову освіту Михайло отримав вдома. Потім пішов навчатися до найпрестижнішого на той час навчального закладу – єдиної української Академічної гімназії у Львові. Тут він студіював  разом із синами Івана Франка – Андрієм і Тарасом, що вплинуло на його цікавість до літератури, та творчості Івана Яковича зокрема. Пізніше він навчався в гімназіях тих міст, куди батька переводили у зв’язку зі зміною місця роботи – Самбора та Бережан, де майбутній професор і почав писати свої перші…поезії.

На превеликий жаль, в 1906 році в родині сталася гірка втрата – помирає батько. Мати вирішує повернутися до своїх родичів у Львів, аби мати можливість дати дітям добру освіту. Треба відзначити, що вона не розгубилася і цілком використала підприємницький талант, який перебрала від своїх забезпечених родичів – успішно торгувала нерухомістю та здавала власне житло в найм.

Тож по закінченню Бережанської гімназії в 1907 році Михайло вступає на правниче відділення Львівського університету ім. Франца Йосифа. В цей ж час починає працювати у «Книгарні Польській» секретарем літературознавця та книговидавця Остапа Ортвіна, від якого він перейняв добру школу та ерудованість, що потім не раз ставало йому в нагоді. Проте праця в оточенні книг та його захоплення літературою загалом переважили і вже наступного року Михайло Рудницький покинув юриспруденцію і перевівся на філософське відділення. З наступних епізодів життя робимо висновок, що родина була добре забезпечена, оскільки він міг собі дозволити розкіш знову залишити навчання і поїхати до Парижа вивчати французьку мову, літературу і філософію. Впродовж двох семестрів, в 1910-1911 роках, навчався в Сорбонні, де слухав лекції одного з найвідоміших філософів того часу, представника філософії інтуїтивізму, французького професора Анрі Бергсона. Пізніше він цілковито сповідував його етико-філософські ідеї, був його відданим послідовником. Ще одним його викладачем був французький філософ і соціолог Жорж Сорель. На естетичні вподобання Рудницького мав вплив і відомий італійський інтелектуал, філософ, політик, історик та літературний критик Бенедетто Кроче. Власне у своїх вчителів він і перейняв критичне мислення людини високої західної культури, вишукану красу, яку він забажав перенести в рідний для нього Львів. Сучасники нерідко засуджували його за це, правда, він цим не дуже переймався.

Навчання у Сорбонні залишило вагомий вплив на формування світогляду Михайла Рудницького, про що він сам з гордістю згадував на своїй останній публічній лекції у Львівському університеті в радянський час:

«Усе те, що я говорив, то є залишки мого буржуазно-націоналістичного світогляду, бо я вчився не на якихось Марксах чи Енґельсах, а в Сорбонні».

Тут важливо зазначити й те, що значну роль для формування його світогляду, критичного мислення та думки мала й польська література  та культура – вдома всі члени родини навіть мама, будучи єврейкою, вся прислуга, розмовляли польською мовою. Родина жила в польському середовищі, а понад 20 років свого свідомого життя Михайло Рудницький прожив у польській Галичині міжвоєнного періоду. Нові книги, періодичні видання виходили виключно польською мовою. Навчання в гімназіях провадилось також польською. Як пишуть дослідники його творчості:

«Польська культура та польська література були одними з найголовніших інтелектуальних джерел для Михайла Рудницького. Саме під впливом текстів польських авторів М. Рудницький формувався як особистість, публіцист і літературний критик. Це стосувалось і філософського аспекту в його світогляді. .. навіть ідею безсвітоглядності письменника Михайло Рудницький запозичив у відомого польського філософа Казімежа Твардовського, засновника Львівсько-Варшавської школи».

Як напише пізніше сам Рудницький, ще будучи гімназистом «авторами, котрі мали великий вплив на молодого М. Рудницького, були ідеологи модернізму Фрідріх Ніцше і Станіслав Пшибишевський…»

