07-07-2026

Де ж головна героїня?

Безпала Анна. Кассандра курить папіроси / Анна Безпала. – Київ: Темпора, 2025. – 376 с.

У новому метамодерніському історичному романі Анни Безпалої сучасна дівчина Леся під час однієї з повітряних тривог знаходить і читає щоденник медсестри Кирилівської психіатричної лікарні, Наталки, написаний у 1918 році. Це опис 13 днів з життя киянки, яка стала свідком воєнних подій. За цей час у столиці було проголошено незалежність і почався жорстокий штурм російськими більшовицькими військами.

Двадцятитрьохлітня Наталя особливо опікується хворим Олександром Владиславовичем Сухобрусом, який раніше головував у судовій палаті, пише про нього наукову роботу з психіатрії. Дівчина пообіцяла вивезти його сім’ю за кордон. У неї є рекомендаційний лист до німецького ученого, з яким може продовжити свою наукову працю. Виявилося, що і донька Сухобруса, Кассандра, теж має розлади психіки, її переслідують марева, і вона бачить майбутнє: “уже з рік бачити, як горить місто, у якому живете, як стріляють людей просто посеред вулиці, а потім продовжувати гуляти тими ж вулицями, та тільки тихими й неушкодженими!” Відволікається від таких марев Кася папіросками. Як бачимо, саме її образ дає назву роману, і хоча він не є головним. але це перший образ, який вигадала авторка: дівчина, що сидить на даху, і бачить Київ у вогнях війни, хоча ще мирний час.

До чого приведуть таємні збори більшовиків, на які затягує Наталю єдина подруга і одногрупниця Віра? Кого з двох кавалерів – Анатоля чи Василя вибере Наталя? Яким є мистецьке життя Києва і його богеми? Які ще ролі крім Касандри зіграє талановита акторка, що зловживає наркотиками, Вер? Вагання героїні між такою необхідною роботою медсестри, коли лікарня переповнена пораненими і йдуть вуличні бої, довірою головного лікаря, і можливістю покинути неспокійну столицю. Що переважить? Чи вдасться Наталі з Сухобрусами виїхати з міста? Як складеться її доля?

Роздуми Наталі про нелегкі часи можуть бути точно такими, у які живемо ми: “Я не розумію, чому саме ми маємо жити в ці “історичні часи”? Хто мене питав, чи хтіла б я жити в “історичний час”? Чому саме я маю бути частиною покоління змін імперій? Чому я не могла народитись одразу у стабільній, тихій Україні, на зразок Швейцарії чи Нідерландів?” Так само по-сучасному звучать рядки: “Я у себе в Києві. З чого б це “по-нормальному – це мені говорити по-їхньому, по-російському? А чорта з два. Час тих москалів бісових отут скінчився, ось що. Тепер будемо самі у себе на Вкраїні панувать. Доста нам їх”.

Три епілоги розкривають подальшу долю головних героїв і відносний хеппі-енд, але вдумливий читач може припустити, що незабаром прийде радянська влада, і виживе хіба хитрий Леві-Анатоль.

Досить цікаво виглядає список діячів, які згадані у романі. Авторка називає дядьками Лева і Лазаря Бродських, і можна припустити, що їй років сто з лишнім, натомість у подяці згадується, що писала на третьому курсі.

Особливістю останніх розділів є примітки, що є розмовою з актрисою Вер, про долю якої йдеться в тексті.

Як на мене, у творі забагато симпатії до повстанців (відверте перебільшення) і ненависті до більшовиків – адже саме вони гинуть (Андрійко, Віра), їх поранених не хоче помічати на вулиці медсестра Наталя, хоча ці її друзі таки потрапляють до Кирилівської лікарні. З комуністів виживає лише обережний єврей Леві-Анатоль, ймовірно саме він здає Наталю, адже у своїй ненависті до Кассандри він страшний – “Ця гадюка завжди уміла виходити сухою з води”. Як на той час, мабуть, більшовиків вистачало, і їх ідеї були доволі популярними. Але мода на повстанців, яка, до речі, в галицькій літературі, особливо драматургії, була в 1918–1930-х роках, дійшла до сучасних авторів. Так само, як легко молода письменниця умудряється плювати на Павла Тичину, хоч однією, але єхидною, фразою (“лагідне лисяче обличчя Тичини в незмінних окулярах”). Хочеться сказати: подивишся, дівчино, що про тебе скажуть сучасні критики, і чи згадає хтось через 100 років. От такі дифірамби проспівала Ростиславу Семківу у “Подяках”, а він не включив твою книжку у перелік вартісних творів української літератури (маю на увазі книгу Р. Семківа “Як читати українських класиків”), хоча там таких маловідомих творів вистачає.

Роман Анни Безпалої читається досить легко, і буде цікавим для шанувальників історичної прози та людей, які захоплюються історією Києва 1918 року, до того ж є в ньому і любовний трикутник, тому приверне увагу ширшого кола читачів і читачок. Хтось захоче його прочитати, щоб знати, що таке метамодерністичний роман, когось зацікавить молодість письменниці, хтось просто звик читати усе.

Ніна Козачук

Бібліотекар

Про автора

Бібліотекар, кандидат філологічних наук