02-06-2026

Десятий випуск щорічника Чернівецького обласного краєзнавчого музею

Щорічник Чернівецького обласного краєзнавчого музею / наук. ред. Т.В. Мінаєва, І.В. Скільський, Н.А. Смірнов. – Чернівці : Друк Арт, 2025. – Вип. 10 (2025). – 376 с.

Збірник статей має ряд розділів. У першому розділі “Природа” для буковинців цікавою буде стаття Н.А. Смірнова про перший випадок гніздування білочеревного серпокрильця в Чернівецькій області у місті Вижниця та розвідка В.П. Коржик “Ландшафтна структура і мапа міста Чернівці”. Також привертає увагу дослідження Н.А. Смірнова про вивчення добової активності звичайної часничниці в умовах рівнинної частини Чернівецької області та Д. І. Юзика про нові результати акустичного моніторингу орнітофауни у національному природному парку “Черемоський”: видовий склад і структуру угруповань.

Найбільший розділ “Історія” містить дослідження науковців з усієї України. На місцеву тематику тут вміщено праці “Структура та діяльність поліцейських органів на Буковині в період Великої Румунії” М.К. Чучка, “Новий залізничний вокзал у Чернівцях” О.Г. Драгомирецької. Уявімо собі, що перший наш залізничний вокзал проектували англійці у 1864 року, а будували його 16 місяців. Перший потяг Львів – Чернівці прибув 1 вересня 1866 року. Чим не подобався старий вокзал невідомо, але його було знесено і на його місці споруджено новий вокзал у стилі сецесії за проєктом Отто Вагнера 1909 року (за 3 роки і 2 місяці), і він став одним з найкрасивіших вокзалів України.

Про перебудову мечеті валіде-султан з Хотинської фортеці у ХІХ ст. на основі іконографічних джерел розповідає А.І. Іваночко, зокрема, як з неї зробили церкву Св. Олександра Невського у період з 1808 до 1813 року.

“Битва при Посаді: з приводу військової діяльності Івана Руського у 1330 році” – таке дослідження опублікували О. Г. Драгомирецька та А. В. Федорук, у якому підсумували, “що виходячи з непрямих свідчень з наявних писемних джерел, усе ж можна говорити про участь Івана Руського в битві при Посаді, яка мала важливі політичні наслідки для всього Карпато-Дунайського регіону”.

Про османську зброю (турецьку шаблю “килич”, турецькі ятагани, рушницю арнаутка (танчіну), ритуальні булави горз-е гавсар) йдеться у статті Т. І. П’ятничук “Мілітарна історія Буковини ХVІІ–ХІХ ст.: зразки східної зброї з фондових колекцій Чернівецького обласного краєзнавчого музею”.

Літературу політичного спрямування 20–30-х років ХХ ст. у фондах Наукової бібліотеки Чернівецького університету аналізує І. А. Піддубний.

Стаття К. І. Кривецької “Міжкультурні взаємовпливи між українцями, румунами і молдаванами на Буковині: історія та сучасність” розглядає, як українці і румуни запозичували одні в одних різні звичаї, традиції, обряди, страви, знаряддя праці, слова. Так румунська мова має ⅗ слов’янських слів. Такі наслідки суміжного проживання цих народів.

Якими були підприємства Чернівців? Про це розповідає у своїй статті О. Г. Драгомирецька. Тут у 1850 році була бронзова фабрика, а на 1902 рік було 10 друкарень, 3 пивзаводи, 22 цегельні заводи, 11 млинів, 8 будівельних організацій, 1 електростанція.

Чи знаєте ви, що уздовж сучасної вулиці П. Сагайдачного був яр, глибиною 5-8 метрів, а в Центральному парку був струмок? Про історію струмка Молниця в Чернівецькому парку культури і відпочинку ім. Т. Г. Шевченка можна дізнатися більше у публікації Л. В. Косован, В. М. Косован і Т. В. Гуцул.

Розділ “Археологія” відкривається статтею Б. П. Томенчука “Археологічні дослідження Чернівецького краєзнавчого музею в 1976–1979 рр.”, де йдеться про розкопки Молодіївського городища, городища Замчище міста Василева, городища у селі Непоротове Сокирянського району та Карапчівського городищ.

Продовжує дослідження археології Буковини стаття С. В. Пивоварова і В. А. Калініченко “Перстень з монограмою з Чорнівського городища ХІІІ ст.”, де доводиться, що власник срібного перстня Михайло “походив із князівського роду Рюриковичів”. Розмір персня (діаметр 15 мм) може свідчити, що носив його хлопчик Михайло Андрійович (1251-1252 року народження), мамою якого була Марина Данилівна, дочка короля Русі та дружина князя Андрія Ярославовича.

Стаття М. В. Ількова “Два покоління в археології: від краєзнавства до вивчення ранніх землеробів” розповідає про краєзнавчу роботу і розкопки Миколи Ткачука і професійні дослідження його доньки – археологині Людмили Ткачук.