Отже, Михайло Рудницький, повернувшись з Парижа до Львова, продовжив навчання у Львівському університеті, який успішно закінчив у 1913 році. Він продовжує працювати в «Книгарні Польській», вже у Бернарда Полонецького. Як кожен молодий науковець, він мав потребу в літературному товаристві та інтелектуальному спілкуванні, тож ще за часів студентської молодості почав відвідувати зібрання прогресивного і модерного українського літературного товариства – «Молода муза». Місцями зібрань традиційно були кав’ярні «Монополь» і «Центральна». Михайло Рудницький на той час був наймолодшим учасником товариства. Тут  він  мав можливість зустрічатися та спілкуватися з Іваном Франком, обізнаність та творчість якого завжди поважав та цінував. І хоч літературне угруповання проіснувало доволі недовго, але стало важливим етапом розвитку власне української нової літератури. Ще з студентських років у Михайла був дуже гострий критично-саркастичний розум, специфічна манера спілкування, за що від Івана Франка він отримав прізвисько «Мефістофель», тобто злий янгол з яскраво вираженими гострими рисами обличчя і гострою борідкою. Називали його і по-іншому – «український Рабле». Очевидно, він удостоївся такої асоціації за свій сатиричний розум та особливе захоплення впродовж всього життя французькою літературою.

Богемне та безтурботне життя молодого Михайла Рудницького перервала Перша світова війна. Йому на той час виповнилося 25 років і зрозуміло, що його би не оминули лихоліття війни. На цьому етапі в його біографії з’являються ще й до сьогодні нез'ясовані до кінця сторінки. Адже 8 трагічних воєнних років Михайло Рудницький перебував у європейських столицях, зокрема в Лондоні. Там він вдосконалював знання з англійської мови та досліджував літературу різних країн. У Парижі він знайомиться з відомим філологом-славістом Андре Мазоном і письменником Андре Моруа, у Лондоні – з Гербертом Велсом та Сомерсетом Моемом. Усі ці зустрічі пізніше знайдуть місце на сторінках художніх замальовок, написаних переважно вже у радянські часи, а саме книгах «Непередбачені зустрічі» та «Ненаписані новели».

До Львова Михайло Рудницький повернувся в  1922 році і став професором французької й англійської літератури Таємного українського університету. В цей період працював у щоденній газеті «Діло», редагував журнал «Назустріч». Був діяльним членом «Товариства українських письменників і журналістів імені Івана Франка» у Львові, став дійсним членом НТШ.  

Окрім того, після повернення до Львова одружився з Мартою Олесницькою – дочкою відомого політичного діяча Євгена Олесницького. В них була єдина дочка Дарина, яка разом з матір’ю восени 1939 року, з приходом радянської влади, виїхала зі Львова на Захід.

Ще в 1937 році його обрали професором Львівського університету, але тоді польська влада заблокувала його викладацьку роботу. Михайло Рудницький в період з 1939 по 1975 рік з перервами обіймає посаду професора Львівського університету. На своїх лекціях він намагався навіть у ті темні радянські часи передати студентам європейські цінності, дух свободи та прагнення до знань. Також досить тривалий час виконував обов'язки декана і завідувача кафедр. Коли прийшли німці, Михайлу Рудницькому довелося переховуватися, адже його мати мала "неарійське" походження. Після повернення більшовицької влади професор повернувся до університету. З 1944 року Михайло Рудницький працював на посадах завідувача кафедри зарубіжних літератур та декана філологічного факультету. Щоправда, тут в його науковій кар’єрі знову виникає багато незрозумілих моментів. Вже  восени 1947 року його звинуватили в українському буржуазному націоналізмі, звільнили з посад завідувача кафедри та декана, виключили зі Спілки письменників України, перестали друкувати. В радянський час його то знімали, то призначали і поновлювали на професорській посаді, мабуть виключно за наказами ректора або ж вказівкою „згори”.  Окрім того, він так і не захистив кандидатської чи докторської роботи, як того вимагали радянські норми.  І хоч він захистив свою першу працю за творчістю Івана Франка, а другу, присвячену філософії його улюбленого Анрі Бергсона, підготував, коли планував «обійняти посаду доцента в Київському університеті», він не підтвердив свої "докторські" праці, які захистив ще в дорадянський період.

Відсутність повноцінного наукового докторського ступеню для будь-якого науковця радянського університету закрила би назавжди шлях до викладання, але ці нюанси не стали перешкодою для професора. Відкритим залишається питання про те, на підставі чого Михайло Рудницький отримав диплом ВАКу про присудження професорського звання, адже вченого ступеню кандидата та доктора наук в нього не було.

Залишились папки з його офіційними документами в університеті, які дають зрозуміти, що він їх завжди писав і переписував виключно "під потреби дня", в яких він «правильно» розставляв акценти. Правда, на сьогодні вже є дослідження науковців, в яких на основі документів та свідчень сучасників більшість білих плям з його біографії в Першу і Другу світову війну, в міжвоєнний період зникла. За життя йому довелося жити за зміни шести політичних режимів – Австро-Угорської імперії, ЗУНР, Польщі, СРСР, нацистської Німеччини, знову СРСР.

