Новий випуск “Щорічника” Краєзнавчого музею
Щорічник Чернівецького обласного краєзнавчого музею / наук. ред. Т.В.Мінаєва, Н.А.Смірнов, І.В.Скільський. Чернівці : Друк Арт, 2026. Вип. 11 (2026). 456 с.
Розпочинається випуск статтею Вікторії Танащик про колишню багаторічну директорку Чернівецького обласного краєзнавчого музею, заслужену працівницю культури України Олену Затуловську. В рідному музеї вона працювала з 1985 по 2020 рік. Саме за її керівництва було оновлено експозицію, розроблено нові, раніше заборонені теми: голодомори 1932–1933, 1946–1947 рр., діяльність ОУН і УПА. І це при мізерному фінансуванні! За ініціативи Олени Петрівни музей також відновив видання “Щорічника”.
У традиційному розділі “Природа” подаються матеріали про поширення та стан популяції гостромордої жаби в Чернівецькій області, про вивчення печіночників Національного природного парку “Вижницький”, про гніздову орнітофауну Національного природного парку “Мале Полісся”, про фауністичні спостереження у північно-східній частині Республіки Польща у травні 2026 року.
Розділ “Археологія” вміщує статті Сергія Пивоварова та Володимира Калініченка про фрагменти шолома княжої доби з Чорнівського городища, Миколи Ільківа та Миколи Боднарюк про археологічну розвідку вздовж Дністра в Рукшинській громаді, Андрія Федорука про середньовічну вогнепальну зброю на Буковині, спогади про археолога Михайла Филипчука Сергія Пивоварова та інші публікації.
Розділ “Історія” містить статтю Т. В. Мінаєвої та А.В. Мінаєва про різьблену скриньку військовополоненого періоду Першої світової війни.
Віталій Каспрук пише про Шевченкіану на Заліщанщині. Особливо прикметно, що на концерті 1920 року виступив з доповіддю директор Учительської семінарії Осип Маковей; також згадано, що пам’ятник Кобзарю у Заліщиках виготовив Д.Крвавич у 1961 році, а в селі Зелений Гай монумент створив буковинець С. Бродовий (1990).
Йдеться також про відображення подій Першої світової війни за матеріалами Чернівецького краєзнавчого музею у статті М.В.Глібіщук, Т.І.П’ятничук, про адміністрування та господарське життя буковинського села у міжвоєнний період у статті Я. В. Кушнір та отця В. Г. Мензака. Про політичні репресії проти буковинців на Дніпропетровщині (1934 –1944) можна довідатись з публікації О. М. Тарабари.
Дуже цікавою є стаття Катерини Валявської про квартал вілл у Чернівцях (початок ХХ ст. – 1930-ті рр.) у районі теперішнього парку ім.Т. Шевченка, тут оповідається про мешканців будівель, їх долі, а також додаються їх світлини і фотографії самих віл, плани міста, креслення будівель. У цьому районі у міжвоєнний період забудовувалися чиновники, підприємці, інженери. Будівлі споруджувалися в стилі неокласицизм та раннього модерну.
Також є розповідь Миколи Боднарюка про затримання великої банди грабіжників у селі Опришени (липень 1921). Про життя, служіння і переслідування священника доктора богослів’я Касіяна Богатирця розповідає Михайло Чучко.
У розділі “Народознавство” дізнаємося про зимові свята і звичаї гуцулів Буковини з праці К.І.Кривецької, різдвяно-новорічні привітання та віншування у нашому краї зі статті Марії Унгурян. Веселі жартівливі побажання записані у селі Суховерхів на Кіцманщині: “Вінчую Вас щиро нині малі і великі, бисьте були цего року здорові, як цвики. Би Вас біда обминала, і жаба не тисла, поліція не спиняла, і теща не гризла. Бисьте файно ґаздували і добре си мали, бисьте такі моцні були, гейби цицьку ссали. Би Вас дощі не мочили, лиш сонечко гріло, та ще би Вас сотку років “наліво” кортіло. Моє щире віншування стелися по полі, бажаю Вами цего року щасливої долі! Най Вам Господь помагає у любові жити, аби ми могли до Вас нарік приходити”.
Про жіночі святкові сорочки Кіцманщини кінця ХІХ – 80-тих років ХХ століття з колекції Чернівецького краєзнавчого музею розповідає А.М.Попова. Так за вирізними формами горловини сорочки бувають з круглим вирізом (13 зразків, з яких 10 сорочок мають пазушний розріз), квадратну форму (“каре” – 10 сорочок) і 13 зразків мають V-подібний виріз. Щодо рукавів, то з 36 сорочок прямий рукав мали 30 зразків, а в решти завершувалися манжетами, на які вони призібрані. У 1920–30 рр. переважають тунікоподібні сорочки, що поступово витісняли сорочки “морщинки” початку ХХ століття. Водночас усі зразки сорочок об’єднує висока майстерність виконання, прагнення надати їм особливої краси і виразності.
