09-10-2026

Вимірюєш час ритмами: презентація нової поетичної збірки Світлани Кирилюк "Птолемей повертається"

6 жовтня, в 21 річницю з дня урочистого відкриття “Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського” відбулася перша презентація поетичної збірки кандидатки філологічних наук, студентки та учениці Анатолія Миколайовича Світлани Кирилюк “Птолемей повертається”. Ми розпочали нашу розмову із спогадів та спілкування про поезію і певний символізм цієї події:

“Сьогодні мені дуже важливо, що ця презентація відбувається саме у стінах Муніципальної бібліотеки, це для мене подвійно цінно, бо Анатолій Миколайович був тією особистістю, яка великою мірою впливала на мене, не тільки як на філолога, а на людину, яка пише. Я йому іноді давала якісь речі читати і з його боку це було схвалення навіть без слів: усмішка, погляд, фокусування на рядки, які йому сподобалися, які він для себе відзначив. Я взагалі людина, яка соромиться давати свої тексти читати, але з Анатолієм Миколайовичем почувалася дуже комфортно.

Ця книжка, з’явилася у Чернівцях, у чудовому чернівецькому видавництві “Книги — ХХІ”. З’явилася саме тоді, напевно, коли мала, хоча була написана вже на початку 2023 року. Тобто вона чекала свого часу, в мене багато вагань було: чи вона варта того, щоб видатися, чи буде зрозумілою читачам, чи відкриє те, що відкривалося мені, коли я писала. Я дуже тішуся, що її можна купити на сайті видавництва, на інших сайтах, це одна з найважливіших цілей, яку я ставила перед собою. Я хочу бути прочитаною, хочу звучати, хочу, щоби відгукувалися ці твори”.

Світлана Дмитрівна також зазначила, що для неї також дуже важливим є те, що післямову до збірки написав науковець, знавець поезії, професор, який зараз несе службу у ЗСУ Тарас Пастух.

Далі подаємо повний текст нашої розмови:

Я хотіла почати з іншого питання, але Ви говорили про те, як Анатолій Миколайович мав здатність безпомильно оцінювати, чи варто людині продовжувати писати. Чи студенти звертаються за оцінкою до Вас, чи онлайн-формат, в якому ми живемо вже кілька років, змінив підлітків і вони соромляться або не хочуть ділитися чимось своїм?

Гарне запитання і це дуже важливий момент. Чому? Тому що, напевно гріш варто, якщо ти щось робиш, але воно не пов'язане з іншими людьми, з їхніми долями. Справді, мені пощастило якось віднаходити такий зв’язок зі студентами. Зараз важче, я навіть не знаю чому, можливо, кожен живе в своєму очевидно замкнутішому світі. Багато хто має внутрішні сховки, "таємниці". Війна змінила нас усіх, і молодь зараз дещо інша. Я не маю на увазі краща чи гірша, вона просто інша, це дуже очікувано. І ставлення до літератури, зокрема, до поезії також змінилося, але є люди, які пишуть.

Першою людиною, яка до мене підійшла з поезією, коли я почала працювати, була Інга Кейван. Я в ній побачила вже тоді дуже талановиту і значну особистість творчу. Насправді це передчуття справдилося, я дуже тішуся її успіхам, її книгам.

А потім було багато інших, тих, хто мені давав можливість бути певним стимулом і самій творити. Коли твої учні, твої студенти пишуть, творять і чують, ти не маєш права полишати працювати. Хоча зізнаюся я поезію полишала.

Такою чудовою особистістю, яка поєднує мене, Анатолія Миколайовича, є Остап Ножак, поет і перекладач неповторний зі своїм власним голосом і баченням світу. І я навіть не знаю, чи він зараз пише, але перекладає точно, але він з Анатолієм Миколайовичем прийшов до мене і попросив продовжувати писати роботу, він лише взяв тему у Анатолія Миколайовича. Був на третьому курсі і ми з ним потім захистили магістерську дисертацію про творчість Софії Майданської. І нічого немає випадкового, для мене і Софія Майданська несправедливо замовчувана, бо вона неймовірна і прозаїк, і поет, але про неї ми мало говоримо.

Ще один фактор спілкування з тими, хто пише, треба говорити і про літературу загалом, не лише про власну творчість. Я ніколи не намагаюсь нав’язувати своєї думки, своєї позиції. І були чудові люди, творчі, талановиті. Це і Христина Венгринюк, і Марина Горбатюк.