Але всі ті складні, військові чи політичні обставини, не завадили йому займатися улюбленою наукою. Ще в міжвоєнний період він видав дві ґрунтовні теоретичні літературознавчі монографії «Між ідеєю і формою» та «Від Мирного до Хвильового». У міжвоєнний період перед ним постала нова дилема – як сповідувати модерністський світогляд в авторитарній Польщі. В цих працях, як і в пізніших літературних портретах, він намагається простежити стильову еволюцію української прози в осягненні модерних форм письма. І  це в той час, коли вже цілковито панувало радянське літературознавство.  Без сумніву, книгу «Між ідеєю і формою» повинен  прочитати кожен філолог, а тим паче оглядач чи літературний критик. Михайло Рудницький прагнув дати аналіз західних естетичних теорій, які він сповідував все життя, як от ідей І. Тена, А. Берґсона, Б. Кроче і намагався пояснити те, як їх можна застосувати в контексті дослідження української літератури. І навіть такі складні теоретичні виклади він намагається подати в легкому, характерному для нього стилі і звісно, з елементами іронії. Кожен філолог-початківець чи критик зможе навчитися у професора Рудницького майстерності літературознавчого погляду на твір, уміння логічно  аналізувати його і літературний процес навколо нього, узагальнювати й робити культурологічні та естетичні висновки.

Вже в праці «Від Мирного до Хвильового» подано літературознавчі портрети 25 письменників, яких він підбирав дуже ретельно і як тоді було прийнято для європейського літературознавства, досліджував особистість кожного з них через призму впливу на їх світогляд та творчість ідей письменників та філософів, якими вони захоплювались.  Як пише в передньому слові сам Михайло Рудницький : «Мета цієї книжки – зупинитись на деяких рисах психології наших письменників, що працювали в добі, коли література ХІХ віку починала йти назустріч новому століттю». Вони постають з-під його пера людяними, справжніми і це так відрізняється від тих залізобетонних біографій, які вивчали в радянській школі.

Дуже втішно, що ці дві монографії нещодавно перевидав під однією обкладинкою науковець та політолог Олег Баган і написав до книги розгорнуту передмову «Корифей ліберальної літературної критики». Отримали ми її також в подарунок від упорядника та видавця п. Олега. Він дав дуже чітку характеристику Михайлу Рудницькому:

«…людина з відчуттям перехрестя культур, відкрита до світу, водночас прив’язана до своїх коренів, з міцною свідомістю свого русько-єврейського походження, людина раціональна, критична, жвава й дотепна, сповнена чарівливої легкости буття, підкреслено вишуканої стилістики манер, які народжуються в краях, поставлених на культурній межі якоїсь цивілізації. Критик від Бога, аналітик від народження, він з’явився в українській культурі з поривом справжнього Мефістофеля (оцінка І. Франка) як дух відвічного неспокою, сумніву, демонічного пориву до незнаного»

Успішно подолавши чи то уникнувши всіх випробувань міжвоєнного і повоєнного часу, Михайло Рудницький був активним учасником культурного життя Львова, учасником відомих творчих об'єднань і важливих культурних подій, автором сотень публіцистичних статей, есеїв та декількох книжок, які і до сьогодні не втратили своєї актуальності.

Постійно друкував статті у різнаманітних виданнях з літературними і мистецькими оглядами, рецензіями, в них завжди наголошував на важливості методології критики, яка має бути наукою, а не переповіданням того чи іншого твору, п’єси, творів живопису...Поряд з викладацькою роботою, він постійно писав сотні статей, фейлетонів до газет і журналів. Чимало сил і часу віддав публіцистичній роботі в періодичних виданнях, а передусім у щоденній провідній газеті «Діло» як редактор через що міг впливати на літературний процес в Україні.

Писав доступно, переконливо, аргументуючи кожну думку висловлюваннями визначних майстрів світової літератури та мистецтва. Був блискучим майстром портретної есеїстики, захопливої мемуаристики.