Про старовинні музичні інструменти дуду-козу та колісну ліру читайте в статті В. П. Андроничука. Перший ще називають волинкою, і вона поширена на Гуцульщині, Поліссі і Поділлі. Застосовують цей інструмент взимку під час обряду “водіння кози”, восени під час “обжинків”, на весіллях, ярмарках, народних гуляннях, колядуванні. Упродовж ХХ століття дуда почала зникати з повсякденного ужитку, але останніми роками цей інструмент починає відроджуватися.
Колісна ліра як супутник незрячих мандрівних співців-філософів була поширеною по всій Україні. Лірники виконували героїчний епос, духовні псалми, канти, морально-повчальні пісні, балади та історичні твори. Вони співали про святих, Страшний суд, притчу про блудного сина, “жебрацькі плачі” – пісні-прохання про милостиню. Останнім часом зріс інтерес до цих музичних інструментів. Лірники і кобзарі мають 3 цехи (Київський, Харківський і Львівський), вони самі виготовляють собі інструменти.
У розділі “Література та мистецтво”, як і в попередніх випусках, є нова стаття Володимира Вознюка “Ольга Кобилянська: міти війни”. У ній науковець розповідає, як бідувала письменниця у роки Першої світової війни. Вона винаймала будинок на вулиці Петровича, 8, неподалік Народного дому. Ольга Юліанівна змушена була здавати кімнату студенткам, які привозили з дому харчі і ділилися з письменницею. Війна розкидала родину Кобилянських по світах: брат Олександр опинився в російському полоні, Юліан Кобилянський став комендантом госпіталю у Відні. Ольга доглядала за сестою Євгенією, котра була смертельно хвора (померла у 8 травня 1917 року), після чого злягла Буковинська Орлиця. Брат Юліан пише лист до Президії Краєвої управи з проханням сповістити його про стан сестер, адже він не може переслати їм гроші через банк і не має від них жодних звісток.
Через маловідомого інженера передає гроші Ользі Кобилянській її вірна подруга Христя Алчевська. В листі до Стефанії Садовської від 28 листопада 1917 року Ольга Юліанівна скаржиться: “В вересні я дуже тяжко занедужала на серце і то раптом: назбиралося і доста матеріалу, що остаточно звалило мене сильно. Від того часу переминуло недавно 2 місяці, а я ще завше не можу до давніх, хоч і не дуже великих сил, назад вернути. От і передовчора мусила знов в постелі лежати, бо серце і його нерви до крайності ослаблені – і через те цілий організм терпить.
Питаєте, чи я що писала за весь час. Так. Але самі дрібні речі, а то і то не все друковане і не буду скоро друкувати. Тепер не годна я нічого працювати, раз, що мене писання дуже томить, а по-друге, муза ховається в виду тих тяжких життєвих обставин, які панують на всім світі”.
Письменницю відвідував датський письменник Аге Маделюнг, який 1914 –1916 роках перебував у Карпатах як воєнний кореспондент. Про нього Ольга Кобилянська пише Стефанії Садовській: “Він відвідав мене кілька разів і оповідав все, що для мене було інтересно. Чудовий ум в нього а при тому скромний…”. Шкода, що так і не здійснився задум Аге Маделюнга надрукувати в берлінській газеті повість Ольги Кобилянської “В неділю рано зілля копала…”, яку вона сама для цього переклала німецькою.
До письменниці часто приїздили гості зі сходу України, щоб уклонитися їй і подякувати за її твори, як згадує Євген Кордуба: “Як Магомедани до Меки, тягнулися наддніпрянці до буковинської Письменниці з поклоном і шаною”. Згадано також, що поліція забрала будинок на Петровича, і письменниця змушена була перейти в інше наймане помешкання.
Продовжує розповідь про буковинську мисткиню авторка наступної статті “Серце, не ломи ребра…”: Василь Стефаник, Ольга Кобилянська і трагедія невисловленого почуття” Людмила Косован. Про фатального чоловіка Василя Стефаника і його листування з буковинською письменницею читайте в цій статті. Як урвалася струна, що поєднувала цих двох талановитих митців? Авторка робить висновок: “Вони стали одне для одного і духовними побратимами, і музами, і нездійсненною мрією”.