Розвідка О. В. Ротар та А. В. Федорука “Поле Каннської битви (216 р. до н.е.): один фрагмент до наукового портрета Йоганнеса Кромайєра” розкриває захоплення античною історією професора Чернівецького університету імені Франца Йосифа, котрий у 1902–1913 рр. обіймав кафедру античності на філософському факультеті. Складена ним карта “дала можливість антикознавцям і військовим історикам сформувати про неї чітку просторову картину, що у свою чергу створило відповідні нові умови для її подальшого більш поглибленого дослідження”.

Також у збірнику є розділ “Народознавство”. Перша і дуже цікава, як на мене, стаття “Народні назви лелеки (ciconia ciconia) в Чернівецькій області” В.М. Грищенка, І. В. Скільського. Тут побутують такі назви, як аїст, білогруд, бузька з варіантами, бусел, веселик, веселка, журавель, андрій, клокотун, кукостирк, лелека, чапля, челяпавка, чоботар, чорногуз. Особливо цікавою, як на мене, є назва андрій у селі Василів Заставнівського району, яку найважче пояснити. Хоча сказано у статті, що на Поліссі лелеку називали Іваном: “Іванько, Іванько, зашли нам трохи вітру, не здюжимо жати”. Далі наведена стаття І. О. Стеблини “Чернівеччина в топоніміці Кривого Рогу”, де подаються назви вулиць, пов’язані з Буковиною: Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича, Чернівецька, Дністовська, Володимира Івасюка, Червоної Рути, Хотинська, Назарія Яремчука.

Ще одна публікація – “Карпатське чарозвуччя. Дримба. Трембіта” В. П. Анроничука розкриває особливості дримб у різних народів, чародійну силу, що приписували цьому інструменту українці. Вважалося, що вона може вилікувати хворобу, пробудити енергію природи (каменя, дерева, металу), причарувати кохану людину, приручити дикого звіра, ворога зробити другом. Трембіта – найдовший інструмент у світі, занесений у Книгу рекордів Гіннеса (від 2,5 до 8 м), за легендами “який має душу українських гір”, за тінню від трембіти визначали час. Про що іще сповіщала трембіта і чому її названо у статті “мобілкою” давніх часів?

Також у збірнику подається анотація альбому “Жіноча сорочка Борщівсько-Заставнівського Придністров’я”, упорядники Людмила Булгакова-Ситник, Тарас Лозинський, виданій у Львові 2013 року.

Розділ “Література і мистецтво” розпочинає стаття В. А. Вознюка “Ольга Кобилянська – видатна українська письменниця, «робітниця свого народу»”, де дослідник пише про батька письменниці, про її виступи на зборах “Товариства руських жінок на Буковині”, як її відвідували українські письменники з Радянської України і як там вшанували її ювілей. 1931 року з нагоди 10-річчя Українського Вільного Університету в Празі Ользі Кобилянській надали почесне звання доктора цього закладу. Якою була популярність письменниці в Америці? Які вистави там ставили? Як радянська влада друкувала від імені Буковинської Орлиці листи-вітання? Про все це теж можна дізнатися зі статті.

У науковій розвідці “Твори київського художника Андрія Жукова в колекції Чернівецького обласного художнього музею” М. М. Ільків розповідає про те, як київський художник переїхав до нашого міста, де щорічно проходять його виставки, а 2 картини “Ad astra” (“До зірок”) і “Мир” він подарував музею. На обох картинах образи жінок, що символізують Україну, на першому полотні за словами художника “кожне загублене життя колючим дротом проходить крізь її руки”, назва картини “алегорична і гірка, адже Україна весь цей час ішла до зірок Євросоюзу… І якою страшною ціною ми отримуємо свою зірку…”.

Про знахідку на смітнику полотна Юрія Чудінова “На ювілеї Ю. Федьковича. 25-річчя літературної діяльності” і її друге життя в Чернівецькому обласному художньому музеї йдеться у статті М. М. Ількова. На полотні змальовано момент, коли письменника вітають селяни з Кіцманя, подаючи йому “хліб-сіль”.

Розділ “Музейна справа” вмістив такі статті: “Пам’ятні монети серії «Збройні сили України» в експозиції Івано-Франківського краєзнавчого музею” Г. М. Ласки, “Кераміка австро-угорського періоду в експозиції Івано-Франківського краєзнавчого музею” О. В. Олійника. Про 28 робіт Леоніда Копельмана, присвячених творам буковинських письменників, які зберігаються у Чернівецькому обласному художньому музеї дізнаєтесь із статті Л. В. Курущак. Про інтелектуальну вікторину читайте у статті Т. Д. Никирси “Роль медіаграмотності засобами музею” (На прикладі гри «НотаЄнота»).

Окремий розділ “Персоналії” розпочинається статтею Д. Д. Танащик “Короткий нарис про науковців філософського факультету університету Франца-Йосифа у Чернівцях”, де йдеться про математика Йосипа Племеля, фізиків Йозефа Карла Франца Отто Гайтлера, Міхаеля Радаковіча, Войцеха Сильвестра Петра Рубіновича, палеонтолога та ентомолога Карла Альфонса Пенеке.