У своїх книгах «В наймах у Мельпомени», «Ненаписані новели», «Непередбачені зустрічі», «Нагоди й пригоди» поєднав майстерність есеїста, новелістичні прийоми з дійсними біографічними подіями і фактами з життя співаків, артистів, художників, драматургів, що є цінною інформацією для історії культури того часу. Або як інтелігентно та вишукано написав сам Михайло Рудницький про ці видання :

«З почутих розповідей забаглось вимотати кілька шовкових ниток сюжету»

Не можна оминути і його перекладацьку спадщину. Михайло Рудницький знав 15 европейських мов, перекладав з понад 12 літератур, зокрема твори А. Міцкевича, Ю. Словацького, В. Шекспіра, О. Бальзака, В. Гюго, П. Меріме, Ш.Бодлера, Е. А. По, Ґ. Честертона, В.С.Моема,  А. Доде, Б. д’Оревіля, Е. Бронте та інших.

Естет Михайло Рудницький був пристрасним театралом. Він часто відвідував вистави різних театрів у Львові, писав про них влучні критичні рецензії. Був найкращим у Львові знавцем театру, кіно і драматургії. Викладав курс історії зарубіжної драматургії слухачам театральних студій при Львівському театрі ім. М Заньковецької. Але співпрацював тільки з Львівським оперним театром, для якого українською переклав з оригіналів трагедії В. Шекспіра «Гамлет» і «Отелло», комедію К. Ґольдоні «Хитра вдовичка» і «Ревізор» М. Гоголя.

Попри його цілковите захоплення європейською та українською модерною літературами, він не оминув у своїх наукових викладах і таких класиків як Іван Франко і Тарас Шевченко. У численних есе пера Михайла Рудницького – потреби наукової оцінки літературної спадщини Т. Шевченка та І. Франка в контексті європейської культури та літератури на противагу тенденціям до їх монументалізації, до яких ми звикли в радянські часи.  З Іваном Франком він був знайомий, формувався під впливом його творів, його дивовижної ерудиції та інтелекту, якими завжди захоплювався. Мемуари Михайла Рудницького під назвою «Творчі будні Івана Франка» і до сьогодні актуальні та важливі.

В нього є і дуже вагомі і ґрунтовні статті на тему творчості Кобзаря, зокрема присвячені ролі перекладу його творів різними мовами. Він доклав зусиль, аби творчість Шевченка знали в Європі. Навіть короткий перелік його робіт на цю тему дає це зрозуміти: «Шевченко на чужинних мовах», «Шевченко в західноєвропейських перекладах», «Шевченкові поезії в польських перекладах», «Шевченко в дев’ятнадцяти мовах», «Лірика Шевченка в західноєвропейських перекладах», «Твори Шевченка англійською, італьянською і французькою мовами», «Шевченко і європейська критика», «Шевченко в Європі», «Німецька збірка про Шевченка», «Чи Шевченко європейський поет?» та інші.

Другий аспект шевченкознавчих студій Михайла Рудницького — літературно-критичні розвідки та рецензії: «Старі і нові шляхи. Психоаналіза. Шевченко і заблукані вчені». Він детально аналізував рівень критичної думки з питань дослідження особистості письменника і трактування його творчої спадщини, наголошуючи на потребі вироблення нових методів щодо аналізу творчості поета, з урахуванням сучасних йому європейських підходів.

Як перекладач Михало Рудницький долучився до франкомовної рецепції творів Тараса Шевченка. Під час перебування у Парижі в 1920—1921роках він разом з Ф. Мазадом переклав вірші «Садок вишневий коло хати» та «І широкую долину». Ці переклади надруковано у тижневику «France et Ukraine» в Парижі в 1920 році і відзначено як найкращі тогочасні французькі переклади. Він наголошував на проблемі «рівномірного» засвоювання творів Шевченка європейськими літературами, адже на той час, 1920-ті роки, переважну більшість перекладів здійснювали російською і польською мовами. Він заперечував неперекладність «Кобзаря», зазначаючи, що адекватне відтворювання вимагає глибокого розуміння оригіналу та ретельної, важкої праці. Окрему увагу приділено відтворенню гармонії Шевченкового вірша. Він наголошував, що переклад має сприйматися легко, на рівні з оригінальним твором.

Книги мемуарів Михайла Рудницького «Письменники зблизька», які вийшли впродовж 1958 – 64 років,  охоплюють спогади про Івана Франка, Михайла Павлика, Леся Мартовича, Василя Стефаника, Осипа Маковея і Марка Черемшину, Михайла Коцюбинського, Тадеуша Бой-Желенського, Володимира Самійленка, Агафангела (Агатангела) Кримського, Гната Хоткевича, Степана Коваліва, Юліана Опільського, Олександра Олеся, Миколи Вороного,  Михайла Яцківа та інших. Автор обрав доволі нестандартний підхід і показав їхній характер, психологію, побутові звички і творчий процес крізь манеру особистого спілкування. Одним словом, зробив їх живими та людяними.

