17-09-2026

Молоде вино та фрагменти пам'яті: збірка "Бурчак" Тараса Прохаська

Прохасько Тарас. Бурчак [Текст] / Тарас Прохасько. - Чернівці : Видавець Померанцев Святослав, 2023. - 128 с.

Збірка короткої прози Тараса Прохаська “Бурчак” це скоріше динамічні нотатки, які читаєш не стільки задля сюжету, скільки для того, щоб дізнатися більше про спосіб мислення автора, його розуміння концептів пам’яті, спогадів, часу та особистого досвіду. Попри не зовсім звичний формат, як на мене, ця книга дуже сенсативна, адже письменник розмірковує про наше сприйняття світу у різний спосіб: зорове, слухове, за допомогою запахів чи все ж означування через мову максимально простих, але важливих речей.

Я пам’ятаю як на презентації цієї збірки у 2023-му, як і завжди на Meridian Czernowitz, багато і довго говорили про вино. Це загалом був дуже приємний та затишний вечір, сповнений теплих розмов та несподіваної щирості. Правда, гості дивувалися незвичній назві книги. Бурчак – це молоде, неповнотіле вино. І справді, читаючи кожен із цих есеїв, здається, що його історії могли би мати продовження, що це лише вступ до майбутнього великого роману, сімейної саги із безліччю героїв. Та раптом оповідь обривається, дає вам лише її фрагмент, рефлексію, яка провокує на власні думки та міркування. Особисто для мене, ці тексти схожі на самих себе більше, ніж на будь-які інші. Якщо порівняти їхню тему та форму, збірка справді схожа на колекцію сірників чи бруківки, весняний вечір із книгою у лісі чи трав'янистий берег карпатського моря.

До прикладу, у есеї “Фортисімо” автор пропонує нам поглянути, а точніше спробувати практику бачення виру вулиць через ранкові звуки перед світанком, коли місто лише потроху прокидається, а вам ще так не хочеться прокидатися:

“Бо світ – це поліфонія, яка тільки тим, хто не прислухається до окремих партій і не здатний із хаосу всьогості вибудувати гармонійні інтервали, називаючи їх словами, може видаватися какофонією”.

Дуже важливими сьогодні є зауваження Тараса Прохаська про книги, які попри війну залишалися і залишаються частиною життя військових і цивільних, і подорожують як у наплічниках, так і з полички на поличку змінних будинків: “Для того щоби залишитися собою, людина, яка не тільки говорить, але й слухає, тобто читає, мусить мати у будь-якій ситуації будь-яких відрізків історії хоч щось почитати. [...] Щось із тої мови, яку намагаєшся не зрадити, щоби залишитися собою. Вижити і не зламатися”.

Інший текст стосується мови та виховання нового покоління, концептів, значення яких з початком повномасштабного вторгнення значно зросло: “Тепер, коли мене питають, що є найважливішим у вихованні дітей різних поколінь, я без жодного сумніву кажу, що найголовніше – багато говорити. Фактично закинути дитину у стихію мови і мовлення, аби вона з нею зрослася, аби та дитина знала, що нічого ліпшого від просторів, глибин, височин і тісняви мови вона не успадкує. [...] Так було у моєму дитинстві. Так я говорив зі своїми дітьми”.

І далі: “Тож ціле життя шукаєш рівних собі. У різних вимірах. Тих, з ким можна нормально відверто поговорити. Тих, з ким утворюється близькість, про яку ніколи не скажеш нікому іншому”.

Поки читала цей уривок, мені пригадався нещодавній допис Володимира Єрмоленка і здається, митці тут говорять різними словами, але про одне. Ними і хочеться завершити цей відгук:

“Буття інших буває складним, але небуття інших (своїх інших) є нестерпним. Ми не виживемо наодинці, ми виживемо тільки разом. Пекло – це не інші, пекло – це відсутність інших”.

Нагадуємо, що цю та інші книги Тараса Прохаська (“Одної і тої самої”, “Непрості”, “Порт Франківськ”, “Всі його фільми”) ви може взяти в Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського.

Катерина Теленько

Завідувач сектору обслуговування

Про автора

Завідувач сектору обслуговування, книжкова блогерка