Вміщено тут і статтю Т. В. Мінаєвої та А. В. Мінаєва “Робота з полоненими українцями у роки Першої світової війни буковинського громадсько-політичного діяча Романа Смаль-Стоцького”. Син професора Чернівецького університету Степана Смаль-Стоцького Роман закінчив з відзнакою Мюнхенський університет, де захистив дисертацію з філології на тему “Нарис словотвору українських іменників”. Перша світова війна застала Романа у Мюнхені. Він переїжджає до Чернівців, де йде на військову службу до австро-угорської армії, але через хворобу серця його звільняють від служби. У Відні він зустрів Василя Сімовича, котрий запропонував йому долучитися до СВУ (Союзу визволення України) і працювати з полоненими українцями на теренах Німеччини. Роман Смаль-Стоцький читає 3 лекції по Шевченкових творах, лекції з історії літератури, української історії та української граматики. Коли у 1918 році СВУ саморозпустився у зв’язку з досягненням самостійності України, наш діяч вступає до складу Комітету культурної помочі українцям у Німеччині. У 1921 році Роман Смаль-Стоцький “висловлює рішучий протест проти депортації (близько 1000 полонених) українців до більшовицької Росії”. “Його діяльність стала неоціненним внеском у навчання багатьох українців, які поверталися з полону щирими патріотами свого народу”. Сам же вчений на Батьківщину не повернувся, а жив у Празі, Великій Британії, Польщі, США.

Про буковинського майстра вишивки і педагога, хореографа Михайла Покиданця, його вишивану Шевченкіану, участь у зйомках фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова, його роль у збереженні української народної традиції детально розповідає у своїй розвідці О. Л. Микитюк.

Видатному буковинському композитору Георгію Мандичевському (до 155-річчя від дня народження) присвячено статтю М. М. Акатріні, В. М. Акатріні. Що встиг за 37 років життя цей талановитий чоловік та якою була його музикальна родина? Брати Мандичевські створили струнний квартет, 4 сестри грали на фортепіано. Георгій закінчив початкову школу, тоді семінарські курси, де наставником став Сидір Воробкевич, далі навчається музики у Віденському університеті, де викладав старший брат Євсевій. У 1900 році Георгій повернувся на Буковину, де працює в духовній семінарії професором кафедри церковної музики, а також у державній гімназії та “Православній вищій реальній школі”, директором якої був брат Костянтин. У 1900 – 1907 роках був диригентом хору товариства “Armonia”. 15 липня 1904 року хор до 400-ліття Стефана чел Маре в монастирі Путна виконує написану Георгієм святкову літургію. До 25-річчя хору товариства “Armonia” був святковий концерт, де Георгій Мандичевський виконував партію віоли та партію альта. Прозвучали тоді його твори, а також увертюра, написана братом Євзебієм. Георгій був активним членом студентського товариства “Akademia Ortodoxă”, хор якого теж виконував його твори. Разом з братом Євсевієм вони написали курс контрапункту у 4 томах. Георгій створив румунською мовою праці “Музика у євреїв до приходу Спасителя нашого Ісуса Христа”, музику до твору Васіле Александрі (“Камінь з хати”), струнний квартет, серію хорових, вокальних та інструментальних творів. Помер композитор 23 березня 1907 року в Чернівцях у віці 37 років. “Спадщина Георгія Мандичевського і його родини є невіддільною частиною європейського культурного простору і заслуговує на глибоке дослідження”.

У розповіді Р. В. Бродської “Софія Окуневська-Морачевська – близька подруга і соратниця Ольги Кобилянської” передається захоплива історія життя першої жінки-лікарки в Австро-Угорщині, укладачки словника медичної термінології, учасниці феміністичного руху в Західній Україні. Які твори на фортепіано виконувала вона для Ольги Кобилянської? Як вона складала іспити у Львівській академічній гімназії, у присутності Івана Нечуя-Левицького, Івана Франка Олександра Кониського? Її дебют у першому жіночому альманасі “Перший вінок” (1887) з оповіданням “Пісок, пісок…” та етнографічною розвідкою “Родинна неволя в піснях і обрядах весільних”. Вищу медичну освіту вона здобуває у Швейцарії (Цюріхському університеті), пізніше переїзджає до Кракова, де знайомиться зі студентом-медиком Василем Стефаником, який ненавидів медицину, повертається до Львова, де врешті Софія стає лікарем-гінекологом у приватній народній лічниці імені Митрополита Андрея Шептицького. Розлучення з чоловіком і самогубство дочки Єви – трагедії, які вона пережила і далі працювала за фахом, а також як діячка “Українського товариства жінок з вищою освітою” (створено у Львові 1924 року). Про таку жінку варто було зняти фільм!

Видання містить також короткі повідомлення, огляди, рецензії та хроніки. Щорічник буде цікавий для істориків, біологів, філологів, музикантів, художників, архітекторів і мистецтвознавців. Книга буде корисною для краєзнавців, усіх, кому не байдужа Буковина. Існує також електронний варіант щорічника

Ніна Козачук

Бібліотекар

Про автора

Бібліотекар, кандидат філологічних наук