Звичайно, маючи гостру думку, таке ж перо та аж надто непросту, незручну біографію з білими плямами, в наступні десятиліття після того, як Михайло Рудницький відійшов у вічність, про нього майже забули.

Звісно, фахові літературознавці повернули це прізвище в науковий простір у своїх літературознавчих пошуках. Кожен, хто так чи інакше цікавився літературним процесом в Україні та епохою модернізму в українській літературі впродовж 1890-1940 років, аж ніяк не могли оминути критичної думки професора.

На його літературній критиці вихована ціла школа українських інтелектуалів ІІ половини ХХ століття, як от  Ю. Шерех-Шевельов, І. Костецький, Б. Рубчак, Б. Бойчук, Г. Грабович, М. Рябчук, Соломія Павличко. До його школи зараховує себе і одна із сучасних українських науковиць світового рівня Оксана Забужко, як вдячна учениця Ю. Шереха-Шевельова та донька сумлінних студентів професора Рудницького. Всі вони мають за честь вважати себе учнями та послідовниками його школи літературної критики. Навіть у манері культурологічних узагальнень, у способі називання статей, у схильності до стильових алітерацій відчувається його вплив на творчість та наукові дослідження цих авторів.

Наукову спадщину Михайла Рудницького поволі повертають в науковий обіг. Віра Агеєва включила його статтю «Михайло Коцюбинський як блискучий зразок української літературної критики» в наукове видання  «Антологія української літературно-критичної думки першої половини ХХ століття» в  2016 році. Коли читаєш в Рудницького: «Скромний і тихий, наче професор-спеціяліст, що лякається почати розмову про те, чим він найбільше цікавиться, – можуть його не розуміти, іронічно всміхнутись, подумати, що він дивак або претензійний» перед нами постає людяний і справжній Коцюбинський, якого так добре відчував актор Іван Миколайчук та режисери знаменитих фільмів…

Михайло Рудницький жив у часи воєн і революцій, де взагалі стояло питання існування чи збереження української нації та її права на власну державу. Приклад Рудницького сьогодні для нас насамперед в тому, що окрім територій ми повинні боронити українську науку, літературу та культуру зокрема, якщо хочемо, аби світ нас сприймав як інтелектуальну та культурну державу в центрі Європи.

Йому було надзвичайно важливо, щоб українська література мала вплив на виховання народу та зайняла достойне місце серед інших європейських літератур. Справді, попри всі жести і кроки вірнопідданости, українського критика «совєти» ніколи не вважали своїм. За весь післявоєнний радянський період Михайло Рудницький не раз підписував заяви, писав вступні статті до книг, в яких декларувалася ненависть до «українського буржуазного націоналізму», проте він завжди залишався для них цілковито чужим за своїм мисленням. У післявоєнний період він не міг вписатися у «прокрустове ложе» радянської  ідеологічної і псевдоестетичної літературно-критичної доктрини, тому завжди залишався формальним вигнанцем: провідні тогочасні літературознавці боялися посилатися на його праці. Він виділявся в українській радянській культурі як такий собі «раритет» з цілком чужої, ворожої їй епохи.

Єдиний простір, де він міг поширювати власне бачення світу, – приватне життя. Йдеться про спілкування, листування та викладання в університеті. Та навіть це викликало гостру негативну реакцію представників радянської влади і посилювало їхню недовіру до Михайла Рудницького. Обираючи стратегії виживання в післявоєнному Львові, він намагався балансувати між показною лояльністю до радянського і збереженням власної моральної та світоглядної позиції.

Так вже сталося, що впродовж всього життя та літературної діяльності, Михайло Рудницький не часто отримував схвальні відгуки, особливо від своїх колег. Той критичний стиль, який він виробив за роки праці, не дозволяв вписатися в радянські канони. А європейські літературознавці не могли його читати, точніше він фізично не мав можливості бути надрукованим і перекладеним закордоном.