Я задала це питання саме через зв’язок фактично декількох поколінь, бо важливо говорити про поезію як щось, що триває, що залишається з нами. Ви говорили про перерву в писанні. Я помітила, що книга поділена на декілька циклів і вони не розміщені в хронологічному порядку. Попри це вона здається дуже цілісною. Розкажіть трохи більше про композицію збірки, можливо, чому частину віршів ви відкинули, вони не вписувались за тематикою чи ви їх переосмислили згодом?

Розпочну напевно з перерви в писанні, творчого процесу. Правда, я багато разів відсувала від себе поезію, це було в різні роки, це було навіть у етапи студентства. Коли писала дисертацію, вірші також писалися, але коли вже написала, то писалися більше наукові статті, рецензії. Потім було 7 років паузи. І от зараз, напевно від січня 2023 року я нічого не написала, і мене це не лякає.

Насправді у кожного по-різному, я не живу за принципом: “ні дня без рядка”. У мене є дні без книжки, без читання. Мене це теж не лякає, я живу з очікуванням поезії.

На останній сторінці книжки, на обкладці, є рядки, на які звернув увагу вже автор післямови. Кілька рядків, вони були десь в блокнотах, я їх навіть не дуже і хотіла додавати до книги, але це відчуття, цей стан дуже фіксований і його більшою мірою відчуваєш і усвідомлюєш тоді, коли він минає.

Відчути слово

і – відпустити

мов нитку

що розминулася

вушком голки

часу майстри

належать минулому.

Традиційно тут три частини, але є постскриптуми до двох – “Кола часу. Топоси” і “Траєкторія кола”, і третя частина “Екліптика”. Ця назва, вона прийшла, коли були написані вірші, а переважно назви і назва самої книжки з’явилися в часі творення її.

Про назву – “Птолемей повертається”. Клавдій Птолемей – це науковець, астроном, який визначив геоцентричну, тобто землецентричну систему світу. Він написав головний астрологічний трактат античності – "Тетрабіблос", у якому писав, що небесні цикли, положення земних тіл і час, у який ти народився, визначає людську долю. Я зачепилась для себе за такі слова у вашій збірці “у точці тривких літочислень”, й “і літ минає не сто, а сто перемножених тиш”. Мені здається, що зараз ми зовсім по-іншому почали відчувати час. Чи відображається це в творчості і як ви його розумієте для себе зараз?

В мене є дивна річ, яку я не можу побороти, я пишу хвилями. Ці частини, я їх ніколи не складаю докупи, парадокс, вірші в порядку, в якому вони є у моїх книгах, саме так і написані. Інша річ, що в цій книжці я не дотримувалась принципу і вірші, які мали бути десь всередині, я перекинула на перший план.

А щодо назви, то вона мені з’явилася дуже несподівано, дуже випадково. Мене дуже давно, ще до цієї книжки, мучило питання, уявлення: “Як люди жили, уявляючи, що Земля перебуває в центрі світу?”. Я читала Сковороду, багатьох інших філософів і думала: “Як це дивовижно, яке це дивовижне життя у світі, у якому ти відчуваєш свою планету в центрі, не в рамках сонячної системи!”.

У цій книжці Птолемей трансформувався в дещо інше, він тут не просто вчений, який бачив Землю в центрі світу. Якщо Земля в центрі світу, то й людина в центрі. Образ повернення Птолемея – це повернення нас до основ, до самих себе. Бо у часи, століття, геліоцентричної будови світу людина змінилася кардинально. Змінилася її позиція, її погляд на речі, вона втратила опертя.

Йдеться насамперед про мій час, у якому я живу. Час і досвід, який має в собі вантаж історій, уявлень про світ і людину. Речі, які важливі для кожного з нас.

Але також є історія. Історія, написана долями, кров’ю, поколіннями родів Птолемея. Розкішна історія цілого багатого року, який просто зник, і яка би мала бути нами прочитана. Не випадково тут з’являються старі часи, нові часи.

Книжка вже була написана, коли я заглядаю на сайт видавництва “Контур” і відкриваю книжку французького філософа Кантена Меясу. Я була приголомшена, коли побачила розділ, який так і називався – “Реванш Птолемея”. Несподівано я натрапила на обґрунтування того, що мала на увазі: дуже радикальні погляди на світ, на людину в ньому, геоцентричну й геліоцентричну модель. Це було підтвердженням того, що книжка має вийти саме з цією назвою.

