Відзначення 90-річного ювілею від Дня народження Анатолія Добрянського
Вшанувати пам’ять в 90-річний ювілей Анатолія Добрянського на Алеї почесних громадян Чернівців прийшли працівники Муніципальної бібліотеки його мені та кафедри української літератури філологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
А вже ввечері відзначити цю важливу дату зібралося шляхетне товариство та родина. Він повертав багато знакових імен із забуття, що якнайкраще просувало українську культуру серед студентів, колег та всіх, хто приходив його послухати з численних сцен в Чернівцях та поза їхніми межами. Сьогодні ми б назвали це інтермедіальним навчанням, а тоді – це був стиль Добрянського. Для нього було абсолютно органічним говорити про літературу у зв’язку із живописом, архітектурою, театром, та перш за все – музикою. Його учні переповідають, що його лекції були схожими на симфонію, яка залишається з вами в пам’яті назавжди. Я, на жаль, не могла бачити цього наживо, проте, здається, саме Валентина Чолкан впевнено продовжила його традицію, що буквально відчувалося в повітрі під час її лекції про оперну співачку з Буковини Лідію Липковську (28 квітня 1884 – 22 березня 1958).
Валентина Андріївна розповіла, як у 1999 році був організований тур місцями Лідії Липковської, під час якого Анатолій Миколайович разом з артистами обласної філармонії провели концерти у селі Бабин, Кам’янці-Подільському та, власне, Чернівцях, де пані Валентина співала оперні партії, які свого часу виконувала Липковська. Пізніше, після того, як вчитель відійшов у вічність, їй довелося взяти на себе роль лекторки та ведучої цих вечорів, а пам’ять про те, як сам Добрянській тоді розповідав про життя співачки, сильно допомогла їй в майбутньому.
Тож вона занурила нас в дитинство маленької дівчинки з мальовничого села Бабин на Хотинщині наприкінці 19 століття, єдиним свідком якого залишився пень від спиляної грушки. Валентина Андріївна чудово передала образ Лідії – зухвалої, з унікальним голосом, довгим кучерявим волоссям по коліно, яка народилася в багатодітній родині вчителя зі, здавалося, нечуваною та шаленою мрією – стати оперною дівою. Ця мрія не взялася нізвідки: її тіткою була Марія Заньковецька, тож вона з дитинства знала про далеке, але яскраве мистецьке життя великих міст та сильних жінок, яким вдалося стати його частиною. Батько ж грав на скрипці, збирав навколо себе народний хор. Коли Лідія вступила на навчання до Маріїнської жіночої гімназії в Кам’янці-Подільському (1896), була надзвичайно успішною, хоч і доволі бешкетною ученицею. Церковний хор гімназії ж став для неї чи не першим місцем, де вона змогла проявити себе, а люди нерідко приходили до храму частіше для того, щоб послухати чарівний голос юної учениці.
Науковиця розповіла присутнім і про перше кохання майбутньої співачки та стосунки, які багато чого говорять про її характер та вдачу. Попри заборону батька одружитись зі старшим на 5 років Христофором Маршнером, 17-річна Лідія таємно обвінчалась з хлопцем і поїхала до Петербурга, де була впевнена, що точно досягне успіху. Коли ж п’янка закоханість минула, а чоловік показав своє справжнє обличчя (він забороняв їй співати навіть коло колиски доньки Аріадни), вона йде від нього, адже не може більше жити без музики та сцени. Подібна втеча могла б бути сюжетом для телевізійних мелодрам, якби не категоричність та принциповість співачки: якщо вже й тікати, то одразу до консерваторії. Так, у неї не було академічної музичної освіти, та зустріч з Наталією Ірецькою, яка спеціалізувалась на сольному співі й колоратурному сопрано, прослуховування у неї, дали Лідії і найкраще навчання (про повну оплату прохала у імператриці сама викладачка), і навіть стипендію.