На багато питань в його біографії професор Рудницький так і не залишив нам відповідей. Коли він відійшов у вічність 1 лютого 1975 року, всі безцінні архіви залишились в його другої дружини Людмили Захарій. Вічний спочинок знайшов при головній алеї на полі 56 Личаківського цвинтаря.  Коли дружина покинула цей світ, всі домашні архіви з листуванням зникли. Цілком можливо, що то був заповіт самого професора Рудницького. Свої таємниці вони оберігають ретельно і забирають з собою…

Сентимент Михайла Рудницького до столиці Буковини…

Нам завжди цікаво, чи мають стосунок Чернівці до долі тієї чи іншої особистості, про яку ми готуємо матеріал. Як не дивно, але початок творчої біографії Михайла Рудницького пов'язаний з його першими публікаціями в 1905 році в чернівецькій газеті «Буковина». Ми вже знаємо, що «частим гостем у Бережанах був письменник Осип Маковей, який допоміг молодому Михайлові Рудницькому опублікувати перші юначі вірші».

Очевидно, якщо уважно пошукати, то можна відшукати його поезії, а може і перші публіцистичні твори на сторінках прогресивної на той час української газети «Буковина».

Чи не оминув він своєю увагою письменників Буковини і хто мав щастя чи нещастя потрапити під його прискіпливе перо? Як можна було здогадатися, такої честі удостоїлася тільки одна письменниця, – звісно, це «задумана, мрійлива, сентиментальна» Ольга Кобилянська. Її літературний портрет представлено в його фаховій праці «Від Мирного до Хвильового». А оскільки не так часто згадують саме його оцінку творчості письменниці, дозволимо собі  її процитувати:

«Найсильніші враження з молодих років – мрії про працю незалежної жінки та ідеальне кохання – залишились Кобилянській як найсильніші творчі спонуки на ціле її життя»,

«Її заслуги в нашій літературі пов’язані з модернізмом. Вона належала до тих перших наших авторів, що почали писати винятково з думкою про вибраний гурт інтелігенції і про ті літературні зразки, за які йшла боротьба на заході».

«І коли б Кобилянська не залишила нічого більше, крім «Царівна» та двох збірок новел, то її місце в історії нашої літератури не було б нітрохи менше».

«Несмілива нотка індивідуалізму, що не мала в українській критиці ні одного речника, звучала як поклик зірвати з традиційними побутовими малюнками та соціальними тезами» або «Форма її творів має загально поширені риси «модерної» літератури свого часу – яка дозволяє авторові писати «по-своєму», «індивідуально».

«Той подих прийшов від нових європейських книжок, де можна було відчути нове зусилля, як передати таємницю життя, чар усіх тих несхопливих тонів, що зворушують новою тугою та мрією».

Всі дослідники творчості Ольги Кобилянської ледь не щоразу згадують роль, яку мав для неї оригінальний мислитель, натхненник німецького філософського та літературного екзистенціалізму, а пізніше й постмодернізму, філолог, поет і музикант Фрідріх Вільгельм Ніцше, а отже й Рудницький не міг обійти оминути цю тему. Яка багатогранна фраза Рудницького в його улюбленому іронічному стилі про роль і місце в творчості Кобилянської модного для письменників того часу німецького мислителя :

«Бідний Ніцше  товчеться й досі по статтях про Кобилянську на доказ, що й ті добродії, які вживають його для окраси своєї ерудиції, не зрозуміли з його книжок більше, як зрозуміла Наталка Верковичівна».

Аби написати цю невелику за розміром розвідку, Рудницькому довелося перегорнути понад два десятки першоджерел, на які  він міг покластися на той момент. В цій невеличкій розвідці він ретельно представив лектуру Ольги Кобилянської, точніше охарактеризував ті книги, які вона мала змогу знайти, купити та перечитати. І хоч Рудницький підкреслює, що вони не мали сильного впливу на її творчість, «…Кобилянська сплачує тільки борг вдячности палкої читачки», а пізніші літературознавці все-таки спростували цю його тезу, він так точно перераховує всіх авторів, яких перечитала пані Ольга, що дозволимо собі їх за професором повторити для майбутніх дослідників :

«Цікаво, що у книжках Кобилянської та її споминах про літературні впливи можна знайти далекі одне від одних прізвища, як Стюарт Міль, Бокль, Біхнер, Дрепепр, Спенсер, Дарвін, Лекі, Шекспір, довгий ряд німецьких письменників від Ґете до Гавтмана, Кант, Сведерборґ, усякі скандинавські письменники й десяток дивно переплутаних від Софокла до Метерлінка».