Про три твори буковинської художниці Ганни Довбиш (“Доля. Образ України, “Айстри”, “Після дощу”) у колекції Чернівецького обласного художнього музею та творчий шлях мисткині оповідається в статті М.М.Ільків.
Про свого улюбленого викладача Михайла Івасюка пише у статті “Шляхетний лицар світла і добра” Л.В.Колодій. Особливо цікавими є рядки буковинського письменника зі щоденника: “Я ЛЮБЛЮ ШЕВЧЕНКА. Якби він жив, я б ходив до нього щоранку прибирати кімнату і чистити його черевики. Я б щодня приносив квіти на його стіл і кланявся б поетові у ноги. Я ношу Тараса в грудях з дитинства, все життя молюсь до нього, бо ВІН Є ТВОРЕЦЬ МОГО СВІТУ. Люблю те, що любив Шевченко. Нічого іншого не знаю і знати не хочу”. Також авторка описує його лекції про геніальну Лесю Українку, яку найбільше цінував літературознавець. Згадує Леся Колодій, як в Одесі відбувся захист кандидатської дисертації Михайла Івасюка. Підтримати його приїхала родина, особливо як Володя співав свою “Червону руту”, зустрічався зі студентами, журналістами. Трагедію Михайла Григоровича, його неповторну втрату, передано у збірці “Монолог перед обличчям сина”, “надто діткоиво зворушливі рядки, написані болем зраненої батьківської душі, світлою любов’ю освяченої”. Цитується тут “Ода українській мові” Михайла Івасюка, подано родинні світлини.
Про свої ґердани пише О. П. Колеснікова у статті “Від світла чистого натхнення”. Нові матеріали про творчість Юстина Пігуляка, його творчість, біографію читайте у дослідженні “Виставка “Буковинський Рубенс””. Чому саме Рубенс? А тому, що дипломна робота художника – копія відомого полотна “Три Грації” Пітера Пауля Рубенса. За цю картину Академія образотворчих мистецтв у Відні дає трирічне відрядження до Італії, але через родинні обставини митець не скористався такою унікальною можливістю. Розповідається і про інші твори митця, які були на виставці, присвяченій 180-річчю з дня народження (2026), зокрема символічне полотно “Любов і вірність”, де змальовані доньки художника.
Про твори-ілюстрації до повісті “В неділю рано зілля копала…” Ольги Кобилянської, які виконав Василь Касіян читайте в статті Р. В. Бродської. Це акварелі “Андронаті з онуком”, “Тетяна у Маври”, “Гриць і Настка”. Всі ці твори передають психологію героїв, їх внутрішній світ.
Є ще розділ “Музейна справа”, де для буковинців буде цікавою розповідь Лариси Курущак про ікону ХVІІІ століття “Богоматір з немовлям Почаївська”, що зберігається у Чернівецькому художньому музеї та матеріал, присвячений буковинському вишивальнику Георгію Гарасу Оксани Ротар. Про твори сакрального мистецтва – ручні хрести з колекції Чернівецького обласного художнього музею пише у своєму дослідженні А.Р. Курочка.
Розділ “Персоналії” повертає забуті імена художника Ніколаоса Кунелакіса (стаття Л.М.Руденко), мовознавця Василя Ващенка (дослідження І.В.Радей), дипломата Віктора Богатиря (праця А.Є.Чубенко). Про взаємини Івана Франка і родини Соломії Крушельницької йдеться у публікації Г. В. Тихобаєвої. “Сіяч на освітянській ниві Буковинського краю” (до 170-річчя від дня народження Омеляна Поповича) – стаття О. Г. Драгомирецької. Про Карла Зелінку – директора Зоологічного інституту Чернівецького університету в 1897 –1919 рр. читайте у праці І. Б. Ткебучави та Т. Г. Андрющенко.
Завершується книга рубриками “Огляди та рецензії” та “Хроніки”.
В кінці роботи вміщено некролог Марії Касіянівни Унгурян, яка 37 років працювала в Чернівецькому краєзнавчому музеї. Марія Касіянівна працювала старшим науковим співробітником відділу новітньої історії та відділу фондів, заступником директора з наукової роботи, завідувачем відділу новітньої історії краю. Під її керівництвом було створено 16 залів експозиції, у яких розгорнуто історію нашого краю від початку ХХ століття до наших днів. У 2015 році Марія Касіянівна Унгурян стала лауреатом премії імені Олекси Романця. З теплотою і вдячністю згадують про неї колеги.
Цей та два попередні випуски щорічника ви можете взяти в Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського. А прочитати про них більше за посиланнями нижче.
Про автора
Бібліотекар, кандидат філологічних наук