Поки я читала, помітила, що Ви часто пишете про простір, про ритм. Чи поезія це також і про музику, чи звучить вона як мелодія? Відсутність цієї мелодії це про тишу і мовчання, чи про щось інше?

Ритм надає поезії не лише звучання, а й просто існування. У кожного з нас свій ритм. Ти йдеш і у ритм міряєш свій крок або не в ритм і відчуваєш цей дисонанс. Ритм у всьому: сонце світить вдень, місяць вночі, у зміні пір року. Ми маємо ритми життя. У кожному свій відлік, своє звучання також. Коли немає ритму це вже стан равликовий. Я думаю, що поки існує світ доти і ритм існуватиме.

Та в поезії я його спеціально не вибудовую, я не дбаю про закони версифікації, я вже давно покинула про це дбати. Це настало в якийсь момент. Я покинула віршовий розмір, я просто опустилася берега, якщо так можна сказати. Чи це пішло на зле? Ні, на користь. Я трималася за той ритм, за ямб, хорей, за дактиль і за амфібрахій. Відчувала кожен пропущений склад там, де ритм збивається. А потім я подумала, що можна просто вільно пливти. І багатьом казала: «Пустіться того розміру, але зберігайте ритм».

А щодо мовчання. Мовчати можна, мовчання породжує нові сенси. Мовчання корисне. Я тішуся, коли не пишу, коли я маю час на насолоду від поезії, тому що я живу більше з собою, я не продукую. Я тоді наповнююся. Час мовчання – це час наповнення.

Я відзначила для себе такі рядки “мертві стрілки часу годинника світу”. Ми живемо в тому, що важко назвати нормальністю. Третій цикл збірки – це поділ на “до” і “після”, все ж продовження? Як ця реальність відображена у вашій поезії.

Це дуже важкий цикл і важкі вірші, але для мене найважчим було усвідомлення вірша і не лише одного, а цілого циклу “Книга кольору хакі”, із книжки “Сад земних насолод”

таки буде війна

і в розгойданих тінях дерев

промайнуть тихі знаки

й ніхто не читається в них

сильні стануть вітри

і дрижатимуть хижо мости

задивившись у небо

що спливатиме у воді

наче наше життя

що здавалось чужим відійшло

наче білі птахи

що дорогу забули назад

не пораньте птахів

не дивіться у небо води

все банальне колись

ще набуде пророчий сенс

вже прийшли вояки

по драбині дощу з небес

розпочнуться бої

і знов тесатимуть теслі хрест

(серпень 2012 року)

Розпочну з одного епізоду. Коли я була в першому класі, вже така осіння днина була. Треба було пройти пару кроків під навісом, щоб зібрати ріща на розпалку. Я вийшла на вулицю і почула звуки канонади. Потім, вже доросла з’ясувала, що в радянські роки там були полігони. І я пам’ятаю, як в мені вселився страх. Коли мені страшно, я одразу згадую: треба перебігти, пару тих гілок сухих зібрати.

Вірші в новій збірці писалися до лютого 2022 і навіть у лютому, але до 24-го, коли вже висіло у повітрі ось те відчуття війни.

цієї зими

мені снитимуться птиці

на голих деревах

вони витимуть гнізда

колихатимуть змерзле гілля

намагаючись

розбудити рух соків.

кори задобіле тремтіння,

невидимих пагонів силу.

їхній голоси

у затерплих легенях

тихе згасання

мрії про крила зелені

срібні птахи моїх снів

у зимовім небеснім ирії

Власне, про передчуття. За декілька місяців уже йшла мова про те, що збираються на кордоні війська, що війна можлива, але чи це було саме через новини, чи це більше внутрішнє відчуття тривоги і страх того, що відбудеться зовсім незабаром, яке переходить у творчість?

Мені важко розділити. Очевидно, був для мене найважчий час. Восени я найгостріше, ніж в цілому житті почала дивитися на світ. Я майже відчула подих смерті, коли потрапила у дуже важкому стані у міську лікарню із коронавірусом. Далі був січень і запах війни у повітрі. А я ще не вийшла з того стану, мені ще навіть важко говорити було. І чи це передчуття, чи вже відчуття, коли ти даєш собі раціональний звіт, що ти на межі. Інтуїтивно відчуваєш вже не дитячий страх, а розуміння пережитого, що ти вже не маєш того, чим тебе можна налякати. Ти просто знаєш, як воно може бути і тобі треба це проговорити.