Про це детальніше можна прочитати в статті, яка розміщена на сайті бібліотеки: «Література, яка вивела її на найвищий літературний щабель: За нотатками літератки»: 160 років від дня народження української письменниці - модерністки Ольги Кобилянської» www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news 

І ще одна суттєва заувага, достойне пошанування її творчості:

«Кобилянська не стала професійною рутиновою письменницею, що вміє засвоїти собі легкий стиль, як тисячі авторок цікавих салонових романів. Її змагання йшло вище, нехтуючи засобами, доступними для пересічних повістярів».

Цікаво, що в своїй праці він помістив літературний портрет «Ольга Кобилянська» між двома чоловіками, які мали велике значення в її житті та творчості – Осипом Маковеєм та Василем Стефаником.

Не так часто можна прочитати добре слово про Маковея, тому дозволимо собі процитувати хоч деякі думки професора Рудницького, оскільки він був з ним добре знайомий. Бо ж хочеться зрозуміти і пояснити те, що намагалася все свідоме життя зрозуміти Ольга Кобилянська про цього чоловіка. Отже , Осип Маковей: 

«Людина з великим сатиричним нервом. Скрізь бачив смішні сторінки життя. Умів глузувати, жартувати й дивитись спокійно на чужі слаботі, ледве помітно посміхаючись під вусом. Умів бавити ціле товариство, але не тужив за ним. …занадто швидко став мізантропом і самітником, закоханий у свій кабінет та власні мрії»

«Тричі вагався Маковей, в якому напрямку використати свій талант: раз коли ввійшов до редакції часопису, другий, коли писав професорську працю, і третій, коли став директором гімназії на захисній провінції, щоб мати якнайбільше часу та спокою «для себе».

«Як більшість тих, що не знали, як налагодити своє життя в повній гармонії з талантом… Маковей зовсім непомітно для себе дістав роздвоєне життя на дві нерівні частини…Лірична половина душі жила поруч іронічної»

Повернувся Михайло Рудницький до розгляду постаті Ольги Кобилянської і в третій книзі своєї знаменитої трилогії «Письменики зблизька», яка починається спогадом-есеєм про письменницю. Тут він вже приділяє більше зовнішності письменниці, її особистому та приватному життю – дає оцінку чоловікам, які були з нею поруч в різні періоди та займали важливе місце в її житті. Саме він назвав стосунки Ольги Кобилянської з Остапом Луцьким вишуканим словом «романс». Ці красиві платонічні стосунки майже невідомі були загалу, тож така характеристика наводить на думку, що молодомузівці Остап Луцький, який декілька років працював в нашому місті та редагував часопис «Буковина» з 1907 року, та Михайло Рудницький зустрічалися не раз в Чернівцях і їм було про що поговорити..

Саме Михайло Рудницький потвердив, що Остап Луцький написав та опублікував в 1907 році у газеті «Діло» «Маніфест «Молодої Музи». Саме Остап Луцький з Михайлом Рудницьким  перекладали одного з найулюбленіших поетів «молодомузівців» Шарля Бодлера.

Ці портрети написані вже в радянський час, тобто тут вже помітний ідеологічний вплив, але попри все Рудницький ставиться до Кобилянської шляхетно поштиво:

«Відчувати симпатію та пошану до уважної та інтелігентної людини – це одне, а зробити його довірителем своїх хвилинних настроїв і дати йому доступ до всіх закапелків жіночого серця – зовсім інша справа».

І тут же далі пише «Видатні люди кохають, мабуть, не сильніше і не оригінальніше, ніж усі смертні. Вони вміють тільки глибоко і яскраво описувати свої переживання».

 І навіть намагається так філігранно і вишукано дати відповідь на одвічні запитання про стосунки Кобилянської та Маковея словами письменниці  : «В нас немає нічого спільного, крім однієї любові – любові до несписаного листка паперу…».

В останній частині цього портрету «Недоспівана пісня» дає аналіз її творчості та вплив улюблених письменників на її твори: «Меланхолія була в моді у той час – з літератури вона перейшла в щоденне життя» або далі «Найвищими завжди залишались для неї твори, в яких приглушено бринів мотив недоспіваної пісні».

