13-11-2026

"Час збирати каміння": Віра Агеєва про постпам'ять і (пост)колоніалізм

База. Грунт. Основа. Про яку нарешті почали говорити більше, але все ще недостатньо.

На жаль, лише повномасштабне вторгнення остаточно змусило нас поглянути на росію та на її так звану культуру як на типового колонізатора із імперськими замашками.

Агеєва Віра. За лаштунками імперії. Есеї про українсько-російські культурні відносини / Віра Агеєва; передм. Оксани Забужко. – 2-ге вид., випр. – Київ : Віхола, 2025. – 276 с. – (Серія “Життя”).

Літературознавиця Віра Агеєва детально пояснює, чому не лише ми, але й майже весь світ протягом багатьох століть не бачив глобальної загрози і не розглядав російську літературу в цьому контексті. Науковиця показує це на прикладі та у порівнянні з творчістю українських митців, чиє життя часто проходило на межі з можливістю творити та якось співіснувати з нібито “вищими” колегами.

Два доволі яскраві приклади. Про одне, але й різне водночас.

Іван Нечуй-Левицький. Письменник, який став справжнім класиком, роками заробляв на життя викладанням російської мови та історії. Тобто мовою імперії він мусив заробляти на життя, але прагнув писати українською. Через обмеження українського слова (Валуєвський циркуляр, Емський указ) частина його творів виходила друком виходила у Львові, поза межами імперії. Це хороший приклад, як в умовах тиску українська культура була можливою, але лише поруч із системою, яка її насправді не визнавала.

Леся Українка у драмі «Бояриня» пише про те, якою ціною дається пристосування до московського світу: Степан приймає чужі умови, а Оксана відмовляється зректися себе. Це готовий художній сюжет про асиміляцію, про яку йдеться в наступних есеях про самовизначення. Сама Агеєва пише про твори Лесі Українки через антиколоніальну призму і питання пам'яті, адже для підпорядкованої нації існує загроза втратити саме право розповідати про своє минуле.

Для російської імперії ми щоправда не були чимось на зразок Індії для Британії чи Алжиру для Франції в класичному розумінні відношень колонізованого і колонізатора, але певні ознаки цього були. З тією різницею, що дослідники не враховували специфіки того те, що підпорядкованою була саме вища культура, для них це було як мінімум дивним. В результаті українці залишалися не лише під контролем ворога, але й були обкрадені ним в плані найкращих інтелектуальних здобутків.

Віра Агеєва посилається на класичні праці постколоніальної критики (Едварда Саїда, Еви Томпсон, Ентоні Сміта та інших) і пояснює, чому у випадку України міжнародна наукова база ще потребує вдосконалення і дослідження, бо наш випадок може слугувати прикладом руйнування звичних схем і бути окремою частиною досліджень.

Згадаємо про деякі із ключових есеїв:

«Ідентичність підпорядкованих: двійництво, маскування і зрада», в якому окреслено три стратегії колонізованого: розщеплення власної ідентичності, надягання масок (пристосування до панівної культури) і зрада.

У есеї «Ліки від культурної амнезії» Віра Агеєва наголошує, що знищення мистецької еліти, русифікація й втрата культурних інституцій змушували наступні покоління шукати опору деінде, а колоніальний розрив у пам'яті не зникає сам собою, його треба свідомо заповнювати.

І найважливіший, як на мене – «Час збирати каміння». У розумінні дослідниці це пошук і повернення втраченої спадщини після століть забування.

“Пошук незатоптаних слідів не можна припинити, поки існує хоч якась надія, що вони приведуть до місць, де вдасться відкрити щось нове про себе самих”

Її праця – запропонувала новий погляд на українську літературу, якого насправді сильно бракувало. Ми ніби випадали із дуже важливої теми та виглядало на те, що не навчилися дивитися на себе із повагою та гордістю. Агеєва пропонує іншу оптику: вона читає класичні тексти як свідчення про те, завдяки яким компромісам нерідко виживала українська ідентичність. Кожен із розглянутих митців постає в цій книзі не жертвою, а людиною, яка в обмежених обставинах усе одно будувала «мозаїку» свідомості. Ця книга важлива не лише для філологів. Вона допомагає зрозуміти, чому про колоніальну природу російської культурної політики так довго мовчали і чому тепер так важливо називати все своїми іменами. Для сучасного читача це також спосіб побачити в українській класиці не підручникову «обов'язкову програму», а живу історію опору, яка пояснює наше сьогодення.

Тема пам'яті, забування й права на власну історію в центрі уваги й іншої книги авторки, «Проти культурної амнезії» (2025), де збереження колективної пам'яті розглядається як передумова виживання нації. Про неї, а також про інші праці Віри Агеєвої, зокрема «Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ початку XX століття», ми поговоримо в наступних статтях.

Катерина Теленько

Завідувач сектору обслуговування

Про автора

Завідувач сектору обслуговування, книжкова блогерка