Чи потрібна нам сьогодні дистанція, щоб писати про те, що ми переживаємо, про реальність війни, в якій ми живемо, про цю нову нормальність, яка залишиться з нами, я думаю, ще на довгий час «травмою»?

Не обов'язково чекати, бо ми можемо чекати занадто довго, у нас просто може не бути на це часу. Життя сьогодні особливе в нашій ситуації. Я думаю, що все залежить від того, як відчуває автор. Але єдине, у чому я абсолютно певна, це те, що усе приходить саме тоді, коли воно приходить. Усе відбувається саме тоді, коли воно відбувається, чи то в долі людини, чи то в долі народу. Як хтось буде знати про нас, як про це не знаємо ми самі. Ми навіть на цьому етапі багато в чому не даємо собі звіту, що з нами відбувається тут і зараз. Ми не маємо знань про світ, який є своїм рідним, світ, який відкритий уже давним-давно іншими.

Це страшно усвідомлювати. Я спілкуюся зі студентами, і я маю до них велику повагу, бо дуже складно жити в такому часі, коли минає молодість, найкращі роки. Але я хотіла би все-таки, щоб вони наповнювалися у ці найскладніші часи знаннями.

Просто багато хто каже, що, щоб осмислити вповні те, що з нами відбувається зараз, нам потрібно, наприклад, через 10 років поглянути на ці речі?

А чи маємо ми ці 10 років?

У цьому і питання. Мені здається, саме поезія дозволяє нам реагувати, якщо не в моменті, то саме з тими емоціями і тим світобаченням, світовідчуттям, яке дозволяє говорити про щось не лише цифрами, не лише даними в новинах і зведеннях.

Так, поезія, я думаю, допомагає багато в чому. Ми навіть не усвідомлюємо цінність поетичного слова. Якщо ми проаналізуємо історію літератури взагалі, поезія змінювала світи, вона народжувала нові сенси, великою мірою це філософія, а хто скаже, що поезія – це не філософія, нехай кидає камінням. Це дуже взаємопов'язані речі.

Великі романи – це дуже важливо. Вони дають усвідомлення того ж минулого або того, що нас чекає, але вони мають бути прочитані, на це потрібен час. Поезія звучить тут і зараз. Я дуже вдячна директору видавництва "Книги – ХХІ" Василеві Дроняку. Непопулярно друкувати поезію зараз. Але він наважився. Це я дуже свідомо кажу, маючи на увазі, що мій фах — це літературознавство, моєї мети ніколи не було називати себе, от я поет. Але я літературознавець, я людина літератури, а те, що я пишу — це одна з таких іпостасей.Це не те, що продається, це не те, що навіть читається, але поезія звучить, зачіпаючи ті самі струни, що й музика. Ну, бо хіба поезія це не музика? Навіть якщо вона має збиті рими, але ж музика.

Мені дуже подобається книжка Карла Шорске про віденський Fin de siècle. Це період до Першої світової війни. Карл Шорске пише про ось цей збитий ритм, збитий ритм у музиці, у вальсі. Хіба це не було вказівкою того, що світ змінився, цивілізація зійшла з якогось усталених колій? Поезія – це зачіпання того, що, власне, у нас пробуджує і музика. Це ті глибинні чуття.

Коли я прочитала післямову, я аж тоді знала, що мені треба на обкладинку, власне, використані елементи. Тоді я зрозуміла краще і саму книжку, і її наповнення, і що я хочу саме «Ливказ» із серії «Земля» чудового, відомого художника Любомира Якимчука. Власне, все, так як я хотіла, як пазл склалося.

Скажіть, будь ласка, чи є у вас вірші, які покладені на музику? І якщо є, то якої тематики, якої форми. Це романси, це пісні, це балади, якщо є? (Запитання від Лариси Бєлової)

Це дуже несподівана сторінка моєї творчої біографії, у співпраці, в співтворчості. Лариса Василівна Бережан, з якою ми не були зовсім знайомі на той час, хоча ми навчалися в один і той самий час в університеті, вона на старшому курсі, а я на молодшому, але ми не познайомилися в ці роки в університеті, ми навіть не познайомилися, коли працювали на кафедрі сучасної української мови. Наша співпраця була чудова, оця окрема сторінка, яка належить вже минулому століттю і, може, початку 21-го. То були 90-ті роки, і це був найкращий час творення, напевно, найкращий час співання, виконання цих текстів у музичному супроводі як співаної поезії. Ми були тоді прекрасні і молоді, зараз ми досвідченіші.

