04-06-2025

Глобальна деменція, футурофобія, або роман Ґеорґі Ґосподінова "Часосховище"

„Ми постійно відтворюємо минуле.

Ми - фабрики минулого.

Живі машини минулого — саме так.

Ми їмо час і виробляємо минуле”

Що станеться, якщо забуття зайде настільки далеко, що людина не пам'ятатиме, що робила кілька хвилин тому, а єдиним способом повернути їй майбутнє буде занурити з головою в минуле, в іншу часову епоху? В романі “Часосховище”, який вийшов друком у видавництві “Чорні вівці adult” у 2024 році, Ґеорґі Ґосподінов пише про хвороби пам’яті. Принаймні так здається на перший погляд.

Ґосподінов Ґеорґі. Часосховище : роман / Ґеорґі Ґосподінов ; пер. з болг. Остапа Сливинського. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2024. – 360 с.

Гаустін — психіатр. При першій спробі роздивитися його, складається враження, ніби він і справді прожив не одне життя, мандруючи в часі в пошуках ідеальних рішень давно забутих проблем. Він завжди оточенений аурою магічності та загадковості. Як за сюжетом, так і в тексті, він зʼявляється, неочікувано зникає і повертається із забуття з черговою навʼязливою ідеєю на межі з обсесією, манією та лихоманкою, що має свої симптоми: «У той час він практикував один зі своїх фахів — психіатра-геронтолога. […] У його голові панував такий розгардіяш часів, голосів і місць, що йому лишалося або віддатися добровільно в руки колег-психіатрів, або вчинити щось таке, щоб вони скрутили його самі».

На етапі знайомства з головним героєм він був заражений, можна сказати, одержимий Минулим. Як прийнято сереж геніальних психіатрів, він вигадав “авторську” методику, яка пропонувала новітнє лікування хвороби Альцгеймера: повертаючись у відтворенні реалії тих часів, коли вони були щасливими, у такі собі швейцарські “кімнати для минулого”, пацієнти починали пригадувати деякі епізоди, говорити про емоції, які вони тоді переживали, словом, бути собою колишніми.

“Недалекі ті часи, коли все більше людей захочуть сховатися в печері минулого, повернутися назад. І це — не від хорошого життя. Потрібно підготувати бомбосховища минулого. Якщо хочеш, називай їх «часосховищами»”

Часосховище – це місце в часі та просторі, куди ти можеш повернутися, якщо все піде шкереберть. Перспектива того, що навіть якщо ти забудеш власне ім’я, його пам’ятатимуть модельки машин з твого дитинства, шпалери з точно відтвореним малюнком, який був у тебе на кухні та навіть запахи, що линули з неї, дуже приваблива. Та я постійно відчувала в цьому недоговореність та певну штучність. Хоч Гаустін і переконує, що цей реставрований світ базуватиметься на реальних історіях, а не лише декоративних реліквіях, я не зовсім йому вірила. Та й сам автор постійно грається з нами, заплутуючи в тому, чи все це справжнє і ми в альтернативній реальності з надможливостями миттєвої телепортації в часі, чи це все відбувається лише в голові головного героя з біполярним розладом.

Наді мною ще й постійно нависав тягар наукової фантастики, яку я прочитала до цього. Ми знаємо три речі, три незмінні правила, які переслідують нас від твору до твору: не зустрічати свою копію з минулого, не брати нічого, що належить минулому, не змінювати подій, що вплинуть на майбутнє.

Цікаво, що Ґосподінов вдається до інакшої схеми романів про подорожі в часі. Він представляє нам утопію щасливого минулого, в якому можна залишитися чи не назавжди. Що важливо, ви не станете молодшим, зморшок на лобі не поменшає, а кохана, у якої вже щасливий шлюб і декілька дітей, до вас не повернеться. І це по-своєму сумно, адже ностальгія це ніколи не про реальний час та можливості, а лише про примарну, але тим не менш світлу пам’ять про них. Міркування про “старі добрі часи” як про щось локально хороше для всіх рідко виливаються у щось результативне, але ж “...нація – це група людей, які домовилися пам'ятати й забувати одні й ті самі речі”. Та чи це дійсно так?

Те, як Гаустін поступово розширює межі свого експерименту від кількох кімнат для минулого до повноцінних вулиць, міст та зрештою країн для мене стало метафорою не успішного лікування деменції, а скоріше хвороби здорових людей, які не здатні жити тут і зараз, проживаючи відчуття апокаліпсису. Те, що колись було цікавим сюжетом для книги, про що неодноразово згадує сам герой-автор (фактично, це книжка в книжці), виявляється зовсім нефункціональним, якщо говорити про це, як про повноцінний і цілком реальний задум.

Все це в принципі бодай на хвилину було реальним? В якийсь момент темп книги цілковито змінюються і стає схожим на репортажі з місць референдумів про минуле, ескізи, замальовки, в яких, здається, і є вся химерність та непослідовність нашої пам’яті. Це дещо спантеличує, але й багато чого прояснює і змушує перечитати роман від початку.

“Не можу пригадати, у яку мить він почав ставати реальнішим за мене. Люди читали про Ґаустіна, цікавилися ним, чекали, коли він зʼявиться знову, питали, де він тепер”

„«Пишучи роман про тих, хто втратив памʼять, він і сам починає втрачати памʼять... Послішає завершити його, перш ніж забуде, про що хоче розповісти»”

Під кінець, після змішування часів і перекроювання карти Європи на новий лад, книга сприймається як есей на тему “а що було б, якби…”. Саме ця особливість попри все наближає її до жанру фантастики, в тому вигляді, до якого ми звикли і який так сильно любимо. Для мене особисто, складно уявити собі життя в іншому часі, ніж мій, яким би складним він не був. Я б могла обрати умовні нульові чи десяті з їхньою модою на джинси з низькою посадкою та напульсники, але це ніяк би не зробило мене щасливішою. До того ж, це б означало жити в постійному самоповторі, двадцять п’ятому кадрі, який натякає на трагедії. Та можливо це лише для мене, народженої після міленіуму.

“Мені здається, у цей проєкт кожен інвестував свою мрію,

і всі вони були різними.

Саме тому він був приречений на успіх.

Саме тому він із тріском провалився”

Сформувати свою думку про цей незвичний роман ви можете, взявши книгу в Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського.

Підготувала Теленько Катерина