Валентина Андріївна говорила і про те, як на другому курсі консерваторії дівчина ледь не втратила можливість навчання, порушивши заборону виступати на великій сцені аж до випуску. Та саме тоді вона назавжди закріпила за собою сценічне ім’я Лідія Липковська: для збереження таємниці на афіші опери “Ріголетто”, де вона вперше виконала партію Джильди на великій сцені (головна акторка тоді захворіла, квитки були повністю розкуплені, а імпресаріо повідомили, що лише ця студентка знає роль бездоганно), зазначили саме дівоче прізвище. Успіх того вечора ледь не коштував їй прихильності викладачки, але відіграв велику роль в кар’єрі.
Після вдалих випускних іспитів, яких вона вже не боялася, її запрошують працювати до Маріїнського оперного театру. Дебют на сцені імператорського театру відбувся незадовго до того, як їй виповнилось всього 20 років. У 1907 році вона запрошує батьків на прем’єру “Ромео і Джульєтта”, про роль в якій вона мріяла з підліткового віку. Мати проплакала всю оперу, а батько, хоч і був радий за доньку, констатував: “А українські народні пісні ти співаєш краще!”.
Отримавши посаду, вона невпинно працювала над собою, брала додаткові приватні уроки зі сценічної майстерності, пластики, танцю. Згодом поїхала на тримісячне стажування в Мілані у професора Вітторіо Ванзо, яке згодом стало регулярним, адже кожну нову партію вона вивчала саме з ним. Це забирало у неї силу-силенну грошей і сил, та холодний і непривітний Петербург не був схильний шанувати таланти, тож як би співачка не покращувала свої здібності, – її заробітна плата не росла паралельно із ними, а постійна конкуренція лише виснажувала.
Ще одна доленосна фраза, за словами Валентини Андріївни, була сказана Лідією Липковською у кабінеті директора Маріїнського театру після чергової відмови:
“Через рік ви мені платитимете за один вихід на сцену стільки, скільки ви тепер платите за цілий рік!”
Липковська відчувала, що вчинила правильно, пішовши, але не могла уявити свого існування без регулярних виступів та сцени. Гастролі ненадовго повертали їй азарт та запал, проте жити в такому напруженні було надзвичайно складно. Настільки, що вона навіть наважилася піти за порадою до відомої ворожки. Складно сказати, чи вплинуло на це пророцтво, але доля склалася так, що за сприяння впливових друзів, співачка змогла потрапити до Парижа, звідки розпочала нову кар’єру та зустріла американських антрепренерів, що забезпечили їй шалену популярність, світові тури і зовсім інший рівень життя. Наприклад, за тиждень репетицій оперети в оперному театрі в Бостоні Лідія Липковська могла отримувати до 10 тисяч доларів (приблизно 5 тисяч рублів за курсом тих часів).
Три сезони вона працює фактично в трьох операх: Чикаго, Нью-Йорк, Бостон. Постійні переїзди, потяги, пароплави… Це величезний стрес, та саме в ньому вона була собою справжньою, бо кожна дорога завжди вела її до нової сцени, на якій зникали всі турботи та переживання. Як зазначила Валентина Андріївна, вже пізніше Лідія усвідомлює руйнівний характер такого життя та пише у своїх мемуарах, що віддавати себе та свій талант людям до останньої краплі, бути кожного дня на сцені, можливо, було помилкою, але, якби її запитали, чи змінила вона б це, то ніколи в житті. Зрештою, хто з тих, хто шкодує про кочівницьке життя, наважився б здійснити навколосвітню подорож?
Дуже багато коштів віддавала на благодійність і виховувала власну доньку з чітким уявленням про повагу до всіх, хто потребує допомоги. Наприклад, на свій 10-й День народження Аріадна сама попросила маму організувати свято для бідних дітей: вони орендувати зоопарк на цілий день, де діти розважалися, куштували солодощі та каталися на атракціонах.
Попри неймовірно напружений графік, вона часто приїздила додому, не забувала про батьківщину і вважала її дорожчою за всі найрозкішніші сцени світу. Під час однієї з таких поїздок дала батькові гроші на купівлю нового маєтку на Херсонщині. З початком Першої світової війни переїздить в Румунію до рідних. В 30-х роках працює в Кишиневі як педагог, очолює кафедру сольного співу в Кишеневській консерваторії. В Кишеневі також виконувала роль Наталки в опері “Наталка Полтавка” (єдина українська опера, де вона співала). У 1925 році Лідія Липковська відвідала Чернівці.