Лариса Василівна Бережан

Ми працювали на одній кафедрі, але Світлана Дмитрівна видавалася в “Молодому буковинці” під дівочим прізвищем, і я хотіла з нею познайомитися, подзвонила в редакцію. Вони кажуть мені: вона декретній відпустці. Ми працювали і були подругами, і перевіряли разом диктанти. Ну це така кумедна ситуація, інтрига, бо справді я хотіла знайти цю людину. Перша добірка “під дахом неба” дала назву і альбому першому і звучав на “Червоній руті” в 1995-му році в Севастополі. Потім були цілі цикли, вже вистояні, я їх інколи виконує теж, тому що це поезія, яка мені дуже імпонувала. В той час для мене це була знахідка. І я дуже вдячна, що так ось нас долі звели в університеті, звичайно, вони зійшлися, але тексти, які, Світлана навіть колись казала, що я ніколи не думала, що з них може бути пісня. Тут теж, ніколи знаєш, як воно народжується.

На презентації книги був присутній і професор кафедри української літератури, декан філологічного факультету ЧНУ Борис Іванович Бунчук, який поділився своїми враженнями від прочитання та дав першу усну рецензію на книгу, текст якої додаємо нижче:

Поет має бути самодостатній, він має піднімати рівень читача, щоб той почав розуміти що-небудь. У мене є відчуття, що Світлана Дмитрівна саме на тому рівні, коли їй не потрібно перейматися, чи люди розуміють її. Вона на рівні, коли може говорити те, що хоче і ті люди, яким це дано будуть її розуміти.

Я думаю, що дожив до того часу, коли у Чернівцях з’явилася плеяда українських поетів, які пишуть модерно, які пишуть достатньо складно, сучасно. Звісно, Світлана Дмитрівна у цій когорті. Якщо говорити про герметичну поезію, якщо взяти ваш образ великої скрині, наповненої маленькими скриньками, то ваші поезії містять відповідь, під скринечкою обов’язково є ключ.

Я отримав естетичне задоволення від вигляду книжки. Обкладинка, цей витвір Якимчука-молодшого. Він ніби робив ілюстрацію саме до цієї книги, глина засохла. Ці лінії ієрогліфів до словесної таїни додають малярську.

Дуже добра назва. Не кожен знає, хто такий Птолемей, звичайно, і не кожен хоче розуміти, чому є пізні Птолемеї, друге повернення, і третє, і четверте повернення Птолемея, Птолемеї нових часів... Це збірне поняття. Якщо згадати Василя Барку, блискучого поета, який назвав метод Павла Тичини “кларнетизмом”, то я би назвав ту методу, яку використовує Світлана Дмитрівна, “ієрогліфічною”, тому буква видає певний звук, а вже за ієрогліфом стоїть явище, як в музиці. Ми не можемо говорити про настрій музики, лише тональність буває веселою або сумною. І ця ієроглафічність мені дуже подобається.

Розташування віршів, видно, що не було жадібності, коли вміщують по два, а то й три вірші на сторінку, коли ті менші. Ні, вірш тут самодостатнє явище. Композиція книги, назви розділів та підрозділів все натякає, що Птолемей це узагальнене явище, на його повернення. В назві третього розділу закладено рух Сонця, а сонце вступає в певні сузір’я, кожен з нас народився в певному сузір’ї. І рух сонця по цій уявній лінії довкола – екліптика.

Аристократизм і шляхетність письма. уникнення шаблонованої форми. Тут не те, що немає ямбів і хореїв, тут фактично відсутня у своєму первинному значенні строфа, перегукуються між собою оказіональні рими, які спалахують час від часу, як вогники на ялинці, у них не може бути повної симетрії. В цьому полягає майстерність.

Тут немає великої кількості віршів, моЖНА повністю прочитати, насолодитися ними і запитати щось себе. І немає зовсім учнівства. Це постмодернізм, він цитує інших авторів. Він ставить маркери: Античність, Давній Єгипет. Біблія. Також це твори інших поетів: Пауля Целана, Оксани Забужко.

Поет для поетів

Катерина Теленько

Завідувач сектору обслуговування

Про автора

Завідувач сектору обслуговування, книжкова блогерка