В цьому портреті  він подає Кобилянську через призму жіночих та людських характеристик. Якісь риси є несподівано цікавими, з чимось можна не погодитись, проте складається враження, що він був дуже добре особисто знайомий з нею, адже тут подано багато домашніх, приватних деталей. Науковці музею Ольги Кобилянської підтвердили, що вони були знайомі, адже «Буковину» в Чернівцях редагували приятелі Михайла Рудницького, як от, Ярослав Веселовський (саме під час його редагування він надрукував свої поезії) та молодомузівець Остап Луцький. Та й з Осипом Маковеєм вони приятелювали. Очевидно, що він приїздив до Чернівців і як видно з переліку джерел, які він використав при підготовці творчого портрету Ольги Кобилянської, він міг їх побачити лише в домі самої Ольги Юліанівни.  Воно й не дивно, адже  в Чернівці з’їжджалися українські письменники з європейських столиць для добрих бесід, настільки тут було активне українське літературне життя.

І ще одним свідченням, що для Михайла Рудницького багато важила творчість Ольги Кобилянської є той факт, що він долучився до того, аби її останній роман «Апостол черні» вийшов у Львові в часописі «Діло», в якому на той час він працював.

Проте, не лише Ольгу Юліанівну він уважив своєю прихильністю.  Своїм авторитетним словом зіграв він дуже позитивну роль в творчій долі ще однієї письменниці – Ірини Вільде.

У 1935 році у львівському часописі «Нова хата» письменниця видала повість «Метелики на шпильках» під псевдонімом Ірина Вільде. З часів навчання у Чернівецькій гімназії, того ж року було написано її продовження - повість «Б'є восьма». У 1936 році Ірина Вільде отримала другу премію (перша премія не була присуджена) Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові за 1935 рік. Серед претендентів були на той час вже відомі письменниці, такі як Катря Гриневичева і Наталена Королева, але знаменитий літературний критик Михайло Рудницький наполіг, що премію має отримати саме Ірина Вільде, називаючи її талант європейським.

В міжвоєнний період та воєнні лихоліття Михайло Рудницький вже не міг так часто бачитися з Ольгою Кобилянською, вони вже проживали в різних імперіях, та й панна Ольга важко хворіла. Тому так вже склалося, що дві видатні постаті західноукраїнського літературного життя, проєвропейськи орієнтовані літератори Ірина Вільде і Михайло Рудницький залишилися у Львові, коли тут остаточно утвердився Радянський Союз, тож вони мали спільні теми для розмов.  Це й наклало відбиток на їхню біографію і творчість.

В ці зимові ювілейні дні для професора Рудницького очевидно не раз заслужено згадають в професійних колах як інтелектуала  національного літературознавства або національного відродження.  Професор Рудницький тільки посміхнеться в характерній для нього іронічній манері…

Але, щоб б не було, як сказав про нього сучасник : «Михайло Рудницький був епохою». А таким вже залишиться…

Отже, професор Михайло Рудницький назавжди залишиться в історії нашої культури як неперевершено меткий, навдивовижу ерудований, проникливий літературний критик, «можливо, другий після Івана Франка за кількістю прочитаних книг і вправністю критичного пера».

Окремої високої оцінки заслуговує жвавий інтелектуалізм Михайла Рудницького, його особливе вміння насолоджуватися літературою і давати це відчуття іншим, що на сьогодні є вкрай важливою рисою. Як витончений стиліст, рафінований культурний інтелектуал і досвідчений публіцист, майстер афоризму і витонченої фахової оцінки він створив цілу епоху та власну школу розвитку української літературно-критичної думки. Михайло Рудницький був у групі тих культурних діячів, «завдяки кому галицька інтелігенція навчилася систематично читати европейські часописи й регулярно цікавитися світовою літературою, пізнала особливості тонкого художнього смаку і вагу інтеркультурного діалогу».

Запрошуємо всіх, хто цінує філігранне українське Слово, доторкнутися творчості інтелектуала, літературного критика та публіциста. У фондах Анатолія Миколайовича Добрянського є видання Михайла Рудницького, до слова, ретельно прочитані Анатолієм Миколайовичем, про що свідчать відмічені важливі для нього думки простим олівцем, інколи навіть цілі сторінки. До слова, очевидно саме від Михайла Рудницького він запозичив ще одну викладацьку рису, дуже незвичну як для радянської доби. Кожної перерви збирати у курилці біля себе хлопців і розмовляти, тож звідти долинали вигуки, регіт і жарти…і всюди панувало відчуття такої свободи, єдності, відчуття спільнотності, яке я асоціювала зі студентством і молодістю. А де ж ще міг прогресивний викладач поділитися своїми поглядами із студентами...

 Підготувала Леся Щербанюк