На запрошення сестри Олександри їде до Лівану, де зайняла посаду директорки Бейрутської консерваторії. Через різницю клімату вона доволі швидко померла від запалення легень. Похована в Бейруті.
Наприкінці вечора ми також переглянули уривок з фільму “Український Ліван” Ігоря Осташа та Станіслава Литвинова, в якому йде мова про багатьох українців, які зробити вагомий внесок в культуру Лівану, серед яких представлена і Лідія Липковська.
В ньому дає інтерв’ю солістка Віденської опери Вікторія Лук’янець, яка співала у концерті пам’яті Лідії Липковської в Бейруті (2018), який можна переглянути нижче за посиланням.
Фото Катерини Теленько, Тетяни Стрільчик та з відкритих інтернет-джерел.
Катерина Теленько
Завідувач сектору обслуговування
Про автора
Завідувач сектору обслуговування, книжкова блогерка
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
.jpg&trueresize=1&w=320&h=280)
.jpg)
А вже ввечері відзначити цю важливу дату зібралося шляхетне товариство та родина. Він повертав багато знакових імен із забуття, що якнайкраще просувало українську культуру серед студентів, колег та всіх, хто приходив його послухати з численних сцен в Чернівцях та поза їхніми межами. Сьогодні ми б назвали це інтермедіальним навчанням, а тоді – це був стиль Добрянського. Для нього було абсолютно органічним говорити про літературу у зв’язку із живописом, архітектурою, театром, та перш за все – музикою. Його учні переповідають, що його лекції були схожими на симфонію, яка залишається з вами в пам’яті назавжди. Я, на жаль, не могла бачити цього наживо, проте, здається, саме Валентина Чолкан впевнено продовжила його традицію, що буквально відчувалося в повітрі під час її лекції про оперну співачку з Буковини Лідію Липковську (28 квітня 1884 – 22 березня 1958).
Валентина Андріївна розповіла, як у 1999 році був організований тур місцями Лідії Липковської, під час якого Анатолій Миколайович разом з артистами обласної філармонії провели концерти у селі Бабин, Кам’янці-Подільському та, власне, Чернівцях, де пані Валентина співала оперні партії, які свого часу виконувала Липковська. Пізніше, після того, як вчитель відійшов у вічність, їй довелося взяти на себе роль лекторки та ведучої цих вечорів, а пам’ять про те, як сам Добрянській тоді розповідав про життя співачки, сильно допомогла їй в майбутньому.
Лідія таємно обвінчалась з хлопцем і поїхала до Петербурга, де була впевнена, що точно досягне успіху. Коли ж п’янка закоханість минула, а чоловік показав своє справжнє обличчя (він забороняв їй співати навіть коло колиски доньки Аріадни), вона йде від нього, адже не може більше жити без музики та сцени. Подібна втеча могла б бути сюжетом для телевізійних мелодрам, якби не категоричність та принциповість співачки: якщо вже й тікати, то одразу до консерваторії. Так, у неї не було академічної музичної освіти, та зустріч з Наталією Ірецькою, яка спеціалізувалась на сольному співі й колоратурному сопрано, прослуховування у неї, дали Лідії і найкраще навчання (про повну оплату прохала у імператриці сама викладачка), і навіть стипендію. 
Отримавши посаду, вона невпинно працювала над собою, брала додаткові приватні уроки зі сценічної майстерності, пластики, танцю. Згодом поїхала на тримісячне стажування в Мілані у професора Вітторіо Ванзо, яке згодом стало регулярним, адже кожну нову партію вона вивчала саме з ним. Це забирало у неї силу-силенну грошей і сил, та холодний і непривітний Петербург не був схильний шанувати таланти, тож як би співачка не покращувала свої здібності, – її заробітна плата не росла паралельно із ними, а постійна конкуренція лише виснажувала. 
